Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

Таким чином, як видно з перелічених рефератів, Польща повинна висунути проект проведення в Українській і Білоруській державах широкої сільськогосподарської реформи, яка ґрунтуватиметься на західних зразках, тобто на засадах приватного індивідуального господарства.

На розвиток викладеного вище як додатковий мотив належить використати такі економічні аргументи.

Коток нинішньої війни раз у раз проходив по території західної Великої Русі, України і Білорусі. Внаслідок запеклих боїв і масової евакуації, втрат, вивезення на роботи і т. д. загинуло чи ще загине на цих теренах кільканадцять мільйонів людей, як чоловіків, так і жінок.

Залишаться угіддя, якими не буде кому зайнятися. А Європа, особливо її житниця Україна, не може залишатись під паром. Отже, з економічної точки зору було б абсурдом, щоб, наприклад, у Польщі, був надмір робочих рук, а на схід від Польщі було мертво.

З цієї, також економічної, точки зору повинна бути проведена запланована раціоналізація економічних відносин у східній Європі. Ця раціоналізація – то, власне, переселення на схід українців і білорусів поза нинішні кордони Польщі.

Цей принцип повинен бути поставлений і в площині міжнародної відбудови знищеного війною сільського господарства та вирівнювання посталого внаслідок війни браку людей на деяких територіях.

Наведене вище розв'язало б фінансові проблеми у Польщі і сприяло б організації праці.

Як випливає з рефератів № 2 і 3 «Сільськогосподарська реформа в Україні і Білорусі», той факт, що ініціатором і, частково (в основних рисах), реалізатором сільськогосподарської реформи, а тим самим повернення до приватного володіння землею в обох цих прикордонних країнах,була б Польща, додав би їй більше симпатії серед населення цих країн, яке вважає колгоспи найгіршою стороною більшовицького режиму. Ці симпатії, відповідно використані, можуть нам полегшити здобуття відповідних політичних і культурних впливів в обох цих країнах.

Успішною обставиною в обговорюваній проблемі є факт, що внаслідок ліквідації на тамтешніх теренах права індивідуальної власності на землю можна буде легко ділити землю згідно з потребою.

Наступним важливим додатковим мотивом є пропаганда (переконання), проведена з розмахом і планово, з низкою прикладів. Наприклад, оскільки і українці, і білоруси мусять бути переселені у Польщі – нарівні зі всім населенням при перебудові сільськогосподарського устрою, – то чи не краще буде жити згуртованою масою серед своїх земляків в Україні, ніж бути розсіяними по кілька родин по всій Польщі.

Нарешті, для чого, наприклад, українці і білоруси мають залишитись у Польщі, де, попри всі полегшення, самоуправління і т. д., завжди будуть почуватись громадянами другої категорії і дрібними господарями, тоді як на напівпустих територіях України і Білорусі будуть у себе незалежні політично і на додаток володітимуть більшими, ніж нині, аграрними господарствами.

(Зрештою, в разі відступу німців до Бугу і руйнувань, що ці бої завдають на наших східних окраїнах, тамтешнє населення, втративши родинні доми, втратить досить важливий привід залишитися і налагоджувати своє нове життя у кордонах Польщі й легше буде їх переконати нашій пропаганді в доцільності переселення до власне України чи Білорусі.)

Цю проблему треба одночасно вирішувати правильно і великодушно з політичноїточки зору. Тут повинні враховуватись аргументи про необхідність визволення українців від пустих історичних комплексів і маємо обґрунтувати майбутнє співіснування сучасними політичними й економічними засадами. Також треба передбачити і провести важке, але ефективне завоювання прихильності до польсько-українських інтересів їхніх найбільших, поки що, ворогів, тобто провідників.

У цій проблемі треба одночасно врахувати той факт, що при нинішньому напруженні польсько-українських відносин на східних землях Речі Посполитої можливі будь-які односторонні дії та безпощадні відплатні акції, хоча у принципі слушні, однак зрештою призведуть до того, що вся Україна і, можливо, Білорусь будуть безповоротно втрачені для майбутньої дружньої співпраці з Польщею. Незвичайний момент, який ми переживаємо, покладає на нас обов'язок керуватись у цій проблемі лише політичною мудрістю, піднятись над усіма інстинктами ненависті, планувати на тривалий час, а також в історичній перспективі.

Тому, попри ненависть українців до нас, попри тисячу їх провин відносно польського народу і держави, попри співпрацю з німцями, вбивства й грабежі і т. д., ми не повинні вбивати українців, розбивати їхні родини, засуджувати ні на концентраційні табори, ні на важкі роботи. Якщо вони відійдуть від нас без перешкод, цілі і здорові до своїх братів, які мають досить землі і природних багатств, то, може, за цю велику жертву, що ми не шукали, як їм помститись за їхні злочини, отримаємо не пусте задоволення, що справедливість перемогла, а тривале, узгоджене сусідське співіснування на нових засадах [?].

Наступним відповідним засобом з політичноїточки зору було б, можливо, у разі розгрому англосаксами не тільки Німеччини, але і Росії,просування Польщею на мирній конференції належно підготовленого, у тому числі з історичним і стратегічним обґрунтуванням, польського проекту: від'єднання від Росії і приєднання до України територій аж до Дону, тобто Калача і Воронежа, а до Білорусі території аж до Ржева, Вязьми і Орла.Таким чином, залишення за Польщею «західної України» і «західної Білорусі» на лінії кордону з 1939 р. було б пом'якшене, бо зрівноважене збільшенням цих країн, за опосередкованої допомоги Польщі, на їхньому східному кордоні коштом Росії, яка зазнала б у такому разі покарання за розв'язування разом з Німеччиною цієї жахливої війни. Суттєвим обґрунтуванням обговорюваної анексії стосовно

Росії могли б бути мотиви, аналогічні українським, переліченим вище, тобто втрата населення західноросійськими регіонами внаслідок війни,яка проходила на цих територіях дуже інтенсивно.

З політичної точки зору обговорювана вище анексія російської землі на користь України і Білорусі була б в інтересах Європи, яку контролює Англія, враховуючи ту можливість, що у випадку розгрому Росії і її обкраяння на різних відтинках таку Росію швидше можна зарахувати до азійських країн.

(Крім цього, якщо врахується, що – згідно з доданим рефератом № 2 «Сільськогосподарська реформа в Україні» – зі всього виробництва СРСР на Радянську Україну перед війноюприпадало 80 % вугілля, 70 % залізної сировини, 50 % сталі, 60 % залізної руди, 85 % цукру, то від'єднання від Росії промислових округів України (незважаючи на зменшення цих показників внаслідок воєнних дій), з одного боку, послабить Росію і зробить її більш залежною від Європи, а з іншого – забезпечить польській спільноті, в інтересах держави, широкий ринок збуту в Росії і тим самим створить на одну підставу добробуту більше у можливій майбутній федерації.)

Розширення на схід кордонів України мало б на своє підтвердження той факт, що на територіях, які не належать Радянській Україні,бо розташовані за Донцем, тобто тих, що належать Російській Радянській Федеративній Республіці, перед війною проживало приблизно 7,8 мільйона українців. Поєднання цієї прикордонної реформи з іншими позитивними заходами Польського Уряду, що розглядатимуться як спроба нового Гадяцького договору (якби він був реалізований, то дав би змогу Україні уникнути московської неволі, у якій вона перебуває без перерви від 1654 р.), могло б зініціювати тривале співіснування Польщі з Україною.

Пересування на схід кордонів Білорусі також було б виправданим через той відомий факт, що територія Білорусі невизначена і що сягає, згідно із згаданим у рефераті № 3 «Сільськогосподарська реформа у Радянській Білорусі» «Атласом», аж по Псковську, Брестську, Московську і Чернігівську губернії, – була б раз і назавжди визначена і то з користю для інтересів дружньої з Польщею Білорусі, мешканці якої замінили б таким чином частину поліських боліт на сільськогосподарські угіддя.

Реалізація проекту, викладеного у попередньому розділі, і навіть лише відповідне рекламування у певний час серед українців і білорусів цього проекту, який має велике пропагандистське значення, могли б позитивно вплинути на поліпшення взаємин і зменшити нинішню ворожість між поляками, українцями і білорусами, а одночасно посилити українсько-великоруський і білорусько-великоруський антагонізми.

VIII. Закінчення.

Оскільки переселення кількох мільйонів населення є дуже складною справою, з цим пов'язана ціла низка технічних, фінансових, транспортних та інших проблем, тому-то для їх вирішення належить створити у відповідний час міжміністерську комісію, а вже нині належить доручити опрацювання методичних підготовчих досліджень групі польських «Максималістів-Раціоналістів».

СЛ КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-51, s.170–194.

Документ 51

ТЕЗИ ДО ДИСКУСІЇ НАД ПРОБЛЕМОЮ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

І.

У момент вибуху польсько-німецької війни у вересні 1939 р., коли українська парламентська група поводилась зовні лояльно і правильно, українське суспільство одночасно визнало, що найдоречнішою в цій колотнечі для нього є роль диверсанта у тилу польської армії. Тому ми були свідками такої диверсії великого масштабу. Розвідка на користь німців, постріли у спини польських солдатів під час боїв під Львовом, підпалювання мостів і т. д. – ці факти аж надто відомі, щоб про них ще більше розписувати. Після розгрому польської армії, коли на східних просторах Речі Посполитої кілька днів панувало безвладдя, поки не відбулося зіткнення радянської і німецької армій, ту ситуацію використали українці для виконання двох завдань: 1) роззброєння і вбивств окремих польських солдатів і малих підрозділів; 2) грабування і вбивств польського цивільного населення, де тільки випаде оказія, тобто у дворах, по селах, де поляки проживали малими групами, головним чином біженців, які повертались. Лише після вступу радянських військ припинились ця різанина і масове грабування, а багато разів дрібні, розгромлені польські підрозділи здавались більшовикам, щоб уникнути смерті від рук українських селян. Після захоплення східних територій Речі Посполитої СРСР українці повністю перейшли на службу до більшовиків, головним чином, з думкою про ліквідацію на цих територіях поляків і польських здобутків з допомогою більшовиків. «Українці отримали максимум, що могли досягти за цих умов», – сказав один з провідних українців восени 1939 р., і здобули це завдяки більшовикам, почали прислужувати їм як тільки могли, аби тільки з їхньою допомогою знищити на східних територіях Речі Посполитої всі ознаки польськості. Так звані «народні збори», скликані більшовиками восени 1939 р., ухвалили ряд резолюцій у межах комуністичної програми, тобто про націоналізацію землі, банків, торгівлі, промисловості і т. д. Але один з ухвалених постулатів цілком випадав за межі комуністичної програми, а саме – виселення польських осадників.Це був постулат, підкинутий більшовикам українцями. Більшовики проводили його з певним ваганням, це доводить факт, що він реалізовувався таким чином, що в окремих селах старости (очевидно, голови сільрад. – Є.П.)отримували завдання зібрати певну кількість підписів з вимогою виселення конкретних тих чи інших мешканців. Не було випадку, щоб не збиралась потрібна кількість підписів. Тож громадяни Речі Посполитої оголосили вирок на виселення сотень тисяч польських родин, значний відсоток яких знайшов смерть на сході. А українська інтелігенція, яка при більшовиках досягла наукових, адміністративних, економічних звань, працювала над тим, щоб усунути будь-які ознаки польськості. Знищення наукових польських зібрань, їх розпорошення і перемішування з українськими, заборона вивісок, оголошень, реклам і написів польською, внесок у справу заборони розмовляти польською в університеті – це вибрані приклади з великої кількості фактів. Як же у цей час поводилось

УНДО, угруповання, яке завжди виказувало відносно Польщі ознаки лояльності і з яким польський уряд уклав договір про нормалізацію? Прекрасною ілюстрацією позиції цієї групи, яка охоплювала цвіт української інтелігенції, є книга Кедріна (псевдонім «Ношо politicus»), видана у 1940 р. у Кракові під назвою «Причини падіння Польщі». Уся вже неприхована радість від поразки Польщі, вся отрута ненависті до всього польського знайшли тут своє місце. Найчорніші перспективи накреслює автор для Польщі і поляків, впевнений, що ніхто його у майбутньому не звинуватить у державній зраді. А інший серйозний прихильник УНДО висловився ХІІ.1939 р. так: «Повірю, що після війни Польща отримає Східну. Пруссію, Гданськ і Західне Помор'я, але ніколи не повірю, що на ці землі (це значить на Червенську Землю і Волинь) коли-небудь повернеться Польська Держава». Надійшов пам'ятний для поляків східних і південно-східних земель липень 1941 р., період військового правління на свіжозахопленій німцями території. Цей період запам'ятався серед інших подій: 1) арештами за українською підказкою і при співучасті української міліції 22 професорів і доцентів львівських вищих навчальних закладів, про яких і чутка пропала і які за всіма ознаками були ліквідовані на місці. У такий самий спосіб вони добились також знищення польського лікарського відділу, а через 2 дні після арештів до німців звернувся доктор Панчишин (УНДО) із заявою, що українці можуть зайняти посади і налагодити роботу лікарського відділу власними силами; 2) цей період українці знову використали для знищення сотень поляків, головним чином у провінції (масове вбивство понад 100 польських вчителів у Станіславі), і видачі їх німцям. Не можна тут не згадати показових переслідувань у Крем'янці поляків, налаштованих дуже українофільськи, популярних на цій території діячів, близьких до Юзевського і Понятовського. Деяких з них переслідували їхні ж учні-українці.

До категорії доносів належить зарахувати також знакову промову станіславського прелата на похороні вбитих НКВД українців. «їх вбило НКВД, створене поляком Дзержинським і обслуговуване євреями і поляками». Ця промова також ілюструє, які настрої в українському суспільстві формував український клір. З часом українські доноси набрали напівслужбової форми. УЦК надсилає у 1942 р. до губернатора території багатосторінкового листа зі скаргами на зайняття деяких установ у Львові виключно поляками з усуненням українців і поіменно перелічує поляків, які там працюють, зазначаючи напроти кожного його передвоєнні гріхи, як-от: «член Союзу захисту західних кордонів», «голова Стрільця», «працівник II відділу ДОК» і т. п. Багато з обмовлених було заарештовано XI. 1942 р. Крім доносів, які стали в руках українців буденною зброєю, вони також користуються, але рідше, іншою зброєю, тобто анонімними погрозами щодо небажаних поляків (наприклад, щодо тих, хто в судах вживає польську мову).

Німці наставили українців у різні відділи адміністрації. Тому поліція, міська і сільська комунальна адміністрація, економічна адміністрація, житлові установи – все було виключно під контролем українців, в установах праці вони також були у більшості. Ці установи, крім можливостей збагачення, служать їм для систематичного, всебічного переслідування польськості. Беззастережна відмова полякам у концесіях на магазини, частково завершене результативно намагання не допустити створення польської кооперації, грабування польського майна українськими кооперативами, виловлювання поляків для відправлення на роботи у Німеччину, недопущення установами праці польських учнів у школи, призначення поляків на підводи і до примусових робіт з допомогою війтів, розподіл контингентів – ось способи, які використовувалися систематично. За час від IV до VIII. 1942 р. українська поліція привела до відділу праці у Львові 630 осіб, зловлених на вокзалі, і серед них жодного українця.

До цього сумного переліку додаються факти останнього часу. Вбивства поляків на Волині, які в липні 43-го набрали характеру масового організованого погрому українськими бандами, показують, що по обидва боки Сокальського кордону ставлення українців до поляків є ідентичним, а політика Юзевського на північ від кордону принесла такі самі гіркі плоди, як «нормалізація» на його південному боці. Бо та сама рука, яка вбиває поляків на Волині, вже починає, поки що спорадично, діяти і у південно-східних воєводствах. Добровільний запис українців у дивізію СС і благословення новобранців Перемишльським єпископом Коциловським доводять, що ніхто з українців взагалі не зважає на своє громадянство і наслідки, які з цього випливають.

Ось набір фактів і подій 4-річного періоду війни, який характеризує ставлення українського середовища до польськості. З цього переліку ясно випливає: 1) що антипольські настрої серед українців є масовими. Вони охопили всі суспільні верстви і всі політичні угруповання, спостерігаються в усіх регіональних осередках. Випливають вони значною мірою з емоційних відчуттів, тобто з ненависті, яка затьмарює весь політичний розум. Ні емоційне ставлення до більшовиків, які нищать все українське, ні до німців, які так ганебно обманули українців, навіть близько не дорівнюють за своєю напругою розжареній до білого ненависті до поляків. Ірраціональні моменти відсувають у тінь будь-який політичний розрахунок, це доводить той факт, що останнім часом, коли вже стало зрозуміло, що союзники, а разом з ними і польська справа перемогли, українці не тільки не відмовились від своєї антипольської позиції, а навпаки – їхні виступи проти поляків лише посилюються. Вони зовсім не зважають на відповідальність перед польською владою; 2) у всіх українських діях проявляється стихійне прагнення до знищення польськостіна цій території. Це знищення – єдина річ, яку вони змогли здобути для реалізації незалежної України на південно-східній території Речі Посполитої. Не підлягає, зрештою, сумніву, що цей процес нищення поляків може полегшити українцям за сприятливої кон'юнктури реалізацію їхніх політичних планів. Треба також зрозуміти, що польські втрати населення за період війни на території південно-східних воєводств і Волині величезні. Більшовицькі виселення, які зачепили майже виключно польське населення, охопили принаймні мільйон сільського і міського населення. З вивезених значна частина не повернеться. Арешти і більшовицькі екзекуції, потім німецькі, українські вбивства, особливо масові з двома поверненнями, також становлять серйозний пункт у статистиці населення цього регіону, особливо серед міської інтелігенції. На місце єврейського населення українці впроваджують у містах і містечках безземельних українців із сіл, так само і в містах, які становили головну основу польськості на тих територіях, поляки відступають на дальній план. Отже, коли польське населення, що зазнало протягом 4 років винищення, повинно додатково терпіти ще й український терор, то нічого дивного нема в тому, що тут і там все більше починають проявлятись панічні настрої.Серед міського населення можна зауважити тенденцію до переїзду на захід, і ці випадки стають все частішими. Сільське населення, зв'язане з землею, залишається на місці, але також панікує, слабші признаються до українства на основі родинних зв'язків, походження і т. п., але жоден селянин відкрито не співпрацює з ПКО і не читає «Львівську газету», щоб тільки не заявляти про свою польськість. Не можна заперечити, що настрій пригнічення і паніки серед населення значною мірою є результатом поведінки наших політичних діячів у цілому, а керівних зокрема. Бо чи зустрічали ми у нашій пресі тверду, задекларовану позицію нашої влади щодо державної зради, яку масово здійснювало і здійснює українське населення? Чи щодо українських політичних угруповань, які відверто пропагують відокремлення і все сміливіше, тому що не зустрічають жодної реакції польського уряду? Як же гаряче очікує польське населення ясної, недвозначної, сильної заяви від польських політичних діячів, що вбивства поляків, грабунки польського майна будуть суворо покарані, а майно відновлено. Польське населення на цих територіях прагне мати впевненість, що вперті поголоски про територіальну автономію південно-східних земель, нібито вже визнану польським урядом, є не чим іншим, як пустим вимислом панікерів, що після війни поляки на цій території не перейдуть під владу нинішніх українських терористів, а завтрашніх правителів автономних південно-східних земель. Польське населення запитує, чому вироки КВЦ, які оголошуються зрадникам-полякам, не стосуються зрадників і вбивць – українців. Серед населення панує глибоке переконання, що серія таких вироків значною мірою призупинила б український терор. Це переконання ґрунтується на доброму знанні української психології, яка завжди поступається перед силою. Але цієї сили щодо українців польські чинники до цього часу не застосовували. Ні польський уряд, ні його представництво у країні не проявили до цього часу відносно українського населення нічого, що б підтвердило, що Польща є господарем на цих землях, а українське населення не звільнялось від громадянських обов'язків. Проте з різних польських політичних кіл виходять і поширюються серед українців (головним чином «Східної Землі Речі Посполитої») інсинуації, які через свої шляхетні угодовські тенденції формують в українців переконання, що поляки є слабкі, і зміцнюють їхню впевненість, що Польща ніколи не повернеться у «Західну Україну», а серед поляків сіють депресію і приреченість на поразку і, що найгірше, – підривають серед польського населення довіру до керівних діячів. Ось сумний баланс втрат за воєнне 4-річчя.

II.

При цьому стані справ польське населення повинно розвинути ясну недвозначну програму вирішення так званого «українського питання». Це мусить перш за все вчинити військо з точки зору оборони країни. Не треба нікого переконувати, що це становище значною мірою послаблює оборонний потенціал держави, отже, потрібно знайти такі запобіжні заходи, щоб цей потенціал піднести до якомога вищого рівня. Отже, військо повинно висунути свої пропозиції щодо вирішення української проблеми. Ці пропозиції включають: 1) максимальну програму стосовно довготермінового врегулювання відносин на східних землях Речі Посполитої; 2) термінову програму на нинішній момент.

Вимоги до військової програми є такими:

1) У рамках великої програми упорядкування політичних і господарських світових відносин союзними державами Польща повинна визначити у цій праці свою участь через упорядкування своїх внутрішніх справ, а особливо тих, які після встановлення миру могли б створити осередки нового неспокою і нової війни. До цих справ належить і питання національних меншин. Щодо цього —

2) Є очевидним, що Польща не може розпочинати наново державного життя з українським питанням у його передвоєнному стані. Це була б гиря на нозі, яка б утруднювала відбудову державного життя і розвиток держави і суспільства у будь-якому напрямі.

3) Польща не може добровільно відмовитись на користь будь-кого від жодного клаптика своєї території. Коли йдеться про південно-східні землі, то вони мають для Польщі особливе геополітичне значення, тому будь-який торг щодо них заздалегідь виключається.

4) Оскільки українці, зі свого боку, вважають ці землі складовою частиною майбутньої незалежної України, то порозуміння з ними без відмови від цих земель з одного чи другого боку виключене. Жодними паліативами, як територіальна, економічна, культурна і т. п. автономія, українці не вдовольняться, навпаки, ще використають свободу для відриву цих земель від Польщі при першій нагоді.

5) Сьогодні вже зрозуміло, що не може бути і мови про тривалу угоду з українцями. Мрії про так зване «дружнє співіснування двох народів» все ще носяться у головах, яким доктрина не дає бачити дійсність. Звичайно, представники українців завжди говоритимуть про лояльність і завжди будуть охочі до розмови на тему угоди, коли одночасно ніби незалежний від них натовп вбиватиме поляків. Ще не було випадку, щоб діялось інакше.

6) Українська справа загострюється ще через постійну загрозу зі сходу з боку Росії, яка претендує на ці землі як на «руські» або як на «українські».

Маючи на увазі ці передумови, висуваємо програму підтримки Наддніпрянської України,на схід від Збруча. Її проголошення мало б для Польщі наступні позитивні наслідки: 1) послаблення Росії, 2) ліквідацію спільного польсько-російського кордону, 3) спрямування уваги Росії на повне або часткове повернення України, 4) забезпечення собі в Україні ринку збуту промислових товарів. Польща може укласти з Україною економічні договори і військовий пакт, але в обмін на: 1) підтримку ідеї незалежної України за Збручем, 2) за обіцянку військового пакту Польща повинна вимагати як conditio sine qua non ДОГОВОРУ ПРО ОБМІН НАСЕЛЕННЯМ. Заспокоєння на південно-східних землях може настати виключно у випадку, коли все українське населення буде виселене.Поставимо справу відкрито: останні десятки років принесли таке зростання національної і державницької свідомості серед всього українського населення і при нерішучій політиці польського уряду в останнє 20-річчя так розвинувся їхній економічний і демографічний потенціал, що у разі невирішення нині цієї проблеми у стопроцентний спосіб справу південно-східних земель і Волині можемо вважати за програну раз і назавжди. Український народ чисельно переважає польський народ, біологічно, як сільське населення, є від нього потужнішим, виявляє – як цього навчили останні десятиріччя – велику динамічність і вже не відмовиться від створення власної державності й цю державність прагнутиме творити всюди там, де має етнічну більшість, і перш за все на наших південно-східних землях, цьому П'ємонті українства. Як довго ще на наших південно-східних землях проживатимуть українці, так довго вони перебуватимуть під загрозою або Росії або України і в результаті будуть втрачені. Ці землі містять у собі один з істотних елементів нашого східного кордону, тобто так звану «збірну верховину», водороздільний вузол вод Дністра, Бугу і Прип'яті, які творять південну основу кордону, що спирається на півночі на другу таку основу – мінський вузол, в центрі на прип'ятські болота. Отже, втрата південної основи захитала б географічну структуру цього кордону і призвела б до відступу всього східного кордонуаж на етнічні польські території, виштовхування Польщі з шляху Балтика – Чорне море, і тоді жодні територіальні надбання на півночі і на заході не зупинять зведення Польської Держави до ряду Литви чи Словаччини, оскільки Польща буде позбавлена історичного обґрунтування свого існування, тобто панування на Балтійсько-Понтійській платформі.

Тому, якщо ми не хочемо відмовитись від 3/5 своєї державної території, мусимо програму етнічного очищення наших південно-східних земель, включно з Волинню, провести повністю, без винятків.

Усе говорить про те, що цю програму можна буде реалізувати у порозумінні з Наддніпрянською Україною. Ідея Української держави, обмеженої від заходу Збручем, там не є новою, бо так розумів Україну Петлюра. Нинішня радянська Україна є буквально безлюдна. Спочатку її населення знищили голод і виселення до 1939 р., мільйони втратила під час війни на фронтах, голод, епідемії, радянські й німецькі розстріли довершили решту. Без перебільшення втрати населення України в період 1939–1943 рр. можна оцінити у 10 мільйонів. Якщо до цього додамо 2 мільйони поляків, які в процесі обміну переселились би у кордони Речі Посполитої, то матимемо картину збезлюднення наддніпрянських просторів. Тому новоутворена держава з радістю прийме своїх приблизно 5 мільйонів, з яких значна частина утворюватиме єдині кадри української інтелігенції.

Проте може виникнути думка про труднощі іншого характеру. Ось Польща під час війни зазнала таких самих втрат населення, як і Україна. То чи може вона добровільно позбутися ще 5 мільйонів населення? Відповідь на це є такою: 1. За ці 5 мільйонів ми отримаємо принаймні 2 мільйони поляків, може, певною мірою зрусифікованих або зрусичених, але у наступному поколінні цей наліт зникне. 2. Щодо значної кількості землі, якою держава володітиме, то на збезлюднені західні й східні околиці рине хвиля осадників з перенаселених донині територій Краківського, Келецького воєводств і т. д. Якщо у період 1923–1929 рр. Польща давала щорічний приріст населення до 1,6 %, то після забезпечення достатньою кількістю землі цей приріст після війни напевно досягне цієї величини і навіть стане більшим. Крім того, слід передбачити посилення рееміграції з Франції, Німеччини, Америки до польських міст і сіл, бо обидва середовища після війни матимуть значні можливості заведення господарства і заробітків.

Нарешті, треба рахуватися з претензіями іншого роду. Наприклад, гуманісти можуть мати сумніви, чи не суперечитиме ідеалам людяності й демократичним поглядам на світ виселення – за згодою чи без згоди населення, яке віками живе тут і звичне до певних умов життя і господарювання, а перш за все зв'язане традицією зі своєю батьківщиною. Безсумнівно, що ця акція може бути для низки осіб болісною, але тільки у першому поколінні. Тому треба врахувати, що це населення у Польщі ніколи не матиме почуття господаря, завжди вважатиме Польщу окупантом, тоді як переселення зробить його господарем у власній державі, а може, навіть у кращих економічних умовах. Коли після завершення військових дій перевлаштування світу буде відбуватись у тотальний спосіб sui generis з думкою про створення стерпних умов існування для низки поколінь, мусимо й вікову українську проблему розв'язати sub specie.

Технічний бік здійснення цієї програми повинен бути опрацьований і продуманий дуже детально. Прецеденти у формі переселення грецького населення після Першої світової війни вчать, що проблеми навіть такого масштабу технічно можна вирішувати зовсім задовільно і без образ із жодного боку.

Реалізація цієї програми очевидним чином раз і назавжди усунула б українську проблему з нашого внутрішньодержавного життя, а загроза ззовні для наших східних земель звелась би до якнайменших розмірів. З точки зору безпеки держави це рішення єдино правильне і відкриває Польщі великі перспективи всебічного розвитку.

Слабкою стороною цього рішення є неможливість передбачення стану справ, при якому встановлюватиметься мир у Європі. Бо реалізація нашої програми вимагає такого стану, при якому Польща могла б підтримати створення незалежної Наддніпрянської України і при якому Українська держава може бути проголошена. Це є очевидно можливим у випадку або повного розбиття, або дуже значного ослаблення Росії, такою мірою, що у рішеннях мирної конференції голос Росії не матиме жодного значення. Спостереження за воєнними подіями недвозначно виявляє, що 1) перебіг війни режисерують англосаксонські держави, 2) їхній вплив на перебіг війни виявляється перш за все у доведенні Німеччини, як і Росії, до такого ослаблення, причому їхніми власними силами, щоб внаслідок цього Англія і США могли б запровадити вигідний для них порядок речей. Ніхто, зрештою, не має ілюзій, що англосаксько-більшовицький альянс є щирим і що англосаксонські народи і держави, які уособлюють найвищий рівень капіталізму, можуть залежати від того, чи взагалі вони можуть допустити, щоб результатом їхніх зусиль були експансія комунізму і зростання російської потуги.