Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

8. Належить обмежити діяльність греко-католицької церкви виключно питанням віросповідання і перенести ведення метрик і книг цивільного стану до гмінних установ або до відділів цивільного стану. Треба здійснити тиск у напрямку безумовного дотримання принципу целібату греко-католицьким духовенством і спільної освіти кліриків обох обрядів на університетських теологічних відділеннях, підтримувати плани розбудови мережі римо-католицьких парафій і костелів, сприяти співпраці та співіснуванню духовенства обох обрядів.

9. Слід в адміністративному порядку скасувати юліанський календар.

10. Належить заборонити вживання у шкільному навчанні й друкованих та світлових виданнях абетки іншої, ніж латинська, за винятком літургійних видань і текстів, визнаних Польською Академією Мистецтва потрібними для наукових мовних або історичних досліджень.

Заборону кирилиці запровадити лише тоді, коли ця справа після відповідної пропагандистської підготовки отримає прихильне ставлення в українському суспільстві.

11. Політика адміністративної влади протидіє утворенню окремих спортивно-гімнастичних організацій.

Документ 47

[23.VII.1943 р.]

ОБГОВОРЕННЯ ПРАЦІ «БЕТА»

Мовні аргументи, які автор наводить як доказ первинної польськості Червенської Землі, не витримують навіть найпоблажливішої професійної критики. Це помилка, яку роблять навіть наші найкращі історики, котрі не розуміють, що, аби оперувати місцевими назвами, треба мати хоча б елементарні знання з галузі топоніміки. На жаль, такої підготовки не має, наскільки мені відомо, жоден з польських істориків.

Фактично немає жодного серйозного мовного аргументу, який би підтверджував первинну польськість Червенської Землі. Це добре знають польські мовознавці, але через політичні причини або мовчать, або відповідають на ці питання дуже плутано, тому непідготовлена людина може тлумачити ці відповіді як захоче. Один з наших мовознавців виявив, щоправда, кілька цікавих полонізмів у гуцульському діалекті, але нема жодного сумніву, що тут йдеться про досить раннє запозичення з місцевої польщизни (наприклад, карв – віл, відомий з мови Рея, який походить з-над Дністра, та ін.).

Але ця справа має суто теоретичне значення. Вона у жодному разі не може впливати на нашу позицію щодо приналежності Червенської Землі до Польщі. Вирішальним для нас є факт, що тут живе маса польського населення і що інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилася в її кордонах. Ніхто з нас не сумнівається, що Вільно було первинно литовським, а не польським, але через те ніхто не буде відмовлятися від Вільна. Тому думку автора, що Червенська Земля повинна залишитися за Польщею, приймаємо незалежно від кращого чи гіршого історичного обґрунтування.

Автор також слушно вважає, що надання цим землям територіальної автономії «по суті позбавило б Польщу суверенності на цих просторах». Також слушно стверджується, що «для Польщі небажана наявність у цих кордонах меншості, яка має власні національні цілі й ідеали, тим більше такої значної і вороже налаштованої проти держави, якою є український елемент у Польщі». З цього випливає висновок, що «єдиним способом узгодженого вирішення українського питання могло б бути переселення українського населення за Збруч шляхом обміну на католицьке населення, тобто польське».

Але тут автора охоплює слушний сумнів: чи таке величезне переселення взагалі було б можливе? І перед цими труднощами у нього опускаються руки. Забуває про те, що сам сказав перед тим про українську меншість і її ставлення до Польщі, і розписує програму, яка базується на вірі в те, що українців можна буде пригорнути до Польщі. Раптом дізнаємося, що ми повинні опинитися в становищі «згідного співіснування на основі польської державності». Чи автор береться переконати маси національно свідомих українців, що раз і назавжди мають відмовитись від прагнень до власної державності на землях на захід від Збруча? І чи сам, опинившись в аналогічній ситуації, цілком щиро погодився б, щоб поляки раз і назавжди опинилися в становищі «згідного співіснування на основі державності», наприклад російської? Маємо тут справу, без сумніву, подібну до тієї, що в праці «Альфа», – з ознакою недооцінки патріотизму українців. Гадаємо, що те, на що загал поляків ніколи не погоджувався, українці, однак, приймуть спокійно, аби тільки їх занадто не дратувати.

Далі читаємо, що «gente Ruthenus, natione Polonus є принципом, який мусить визнати руське населення і який мусить задовольнити польський народ». Отже, польський народ міг би з цим принципом цілком погодитись, якби мав які-небудь гарантії, що насправді мусить або хоче його прийняти руське населення. Але про це не може бути й мови, якщо принципово не змінимо національних відносин у Червенській Землі і внутрішньої структури українського населення наших південно-східних земель.

Аналогії, взяті з історії Польщі до її поділів, коли не існувало ще націоналізму в сучасному значенні цього слова, є принаймні сумнівними.

Але тепер іде новий поворот лінії розвитку думки автора. Він напевно розуміє, що такий стан, який нині існує, не вдасться утримати. Тому пропонує зміцнення польського елементу на Поділлі та вздовж лінії Перемишль – Тернопіль, тобто там, де і сьогодні ця стихія є найсильнішою. Він веде мову про «створення безсумнівної польської більшості на зазначених територіях». Думка дуже слушна, але автор помиляється, вважаючи, що цього результату можна досягти половинчастими засобами і таким чином, щоб не обурити до глибини душі свідомих українців. Також, очевидно, неточно він оцінює масштаб операцій, необхідних для досягнення поставленої мети, якщо насправді хочемо досягти справжньої більшості, а не фіктивної, і складеної із справжніх, а не кон'юнктурних поляків. Причина полягає у вірі автора у справжність даних перепису з 1931 р., який тільки створив безлад у нашій політичній думці щодо південно-східних земель.

Пропоноване створення польської більшості на Поділлі й у смузі Перемишль – Тернопіль вимагає виселення з тих околиць маси українців і поселення там такої ж маси поляків. За нинішньою статистикою в округах Львів-повіт, Львів-місто, Кам'янка Струмилова, Бережани, Золочів, Тернопіль і Чортків разом приблизно 726 000 поляків і 1 889 000 українців (євреїв, кількість яких постійно зменшується, ми тут не беремо до уваги). Справжня кількість поляків є, без сумніву, більша, але тут не треба бути надто великим оптимістом. Багато поляків вивезено за Урал. Не слід вважати, що нинішня статистика, зроблена німцями чи українцями, «проковтнула» набагато більше, ніж 50 000 справжніх поляків. Тому можна вважати, що у названих округах маємо нині приблизно 780 000 поляків і 1 835 000 українців. Щоб це співвідношення перевернути, треба виселити 950 000 українців і привезти стільки ж польських колоністів. При цьому не можна дуже розраховувати на повернення поляків, вивезених більшовиками, бо серед осадників, лісової служби і взагалі сільського населення, яке було перекинуто за Урал, значний відсоток повинен був загинути тільки тому, що вивезення відбувалось у 30-градусний мороз, і, оскільки переважна більшість була позбавлена посилок із продовольством і одягом з краю, ці люди навряд чи могли пережити зиму 1939/40 і 1940/41 рр.

Щоб створити широку польську смугу, про яку йдеться, очевидно, що подібне переселення треба б провести і в Перемишльському повіті. Дуже бажаним також є зміцнення польського середовища на нафтових родовищах і в таких містах, як Самбір, Стрий, Станіслав, Коломия, нарешті, переміщення на схід кордону компактної польської території біля Добромиля і Леска. Разом з дрібними переміщеннями на Волині й Холмщині переселення мали б охопити мінімум 1 250 000 українців і стільки ж поляків. І тоді все ще у кордонах Речі Посполитої Польщі залишатиметься чотири з половиною мільйона, не враховуючи Полісся (дивись обговорення праці «Альфа»).

Що переміщень, про які тут йдеться, не можна здійснити, не викликавши обурення у всіх свідомих українців, це цілком зрозуміло.

Але лише коли здійснимо ці переселення (і таким чином, щоб за кордонами Польщі опинився найактивніший і бойовий український елемент), можна буде в цілому застосувати пропоновану автором програму дій щодо руського населення. Для активного елементу такі справи, як утраквізація і часткова полонізація шкіл, латинізація алфавіту, заборона суто українських кооперативів, парцеляція церковних маєтків і т.ін., будуть образами, які неможливо пережити; думка, що на цій площині можна дійти до «згідного співіснування» зі свідомими українцями, є звичайною фікцією. А із застрашеною і позбавленою провідників масою програму автора можна буде реалізувати в цілому успішно.

Справу стосунків держави з греко-католицькою церквою, на мою думку, краще ставить автор праці «Альфа». У праці «Бета» маємо багато неясностей. Не знаємо, яку, наприклад, користь повинен дати поділ греко-католицького єпископства у Перемишлі на два (одно в Самборі, друге в Саноці); автор також не пояснив, між яким населенням має розділитись церковне греко-католицьке майно. Слушними є постулати про відновлення спільного вивчення теології для обох обрядів, безумовне дотримання целібату і (але чи виконуватиметься?) усунення юліанського календаря. Не розумію, чого автор хоче досягти запровадженням у школах вивчення староцерковної мови (очевидно, старослов'янської. – Є.П.).Це болгарсько-македонський діалект від IX століття, який не має нічого спільного з українською мовою. Вивчення ж у школах його русифікованого різновиду, який вживається у російській церкві, перешкодить потім вивченню справжньої староцерковної мови, яка давно є обов'язковою в університетах на полоністиці.

Проекти автора щодо освіти, кооперативів, української мови в установах і т. д. в принципі здаються нам такими, що можуть виконуватись, але із застереженнями, про які мова йшла вище.

Підсумовуючи, стверджую: проекти автора загалом ми вважаємо потрібними, якщо перед реалізацією їх проведемо проектовану також ним, але викладену дуже незрозуміло, зміну національної структури південно-східних земель, що вимагає виселення з цих земель (за Збруч або куди-небудь за кордон, лише в незначній кількості у західні або центральні землі Речі Посполитої) щонайменше 1¼ мільйона українців. Треба усвідомити, що будь-яке зміцнення польської державності на південно-східних окраїнах свідоме українське населення сприйме як свою кривду. Тому існує тільки один спосіб, щоб не дратувати українців: віддати їм усі землі від Сяну і Бугу. Якщо цього не хочемо зробити, то не можемо мріяти про вирішення українського питання так, щоб не завдати українцям прикрості.

СA КС PZPR, zesp. 2400/1, sygn. 203/XY, t. 6, s. 18–20.

Документ 48

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ І ПРОЕКТ ЙОГО ВИРІШЕННЯ

(Опрацював Нікодем Свобода)

Передусім, визнаючи, що історична приналежність земель Східної Малопольщі є беззаперечною, мусимо зрозуміти, на які сили в українському суспільстві цих земель спирається українська політика. Одночасно, перш ніж можна буде виробити принципи діяльності польської влади і суспільства на цих землях, необхідно коротко нагадати собі, на що орієнтується, ким підтримуваний і якими дорогами й до якої мети прямує український елемент Східної Малопольщі.

У Польщі проживають три групи руського походження:

1) певна меншість цього руського населення греко-католицька і православна – приблизно 1 мільйон людей – не вважає себе українцями, лояльна до польської державності, хоче жити спокійно, зберігати руську національність, серед них частина активної колись гілки, орієнтованої на царську Росію;

2) ще менше чисельно (до півмільйона населення) греко-католицьке і православна населення, яке вважає себе поляками або частково розмовляє польською в родинному колі. Це та частина руських племен (племен червоноруських, белзів, ополян і т. д.), яка прагне належати до польського народу. Вони хочуть дружньо співіснувати з поляками (так звані gente, religione et sermone rubro-ruteni, natione Poloni). Вони вважають Польщу спільною з іншими польськими племенами вітчизною (між іншим, і так звана шляхта загродова);

3) переважну більшість греко-католицького і православного населення (понад 3 мільйони) вважають окремим українським населенням, що прагне шляхом отримання наразі національно-територіальної автономії, яка за їхніми планами охоплює територію 133 000 квадратних кілометрів, тобто приблизно 33 % території Польської Держави 1939 р., відриву цієї території від Польщі й утворення окремої незалежної Української держави, зосередження у цій державі всіх руських земель, які до цього часу належали Румунії, Угорщині, Словаччині й СРСР. Вони ставляться до Польщі і до польського народу вороже і з ненавистю, діють конспіративно і революційно. В цілому їх називаємо українцями.

Ця третя група населення, яке називається українцями з огляду на те, що сама прийняла цю назву, є нині єдиною політично активною і широко розгалуженою. Часто можна почути думку, що українське суспільство Східної Малопольщі ділиться на дві групи, одна з яких є «глибоко опортуністична пасивна селянська маса, яка керується примітивним інтересом, друга – це політично активна інтелігенція і напівінтелігенція, яка разом з кліром надає руху всьому народу і політичного напрямку його діяльності». Ця думка, слушна ще може 40 років тому, є, напевно, найбільшим принциповим непорозумінням всієї діяльності в українській справі, починаючи від 1918 р. Вона вузько й кострубато вийнята живцем із старостинської австрійської політики і поширюється деякими зовсім помилково політично орієнтованими землевласниками, які не мають жодного уявлення про те, що відбувається у селах, де вони самі й проживають. Це та сама думка, яка лягла в основу діяльності нашого уряду й адміністрації в 1926–1939 рр. Наскільки вона була помилковою – на те маємо докази у розвитку внутрішніх польських відносин.

Є незаперечним фактом те, що між так званою українською інтелігенцією й українським селянством існує координація діяльності, думки і налагоджена співпраця, про яку в польському суспільстві ніхто й гадки не мав.

Так звана українська інтелігенція у своїй масі живе, працює і думає безпосередньо з селом, вона органічно з ним зв'язана своїм власним існуванням і у своїй масі є першим або, найбільше, другим коліном та, що найважливіше, з цього села не вийшла, як це у нас, як правило, має місце, а залишається з тим селом у дружніх і родинних зв'язках, з розвитком цього села часто поєднує своє існування і своє матеріальне (кооперативи, нотаріуси, священики, адвокати, вчителі, лікарі) і політичне існування. Після закінчення навчання у переважній більшості молодь повертається до села або у сусіднє містечко і залишається переважно у своєму районі народження, становлячи – на відміну від того, що відбувається у польському суспільстві, – і надалі з тим селом єдине і згуртоване утворення. Селянин і село, висуваючи зі свого лона цю інтелігенцію, що формується, мають відчуття повної з нею спільноти і працюють економічно і політично безпосередньо з нею, мають до неї набагато сильніші почуття, ніж можна спостерігати в інших суспільствах, в яких інтелігенція вже давно сформувалась і вже становить окрему, давно відірвану від села, верству, яка живе власним життям і всотує в себе те, що село відкидає, як нову інтелігенцію. Така співпраця української інтелігенції з селом була поглиблена і зцементована під час відбудови польської державності завдяки величезній свободі розвитку власного національного господарського руху, через спільну боротьбу за національну незалежність і, нарешті, через бездарну внутрішню політику післятравневих урядів, яка допустила через політичну боротьбу з польським населенням повне роззброєння польського елементу і таке зухвальство українського елементу, що той останній спромігся у великій і організованій державі на відверті масові підпали польського майна, вирізання поліції і селян (завершені сумної пам'яті пацифікаціями).

З описаного вище зібрання починань і співпраці інтелігенції, яка впроваджує політику до усієї селянської маси, можна зробити висновок, що селянська маса не є темним елементом, а добре політично сформована і свідома, живе власним політичним життям, розуміє своїх провідників, слухає їх і вірить їм. Ця маса, особливо в центральних повітах, отже показових, є цілком національно свідома, віддана незалежності, на цю незалежність працює й у своїх прагненнях не вагалась у 1918 р. й не вагається тепер при найпершій можливості свідомо і без роздумів пожертвувати своє життя й чекає на це.

Українці – агенти німців

Це є результатом 50-річної послідовної праці австрійського і німецького уряду, які підтримують розвиток ad hoc створеного «українізму» для послаблення поляків. Не шкодували коштів на те, щоб на кожне політичне загострення мати на плечах польського народу елемент, підвладний собі, орієнтований проти цього народу і добрий козир для подальшої гри на сході. Цей елемент так надовго з собою зв'язали, що у момент своєї військової катастрофи у 1918 р. його виділили з австрійської армії в окремі українські полки, готуючись до захоплення влади у Східній Малопольщі, забезпечивши його зброєю і штовхаючи на Львів, у плечі відроджуваній Польщі.

Хто не бачить відкритого і майже нерозривного зв'язку між українцями Східної Малопольщі і німцями, хто недооцінює результатів праці німців за останніх 70 років, той не може оцінити українську справу. Ця співпраця тривала до останнього незалежно від того, чи п. Мудрий і частина УНДО проявляли часом так або інакше опортуністичне ставлення до Польщі, а також чи контингенти, накладені на українські сільські господарства, отримають такий чи інший відголос на даний момент у будь-який день.

Розвиток українських сил за часів польської державності

Діяльність Берліна і Відня, яка тривала десятки років з величезною затратою сил, прищепила від колиски впродовж кількох поколінь гасла і принципи, що головним і першим ворогом українського народу є поляк. Вона призвела до почуття сліпої, безпричинної і сьогодні майже органічної ненависті. Це почуття під польським правлінням не тільки не зазнало послаблення і приглушення, а навпаки, помилки урядової політики на окраїнах призвели ще до загострення через послаблення польських сил, відсунувши польський елемент на позицію національного захисту в Східній Малопольщі.

Тимчасово надломлений поразкою 1918 р., українізм відступив. Польський елемент перетворив військовий наступ у політичний і розпочав колонізаційну політику (акція П'яста) – але це тривало лише короткий час.

На цій ефективній акції поставила хрест так звана угодовська політика. Відбувається повернення бойовиків, професорів до краю, і навіть деяких з них призначено на високі посади у державній адміністрації (наприклад, начальника концтабору в Косачові – шкільним інспектором). Вони повертаються після отримання освіти у Празі або Берліні як добре консолідована група у момент, коли німці вже перебувають у стані економічної війни з Польщею, повертаються до країни, де на них чекає безкарність.

Вони відразу беруться до послідовної діяльності відповідно до принципів, що 1) підмурок українізму – Берлін, 2) головний ворог – Польща.

Одночасно польський уряд проводить проукраїнську політику, підтримує їхній національно-економічний рух, який охоплює абсурдну кількість людей (для політичних цілей), оплачуючи їх з одногрошового податку від літра молока, зібраного молочарськими кооперативами, і субвенціями невідомого походження. Старости проводять однозначно проукраїнську політику, земля масово переходить в українські руки при парцеляції. Нарешті, уряд дає пенсію інвалідам війни проти Польщі 1918–1919 рр. Одночасно уряд проводить невтомну боротьбу з польськістю, представленою тут опозицією – спочатку Стронніцтвом Народовим (Народовою Партією) і П'ястом, а потім і ППС. Розвалює і нейтралізує всі громадські польські організації, нищить ідеологічну пресу при одночасному великому розвитку української преси. Призвівши до усунення жвавішого польського елементу за межі організованого життя, допускає організованих, сповнених темпераменту, зорієнтованих українців до співпраці.

Коли угодовці досягають вершини успіху після зміцнення кооперативів усіляких форм, українці беруться за побудову промисловості, виконуючи вже роль капіталістів. Прикладом є цукровий завод «Поділля», введена в дію перед самою війною польсько-українська олійниця у Львові, перехід у власність фабрики Рукера та ін. Переможні наслідки цієї нечувано плідної для українців політики приводять до конкретизації нової стадії боротьби з польськістю. Українці вважають, що надійшов час перейти від боротьби з польськістю до її повного знищення. У 1930 р. починаються підпали польського майна, не тільки поміщицького, а й селянського. Це нагадує часи гайдамаччини і козацьких війн. Реакція адміністрації через пацифікацію закінчується подальшими поступками.

Серед певних урядових кіл настало протверезіння, але воно не має вирішального значення, бо угруповання українських сил настільки зміцнилось, що не можна діяти половинчастими засобами. Над Погоджувальним Комітетом тяжіє відсутність політичної свободи і можливості висловлювання чіткого погляду і критики попередніх помилок. Безжальна критика, з якою зустрівся міністр

Понятовський у Львові, коли приїхав зупинити тиск Комітету на центральну і воєводську владу, не викликала змін. Створене за часів міністра Наконечникова Парцеляційне Товариство під постійним тиском міністра Понятовського було загальмоване у своїй діяльності, і земля й далі переходить в українські руки.

Коротко характеризуючи в цілому польську політику від 1926 до 1939 р., можна ствердити, що вона проводилась у напрямку, який давав українцям концесії одну за одною, польську землю – у небаченій кількості, полегшувала створення кооперації і субвенціонувала її, остання завдяки тому виросла до сильної господарської організації й зрештою започаткувала створення української промисловості.

У найважчі для держави моменти, коли проявилась її фізична слабкість, коли гнані рештки розбитої польської армії шукали через цю частину країни дорогу в Румунію й Угорщину, українське населення спокійно переслідувало цих недобитків, часто роззброювало їх і саме забезпечувало себе зброєю проти поляків. Збройний виступ українських мас проти відступаючих підрозділів польської армії, поєднаний з грабунками цивільного населення, дійшов до таких жахливих вчинків, як вбивства дітей (розбивання голів немовлят у Сороках під Бучачем). На той момент та територія була заповнена більшовицькими військами і радянською адміністрацією, яка вступила за ними.

Використання українцями радянської окупації

Під час радянської окупації українське населення стає володарем становища. Незалежно від партійної приналежності українці дружно намагались заволодіти польськими культурними і економічними досягненнями. Розпорядження УНДО та інших українських груп спрямовані на знищення всього, що є польським. Садиби падають від грабунків українського селянина (польський селянин у своїй більшості не бере в цьому участі). Настає вигнання польської інтелігенції з сіл і містечок, грабування майна польської кооперації й масове захоплення торгівлі українською кооперацією. Низка керівників УНДО опинилася в органах радянської влади і реалізує український план нищення всього польського. Окремі польські поселення вирізуються під корінь (наприклад, Славетин Підгаєцького повіту, який населяли 50 родин. У різанині не вижила жодна дитина). Львів переповнюється магазинами «Народної торгівлі».

Коли надійшов час націоналізації торгівлі, то спочатку націоналізуються польські магазини, яким призначається податок до 200 тисяч злотих. А тим часом з непольських магазинів усувається товар, щоб залишити його для спекуляції та нелегальної торгівлі. У цей період українізації Малопольщі поляк почувається громадянином II сорту. Польська інтелігенція переховується у містах, головним чином у Львові, переповненому біженцями із західних частин.

На радянську владу орієнтуються і з нею активно співпрацюють усі українські угруповання від крайніх націоналістичних бойовиків до українських комуністів. Міліція наповнюється членами ОУН і УОВ. У виборах, які повинні вирішити питання про приєднання території східної Польщі до «Большевії», як кандидати від блоку комуністів і безпартійних беруть участь Франко (син поета Івана), доктор Студинський (угодовське крило УНДО) і доктор Панчишин (ундовець). Українці становлять одну з головних опор радянської адміністрації, а на селі владу має сільський «совєт», який є суто українським і є виразником політики на селі. В їхніх руках опинилась акція вивезення колоністів, осадників і польської сільської інтелігенції у лютому 1940 р. Українська політика переслідування польськості у Малопольщі святкує тріумф. Вивезення з міст у квітні 1940 р. охоплює виключно польський елемент, жертвами стає велика кількість робітників, ремісників, офіцерів, суддів, прокурорів, адвокатів, службовців, землевласників разом з родинами при одночасній ліквідації їхнього майна.

Участь українців у цих діях була незаперечною. Підбір осіб на вивезення з села у лютому 1940 р. визначався сільською радою і українською міліцією. Більшовицько-українське правління залишило незабутні сліди усування польськості. Цю частину програми українці виконали старанно як могли і вміли, різко перетягуючи на свою користь майнову ситуацію, відсторонюючи від життя краю сотні тисяч селян та інтелігенції. Самі ділили здобич, коли цілі польські родини йшли на Сибір, гинучи від голоду і холоду, позначаючи свою дорогу викинутими з вагонів трупами заморожених немовлят, старих і хворих. Українські політики сумлінно використали згідно зі своїм розумінням перше півріччя правління більшовиків, які не орієнтувались у місцевих стосунках, але протиставили український елемент полякам.

Німецька окупація як наступний етап досягнення українських цілей

Період німецької окупації розпочинається гаслом «Україна для українців». Під цією назвою можна прочитати перші афіші, розклеєні на стінах Львова відразу після входження німців. Їх супроводжують вивішені корогви з тризубом і крики «Геть ляхів!» Так починається новий етап політики фізичного усунення польського населення, який здійснюють ті самі люди, що робили це недавно, спираючись на цілком ідеологічно протилежну радянську владу. Із входженням німців знову з'являється заклик захоплення влади на цій території українцями. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові поширились чутки, що Східна Малопольща увійде до складу Генеральної Губернії. Це було чорним полотнищем для українців – доконаними фактами вони намагаються реагувати на це. Після входження німецьких військ українці самостійно захопили владу в містах і селах. Сільські ради і радянська міліція відразу опинились під українською адміністрацією. Усі трести, магазини і націоналізовані підприємства українці захоплюють як керівники. Знову «Народна торгівля» і «Маслосоюз», як і на початку радянської окупації, заволоділи всією торгівлею продовольчими товарами. Влада в містах опинилася в українських руках, виникає українська преса, яка відкрито погрожує полякам.

Українці вітають німецькі війська і відрекомендовуються військовій владі як адміністратори цих земель. Здійснюючи владу, вони грабують усе в країні, не гребуючи єврейськими кишенями. До міст, а особливо до Львова, стягують маси напів– і чвертьінтелігентів, влаштовуючи їх в установи (підприємства, трамваї, електростанції), запровадивши як службову мову українську (навіть для кондукторів у розмові з пасажиром). Виправляють статистику міста Львова на свою користь. Охоче пригортають решту людей, які прибувають сюди з Росії й охороняють їх незалежно від того, яке місце вони посідали в колишній радянській ієрархії. Одночасно вони самі з допомогою української міліції або через доноси німецькій владі заповнюють в'язниці поляками, обходять єврейські будинки і витягають з них перший контингент євреїв для ґестапо.

В економічній галузі на першому місці стоїть роздавання концесій лише українцям, а через створене житлове бюро магазинні приміщення займають для найрізноманітніших справжніх і фіктивних українських фірм. Одночасно з допомогою того ж житлового бюро виганяють поляків з помешкань і займають для своїх установ будинки польських установ. За посередництвом «Домоуправ» наказують прикрашати місто синьо-жовтими прапорами. Робиться все, щоб живе польське місто українізувати в американському темпі.

На селі владу взяла у свої руки, головним чином, українська міліція і почала там гуляти. Колгоспи і радгоспи, бази і магазини перейменовано на українські кооперативи, польське населення, переважно селянське, бо іншого там вже не було, почали вбивати (Хлібів, Паївка, Лежанівка, Маріамполь та багато інших). Масові вбивства супроводжуються викриками «геть ляхів» – це гасло дня, проголошене навіть окремими греко-католицькими священиками.

У цей час майновий стан і співвідношення сил все більше змінюються на користь українців.

Німець не був би німцем, і вже зовсім націонал-соціаліст – національним соціалістом, якби, ошукуючи всіх направо і наліво, не ошукав і українців. Виявилося, що Україна є за Збручем, а Галичина – це частина Генеральної Губернії, зв'язаної з Рейхом, що Лемберг – це старе німецьке місто, все, що заслуговує у ньому на увагу, – то це розквіт німецької культури, і навіть дзвін на соборі Святого Юра – це праця німецького ремісника. Сон червневої ночі почав розвіюватись, владу взяли німці. Українські політики кинули відповідно гасло «знищувати поляків і польськість».

Українська політика активно може лише паралізувати те все, що зміцнює польськість, тобто виникнення польських шкіл, протидіяти реприватизації так ефективно, як раніше діялося на користь націоналізації. Знищувати поляків за допомогою доносів і провокацій та готуватись до нових зіткнень, накопичувати фізичну силу для проведення змін – ось останні напрямки української політики. Німці, здійснюючи владу, зневажають українців, вважають їх найманцями за низьку плату, дають їм право грабувати, збагачуватись і велику свободу в переслідуванні поляків. Вони використовують їх як «шаулісів» перш за все для вбивств і грабування євреїв та при хапаннях людей для роботи в Німеччині. Українці в цей час готуються до різанини поляків у більшому масштабі, ніж це було у вересні 1939 р. або у червні й липні 1941 р.