Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

Додаємо звіт волинського делегата (додаток № 21) і повітові звіти (додаток № 22 відсутній – Ред.).

Останнім часом українські банди намагаються перекинути свій засів смерті за Буг, на Грубешівщину і Холмщину, але їхні намагання на цих територіях уже зустрічаються із завчасно підготованим опором польського населення, яке перехоплює емісарів, котрі намагаються пробратися сюди з Волині. Тепер на Волині з'явились також сильні підрозділи радянських партизанів, які налічують більше двадцяти з лишком тисяч осіб, серед них і польський підрозділ імені Тадеуша Костюшка, який намагається вербувати польську молодь. Радянські підрозділи вступають у сутички з українськими підрозділами і бандами, а також виступають проти українського населення, яке контактує з бандами. Радянським підрозділам надають спорядження з повітря. Волинь вважають радянською землею, так само як і радянські частини у Східній Малопольщі, оголошуючи прихід радянської влади. Там, де польське населення не хотіло користуватись більшовицькою допомогою, самі більшовики почали брати участь у нападах на польські поселення. Останнім часом німці скидали з літаків листівки українською мовою, закликаючи українців до повернення порядку і покірності німецькій владі, яка захищає українців від більшовиків і поляків, котрі хочуть накинути їм свою владу з допомогою англійців.

Згідно з єдиною думкою як волинського окружного представника, представників війська з Волині, так і українських діячів, відозва польського уряду до українців, якби була зроблена раніше, ніж почались групові вбивства, могла б запобігти величезному збільшенню тих вбивств і зупинити злочинну ворожу пропаганду. Радянська і німецька окупація, 4 роки чужих урядів і цілковите мовчання польського уряду стерли у свідомості українського населення, особливо сільського, пам'ять про Польську Державу, а мовчання польського уряду протягом 4 років тим більше дозволило їм повірити ворожій пропаганді, що Польща ніколи вже на ці землі не повернеться. Відозва польського уряду була б для українського населення Волині підтвердженням, що Польща є, Польща живе і Польща повернеться. І принесе з собою спокій і безпеку, повагу до права і свободи особистості та вільний національний, культурний і господарський розвиток своїм громадянам, мешканцям Волині, незалежно від віровизнання і національності.

Трагічні події на Волині показали нереальність «Сокальського кордону», існування різниці між українцями із Східної Малопольщі і українцями з Волині як лояльними громадянами Польської Держави. Якщо там і були такі, то у мінімальній кількості і без впливу на оточення, а народна маса з точки зору освіти і культури стоїть значно нижче від народної маси у Малопольщі.

VI. Представництво і ПКП. Партії. Військо

Справи національних меншин, які проживали на східних, південно-східних і південних землях, зосереджені у Департаменті інформації і Департаменті внутрішніх справ. При Департаменті інформації існує Східна комісія, яка збирає інформацію про Східні Землі і готує місячні і періодичні звіти. Місцевими органами від Представництва є волинський і львівський окружні представники. У Тернополі і Станіславі нема представників, що негативно свідчить про організаційну силу польського елементу на цих землях. Останнім часом повинні бути визначені заступники львівського представника у Тернополі (з Квадрата) і у Станіславі (з Кола). Волинське Представництво має організаційну мережу, яка охоплює всі польські поселення. Волинський Корпус Безпеки і Самооборони (Селянська Сторожа), що нараховує приблизно 5 тисяч людей, може бути збільшений до кільканадцяти тисяч, але не має потрібної кількості зброї. Східна комісія і Східне Бюро складаються виключно з людей, які з мотивів своєрідного розуміння патріотизму принципово не визнають жодної української проблеми, сприймаючи все в оптимістичному щодо Польщі дусі, охоче уникають самого слова «український», замінюючи його визначенням «руський», і не шкодують в офіційних звітах епітетів проти українців такого роду: «гайдамацьке дикунство», «гайдамацький бунт», «попи» замість греко-католицькі священики, і т.ін. У власній хроніці, підготовленій на основі української преси, Східна комісія виклала навіть свою «програму» з українського питання: треба надати руським селянам привілей стати добрими поляками, і вся українська справа буде вирішена.

Характерною особливістю ставлення Департаменту інформації є факт, що офіційний орган Департаменту інформації «Річ Посполита» від початку свого існування до нинішнього дня не опублікував жодного матеріалу з українського питання.

Подібну позицію виказує у своїх звітах Східне Бюро. Згідно зі звітом від 18.1.1943 р. «більшість українського чи псевдоукраїнського населення Східних Земель зустрічає повернення на ці землі польської державності загалом привітно, зберігаючи до подій нейтралітет або навіть активно виявляючи своє ставлення до Польської Держави».

«На Волині переважна більшість українського сільського населення і частина інтелігенції все більше відчувають солідарність з поляками».

Коли вже у лютому 1943 р. почались масові вбивства польського населення на Волині, Східне Бюро, захоплене цими випадками зненацька, у звіті за квітень 1943 р. пише всупереч правді, що українське населення у величезній більшості відмежовується від цих злочинів.

У звіті за травень Східне Бюро пише, що лише у двох повітах українське населення тісно співпрацює з бандами, а загал автохтонного сільського населення поводиться пасивно, і лише у звіті за липень Східне Бюро пише вже, не приховуючи правди, що «в акції вбивства поляків взяло участь головним чином селянське населення». У звіті за квітень Східне Бюро пише, що мусить навести «думку, отриману від чинників, які найкраще орієнтуються у цих справах», чий представник у квітні 1943 р. рішуче і з повним почуттям відповідальності заявив, що, враховуючи нинішній стан речей, ймовірність українського повстання у переломний момент є дуже незначною. Звертаємо особливу увагу на цей факт, оскільки певні чинники у Варшаві, спираючись на думку, що таке повстання мусить бути, єдиним запобіжним засобом проти вибуху повстання вважають початок переговорів з крайніми українськими націоналістами і пропонування поступок.

Після таких оптимістичних прогнозів і неминучих випадів проти «варшавців», не підтриманих жодним доказом, уже в наступному абзаці того ж звіту говориться, що «необхідною є також підготовка всередині держави і за кордоном підрозділів (!), які у переломний момент були б спрямовані на загрожені напрямки. Придушення в зародку реакції, яка вибухає в одному місці, запобіжить її поширенню». У звіті за липень, всупереч цій думці найкраще орієнтованих чинників, викладеній у квітні якнайрішучіше і з повним почуттям відповідальності (!), Східне Бюро пише дослівно: «Непередбачувані (!) крайні українські чинники у будь-який момент можуть викликати вибух кривавих подій, які здатні підрізати польськість на цій території. Польське населення відчуває загрозу, шукає засобів безпеки і звертається по допомогу до компетентних чинників». Отже, від оптимістичних квітневих висловлювань у липні не залишилось навіть сліду (!).

Інформація Департаменту інформації (Східної комісії) характеризується неприхильністю до українців і є далеко не точна. У звіті за І півріччя 1942 р. при порівнянні партій на першому місці стоїть УВО, хоча воно ще у 1929 р. на конгресі у Відні перетворилось в ОУН (Організацію Українських Націоналістів), про яку у звіті нема жодної згадки.Мова йде про Василя Вишиваного, який вже давно належить до архіву.

Професор Юліанський доручив призначеному ним спеціальному референту підготовку відозви до преси з української справи і внутрішніх вказівок для пропаганди у польському і українському суспільстві. Долучаємо текст відозви і вказівок, схвалених професором Юліанським (додаток № 13 і 14).

Для вивчення національних проблем нещодавно була створена Національна Рада як дорадчий орган ПКП і Представництва Уряду. Крім представників Четвірки, до неї входять ПР (представник Ради) Ольгерд як видавець «Східних Земель Речі Посполитої» і представник «Східних Земель». Також до неї входить представник війська, визначений Комендантом ППЗ. Головою Ради є І заступник ПР (з «Трикутника»).

Це пояснення справи з організаційної точки зору. По суті ж професор Юліанський ще в лютому доручив підготувати доповідь на ПКП для спонукання ПКП до серйозних резолюцій, які закликають уряд до оголошення декларацій в українській і білоруській справах. Для орієнтації додаємо проект тез до декларацій і відозв, які планувалось оголосити, затверджений професором Юліанським (додаток № 17).

На засіданні доповідач посилався на факт, що до початку війни Польський уряд і польські офіційні діячі не подавали ознак життя українським і білоруським громадянам на Східних Землях, що видання декларації і відозв буде необхідним засобом пропольської пропаганди на цих землях проти ворожої пропаганди і зменшить реакцію на можливі спроби українського повстання серед широких мас українського суспільства, на що вказує ЗВЗ, намагаючись утримати Східні Землі по можливості без пролиття крові за якнайменшої збройної акції з огляду на недостатні сили і великі завдання у переломний момент. У доповіді було також посилання на вплив декларації і відозв на безпеку життя і майна поляків на Східних Землях у зв'язку з можливістю збройної акції крайніх українських сил, спрямованої проти спокійного польського населення.

В результаті дискусії була ухвалена резолюція голосами Трикутника й Кола (ПС) і самого професора Юліанського, який послався при цьому на прецедент на засіданнях ПКП, і своєчасно надіслана уряду. Професор Юліанський також постановив одночасно вислати представників до митрополита Шептицького в особах представника Уповноваженого і члена Конфедерації Народу (крило ОНР), який розмовляв уже з митрополитом для прискорення спроби порозуміння з таким важливим представником українського суспільства. За день до надання детальної інструкції професор Юліанський був арештований.

Новий Представник Речі Посполитої доручив знову підготувати доповідь щодо української справи на ПКП і підтримав наведений нижче проект мінімальної позитивної програми щодо української справи:

Річ Посполита Польща забезпечує українському населенню в Польщі вільний національний, культурний і господарський розвиток, зокрема:

1. Гмінне, повітове і воєводське самоврядування.

2. Загальну і середню національну школу і український університет для забезпечення вільного розвитку національної української науки і культури у кордонах Речі Посполитої.

3. Рівноправність української мови в суспільному управлінні і в судах.

4. Допуск українського населення без обмежень до служби у суспільному управлінні й у війську.

5. Рівну і справедливу участь українського населення у земельній реформі.

6. Створення можливостей для господарського розвитку українського населення на рівні з польським населенням.

Крім того, у відозві до Краю (Уповноваженого Уряду): а) гарантії права і власності, особистої свободи і свободи віросповідання; б) застереження щодо актів насилля, які будуть каратись зі всією суворістю права.

Представник Речі Посполитої цілком поділяв викладену в доповіді позицію, що засадничі права, які випливають з декларації уряду від 24 лютого 1942 р., не можуть бути предметом торгівлі з українцями, але мусять бути чітко підтверджені незалежно від того, чи українці захочуть розпочати зобов'язальні розмови. Уряд повинен уточнити свою позицію, заявлену до цього часу в загальних запевненнях. Над доповіддю, яка була підсилена детальним обґрунтуванням кожної тези пропонованого змісту декларації уряду, почалась дискусія. Після цього засідання надійшла ухвала уряду з української справи від 23.111.1943, яку Представник Речі Посполитої розіслав Четвірці для визначення позиції. На наступному засіданні ПКП розглядалась уже тільки справа відозви ПКП до українців. Її текст був надісланий уряду. Ця відозва є результатом компромісу чотирьох партій, і це слід підкреслити. Її недоліком треба вважати відсутність розмежування з колишнім санаційним урядом і непідтвердження, що майбутня Польща – це Польща Демократична.

Якщо йдеться про ставлення партій, то позиція Трикутника очевидна з внутрішньої декларації (додаток № 16), ухваленої ще восени 1942 р. і з огляду на тодішні відносини з СРСР не оголошеної, а також з декларації, надрукованої вже після повідомлення ТАСС (додаток № 19).

Коло підтримує територіальну автономію в теорії і самоврядування на практиці, після якого колись прийде автономія. Квадрат, який через свого представника у ПКП погодився розглядати справу незалежності України в країні, є прихильником обмежених поступок на користь України і українців, вважаючи боротьбу з українцями за культурну експансію неминучою.

Ромб, ідеологічно підсилений Унією, повинен взагалі представляти и позицію і самоврядування, національну освіту, університет в Галичі. Але під впливом напружених відносин через волинські події Ромб не має окресленої позиції з українського питання. Отже, треба підкреслити, що ЗВЗ перший почав кампанію щодо просування української справи у пропагандистському напрямку і спроби вирішення проблеми або хоча б примирення країни через порозуміння з українцями для запобігання можливому кровопролиттю у переломний момент або обмеження його до мінімальних розмірів.

12 жовтня 1943 р. на засіданні Національної Ради представник війська висунув такі тези національної політики:

Постійність російської загрози призводить до того, що польська політика, аж до часу зміни поведінки Росії, мусить боротися з усіма російськими партіями у сусідніх державах і мобілізовувати до спільного фронту всі антиросійські чинники. У цьому фронті велику роль повинні відіграти народи, які живуть на окраїнах Речі Посполитої (литовці, білоруси й українці).

Польська політика повинна бути такою, щоб зв'язати ці народи з Польщею і на цьому шляху зміцнити військовий потенціал Польщі.

З тактичної точки зору польська політика має бути сміливою, не повинна уникати переговорів з цими народами і не відмовлятись від висунення проектів спільного майбутнього.

CA КС PZPR, zesp. 2271/4, sygn. 202/III/203, s. 1-17

Додаток 1

РОЗПОРЯДЖЕННЯ У СПРАВІ ШЕМАТИЗМУ НА 1944 р. (№ 2900/К).

(Вказівки для духовенства стосовно збирання матеріалів за період пацифікації 1930 р., часу безпосередньо перед війною і польсько-німецької війни)

РОЗМОВА ПОЛЯКА З УКРАЇНЦЕМ (ц.д.)

(Розмова відбулась 30/31.Х.1942 у Кракові між Володимиром Горбовым (член українського уряду Ярослава Стецька) і Стефаном Гротом-Ровецьким. По суті це лише монолог Горбового)

Поляк…

Українець: читача-українця мусять вразити перш за все часті погрози суворими карами, які чекають на українців за їхні провини проти Польщі. Про це пишуть часто і гостро, обіцяючи далекосяжні репресії, яких зазнає весь український народ. Проминемо те, що погрози покаранням взагалі є сумнівним засобом пропаганди, бо можуть підкорити чи настрашити тільки неідейних, малосвідомих особистостей, особистостей хитких і м'яких, і що більше, спрямовуючись на осіб, які насправді, згідно з божими і людськими законами, повинні відповідати за свої неетичні, а то і злочинні дії, можуть вцілити в ідейних людей, які діють із шляхетних, патріотичних мотивів і працюють для добра свого народу, поважаючи при цьому свою особисту і національну гідність, але й шануючи той народ, проти якого силою обставин прямо чи посередньо спрямована їхня діяльність. Для всіх ясно і зрозуміло, що у разі реституції Польської Держави відбудеться пошук серед нас різних винуватців і будуть застосовані різноманітні репресії, але таке сильне наголошення цього нині, коли незрозуміло, яких вчинків вони будуть стосуватись, діє відштовхуюче стосовно ідейних діячів останнього типу і навіть стосовно тих, хто у воєнний час ухилився від будь-якої діяльності і чий єдиний «злочин» полягає в тому, що любить свій народ і бажає йому якнайкращого. Тут не йдеться про почуття страху, лише про те, що позиція польської сторони може вважатись нами вираженням ненависті, а не політичного розуму. Бачимо в цьому емоційну основу, елемент помсти, відповіді, а не елемент розумовий і сутнісний.

Читаючи всі ці обіцянки, завжди задумуюсь над тим, якою є їх психологічна основа, в чому полягає причина такого засудження всього українського народу чи його активної частини, котру, якщо розглядати це політично, належить ототожнювати з усім народом. Задумуюсь над тим і не можу зрозуміти. Почнемо з принципових справ. Щодня можна почути від поляків, що українці «зрадили» Польщу. Це грубе непорозуміння. Поняття зради рівнозначне порушенню вірності. На якій підставі вимагаєте від нас, щоб були вірними Речі Посполитої Польщі?

Маємо власні національні і незалежницькі прагнення. Ми – останній великий народ в Європі, який не має своєї незалежної держави, багато значно менших від нас народів мають свою незалежність. Чи можуть цьому дивуватись поляки, які протягом приблизно 150 років були позбавлені власної державності, які своїх найкращих синів жертовно віддали для завоювання цієї незалежності, які лише 25 років як відновили незалежність? Якщо є якась порядність, якась етика, якесь примітивне почуття справедливості, то не можна нас за це засуджувати. Український народ у 1917 і 1918 роках спромігся на героїчне повстання, і тоді, коли здавалось, що для всіх народів світу зоріє нова ера, вимагав і для себе права до незалежного існування. Польський народ, який постав після занепаду, через свого найвищого представника подав руку українському народу. Порозуміння двох найвизначніших наших осіб, Пілсудського і Петлюри, було чудовою сторінкою нашої історії. До нинішнього дня постать Петлюри, чиє прізвище нерозривно з'єднане з ідеєю польсько-української співпраці, залишила глибокий культ в українському народі. Ризький договір був сприйнятий українцями як нова трагедія, новий поділ України. Основна маса нашого народу залишилась під більшовицьким ярмом, але значні території з нашою етнічною більшістю опинились у Польській Державі. Після союзу Пілсудський – Петлюра мали підстави очікувати, що відроджена Польська Держава забезпечить нам у своїх рамках можливість національного розвитку. А що ж насправді сталось? Польські політичні діячі почали вважати українське питання неіснуючим. Коли хтось із наших депутатів першого сейму сказав про кілька мільйонів українців, які проживають у Польщі, пролунав сміх і вигуки: «Які мільйони, чи пан ошалів?» Обмежено навіть наші здобутки, які ми отримали у спадок від небіжки Австрії, достатньо згадати про ліквідацію кільканадцяти кафедр у Львівському університеті. Звичайно, ми мали певні свободи, звичайно, польську «пацифікацію» не порівнюємо з тими жахливими подіями, які відбувались перед нашими очима, але напевно и не хочемо вимірювати польську владу німецькою міркою. У кожному разі український народ не знайшов у Польщі можливостей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і принижуваним цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття, досить згадати про заборону навіть самого слова «українці». Як можна у цій ситуації стверджувати, що ми мали якісь обов'язки вірності перед Польською Державою? Найбільше, що могли мати, це обов'язок певної елементарної лояльності, прийнятої в стосунках між окремими людьми, а також у громадському житті.

Чи ухилились ми від цих обов'язків як народ? Рішуче стверджую, що ні. Найкращою перевіркою був вересень 1939 р. Ніде у всій доступній мені підпільній літературі не зустрів іншої оцінки нашої поведінки у вересні 1939 р. Навпаки, було багато підтверджень, що польський боєць української національності належно виконував свій військовий обов'язок. Що у першій половині вересня не було жодних небажаних виступів українського населення. У другій половині вересня – так. Але й щодо цього польська підпільна публіцистика погоджується, що не були це дії організованого політичного характеру, просто кажучи бандитські. І тому треба собі усвідомити, що:

1. Вибуху війни передував кількамісячний «гарячий період», під час якого конфлікт, що наближався, було видно, як на долоні, і тоді крайні українські чинники (ОУН) могли підготувати звичайні саботажно-диверсійні дії чи, якщо комусь це краще звучить, – повстанські на випадок початку війни. Проте ця акція не була організована, і поведінка українського населення у ці гарячі місяці з польської точки зору була зразковою.

2. Уже в останні дні серпня і перші дні вересня арештовано тисячу невинних людей тільки тому, що вони вирізнялись активністю в українському суспільстві, і вивезено їх до Берези, що викликало в українському суспільстві, яке готувалось до виконання військового громадянського обов'язку, глибокий жаль.

3. У другій половині вересня 1939 р., коли відбулися згадані раніше гідні засудження виступи, Польська Держава вже валилась, настав повний безлад польської адміністрації, що вивільнило різні низькі інстинкти.

Зрозуміло, що до українського народу в цілому з приводу його поведінки у вересні і перед вереснем 1939 р. не можна висувати жодних претензій.

А тепер про поведінку вже після вересня. Почнемо від радянської окупації. Правління цього окупанта було спрямоване перш за все проти поляків, так що навіть нечисленна польська громада була у значній мірі знищена. Хто залишився? У своїй масі – українці і євреї – у певному відсотку. Хто правив? Повністю радянські прибульці, а з автохтонів була допущена єврейська маса і українці – у певному відсотку. Чи можна стверджувати, що повсюдно були організовані антипольські виступи місцевого українського населення? Твердо – ні, навпаки, дуже далекі одне від одного польське і українське політичні середовища уклали у той час неписане припинення бойових дій, «лили воду на свої мечі» й спільно відчували радянську окупацію як утиск. Кожний політично грамотний поляк, який провів період 1940—41 рр. на тих територіях, це підтвердить.

Тепер про німецьку окупацію перед червнем 1941 р. у Генеральній Губернії, а після червня 1941 також і на східних територіях. Німецький окупант вміє підступно використовувати увесь потенціал окупованих територій і все населення цих територій залучає до співпраці, застосовуючи майстерно поступовість у підході: спочатку вимагає відносно незначної співпраці, яка ніби й не перебуває у протиріччі з патріотичними почуттями завойованого народу, і лише пізніше все більше затискає гайки, але робиться це так, що кожний наступний крок видається лише незначною зміною, проти якої і не варто чинити опір, якщо вже попередньо настільки багато віддано. Причому відносно кожного завойованого народу застосовують інший підхід й іншу тактику, навіть до дуже близьких і сусідніх народів. Тому німці застосовують одну тактику у ставленні до чехів і зовсім іншу – до словаків, інакшу – до бельгійців, а ще іншу – до голландців. Але всюди одна міра визначена: чим більша небезпека загрожує німцям з боку якогось народу, тим суворіший запроваджують режим, тим менше дають йому свободи і тим менше від нього вимагають. Словакам дають значно більше, ніж чехам, і більше від них вимагають. Українцям дають більше, ніж полякам, але також і ставлять до них вищі вимоги. Ці вимоги ретельно диференційовані, і при тому кожний народ так тримають у шпорах гітлерівської системи, що до цього часу жоден народ не зміг чинити спротив німецьким вимогам. Поляків, поза сумнівом, найбільше гноблять, але, попри те, наприклад, діють польська поліція, польські суди, низка польських інституцій і закладів. Безперечно, поляки не підтримують вбивств євреїв, але знамениті поляки є повірниками маєтків, конфіскованих у євреїв. Ба більше, самих євреїв (єврейську міліцію) змушують вбивати своїх земляків. Пересічний поляк у Львові бачить, як «працює» українська міліція на виконання німецьких розпоряджень, і посилюється у ньому ненависть до… українців. Той самий поляк, якби мешкав у Варшаві і бачив, що тут виробляє польська поліція, яку вже ніхто не називає польською, а лише «гранатовою», то набрався б ненависті до… поляків. Це все ви повинні взяти до уваги: а) переважна більшість діючих українських політиків і діячів (кожний, хто трохи знає ту справу, може згадати кілька прізвищ) відійшла у тінь і не бере жодної участі у громадському житті; б) кількість українців, які співпрацюють з гестапо, я стверджую, менша, ніж кількість тих же поляків; в) те саме стосується кількості комбінаторів і військових гієн, які наживають маєтки на співпраці з німцями і жиріють на недолі і злиднях народних мас; г) якщо десь українець скривдив поляка, то чи рідкісними є випадки, коли українець кривдить українця, поляк поляка, і навпаки, чи кожний поляк, що контактує з українцями, не знає прикладів, що українець ідейно і безкорисливо допоміг поляку не через якийсь страх чи бажання підстрахуватись, а керуючись мотивами суто людської і християнської солідарності?

Отже, як бачить пан, мені болить і повинно боліти кожному українцеві, якщо поважні польські політичні діячі виступають, посмію ствердити, з не досить продуманими, загальними, але емоційно сформульованими погрозами, змістом яких є «ми з вами порахуємося».

Фрагмент з книги Бохенського «Польсько-українська проблема на Червенській Землі» – перше видання конфісковане.

Додаток 3

СТАВЛЕННЯ АРМІЇ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Щоб завершити розділ про психологічні моменти, які роблять неможливим для пересічного українця мати будь-яке інше ставлення до польськості, крім жалю і ненависті, мусимо розглянути питання ставлення військової влади до українськості. Діяльність деяких вищих військових на Червенській Землі у 1936—37 рр. назавжди залишиться темною сторінкою історії нашої армії. Досить сказати, що у період селянських страйків, коли українці поводилися винятково спокійно і лояльно, з'явились військові літаки, які порозкидали листівки з закликом спрямувати боротьбу проти українців. Таким чином, навіть тоді, коли не було жодних підстав для цього, польське суспільство мобілізовувалось в українофобському напрямку. (…)

Додаток 4

УКРАЇНЦІ ПРО СВІЙ ОСВІТЯНСЬКИЙ ДОРОБОК

12 і 13 березня у Львові відбувся організований УЦК з'їзд українських освітніх діячів з участю приблизно 200 делегатів з Генеральної Губернії. З виголошених на з'їзді і викладених у скороченні в українській пресі доповідей дізнаємося про особливості шкільництва й освітніх організацій.

Як випливає з доповіді магістра Кушніра, керівника відділу культурної праці при Українському Центральному Комітеті у 1943 р., у всій Генеральній Губернії діяло 2210 українських дошкільних закладів (у тому числі 239 постійних), в яких виховувалося 90 тисяч дітей. При Українському Освітньому Товаристві, яке діяло замість старої «Просвіти», існувало 3800 осередків, а у них 394 000 членів, організовувалися молодіжні гуртки, через які здійснювався вплив на молоде покоління. Українських загальних шкіл відкрито 4135, у них 8822 вчителі виховували і навчали 621 ООО учнів. Існувало 12 українських гімназій. У них було 5000 учнів і 160 вчителів. Вчительських семінарій – 7, в яких працювало 56 викладачів і 750 слухачів. Було 120 професійних шкіл з 1020 вчителями і 19 000 учнів; сільськогосподарських шкіл 196 із 796 вчителями і 63 949 учнями. Крім цього, існувало 2 школи для глухонімих з 65 учнями. У львівських вищих інститутах вчилося 2000 українських студентів.

З доповіді доктора Е. Цегельського дізнаємось про існування 750 хорів, двох диригентських курсів, у яких 168 учасників, про організацію заочного курсу теорії композиції, яким користаються 350 осіб. Інший розділ культурної роботи – це організація народних театрів. При У ЦК організаційно охоплено 1168 театральних гуртків, що об'єднують 35 000 членів, які дали 66 900 вистав для 500 000 глядачів.

Викладену інформацію доповнює стаття про бурси, опублікована у часописі «Краківські Вісті» 23.3 ц.р. Нині у ГГ існують 102 українські бурси, в яких проживає 6 179 вихованців (3618 хлопців і 2561 дівчина). В минулому шкільному році існувало 75 бурс з 3 672 вихованцями. Крім цього, українська молодь з професійних шкіл і гімназій у минулому шкільному році користувалася стипендіями у квоті 1 672 565 злотих. З огляду на професію батьків у нинішньому шкільному році стипендії отримують: 966 дітей селян, 183 – вчителів, 140 – робітників, 45 – священиків, 30 – ремісників і 297 – різних – разом у нинішньому шкільному році стипендії отримують 1766 молодих людей з професійних шкіл і гімназій загальною квотою 106 560 злотих щомісяця.

Додаток 5

УКРАЇНСЬКА ОСВІТА В ГАЛИЧИНІ

У часописі «Краківські Вісті» за 5.VIII. [1943] знаходимо таке порівняння стану українського шкільництва на терені нинішнього Дистрикту Галичина зі станом за польських часів: українських дошкільних закладів нині 79 постійних (за польських часів 60), сезонних 1400 (564), у них дітей 83000 (23829). Загальних державних шкіл нині існує 3200 (132), приватних – 0 (33), у них дітей 510 000 (441 000), вчителів 7300 (2805). Державних гімназій існує 10 (7), приватних 0 (17), вчительських семінарій 3 (0), малих духовних семінарій 2 (10), у цих школах вчителів 250 (242) і учнів 6025 (5750). Професійних шкіл існує 82 (1), приватних 0 (11), в них учителів 500 (38), молоді 10 000 (1270). Серед професійних шкіл: промислових чоловічих 22 (0), промислових жіночих 14 (2), торговельних 29 (4), рільничо-господарських 15 (3). У шкільному 1942/43 р. на Галичині має бути створено 53 нові українські професійні школи. «Краківські Вісті» підкреслюють брак учителів і те, що шкільне керівництво організувало у семи містах Галичини курси для помічників учителів загальних шкіл, на яких повинні скласти іспити на атестат про середню освіту 2000 кандидатів, і таким чином загальне шкільництво отримає 2000 кваліфікованих учителів.

Додаток 6

[РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПАДІННЯ ПОЛЬЩІ]

Відбуваються насправді глибокі зміни в українському суспільстві, які поляки повинні усвідомити. Українці, допавшись до посад, магазинів, робочих місць, насичуються економічно, хочуть збагатіти, нахапати якнайбільше матеріальних благ. Разом з тим сприятливі умови для культурного розвитку множать серед них людей європейського кшталту. Коли у нас повний застій у формуванні висококваліфікованих людей розумової праці, бо у підпілля перейшла навіть середня освіта, українці зміцнюються новими кадрами вихованих у західній еміграції інженерів, аграріїв, науковців, журналістів, кооператорів, а одночасно вони мають тут відкриті гімназії і створені у Львові інститути. У Празі продовжує працювати Український Вільний Інститут, Українська Політехніка – у Братиславі, Українська Господарча Академія і Український Технічно-Господарчий Інститут – в Подєбрадах. У всіх німецьких університетах розсіяні українці, де-не-де утворюючи навіть значні осередки, як у Берліні, Відні та в Граці. Пожвавлення культурного руху можна спостерігати у Львові, де працюють спілки українських письменників і художників (Спілка Українських Письменників і Спілка Українських Образотворчих Митців), виник Інститут Народної Творчості (вул. Францисканська, 7), підпорядкований УЦК, який організовує львівське і «галицьке» культурне життя, творить концертне бюро, режисерські курси, музичний кабінет, фінансує виставки. Всюди ці театральні й хорові осередки відновлюються, працюють над репертуаром народних вистав і пісень, сильно впливаючи на зміцнення почуття української національної ідентичності. У містах організовуються «Свята української книги і преси» разом з виставками книжок і газет.