Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

Східну Малопольщу чекає подібна доля, оскільки процеси, які тут спостерігаються, набирають такої ж форми, як і на Волині, тому виникає побоювання, що польське населення цього краю так само буде вирізане впень. Але є і певна відмінність. Тут, у Східній Малопольщі є якась влада Підпільної Польщі і якісь представники уряду, якісь командири Армії Крайової, є організовані люди, є кошти. Про це знає місцева польська громада, може, має про весь цей апарат занадто високу думку, занадто добре уявлення. Але тим гірше. Сьогодні, коли вже цілі польські села починають горіти, а їхнє населення підставляє голову під ніж ворога, дивимось на це не тільки з безсильним розпачем, але і гіркотою та претензіями на адресу тієї влади Підпільної Польщі, маємо не тільки почуття великого нещастя, але й повну свідомість вини урядових чинників, що, як виявилось, не доростають до складності становища і не мають почуття обов'язків і відповідальності.

Ще перед війною польське населення було вражене політикою, яку проводила Польська Держава на цій території стосовно українського населення. Урядова політика, що суперечила інтересам польської^) населення, дуже підірвала перед війною в болісний спосіб довіру до Польщі серед широких верств польського населення. Виникає небезпека, що нині воно втратить віру в Польщу до кінця, відчуваючи себе виданим на наругу своєму ворогові без будь-якого розуміння і підтримки з боку компетентних діячів. Бо ж не є такою допомогою, на яку належить сподіватись, рубрика пожертвувань на цю мету, друкована підпільною пресою. Коли людина дивиться на ці рубрики, то не може втриматись від обурення, що нічого іншого не вдасться здобути, бо це є не чим іншим, як звичайним викручуванням сіна з трудної ситуації. Вже нині тутешня польська громада неодноразово, а в майбутньому напевно історія звинуватить у пролитій на Волині крові і тій, яка має пролитись у нас у Східній Малопольщі, не тільки банду «різунів», не тільки українську повстанську армію, але й офіційних діячів, як львівських, так і варшавських. Ті будуть винні у вбивствах, пожежах і грабунках, але ці, останні, діячі будуть винні у зволіканнях, неспроможності протистояти злочинам. Бо злочином є не тільки вбивати, але й залишати у момент загрози життю когось, щодо кого взяв обов'язок турбуватись про його життя… Польський народ цих земель робить відповідальними за своє нещастя не тільки ворогів, але й польських офіційних діячів. Пролита польська кров і та, що має пролитись, впаде також на правлячі голови, чиїм обов'язком є не допустити пролиття цієї крові. Такою є позиція тутешнього польського суспільства.

Громадська думка тутешнього польського суспільства щодо ставлення польського народу до української меншості вже цілком одностайна. І не можна уявити собі, щоб ця думка була помилковою. Неможливо помислити, щоб ця думка людей тут, на місці, найкраще поінформованих, причому людей усіх верств, усіх класів і суспільних станів, усіх професій і майже всіх ідейних напрямків, могла припуститися такої загальної помилки. І просто смішно, коли бачимо, як деякі осередки, розташовані далеко від тутешньої місцевості, про її ситуацію слабко або помилково поінформовані, виставляють претензії щодо вирішення долі людей тих земель, причому всупереч інтересам польського народу цих земель, виходячи з настанови, ніби вони мають найкраще політичне розуміння тих справ. У той час, коли в тутешньому польському суспільстві нема так званих угодовців, за дуже нечисленних винятків, центральні діячі, офіційні, а за ними офіційні локальні діячі далі дотримуються тієї нещасної так званої угодовської політики, яка насправді політикою не є і на таку назву зовсім не заслуговує.

Угодовство є нездатністю зрозуміти, що вороже нам українське середовище проголосило польському народові боротьбу до загину, що ми, польський народ, повинні нав'язану нам боротьбу прийняти, провести і виграти, бо тільки наша перемога може привести до нормалізації відносин на цих землях. Угодовство – це нездатність до зусиль, яких вимагає боротьба, пасивне очікування нещастя, роззброєння перед ворогом і стимулювання таким чином зухвальства і зажерливості ворога. Угодовство – це прагнення миру за будь-яку ціну без огляду на честь і добро власної держави і народу, а насправді пряма дорога до війни і поразки. Угодовство – це гідний співчуття наслідок відсутності національного характеру, а одночасно причина просто вже фізичного ослаблення і розм'якшення. Угодовство є не чим іншим, як організованим боягузтвом і брехнею. Це піднесений до значення державних інтересів злочин зради.

Такою є думка тутешнього польського суспільства щодо так званої угодовської політики. Усе тутешнє польське суспільство визнає прямо протилежну ідею боротьби, єдину справжню польську політику цих земель. Польське суспільство переконане, що коли ворог проголосив боротьбу, то єдиною відповіддю є боротьба і перемога!

Така позиція тутешнього польського суспільства виявляється і в організаціях Підпільної Польщі. Але, на жаль, не знаходить повного відображення, бо лише організаційні низи, які залишаються у постійному і живому контакті з рештою суспільства, мають такі самі, як і суспільство, переконання. Натомість організаційні верхи, місцеві офіційні діячі, зв'язані з офіційними центральними діячами, залишаються, на жаль, глухими до голосів, які йдуть знизу, і надалі проводять політику, одноголосно засуджену всім тутешнім польським суспільством, тобто політику угодовства. Так звана угодовська політика стосовно української меншості диктує офіційним діячам тактику утримання від усякої протидії шаленому терору українських банд.

Причина такої стриманої тактики офіційних діячів може бути подвійною: або доктринерство, або безсилля.

Отже, спочатку про той цвях доктринерства, що сидить у деяких мізках. Якась побудова незалежної України, якесь відлуння і гасла «за нашу і вашу свободу», якісь мрії про знаходження в Україні союзника проти Москви. А насправді все це давно вже дискредитоване, бо одне є певним у світлі найновіших подій, а власне, що якби сьогодні мала постати незалежна Україна, то тільки після повного винищення польськості у Східній Малопольщі. І це була б занадто висока ціна за реалізацію доктрини.

Але є ще інші мізки, уражені суспільною доктриною, почуттям класової солідарності з українськими селянами, які є не тільки основою, а майже виключним складником цієї національної меншості на тих землях. Це тягне за собою небажання розпочинати боротьбу з нібито принаймні суспільно близьким елементом і вимагає дій у білих рукавичках з хибною надією пригорнути таким чином розбещене українське селянство. І знову попри банкрутство класових гасел, пропагованих хіба що нашим східним сусідом, намагаються реалізувати цю доктрину понад головами помордованих, розграбованих і спалених польських сіл цього краю.

Або доктринерство, або безсилля можуть бути причиною повної стриманості тактики наших офіційних діячів, а може, навіть одне і друге. Безсилля – свідомість, що офіційні діячі не здолають противника, інакше кажучи, невміння, недбальство, нездарність, відсутність організації, хоча люди перебувають на місці, та й кошти, як чути, є поважними. Тобто знову вина на боці тих чинників, які тримають у своїх руках все сплетіння організаційних ниток.

Чи доктринерством чи безсиллям диктується тактика непротивлення злу, що шаліє на наших землях, загрожує небезпекою катастрофи такою, як на Волині, а точніше небезпекою, що поляки у Східній Малопольщі будуть вимордувані. Щоб запобігти нещастю, треба усунути причину небезпеки, якою є відсутність опору з нашого боку. Тут не допоможе жодне звернення, спрямоване до польського населення Східної Малопольщі, щоб попри все воно залишалось на місці і не дало паніці підхопити себе на захід. Це є єдине, на що здатні наші офіційні діячі у цій політичній ситуації, але за відсутності хоч якоїсь організованої акції опору це звернення може мати катастрофічні наслідки для тутешнього населення.

Єдиним і виключним превентивним заходом є відкликання тих людей, які не доросли до свого завдання, відмова, нарешті, від проклятого політичного ключа, який висуває на посаду представника уряду на наші землі або командира збройних сил цих земель певних осіб лише з тієї причини, що за цим стоїть приналежність до тієї чи іншої партії. Якщо хтось невиліковно хворий на так зване угодовство, то повинен залишитись зі своїми мріями у домашньому затишку і зникнути з публічної арени, де справляє враження особи, яка не усвідомлює явищ зовнішнього світу. Якщо хтось не має здібностей до керівної посади, то нехай відважиться присвятити свої сили іншій посаді, а його партійні товариші нехай не вважають, що то є честь утримувати нездару на вершині за будь-яку ціну. Бо жодний партійний ключ не виправдає перед трибуналом історії нараження польськості цих земель на знищення.

Отже, зміна організаційної вершини цієї території, заміна невиліковних угодовців і неспроможних керівників людьми, ідейно відповідними громадській думці тутешнього суспільства і здатними не до урядування, як у мирні часи, а до боротьби, як і личить прикордонним лицарям, є єдиним способом усунення розбіжностей, які панують тут між організаційними низами і верхом, що тримає владу у своїх руках. Інакше загрожує катастрофа.

Так, катастрофа! Хіба що тутешнє польське суспільство, не знаходячи підтримки і допомоги там, де слушно належало б сподіватись цього, само звернеться до офіційних чинників із закликом: якщо нам не допомагаєте, то принаймні не перешкоджайте! Залиште собі титули і зв'язані з ними користі, а одночасно певність, що після війни будете притягнуті до суворої відповідальності за пролиту через ваше доктринерство і недбалість кров нашого народу!

Нещастя, яке загрожує нашому народові, також є радником. Якщо правлячі діячі, офіційні, центральні чи локальні, ведуть польське населення Східної Малопольщі на страту, як уже Волинь видали на різанину, то інстинкт самозбереження змусить польський народ цих земель подякувати офіційним діячам за їхню турботу й опіку і відвернутися від них на шлях самодопомоги, не звертаючи уваги і навіть йдучи всупереч правлячим діячам. Пошанування влади Підпільної Польщі необхідне, але ще необхіднішим є збереження на недалеке майбутнє біологічної субстанції польського народу, який становить не 330 тисяч, як на Волині, а понад мільйон 630 тисяч у Східній Малопольщі. Там, де йдеться про фізичне існування такої великої маси польського народу, і то тільки римо-католицького віросповідання, маси всіляких професій, класів, станів, там слухняність всупереч інтересам тієї маси була б гідна невільника, але не громадянина, була б гідна москаля, але не поляка. Аби не було потреби звертатись до такого засобу відчаю. Особливо, що це було б поєднане з багатьма жертвами, яких можна б уникнути, якби почав діяти замість самодопомоги готовий так чи інакше, хоч і невеликий, апарат за умови, що він діяв би під відповідним політичним і фаховим керівництвом.

На завершення одне зауваження: на перший погляд здавалось би, що справа не дуже на часі через наближення фронту російської агресії. Але це тільки на перший погляд. Перш за все не відомо наразі, коли вона настане і чи взагалі настане, а якщо і надійде, то все одно відкритим залишиться питання захисту польського населення від українських банд, оскільки вони існують не тільки по цю лінію фронту, але і по іншу, може навіть більшою мірою. Але заміна окупаційного режиму не вирішує проблеми, яка нас цікавить, усі порушені питання залишаються актуальними і, може, навіть більше, ніж до цього часу, бо попри все Росія дуже вичерпана попередніми поразками й перемогами і не зможе забезпечити такої безпеки, як німці до цього часу. Ця справа залишатиметься й надалі актуальною, хіба що наші місцеві офіційні діячі, а може, й організаційні низи не піддадуться загальній паніці.

Крім цього, слід підкреслити, що наведені вище зауваження відображують не якесь окреме переконання, а загальнопоширений погляд усіх, хто орієнтується в стосунках у Підпільній Польщі. Ці зауваження також не є відображенням думки якоїсь певної політичної групи, бо в питанні ставлення польського народу до української меншості в Східній Малопольщі думка всього польського суспільства є цілком одностайною, і це питання сьогодні не підлягає жодній дискусії.

CA КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/111-51, s.270–273

Документ 30

[ЗАКЛИК ЗІ ЛЬВОВА ПРО ДОПОМОГУ ПОЛЯКАМ]

ПОЛЯКИ!!!

ВОЛИНЬ І СХІДНА МАЛОПОЛЬЩА СТІКАЮТЬ ПОЛЬСЬКОЮ КРОВ'Ю. УКРАЇНСЬКА ОРДА РОЗПЕРЕЗАЛАСЬ І ПІДНЯЛА БУНТ ПРОТИ ВЕЛИЧІ ПОЛЬСЬКОГО НАРОДУ.

40 тисяч помордованих поляків загинуло у муках, яких можуть завдавати лише звироднілі й нікчемні дикуни. Польські села на територіях цілих повітів стоять у згарищах і полум'ї.

Відчуваючи свою безкарність і використовуючи допомогу німецьких окупантів, українські банди намагаються нині мордувати все польське населення Волині і Східної Малопольщі, гадаючи, що таким способом відберуть у Польщі право на ці землі.

ТІЛЬКИ НЕГАЙНА ЗБРОЙНА ДОПОМОГА МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ СОТЕНЬ ТИСЯЧ БЕЗЗБРОЙНИХ ПОЛЬСЬКИХ ДІТЕЙ, ЇХНІХ МАТЕРІВ І БАТЬКІВ.

ТІЛЬКИ НЕГАЙНЕ ПОКАРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ РІЗУНІВ МОЖЕ ЗАТРИМАТИ РУКИ ЛЕГКОДУХИХ УБИВЦЬ.

ПОЛЯКИ!!! За помилки усього Польського Народу, котрий дозволив розвинутись українській орді як упродовж усієї історії, так і під час свого останнього незалежного існування, наслідки мусить відчути увесь Народ, а не тільки Поляки Східних Земель.

УВЕСЬ НАРОД ПОЛЬЩІ повинен виступити на захист своїх братів.

УВЕСЬ НАРОД ПОЛЬЩІ – повинен виступити на захист своєї гідності й суверенітету на Східних Землях.

Польща першою в 1939 р. оголосила війну насиллю і жорстокості. Польща нині єдина в Європі безперервно продовжує криваву боротьбу з окупантами, зберігаючи при цьому повну незалежність своєї політики як від ворогів, так і часто від суперечливих інтересів союзників.

ЗАВДЯКИ ЦІЙ ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩА ГОТУЄ СОБІ ВЕЛИКЕ МАЙБУТНЄ.

І тому нині зовнішні і внутрішні вороги намагаються ослабити Польщу зі сходу, щоб створити тут джерело майбутньої кволості Польщі.

НАЙНЯТА ДЛЯ ЦЬОГО УКРАЇНСЬКА ОРДА І ЗЛОЧИННІ У СВОЇЙ БЕЗДУМНОСТІ ПОЛЯКИ, ЩО ЗАХИЩАЮТЬ ЇЇ, ВСТРОМЛЯЮТЬ НІЖ В ІСНУВАННЯ І МАЙБУТНЄ ПОЛЬЩІ.

ПОЛЯКИ!!!

Львів просить допомоги.

Палаючі села, помордовані беззахисні брати чекають порятунку.

ЗАКЛИКАЄМО – польські військові організації, щоб шляхом Скржетуських йшли виконати свій солдатський обов'язок, захищаючи польську честь, батьківську землю і життя своїх братів.

ЗАКЛИКАЄМО – польські патріотичні організації, щоб активно виступили, мобілізуючи суспільство до боротьби за Східні Землі.

ЗАКЛИКАЄМО – польське суспільство, щоб збирало грошову допомогу підрозділам, які даватимуть відсіч.

ПОЛЬСЬКІ ЗБРОЙНІ ПІДРОЗДІЛИ ВЖЕ УВІЙШЛИ НА ТЕРИТОРІЮ, ОХОПЛЕНУ УКРАЇНСЬКИМ БУНТОМ.

ТВЕРДА ДОЛОНЯ ПОЛЬСЬКОГО СОЛДАТА ЗДІЙСНИТЬ КАРУ ВІД ІМЕНІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.

ПОЛЯКИ!!!

Зголошуйтесь до підрозділів, які йдуть на допомогу Львову, збирайте грошову допомогу на збройну боротьбу.

ЛЬВІВ КЛИЧЕ – ПОЛЬЩА ЙДЕ

КОМІТЕТ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА

CA КС PZPR, zesp. 2267/2., sygn. 202/III/III

Документ 31

ДО ПІДРОЗДІЛІВ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА

БІЙЦІ!!! ІДІТЬ КАРАТИ!!!

Але не ворога – а бунтівника.

Але не ворожого бійця – а бандита.

Озвірілі українські дикуни жахливою різаниною цілих сіл і поселень хочуть винищити беззахисне польське населення.

40 тисяч замордованих у муках польських чоловіків, жінок і дітей – десятки тисяч покалічених.

Величезні простори спалених і палаючих ще нині польських сіл і селищ.

За той нечуваний злочин, якого світ не бачив століттями, карати будете Ви – Бійці Підпільної Польщі.

Карати будете так суворо – якими жорстокими були злочини.

Українська «інтелігенція», яка очолює злочинців, блюзнірські українські попи, які закликали до різанини, є такими самими злочинцями, як українські селяни, що йдуть з ножами і сокирами. УСІХ ЇХ – мусить дістати караюча рука Польського Народу. (…)

Липень 1944 р.

КОМІТЕТ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА

«Сучасність», Мюнхен, № 1–2, літо 1965р., с. 171

Документ 32

ЩО ДУМАЄМО ПРО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКУ СПІВПРАЦЮ?

(Витяг)

Не хочемо сьогодні навіть чути про будь-яке співіснування з українцями. Вважаємо, що українців у майбутньому належить взяти «коротко за писок», принаймні половину з них розстріляти у момент, поки не стабілізувалася польська влада. Це буде частковою компенсацією за всі злочини. – Мірек Вісь. – «Швідер». Повідомлення з Волині.

CA КС PZPR, zesp. 2267/3, sygn. 202/ІІІ/133, s. 21–22.

Документ 33

«Вісті зі Східних Земель Речі Посполитої», № 15 від 15.VII.44р.

ВЛАДИСЛАВ СТУДНИЦЬКИЙ У ЛЬВОВІ

(Скорочений виклад)

Уже вдруге протягом року відвідує Львів Владислав Студницький. Він розповідає, що у ці дні був у губернатора Вехтера, у керівника CC і поліції генерала Тіра. На скаргу Студницького, що українці замордували на Східних Землях 200 тисяч поляків, Вехтер відповів, що не більше як 30, до 40 тисяч, а Тір – що максимум 100 тисяч. Обидва пообіцяли, що думають про створення у Галичині польського Зельбшутцу – Самооборони. – Львів, 30. VI.1944 р.

СЛ КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53, 5. 40.

Документ 34

КІЛЬКІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО ЕЛЕМЕНТУ НА ВОЛИНІ

(Скорочений виклад)

У 1931 р. було 350 тисяч. На схід вивезено 50 тисяч. Кілька тисяч втекло за Буг. Приблизно 1000 ув'язнили або вбили німці. За 16 місяців на роботи вивезено 25 тисяч. У 1943 р. українці замордували понад 15 тисяч, кільканадцять тисяч втекло за Буг. Приблизно 50 тисяч німці забрали на роботи. Вибуло 180 тисяч, залишилося 170 тисяч.

СЛ КС PZPR, zesp. 2201/10, sygn. 202/1-35, s. 15.

Документ 35

ВКАЗІВКИ ДО ДИСКУСІЇ НАД ПРОБЛЕМОЮ МЕНШОСТІ

(Витяг)

С. 90: Українська меншість.

Русин для поляка є передовсім хамом, який б'є свою дружину, сором'язливим і приємним, дотепним і улесливим, коли не може дати виходу своїй ненависті до ляхів, яких у глибині свого єства вважає народом панів, що завжди кривдять. Виявом цієї ненависті перед війною були саботажні підпали фільварків, а під час нинішньої війни – вбивства поляків, масштабів яких ми досі не усвідомлюємо, за що відповідальною в значній мірі є «українська» художня література, що оспівує гайдамаччину, тобто вбивства і грабування, ґвалтування і підпали, які вважаються справедливою відповіддю за підпорядкування анархічних, примітивних варварів у рамки сірої щоденної продуктивної праці. (…)

СА КС PZPR, zesp. 2400/8., sygn. 203/XV-46.

Документ 36

48. – Перестаю вслід з наказом № 432.

Додаток. 10. VIII. [1943 р.] /-/42.

ЗАГРОЗА ВИНИЩЕННЯ

Ситуація на Волині і Червенській Землі.

Причини, наслідки, вказівки

Серйозність ситуації на Волині й у Східній Малопольщі закликає сміливо дивитись у вічі реальності, становище описувати відверто, без приховувань та ілюзій, а також отримувати висновки і результати незалежно від того, чи нам це приємно, чи ні. Детальні повідомлення з Волині дають належну і ясну картину кривавих подій, які розгортаються на цій землі. На Червенській Землі ситуація є грізною, хоча випадки вбивств і нападів на поляків наразі є епізодичними. Множаться погрози й ознаки української підготовки до широкої акції проти поляків, усе частіше виявляється глуха ненависть до нас. Польське населення очікує за цих умов від свого керівництва поради й ефективної допомоги. Щоб рекомендації на нинішній час мали реальну вартість, слід виходити з реальної оцінки дійсності. Подаючи нижче таку оцінку, зазначаємо, що тут не йдеться про формулювання українського питання в цілому. Тут також нема визначення українських цілей і прагнень, ні їх політичної оцінки. Зате метою є реальне подання конкретних українських прагнень до знищення польського суспільства на Східних Землях. Це прагнення є традиційним і постійним. Але залежно від обставин воно переходить періоди посилення і заспокоєння. Зараз воно увійшло в період максимального посилення.

ПРИЧИНИ:

1) В інстинктах українських мас живе старе гасло: «Лях, жид і собака – то віра однака». У парі з цим гаслом йде така ж традиційна неприборкана жага грабувати.

2) На землях, які належать до Польщі, руські маси від моменту виникнення українського руху виховувались у ненависті до всього, що є польське. Цю ненависть прищеплювали українські групи, які перебували під впливом як Німеччини, так і Радянської Росії. Групи першого роду становлять тут, на Червенській Землі, значну більшість, але не варто забувати, що завжди існували тут також групи, дружні до Радянської Росії. А нагадати треба, бо ця дружба тривала без перерви до 1933 р. і наступні майже 2 роки, від серпня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Обидва ті культи зливались в один потужніший культ: культ ненависті проти Польщі. Треба нагадати, що українці того, що називається політичною орієнтацією в розумінні чесного опертя своїх прагнень на інтереси якоїсь іншої держави, не знають, ні до укладання політичних договорів тривалого характеру, ні до їх дотримання не здатні, бо знають тільки або некритичне захоплення, або невгамовну ненависть.

3) У вересні 1939 р. як внаслідок ненависті до Польщі, так і через тогочасний домінуючий культ Німеччини українські маси наважились на ворожі виступи і проти Польської Держави, і проти польськості. Такі виступи антидержавної спрямованості, як напади на менші військові підрозділи, вбивства поліцейських на службі, знищення мостів, важливих для передислокації військ, відомі, однак менш відомою є обставина, що українці мали намір знищення польського суспільства. Але швидкий перебіг подій, поява радянських військ і відступ Німеччини з уже зайнятих територій Волині і

Східної Малопольщі стерли з пам'яті цю спрямованість українських намірів. Після вступу німецьких військ українці були певний час дезорієнтовані, але недовго, бо незабаром перейшли до ролі ентузіастів радянської агресії. Це перестрибування їм полегшили дві обставини. Першою з них було те, що росіяни надали своєму походу через східні землі характеру, ворожого до польської державності, а вже це було для українців достатнім заохоченням стати на бік загарбника. Другою вирішальною обставиною, що спонукала українців допомагати східному окупантові у знищенні проявів польського державницького життя, була та, що він виступав як союзник Німеччини і спільник у справі нового поділу Польщі. Українцям це здавалося геніальною комбінацією, що можна було поєднати культ Німеччини з культом Росії і ненавистю до польськості. До того приєдналась і третя обставина: українці є новаторами і любителями актуальної сили. Завжди вони прагнуть запрягтись у віз тієї актуальної сили, сподіваючись від неї толерантності для своїх інстинктів вбивств і грабежів. Але вже на самому початку українці потрапили у незручне становище. Культ гітлерівської Німеччини склався таким чином, що протягом кількох років вони розвивали тільки у своїх мріях повернення до традиційного гасла: «Бий ляха і жида!» Чи то внаслідок втрати орієнтирів через швидкий перебіг подій, чи з помилкового розрахунку, що Радянська Росія, йдучи на дружбу з Німеччиною Гітлера, прийняла також його ідеологію, але українці, влаштовуючи у момент входження радянських військ вбивства і грабежі поляків у кількох місцевостях (головним чином на Поділлі), знищили кільканадцять родин євреїв. Це викликало реакцію влади. «Націоналістичні» вбивства були засуджені, а винні суворо покарані. Радянська відозва, яка забороняла «націоналістичну боротьбу», як приклад наводила вбивства єврейських родин в особливо жорстокий спосіб. Крім того, українці не врахували, що у Радянській Росії після 20 років революції вбивство стало одержавленим. Радянська держава вважає це своєю монополією і не терпить у цій галузі конкурентів. Особливо вона не терпить вбивств, здійснених в ім'я іншої, ніж у радянській державі, ідеології.

4) У міру продовження радянської окупації серед українців культ радянської Росії зменшувався, зате зростав і набирав розмаху культ Німеччини, бо виявилося, що ці дві держави стали на шлях протиборства. В головах українців діяли тут відома їхня непослідовність і захоплення актуальною могутністю, а такою була німецька могутність, яка після капітуляції Франції досягла своєї вершини. Цим пояснюється, що українці активно допомогли німцям під час 10-денних боїв, які точилися на території Східної Малопольщі й Волині від моменту початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Тим разом українці також мали намір після входження німецьких військ вдатися до масових вбивств євреїв і поляків. Ці наміри вдалось реалізувати у великому масштабі. Липень 1941 р. – місяць українського правління під егідою німецької військової влади – був одночасно місяцем масштабних вбивств поляків і євреїв. У Львові, крім вбивства 22 професорів вищих навчальних закладів (частково разом з родинами – всього приблизно 40 осіб), українці у співпраці з німецькою жандармерією половину ув'язнили, а інших вбили, приблизно 100 польських академіків. Це лише у самому Львові. У кожному місті чи містечку німці розстріляли від кільканадцяти до кількох десятків поляків, на яких українці вказали як на мнимих комуністів, що нібито співпрацювали з радянською владою. По селах в одних місцевостях поляків убивали (Бучацький, Чортківський повіти), а в інших тільки відбулись масові побиття. Щодо вбивств євреїв, то тут українці проявили себе в усій красі і певним чином стали зразком для своїх німецьких майстрів, бо треба пам'ятати, що до цього часу, жахливо переслідуючи євреїв, німці не застосовували вбивств задля повного винищення. Однак якщо у цей час вбивства поляків не набрали запланованих українцями обсягів, то це сталося через суперечність гасел, які тоді зіштовхнулись. Німецьке гасло звучало: «бити євреїв і комуністів», тоді як українське: «бити поляків і євреїв». Попри всю свою ненависть до поляків німці швидко виявили, що ці два гасла зовсім не збігаються. Німці з'ясували, що українці більше співпрацювали з радянською владою і що серед українців значно більше комуністів, а серед поляків їх майже не було. Серед убитих у тюрмах відступаючими більшовиками було дуже багато поляків, що українці намагались приховати, але цього вони не змогли зробити. За цих умов до повного задоволення української ненависті до польськості дійти не могло.

5) Якщо через певний час німецько-українські відносини почали псуватись, то не треба забувати, що однією з важливих причин було розчарування, що німці, не дозволили українцям розправитися з поляками так, як би вони цього хотіли. Тому надії, які виникали тут і там, що українці, як друзі німців, а можливо, і «друзі союзників» стануть друзями поляків, провалились повністю. Десь у середині 1942 р. німці перехопили у Скалаті великий наклад надрукованої там (схоже, і ще десь) української листівки, яка містила щось подібне до інтегрального викладу української ідеології. Суть цієї ідеології така: якщо на українській землі не буде жодного жида, поляка, угорця, румуна, москаля та інших чужих, Україна буде. Послідовність у цій листівці була, власне, такою, як викладено. Далі вона закликала: якщо надійде відповідний момент, належить різати, різати і ще раз різати. Хоча у цій листівці через обережність німців не називали, вони побачили себе, зрештою, слушно під загальною назвою «інші чужі». І відтоді почали дивитись на українців більш критично. Пізніше надійшли відомості, що українські агітатори, вбиваючи нескладну цю програму в голови українських селян, заохочували їх ще таким аргументом: Рузвельт визнає Україну, якщо у ній не буде нікого чужого, особливо жодного поляка. Це є найновіша, як бачимо, інтерпретація «Атлантичної карти».

6) Та спрощена українська ідеологія, попри все, що сказано вище, не знайшла б такого відгуку і такої віри у можливість її реалізації, якби не факт майже цілковитого вбивства і винищення євреїв, що відбувалось на очах українських мас за їх виразної підтримки, а на території Червенської Землі й Волині переважно за допомогою українських рук. У пограбуванні єврейського майна українці були в першій шерензі. Тому значна частина єврейського майна опинилась в українській власності. Нині програму вбивства поляків підтверджує також факт існування вільних і звиклих до цієї роботи рук, які не хочуть бути бездіяльними і потребують наступної роботи, а також властива, вроджена для української маси жага грабунків.

7) Зимові радянські перемоги серед значної частини українців викликали переляк. Проте певна частина відразу притулилась до переможця, який з'явився на горизонті. Але і ті, що були налякані, бо принципово не бажають приходу радянських, також прореагували своєрідно: вони якимось чином захотіли подобатись передбачуваному переможцеві і спокутувати, таким чином, свої попередні пронімецькі гріхи. Повідомлення про оголошення СРСР претензій до польських Східних Земель підказало цим головам цей спосіб. Винищенням поляків, гадали вони, не тільки задовольнять свою ненависть до польськості, свою жагу вбивств і грабунків, але й завоюють прихильність більшовиків. У світлі цієї останньої обставини до певної міри стає зрозуміло, чому вбивства почалися на Волині, де могутність Росії оточена для української маси великим німбом. Також і дата початку вбивств – вони почалися приблизно у другій половині квітня – збігається з моментом погіршення польсько-радянських відносин.

НАСЛІДКИ:

а) Масштаби різанини поляків на Волині вже відомі. Поляків усунули з сіл, частково повбивали, а частину змусили до втечі. Тут і там ще тримаються міста і містечка, але вони ізольовані і значною мірою приречені на голод, бо українці припинили постачання продуктів харчування, а німці думають перш за все про забезпечення самих себе. б) На території Червенської Землі панує бродіння, те, що сталось на Волині, у будь-який момент може вибухнути тут. Спорадичні вбивства множаться. Але фіксуються явища більш загальні і більш показові. У Раві-Руській позначено будинки і квартири, де проживають поляки, хрестиками за допомогою незмивної фарби. У гміні Старий Мізунь Долинського повіту українські війти і старости заборонили населенню продавати полякам і фольксдойчам будь-які харчові продукти, накладаючи на неслухняних українців великі грошові штрафи від 100 злотих за продаж 1 літра молока. При цьому українська організація загрожує продавцям побиттям. Населення низки місцевостей, розташованих понад кордоном Волині (наприклад, село Нетреба у Збаразькому повіті, містечко Щуровичі у Бродівському повіті), перебралось до віддалених місць. У Чортківському повіті й околицях вбивства поляків так зросли, що крайсгауптман Куят погрожував українцям розстрілювати за одного вбитого поляка 10 українців. Така прихильність крайсгаугітмана походить нібито від того, що українці після переходу радянського десанту через околиці Чорткова поспішно приступили до пограбування маєтку Лігеншафтів і майна німців, які втекли від десанту. Ось кілька фактів, які ілюструють стан, у якому перебуває Червенська Земля. Очевидно, що порівняно з Волинню тут як чисельність польського населення більша, так і його організація набагато міцніша. Але треба пам'ятати, що українське населення тут краще організоване, і найважливіше, що українці мають набагато більше зброї, ніж поляки. Для повноти картини треба згадати, що на територіях, через які пройшов радянський десант (а він ішов від Максимівки у Тернопільському повіті через Скалат, Копичинці, Чортківський, Бучацький, Рогатинський, Станіславський, Калуський і Надвірнянський повіти, зупинившись десь у горах Надвірнянського повіту), настало тимчасове заспокоєння, бо українці були вражені принципово правильною поведінкою десанту стосовно польського населення і розстрілами певного числа українських поліцейських.