Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Знаходяться і такі «реалісти», які у нашому минулому на сході бачать лише факт ополячення частини окраїнних народів. Вони мріють про збереження ризького кордону, усунення з Польщі на всі сто вітрів усіх чужих націоналістичних елементів, ополячення спокійного українського і білоруського народів, а також створення нарешті польської національно-однорідної держави згідно з гаслом «Польща для поляків».

Нарешті є і такі активісти, які у нашому політичному минулому бачать ідею свободи. Тому шанують незалежницькі ідеї українців, білорусів, литовців і хотіли б, щоб Польща утворила конфедерацію з цими незалежними державами.

Кожне з трьох перелічених рішень приводить до різних дуже важливих наслідків.

Яке виберемо? Яку Польщу хочемо?

На останньому засіданні Національної Ради один з її членів сказав, що в нашій нинішній політиці бачить чотири різні Польщі.

Поляки з територій, приєднаних до Рейху, бачать тільки німецьку небезпеку, і на боротьбі з німцями вичерпуються всі їхні зацікавлення. Поляки у Варшаві на кожній вулиці, у кожному будинку і в кожній родині мають іншу концепцію Польщі. Поляки на окраїнах і на південь від Прип'яті вступили б у союз будь з ким, аби тільки проти українців. Поляки на окраїнах на північ від Прип'яті вступили б у союз з німцями, аби тільки проти литовців і росіян.

І цей хаос понять є знаковим для нашої сьогоднішньої дійсності, є дивовижним посівом у суспільстві, предки якого колись вступили в унію з Литвою і Руссю.

Не пропонуючи жодної окресленої політичної ідеї, не знайдемо розуміння ні у власному суспільстві, ні серед найближчих наших сусідів, ні у світі. Нас оточує атмосфера недовіри і небажання. Не можу у нашому сусідському оточенні вказати хоча б одного (може крім Угорщини) народу, який би нам довіряв і не лякався нашого шовінізму. У світі говориться, що Польща є совістю світу, а одночасно досить почитати англійську чи американську пресу, щоб переконатись, що поляків там вважають пустопорожніми, мегаломанами, тоталітаристами, імперіалістами, панами.

Через брак окресленої політичної ідеї можемо проводити лише політику убогого, але морочливого клієнта потужних англосаксів. Посилаємося на принципи Атлантичної карти. Але у наших устах цей аргумент звучить фальшиво. Чи може світ повірити у те, що українці своє право до свободи захочуть здійснити у статусі громадян Польської Держави, якщо ці землі ми здобули у 1918 р. внаслідок збройної боротьби, якщо перед війною стосовно українців проводили пацифікацію, і коли вони нині нас убивають, а ми тими вбивствами турбуємо світ і погрожуємо українцям відплатою?

Протягом певного часу ми сильно і голосно висували слушні принципи федерації. Проте з ким ми повинні об'єднуватися, якщо Чехословаччина відпала? Де хочемо бачити партнерів до цієї федерації? На півдні, на сході чи на півночі? Кожний із цих напрямків зокрема і всі разом можна реалізувати, але спочатку треба розробити програму, а це означає обдумування і вирішення низки важких і непопулярних проблем. Такої програми ми не маємо і не пропонуємо. Але її робить і ставить Сталін. Не Польща, а Росія висуває сьогодні ягеллонську концепцію федерації. Ми знаємо, що з боку Сталіна це підступна гра. Але гра вправна. І не втішаймося, що середній англієць чи американець добачить всю підступність цієї гри. Наше минуле говорить, що Польща має всі політичні й історичні дані, щоб на Балтійсько-Чорноморському міжмор'ї між сходом і заходом, північчю і півднем Європи стати осередком великого політичного космосу, заснованого на принципах свободи, справедливості і добробуту людей і народів. Переживаємо час, коли політичні відносини на цих землях є стрімкими, коли народи, що тут проживають, душить то один, то другий імперіалізм, коли поставлене нами чесне гасло свободи народів, які тут живуть, і їх незалежності від обох протиборчих імперіалізмів може бути зустрінуте як прозріння, тоді відбувся б елемент політичної консолідації, яка відповідає нашим державним інтересам(підкреслення моє. – М С.). Що може бути більш корисним для нашої політики, ніж факт, що Німеччина з Росією перебувають у війні і взаємно виснажують свої сили? Власне, такий омріяний епізод історії розігрується перед нашими очима, вимагає від нас, якщо ми не сліпі і не глухі, політичної активності й програми. А ми у цей омріяний історичний момент не можемо запалити у себе дух політичної наступальності, ані ідеї. Ми так само пасивні й розбиті, як і в 1918 р. Нічого нас не навчили ні 20 років незалежності, ні чотири роки війни.

Чи усвідомлюємо ми відповідальність, яка лежить на нас, тому що це ми керуємо долею народу, котрий бореться за краще, а не гірше майбуття?

IV. Висновки

На тлі, власне, такої дійсності належить спробувати зробити висновки.

1.  Польська політика взагалі, а стосовно сходу зокрема повинна бути активною.

Із стану очікування й оборони ми повинні перейти до активності й наступу. Очікуючи і зберігаючи мовчання, марнуємо власні сили і ухиляємось від впливу на перебіг подій, які хоча б при частковому нашому втручанні могли б відповідати польським державним інтересам. У сфері східної політики мусимо підкреслити особливо важливе значення країни у нинішній ситуації. Факт, що Росія є цінним союзником англосаксів, спричиняється до того, що англійці, навіть якби й хотіли, не можуть дозволити і не дозволять, щоб польський уряд проводив активну політику творення антиросійського фронту. А факт, що західні сусіди Росії, за винятком Туреччини і Персії, перебувають під німецькою окупацією, означає, що можливості дій нашого уряду в цій сфері з технічних причин є дуже обмеженими. Країна повинна стати головним, хоч навіть неофіційним, осередком польської східної політики. Наші досягнення на цьому напрямку були б, без сумніву, цінним козирем у грі з Росією.

2.  Не існує жодної можливості вирішення національної проблеми на Східних окраїнах тільки у рамках нашої внутрішньої політики. Найбільше значення у цій справі має вирішення проблеми відносин Польщі і Росії.Національна Рада на багатьох тривалих засіданнях розглядала, як у рамках польської державності зі збереженням інтегральності Польської Держави на 1 вересня 1939 р. вибудувати стосунки з українцями у такий спосіб, щоб, зберігаючи кордони 1939 р., втягнути Литву в орбіту польської політики. З українцями відбулись переговори у Львові, з литовцями у Вільнюсі. Сьогодні можна на підставі отриманого досвіду стверджувати, що без встановлення місця Росії в Європі і без вирішення проблеми польсько-російських відносин не існує можливості вирішення цих проблем. Отже, залишається єдина можливість: намагатись відповідною політикою вплинути на те, щоб проблема польсько-російських відносин могла бути вирішена з урахуванням нашого державного інтересу.

3.  Вирішення проблеми ставлення Польщі до Росії може відбутись лише у площині далекосяжної програми польської східної політики.Ми повинні також встановити, що хоче польський народ від проведення східної політики. І в цьому аспекті повинні пам'ятати, що народ є вічним, і тому окремі постулати програми не повинні бути реалізовані й навіть визначені негайно. Але вони повинні бути продумані й сформульовані у завершеній формі, щоб нинішнє і наступні покоління наполегливо й послідовно могли реалізовувати якусь одну раціональну програму. Не можемо цією програмою ставити себе у залежність від того, чого хочуть від нас англосакси, від того, чи Росія у результаті цієї війни буде розбита тощо. Названі елементи можуть вплинути лише на те, яку частину сформульованої програми реалізуватимемо зараз у результаті цієї війни, а що мусимо передати у спадщину наступним поколінням для реалізації у результаті майбутніх конфліктів. Нинішнє становище англосаксів чи Росії, незалежно від того, чи висловлює його Черчілль, Іден або Сталін, не може відібрати у нас бажання дбати про наші справи. Найважливішим є те, що народ хоче жити і розвиватись. І тільки наші інтереси, і тільки наше, а не чуже міркування про них є для нас авторитетним.

4.  Метою російської політики є ліквідація незалежної Польської Держави. Ключем успіху цієї політики є поглинання Росією всієї України і Білорусі.

Метою польської політики повинен бути ефективний опір російській політиці, який можна здійснити лише шляхом відриву від Росії всієї України і Білорусі та втягнення цих держав в орбіту польської політики. Виникнення цих незалежних держав і їхній зв'язок з Польщею був би таким великим досягненням, що виправдовував би територіальний компроміс з ними.

Що Росія є ворогом нашої незалежності, здається, не викликає жодних сумнівів. Її нинішні територіальні вимоги мають такий самий характер, як і вимоги Гітлера у 1939 р. Їх метою є не тільки обкраювання Польщі, але й ліквідація незалежної Польської Держави. Щодо цього, то не слід мати жодних сумнівів. Думаю, що таке переконання має більшість польського народу. Таке переконання висловив і комендант Грот у своїй доповіді під назвою «Польські територіальні цілі війни з точки зору обороноздатності країни», прочитаній весною 1943 р. на ПКП, яку ніхто не поставив під сумнів, і потім надісланій до Лондона.

У польсько-російському поєдинку, який триває протягом віків, ключове значення має факт підпорядкування білоруських і українських земель. Партнер, який має ці землі, отримує у поєдинку вирішальну й абсолютну перевагу. Росія дуже добре це розуміє. Також розуміє, що здавання цих земель під політичні впливи Польщі, організація їх на демократичних засадах свободи, соціальної справедливості і добробуту правдоподібно назавжди б ліквідувало проникнення на ці терени російських впливів. Бо Росія, яка ніколи не мала демократичного ладу і у якій не проглядається створення такого устрою, не була б притягальною силою для Білорусі і України, побудованих на демократичний західноєвропейський кшталт. Ось чому Росія, як вступ до наступного можливого поглинання Польщі, хоче перш за все відібрати всі литовсько-білорусько-українські території. Вона нічого не хоче залишити у нашому володінні, щоб західні окраїни цих земель, користуючись у демократичній Польщі громадянськими свободами (Росія боїться, що ми таки можемо надати ці свободи), не стали іскрою вільнолюбних тенденцій і бунту на територіях під російським володінням. Росія так цього боїться, що воліла б навіть залишити нам ці території, але без населення, яке хотіла б забрати під своє «опікунське» крило.

Ось таке значення встановлюваної нині Росією лінії Керзона.

Які цілі може ставити перед собою Польща у польсько-російському історичному двобої? Відповім знову формулюванням з тієї доповіді.

Польща повинна намагатись ослабити Росію і досягти рівноваги сил. Лише відокремлення Білорусі й України від Росії та політичне і військове об'Ємнання їх з Литвою і Польщею створює цю рівновагу і серйозно зменшує загрозу російського імперіалізму. Кожне компромісне вирішення, не виключаючи і ризького кордону, є тільки тимчасовим відкладанням у часі невідворотного польсько-російського конфлікту, який буде загрожувати доти, поки Росія не зазнає ослаблення в результаті втрати Білорусі й України.

Такою є правда про польсько-російський двобій.

Польща приречена на велич або ницість. Ми не можемо замкнутись у етнографічних межах, у Польщі для поляків. Якби ми дозволили російському імперіалізму влаштуватись над Бугом, то наша політична і військова ситуація стала б безнадійною. Безпомилковий інстинкт народу велів нам протягом усієї історії захищатись від можливості виникнення такої ситуації. Усі тенденції, спрямовані на приспання пильності народу, на втрату наших оборонних можливостей щодо Росії на захід, є збільшенням її військового потенціалу і ослабленням нашого, це призведе до ще більшої диспропорції не на користь нам.

То чи маємо бути самогубцями?

Можливо, у нинішній політичній розстановці у результаті цієї війни будемо змушені трохи поступитися на сході. Якщо так має статись, то мусимо цю справу поставити так, щоб наш народ відчув її як найбільшу кривду і щоб ми залишили по собі на сході заповіт свободи, щоб та бацила свободи гангренувала і розмножувалась всередині російської тиранії, відкривала нам шлях повернення на ці землі. Бо якщо ми взагалі хочемо бути незалежною державою, мусимо утримати Схід в орбіті наших політичних впливів. А ті, хто хотів би добровільно віддати землі за Бугом на поталу східного імперіалізму, хто український і білоруський народи, які віками засвоювали елементи західної культури, які є нашою стіною проти Росії і нашими природними проти неї союзниками, хотів залишити напризволяще, показали, що не знають ні географії, ні історії, що не вміють визволитись від комплексу рефлексів і не вміють бачити справи з точки зору далекої перспективи.

5. Литовський, білоруський, український народи є природними союзниками Польщі у конфлікті з Росією. Ця правда повинна формувати всю польську політику у ставленні до цих народів. Тому треба відповідною політикою усунути все, що розділяє нас з цими народами.

Спостерігаючи поведінку цих народів, можна у них побачити як антиросійські, так і антипольські тенденції. Безумовно, це свідчить про політичну незрілість їх. Ми могли б використати ці тенденції у двох напрямах. Порозумітися з Росією на засаді територіального компромісу, розкроювання етнічних просторів тих народів і проведення солідарної екстермінаційної політики стосовно їх. Так, власне, вчинили у 1921р. І та політика не виправдалась(підкреслення моє. – М. С.). Бо наша тверда рука на сході виявилась заслабкою для ліквідації національної проблеми. А відкрита стосовно Росії політика не захистила нас у кінцевому результаті від наступного російського стрибка на захід. І сміливо можна сьогодні сказати, що політика компромісу збанкрутувала. Чи можна мати ще сумніви, що Росія на віки затримається на лінії Керзона? Переконаний, що таких сумнівів не повинно бути. Нарешті надійшов час відкинути цю програшну політику і сказати собі: «Добре, що литовці, білоруси й українці проявляють антиросійські тенденції, бо це лежить у руслі нашої політики». Ці тенденції треба розвивати і використовувати. Але це лише один бік медалі. Ці народи мають також сильні антипольські тенденції, які вибухають у трагічні братовбивчі мордування майже на всіх наших окраїнах. Як до цього ставитись? До цього часу ми не робили нічого, щоб відповідною вмілою політикою запобігти цим убивствам, а коли вони вже відбуваються, то ми вибираємо шлях найменшого опору і діємо за інстинктом ненависті, обіцяємо відплату. Що це означає? Що йдемо проти Росії, відповідаючи на її вимоги твердим «ні», проти наших окраїнних чужих націй. Чи така політика, принаймні не найкращого відособлення, не є часом недоречною? На кого розраховуємо? На англосаксів? Сумніваюсь, чи захочуть вони битися за наше право помсти українцям з околиць Рівного або Ковеля. Зрештою, тут нема жодного сумніву. Англійці неприйняття такої війни не приховують. Думаю, що треба дивитись тверезо. Російський натиск є найбільшим, є нашою смертельною небезпекою на сході. Росія – головний наш супротивник. Тому належить порозумітися з іншими задля наших спільних інтересів, щоб спільно й ефективно протистояти російському натиску. У грі на сході не можемо йти проти всіх.

Українці, білоруси і литовці є нашими природними союзниками проти Росії. Кращих не маємо. Нинішній кривавий конфлікт з українцями є недоречним трагічним непорозумінням, яке треба ліквідувати всіма силами. Так глибоко зайшли з обох боків у безнадійний польсько-український чи польсько-литовський конфлікт, що втратили можливість тверезої оцінки дійсності. Ми перестали розуміти, що є нашим політичним інтересом. Й інстинкт ненависті викликає інший небезпечний інстинкт – зневіру. Тут і там чути голоси розчарування і висловлювання з полегшенням про можливість нашого виходу з окраїн, з того котла, у якому панують убивства і хаос. Це дуже небезпечні тенденції, які посилюються через відсутність якоїсь простої і зрозумілої для нашого власного суспільства ідеї польської політики на сході. Чекаємо і мовчимо, інформуючи поляків і світ тільки про вбивства. Тому не треба дивуватись, що ні пересічний поляк, ані тим більше пересічний англієць чи американець не розуміють, в ім'я чого, крім підозрілого польського імперіалізму, силуємось утриматись на сході.

А тим часом Польща не може відмовитись від своєї позиції на сході. І то принаймні не з імперських мотивів. Мусимо організувати схід, щоб нас степ не ліквідував.

Польський народ не є в Європі кількісно великим, і живе він на прохідних територіях, відкритих з усіх боків. Віками спостерігаємо тенденцію нашої ліквідації. Якщо вижили до нинішнього часу, то це стало можливим лише тому, що у нашій внутрішній психіці закладені зерна сили і величі. У нашій діяльності ми були у наступі, організовували схід, втягнули його в орбіту нашої політики і виграли кілька віків суттєвої незалежності. Відхід сьогодні зі сходу був би перш за все ознакою внутрішнього здрібнення народу, запереченням усієї нашої історії, був би якоюсь у чеському стилі капітуляцією без схрещування шпаг, капітуляцією, яка несе народу неславу і приниження. Не можемо на це погодитись.

Але тут мало сказати «ні», що постійно повторюємо. Якби ми володіли силою, ніхто не питав би нас про аргументи. Оскільки не маємо сили, мусимо мати і розкрити ідею, в ім'я якої матимемо право зберегти нашу політичну роль на сході, яка виправдає в очах власного суспільства, що вже сумнівається, необхідність нашої присутності на сході і яка виправдає цю необхідність в очах світової громадськості, завдяки чому пересічний англієць чи американець визнає правоту Міколайчика, а не Сталіна.

Яка ж це може бути ідея?

А це та сама ідея, за яку бореться сьогодні краща частина світу з тоталітаризмами і тираніями. Ідея свободи народів, сформульована в Атлантичній карті.

Вона має для нашої політики далекосяжні наслідки. Ми схильні думати, що Атлантична карта дає нам тільки права. Треба усвідомити, що з цієї карти для нас випливають і зобов'язання. Українці, білоруси і литовці слушно можуть побачити у принципах цієї карти гарантію і їхньої свободи. І Польща не може і перед власною совістю, і в очах усього світу бути скелею на дорозі цих народів до свободи. А якщо Польща хоче ці народи об'єднати для своєї політики, то треба піднятись перш за все полякам, як старшим братам, над атмосферою лихої крові. Сьогодні треба у ставленні до них чітко і чесно дотримуватись у польській пропаганді й політиці того самого принципу, до якого піднялись над атмосферою лихої крові польські політики з доби Ягеллонів, – «вільні з вільними». Перед очима і уявою народів, які давніше жили у згоді під одним дахом Речі Посполитої, сьогодні треба малювати картину співіснування цих народів з поляками у федерації, на засадах свободи, справедливості і добробуту. Цього вимагає від нас тверда нинішня дійсність. Це державна необхідність нинішньої Польщі. Тієї Польщі, у якій після віків відсутності здобувають голос народні маси. І ці народні маси повинні сьогодні вирішити проблему величі й сили Польщі так само, як це на основі ідеї свободи колись вчинила шляхта.

Було б великою трагедією нинішньої Польщі, якби народні маси, польські селяни не могли знайти спільної мови з українськими, білоруськими і литовськими селянами так само, як колись польська шляхта знайшла спільну мову зі шляхтою тих самих народів.

Треба тільки пам'ятати, що принцип свободи мав інший вияв у чотирнадцятому чи п'ятнадцятому столітті й інше суспільно-політичне вираження має нині, коли Європа пережила Французьку революцію, наполеонівські вшни, весну народів, демократичні гасла самовизначення народів, коли голос отримали широкі народні маси.

Сьогодні існує абсолютна необхідність погодитися з фактом, що на схід від обійсть польського народу живуть братні литовський, білоруський, український народи, які мають право на свободу і незалежність. Було б великою помилкою з нашого боку, якби ми у своїй політиці були спадкоємцями Вишневецького чи інших королевичів, якби сьогодні намагались вперто повторювати ту саму помилку, яку зробили вже кілька століть тому стосовно козаків. Коли велику силу, яку представляв цей елемент, викинули на манівці і змарнували. Спрямували її проти самих себе і на знищення того, що могло бути елементом нашої сили і величі.

СА КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-51

Документ 6

[Грудень 1943 р.]

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Стан української справи у Польщі перед 1.IX. 1939

(Невідомий автор побіжно обговорює розвиток українського руху в рамках Австро-Угорської монархії, загострення польсько-українських стосунків внаслідок війни 1918 р., їх відгомін на міжнародній арені і подальший вплив на рішення сейму, фіаско угодовської політики УНДО).

(…) Під впливом зростаючого напруження на міжнародній арені після трьох років невикористаного урядом періоду від підписання у 1935 р. виборчого договору з УНДО настало загострення польсько-українських стосунків. Уряд призупинив оголошені у Східній Малопольщі концесії, настали нечисленні (!? – М. С.) випадки руйнування православних церков на Холмщині і навернення православних Холмщини і Волині військом у католицизм римського обряду, посилились полонізаційна діяльність КОПу і виселення українців з прикордонної смуги, організація селянської шляхти з метою руйнування національної української єдності та підтримка виокремлення лемків і гуцулів. Коли у 1939 р. [21]21
  Тут, мабуть, якийсь інший рік (Ред.).


[Закрыть], згідно з українською інформацією, було закрито 104 читальні «Просвіти», то за перші п'ять місяців 1939 р. закрито 168, як осередків антипольської пропаганди.

Невикористання урядом договору, укладеного у 1935 р. з УНДО, для завершення формування польсько-українського співіснування і вирішення української справи у Польщі було великою помилкою з боку уряду. Якщо перед 1935 роком вирішення українського питання не було легкою справою, бо українці вперто не хотіли визнавати польської державності в надії на міжнародні фактори, то у 1935 р. ситуація зазнала принципової зміни. Українці виразно стали на ґрунт польської державності й підтвердили це на міжнародній арені. Ще у перші місяці після травневого перевороту 1926 р. здавалось, що уряд Пілсудського, який сказав, що хоче, аби польська політика стосовно меншин була порядною, почне вирішення української проблеми. Проте незабаром виявилося, що замість того, щоб вирішувати загальнодержавні проблеми, цей уряд пішов по лінії розвалу власного суспільства. У 1928 р. тодішній львівський воєвода зруйнував місцеву народно-демократичну партію. Група «молодих» (так звана «команда ста») перейшла на бік уряду і внесла з собою до післятравневого табору весь свій галасливий і недалекоглядний шовінізм, що брав за приклад італійську програму «державності», яку перейняли і урядові кола. Отже, уряд втратив правильну лінію в політиці щодо меншин і перестав бути об'єктивним чинником над локальними шовінізмами у Східній Малопольщі.

II. Війна 1939 року

У серпні 1939 р. напередодні вибуху війни за наказом згори відбулося знешкодження так званого непевного українського елементу, визначене обіжником Міністерства юстиції, в загальній формі надрукованим у пресі. Воно полягало в арештах численних осіб інтелігенції та найвизначніших представників села з наступним поселенням їх у Березі Картузькій або у в'язниці, що спричинило вороже ставлення українського населення до держави. На факти цих арештів вказують обіжник митрополита Шептицького щодо збирання даних до шематизму греко-католицького духовенства у Східній Малопольщі (додаток № 1), також висловлювання українців у підпільній пресі (Східні Землі Речі Посполитої. – Лютий, 43. Розмова поляка з українцем – додаток № 2) і в українських публікаціях (Іван Кедрин. Причини падіння Польщі. – Краків, 1940). Проте поведінка українського населення перед вибухом війни і в першій половині вересня була бездоганною, з боку українських організацій не було жодних актів саботажу, а український солдат лояльно виконував свій військовий обов'язок. Треба нагадати, що у момент вибуху війни на засіданні сейму 2.ІХ.1939 голова Українського парламентського представництва [Василь] Мудрий від імені УНДО і Українського народного обновлення з посиланням на ухвали конгресу УНДО від 26.VIII 1939 р. заявив про готовність українців до пожертвування крові і майна на оборону держави. У другій половині вересня 1939 р., коли німецький фронт наблизився до територій, де проживало українське населення, а радянські війська перетнули східний кордон Польщі і зайняли Східну Малопольщу, виникало багато випадків роззброєння грабунків і мордування військових і поліції озброєним населенням українських сіл, через які відступали польські підрозділи. Були також випадки нападів на цивільних поляків. Точні дані щодо кількості жертв і обставин, у яких відбувались напади, на жаль, відсутні. Факт, що у низці випадків виступали групи сільського населення, організованого за військовим зразком, вказував на існування організації ще перед початком війни. На випадках нападів і вбивств слід наголосити, бо вони дуже вплинули на подальше формування польсько-українських стосунків, наповнюючи польську сторону жагою помсти. Українці намагаються пояснити ці випадки неправильним ставленням адміністрації і війська до українців перед війною, на що звертає увагу Бохенський у книзі про польсько-українські проблеми на Червенській Землі (додаток № 3), також потім уявними вибриками польських підрозділів уже після початку війни, на що звертають увагу митрополит Шептицький у своєму листі у справі шематизму греко-католицького духовенства та Іван Кедрин у згаданій книжці, умістивши фотографії нібито українських жертв у Стрию. Випадки українського насилля щодо польських військових, які у переважній більшості не мали нічого спільного з будь-якою українською акцією, вплинули на польське суспільство у Східній Малопольщі в напрямку шкідливого узагальнення виступів українських заколотницьких елементів, яким воно керується при розгляді української справи, утруднюючи об'єктивний аналіз проблеми у цілому з точки зору польського державного інтересу.

III. Радянська окупація

Зайняття Східних Земель радянськими військами відбулося під прикриттям визволення білоруського і українського народів від польського ярма. Ця теза використовувалась і при поясненні приєднання Східної Малопольщі, як Західної України, до Союзу Радянських Республік, нібито відповідно до вільно виявленого бажання самого населення. Радянське вторгнення було несподіваним для польського суспільства у Східній Малопольщі, яке, як всюди на окраїнах, було непідготовлене. З'явились радянські розпорядження щодо надання українського національного характеру Східній Малопольщі та українізації громадського життя, місцевої влади, установ, магазинів, навчання включно з університетом ім. Івана Франка у Львові, офіційної мови, влади, назв міст, сіл і назв установ. Стосовно такого ворожого ставлення совєтів, спішно використаного українцями, польське суспільство виявилось безсильним, самотнім і невпевненим, оточеним чужою, переважаючою чисельно, стихією. Звідси і пояснення втечі польської інтелігенції з провінції до Львова, де відчувала свою чисельну перевагу і була впевненішою навіть без офіційної підтримки.

Завершальним акордом радянських розпоряджень щодо акції усування польського елементу була запланована масова акція радянської влади виселення поляків, чоловіків, жінок і дітей, а також колоністів, військових поселенців та професійної інтелігенції до радянської Росії. Керувалися вони думкою щодо необхідності усунення прибулого польського елементу. Загальне число вивезених поляків, на жаль, не встановлено.

Радянська окупація викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і неслушно підозрюваних в ініціюваннях більшовицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства. Найважливішим, очевидно, розпорядженням радянських можновладців була конфіскація маєтків поміщиків без викупу в попередніх власників на користь місцевого населення, переважно обслуги маєтків.

Не всі українці були лояльними радянськими громадянами. Переважна частина чинних перед війною політичних діячів втекла на захід, оскільки була скомпрометована передвоєнною антирадянською позицією. А частина тих, хто залишився, особливо молодь, почала боротьбу проти радянської влади. Тому вістря радянських репресій через певний час було спрямоване проти українців, особливо проти сільської молоді, яка у рядах ОУ Н готувалась до збройної боротьби проти Рад, спираючись на уявного протектора і приятеля – Німеччину, яку можна безпомилково вважати ініціатором українського підпілля у Польщі. В останній період радянської окупації вже не тільки українську молодь, але й цілі українські села більшовики вивозили у процесі репресій на схід.

IV. Німецька окупація

15 жовтня 1939 р. у Кракові було створено, з дозволу німецької влади, Український комітет у справах біженців з територій, окупованих більшовиками, і полонених української національності з польської армії. Цей комітет, підсилений представниками всіх етнічних українських земель, у жовтні 1939 р. підготував резолюцію про утворення Української держави, яка б охоплювала всі землі, які українці вважали своїми етнічними, включно з Холмщиною і Лемківщиною. Резолюцію було вручено німецькій владі, але вона не мала очікуваного наслідку через негативне ставлення німців до справи українського війська і відносин із советами. Але з погіршенням німецько-радянських відносин усе тіснішою ставала німецько-українська співпраця, особливо у сфері диверсій на користь німців, які ОУН здійснювала на території, окупованій советами. У момент вибуху війни вона проявила себе як у Східній Малопольщі, так і на Волині. Слід згадати, що у квітні 1940 р. попередній Український комітет був перейменований в Український

Центральний комітет (УЦК). На чолі його став колишній доцент Ягеллонського університету доктор Кубійович, послужливий до німців, замість усуненого ними доктора Горбового. У червні 1941 р. під впливом подій, що відбувались, українські діячі у Кракові постановили скликати конгрес національної єдності. Звернення підписало 155 діячів різних напрямків як з Наддніпрянської України, так і з Польщі – петлюрівці, гетьманці, все УНДО на еміграції, ОУН-бандерівці, група Палієва (фашисти). У зверненні передбачалось утворення суверенної єдиної Української держави. З ним було ознайомлено губернатора Франка. Заперечень не було. 22 червня було відкрито конгрес і обрано головою доктора Горбового (ОУН-Бандера). До президії увійшов колишній віце-маршалок Сейму Василь Мудрий, який ще у 1929 р. на конституційному конгресі у Відні увійшов до президії ОУН, як нелегального політичного об'єднання, до якого могли належати члени різних політичних партій, наприклад УНДО.