Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

– Що ж... – Детектив Мак-Неллі підвівся й рушив до дверей. – Наразі це все. Якщо з’являться інші запитання, ми дамо знати.

– Зачекайте! – Я скочила на ноги, простягаючи до нього руку. – А як же синці, браслет? Ви будете щось розслідувати?

Мак-Неллі зітхнув, і мені захотілося кричати.

– Розслідування ще тільки починається, – промовив, ховаючи очі. – Ми ще маємо поговорити з очевидцями, попрацювати на місці подій, проаналізувати ті синці...

Обидва посунули до дверей, та останньої миті Семсон обернулася.

– Дуже співчуваємо вашій втраті. Ми на зв’язку, якщо щось знайдемо, обов’язково вас повідомимо. – І вона сунула мені в руку візитку. – А на журналістів не звертайте уваги, міс Найт. За кілька днів їх тут уже не буде.

Я стояла, ніби заклякла на місці, дивлячись, як гойдаються на вітру вхідні двері. Слідчі сіли у свою звичайну, зовсім не поліційну на вигляд машину та повільно викотилися на дорогу. Я інстинктивно зіщулилася від холоду, сховала долоні в задніх кишенях джинсів. Пальці наштовхнулися на щось тверде.

Телефоном Олівії вони не поцікавилися.

9
АБІ

Листопад

Листопад настав у Портедж-Пойнті зненацька. Небо стало сіре й сире, бушував вітер, розкидаючи по землі опале листя. Доки я дісталася дверей, до лоба вже прилипли закручені мокрі пасма.

Я сунулася до ліфтів, на ходу набираючи один за одним номери, зазначені на візитівці, що її залишила Джейн Семсон. Це була третя спроба за день, і знову мені пропонували залишити голосове повідомлення.

Я все розуміла: бюджет останнім часом скоротили, та й розслідування забирає чимало часу. Але ж рано чи пізно вони візьмуться до справи!

Іноді хтось зі слідчих відповідав-таки на дзвінок, просив не квапити. Мовляв, якщо буде якась нова інформація, мене сповістять. Від мене відмахувалися, та я не могла просто чекати, склавши руки. Минуло чотири тижні з тієї ночі, коли Олівія впала. Іще чотирнадцять – і дитина з’явиться на світ, якщо мені пощастить. Баритися не можна, треба якомога швидше дізнатися правду.

Я піднялася на потрібний поверх: минулого тижня Олівію перевели в іншу палату. Тут було більше шансів, що дитина житиме, аніж у реанімації, та щоразу, побачивши її підімкненою до апарата ШВЛ, із зондом у носі, через який потрапляла до шлунка їжа, я незмінно відчувала шок.

Приготувавшись до нового удару, я відчинила двері. Поряд з Олівією, схилившись безвільно на ліжко, спала Сара. Рот у неї був розтулений, на лобі пролягла глибока зморшка.

– Capo, – позвала я пошепки, торкнувшись її плеча. Сестра підскочила. – їдь додому. Побудь трохи з Діланом і Бредом.

Вона терла заспані очі.

– Я ніяк не могла заснути. Котра година?

– Шоста.

– Вони сплять. І тобі краще відпочити.

Я зняла сумку й вислизнула з пальта. Сіла на стільці поруч із нею. У палату вже потроху сіялося тьмяне світло. Узяла Олівію за руку, уважно подивилась на зап’ясток. Синці зійшли, ушкоджена шкіра заживала, хоча – я знала – мозок доньки вже неможливо було врятувати.

– Я розмірковую, чи не повернутися на роботу, – промовила я, звертаючись до Сари.

Хоча це й дивувало мене, та я розуміла, що скучила за звичним ритмом життя. За передбачуваністю. У бухгалтерії все чітко, гадати не треба: є тільки правильне і неправильне. Мої дні минали в очікуванні, але на що я чекала? У поліції на дзвінки зазвичай не відповідали. Справа Олівії залишалася відкритою, та складалося враження, ніби розслідування зовсім не просувається.

Останні чотири тижні закрутили мене до нудоти, плин часу наче вповільнився. Я мало спала та їла, натомість багато плакала. Ковтала жменями заспокійливе, запиваючи червоним вином і горілкою, аж доки в домі не лишилося ані алкоголю, ані таблеток.

На зміну заціпенілій в’ялості, що охопила мене, коли Олівію перевели з реанімації, поволі прийшла адреналінова лихоманка, нав’язлива потреба дізнатися правду.

Те, що сталося, не приховалося від мешканців Портедж-Пойнта. Люди хотіли знати, як це сталося, шукали відповідей на свої запитання, та я не мала, що сказати. Не мала й сил пояснювати, що розслідування триває і поліція досі не знає, що спіткало Олівію.

Принаймні про журналістів детектив Семсон не збрехала. Вони розійшлися поволі, шукаючи більш сенсаційних сюжетів.

Моя страховка вже не покривала рахунків, що їх виставляла лікарня за утримання Олівії, тож я розуміла: треба шукати грошей. Попереду було щонайменше три місяці. А ще ж дитина...

– Маю зберегти страховку, – пояснила я.

Сара кивнула. Вона, як ніхто, добре знала, як інколи обтяжує нова, неочікувана відповідальність.

Я поглянула на Олівію, зблідлу, ніби зморщену на лікарняній койці. Із заплющеними очима. З трубкою в роті. Живу завдяки роботі гучних машин.

– Не розумію, чому поліція зовсім не квапиться, – промовила, відчуваючи, як усередині закипають гнів і розчарування.

Сара поспішила мене заспокоїти.

– Я впевнена, вони роблять усе, що можуть. – Вона підвелася, похитала головою, розминаючи шию. – Це досить повільний процес.

– Мені сказали, що синці, найімовірніше, виникли під час падіння. Але ж ти сама їх бачила! Це сліди від пальців. На неї напали.

Сара відвела очі. Було зрозуміло: вона дотримується іншої думки.

Мене дратувало, що до кожного мого слова ставилися із сумнівом. Не вірили в мої почуття, у мою нормальність. У тому, що бачила, я не сумнівалася. Не знала тільки, як довести, що це й справді щось означає.

– Розслідування триває, – повторила Сара. – Мусимо чекати. Зрештою, вони роблять свою роботу.

Я сердито позирнула на неї.

– Знаю, ти цього не розумієш, та мені конче треба знати, що сталося.

Я відчувала, як розгорається в животі гнів. Між нами запала тиша. Після смерті матері я постійно впадала в істерики, заходилася люттю. Сара натомість зберігала спокій. Вона сама організувала похорон, не забувши подбати про заповіт, а ще спакувала всі мої речі в коробки й забрала мене до себе.

Я на її тлі була наче навіжена. Годинами ридала, не розуміючи, чому мама померла, шукаючи винних, але не дістаючи відповіді на свої запитання. Поринала в тугу, ніби в теплу ванну. Так і буває, коли в десятилітньому віці залишаєшся без батьків – думки самі повертаються до цього раз у раз.

Сара ж узагалі не бажала говорити про маму. Сама не згадувала про той день і не хотіла чути від мене. Дивлячись, як вона без зайвих емоцій займається справами, я згодом засумнівалася у власних почуттях. Не розуміла, чому мені так боляче, тоді як їй нібито й діла нема.

З часом я навчилася не виказувати своїх почуттів, та зсередини все одно розпадалася на шматки.

– Як це я не розумію? – Сара насупила брови; видно було, що мої слова образили її. – Я все розумію. Я хочу тобі допомогти. У мене є знайомі в поліції Сіетла, ми з ними працюємо. Спробую їм зателефонувати. Може, вони допоможуть.

– Тільки не треба ніяких психіатрів. Бракує тільки, щоб хтось копирсався в моїй голові, – процідила я крізь зуби. – Я просто хочу знати, що сталося з Олівією. До того ж у мене немає грошей.

– Я не про терапію. Це неофіційно, послуга. Може, вони поговорять з місцевою поліцією, з’ясують, на якому вони етапі, що думають про це все.

Я відчувала, як б’ється кров у напружених жилах, і відвела погляд. Скоріше б вона замовкла.

Сара вирішила змінити тему.

– З дитиною все добре, – промовила вона, торкаючись живота Олівії.

І справді, після всіх обстежень, медикаментів і рентгенограм маленька істота, яку носила під серцем моя донька, розвивалася цілком нормально й точно за графіком.

Я обхопила себе за плечі й так здавила пальцями, що лишилися білі сліди-півмісяці. Стала дряпати себе, силуючись угамувати безпричинний свербіж. Нігті роздирали шкіру, було боляче й водночас приємно.

– Абі, припини! – скрикнула Сара, і голос у неї був, немов задирка на обгризеному пальці.

– А ти припини говорити про дитину!

– Чому? – Вона нахмурила лоба.

Тут я не витримала.

– А ти не розумієш?

Тепер уже гнів вогнем пожирав моє нутро, не давав усидіти на місці. Я кинулася до вікна, стала, втупившись у шибку. Клени в парку через дорогу стояли майже голі, облітали останні листочки, червоногарячі, золоті.

– Що я не розумію?

Я рвучко обернулася до неї.

– Коли народиться дитина, Олівія помре! Розумієш, моя донька помре! Тож не треба мені розказувати, як усе чудово!

Не чекаючи відповіді, я вибігла з палати й кинулася вниз сходами, туди, де досі періщив дощ.

* * *

Уже вдома мене охопила чорна ненависть до себе. Дарма я зірвалася на Сарі.

Попри всі непорозуміння, попри образи, що я їх і досі носила в серці, Сара завжди залишалася мені опорою. Навіть коли була жива мама, сестра телефонувала до школи, коли я хворіла, допомагала з домашнім завданням. Коли мені було п’ять років і я загубилася на пляжі, саме Сару я кликала під палючим сонцем. Плакала сама-самісінька, і, коли вона підбігла до мене, вигукуючи моє ім’я, я одразу зрозуміла: тепер я в безпеці. З мамою було не так.

Раптом постав у пам’яті день маминої смерті: кров, і крики – чи то кричала Сара, чи я? – і рушниця, що так і лишилась у мами в руці. Цей день забрав у мене матір, відняв дитинство. Певно, злитися, звинувачувати в усьому Сару виявилося легше, ніж пережити це.

Дідько. Я затулила очі рукою. На кого я тільки схожа?

Підійшла до невеликого дубового столу, що стояв у кутку вітальні, біля каміна. Сіла за ноутбук і, дочекавшись, доки завантажиться старенька машина, зайшла на пошту. Хотіла вкотре попросити відгул.

На мене чекало тридцять чотири нових повідомлення: мікс зі спаму, настирливих прохань про інтерв’ю, проявів співчуття від жалісливих колег, приятелів і знайомих, які боялися говорити зі мною віч-на-віч. І ще дещо.

Рахунок від Apple. – Ідентифікатор у системі APPLE: olivialouiseknight@gmail.com.

На очі враз навернулися сльози. Цей лист уже вкотре нагадав мені: Олівії нема. Я знала, що можу тепер не платити, але зізнатися собі в цьому не могла. Адже це означало, що моєї доньки більше немає.

Мені хотілося покласти голову на стіл і просто віддатися горю. Натомість я набрала повні легені повітря, зайшла в айклауд. Увела її електронну адресу і пароль (айфони я купила нам обом одночасно й наполягла, щоб донька дала мені свої дані), і на екрані з’явилися яскраві іконки: пошта, контакти, календар, фото. Увесь підспідок Олівії.

Натиснула значок електронної пошти, та в скриньці не було нічого, окрім повідомлення про реєстрацію в системі. Тоді перейшла до контактів. Тут були сотні й сотні людей. Когось я знала, а про багатьох навіть не чула.

Прогорнула аж до самого низу, подовгу вдивляючись у кожне ім’я. Хто ці люди? Може, хтось із них бажав Олівії зла? Потім узялася до світлин.

Я не зразу усвідомила, що постало перед моїми очима. Страх огорнув мене туманом, підіймаючись із самого нутра. У животі запалав вогнистий вузол.

Стулила повіки й знову розплющила. Нічого не змінилося. Перший кадр був дещо розмитий, ніби знятий зі збільшенням. Біля школи, дивлячись удалину, стояла Олівія. Хтось прималював їй рога, як у чорта, перекреслив горло червоною, наче кров, лінією.

«Помри, стерво!» – було підписано внизу.

На другій світлині зла рука замалювала їй усе обличчя, затягнула на шиї червоний зашморг. Та я впізнала доньку за одягом. На ній була улюблена футболка з емблемою команди з плавання. Я нахилилася ближче, силуючись розібрати червоні літери.

«Убити!»

І ще: серце Олівії простромив намальований ніж, грудьми стікала кров. «Помри!» – через усю фотографію.

Я була приголомшена.

Ці погрози повторялися й на інших фото. Олівію зображували з перерізаним горлом, залиту кров’ю. Сліпо дивилися замазані білим очі, сипалися з рота скривавлені кишки. Усюди ті самі написи: «Помри!», «Убити!», «Здохни!».

– Господи, – вихопилося в мене ледве чутно. Мовчки пульсувала в жилах гаряча кров. Олівію залякували в інтернеті.

10
АБІ

Листопад

Мене затрусило, усе моє єство тремтіло в гніві й відмовлялося вірити.

Кому могло знадобитися надсилати їй такі фотографії? Для чого?

Я продивилася решту світлин, але не знайшла нічого. Принаймні жодної загрози.

Схилила голову на стіл, стукнула тихенько об край, немов сподівалася привести думки до ладу.

– Думай, Абі, думай!

Телефон. Я вмить підскочила. Може, у телефоні є ще щось. Я силувалась пригадати, де його лишила. Усе, що відбувалося зі мною після того, як Олівія впала, миттю розмивалося в пам’яті. Я почувалася як сомнамбула.

Кинулася в кухню. Телефон так і лежав на стільниці, там, де я його поклала, проводивши копів. Те, що слідчі не поцікавилися мобільним Олівії, ще раз доводило: вони не надто переймаються її справою.

Я поставила телефон на зарядку, і за кілька секунд він ожив.

Непрочитаних повідомлень було два.

Останнє надійшло з номера, що його Олівія позначила літерою «К», о 10:42, уже після того, як її знайшли:

У тебе все добре? Вибач, справді! Звідки мені було знати? А він козел іще той. Раджу послати його під три чорти.

Я замислено поклала пальці на лоба, зовсім спантеличена. Відкрила наступне повідомлення.

Його надіслав Тайлер о 23:20 – тієї самої ночі, коли Олівія впала. Я прокрутила повзунок догори, до початку діалогу.

Олівія: Твоя правда. Нам треба поговорити. Ти ще на барбекю? Зустрінемось за 15 хвилин?

Тайлер: Так. До побачення.

Я чекала, коли запрацює як слід та частина мого мозку, що відповідає за цифри. Щось раз-у-раз чіпляло свідомість, змушуючи вкотре повертатися до прочитаного. Нарешті я зрозуміла, і від цього мене обсипало морозом.

– Дідько, – вихопилося в мене.

Тайлер казав, що Олівія пішла з барбекю о десятій сорок п’ять і після того він її вже не бачив. Але з їхнього обміну повідомленнями виходить, що вони знову зустрілися десь о пів на дванадцяту.

– Тайлер мені збрехав.

Я прогорнула нижче, подивилася давніші повідомлення. Порівняно недавні були від К., до того ж Олівії не раз писав дехто на ім’я Д. Писав у дуже вже теплому тоні, навіть із натяком на романтику. У пам’яті спливли слова Тайлера: дитина не від нього. То, може, цей Д. і є батько?

Враження, яке справили на мене страшні фотографії на айклауді та повідомлення від Тайлера, поволі розсіювалося, натомість установилась ясність.

Тепер у мене є доказ. Хтось хотів скривдити Олівію, і я маю розповісти про це поліції.

* * *

Місцевий поліційний відділок був розташований у мініатюрному цегляному сарайчику в довоєнному стилі на іншому кінці Портедж-Пойнта, а перед ним, у затінку височезних сосон, зеленіли самшитові кущі.

Аж надто розігнавшись на головній вулиці, я пролетіла білу шпилясту церкву, кілька кав’ярень, студію йоги та невеличку площу, потім повернула праворуч, залишивши позаду дитячий майданчик і поле для гри в бейсбол. Припаркувалася неподалік від входу, між поліційним кросовером і флагштоком, що на ньому агресивно тріпотів прапор США.

Керол-Енн, реєстраторка, одразу мене впізнала.

– Абі!

Вона вискочила з-за столу й поспішила мене обійняти, притискаючи до масивних, м’яких, наче тісто, грудей. Запах лаванди й мила нагадав мені, що я вже бозна-скільки не була в душі. Коли Керол-Енн нарешті випустила мене з обіймів, у її лагідних карих очах стояли сльози.

Усьому відділку, який складався з чотирьох полісменів і двох слідчих, вона була за бабусю. Образ довершували товсті окуляри та пишна перманентна зачіска на посивілій голові. Скільки я пам’ятала, Керол-Енн завідувала місцевою документацією та відповідала на телефонні дзвінки, попутно втішаючи потерпілих.

– Керол-Енн, мені потрібні детектив Семсон або детектив Мак-Неллі. Вони на місці?

Я зазирнула в прочинені двері й побачила в мініатюрній кухні Семсон, яка втупилася в телефон. Перед нею лежав бутерброд. Чути було бубоніння рацій.

Керол-Енн стала переді мною й, узявши за лікоть, обережно підштовхнула до стільця, що стояв біля реєстраторського столу.

– Зараз подивлюся, чи вони вільні. Я скоро.

За кілька хвилин вона повернулася в супроводі Семсон.

Я так і підскочила, відчуваючи, як усередині наростає гнів.

– Де ви були?! – кинулася на неї. – Скільки я вам телефонувала, і все марно! Не дивно, що ви так нічого й не дізналися про Олівію, якщо ви весь день обідаєте й витріщаєтесь у телефон!

Щось блиснуло в блакитних, мов крига, очах детектива Семсон. Не гнів – здивування. Кивком відпустивши Керол-Енн, вона мотнула головою на двері.

– Пройдіть, будь ласка, зі мною!

Ми посунули коридором і, проминувши кухню, опинилися в невиразній кімнаті зі стінами, пофарбованими в холодний відтінок сірого. Тут не було картин, узагалі жодної прикраси, якщо не брати до уваги вікна в коридор із наполовину опущеними жалюзі та стіл, схожий на ті, що зазвичай стоять у їдальнях, навколо якого розмістилося кілька складаних стільців.

Я витягнула із сумки телефон Олівії, кинула на стіл, не зводячи зі слідчої гнівного погляду.

– Ви не забрали телефон Олівії.

Семсон закинула ногу на ногу й зо хвилину уважно дивилася на мене.

– Хіба детектив Мак-Неллі не питав?

– Ні. – Я похитала головою, але затнулася, силуючись пригадати. – Здається, не питав.

– Міс Найт, ми наразі опрацьовуємо кілька паралельних версій.

Я зціпила зуби. Ця формула була мені добре відома. Означала вона таке: «У нас нічого немає».

– Хлопець Олівії, Тайлер, він мене обманув. Сказав, що вони не бачилися після того, як вона пішла з барбекю, але ось тут є повідомлення. – Я знайшла потрібну розмову й дала їй телефон. – Бачите? Вона пише, що ще зайде. Вони мали зустрітися о пів на дванадцяту. А ще... – Я витягнула із сумки попередньо роздруковані світлини, які знайшла в Олівії на айклауді, і поклала на стіл. – Хтось надіслав їй оці фотографії.

Семсон подивилася щось у телефоні, потім узяла фото до рук – холодна, незворушна маска. Довго на них дивилася.

– Це ви в її телефоні знайшли?

Я похитала головою.

– Ні, на айклауді. У неї там профіль, який синхронізується з телефоном. З мобільного вона їх, певно, видалила.

– Не знаєте, хто міг таке надіслати?

– Ні. Навіть не здогадуюся.

Семсон дала мені записник і ручку.

– Чи не могли б ви написати її логін і пароль?

Я виконала її прохання, потім замислилася: чи вона мені тепер вірить? Стукіт у двері висмикнув мене з роздумів. Показалася голова детектива Мак– Неллі, з чимось на кшталт усмішки на пом’ятому обличчі. Він і досі мав утомлений і скуйовджений вигляд, але на цей раз було щось іще, чого я раніше не помічала: у його виразі відчувалася ворожість.

– Детективе Семсон, можна вас на хвилину?

Слідча сховала охайно складені роздруківки в кишеню піджака, туди ж поклала телефон Олівії та нотатник. Двері за нею грюкнули.

Я присіла на один із металевих стільців, спостерігаючи за детективами крізь шпарини в металевих дешевеньких жалюзі. їхню розмову не було чути. Мак-Неллі щось агресивно пояснював Семсон. Здається, він злився. Жінка замахала руками. Дістала мобільний Олівії, та слідчий тільки відмахнувся, хитаючи головою. Тоді Семсон озирнулася на мене, стримано усміхнулася, і від тієї усмішки в мене всередині все перевернулося. Мене охопило передчуття біди. Часу майже не лишилося.

А тоді стало остаточно зрозуміло: якщо я й далі покладатимусь на цих двох, то так ніколи й не дізнаюся, що сталося з Олівією.

Усе життя я ховалася за стінами, які сама ж збудувала, відгородившись від усього світу. Була безсила знайти відповіді на запитання, що мучили мене після маминої смерті. Безсила стати на заваді, коли вона вирішила накласти на себе руки. Безсила переконати батька Олівії лишитися зі мною. Безсила вберегти власну доньку... Від цього усвідомлення все моє нутро спалахнуло болем.

Та на біль не було часу. У десять років ще можна себе жаліти, але тепер, усього за кілька місяців, має народитися дитина, що її носить Олівія. Я мушу про неї подбати. Горе – недоступна розкіш. Мушу дізнатися правду.

Що робити, коли ти щось знаєш, але тебе ніхто не слухає? Коли шукаєш відповідей, а їх ніхто не дає? Коли ні на кого не можна покладатися? Я відчувала, що стою на роздоріжжі і, щойно пристану на рішення, вороття вже не буде. Та вирішити було неважко. Я не хотіла й надалі залишатися безсилою. Воліла знати правду.

Я рвучко відчинила двері, і слідчі враз обернулися до мене, втупились поглядом.

– Тут щось не те, – заговорила я, відчуваючи, як несамовитий гнів струшує моє тіло. Як терорист захоплює літак, так лють захопила мій мозок – той самий мозок, що завжди погоджувався з іншими, терпляче чекаючи вказівок. – Я це знаю достоту. І ви також це знаєте. Хочете – допомагайте, не хочете – не треба, але я дізнаюся, що сталося з моєю донькою.