Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Протягом довгих віків від початків історії обох народів їхні взаємні відносини не були приязно-сусідські. Обидва народи, польський і український, певний час залишались у стані протистояння і боротьби, незалежно від того, у яких формах виявлялися це протистояння і боротьба. При цьому Польща завжди булатією атакуючою агресивною стороною, яка намагалась розширити свої території на сході коштом етнічних українських земель. Польща так чинила в той час, коли під натиском германського світу втрачала на користь німців свої етнічні польські землі на заході.

Україна боролася з навалою зі сходу, а Польща використовувала ситуацію й об'єдналася з одним зі спільних ворогів, щоб за рахунок українських земель отримати певну територіальну користь, що зрештою призвело її до падіння. Україна протягом усього свого історичного шляху займала щодо Польщі захисну позицію, обороняючи свою землю від зазіхань Польщі.

У цілому треба зазначити, що Польща після падіння українських Київської і Галицько-Волинської держав розглядала всі українські землі як територію своєї територіально-політичної і економічної експансії на сході. Правда, Польща вивісила прекрасне гасло «За вашу і нашу свободу» як ідейно-політичну програму співіснування рівноправних українського і польського народів та їх спільної боротьби за майбутнє, але використала його для нав'язування українському народові своєї опіки і волі, запровадила на українських землях форми повного національно-політичного, соціального, культурного і релігійного утиску. Таким чином Польща у перших періодах історії переводить український народ зі становища партнера-союзника у позицію невільника-раба.

З того часу Польща виявляє тенденцію дивитися на український народ і його зусилля до державного визволення як на своє внутрішнє питання навіть тоді, коли внаслідок політики «за вашу і нашу свободу» на півночі виріс третій сусід, який вирішив суперечку за межу так, що Польща і Україна втратили державну незалежність. Такий підхід до української справи – вважати її внутрішньою польською проблемою – так глибоко вкорінився у психіці польського суспільства, що і нині загал суспільства абсолютно не може погодитися з українськими прагненнями до державної незалежності, а до можливості відродження Української держави ставиться абсолютно негативно, не допускаючи навіть думки про те, що існування Української держави може бути корисним і для Польщі.

На підставі історичного досвіду треба ствердити, що вікове протистояння і боротьба між українським і польським народами принесли для обох народів катастрофічні наслідки. Це вони призвели до внутрішнього ослаблення і України, і Польщі, й зрештою до їх падіння, яке безпосередньо спричинили ворожі зовнішні сили, що капіталізували для себе боротьбу обох народів.

Боротьба між українським і польським народами зробила можливим розвиток колись незначної північної московської держави, а на заході дала можливість для консолідації і розвитку сил пруссько-німецькій державі. І Москва, і Пруссія, чи, точніше, германський світ, стали серйозною загрозою для обох народів і зрештою реалізували свої плани, захоплюючи українські й польські землі та уярмлюючи обидва народи. Ось конкретний результат польсько-українського протистояння і боротьби, спричинений зазіханнями Польщі на українські землі.

Звичайно, історичні помилки повинні ставати уроками і дороговказом, щоб не повторювати їх у майбутньому. На жаль, історія нічого не навчила. Коли під кінець світової війни вибухнула європейська революція і всі народи взялися відбудовувати свої національні держави на засаді самовизначення народів, війна між Польщею і Україною розгорілася знову. У той час як Україна захищала своє право на самовизначення, Польща для підтвердження своїх претензій до частини українських земель висувала історичні аргументи. Старі концепції взяли гору над здоровим глуздом. Українська держава, яка одночасно вела війну з московськими більшовиками, впала. Здавалося, що Польща виграла, бо отримала західноукраїнські землі. Але не треба забувати, що всього на 20 років пізніше впала також і Польща, а її падіння було також логічним наслідком ліквідації Української держави, спричиненої захопленням земель Москвою і Польщею. Ця зовнішньополітична розстановка сил – на заході Німеччина зі своєю концепцією експансії на схід, на сході Москва зі своєю концепцією експансії на всю Європу – замкнула в кліщі Польщу, обтяжену наслідками політики стосовно до українського народу і його прагнень. Цих кліщів Польща вже не могла розламати. Перед небезпекою вона кидається то в один, то в інший бік, щоб урешті стати жертвою грабіжницьких сусідів. Обравши політику загарбання та уярмлення у ставленні до України, Польща за таких умов не могла проводити незалежну зовнішню політику, не була спроможна знайти позитивне вирішення польсько-українського питання. Польща завжди вважала українську національно-визвольну боротьбу принциповою небезпекою для своєї державності і за тією небезпекою не хотіла бачити загрози з боку Москви і Німеччини. Політика заперечення українського питання послабила Польщу і зміцнила ворогів Польщі й України.

Хто знає, як би виглядав сьогодні розклад політичних сил у Центральній і Східній Європі, якби у 1918 р. інакше склались відносини між українською і польською державами, якби у той час вдалось уникнути боротьби і, нарешті, якби навіть після окупації більшості українських земель більшовицькою Москвою політика польських державних діячів щодо українського питання не була політикою заперечення.

На цьому місці можна було б провести детальніший аналіз цієї політики, показати її помилки і поставити запитання: хто винен? Але ці справи є загальновідомими, отже, не маємо наміру детально копирсатись у питанні війни, бо взаємними звинуваченнями не оздоровимо українсько-польських відносин. Стверджуємо, що ці відносини є ненормальними, довести їх до послаблення напруженості, а в результаті привести до вирішення всіх спірних питань між двома народами можуть тільки щире двостороннє бажання і тверда воля, а також здоровий політично-державний розум.

Якщо подивимось на українсько-польську проблему з історичної перспективи, то можемо переконатись, що кожне мирне вирішення наперед приречене на невдачу. І тому ставимо запитання: чи можливі поліпшення і остаточна нормалізація украінсько-польських відносин?

Треба сказати, що деякі елементи, які можуть поглибити ненависть між двома народами, як і в минулому (релігійне, суспільне), перекреслило саме життя.

Найбільшою перешкодою у нормалізації взаємовідносин українського і польського народів і далі залишаються такі, глибоко закорінені у психіці польського суспільства і його керівних сфер, елементи:

1) постійне заперечення права українського народу на власну державу;

2) намагання ставитись до українського народу як до не здатного до власного державного життя, внаслідок чого Польща повинна ним опікуватись або визволити його;

3) ставлення до українських земель як до території своєї територіальної і політичної експансії;

4) ставлення до української справи як до свого суто внутрішнього питання.

Це все означає, що Польща і далі проводить політику поборювання [прагнень] українського народу до [побудови] власної держави.

Український народ бореться за створення власної держави на власних землях, не претендуючи на чужі, тобто і польські, землі, за свою державність, політичну незалежність і самостійність. Український народ, як, зрештою, і кожен народ, не може і не посміє відмовитись від цих своїх справ, тому відносини між двома народами можуть формуватись лише залежно від ставлення польської сторони до українського народу і його прагнень. Послаблення напруженості у відносинах і мирне вирішення у цій галузі є можливим лише при визнанні польською стороною української державності на українських землях і при умові, що Польща ні нині, ні у майбутньому не простягатиме руки за українськими землями.

(…) Обидва народи мають тих самих ворогів: Німеччину і Москву. Один з них у передсмертних судомах ще намагається затримати українські й польські землі, другий, як смертельно ранений звір, простягає за цими землями свої криваві агресивні лапи.

Обидва народи не мають тут вибору, а орієнтація на будь-кого з ворогів була б політичним шаленством, бо перемога однієї чи другої сторони згубна для обох народів.

Якби у результаті нинішньої світової бурі дійшло до відбудови Української держави без одночасної державної відбудови незалежності Польщі або відбудови Польської Держави без одночасної відбудови української державності, то в першому і другому випадках треба рахуватися з неминучою короткочасністю існування обох відбудованих державних організмів. Так само спроби творення нових форм тіснішого і стійкішого співіснування і співпраці народів і держав Центральної і Південно-Східної Європи без державної незалежності України чи Польщі – це ще одна омана і втеча від дійсності. І тут виникає дилема: чи далі йти битими шляхами прадідів, чи шукати нових доріг, на яких би обидва народи уникнули тих катастроф, які переживали у минулому?

З українського боку нема перешкод до поліпшення польсько-українських відносин. Український народ у своїх політичних концепціях не має жодних імперіалістичних прагнень і не зазіхає ні на які польські землі.

Український народ бореться за Незалежну Українську Соборну Державу, за право самовизначення на всіх етнічних землях.

Український народ захищає концепцію перебудови європейського сходу на засадах творення національних держав.

Український народ бореться за тісну співпрацю всіх народів, уярмлених Москвою і Німеччиною.

Український народ бореться за справедливий політичний і суспільний лад. Він нікого не хоче визискувати і утискувати.

Український народ бореться за рівність державних і громадянських прав і обов'язків усіх громадян України незалежно від їхньої національності, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок.

У цій площині український народ готовий співпрацювати зі всіма європейськими народами. У цій площині лежить також можлива співпраця між українським і польським народами.

Наше ставлення до польського народу залежить виключно від того, чи у нинішній грізний момент, який може вплинути на майбутні долі обох народів, польський народ зважиться на те, щоб визнати нашу ідейно-політичну програму. Нині, коли обидва народи спливають кров'ю у боротьбі зі спільними ворогами, для цього настав відповідний момент.

Мусимо також ствердити, що з польського боку не видно ще такого погляду на історичні проблеми, які нині стоять перед обома народами, навіть поширюються гасла: «Ані п'яді землі з українських територій, які входили до складу Польської Держави у 1939 р., в українські руки». Мало того, можна навіть почути голоси, що Польща не може обмежитись своїми східними кордонами перед 1 вересня 1939, а повинна сягнути ще далі на схід і включити до складу Польської Держави наступні українські землі як «історично польські».

С А КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53.

Документ 12

[Детальне зведення – витяг] («З історії польсько-радянських відносин», том V, Варшава, 1969)

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

С. 111. З перших тижнів гітлерівської окупації на всій території Західної України, як і на інших окупованих територіях СРСР, у десятках міст і сотнях населених пунктів і сіл у відповідь на звернення Центрального Комітету ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР, викладене у директиві від 29 червня 1941 р. і ухвалі від 18 липня 1941 р., почали виникати підпільні організації, групи і антифашистські комітети. Їх створювали українські й польські антифашисти, серед яких значну частину становили комуністи, колишні члени КПЗУ.

(…) За ініціативою польських антифашистів: З.Друждж-Сатановської, Р.Сатановського, В.Рожковського, Ю.Парнаса, Яна і Казимира Буржинських, Ю.Шафарчика і українців та білорусів: К.Кухарчика, Г.Нестерчука, М.Восинського, М.Ободовського, П.Сумко, М.Дежурко, Б.Бовгіра виникло кілька польсько-українських антифашистських груп у Дубровицькому районі і в південній частині Столінського району, особливо у таких заселених значною кількістю поляків селах: Вороне, Бухличі, Удрицьк, Висоцьк, Лудинь, Велюнь, Задень, Тимень, Воробін, а також у розташованому в глибині лісового масиву селі Хочинь. З цих груп у 1942–1943 рр. сформовано кілька партизанських польських, польсько-українських і українських підрозділів, серед них Хочинський партизанський загін під командуванням Я.Буржинського, а на півроку пізніше польський партизанський загін ім. Т.Костюшка під командуванням Р.Сатановського.

С. 112. У Хочинських лісах спільну антифашистську групу створили мешканці сіл Купеля і Слобідка та українського села Млинки. У Рокитнівському районі, поблизу залізниці Сарни – Олевськ молодь польських сіл Перестанець, Єльно, Омельно, Татикне, Ладо, Ломськ, Томашгород організувала конспіративну групу з 20 осіб.

Очолили її поляки, колишні члени комсомолу, – Ст. Лабендський і Г.Гарбовський. (…) Подібну підпільну групу утворили польські антифашисти з сіл Окопи, Долгань, Нетреба, Боровські Будки, розташованих на східному березі Случі, на схід від Березного. (…) Третя польська підпільна група у тому самому районі виникла в селі Мочулянка і дістала назву Польська Збройна Організація. Вона об'єднала молодь сіл Глушкове, Мокре, Стара Гута, Рудки, Мичаківка, Бесерівка. (…)

С. 114. Не маючи можливості налагодити зв'язок з керівним центром на «Великій Землі», з Центральним Комітетом КП України і з Українським штабом партизанського руху, львівське ліве антифашистське підпілля сконтактувалося з Центральним Комітетом Польської Робітничої партії і Головним Командуванням Гвардії Людової у Варшаві і, спираючись на вже діючі організації та антифашистські групи, восени 1942 р. утворило округи ППР і ГЛ. Діяльність нових підпільних і бойових організацій розширено на дистрикт Галичина, тобто на Львівську, Станіславську, Тернопільську і Дрогобицьку області, де створено мережу осередків ППР і бойових груп ГЛ. Серед провідних діячів організації треба назвати поляків: Ю.Сливку – першого секретаря Львівського обкому ППР, Яніну Бір, А.Лещинського – першого обласного командира ГЛ, Л.Седлєцького, А.Полуб'яка (…) та багато інших польських і українських партизанів. Усього їх було більше 500. (…)

С. 117. Весною 1943 р. (…) генерал Бегма, наділений спеціальними повноваженнями КЦ КПУ, 15 лютого 1943 р. (…) утворив Рівненське Партизанське угруповання. До складу цього угруповання увійшли польські й польсько-українські партизанські загони під командуванням Каплуна, Буржинського, Собесяка, Галицького, підрозділ імені Чапаева, а у травні також польський підрозділ імені Костюшка під командуванням В.Рожковського (заступник Сатановського, який перебуває у Москві). Усього в угрупованні Бегми приблизно 500 партизанів польської національності, а в самому лише підрозділі М.Костюшка було їх 200. (…)

Допомога з боку керівництва українського партизанського руху, пропагандистська праця польських і польсько-українських партизанських підрозділів, перемоги Радянської армії на фронті, зростаючий гітлерівський терор і загроза з боку українських націоналістів у середині 1943 р. спричинились до масового напливу поляків до українських і польських партизанських підрозділів. (…) У другій половині 1943 р. поляки були в усіх партизанських загонах, які діяли на території Західної України, розпорошені по кілька осіб або більшими групами у сотнях підрозділів.

С. 118. Через великий наплив поляків до партизанських загонів, зростання кількості польських підрозділів на Волині виникла необхідність утворення польського партизанського угруповання. У Рівненській області генерал Бегма у серпні 1943 р. утворив третє рівненське угруповання, назване «польським», під командуванням Куніцького, яке складалося з трьох загонів: імені Костюшка, «Смерть фашизму» та імені В.Василевської. Після повернення з Москви Сатановського, який привіз спеціальні повноваження, загін ім. Костюшка був виділений з Рівненського угруповання № 3. З виділених груп цього підрозділу утворились нові польські партизанські загони: імені Р. Траугутта та імені Е.Платер. Було також утворено угруповання польських партизанських загонів «Ще Польща не загинула» під командуванням Сатановського. Це угруповання у кінцевій фазі діяльності на Волині налічувало 7 партизанських загонів (імені Костюшка, Траугутта і Платер, імені Завіши Чарнего, імені Чарнецького, Гловацького й Кілінського) та кілька інших самостійних взводів. Потім було організовано ще три загони (імені Міцкевича, Пуласького і Жулкевського). Особовий склад угруповання у квітні 1944 р. налічував 1153 особи.

Одночасно на території Волинської області при Волинсько-Чернігівському партизанському угрупованні під командуванням секретаря Волинського підпільного обкому КПУ і командира обласного партизанського штабу генерала О.Федорова утворився спочатку польський партизанський загін «Польські патріоти», який налічував 60 осіб і потім перетворився у польську партизанську бригаду імені Василевської у складі двох батальйонів: імені Костюшка і Домбровського. У бригаді налічувалось спочатку 188 осіб, у грудні – вже 208. Командиром став колишній вахмістр ВП Ст. Шелест.

С. 119. Загалом на Волині у радянському партизанському русі зі зброєю у руках, за радянськими джерелами, воювало приблизно 7 тисяч партизанів польської національності. Кілька тисяч поляків становили партизанський резерв. (…)

Щодо кількості поляків у лівому підпільному і партизанському русі у дистрикті Галичина відсутні точні дані. Але приблизно можна взяти число 500.

С. 120. Польський партизанський штаб перекинув на польські землі 16 десантних розвідувально-диверсійних і організаторських груп, всього 361 особу, і значні кількості зброї та амуніції, у тому числі 4650 автоматів, 1417 карабінів, 246 ручних кулеметів, 82 протитанкові рушниці, 42 гармати, понад 3,8 мільйона штук набоїв, 19 тонн вибухових матеріалів. Кількасот партизанів вирушили за Буг суходолом.

(Мечислав Юхневич, Юліан Тобіаш. Польсько-українська співпраця у підпільному і партизанському русі в роки Другої світової війни.)

Документ 13

[ЛИСТІВКА ОУН]

Польські громадяни!

На вашій і нашій землі шаліє німецький імперіалізм. Протягом історії німці насильством вас нищили і нищать. Вони готують для вас і для всіх поневолених народів фізичне знищення. Скільки це ваших сіл, вашого майна за Бугом пішло з димом? Скільки найкращих синів вашого народу поклало свої буйні голови? Скільки сиріт і вдів поневіряються внаслідок німецького терору по вашій землі? За що? Тому що так сподобалось грабіжникові? За те, що йому сподобалось загнати у ярмо вашу батьківщину, забрати ваше майно, ваше багатство?

Сьогодні ви стоїте над домовиною, чому причиною є і ви самі. Сьогодні ваші найкращі сини, найкращі офіцери і старшини загинули від німецьких рук, але, очевидно, вам цього мало. Замість того, щоб стати до боротьби з ворогом, як інші народи, ви йдете до нього на службу. До кого? За що? Сьогодні на цій службі всіма способами ви намагаєтесь нас знищити, всю свою ненависть і гнів спрямовуєте на український народ. Ви сьогодні стаєте головними злочинцями, які палять наші села і розстрілюють наше населення. Нині наша адміністрація покинула свої посади, щоб німці не мали такого доступу до наших сіл, щоб не могли нас так нищити. Ви перші добровільно зголошуєтесь на їхні місця і допомагаєте німцям проводити бандитську роботу. Ви сьогодні ще сліпе знаряддя у німецьких руках проти нас. Але пам'ятайте, якщо загал польського суспільства не вплине на тих, хто пішов до адміністрації, на фольксдойчів, поліцію та інших і не вплине так, щоб вони покинули ті місця, то гнів українського народу впаде на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше спалене село, кожна спричинена вами наша жертва відіб'ється на вас.

Ми вас до цього часу не зачіпали, навпаки, хотіли і хочемо, де тільки можливо, співпрацювати з вами, як і з іншими поневоленими народами, але ваші останні виступи проти нас не свідчать про можливість такої співпраці. На кожен ваш виступ проти нас відповімо нашим виступом. Думаємо, що краще буде вам співпрацювати з нами, ніж проти нас. Не хочемо заганяти вас у ярмо. Навпаки, хочемо, щоб і ви, як і інші підневільні народи, творили своє життя на своїй етнічній території. Ми вам допоможемо. Разом, спільними силами станемо до боротьби з нашим і вашим ворогом. На наших землях у майбутньому будете мати такі права, як і наше суспільство, але те все залежатиме від вашого ставлення до нашої боротьби за свободу.

Поляки! Опам'ятайтесь! Повертайтесь додому. Ті, хто нині служить і допомагає німцям, ще можуть повернутися, пізніше буде запізно. Хто й надалі буде служити і допомагати гестапо, того не мине заслужена кара.

Останній раз закликаємо: не накликайте на себе заслуженого гніву!

Нехай живе дружба поневолених народів!

Хай живе національна революція!

Хай живуть усі народи, які борються за н ^залежність на своїх землях!

Хай живе українська національна революція, яка об'єднує всі поневолені народи у боротьбі проти московсько-німецького імперіалізму!

Свободу народам, волю людині!

Смерть усім імперіалістам!

18/5 1943 р. ОКРУЖНЕ КЕРІВНИЦТВО ОУН

С А КС PZPR, zesp. 2400/1, sygn. 203/XY, t.5,5.224

Документ 14

УТВОРЕННЯ ГРАНАТОВОЇ ПОЛІЦІЇ НА ВОЛИНІ

На початку червня 1943 р. німці організували на Волині польську поліцію, яку обмундирували і озброїли. Поляки добровільно зголошувалися йти до поліції, переважно ті, чиї родини були помордовані. Додатково німці перекинули на Волинь польські батальйони «Шупо», які організували і навчили у Денбиці біля Кракова, а німецьку «Шупо» вивели. На Людвіпольський район до Бистриці виділили одну роту «Шупо» і одну роту польської поліції з волиняків. Так само було і в інших районах, аж до Янової Долини. Відтоді розпочалися нові порядки. Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоч і в німецьких мундирах, як вправно вони крокували з польською піснею на вустах. Побачивши це, українці зовсім похнюпились, а на обличчях можна було спостерігати пригнічення і страх. Вони сиділи вдома, мало коли виходячи на вулицю. Передусім поляки відімстили за спалену Немилу, тобто певного дня оточили село Вілла, де переважно переховувалась банда, і всіх у селі розстріляли, а хати повністю поспалювали. Деяким польським селам німці давали зброю, щоб вони могли самі захищатись. Наприклад, Гута Степанська у Костопільському повіті під час нападу великих українських банд захищалась 3 дні й відбила атаку. Під час бою її спалили. Тим часом на Заріччі польські партизанські загони швидко збільшувались, набирали сили. Їх чисельність зростала кожного дня. З самої лише Гути Степанської, після її спалення, до польських партизанів прийшло більше 300 осіб зі зброєю. Партизанське командування перебувало у Старій Гуті. Там був і штаб радянських партизанів. Між ними був також ксьондз, який свого часу, як я вже згадував про нього, працював у карному таборі праці в Людвіполі. Коли табір був розбитий, його взяли під свою опіку до Старої Гути поляки. Рота польської поліції майже кожного дня робила вилазки у села і ліси, знищуючи банди. З іншого боку польські партизани переслідували їх і нищили по лісах, не даючи на Заріччя доступу. Були випадки, коли польська поліція вела бій і несподівано з'являлись польські партизани, які допомагали спільно бити банду. Польська поліція таємно від німців час від часу постачала партизанам набої. Під час одного бою з бандами поліція віддала польським партизанам гранатомет, пояснивши німцям, що пропав у бою з українцями. І так громили з обох боків банди, які ніде не могли знайти підтримки. Так само діялось і в Костопільському та Сарненському районах. Українські села горіли, а народ утікав із сіл і ховався в лісах, викопуючи собі землянки. На такі землянки натрапили поляки у лісі біля села Борщівки у Костопільському повіті, де знайшли величезні схови зерна, борошна тощо. Банда намагалась захищати доступ до них, але добре дістала за шкіру і втекла, залишивши все. Німці і в цьому випадку скористались, бо після спалення такого села забирали всю худобу і зерно.

СА КС PZPR, zesp. 2400/8, sygn. 203/XV– 42, s. 39–40.

Документ 15

[ВІДОЗВА ОУН]

ПОЛЯКИ!

Наближається вирішальний момент нинішньої війни, розпочатої агресією Берліна і Москви з метою уярмлення вільних народів.

З вичерпанням сил обох загарбників організовуються і зростають революційні сили поневолених народів. Перше місце серед народів Центральної і Східної Європи, уярмлених німецьким і московським імперіалізмом, займають український і польський народи. Обидва ці народи ведуть нині запеклу боротьбу з окупантами, обидва також готуються до відродження своїх власних національних держав.

Однакове становище, спільні вороги і спільні цілі, якими є власні держави, повинні спонукати обидва народи, як, зрештою, і всі поневолені народи, до спільної боротьби в єдиних лавах проти імперіалістичних загарбників. Адже очевидно, що вирішального удару Берліну і Москві можуть завдати переможні революції народів, підкорених цими імперіалізмами. Звідси також логічним наслідком є спільний революційний фронт поневолених народів проти імперіалізму під гаслом вільних національних держав.

Український народ завжди був переконаний, що умовою тривалого і незалежного державного існування обох народів – українського і польського – є двостороннє порозуміння на платформі взаємного визнання. Ця умова є наслідком нашого спільного існування між двома потужними державами – Німеччиною і Росією, які з огляду на свою силу і свій імперіалістичний характер завжди були ворогами сусідніх народів. І особливо вони завжди намагались поневолити український і польський народи. Треба також сказати, що реалізацію цих планів їм полегшила легковажно провокована ненависть між українським і польським народами. Москва і Берлін знаходили і в майбутньому знайдуть спільну мову, якщо йдеться про повалення української або Польської Держави і про поневолення обох народів. Особливо цю правду польський народ пізнав під час поділів, а останнім часом у 1939 р. На жаль, цю правду не хочуть усвідомити польські імперіалістичні кола. Дивним і незрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський народ хрипить у ярмі німецького загарбника і коли також Росія планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні керівники оголошують немилосердну боротьбу українському народові, відмовляють йому у праві на незалежне державне існування. Польські імперіалісти за жодних умов не можуть погодитися з боротьбою українського народу за незалежність і у своїй сліпій ненависті до нього йдуть так далеко, що стають союзниками найбільших ворогів незалежної Польщі – російського і німецького імперіалізму. Цілком очевидно, що коли сьогодні провідники одного поневоленого народу закликають до боротьби з іншим поневоленим народом, то таким чином сприяють ослабленню спільного фронту поневолених і самі стають союзниками загарбників.

Але, власне, так є, бо не що інше, як звичайна агресивність і бажання панувати над іншими народами, становлять основу всієї політики польських керівників. Тому так швидко вони можуть знайти спільну мову з Берліном і Москвою, коли йдеться про знищення українського народу, і не хочуть знати того, що, оголошуючи війну українському народові, ведуть на бездоріжжя весь свій народ і готують для нього катастрофу.

Чого хочуть польські керівники?

На основі різних видань («Боротьба», «Наша східна земля», «Східні землі Речі Посполитої» та інші) можемо стверджувати, що тут йдеться про Західноукраїнські землі, які вони називають «наші Східні землі». Але при цьому вони включають у це поняття навіть східні українські землі включно аж до ріки Дніпро.

Усі ці території, на їхню думку, мають належати Польській Державі. Таким чином польські імперіалісти хочуть насильно уярмити 7 мільйонів українців Західної України, як це було до 1939 р., а крім того, всю Правобережну Україну. Зрозуміло, що йдеться про загарбання, подібне до імперіалізму Москви або Берліна.

На землях Західної України, не кажучи вже про Правобережну, в переважній більшості проживає український народ. Кожен поляк знає, що, незважаючи на колонізаційну політику, яка тривала ціле століття, польським урядам не вдалося змінити образу цих земель. Тому смішно, коли нині читаємо у польських виданнях про нові плани, спрямовані на знищення українського народу в Західній Україні. Якщо цього не вдалося зробити протягом кількох століть, не вдасться і нині. Українського характеру Західної України ніхто не може заперечити, бо тут у переважній більшості живе українське населення. Поляки становлять незначну меншість, і то у містах. Коли польські імперіалісти на підставі цього факту вимагають приєднання Західної України до Польщі, то це те саме, чим були б наші претензії до всього Краківського воєводства з того приводу, що там живуть українці.

Крім цього, польські правлячі діячі забувають, що український народ є народом, який століттями бореться за свою державу, і особливо останні два десятиліття не вагався вести боротьбу за свою свободу з найстрашнішим більшовицьким ворогом. Також німецькому окупантові український народ оголосив безкомпромісну боротьбу, незважаючи на те, що німці ще донедавна були наймогутнішими мілітаристами у світі. Як можуть думати польські імперіалісти, що ми погодимось на нову польську неволю? Надії на «шанобливий руський народець» уже не раз дорого коштували полякам, а тепер можуть трагічно вплинути на долю Польщі.

40-мільйонний український народ бореться нині проти потужних ворогів і напевно зможе захистити свою незалежність також від польських імперіалістів.

Якщо не бажаєте повірити цій правді, зможемо довести її на практиці.Український народ буде боротись проти всіх спроб відірвати Західну Україну від решти українських земель, вважаючи ці спроби імперіалістичними домаганнями, які відмовляють у праві на національне самовизначення.

Поляки:

Спільна доля, яка об'єднала нас, і наша боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави вимагають порозуміння народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо ворожих планів стосовно до польського народу і ке хочемо ні п'яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення і на власну державу. Наше ставлення до польського народу випливає з приязні й бажання співіснування.

На жаль, цієї нашої позиції не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні керівники. Вони не визнають права українського народу на власну державу, вони закликають польські маси до боротьби з українським народом. Вони навіть використовують німецького окупанта з метою знищення українського народу. Польські зондердінсти, баншютце, бігеншафти, польські фольксдойче допомагають німцям поневолювати український народ. Таким чином вони зміцнюють німців і полегшують їм тероризування також польського населення. Польські боївки на Холмщині, Підляшші, Галичині, Волині провокують німців до протиукраїнських дій, стають німецьким знаряддям у боротьбі проти українського народу. Якщо внаслідок цього доходить до взаємної боротьби між українським і польським населенням, то німці із задоволенням потирають руки.