Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

Політична ситуація українців безнадійна, вони вже не сподіваються на перемогу німців. Неодноразово доходило до конфліктів українців з окремими виконавцями окупаційної влади, але співпраця триває принципово безперервно, бо це є українсько-німецько-націонал-соціалістичні, а не українсько-німецькі конфлікти чи навпаки. Головні принципи політики обох народів ідуть по одній лінії безперервно. Можемо очікувати в кінці німецької окупації посилення збройного українського посягання, пов'язаного з убивствами поляків.

Польська лінія програми

Чи можливе повернення після цієї війни співвідношення польсько-українських сил хоча б до стану 1939 р. такими засобами, як парцеляція великої сільськогосподарської власності серед поляків, діяльність школи, економічні акції, угодовська політика на цій території? Ні! Зміна співвідношення сил є такою жахливою, кількісне і якісне послаблення поляків таким сильним, що ці засоби не можуть бути достатніми у жодному випадку.

Польща, формуючи своє існування від Одри, повинна стати, наскільки це можливо, суто польською державою. Національні меншини занадто розвалювали державу. Велика історична ера дала нам можливість повернутися на західні землі. У найближчі два покоління мусимо розростись економічно і фізично у 40-мільйонний народ, який уважно спостерігає за сходом. Не можемо мати елементу, орієнтованого довгий час на Берлін чи Москву. Тому нинішня територія повинна бути ґрунтовно переорана. Пам'ятаймо, що, попри західну культуру, тутешній український елемент є не чим іншим, як останньою хвилею гайдамаччини, так само фальшивою і зрадливою, як за Хмельницького чи Наливайка.

Кожна епоха має свої, притаманні їй, методи діяльності, які приносять результати. Нині звертання до українців тільки добрим словом, тоді як вони займаються вбивствами, а їхні опікуни використовують їх для масових убивств євреїв, буде розцінено лише як ознака нашої власної слабкості.

Отже, перш за все не можна проводити жодних переговорів з українцями. Така поведінка була б розцінена українцями як доказ нашої слабкості, який дає їм привід ставити вимоги зі свого боку, що буде розцінене тутешнім суспільством як порушення чи навіть зрада польських інтересів. Місцеве суспільство вважає нинішній момент єдино сприятливим для вирішення української проблеми на цих землях.

Висновки

Як зазначалося, руське суспільство, яке проживає на землях Східної Малопольщі, поділяється на 3 групи: перша – лояльна до Польської Держави, друга одночасно зв'язана духовно і родинними зв'язками з польським суспільством і, нарешті, третя, – коротко кажучи, ворожа, українська. Щодо кожної з цих груп польська державна і суспільна політика повинна ставитись по-різному. а) До першої групи належить ставитись прихильно і доброзичливо, щоб завоювати її прихильність, але не можна ні давати цим людям повних політичних громадянських прав, ані також визнавати їх польськими громадянами, а лише тільки населенням Польської Держави, від якого самого залежить отримання повноправного польського громадянства через виявлення активної державної лояльності, старанне виконання публічних, державних і самоврядних обов'язків, активне вживання польської мови у публічних місцях, постійне членство у загальнодержавних або масових польських громадських, культурних і економічних організаціях, постійне читання і передплату польських газет і часописів, а перш за все посилання своїх дітей до польських дошкільних закладів та до державних і приватних шкіл і різноманітних курсів. Тих, хто відповідатиме всім цим умовам, треба допустити до участі в процесі розподілу землі дрібним землевласникам, розселяючи їх по всій центральній і західній Польщі. При цьому слід систематично і всебічно впливати на цю групу населення у напрямку державної і культурної асиміляції, підтримуючи з нею постійний контакт, послідовно працювати з нею у польському загальнодержавному дусі, формуючи спеціальні організації і чинники, які діятимуть у цьому напрямку. б) Щодо другої групи, яка відрізняється своєю родинною мовою, обрядами і звичаями, але за почуттями і організаційно польська, належить чинити так, як і стосовно всіх інших поляків, визнати за нею повні громадянські права і, вимагаючи безумовного виконання всіх громадянських обов'язків і членства у загальних і спеціальних патріотичних організаціях, ставити в залежність від цього організаційного членства визнання повних громадянських прав. За цієї умови групу треба на рівних умовах разом з іншими дрібними польськими селянами залучити до участі у наданні землі і розселити її по всій Польщі. в) Щодо третьої «української» групи належить чинити суворо, але справедливо. Не надавати їй громадянських прав, вважаючи її тільки тимчасово приналежною до Польської Держави, і намагатись повністю усунути її з Польщі як таку, що створює внутрішнє «українське питання», загрожуючи територіальній цілісності, миру і громадській безпеці, й загалом національним і державним інтересам Польщі. Тут треба вживати таких заходів:

1. Суворе й безумовне вишукування та покарання українських бандитів і злочинців (через надзвичайні або військові суди), які під час Другої світової війни, тобто від 1.IX. 1939 р. до її кінця, діяли на шкоду або проти безпеки життя, здоров'я, майна чи свободи польських військових, польських установ, тих, хто активно сприяв або допомагав безпосередньо чи опосередковано окупантам. Слід конфіскувати все майно цих злочинців і в надзвичайному порядку позбавити їх і їхні родини всіх громадянських і політичних прав, а також права участі у житті самоврядування і суспільно-приватному житті.

2. Організація постійного, ретельного й суворого нагляду за громадською і приватною діяльністю українців як антипольською і антидержавною стихією, а особливо за діяльністю керівників і членів цих громадських організацій, переслідування адміністративне і судове всіх, навіть найдрібніших, проявів їхньої нелояльності до Польської Держави чи антипольської ненависті.

3. Спроби обміняти населення з Радянською Росією (або з Україною). Реалізуючи таким чином гасло «Україна для українців», висилати туди всіх українців з Польщі (приблизно 3 мільйони) замість приблизно 1 мільйона поляків, які проживають нині в Радянському Союзі. Від того примусового обміну можуть бути звільнені лише ті українці, які добровільйо воювали разом з польським військом проти більшовиків у 1920 р. (петлюрівці), ті українці, які проживають у Польщі і які будуть добровільно воювати разом з польським військом проти німців у момент їх вигнання з Польщі, або ті, хто якимось іншим відомим способом активно'співпрацювали з польською владою чи організаціями для добра Польської Держави і народу та польської культури й отримали за цю працю яку-небудь польську державну відзнаку, нарешті, ті українці, які отримають дозвіл на виїзд із Польщі на постійне проживання до інших країн.

4. Поки цей обмін не відбудеться, треба провести чергове повне виселення українців: а) з прикордонної смуги; б) з призалізничних смуг, трас каналів, берегів сплавних річок, автострад та інших комунікаційних ліній; в) з округів і місцевостей великого стратегічного, політичного і економічного значення.

5. Усунення українців з усіх адміністративних, самоврядних, суспільних чи економічних посад та функцій, що їх перед війною 1939 р. займали поляки, та з посад, запроваджених під час війни окупантами або за концесією чи за дозволом.

6. Відібрання в українців усього матеріального (землі, будинки, магазини, товари, фабрики, верстати та ін.) або культурного майна (бібліотеки, музеї та ін.), захоплених під час Другої світової війни у поляків або польських інституцій та організацій чи наданих українцям окупантами, при одночасному суворому покаранні грабіжників або беззаконних користувачів цього майна.

7. Недопущення відкриття жодних українських і взагалі руських публічних державних або самоврядних шкіл і курсів будь-якої форми. У приватних же дозволених школах і курсах належить вимагати і відповідно забезпечити серйозний вплив польської культури на відкриття такої приватної школи або курсів, починаючи від залучення польських учителів у кількості не менше 50 % загального складу вчителів і гарантування викладання польською мовою щонайменше 50 % загальної кількості годин зі всіх предметів.

8. Застосування до українців спеціальної політики у кожній сфері громадського життя, а особливо в галузі політики: а) аграрної, б) правничо-адміністративної, в) економічної, г) релігійної, ґ) громадсько-організаційної, д) національного повернення до джерел, е) освітньої і навчальної, є) культурної і пропагандистської, ж) суспільно-гуманітарної і соціальної опіки.

9. Скасування в Польщі юліанського календаря.

10. Заборона вживання у шкільному навчанні, у друкованих і світлових виданнях слов'янсько-руського та інших чужих алфавітів і дотримання виключного вживання у всіх теперішніх виданнях, призначених для широких мас населення, латинського алфавіту або слов'янського алфавіту латинськими буквами. Виняток можуть становити лише літургійні видання, призначені виключно для внутрішнього церковного вжитку і здійснювані церковною владою (єпископати і релігійні громади, що діють легально), а також видання текстів, здійснювані Польською Академією Мистецтв або визнані нею потрібними для наукових мовознавчих та історичних досліджень.

11. Застосування до українського населення усіх засад закону про обов'язковість праці на території всієї Польщі, а особливо на землях, розташованих на схід від Вісли та Вкри. Тих українців, які протягом 10 років виконали обов'язок праці й військової служби і добровільно належали щонайменше впродовж такого ж періоду часу до польських культурних чи економічних організацій, протягом такого ж часу передплачували польські газети або часописи і з кожної іншої точки зору поводились бездоганно, можна допустити до участі у виконанні суспільних робіт як осіб, що належать до Польської Держави, а винятково також до отримання землі у сільських господарствах дрібшіми селянами, але тільки на землях, розташованих на захід від Вісли і Вкри, особливо якщо вони активно чимось прислужились Польській Державі.

CA КС PZPR, zesp.2271/4, sygn. 202/III/203, s. 126–143

Документ 49

ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ НА ВИПАДОК ПОРОЗУМІННЯ З РОСІЄЮ

[Більше 9 сторінок густого машинопису цього реферату є майже ідентичними з текстом реферату Нікодема Свободи (документ 48) з назвою «Українське питання і проект його вирішення». Деякі абзаци переписані дослівно, інші подано скорочено. Щоб не повторю – ватись, публікуємо текст зі сторінки 10, відмінної від праці Нікодема Свободи.]

Що може бути після цієї війни? Передбачаю кордон – на сході Збруч, на заході Одра. Західна територія буде потребувати людей, людей і ще раз людей. Польща повинна там утвердитись стовідсотково і остаточно. Якась кількість людей переїде на нові території з цілої Польщі, переїдуть і звідти, переїжджають, як завжди, активніші й більш енергійні. Багато осіб, які залишили територію, переїжджаючи в глибину Польщі під час цієї війни, знайшли й утвердили там своє нове життя і не хочуть повертатись у цей займистий край, почуваючи там себе безпечнішими і не відчуваючи такої загрози знищення і вбивств. Цей край, звичайно, все більше покриватиметься лугами. За небаченого знищення і фізичної ліквідації польського елементу він увійде в нове польське життя на умовах, вже дуже наближених до тих, які панували після великої війни на Волині. З тієї живої польської провінції після цієї війни вийде вже не польська Східна Малопольща, а Східні окраїни, щось подібне до Волині у 1918 р. Бракуватиме ще 10 років тієї самої політики і правління пана Юзевського, щоб цей край став втіленням руїни польськості, а потім був готовий до відокремлення від Польщі. Чи не повірив би я в силу асиміляції польського народу, а особливо тутешнього населення, чи вважав би тутешніх українців таким собі елементом експансії, так переважаючим поляків, що не можемо з ними упоратись? Ні! Вірю в силу народу і його великі притягальні якості. Добре він поводився на цій території і втримував те, що народ довіряв йому віками. Але одного він не витримав – угодовської політики уряду і місцевих угодовців, знищення власним урядом організації та осередків польського життя, безповоротної втрати польської землі, роззброєння польського духу і фізичного винищення. Треба цілком ясно подивитись правді в очі. Перетягування шальок терезів долі цієї провінції відбувалось фізичною силою, механічно, силою апарату різних держав і тому тільки силою може бути відновлене. Усі інші елементи, які можуть привести до відновлення цього стану (календар, школа, преса, інша кооперативна організація і т. п.), мають важливе значення, але вже в тих витворених умовах другорядне.

Польща, формуючи своє буття від Одри до Збруча, повинна стати, наскільки це можливо, суто Польською Державою. Національні меншості занадто деструктивно розвалювали Польщу. Велика історична ера принесла нам повернення на західні території, які одним фізичним заходом мусять стати 100 % польськими. Найближчі 25–30 років – це праця над структурною аграрною перебудовою держави на великі селянські господарства, це побудова, наскільки це можливо, суто польської держави, щоб за життя найближчих двох поколінь розростись економічно і фізично у 40-мільйонний єдиний народ, здатний відіграти свою роль на терені своєї праці, власної ролі власними силами, незважаючи на випадки політичної кон'юнктури, народ, який матиме армію, а не її міраж. Він повинен розростися від Одри на схід міцно і сильно для того, щоб після розгрому (?) свого західного сусіда знову повернутись лицем на схід. Небагато часу дає нам на це історія. Схід не тільки не спить, але кипить і при цьому власними силами. З цієї війни вийде ослаблений, але переможний, може, частково розчарований у своїх сподіваннях і… про свій похід на Захід не забуде. Треба, щоб на цей момент ми були готові й сильні на своїх східних базах. З цією метою треба нам міцно стояти перш за все на двох флангових місцях – Східній Малопольщі і Віленщині. Сильні цілком і повністю. Не можна тут мати елементу, віками зорієнтованого на Берлін або Москву. Націонал-соціалісти проминуть, проваливши вікову німецьку політику, але німецький народ залишиться більше, ніж будь-коли в історії, орієнтованим на реванш і не пропустить жодної можливості, щоб встромлений у польські плечі український тризуб стирчав у цих плечах міцно. Виконають це ті самі люди, які десятки років роблять те разом зі своїми кадрами. Тому тутешня територія і значною мірою територія Волині мусять бути фізично переорані так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби, які воно може спрямувати на Польщу. Пам'ятаймо про те, що, незважаючи на 200 років західної культури, місцевий український елемент нічим іншим не став; як свідчать останні роки, остання західна хвиля гайдамаччини така сама зрадлива і фальшива, якою вона була за Хмельницького і Наливайка. І що українець як угодовськи підлизувався, так само брутально встромлятиме ножа в спину польського селянина.

ВИСНОВКИ

Кожна історична епоха має свої методи діяльності, які мають вплив на людську душу, через неї усвідомлюються і дають наслідки. Говорити сьогодні про вплив умовляння, проповіді, доброго слова, коли людей десятками тисяч знищено у масових вбивствах і морі крові в щоденному житті, коли життя людини зведено нижче вартості свині, коли культура й етика є попелюшкою, гідною зневаги, є намаганням переконати лева у непроглядному лісі, що це не по-людськи загризти людину і що за це є кара у пеклі. До українців треба застосовувати фізичні засоби, інакше вони взагалі не розуміють, про що йдеться. Ці засоби треба застосовувати, хоча від природи маємо до них відразу й огиду. Карати винних пацифікацією типу Наконечникова безглуздо і неефективно. У покарання винних не вірю. Це ми вже проходили. Винні будуть за кордоном, як після 1918 р., і на німецькому чи іншому утриманні будуть і надалі продовжувати свою антипольську політику. Потім знову знайдуться угодовці, які поодинці їх за дозволом влади повертатимуть до країни. Скажуть, що краще нехай вони це роблять під контролем влади, ніж за кордоном, – це також ми мали. Багато з них через 5 чи 10 років повернеться таємно, призначать їм ту чи іншу кару, потім амністія і т. д., і на завершення можливе знову забезпечення для родин померлих із польської скарбниці. Це вже було.

Пацифікація Наконечникова! Вже також була. Розриванням подушок, побиттям жінок, розбиранням дахів, нищенням врожаю знищується країна, але не вирішується справа польськості цього краю. Угодовська політика! Це вже було протягом 15 років. Ми довели її до абсурду, приносячи в жертву фізично власне польське населення, його інтереси і майбутню приналежність усієї провінції до держави. Українці кинуться на ту політику після війни, щоб цим шляхом підступно просуватися вперед, обманювати поляків і нищити. Пан Мудрий носив перед війною проект автономії навіть з власним військом. Подумаймо на хвилину, як би це виглядало у 1939 р., якби було реалізовано. Польське військо вже 1.ІХ 1939 р. зустрілось би зі збройною українською атакою з допомогою німецької авіації і парашутистів німецьких та зі сходу. Польща потрапила б тоді не під 3, а під 4 вогні (від Східної Малопольщі). А наші угодовці над тим ламали голови і серйозно роздумували. Деякі українці (Осередок Апеляційного Суду) у розмовах підсувають план союзу Польщі з Західною Україною. Також хороша перспектива, особливо у даний момент перед лицем переможної Росії, – робити у неї під боком політику, що розвалюватиме її політику стосовно України, яка сьогодні заселена всіма, тільки не українцями і від якої залишилась тільки територія.

Залишається політика фізичного виселення цілих районів з родинами за кордони держави як громадян, які у своїй більшості виявились негідними, щоб жити у цій державі, які зі створених їм добрих матеріальних і культурних умов для свого народу здобувають сили для боротьби з польським народом, кують ненависть до цього народу і відплачують вбивствами, різаниною і вогнем. Національно відкинути їх до неймовірної ситуації, коли інертна селянська маса буде мріяти про спокій за плотом як про найбільше благо. Фізично потрібно їх так ослабити, щоб їхні залишки можна було перетравити протягом життя одного покоління.

І хто їх може взяти? Росія в обмін на поляків, які проживають у Росії, чи без цього обміну. Припускаю, що небагато потрібно на це зусиль. Які може мати Росія сподівання?

Альтернатива І. Росія вважає, що українці Малопольщі становлять її етнічне плем'я і є її форпостом в оволодінні і включенні Східної Малопольщі до Росії. Тобто становлять її вигідну іреденту в рамках Польської Держави для утримання слабкості цієї держави (стара царська політика з так званими москалефілами). Не вважаю це за вірогідне. Москалефільську політику програв комунізм на користь українців, вона, зрештою, впала разом з царською Росією, однак, з малою ймовірністю вона може бути відновлена, але треба взяти до уваги взагалі російську політику щодо України. Ніхто так, власне, не переграв і не поховав українців, як Радянська Росія, вона їх мільйонами фізично усунула до Сибіру і в Азію. Вона систематично проводила усування українського населення і заміну його монголами та різними іншими племенами, жодний царський уряд Росії стільки не зробив у напрямку денаціоналізації українців через школи, мову, переселення, скільки зробили «совєти». Немає жодної причини для заміни цієї політики, вона буде застосовуватись ще болючіше і ще ефективніше після війни. Процес переселення населення в сучасній Росії є таким самим буденним, як у нас зміна квартири. Такою є радянська дійсність. Вони не мають нічого, ніщо їх не зв'язує з місцем, вони дивувалися, що вивезені з Малопольщі впадали у такий страшний розпач, і просто говорили: «Що тобі роблять поганого? Работаєш тут, будєш работать там, кушаєш тут, будєш кушать там, живьош тут, будєш жить там». Вони до цього ставляться дуже просто, бо самі це постійно переживають. Безумовно, що відносини після війни там зміняться. Не уявляю собі, щоб після війни цим людям, які віддали стільки крові, не дали землю у власність. Так само неможливо уявити, щоб ця нагода не була використана для вирішення остаточної русифікації України. Дадуть українцям землю, але не в Україні. Радянська Росія при всьому своєму показушному лібералізмі у національному питанні є найбільш русифікаційним урядом, що коли-небудь існував у Росії. При всій мовній толерантності, власне, завдяки їй, створено найбільше [нечитабельний вислів] для російської мови, надзвичайно старанно і підступно стираючи всі відмінності між українською і російською мовами.

Тому, надаючи українцям землю вже після виселення приблизно 15 мільйонів у глибину Азії, не були б совєти советами, а росіяни росіянами, якби не дали їм землі, але не в Україні, а десь подалі, над Волгою, на Уралі чи в Азії, а в Україні, власне, тим, з-над Волги, з Уралу, з Азії. Такою є політика нинішньої Росії щодо всіх народів імперії, а українців у першу чергу. Маючи можливість поглинути своїм безмірним організмом жменьку найнебезпечніших для них бунтівників, вона зробить це без найменших сумнівів.

Альтернатива II. Росія сподівається, що рано чи пізно при еволюції комунізму в напрямку направо Росія стане привабливою для наших українців, і тоді широкою хвилею їй може вдасться створити на нашій території широкий проросійський рух, а нині їй треба, щоб цей елемент тут залишався і виконував роль авангарду Росії в Польщі, як її виконував і виконує польський комуністичний рух. Вважаю цю альтернативу нереальною. Росія не обмежувала себе і не обмежує у своїй загарбницькій політиці. Такі самі претензії вона може виставити до теренів Малопольщі, а може й ще більші до Конгресівки на підставі звичайної загарбницької політики, мотивуючи тим, що це старі українські території, а Конгресівка – давній привісленський край. З тієї причини сподівання не уявляються реальними.

Водночас для нас не байдуже, чи, відчуваючи постійно російський напір на наш схід, будемо цей напір витримувати на територіях інкорпорованих чи національно чистих, на своїй землі, чи тільки умовно своїй, а в основі своїй орієнтованій на чужинців із заходу або зі сходу. Єдиним доказом російської політики може бути те, що Польська Держава є слабшою, якщо має у своєму лоні українського троянського коня. Ми ж при тому не забуваймо, що, перебуваючи навіть у тісній співпраці з чехами, а може власне тому, мусимо також між чехами і Росією мати етнічно польську територію, бо недавні ті часи, коли чехи, постійно орієнтовані на Росію (канон 100 років чеської політики), створювали нам після 1918 р. дуже важкі умови з допомогою українців Східної Малопольщі.

А які аргументи нашої східної політики? Немає червонішої полотнини для українців із-за Збруча, ніж наш українець. Тому давали підтвердження українці, які шукали у нас захисту, дають тому найкращі докази випадки наших часів, коли без помилування убивають наших українців на сході, незважаючи на німецьку охорону, а був час, коли кілька місяців увесь Львів був обліплений листівками, що той чи інший герой впав у Вінниці чи у Жмеринці на посту від братовбивчої руки. Там приймуть прихильно швидше поляка, ніж нашого українця.

Тому всі аргументи свідчать на користь виселення за кордони Польщі. Залишення їх у межах Польської Держави, навіть розбитих і переселених малими групками по всій Польщі, вважаю шкідливим, бо це створило б тільки велику мережу розсіяних шпигунів, які при кожній нагоді виконували б роль V колони. Доказом цього є випадок з учителями-українцями у Познанському воєводстві у 1939 р. Звідки вивозити? Кардинальний принцип – брати родинами, господарствами, з центрального котла Малопольщі, охопленого більш-менш кордонами Сяну, Дністра, Збруча і старим австрійсько-російським кордоном. Кого вивозити? Цілими поселеннями 100 % там, де масово вбивали поляків, і вивозити разом з попами і їхніми родинами. Окремими родинами вивозити з тих місцевостей, в яких хтось із членів родини виступав проти поляків і нищив польськість і польське майно. Клір усувати разом з родинами, як правило, повинно бути вивезено приблизно 70 % українського населення усієї визначеної території. Власність вивезених повинна перейти у власність Польської Держави і бути використана на додання землі до 30–40 моргів польському селянину на сході, щоб дати економічну силу і можливості для розмноження. Решта українського населення, що залишилось і, за свідченням місцевого населення, визнане таким, що на добре і зле поєднало свою долю з Польською Державою, мусить перейти у римо-католицьке віросповідання, отримає польського ксьондза і школу, отримає повноцінні земельні наділи тут, на місці, або в іншій частині Польщі. У Пруссії, на Помор'ї, на землях над Одрою розселення відбудеться у співвідношенні 0,5:100.

На цій території залишиться лише смуга українська, але вже більше руська, від Горлиць до Заліщиків, яка за рівнем культури нагадуватиме Закарпатську Русь, швидше аполітичну, яку подібним процесом і спокійними засобами втягуватимуть як працівника в суспільний організм великої держави, і в ньому вона потоне.

А уніатська церква? Сумна її роль щодо Польщі. З великого примітива, яким вона була ще 50 років тому, піднімає її митрополит Шептицький з допомогою єзуїтів. Піднімає й одночасно готує політично, перетворює її в сильний політичний інструмент проти поляків (в Австрії), а потім проти Польщі. Піп є авангардом українства і годувальником (!) української інтелігенції, яка походить не звідкись, а з родини попа українського, яка надає більшість людського матеріалу для шкіл, університетів і військових організацій. Майже всі українські провідники – це сини попів. Коновалець, Мельник, Бандера і так далі – всі годовані ненавистю до Польщі, всмоктаною разом з молоком матері-попаді. Уніатський піп змінив свою професію і більше не є священиком, а став основою антипольської політики, для якої церква є мітинговою залою і кузнею ненависті до поляків. Він без докорів совісті краде польські душі, його рах з римською церквою ні до чого не зобов'язує. Фальшує метрики, переписує на українізм, щоб тільки здійснити велике політичне гасло «Геть ляхів!» Чи це нам у Польщі потрібно? Чи під протекторатом віри і Риму церква повинна нам творити бунт і чужу агентуру німецької держави? Час із тим покінчити! Частина повинна поїхати за новим життям разом зі своїми вірними, решта втратить сенс свого існування у Польщі і може шукати його там, куди пролягає його природна дорога у єднанні вірних, у поширенні віри і не у боротьбі з польським костелом і польськістю, а в церковній праці в морі східних слов'ян, у просуванні західної культури на схід.

* * *

У великому історичному поході стоїмо як народ на роздоріжжі. Коло історії після 10 віків показує нам дорогу на захід, на прадавні польські землі, повертаємось до центру Європи, до витоків двох великих рік – Одри і Вісли.

У руках нашого покоління перебуває не тільки нова ера відродження незалежності, але й підтвердження існування народу на наступні віки за умов, про які не мріяли ще і 20 років тому. Це зобов'язує. Польща повинна складатися з поляків, якщо хоче бути здатна до тієї великої ери, яка стоїть перед нею.

Національні меншини впродовж усього цього часу нашої незалежності були лише форпостом і виразниками політики різних держав, тільки не польської. У кожній важкій ситуації чи то жид, чи українець вважали своїм святим обов'язком плювати і топтати честь народу, який забезпечив його існування і давав захист, а своєю національною програмою вважали боротьбу з польським народом і з Польською Державою. Як ті перші вітали совєти, вважаючи їх рятівниками від польської нагайки, так ці другі використовували кожний момент, щоб у вбивствах і різанині польського народу та його безжальному винищенні здобувати славу свого народу. Час із цим покінчити. Час підпалені чужою рукою віковічно польські території очистити від тих, хто тримає тут охорону для інших, не для Польщі. Цього вимагають від нас історія і великий державний інтерес.

CA КС PZPR, zesp. 2400/8, sygn. 203/XY-46, s. 37–50.

[Ha c. 35 автор висуває постулат переселення щонайменше 2 мільйонів українців поза кордони Польської Держави. В країні треба переселити щонайменше 50 % до центральної Польщі окремими родинами. «Найкраще до міст і промислових центрів, де вони найшвидше денаціоналізуються».]

Документ 50

Проект меморандуму

МАКСИМАЛЬНА І РАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА вирішення української й білоруської проблеми в Польщі у випадку «А» і «Б» [24]24
  «А»: у випадку нинішньої – несприятливої – політичної кон'юнктури; «Б»: у випадку найближчої сприятливої.


[Закрыть]

Обґрунтування (унаочнення) плану у випадку «А»:

ВЕЛИКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА РЕФОРМА У ПОЛЬЩІ а у випадку «Б»:

ВЕЛИКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА РЕФОРМА ЯК У ПОЛЬЩІ, ТАК І В УКРАЇНІ ТА В БІЛОРУСІ

Ці реформи повинні відіграти роль тактичного засобу для мирного налагодження співіснуванняміж великою і потужною Польщею і великою Україною та Білоруссю [опрацьовано після березня 1944 р.]

Вступне слово

Важка політична ситуація, у якій опинилась Польща внаслідок імперіалістичних російських планів, не може бути причиною, щоб розроблені у нинішній час проекти вирішення різноманітних проблем, чи то політичних, чи то економічних, чи суспільних, накреслювали собі значно скромніші рамки, ніж цього вимагають наші принципові інтереси.

Це стосується рівною мірою, а може, навіть і більше, ніж в інших справах, української і білоруської проблеми. На цю проблему не можна дивитись виключно під кутом зору нинішньої понурої дійсності. Не можна нам також вважати справи нашої культурної, економічної і політичної експансії на Схід остаточно програними у 1920 р., бо це не були амбіції тих чи інших польських особистостей, а просто Польський Державний Інтерес.

Враховуючи наведене вище, треба констатувати, що попередні проекти вирішення справи нашої української чи білоруської меншості не відповідають нашим внутрішнім інтересам, а водночас становитимуть велику перешкоду для наших прагнень у зовнішній політиці.

Надання українцям, які проживають у Польщі, тієї чи іншої автономії призведе у результаті, раніше чи пізніше, до відокремлення від Польщі на користь Росії або України територій, на яких вони проживають. Надання автономії українцям викликало б необхідність надання через деякий час такої ж автономії білорусам з такими ж наслідками.