Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

Ми вже сказали, що поділ Російської імперії на складові частини був би для Польщі нечувано корисним. Але чи корисним було б утворення України? Чи не викликало б воно деструктивного впливу на нашу українську меншість, яка тоді вдвічі сильніше прагнутиме відірватись від Польської Держави, щоб приєднатись до своєї національної держави? Чи незалежна Україна не буде більшим злом від великої Росії, бо лише вона на повний голос підніме відносно нас територіальні претензії щодо наших південно-східних окраїн? Ми повинні відповісти собі на ці питання.

Не підлягає сумніву, що об'єднана Російська імперія повністю використовуватиме кожну кон'юнктурну можливість для претендування на наші східні землі. Царська Росія перед 1914 р. підготувала цілу пропагандистсько-політичну операцію, яка давала їй змогу заявити претензії до Червенських Земель, а під час окупації цієї землі у 1914–1915 рр. російський окупант поводився так, ніби мав уже там залишитись назавжди – і про це, зрештою, проголошував усьому світові. Відповідно зрежисована подорож царя Миколи II до Львова і Перемишля мала надати кінцевий акцент ствердженню, що ця земля навіки залишиться російською. На очах нашого покоління розігруються події Другої світової війни, які свідчать про розбурхання великої експансіоністської сили Російської імперії у напрямку анексії наших східних земель. Не можемо обдурювати себе: велика Росія завжди скористається будь-якою нагодою, щоб простягнути руку за цими територіями. У зовсім же іншій ситуації перебувала б Українська держава. Вона виникла б усупереч Росії, яка ніколи не вибачить їй відокремлення і яка завжди прагнутиме до повторного захоплення українських земель. Між Росією і Україною є спірні території, які за розміром і значенням у багато разів перевищують Червенську Землю і Волинь, якщо ці останні вважатимемо спірними польсько-українськими теренами. Проголошення незалежної України буде рівнозначне розпаленню польсько-російського антагонізму, і тому Україна потрапить у ситуацію, подібну до тієї, в яку потрапив Петлюра: буде хотіти мати безпечний тил з боку Польщі, а може, і визначиться, що тільки тісніший союз із Польщею може гарантувати їй безпеку. Отже, бачимо, що натиск України на наші південно-східні землі найправдоподібніше не виникав би і що Україна за прикладом Петлюри бажала б відмовитись від Червенської Землі і Волині, аби не ризикувати утворенням нашого союзу з обкраєною Росією проти України…

І як би тепер поводилась наша українська меншість у разі створення незалежної України за Збручем? Це буде залежати від двох моментів: 1) від ставлення Зазбручанської України до Польщі, 2) від ставлення Польської Держави до нашої української меншості. Якщо наша закордонна політика зможе привести до зближення з новою Українською державою, що зробити буде неважко, а наша внутрішня політика дасть нашим українцям можливість культурного, економічного і політичного розвитку в межах Польської Держави, то це вирішальним чином вплине на пацифікацію сепаратистських тенденцій наших українців. Найбільш ідейно і національно мислячі особистості переїдуть до нової Української держави, де матимуть надмір можливостей докласти своїх зусиль і де відсутність антипольських тенденцій остудить їхні гарячі голови, а особистості помірковані, опортуністичні, злидарі будуть проявляти лояльне ставлення до Польської Держави. Але одне треба сказати: у житті народів ніколи не можна приймати загальних передумов про лояльність національної меншини. У разі нового катаклізму і сприятливої кон'юнктури галицькі українці безсумнівно проявили б тенденцію до об'єднання з Наддніпрянською Україною, і на це нема ради. Чи дамо їм максимум прав, чи будемо проводити щодо них політику винищення, результат у загальних рисах буде однаковим. Різниця може полягати лише в тому, що при нашій політиці винищення ці українські тенденції будуть проявлятись у більш дикий і жорстокий спосіб.

Ті, хто вважає, що політика толерантності не заспокоїть українців, бо, коли отримають багато, захочуть дістати ще більше, нехай звернуть увагу на те, що коли буде існувати українська національна держава за Збручем, у ментальності і політиці українців мусить настати принциповий перелом. Провідні ідеї їхньої політики зазнають абсолютних змін. У гру ввійде новий чинник, тобто державний інтерес, інтерес їхньої молодої держави. Зіткнувшись ще раз із практичними проблемами влаштування свого державного життя, навчаться працювати конструктивно, навчаться мислити державними категоріями.

Усі ці роздуми мають ніби теоретичний характер, бо, як ми сказали, не бачимо у найближчій перспективі можливості відокремлення України від Росії. Мало того, не передбачуємо, щоб безпосередньо після нинішньої війни наша політика могла у якійсь формі підтримувати відцентрові тенденції у Радянському Союзі або щоб взагалі була спрямована проти Радянського Союзу. Отже, як бачимо, у цьому контексті перспективи відокремлення України від Росії є дуже далекими і, здається, малореальними. Але дійсність може скластись цілком інакше, ніж наші передбачення, і тоді вона не повинна застати нас зненацька. Тому мусимо дивитися далеко вперед і охоплювати широкий горизонт, а також робити передбачення і осмислення, які стосуються і далекого майбутнього. Ніколи не відомо, яким буде перебіг подій і чи кон'юнктура для тих чи інших рішень не виявиться реальнішою, ніж початково можна було передбачити. Отже, треба осмислити в цілому політичні проблеми і проробляти передбачення для різних варіантів, бо тільки такий всебічний аналіз окремих елементів дасть змогу нам обрати відповідну дорогу.

Роздуми щодо можливості розгрому Німеччини і Росії не приносять нам позитивних реальних перспектив. Не можемо на цьому будувати наше почуття безпеки. Доходимо до переконання, що мусимо і надалі рахуватися з наявністю двох потужних і особливо небезпечних сусідів. До 1918 р. нашою єдиною і найвищою метою було відновлення незалежності, вважаючи її найбільшим добром, а сьогодні вже знаємо, що незалежність сама по собі не гарантує вільного розвитку народу і не дає йому безпеки.Це пов'язане з тими інтегруючими течіями, про які мова йшла вище. На жаль, ми не належимо і, скажемо щиро, не маємо шансів належати у найближчому майбутньому до першорядних держав, які сьогодні відіграють і у найближчому майбутньому будуть відігравати вирішальну роль у формуванні життя інших більших чи менших держав. І для кожної з тих «більших і менших держав», а в кожному разі і для нас, хто залишається у такому грізному геополітичному становищі, є тільки дві дороги: або підпорядкуватись цілком одній великій державі, або створити якомога більшу федераціюменших держав, яким загрожує небезпека, і таким чином створити силу, що могла б протистояти претензіям великих держав.

Ідея федерації, або, вживаючи польський історичний вираз, унії, концептуальновже визріла. Її піонером і провідником був генерал Владислав Сікорський, чия трагічна смерть, безсумнівно, стала ударом для цієї ідеї. Можна мати застереження, що ця концепція ще недостатньо реальновизріла через те, що реалізація федеративної ідеї вимагає готовності до компромісу між партнерами щодо всіх спірних проблем, і сьогодні ще важко орієнтуватись, чи існує така готовність. У кожному разі можемо поставити тезу, що для нас федерація є життєвою необхідністю, є питанням «бути чи не бути», і якщо до такої федерації не дійде, то зможемо собі сказати, що ми цю війну програли,хоча можемо мати успіхи і здобутки іншого характеру.

Така федерація, якщо вона має представляти якусь силу, повинна бути якнайбільшою, що означає – охоплювати якнайбільше держав. У найширших концепціях тут ішлося б про такі держави, починаючи від балтійських на півночі і аж до балканських на півдні. Зазначимо, що вступати у ту гру будуть тільки малі народи. Це має свої добрі і погані боки. Добрим боком є те, що ми будемо серед тих народів найбільшими, тобто природним чином зможемо відігравати серед них першу роль за умови, що не будемо про це задоволено трубити спогорда і тішитись передбаченим для нас керівництвом, бо те наперед викликало б недовіру і підозру наших партнерів, тому нашу провідну роль треба заслужити реально повним зусиллям і розумною думкою, внеском нашої праці. А поганим боком є більша розбіжність і важче погодження різних дрібних антагонізмів. Кориснішим було б згрупування більших рівнозначних партнерів, ніж десять малих, як, наприклад, Литва чи Словаччина. Ідеалом було б введення до цієї федерації України. То був би великий партнер, який являє собою серйозну кількісну силу, а крім цього, залучення України підтвердило б поділ Росії.

Очевидно, що ідея федерації вимагає компромісів, наповнених лояльністю щодо суттєвих спірних проблем. Хто цього не розуміє – не розуміє ідеї федерації. Тим часом деякі наші федералісти одним подихом висловлюють бажання федерації Польщі і України, разом з тим вимагаючи, щоб Польщі перепала широка смуга українських земель на схід від Румунії з метою забезпечення нам доступу до Чорного моря. Як поставилась би у такому випадку Україна до ідеї федерації атакою Польщею, з державою, виразно і безсумнівно до неї загарбницькою, щодо цього федералісти такого типу не замислюються…

Проголошення такої федерації мало б значний вплив на внутрішні відносини кожного з учасників федерації. Необхідним буде створення максимуму взаємної довіри між окремими партнерами і усунення всього того, що порушувало б гармонію взаємин. Звідси випливає необхідність широкої толерантності відносно всіх національних меншин у всіх федеративних державах. Ідея федерації повинна послідовно усунути національний шовінізм і всі прояви націоналізму, бо це є ідея співпраці і гармонії, а не піднесення і панування одного народу над іншим.

Маємо прекрасний урок на ситуації німців у Другій світовій війні. Німці проголошують принципи «нового ладу» в Європі і змогли добровільно підпорядкувати собі кілька малих держав, наприклад Угорщину, Румунію, Болгарію. Відомо, що найбільшу недовіру цих держав до Німеччини викликає її ставлення до польського народу. Якби це ставлення сформувалось як толерантне, то безсумнівно, що ці держави мали б значно більшу довіру до Німеччини. Здається, керівні німецькі діячі розуміють цю проблему.

Як ми зазначали, нова центральноєвропейська федерація є елементарною життєвою необхідністю як для Польщі, так і для інших зацікавлених народів. Не підлягає сумніву, що утворення такої федерації буде підтримане Великою Британією, але буде поборюване Радянським Союзом, який хотітиме бачити Центральну Європу розпорошеною, а не об'єднаною. Як ми вже згадували, всі наші розрахунки базуються на припущенні, що Радянський Союз не буде мати домінуючого впливу в цій частині Європи. Якщо до утворення такої федерації не дійде безпосередньо після війни, а таку можливість також мусимо передбачити, тоді наша політика повинна з найбільшою пружністю проявити якнайкращу активність на цьому напрямку, щоб реалізувати утворення федерації у якнайшвидшому темпі. Це вимагатиме багато досвідчених і всебічних дій. Треба буде усунути всі психологічні перешкоди у своїх і чужих, треба буде викликати максимум довіри до нашої ідейності і безкорисливості, треба буде рішуче усувати все те, що розділяє окремі народи, що їх відштовхує і знеохочує, що викликає національні антагонізми, що будить національний егоїзм. Цьому наказові польських державних інтересів треба підпорядкувати всі проблеми!Само собою зрозуміло, що застосування у нашій внутрішній політиці принципів толерантності і поміркованості стосовно національних меншин, а також створення можливостей для їхнього розвитку буде першочерговим чинником, який збуджуватиме довіру до нас, тоді як політика гноблення національних меншин матиме повністю протилежний наслідок.

Наведу в цьому місці слова Володимира Бончковського з його книги «Біля джерел падіння і величі» (Варшава, 1938. – С. 104): «Польща сягатиме так далеко, як глибоко у внутрішньому переконанні всіх неполяків у Польщі (і також за їі кордонами) існуватиме віра у справедливість польської національної політики, у її толерантність щодо іновірців, наскільки Польща буде правдивим «оазисом»і місцем перепочинку для всіх стражденних і найшляхетніших іноземних народів поза її межами, наскільки буде чудовою і привабливою, як далеко сильною й невпинною течією буде плинути легенда про нову Польшу, занесена «вітром з-над Висли».

А тепер із далекого Лондона, що розглядає проблеми управління Європою; з Варшави, що тримає в руках центральні ниті всіх життєвих польських проблем, увійдемо у саме центральне вогнище польсько-української напруги і подивимося на українське питання очима польського Львова. Те українське питання бачимо на кожному кроці, можна сказати, що не спускаємо з нього очей, бо накидається воно тут самою силою речей. Тут теж не трактують українське питання холодно, розумово, розглядаючи спокійно можливі точки зору, а переживають щодо нього всім серцем і кожною фіброю тіла, трактують його емоційно, вразливо. У Варшаві мислять про сукупність польських справ – і висновки, які з тих роздумувань випливають, переносять на українські справи. У Львові ж саме серце і самі емоції диктують позицію щодо української справи, і позиція та переноситься на сукупність польських справ.

Синтез тих емоцій можна окреслити так:

1) Сутністю польського Львова була завжди боротьба – і в рамках боротьби трактувалась завжди і трактується українська справа. Була то і є завжди боротьба за польськість Львова і Червенської Землі, боротьба за приналежність тієї території до Польщі. Зараз та боротьба така сама актуальна, як у 1918 році, коли кожна польська дитина брала у ній геройську участь.

2) Польський Львів, який постійно пам'ятає, що ще не так давно, до 1914 року, українське питання зовсім не існувало в очах польського населення, для якого в період 1921–1939 років приналежність Львова до Польщі була визначена на вічні часи, доведений до розпачу величезним зменшенням польських сил і зміцненням українських сил, спостерігає із здивуванням за небувалим до цього часу звільненням рішучих українських прагнень.

3) Але найбільший вплив на формування поведінки польського населення мають прояви дикості й злочинності, які супроводжують українські акції останніх років, як, зрештою, супроводжували козацькі акції віками. Події 1918–1919 років і політичні вбивства періоду 1921–1939 були тільки невинною увертюрою до вирування повної української дикості й злочинності в часи Другої світової війни. Бачили тут у безпосередній близькості вбивства поляків у вересні 1939-го перед самим входом радянських військ і після нього, убивства в червні 1941-го після вступу німців і в кінці безперервний ряд масових уже вбивств і жорстокостей у квітні 1943-го на Волині й у Червенській Землі.

Усе те допекло до живого почуття патріотичні, національні й націоналістичні. Іколи з позиції Варшави кажуть: треба шукати радикальні розв'язання, щоб запевнити безпеку Польщі,то з позиції Львова кажуть: треба шукати радикальні розв'язання, щоб раз і назавжди ліквідувати українське питання, щоб випалити той нарив на польському тілі, щоб знищити те, що є для нас вічно смертельним ворогом і ворогом бути не перестає.

Як шукати ті радикальні розв'язання? Як радикально ліквідувати українське питання? Тут називалися спонтанно гітлерівські моделі, найдосконаліші, якщо йдеться про радикальне розв'язання національних питань, і – на жаль – прищеплені на нашій шкурі. І на основі тих гітлерівських моделей засновуються у Львові такі проекти в українській справі:

1) Основою всіх проектів є відокремлення українців від русинів. Українці – то всі свідомі, усі ті, хто брав активну участь в українському русі, а русини – то ті, які були пасивні. Загал «українців» мусить понести загальну політичну відповідальність за всі злочини проти Польщі і польськості, вчинені окремими українськими особами або групами.

2) Внаслідок поділу на «українців» і «русинів» їх буде масово переселено або за Збруч, або – якщо того не можна буде здійснити – до західної і центральної Польщі, де будуть розпорошені по всіх селах і містах.

3) Руське населення буде позбавлене свободи мовної (повинні послуговуватися в установах тільки польською мовою), навчання (будуть тільки польські школи), свободи утворення товариств (будуть ліквідовані всі руські товариства і відділення).

4) Провадитиметься «реполонізація» родин і осіб польського походження, утворюватимуться державні установи цивільного стану і відбиратимуться ті пам'ятні книжки парафіяльних установ обох віросповідань (римсько– і греко– католицького), щоб питання віросповідання (зміни) вилучити з-під впливів духовенства і віддати безпосередньо державним діячам. Скасовуються кирилиця і юліанський календар, а більш запальні хотіли б зліквідувати взагалі греко-католицьке віросповідання і замінити його римо-католицьким.

Такі приблизно проекти розроблено у Львові з метою цілковитої ліквідації українського питання. Вважають, що їх реалізація зупинить повністю сепаратистський і національний український рух. Звичайно, не треба. додавати, що те все передбачає сувору відповідальність усіх безпосередніх і непрямих виконавців злочинів проти польського населення.

Для точності треба додати, що справді величезна кількість поляків Червенської Землі мислить приблизно так і, звичайно, очікує впровадження нашою відродженою державою крайньої антиукраїнської політики, але у Львові є також певні польські кола, правда нечисленні, які вважають, що таку політику Польська Держава не повинна проводити. Одна з таких груп видає у Львові підпільну газету, яка готує психологічно польське населення до заспокоєння напруги стосовно українців і висловлює свої думки в тому напрямку, зазначаючи, що розуміє: людей, які так мислять, у львівському середовищі дуже мало. Як доказ, у політичних колах Варшави існує табір, що утворився з уламка Народової Партії (так звана група Президіум З'їзду) і табору Народово-Радикального (ТНР), він розпочав яскраву акцію в українській справі, спираючись на передумови, які визначили як «львівські».

Проекти львівського типу беруть за основу проектовану ними акцію переселення.Проектанти вважають, що належало б переселити півтора мільйона найбільш свідомих українців, щоб залишена маса була позбавлена керівного елементу і перетворилася на сиру етнічну масу, що піддається на нашу обробку. Серед проектантів тієї політики є вже переконання, що переселення українців за Збруч нереальне, тому залишається лише переселення у глиб Польщі. Існують при тому дві концепції: одна – щоб переселених 1,5 мільйона українців розпорошити по всій Польщі, а друга – щоб їх сконцентрувати в одному або двох округах. Розглянемо ті проекти з точки зору реальних можливостей і правдоподібних висновків.

Якби хотіли розпорошити переселених українців по всій території Польщі, то, беручи до уваги територію Польської Держави до 1939, їх ні в якому разі не можна поселяти ні у прикордонних північно-східних воєводствах з точки зору цілком зрозумілої, ані також на території Сілезійського воєводства, яке також є територією з делікатними проблемами, а особливо з огляду на найвищу індустріалізацію воно завжди буде територією особливої уваги іноземної розвідки. З тих самих мотивів відпадає приблизно 1/5 частина Келецького воєводства (Донбровський басейн). Далі відпадає 1/4 частина Краківського воєводства (Лемківщина, підкарпатські повіти, де залишки руського населення, збуджені в період Другої світової війни оселеними там українськими емігрантами, не повинні піддаватися обробці найбільш свідомих українців), половина Бялостоцького воєводства (Подлясне) і Любельського (Холмщина), також національно змішаних, і 1/5 частина Поморського воєводства (Надморський район). Так само хіба поселимо українців на західних територіях, які в результаті війни залишаться приєднаними до Польщі? Будуть вони занадто близько від кордону держави, щоб можна було на них поселити елемент, до нас явно ворожий. Залишаються як територія для поселення українців такі воєводства: Познанське, Лодзьке, Варшавське, 4/5 Поморського і Келецького, 3/4 Краківського, половина Любельського і Бялостоцького. На тій території є, згідно з Малим статистичним щорічником від 1939 року, 280 міст і 24 023 сільські громади. Якщо заокруглимо ту кількість до 24 000 місцевостей, в яких можемо розселити 1,5 мільйона українців, то в кожній місцевості мусимо оселити 62 особи. Це засвідчує абсурдність усього проекту. 60 осіб – то група людей, які будуть між собою підтримувати зв'язки і розпалювати ненависть до Польської Держави. Якби хотіли в містах оселити більше українців, то тим гірше. У містах їх буде важче контролювати, і більша кількість українців тим сильніше буде об'єднуватись. Не треба забувати, що примусове переселення вважається як один з найсильніших ударів і проявів утиску. Тому це посилить у тих людей ненависть до Польщі до найвищих меж. Хіба не знаємо з власного досвіду від часів німецької окупації, як акти насильства і переселення поглибили ненависть у переселених, як їхня активність заганяла у підпільні організації, скільки людей переховувалось і присвячувало себе конспіративно-підпільному життю? Чи бажаєте уникнути зростання нових загонів молоді, тим більше радикальної, яка тим більше ненавидить Польщу, чим сильніше буде переслідувана за прояви національних почуттів? Люди, відірвані від своєї землі, розсіяні серед чужого елементу, в інших умовах, на тлі іншого краєвиду, будуть сумувати за своєю землею, своїм оточенням, середовищем своєї мови, і той сум не дасть зменшити ненависть до тих, хто їх переселив, лише навпаки, буде ту ненависть посилювати. Без сумніву, утворяться між ними таємні зв'язки, таємні контакти між групами, розселеними в сусідніх селах і повітах, – і тими справами не оволодіти. Польське населення, яке не відчуватиме такої ненависті, як населення Червенської Землі, не буде до них ставитися ворожо, бачитиме в них швидше нещасливих людей, ніж злочинців і відступників. Треба б було біля кожного українця поставити одного поліцейського чи навіть двох або трьох на зміну, бо одному буде потрібен відпочинок впродовж доби…

Якби ми хотіли поселити 1,5 мільйона українців компактною громадою в якійсь місцевості, то мусили б на те призначити мало не територію одного воєводства. Утворилась би компактна громада людей з високою ідейною, патріотично-українською напругою, яка дихає ненавистю до всього польського. Найгостріші поліційні методи, застосовані до тих людей, не могли б тому перешкодити. Зрештою, не можна було б тих методів застосувати, бо якби була віддана така велика територія під поселення українців і створили таке монстр-гетто, то слід було б надати там українцям певне самоврядування, у найзагальнішому значенні цього слова, подібно до того, як німці у єврейському гетто надавали теж певне самоврядування євреям. Якщо хтось вважає, що надання такого самоврядування було б непотрібним, то хай відповість, як можна собі уявити управління нечисленних груп польських функціонерів сукупною поведінкою ворожого елементу, коли жодна особа не буде співпрацювати із службовцями, тільки протидіяти. Слід згадати уряд німців у Польщі в період 1939–1944 років, коли кожне німецьке розпорядження було одностайно саботоване солідарним польським населенням. Нарешті ще один момент: утворення такого монстра-гетто потягнуло б за собою виселення звідти польського населення. З місця, де треба поселити 1,5 мільйона людей, треба таку приблизно кількість людей виселити. Таке масове переселення поляків, хоч би їм обіцяли золоті гори за переселення, не викличе у них ентузіазму, тільки зажуру, і буде вважатися серед поляків формою утиску. Той мільйон поляків, чи хоч би півмільйона, утворить поважний натиск на своїх депутатів, на своїх політичних, господарчих та інших представників у напрямку захисту від такої долі. Треба б було, щоб насправді залізна, міцна рука тримала своє населення, аби відважитись на такий крок, утримати усі протидіючі натиски і не допустити жодних заколотів, які відразу б виникли. А потім – технічне виконання такого заходу. Чи можливо просто уявити при нашому невмінні організовувати і планувати, при великій кількості елементів, схильних до всіляких грабунків, справно переселити звідти поляків, щоб усі вони були заспокоєні й отримали більше, ніж мали на власній землі?

Нарешті, зворотний бік моделі. Згідно з підрахунками нашого відомого дослідника національної статистики д-ра Альфонса Крисінського (Ludność ukraińska (ruska) w Polsce w świetle spisu 1931 r. – Warszawa, 1938, nakładem Instytutu Badań Spraw Narodowościowych), загальна кількість осіб, які належали у 1931 році в Польщі до українсько-руської мовної групи, становила 4 754 049 душ. Натуральний приріст за період 1931–1944 років, враховуючи співвідношення з приростом тієї групи за 1921–1931 роки і навіть беручи до уваги винищення 1939–1944 років, мусить становити приблизно 700 000 осіб. Можна вважати, що у 1944 році до українсько-руської мовної групи на території польських земель в межах 1939 року належить приблизно 5 450 000 осіб. Якщо з тієї групи вирвати примусово до виселення 1 500 000 осіб, то залишиться на південно-східних землях ще близько 4 мільйонів, або хай би тільки 3,5 мільйона українців. Переселення близько 1,5 мільйона одноплемінників, безперечно, вони відчують і довго відчуватимуть як великий удар. Звичайно, кожен матиме між ними своїх рідних, свояків, приятелів, колег чи хоча б тільки знайомих, і завжди їхня доля стоятиме перед очима. Не враховуючи всього іншого, вже тільки це викликатиме їхню ненависть до поляків. Було б краще, коли б у момент вступу на ту територію відновлюваної Польщі спонтанний інстинкт польського населення призвів до фізичного знищення навіть 100 000 чи більше українців, бо до того зараз усі українці приготувалися і зрозуміли б як природну відповідь за вимордовування величезної кількості поляків. То був би одноразовий факт, який з часом потонув би у небуття, постійне ж утримання півтора мільйона українців у вигнанні було б вічним і неголосним memento, що не дало б уникнути польсько-українського антагонізму і оволодіти ним.

А тепер: чи взагалі застосування до українців екстермінаційної політики може дати бажані результати?

Виставимо тези: при нинішньому стані розвитку народних українських почуттів не можна ними зневажати. Винародовлення українців, цілковите позбавлення їх політичної активності було б, може,можливе тільки в разі 100 %-го використання гітлерівського методу при утриманні як українського, так і нашого власного населення в цілком тотальній системі, при повному усуненні свободи слова також і на польському боці,при повному акумулюванні всієї пропаганди і зібранні всіх її елементів у руках уряду і при послідовному застосуванні єдиної рішучої політики стосовно українців щонайменше протягом одного покоління.Напівзасоби нічого не дадуть, а відхилення на волосинку від визначеної лінії посилить тільки ненависть українців до нас, розжене їх на еміграцію і зажене у підпілля. А чи матимемо гарантію, що протягом життя одного покоління не буде нової війни, нового катаклізму? Чи не важливіше вибудувати безпеку для всієї Польщі, ніж «розв'язувати за усяку ціну українське питання», яке протягом цілих віків не могли розв'язати?

А чи взагалі можемо застосувати гітлерівську політику щодо українців? Із загальноєвропейського погляду, з погляду «Карти Атлантики», з погляду загальнопольських інтересів, – безперечно, ні. Але також ще з іншої точки зору нашої психіки і нашого національного характеру.Впродовж віків бачимо, що поляки мають схильність до толерантності і м'якості, не мають у собі знищувальних інстинктів стосовно інших народів. Тепер, коли нас так століття сформували, певна група серед нас хотіла б, щоб увесь народ ступив на дорогу суцільної суперечності із своїм характером. Це не може статися і не може дати добрих результатів. Якби ми рішуче вийшли на ту дорогу, то не були б послідовними і в результаті того наша політика через її половинчастість не могла б дати корисних результатів, а принесла б результати цілком шкідливі.

Стоїмо перед дилемою, яку нібито не можна розв'язати. Політика Польської Держави стосовно українського населення може піти або по лінії найжиттєвіших інтересів держави, тобто по лінії толерантності, або по лінії поглядів польського населення Червенської Землі і Волині, тобто по лінії гноблення. Ті останні погляди, хоча насичені найчистішим патріотизмом і бажанням служити народові, однак неможливо за наших умов здійснити як з точки зору нашої міжнародної ситуації, так і з точки зору нашої психіки, а надто за своєю суттю вони суперечать інтересам держави. З іншого боку, розв'язання української проблеми всупереч одностайній позиції польського суспільства Червенської Землі є дуже небезпечною справою, а то й неможливою. Яким є вихід із цієї ситуації? Тільки один – треба чітко розділити дві проблеми: проблему перехідного періоду і проблему довготермінового формування польсько-українських відносин. У перехідний період буде потрібно силою, але не злочинною рукою, повернути лад і порядок, покарати всіх безпосередніх і непрямих злочинців, повернути всі польські надбання, дати зрозуміти українському суспільству, що ніколи методи злочину і насилля не принесуть добра.

Після такого психічного перелому українського середовища в українців настане черга на відповідний психологічний момент для підготовки гармонійної польсько-української співпраці у рамках Польської

Держави. Безсумнівно, в українському суспільстві проявляться численні елементи серед інтелігенції, які у період Другої світової війни відійшли в тінь і хотіли перечекати ту завірюху. Ці елементи підуть на конструктивну польсько-українську співпрацю. Очевидно, що безглуздо було б чекати від них якихось далекосяжних декларацій, якоїсь відмови «назавжди» від прагнення незалежності. Йтиметься лише про залучення їх до лояльної, конкретної співпраці. З іншого боку, не можна в цій справі припускатися вагання щодо торгів чи поступок. Польський народ, як господар держави, визначить, які права матиме в Польщі українське населення, але далекоглядність вимагає, щоб ці права були окреслені широко. Нехай прикладом буде тут далекоглядна англійська політика, застосована щодо бурів та ірландців, яка після придушення їхнього опору дала їм всілякі свободи. Крайні елементи тимчасово у перехідний період притихнуть, а після застосування принципів толерантності втратять ґрунт під ногами, бо більшість українців, отримавши вільну можливість розвитку, не хотітиме її втратити, особливо після того, як пережили болісний урок. Стосовно українського населення треба буде провести широку кампанію «перевиховання», аналогічну до такої ж, застосованої щодо німців.