Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

4
ОЛІВІЯ

Квітень

– Господи, ну й налякала мене та дівчина, – поділився Тайлер наступного понеділка після поїздки в університет.

Ми саме обідали в шкільній їдальні, за нашим звичайним столиком. Поряд височіли стоси помаранчевого кольору стільців, що їх використовували під час багатолюдних заходів.

– Це точно, – погодився Пітер і закивав морквяною головою. – То що це було, Лів? У тебе є сестра?

Я рішучо захитала головою.

– Ні, звідки?

Тайлер, який сидів поруч зі мною, сунув до рота добрячу жменю смаженої картоплі.

– Ви з нею справжні двійники. Тато каже, що в кожного з нас десь є двіиник.

Я раптом відчула, що не голодна, і відклала бутерброд з арахісовим маслом і джемом. Мені не хотілося про це говорити, та вони все ніяк не могли заспокоїтись.

– У неї навіть підборіддя дупкою, – додав Пітер. – Достоту як у тебе!

Тайлер зиркнув на нього з-під лоба. Я зціпила зуби: зараз він йому відповість. Він і сам казав про мою ямочку: "як дупка", – не спересердя, просто це було в його стилі. Але ж йому, Тайлеру, можна.

Утім він мовчки взявся за картоплю. Я навіть видихнула з полегшенням.

Медісон відкусила від морквини, захихотіла:

– Ямочки на підборідді не тільки в родичів бувають, дурепо.

– Вона мені не сестра, зрозуміло? – урвала я. – Ми навіть не знайомі.

Усі разом замовкли. Серце в мене калатало аж у горлі; я опустила очі. Уявила, як вони обмінюються поглядами. Адже я була місцевим миротворцем. Ніколи не давала волі гніву, ні з ким не сварилася.

Я старанно общипала з бутерброда скоринку – хліб став голий і гладкий, немов камінчик. Скоринку я терпіти не могла. У дитинстві мама, траплялося, обрізала шматочок по краю, потім підрізала кути, щоб він був зовсім круглий, а всередині робила дірку. Виходила буква "О". Я раптом відчула, як мені її бракує.

Медісон вирішила змінити тему.

– А знаєте що? Мій брат наступного тижня приїздить додому.

Кров кинулася мені в обличчя. Я поспішила сховатися за власним волоссям, удаючи, ніби з насолодою обкушую кінчики.

Тайлер фиркнув, притягнув мене до себе.

– То що, він і трави нам може підігнати!

– Тайлере! – зашипіла я.

– Замовкни, кретине! – Карі очі Медісон засвітилися недобрим вогнем. – Це тільки раз і було. Шкода тільки, що він попався.

– Зачекай-но, а я думав, він у Нью-Йорку. Хіба не туди його відправили, коли з'ясувалося, що він торгує наркотиками? – Пітер наморщив лоба.

– Це було один раз! – роздратовано озвалася Медісон. – Просто трава, нічого такого.

Ні для кого не було секретом, що Дерека відправили в котрусь із елітних шкіл, що на східному узбережжі країни, “на перевиховання”. Усі ми часом напивались, а дехто зі знайомих навіть балувався травою, але ділками ставали хіба що закінчені наркомани й невдахи.

Пітер переводив очі з Медісон на Тайлера і знову на Медісон. Він помітив напруження між ними та поспішив перемінити тему.

– Слухай, Олівіє, у тебе ж сьогодні нема плавання? Може, допоможеш мені з цією бісовою хімією? Я тут зубрю вже, як можу. Знову відстав.

– Без проблем.

Я позирнула на Тайлера. Брови в нього посунули вниз. Видно було, що він не в захваті від наших із Пітером занять.

Іноді він ревнував мене. Не те щоб я його зраджувала, просто така вже людина: весь такий мачо назовні, а насправді трохи невпевнений у собі. Та я розуміла: просто він мене любить, та й по всьому.

– Дякую, друже, – заусміхався Пітер.

Я не без зусиль підвелася з важкого металевого стільця.

– Хочу трохи подихати свіжим повітрям. Ти як, Мед, ідеш?

Медісон випросталась, струнка, уся в чорному: чорні лосини й чорний светр без рукавів. Обтрусила крихти й, нагородивши Тайлера з Пітером значущим поглядом, попрямувала до дверей.

Ми всілися на лавці неподалік від фонтану. Повітря було по-квітневому свіже, тож більше на подвір'ї нікого не було.

У небі з шаленою швидкістю, немов на конвеєрі, проносилися хмари, затуляли сонце, погрожували дощем.

Я поглянула на Медісон з-під опущених вій, спробувала вгадати, у якому вона гуморі.

Пальці самі потягнулися до браслета, лівим зап'ястям засовався холодний метал.

– Вибач за Дерека, – промовила для початку.

– Та нічого. Вибач і ти за ту дівчину. – Вона відшукала на пальці задирку, смикнула. – Я насправді не думаю, що ви з нею сестри чи щось таке.

Я була рада це чути.

Так, Медісон часто бувала не в гуморі, та я знала, що завжди можу на неї покластися. Певно, тому ми і залишаємося найліпшими подругами, хоча вже багато років знайомі.

Ми ходили в один садочок й одразу здружилися, бо обидві ненавиділи ігри, де треба було перевдягатись. Я не хотіла, щоб усі побачили мої майки й колготки (мати всю зиму мене кутала), а Медісон просто рвалася надвір.

– Ти не думала, ну, пошукати її?

Я знизала плечима. Не хотілося розповідати про нашу розмову в університетській вбиральні.

Зблизька стало помітно, що та дівчина не так уже на мене й схожа. Так, очі такі самі, темно-зелені, але ширше розставлені. Ямочка на підборідді не така помітна, та й вилиці не такі й гострі, ніс трохи менший. І все ж таки мені було ніяково.

Вона витерла руки, повернулася до мене, спершись на умивальник, дуже просто.

– Я Кендалл Монтгомері, – сказала й перекинула біляве волосся через плече: точно багатенька падлюка.

– Я Олівія.

Мовчання затягувалося.

– Мій тато помер, – випалила я, боячись, щоб вона раптом не сказала, які ми схожі. – А то ти, може, подумала, що ми родички. Мами в нас точно різні.

– От біда, – гмикнула глузливо. – У мене батьки такі придурки. Я б залюбки з кимось помінялася.

Це було так несподівано, що я просто вибухнула сміхом. Мене принаймні влаштовувала моя мама. Зрештою, вона про мене все життя дбала. Може, навіть занадто.

– А де ти живеш? – поцікавилась дівчина.

– Портедж-Пойнт. Невелике містечко, трохи на південь від ...

– Знаю. Моя мама з Портедж– Пойнта.

Запала важка тиша. Ми обидві не одразу збагнули значення сказаного.

– Твоя мама? .. – Я раптом відчула, що долоні вкрилися потом.

– Ну, не те щоб звідти ... – Вона повагалася трохи, потім пояснила: – Вона там навчалась, здається, у старших класах.

Я не знала, що й казати.

– Що ж, Олівіє, – промовила Кендалл, крокуючи до дверей, – приємно було познайомитися.

– Мені теж. Іще побачимось.

Вона помахала рукою – ні, самими кінчиками пальців – і пішла.

Я поглянула на Медісон, похитала головою.

– Та ні, не думаю. Нащо мені її шукати? Я й так знаю, що ми не родички.

– Ні, не знаєш.

Я тупо дивилася на неї.

– Тобто?

– Ну хіба не може такого бути, що твій батько насправді живий-здоровий і в нього вже інша родина? Може, у твоєї мами був роман із кимось, з ким вона не могла бути, недозволене кохання?

Я навіть розсміялась: яка нісенітниця! Важко навіть уявити, щоб мама в когось закохалася, завела інтрижку. Вона ж завжди була сама стриманість. Часом могла насупитися, але не кричала ніколи; усміхалася, але щоб зареготатися – ні. Завжди з акуратним макіяжем, одяг ідеально випрасуваний.

Мама в мене була спокійна, як статуя, не те що в подружок: веселі пліткарки. Завжди готова прийти на допомогу, з пачкою серветок напоготові, коли я плакала, і в першому ряду на змаганнях із плавання.

– Я тебе прошу! – фиркнула я. – Вона навіть фліртувати не вміє, що й казати про романи. Це ж можна якусь болячку підчепити!

Медісон і собі засміялася.

– А може, ця дівчина справді донька твого тата.

– Мій тато помер, Мед.

– Знаю, але, може, у нього була ще й друга родина? Або він зраджував твою маму. Або ... – Вона по-театральному витріщила очі. – Може, він зовсім ...

– Боже, тобі треба менше дивитися серіали!

– Олівіє, схаменись! Не можна бути такою наївною. Трапляється, що люди брешуть, і не завжди навіть зрозуміло, навіщо.

Вона влучила в ціль.

– От не думаю, щоб мама розповідала неправду про мого ж батька.

– А звідки ти знаєш? Правда не завжди приємна.

– Як і брехня, – ледве чутно вимовила я.

* * *

Увечері мама прийшла з повними пакетами покупок, сказала, що має натхнення приготувати смачненьке. Я поморщилася: Марта-Стюарт[3]3
  Популярна телеведуча, відома порадами з хазяйнування


[Закрыть] із неї нікудишня. Кулінарні експерименти на нашій кухні нерідко оберталися на катастрофу.

Якось вона хотіла запекти курча, навіть приготувала гидотну на вигляд, клейку підливу, та випадково ввімкнула режим грилю. За пів години в домі стояв такий дим, що ним самим можна було наїстися.

Як на мене, то краще вже замовити піцу.

– О, то що в нас на вечерю? – промовила я, удаючи зацікавленість, і потягнулася до одного з пакетів. Ображати маму не хотілось.

– Спагеті болоньєзе.

Вона взялася за другий пакет. Один за одним на столі з'явилися пучок свіжого базиліку, голівка часнику й одна єдина морква.

Я усміхнулась. Мама моркву не любить, а от я дуже полюбляю, тож вона завжди купляє одну морквину и подає окремо, тільки для мене.

Вона взяла цибулину, зазирнула під лушпайку.

– Наче така, як треба. – Помовчала трохи. – Стук-стук.

– Хто там?

– Опудало.

– Яке таке опудало?

– Ану відчиняй, доки в штани не напудило!

– Мам, ну пфе! – промовила я крізь сміх. – Так грубо!

Вона й сама захихотіла.

– Я знала, тобі сподобається.

– А з якої нагоди бенкет?

Вона тільки плечима знизала, усміхнулася.

– Я й сама не знаю. Просто відпустили з роботи раніше, а ти в мене вже майже випускниця – дуже тобою пишаюся, донечко!

З цими словами вона пригорнула мене до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба.

Мама взагалі дуже тактильна людина. Завжди то по плечу поплескає, то погладить по голові, чмокне в щічку, обійме. До десяти років водила мене за руку через дорогу, аж доки з мене не стали кпинити. Якось я спитала, чому вона так часто мене торкається. “Певно, так мені легше відчути зв'язок із тобою”, – відповіла мама.

Я часом трохи ніяковіла, бо здавалося, що з цього вже мала вирости, і все-таки обіймати маму було приємно.

– Як минув твій день? – поцікавилася вона, рубаючи часник.

– Нормально. Отримала п'ятірку на контрольній з історії, а ще ми закінчили макет випускного альбому.

Вона відірвалась від цибулини, подивилась на мене пильно, як завжди дивилася, коли уважно слухала, навіть якщо йшлося про якісь дрібниці.

Скоро часник і цибуля вже смажилися в олії; пахло овочами й гамбургерами. У невеличкій каструлі кипіла нарізана морква. Мама поклала багет у духовку, щоб грівся, а ми тим часом навалили собі повні тарілки макаронів. Вечеряти вирішили в їдальні.

– Мам, – почала я нібито безтурботним тоном, умішуючи в підливу кубики моркви, – а можна щось спитати про тата?

Макаронина зірвалася в неї з виделки, гепнулась на тарілку. Мама знову підчепила її. Відкашлялася.

– Звісно, мила. Що тебе цікавить?

– Ну ...

Голова пішла обертом.

Вона зазвичай не хотіла про це говорити, хоча я не так уже й часто запитувала. У неї тоді на обличчі заклякала така півусмішка, немов їй боляче. Просто відтоді, як побачила оту Кендалл, я частіше замислювалася про батька.

– На якому місяці ти була, коли він помер?

Мама пожувала спагеті, скорчила на обличчі задуму: губи скривила, брови насупила, очі звела на стелю.

– Кілька тижнів, не більше. Я й сказати йому не встигла.

– А чи гарний він був? – поцікавилась я з хитруватою посмішкою. – Ну, коли ти його вперше побачила, були в тебе метелики в животі?

– О, так! – Вона засміялась, демонстративно обмахуючись, ніби їй стало жарко. – У мене від нього аж коліна тремтіли. Сам білявий, а очі карі – я в них просто потопала.

Я так і завмерла, ніби зачепилася за це слово.

– Карі?.. .

– Так.

Я не зводила з неї погляду. Раніше вона казала, що очі в нього були зелені, такі самі, як у мене. Я навіть пам'ятаю, коли це було. Я з тринадцяти років берегла ці слова, носила їх у серці: рада була мати щось спільне з батьком, побачити якого мені не судилося.

Я чекала, що вона виправиться, запевнить, що не збрехала тоді. Проте вона мовчала. Я тупо дивилася на неї, борсалася в думках, намагаючись розплутати цей клубок.

– У нього була ... ще одна родина? – видушила нарешті.

День уже хилився до вечора, і на стіл упав із вікна косий сонячний промінь. Світло залило мамине обличчя, затекло їй у зморшки, і вона раптом постарішала років на двадцять.

Вона так і вибухнула сміхом.

– Боже, ні! Звідки ти це взяла?

Я уважно вдивлялася в її обличчя, шукала, за щоб зачепитися.

– Ну, просто подумала, може, у мене є десь брат чи сестра, а я й не знаю.

Тієї ж миті я відчула, що земля ось-ось розверзнеться піді мною. Чорніло бездонною дірою невідоме: зараз вона відповість і вороття вже не буде.

Аж тут мама підскочила, викотила очі.

– Господи! Хліб! ..

І вона кинулася до духовки. Звідти враз вихопилась хмара чорного їдкого диму. Я мерщій наділа рукавички й пожбурила обгорілий багет у смітник. Мама поспішила відчинити двері, замахала рушником. Весняне повітря засочилося знадвору, і дим розсіявся, лишаючи по собі гіркий вугільний запах.

Пасмо білявого волосся пристало мамі до лоба, і вона відкинула його рукою.

– Вибач, рідна. Гадаю, обійдемося без хліба.

– Та нічого. Що б це була за вечеря, якби нічого не пригоріло?

Вона непевно засміялась.

– Може, розповіси щось про школу? Скоро ж випуск, ще трохи – і коледж.

Слова так і сипались у неї з рота, а голос був, наче хлібний ніж: якийсь нерівний і ніби аж гострий.

– Мамо, ти мені не відповіла. У тата були ще діти?

Тут набігли хмаринки, сонце сховалося, і в мами на обличчі заграли тіні. Щось наче зависнуло в повітрі, тремтіло в хлібному чаді.

Мама звела на мене блакитні очі, подивилася невинно.

– Ні. Твій тато навіть про тебе не знав, а інших дітей у нього точно не було.

Я все роздивлялась її спокійне лице, а всередині калатали страх, розгубленість, злість. Здебільшого . . . злість, адже щось підказувало мені: вона говорить неправду.

Відчула, як серце стискає жах. Я завжди вірила мамі. Вірила всьому, що вона скаже, у всьому слухалася. Ніколи мені не спадало на думку в ній сумніватися.

А тепер довіра враз розсіялася. Адже, якщо вона могла брехати про такі речі, хто знає, що ще вона від мене приховує?

5
АБІ

Жовтень

Година спливала за годиною, і страшне заціпеніння змінялося не менш страшним болем. Сил не було ні на що.

– Маю дізнатись, що сталося, – промовила я, звертаючись до Сари.

Вона сиділа дуже тихо, майже не ворухнулася відтоді, як нас перевели в кімнату очікування. Я ж ані секунди не могла втриматися на місці, усе походжала, рахуючи, скільки на стелі квадратиків, або переливала воду з однієї пластянки в іншу. Звиклий до аналізу мозок потребував розуміння, ясності, мусив розкласти все по полицях, підбити підсумок.

– Тобі краще піти додому. Відпочити трохи.

Подивилась на неї сердито:

– Я нікуди не піду.

Ми з Олівією з'єднані від її народження, з'єднані самим життям. Я не покину її і в смерті.

Минав час.

Я кинула порожню пластянку на підлогу. Запитала:

– Чому в неї на руках синці? – Закусила губу, намагаючись опанувати себе. – Гадаєш, її били?

Сара, здавалося, про це не думала.

– Не знаю, поліція ... Буде розслідування.

У мене по щоках покотилися сльози, потекли в ямку, що між ключицями. Ледве дихаючи, здригаючись від ридань, я опустилася на стілець. Сара підійшла, обійняла за плечі. Ми довго стояли отак, обійнявшись. Обох лихоманило.

– Я так хотіла її вберегти! .. – схлипувала я.

– Абі, ти ж не винна. – Голос у неї був надтріснутий, зболілий. Я відсахнулась, зазирнула в червоні очі.

– А що, як усе-таки винна?

* * *

Палата поволі сповнилася темряви. Одна за одною вмикались лампи, а я так і сиділа, не рухаючись, поруч з Олівією, і дивні звуки машин, що тільки й тримали її в цьому світі, немовби заколисували мене, притупляли біль. Бився всередині відчай, заволочував усе туманом, що в ньому не можна було ані їсти, ані пити, ані навіть поворухнутись.

Я бездумно дивилася на синці, що кільцем обвивали зап'ястя, сині, аж фіолетові, ніби доньку хапали за руки, і гнів проступив злими плямами на її прекрасній шкірі.

Я так і сиділа, спершись лобом об ліжко. Раділа, що нас нарешті залишили удвох. Лікарі цілий день умовляли мене піти додому, виспатися. Сара принесла бутерброд, та я й шматочка не відкусила, і той урешті-решт опинився в смітнику. Носила вона й каву, чашку за чашкою. Та від кави тільки в туалет тягло, а я не хотіла лишати Олівію саму – відтак пити більше не стала.

Від плачу й зневоднення гуло в голові, та піти додому я не могла. Не зараз. Я ніби завалилась у якусь шпарину в тканині часу, і світ зупинився.

Минуло дві доби відтоді, як я кинулася до скаліченого тіла доньки. Час тягнувся до болю повільно. Приходили лікарі, приносили звіти, зробили ще одну томограму. Серцебиття плоду на УЗД присутнє.

Шепотілися про можливість викидня, шепотілися про можливість урятувати дитину, якщо в матері витримає серце.

Урятувати дитину?! Врятуйте мою дитину!

Я дрімала уривками, поклавши голову Олівії на живіт. Хвилина за хвилиною тягнулася ніч. Час від часу лунав тривожний сигнал, і тоді я уявляла людей, яким щойно повідомили: дорогої істоти більше немає. Думала, як це буде, коли настане черга Олівії.

Хтось посмикав мене за плече, вихопив зі сну.

– Місис Найт?

Доктор Гріффіт простягав мені стаканчик з водою.

– Міс, – виправила я. – Я незаміжня.

У роті пересохло, і голос вийшов хрипкий. Та від води я все ж таки відмовилась.

Він підсунув мені стілець, усівся поруч, обхопивши долонями стаканчик.

– Міс Найт. Ви маєте дбати про себе. Вам треба їсти, пити, іноді відпочивати.

– Чому всі постійно торочать одне й те саме!? – раптом не витримала я. Біль, що його аж ніяк не втамував час, виринув з мене; я схопилася за голову, стиснула скроні.

– Бо ви маєте подолати чималий шлях. – Він позирнув на Олівію. – Усі троє.

Я втупила в нього погляд. Провела язиком по розтрісканих губах.

– Олівія вже не повернеться, – м'яко промовив доктор. – Але ваш онук іще може жити.

Із того, як звузилися його очі, було видно: йому боляче це казати. Я відчула симпатію до нього. Чи принаимні повагу.

– Скільки? – нарешті вимовила я.

– Що скільки?

– Скільки треба тримати Олівію на апаратах, щоб дитина? .. – Закінчити я не змогла, так ті слова краяли серце.

– В ідеалі вона має бути на тридцять другому тижні.

Тобто ще вісімнадцять тижнів – я швидко підрахувала.

– Це можливо?

Доктор Гріффіт відповів не одразу.

– Наскільки мені відомо, прецедентів іще не було. Але, гадаю, така ймовірність існує.

Я спробувала вдихнути, та клубок у грудях тиснув, виганяв повітря. Я міцно стулила повіки, потім знову розплющила очі.

– Чому не приходили з поліції? Де вони?

Здається, це запитання здивувало доктора Гріффіта. Він зняв окуляри, протер халатом.

– Ми не повідомляємо про ... нещасні випадки.

– Нещасні випадки?! Але ж це був не нещасний випадок! – Голос у мене зривався, усе тіло охопили мука й лють. – Ви ж бачили ті синці в неї на зап'ястках!

Доктор Гріффіт захитав головою.

– Перепрошую. Я хотів сказати, що згідно із законодавством лікарня зобов'язана сповіщати поліцію тільки про поранення, спричинені вогнепальною чи холодною зброєю. Гадаю, тому вас і не турбували.

Я притиснула долоню до лоба, відчуваючи, як закипає в кінчиках пальців чергова панічна атака. Та на цей раз мені вдалося відкинути тривогу, я перемогла. Я сама повідомлю в поліцію. ·

– Вона така хороша дівчина, Олівія. Що ж сталося?

Я мимоволі говорила ще про неї в теперішньому часі: не хотіла, щоб вона загубилася в минулому. Адже вона ще тут, поруч.

Очі доктора дивилися по-доброму, але й насторожено, як у юриста, який старанно добирає слова.

– Я не знаю. Але обіцяю ... – Він простягнув мені воду. – Ви знайдете в собі сили на те, щоб це з'ясувати.

Я прийняла від нього стаканчик і випила одним духом, до останньої краплі .

* * *

Щойно я вийшла з лікарні, припустив дощ. Була вже майже ніч, на горизонті нависли чорні хмари.

Я скермувала машину в знайомий поворот, повільно під'їхала до збудованого у вікторіанському стилі будинку на сім'ю з трьох осіб, найменшого на всій вулиці. Він незграбно притулився в самому кінці, оточений набагато імпозантнішими будівлями.

Мої сусіди належали до середнього класу: юристи, лікарі. Їхні дружини були домогосподарками й виховували товстощоких малюків, улаштовували дитячі свята, ходили на йогу, пили з приятельками каву. Я, мати-одиначка, яка завагітніла у вісімнадцять і все життя мусила працювати, була серед них ніби гнилий зуб у бездоганному роті.

Сама б я ніколи не купила цього будинку. Та я робила все, що могла, аби тільки дати Олівії те, чого не мала сама: пристойний район із нормальною школою й більш-менш припустимим рівнем злочинності, море під боком. Я прагнула дати їй більше можливостей і ніколи про це не шкодувала – ні тепер, ні доти.

У пам'яті постав останній ранок, що ми його провели разом з Олівією. Я дивилась, як вона погойдується в такт невідомій музиці, що лунала з навушників. Очі заплющені, на шиї незнайомий мені шарф, із шовку, червоногарячий, він ніби пломенів у неї під горлом. Вона була вдягнена в мішкувату кофту й спортивні штани. Під очима півмісяцями залягли темні кола, лице біле мов полотно.

Я стурбовано помацала їй лоб.

– Ти здорова?

Шкіра в неї була гладенька, прохолодна. Я поклала руку їй на плече, хотіла обійняти.

– Так, усе добре, я вчуся.

Вона вивернулася, насупила брови.

У цій відповіді вчувалося й інше: "може, годі вже питати?" Мама завжди казала, що я не вмію вчасно зупинитися.

Я ладна була допитувати Олівію. Одна страшна думка змінялась другою. Вона захворіла, у неї рак, її цькують у школі. Від страху в мене скрутило живіт. Зі мною таке траплялося: я нервувала, закидала її запитаннями, без упину аналізувала почуте, намагаючись знайти якесь пояснення. Завжди >мала бачити повну картину, без цього окремі штрихи лишалися незрозумілими. От тільки користі з цього ніколи не було. Те саме сталося, коли померла мама.

"Oпануй себе, Абі, – умовляла я сама себе. – Усі підлітки такі".

Я поспішила відволіктися, укладаючи ноутбук у сумку, та від холоду, що вона ним мене обдала, защеміло серце.

– Знаю, сьогодні субота, але мені треба трошки попрацювати. – Зазвичай я намагалася не лишати її на самоті, та варіантів в одинокої матері небагато.

– Ти все знаєш: не сідай до друзів у машину, не переходь дорогу в неналежному місці.

Я чекала: зараз вона зауважить, що я ніколи не виходила на роботу вихідними. Кортіло поділитися з кимось новим завданням, що мені його дали в "Браун Томас і партнери".

Давно вже мене так не радувала моя робота. Посада бухгалтерки в аудиторській фірмі мені взагалі була не до душі. Колись, іще давно, я працювала журналісткою. От тоді мала запал, амбіції, вигадку. Я обожнювала розслідування і мліла, побачивши під заголовком у газеті власне ім'я.

Та працювати ночами не вихід, коли в тебе на руках немовля з постійно хворими вухами. Насамперед я була матір'ю, знала: я не покину доньку, як покинула мене моя мама, яка так любила мене, а потім...

Тож я взялася до бухгалтерської справи. Відтак отримала більш-менш стабільний графік і вдосталь часу на дитину. То був компроміс, і я давно вже змирилась.

– Може, хочеш, щоб я лишилася? – У мене раптом сіпнулись губи. – Адже знаєш: ти для мене на першому місці.

– Ні, мам, усе добре, чесно. – Вона ж уже дала зрозуміти: я їй не потрібна. – Мені все одно треба вчитися, скоро контрольна з математики.

Я так і дивилася на неї, чомусь розгублена. Спробувала пригадати, коли ми востаннє розмовляли щиро. Уже розтулила була рот, хотіла спитати, у чому річ, адже в нас із Олівією завжди були близькі стосунки, ближчі, ніж зазвичай бувають у мами з донькою, ми в усьому звірялися одна одній. Та вона раптом підвелася й потягнулася, смачно позіхаючи.

– Я в душ, мам. Побачимося на барбекю.

Узяла зі стола червоний шарф, який уже встигла зняти, і пішла. Яскраво-червоний шовк волочився за нею, ніби стареньке плюшеве ведмежатко. За якусь мить її силует розчинився в тіні, і донька зникла на верхньому поверсі.

* * *

Спогади краяли мені душу. Звісно, вона була вагітна! Я проклинала себе за те, що цього не помітила, за те, що не лишилася тоді вдома. Провина давила мене, огортала задушливим туманом.

На під'їзді до дому я раптом опинилася у світлі фар. Дорогу заполонили автівки, легкові й навіть мікроавтобуси. Щойно я відчинила двері, як мені сунули під носа мікрофон. Звідусіль лунало моє ім'я.

– Абі, це Роб Крейн із KOMO-TV. Чи не могли б ви розповісти, у якому стані перебуває Олівія? Чи лікарі планують і далі тримати її на штучному життєзабезпеченні? Чи є надія врятувати дитину?

– Я ... я ...

Не в змозі відповісти, я сунулася до дверей. Як вони дізналися? Місис Нельсон, літня жінка з будинку навпроти, дивилася на мене з роззявленим ротом. У руках вона стискала вечірню газету.

– Без коментарів, – видавила я й кинулася всередину.

Вирували чорними плямами фотоспалахи.

Утома захлеснула мене, і я просто спливла на підлогу, притулившись спиною до дверей. Надворі ще говорили, та тепер голоси зливалися в суцільний гул.

Зусиллям волі я стала на ноги. Мусила відвернутися, бо тривога поволі огортала мене, а відтак попрямувала на кухню. Витягнула з морозильника пляшку горілки, плеснула у склянку. Попробувала пальцем і одним духом проковтнула. Горло нещадно пекло, та я налила ще.

Зі склянкою в руках піднялася в кімнату Олівії, увімкнула світло. Скрізь були розкидані речі, ніби стався вибух на фабриці одягу. Пахнуло цитрусовим шампунем і несвіжими шкарпетками. Постіль з'їхала на підлогу.

Я поставила горілку на комод, поправила ковдру, присіла на край ліжка. Щось блиснуло на тумбочці, піймавши промінь вечірнього сонця. Її телефон. Він лежав на зарядці, та, коли я взяла його в руки, штекер випав із роз'єму. Акумулятор був розряджений.

Раптом постукали у двері. Сховавши мобільний у кишеню толстовки, я спустилася вниз. Визирнула в замкову шпарину, та замість репортера побачила високого на зріст широкоплечого юнака. Абияк заправлена в джинси блакитна сорочка сильно пом'ялася, біляве волосся скуйовджене. Я ледве його впізнала, так запухли знайомі карі очі.

Хлопець Олівії. Він увесь ніби зіщулився, наче його випрали в машинці й добряче відтисли. Від атлетичної постави футболіста нічого не лишилося. Я побачила сліди висохлих сліз на землистих щоках, синці під очима, і мене охопив жаль. Він мусив ділити зі мною це невимовне горе.

Я відчинила двері, і в той самий момент замиготіли спалахи. Репортери наперебій вигукували запитання. Не звертаючи на них уваги, я втягнула Тайлера всередину. У невеличкому місті, як, скажімо, Портедж-Пойнт, новини поширюються дуже швидко. Не дивно, що в мене під домом зібралися представники мало не всіх газет і каналів, які тільки є в Сіетлі.

– Чи це правда, про Олівію? – запитав він.

– Так. – Я піднесла кулаки до очей, натиснула на повіки. – Стався нещасний випадок.

Тайлера повело. Я схопила його під лікоть, усадила за кухонний стіл. Сунула в руки склянку з водою. Він випив одразу.

– Нещасний випадок? .. – повторив розгублено.

– Не знаю. Поліція ... Треба повідомити ...

– Що сталося? – прохрипів він.

– Ніхто не знає. Можливо, вона впала з моста. Але ... – Я помовчала, не знаючи, чи варто озвучувати підозри. – Вона сама пішла з барбекю чи з нею хтось був?

– Ні, вона була сама.

– І Медісон її не підвозила?

– Вона пішла пішки, я це добре пам'ятаю.

Олівія знала, що ходити вулицями, коли стемніє, їй заборонено. Так я постановила, і вона ніколи не порушувала цього правила.

– Котра була година?

– Може, пів на одинадцяту чи, радше, за чверть.

– Тайлере, я маю тобі дещо сказати.

Він чекав, не зводячи з мене очей.

– Олівія вагітна.

Я бачила, як у нього безсило опустилися руки, налиті непід'ємною вагою, ніби я вдарила його під дих.

– Чи ти знав?

Мусила володіти фактами. Усе, що він міг розповісти, було потенційно значущим.

Він глитнув, стиснув кулаки. Підвівся зі стільця. Скоцюрбився, повернувся до мене спиною.

– Тайлере? – Я підійшла, легенько торкнулась його плеча. – Я не сваритимуся, обіцяю. Чи ти знав, що вона вагітна?

Він відсахнувся. Я відчула, як напружилися під сорочкою м'язи. Нарешті він поглянув на мене. Очі в нього були великі, лице сполотніло.

– Вибачте, міс Найт. Дитина не від мене.