Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

29
ОЛІВІЯ

Червень

– Агов?

Я тихенько відчинила двері Стоуксів. Хоча Медісон мала бути на пляжі в компанії Пітера – ми домовилися зустрітися там дещо пізніше, – трохи обережності не завадить. Про всяк випадок.

– Сюди, – покликав Дерек зі своєї кімнати.

Я спустилася сходами. Він зустрів мене просто за рогом. На голові в нього косо сидів ковпачок із паперу. У руках рожевими свічками горів торт. Красиве обличчя так і сяяло дурнуватою посмішкою.

– З днем народження, люба Олівіє, з днем на-ро– джен-ня те-бе! – проспівав він.

Я аж у долоні заплескала від захвату.

– Ти пам’ятаєш! – Я кинулася йому на шию, і він поспішив прибрати торт на комод, від гріха подалі.

– Стривай-но, треба ж задути свічки! – промовив зі сміхом.

Загадавши бажання (щоб Дерек завжди був зі мною, що ж іще?!), я загасила свічки. Щоправда, з другої спроби, але яка різниця? Усе одно я в це не вірю.

Він нахилився до мене, накрив мої губи своїми.

– Як я міг забути про твій день народження? – пробурмотів нерозбірливо, не зупиняючи поцілунку.

Його губи спустилися нижче, від вуха аж до западинки внизу шиї, і від цього в мене по шкірі забігали мурашки.

– Ось, розгортай!

І він дав мені невеличкий пакунок.

Я зняла рожеву обгортку, зняла кришку з коробочки. Усередині була мініатюрна срібна підвіска у формі сердечка. З обох боків було гравіювання: мої ініціали та його.

– Я помітив, ти ніколи не знімаєш браслета, що тобі його подарувала мама. Подумав, носитимеш із ним.

– Мені дуже подобається!

Я почепила підвіску на браслет і накинулася на Дерека. Він відступив під моїм натиском. Ми рухнули просто на ліжко. Він укрив моє обличчя легкими, найніжнішими поцілунками, огорнув своїм теплим диханням. Я зазирнула йому в очі. Здавалось, це сон. Але я не спала. Я не в змозі була відвести від нього погляду.

З ним я почувалася цілою, наче більше мені нічого не треба.

Він пригорнув мене до грудей, притиснув міцно. Я знала, що Медісон чекає на пляжі, та йти не хотілось.

– Я кохаю тебе, – прошепотіла, схиливши голову, щоб побачити його очі.

Він поцілував мене в носа.

– А я тебе – більше.

Якусь мить ми просто лежали так, і щось промайнуло між нами, чого мені не забути.

Моє майбутнє.

* * *

Торт був забутий несправедливо. Це була чарівна конструкція з кількох поверхів шоколадного бісквіта, укрита ніжно-рожевою глазур’ю та прикрашена букетом із повітряних кульок у пастельних відтінках. Дерек приніс із ванної рулон туалетного паперу, щоб витиратися, і ми з’їли по добрячому шматку просто руками.

– Туалетний папір замість тарілок. Яка розкіш! – пожартувала я.

– Гей! – Він штовхнув мене легенько в плече й сам засміявся. – А що, мені бігти нагору за посудом? Як я можу лишити таку красуню саму! – Він помовчав трохи, облизнув крем із губ. – Ну що, як святкуватимеш?

– Та от іду зараз на пляж, зустрінуся з Пітером і Медісон, а ввечері мама хоче повезти мене в пафосний французький ресторан у Сіетлі.

– Непогано. Це ти сказала, що хочеш спробувати щось нове, так?

– Так, просто я трохи здивована, бо вона завжди боялась Сіетла. Ніби це якесь царство зла.

– То чому ж вона передумала?

Я знизала плечима.

– Гадки не маю. Але ж це ще не все. Вона нарешті дозволила мені здати на права, я вже домовилась на наступний тиждень! – Я аж пищала від щастя. – Можна я на твоїй машині повчуся?

– Звісно, тільки не розбий, – піддражнив Дерек.

Я пожбурила в нього подушку.

– Я ж не безрука!

Він засміявся, ухиляючись від удару.

І тут у мене задзвонив телефон. – Олівіє?

Голос був мужній, справляв сильне враження. Я точно його вже чула, тільки не могла пригадати, де саме.

– Так?

– Це Ґевін Монтґомері.

– А, містер Монтґомері... Добрий день!

Я кинула на Дерека здивований погляд. Він посунувся ближче, і я відняла телефон від вуха, щоб йому було чути.

– Я хотів запросити тебе пообідати з нами сьогодні, будемо Кендалл і я. Хотів перепросити за свій різкий тон. Гадаю, ми могли б познайомитися ближче.

Я напружено думала. У Сіетл ми поїдемо не раніше, ніж мама звільниться з роботи. Доведеться, щоправда, вигадати причину, щоб не піти на пляж, але ж такий шанс просто не можна проґавити.

– Я не проти.

Ми домовилися зустрітись у Лорелвуді, у перекусній «Чорний кіт», на цьому попрощались.

– Ти це чув?! – заверещала я, щойно поклала слухавку. – Він хоче зі мною познайомитись! Може, скаже на цей раз правду!

Дерек кивнув і сунув до рота черговий шматок торта. Він не зводив з мене погляду.

– Що? – Я квапливо витерла губи. Він похитав головою.

– Нічого.

Очі в нього блищали голодним блиском.

– Ти чув, що я сказала?

– Ага. У нас іще ціла година.

Він притягнув мене до себе, і я усміхнулась.

30
ОЛІВІЯ

Червень

Дерек поставив свій «мустанг» у самому кінці стоянки.

– Сходити з тобою?

Я повагалась трохи.

– Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з ним наодинці.

Він закусив губу. Було видно, що бореться з собою.

– Добре, – вимовив нарешті. – Покличеш у разі чого. Я буду тут.

Я кивнула, підставила губи для поцілунку. Вибралася з машини та з силою захлопнула двері.

Інтер’єр перекусної був у дусі п’ятдесятих: лінолеум у чорно-білу клітинку, натерті до блиску хромовані крани. По краях розставлені диванчики, а ближче до центру – хромовані столи з високими стільцями. Стіни прикрашали портрети Елвіса, Мерілін Монро, Кларка Ґейбла та інших знаменитостей тієї пори. З колонок лунала «І Get Around» у виконанні «Beach Boys». Я ледве втрималась, щоб не розсміятись.

Відвідувачів було небагато, вони здебільшого поглинали бургери, з яких скрапував соус, і заїдали чималими жменями картоплі фрі.

Ґевін уже чекав, згорбившись над чашкою гарячої кави за столиком у кутку. На ньому був чорний плащ із високим коміром, голову прикрашала низько насунута синя кепка з емблемою «Сіетл Марінерз». Вигляд він мав сміховинний.

Кендалл я не побачила.

У мене звело живіт. Я зупинилась у дверях. Раптом усе стало зрозуміло: Кендалл тут немає, більше того – ставлю всі свої медалі, – вона гадки не має про нашу зустріч.

Я кинула на диванчик сумку та всілась навпроти Ґевіна. Він позирнув на мене. Губи його розтягнулись у страшнуватій, аж надто широкій усмішці. Заговорити не встиг, бо підійшла офіціантка, прищава дівчина з брекетами і чорним масним волоссям, у чорній футболці, на кілька розмірів завеликій, під чорним, не першої свіжості фартухом. У Ґевіна на обличчі проступила відраза, та він швидко відвів погляд.

– Мені тільки колу. – Я усміхнулась до офіціантки, сподіваючись, що вона не помітила, як дивився на неї Ґевін.

За якусь хвилину вона повернулася зі склянкою, повної піни.

– Що ж... – почав був Ґевін.

– Кендалл тут немає, так? – урвала я.

Він позирнув на мене з-понад чашки, ніби віри не йняв, що знайшлася людина з кількома сірими клітинами, так він звик до загальної тупості.

– Так.

– Ви мене обманули.

Ґевін засміявся сухим смішком, як іржуть коні.

– Треба звикати. Брешуть усі. Просто хтось більше, хтось менше.

– Брешуть боягузи та крадії, а я не боягузка і не крадійка. Тож мерщій до справи. Ви мій батько?

Мені набридло бути хорошою дівчинкою. Досі це нічого мені не давало, а тепер я хотіла дізнатися правду, щоб якось жити далі. Мала знати, чому мама мене обманула.

Ґевін закашлявся, поперхнувшись кавою. Постукав себе делікатно по підборіддю.

– Що ж, добре. – Він швидко опанував себе. – Ні, звісно, ні. І якщо вже ми вирішили обійтися без церемоній, скажу тобі ось що. Тримайся якнайдалі від моєї доньки. У неї зараз непростий період, їй треба одужати. Це дуже вразливий стан, і я не хочу, щоб ти її засмучувала.

Він подивився на мене уважно, схиливши голову.

– Кендалл – дуже непроста дівчина. Минулого року в неї був зрив, хотіла проковтнути за раз повний флакон оксикодону[6]6
  Лікарський засіб, що належить до групи опіоїдних анальгетиків


[Закрыть]. Нам довелося помістити її в лікарню заради її ж безпеки. Я правильно розумію, що вона тобі про це не розповідала?

Я відчайдушно намагалася не виказати своїх емоцій. Чи він каже правду? Уявити язикату, упевнену в собі Кендалл у психіатричній лікарні було нелегко, і все ж таки в ній була якась... неврівноваженість. За такими людьми тільки дивись, щоб не встромили тобі ножа в спину.

– Але так воно і є, – повів далі Ґевін. – Потім було лікування наркотичної залежності, кілька місяців терапії. Тож драми їй не на користь. Я боюсь, як би це все не загнало її знову в лікарню.

Він витягнув з кишені плаща ручку й чекову книжку, почав писати, а тим часом пояснював:

– Кендалл поставила собі за мету мене знищити. – Він похитав головою. – Може, їй бракує уваги, а може, навпаки, трохи суворості – не знаю. Та хай там як, а ми з дружиною маємо про неї подбати.

Він посунув до мене чек, та я навіть не подивилась.

– Ви що, хочете мені заплатити, щоб я не спілкувалася з Кендалл?

У це важко було повірити.

– Так, якщо завгодно. Це піде їй на користь. І тобі також.

Я шумно видихнула, поправила розтріпаний вузол на голові та, схрестивши руки на грудях, поглянула на Ґевіна так, ніби оцінювала.

– Тобто фактично ви платите мені за те, щоб я зникла з вашого поля зору й ніхто ніколи не дізнався, що я, можливо, ваша донька.

Замість відповіді Ґевін підсунув чек іще ближче. Я подивилась. Від кількості нулів аж слина застрягла в горлі. На коледж вистачить з головою. Мама зможе не перейматися моїм майбутнім, в усьому собі відмовляючи.

– Ну ж бо, бери, – умовляв він. – Я знаю, твоє рішення буде правильне. По тобі видно, що маєш голову на плечах.

Я зиркнула на нього сердито. Голова-то в мене є, але навряд чи я завдячую цим йому.

І тут я збагнула. Хай там що в них з мамою сталося, певно, Ґевін дуже погано вчинив з нею. От вона й не казала правди: боялась мені нашкодити.

Не звертаючи на чек жодної уваги, я відкинулась на диванчик. Вишнево-червоний вініл холодив шию.

– Ти й з мамою так учинив, коли вона завагітніла, так? Дав їй грошей, щоб вона «розібралася»?

– Ти сама не знаєш, що кажеш. Забирай чек, і облишимо це.

– Та пішов ти, – виплюнула я, раптом кинувшись до нього.

Незвичні слова здавались отруйними, шипіли на язику, наче один із тих засобів, що їх тримають під мийкою.

Ґевін був неабияк здивований, але знаку майже не подав.

– Пам’ятаєш, минулого разу ти пив колу з бляшанки? Так от, ту бляшанку я забрала із собою, і ти знаєш, де вона тепер? – Побачивши, що він не розуміє, до чого я веду, випалила: – У лабораторії, ось де, разом із мазком з мого рота. Тож можеш сказати правду. А інакше, коли я отримаю результати аналізу ДНК, де значитиметься, що ти мій батько, – а інакше й бути не може, – я надішлю їх прямісінько до KOMO-TV. Що тоді лишиться від твоєї дорогоцінної репутації? Тим більше, що цього року вибори!

Губи в нього стиснулися в нитку.

– Чи, може, ти через дружину непокоїшся? – знущалася я, сама не знаючи, хто ця дівчина й звідки вона взялася: так, це було на мене не схоже. – Бо Кендалл думає, що річ у цьому. Каже, ти боїшся, що вона залишить тебе без грошей. Хоча яка різниця? Вона все одно дізнається. Тому годі брехати. Кажи як є.

Очі в Ґевіна стали вузькі, ніздрі роздулися. Єлейна усмішка зникла, і я зрозуміла, що це не що інше, як маска, за якою ховається справжній Ґевін Монтґомері, далеко не такий харизматичний і впливовий, як йому хотілось би думати.

– Добре. Хочеш знати правду? – Кутики губ поповзли вгору. – Так, ти моя донька. Тільки це ні на що не впливає.

Несподівано розчарована, я відкинулась на сидіння. Краще б він не зізнавався. Любити батька, якого сама собі вигадала, неважко. Чоловіка ж, який сидів переді мною, не було за що любити.

– Послухай, – говорив він, ніби не перетворив одним словом усі мої дитячі мрії та сподівання на купу радіоактивних відходів. – У мене й справді був роман з твоєю мамою, незадовго до весілля. Я не хотів, щоб моя наречена про це дізналась. От і дав твоїй матері грошей, щоб вона зробила аборт.

Я тупо дивилася на нього. У середині було порожньо. Я шукала тата, хотіла заповнити діру в серці, а знайшла оце. Він ураз зруйнував той батьківський образ, що я його плекала з дитинства: героя, який мене полюбить. Ця людина була надто далека від ідеалу.

– А потім? – запитала я. – Що ти робив?

Він знизав плечима.

– Нічого. Вона сказала, що все владнала. Сказала, що зробила аборт, і я повернувся в Сіетл. Відтоді про неї нічого не чув, аж доки не побачив тебе у своєму домі.

Тепер шматочки мозаїки склалися в цілісну картину. Напевно, мама пообіцяла йому зробити аборт, а потім, на моє щастя, передумала.

Він її недооцінив. Її взагалі часто недооцінювали. Та мама сильна, сильніша, ніж здається на перший погляд.

Вона непересічна. Адже пересічній людині було б не під силу виростити мене самотужки. А ще вона завжди давала мені все, чого сама була позбавлена. Просто тому, що любить мене. Жодного дня я не сумнівалась, що вона пишається мною і що я можу порядкувати своїм життям так, як захочу.

– Ти надіслав їй листівку з проханням вибачити. Навіщо?

– Після того як вона, як я думав, зробила аборт, я замовив їй квіти. Я ж знав, що вона цього не хоче, та, якби ця дитина народилась, це було б занадто ризиковано. Усе могло б піти прахом. Моя кар’єра, майбутнє, стосунки з нареченою. Мені було неприємно це робити, але... – Він знизав плечима, ніби запитуючи: «А який у мене був вибір?»

Як же треба себе любити, щоб думати, що ці п’ять літер, «вибач», можуть спокутувати його провину! Мене охопила відраза.

– Мене від тебе нудить.

Я навіть відтворила такий звук горлом, ніби й справді блюватиму.

– Послухай, я перепросив тоді й перепрошую знову. Я не можу бути тобі батьком. Я пропоную тобі велику суму, Олівіє. Бери гроші та йди!

Ґевін знову підсунув до мене чек. На його лиці знову заклякла фірмова усмішка, яка, певно, здавалась йому чарівною. Він говорив солодким, несправжнім голосом, таким само несправжнім, як його засмага. Я не зводила з нього очей. Він був мені гидкий.

– Що ти таке їй сказав, що вона тобі збрехала, наче зробила аборт? Вона б тебе просто так не обманювала! Сказав, що забереш гроші? Що щось їй заподієш? Чи мені?! – з того, як блиснули його очі, я одразу зрозуміла, що влучила в ціль. – Моя правда, так?! – Я похитала головою, не в змозі це осягнути. – Ти сказав, що вб’єш мене, свою ненароджену дитину, якщо про мене дізнається твоя наречена. Тому мама й запевнила тебе, що зробила аборт, а потім усе життя переховувалась, адже боялась, що ти щось утнеш. Вона, до речі, ніколи мені про тебе не розповідала. Сказала, що тато розбився в автокатастрофі, коли вона була вагітна. Я в це вірила, аж доки не зустріла Кендалл. Мама хотіла мене захистити від тебе, щоб ти не завдав мені шкоди!

Я зневажливо відштовхнула чек, відчуваючи в горлі гіркий присмак металу: то в мені збурювалася ненависть.

– Мені не потрібні твої гроші.

Зусиллям волі я придушила емоції. Мені раптом захотілось розповісти про все мамі. Розказати, яких я наробила дурниць і як, шукаючи правди, знайшла це непорозуміння, що його навіть людиною назвати не можна. Дарма я взагалі від неї крилася.

– Ти й мізинця маминого не вартий.

Я вискочила з-за столу, кинула на нього гнівний погляд.

Він раптом ніби поменшав, став дуже звичайний. Здавалось, не вірить своїм очам. Цікаво, чи багато людей наважилися піти проти нього?

– Не хвилюйся: ні твоя дружина, ні преса ні про що не дізнаються. Бракувало тільки, щоб усім стало відомо, що ми родичі. Бідна Кендалл, це ж треба, мати такого батька. Не дивно, що в неї не все добре з головою. Ти чудовисько!

Зробивши цей контрольний постріл, я схопила свою сумку та швидким кроком вийшла з перекусної.

* * *

Говорити про це з Дереком я не стала. Хотіла спочатку дати лад своїм думкам. Я сердилась, так, але, крім цього, мені було дуже, дуже сумно. Тепер у мене вже не буде батька, принаймні такого, як я хотіла. Сьогодні я втратила щось дороге, нехай це була тільки мрія.

На щастя, Дерек мене зрозумів і не став розпитувати, а просто відвіз додому. Я пообіцяла, що зателефоную пізніше.

Не встигла я поринути в роздуми, як прийшла мама, і ми поквапились, щоб не спізнитись, бо замовили столик заздалегідь.

«Marche Marche» був відомий на весь Сіетл своєю французькою кухнею. Мама не стала зупинятися біля самого ресторану, щоб не платити за послуги паркувальника. Натомість поставила машину через дорогу. Зупинившись, попросила мене не виходити й сама відчинила двері.

– Мадемуазель...

Вона піднесла уявного капелюха, поклонилася мало не до землі. Я засміялась і відповіла жартівливим кніксеном:

– Дякую вам!

Ми перетнули дорогу та вирушили високими сходами, що вели до входу. Ресторан розмістився в прекрасному кам’яному будинку в ближньому передмісті Сіетла. Звідси розгортався краєвид на затоку Паджет-Саунд, а вдалині виблискували, наче перли, вогні острова Бейнбридж.

– Мамо, тут так добре! – прошепотіла я.

– Мені подобається, що в них назва з двох однакових слів. Просто як у тій пісні: «Нью-Йорк, Нью– Йорк!»

Двері відчинили двоє чоловіків у формі з кумедними чорними беретами на головах. Усередині нас зустріла адміністраторка, мініатюрна жінка з копицею білявого волосся, укладеного на потилиці в елегантний шиньйон. Мама повідомила їй наше прізвище, а я тим часом роздивлялася інтер’єр.

Праворуч був коридор, у кінці якого, судячи з усього, розташувалася приватна зала. Туди показувала стрілочка, підписана: «Збір коштів для Com-Core Tech».

Кинувши погляд ліворуч, я мало не скрикнула. Обстановка головної зали вражала розкішшю. Під високою, прикрашеною вигадливими кесонами стелею виблискувала мозаїчна плитка. Стіни скрізь розписані фресками в стилі епохи Відродження. Велетенські кришталеві люстри сіяли м’яке світло на відполіровані до блиску столи з червоного дерева, укриті кремовими скатертинами. Я почувалася ніби на художній виставці, присвяченій дев’ятнадцятому сторіччю.

Адміністраторка провела нас за тихий столик у кутку головної зали. За кілька кроків стояв камін зі світлого каменю, у якому весело потріскував вогонь.

– Як же тут круто! – видихнула я, щойно ми сіли.

– Так, інтер’єр вражає, – роззираючись, підтвердила мама.

– Знаєш, я не думала, що ми все-таки поїдемо в Сіетл, – зізналась я.

– Ти ж сказала, що хочеш відсвяткувати день народження в якомусь новому місці.

– Так, але ти завжди... Ніби боялася Сіетла.

– Справді?

Вона видавалася спантеличеною.

– Так.

Я закусила губу, злякавшись, що завдала їй болю. Вона піднесла руку до шиї, потім до рота.

– Вибач мені, будь ласка.

– За що?

– За все. – Мокрі очі її блищали, підборіддя дрібно тремтіло. – За все, у чому я помилилась. Уся суть материнства в тому, щоб насмілитись випустити поводдя, та це нелегко. Я нібито інстинктивно прагну завжди мати тебе в полі зору. Та я знаю, що мушу виростити тебе впевненою в собі, самостійною людиною. Іноді здається, що тримати баланс просто неможливо. Мені це не дуже вдається.

– Мамо, не кажи так! – Я потягнулася через столик, схопила її за руку.

Не знаю, що засмутило мене більше: почуте чи самий прояв емоцій. Я й не чекала колись побачити мамині сльози. Вона взагалі була не надто емоційна людина. Тому я й не казала їй про Дерека і Тайлера, як у нас усе заплуталось. Думала, вона не зрозуміє.

– Просто, коли в тебе є дитина... – Вона глитнула, втупила погляд у наші сплетені руки. – Хочеться все зробити як треба.

Ці слова ніби обвились мені навколо серця, стиснули так, що годі було вдихнути.

– Ти чудово даєш собі раду. Чесно. Ти все робиш як належить.

Я спробувала усміхнутись, та горло стиснуло. Щокою покотилася сльоза. Мама змахнула її великим пальцем. Відтак глибоко вдихнула й сказала:

– Окей, маю щось хороше.

Я шмигнула носом: – Тоді продовжуй.

– Стук-стук.

– Хто там?

– Брітні Спірс.

– Яка Брітні Спірс?

– Упс! Знов сюрприз! [7]7
  В оригіналі тут алюзія на пісню Брітні Спірс «Oops! I Did It Again» – «Упс! Я зробила це знову»


[Закрыть].

Я так і пирснула. На нас заозирались.

– Цс-с-с, – прохихотіла мама, міцніше стискаючи мою руку. – Моя дівчинка. Навіть не віриться, що ти тепер майже студентка. Скоро в університет, поїдеш від мене... Подумати тільки!

– Я ж недалеко. Ти впораєшся, еге ж?

– Так, звісно. Просто дуже за тобою сумуватиму.

– Може, почнеш зустрічатись із кимось.

Вона засміялась.

– Та ну, це вже навряд!

– Чому? Ти могла б собі когось знайти. Ти ще молода. Гарна. Навіть Тайлер каже.

– Це типу «симпатична мілфа»[8]8
  Це слово вживається на позначення привабливих жінок зрілого віку, переважно в контексті порнографії


[Закрыть]? – пожартувала вона.

– Фу, мам! Де ти таких слів набралась?

– А що, я й по-вашому вмію!

– Господи, який жах, – простогнала я крізь сміх. – Ну, хоч удома буде чисто. Тобі сподобається. Ніхто не розкидатиме брудних кросівок, не лишатиме на столі кришечок з-під молока. Просто рай для педанта!

Вона засміялась, і той клубок, що стояв у мене в горлі, трохи послабнув. Вона впорається.

– Ти цілком заслуговуєш на те, щоб бути щасливою.

– Дякую, люба! – вона торкнулась пальцями моєї долоні. – Ти також.

Може, тут відіграли роль Ґевін і правда, яку я дізналась, та я раптом сповнилась вдячності. Тепер, знаючи, як усе було, я цінувала маму ще більше. Говорити про цього придурка зовсім не хотілось: ще не вистачало зіпсувати такий вечір!

Ми балакали до пізньої години. Освітлення поволі змінило відтінок, і ресторан поринув у лілувату напівтемряву.

Снували туди й назад офіціанти, запалювали свічки в кришталевих свічниках, розносили відерця з льодом, що в них охолоджувалось шампанське, розважали гостей невимушеною бесідою.

– Прошу! Одне крем-брюле з м’якоттю маракуї та дві ложечки, – оголосив чоловік, який нас обслуговував, і поставив у центрі стола аж надто апетитний десерт.

– Bay! – не втрималась я. – Дивись, мам, тут квіточка!

Я взяла екзотичний, пурпурного кольору пуп’янок, хотіла показати, та її погляд застиг. Здавалось, вона дивиться на двері. Обличчя її побіліло, наче знекровилося.

– Мамо? – Я озирнулася через плече. – 3 тобою все гаразд?

Я не одразу зрозуміла, що привернуло її увагу.

Ґевін.

Він був у супроводі високої гарної білявки в яскраво-червоному діловому костюмі, вочевидь пошитому на замовлення, з вузькою спідницею до коліна. Мала білосніжні зуби, молочну шкіру й мигдалеподібні очі над прямим, як у грекині, носом. Така могла б керувати корпорацією, виступати в тріатлоні, завойовувати держави. Не могло бути жодного сумніву: це його дружина.

Жінка усміхнулась, сказала щось Ґевінові на вухо, узяла під лікоть, і адміністраторка провела їх у приватну залу в дальньому кінці ресторану, що на неї показувала стрілочка.

У мене звело живіт. Яка була ймовірність того, що ми тут зустрінемось?! Сміховинна! Це просто абсурд.

Може, він навмисне прийшов сюди, знаючи, де я буду? Але навіщо? Ні, навряд. Сіетл – місто невелике, мабуть, у нього запланована зустріч із людиною, яка відповідає за збір коштів, та й по всьому. Просто збіг.

Може, цього мама й боялася весь цей час? Може, не Сіетл її лякав, а ймовірна зустріч із Ґевіном? Адже він тут на своїй території.

Вона знала, що обман може оприявнитися, і ніколи б не наважилась сюди поїхати, якби я не скиглила, наче мала дитина, що не хочу проводити день народження в Портедж-Пойнті.

Мене охопило почуття провини, думки крутилися в голові, як білизна в пральній машинці.

– Знаєш, я хочу порвати з Тайлером, – ляпнула я, намагаючись відвернути її увагу. – Просто, розумієш, що буде, коли закінчиться школа? Навіть не факт, що ми потрапимо до одного коледжу. До того ж він просто-таки здурів через батьків. Так злиться на них – страшно дивитися.

Це, судячи з усього, подіяло, бо мама поглянула мені в очі своїм найсуворішим поглядом.

– Стривай. – Вона похитала головою. – Він тебе лякає? Чим?

– Ну, не те щоб лякає, – виправилась я. – Просто мені вже не так цікаво з ним, як раніше, він став якийсь скутий.

Умовляти не довелось, мама вмить осідлала улюбленого коника. Почалася довга розмова про плюси й мінуси Тайлера – здебільшого мінуси – і те, як важливо вчасно подбати про своє майбутнє та не обмежуватися бажанням догодити хлопцеві.

Я все це чула не раз, але слухала, наче вперше. Здавалось, вона й думати забула про Ґевіна, та мені він не йшов з голови.

Раптом я усвідомила, що просто не можу розповісти їй про це. Вона завжди мене підтримувала, навіть коли справи були справді кепські. Кричала з трибун на змаганнях із плавання, прала мої шкарпетки, перевіряла, чи я зробила домашнє завдання, відмовляла собі в усьому, аби тільки я могла здобути гарну освіту. Завжди сама возила мене до друзів, щоб зі мною нічого не сталося дорогою, і ніколи, ніколи не засуджувала мене.

І за цю любов і безмежну відданість я відплатила тим, що взялася шукати батька. Ні, цього я їй сказати не можу. Вона подумає, що її мені мало. Настала й моя черга про неї подбати.

Я подивилась на її обличчя. Ці риси були мені знайомі, наче свої власні. Вона була моєю сім’єю.

Сім’я – це ніби дитяча мозаїка, купка деталей з виступами в потрібних місцях, які доповнюють тебе, і ти стаєш цілим. Батько мені для цього не потрібен.

Тепер, коли я це зрозуміла, мені не лишалось нічого, окрім як сховати правду глибоко в серці, туди, звідки її ніхто не дістане. Зрештою, ми самі вирішуємо, чи варто вірити в таку правду.