Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

Але якщо після перехідного періоду сп'янілі від перемоги захочуть перейти до політики гноблення українців на довшу перспективу, то тоді, після першого доведення українців до відчаю, настане розрядка, наберуть сили швидше радикально-націоналістичні елементи, які у підпіллі закликатимуть українське середовище до відсічі і внутрішнього протесту проти Польщі.

Якщо йдеться про польське суспільство Червенської Землі, то, з одного боку, відчай українців і відповідь за здійснені злочини певною мірою заспокоять жагу помсти, а з іншого – це суспільство повинне буде зрозуміти міжнародну ситуацію і загальні вимоги польського державного інтересу; також, поза сумнівом, почнуться охолодження і значний перегляд поглядів, які треба буде поглиблювати посиленою і невтомною пропагандистською роботою, що з'ясовуватиме українську проблему від самих основ, з боку загальнополітичних питань.

[На цьому текст обривається].

СА КС PZPR, zesp. 2271/4, sygn. 202/III/202, s. 212–226.

Документ 53

Др. Тадеуш Бєлецький

КОРДОНИ

[Автор – один з лідерів Народової Демократії, у 1930—1935роках – депутат сейму, у 1938–1939 рр. – голова Центрального Правління Народової Партії, у 1940–1941 роках – заступник голови Народової Ради у Франції, у 1942–1945 роках – член Політичної Ради у Лондоні, проводир Народової Демократії в еміграції. У цьому розлогому (45 сторінок стандартного машинопису) наведеному рефераті стверджує, що Польща повинна бути великою, інакше вона загине через своє розташування між Німеччиною і Росією. Вважає, що велич – це історичне призначення Польщі, визначене Богом; щоб Польща могла виконати цю місію, Бог визначив їй природні географічні кордони, які утворюють балтійсько-чорноморську платформу (так зване міжмор'я), для розвитку польської культури і держави, що має природну цілісну річкову і транспортну систему, віссю якої є Вісла.]

(…) Аналізуючи ці висновки, легко можемо за допомогою мали у загальних рисах визначити територію, яка становить природну систему: тобто від заходу – Одра з її продовженням – Лужицькою Нисою, на півночі і північному сході – Неман і Західна Двіна, на сході – Дніпро. Південний кордон визначають нам Карпати і їх продовження – кордон Чехії аж до перетину з Лужицькою Нисою.

(…) Східна Пруссія, Щецинське Помор'я з Ругією, вся Силезія повинні належати Польщі як її історична власність. Чехія ж отримує Судетський край і південну частину Саксонії з територією Кам'яниці (Хемніц). На заході Франція повинна отримати територію до Рейну, Бельгія – Евпон і Мальмеди, Данія – Шлезвіг і Гольштин.

(…) Польськими портами будуть Щецин, Гдиня, Крулевець (Кенігсберг. – Є.П.),Клайпеда. На цьому просторі узбережжя польська творча сила змогла б розпочати потужну працю над своєю морською величчю. (…) Базами для військового флоту можуть бути Ругія, Узнам і Волін, Гель, Гдиня, Крулевець, Клайпеда. Наша праця повинна йти перш за все в напрямку розбудови і організації військового і торговельного флоту. Він для нас буде козирем могутності і значення у світі, а також у майбутніх місіонерських планах основоположним елементом у клопотанні нашої політики про можливі колонії.

(…) Литва своєю закордонною і внутрішньою політикою за увесь час свого існування показала, що не може бути самостійною державою. (…) Литва повинна увійти до складу Польської Держави на засадах 500-річного союзу з Польщею.

[На півдні автор пропонує союз з Чехією з метою створення антинімецького фронту]. Словаччина не дозріла до незалежного існування. (…) Карпатська Русь з огляду на наше місіонерське завдання повинна залишитися за Угорщиною. (…) Зрештою, Румунія повинна стати державою з обмеженою роллю через свою політичну незрілість і природно повинна перебувати у межах політичного і культурного впливу місіонерської думки Польщі.

(…) Не є настільки категоричною вимогою максимальний розмір східного кордону. Його визначення залежатиме від умов, які створить повоєнна ситуація у Росії. Однак незалежно від цього мусимо мати на увазі наш максимальний план, бо тільки він дасть нам цілковиту підставу для здійснення місії. (…) Цей план є таким: східний кордон проходить від Двіни на схід аж поза Смоленськ, потім верхньою течією Дніпра, річкою Тетерів (залишаючи, проте, Київ при російській Україні), нарешті Бугом до Чорного моря (порти Надістрія і Одеса повинні належати нам як вихід на південь).

Ми сказали, що, можливо, на першому етапі становлення східного кордону не буде визначено і також не буде можливості для здійснення наших максимальних вимог, однак ми повинні вимагати більше висунутих на схід кордонів порівняно з передвоєнними, які зовсім не забезпечували нам обороноздатності. Бажано було б спиратись на кордони, запропоновані Польським Народовим Комітетом у Парижі під час мирної конференції. Східний кордон у цьому плані, так звана Лінія Дмовського, проходив би на схід від Полоцька у південному напрямку, залишаючи Вітебськ на російському боці, далі на схід від Бобруйська, Мозиря (Овруч у Росії) в напрямку Старокостянтинова, звідти аж до Дністра, включаючи до Польщі Старокостянтинів, Проскурів, Кам'янець-Подільський.

Ось наш мінімальний і максимальний східний кордон.

Аналізуючи цю територію, яка перейде Польщі у момент врахування наших максимальних вимог, бачимо, що вона розпадається ніби на три частини: Білорусь, Полісся і Поділля.

Білорусь, як найменше населена країна, надає величезні колонізаційні можливості для польського селянина. Крім цього, лісове багатство цього регіону мало б засадниче економічне значення для прорідженого грабіжницьким використанням під час неволі й окупації лісового господарства Польщі.

Населення з дуже низькою національною і культурною свідомістю, міста, заселені до цього часу євреями і російською бюрократією, – ось Білорусь, край, який для Польщі не має жодного значення, бо землі вона має занадто багато, але яка має для Росії разом з економічним також велике стратегічне значення. Смоленська брама була шляхом усіх попередніх російських нападів і наїздів на Польщу. Панування над тим краєм перекреслить загарбницькі плани Росії, створить греблю для її тиску на захід.

Полісся, як другий елемент цих безмежних, малозаселених низин, надасть разом з Білоруссю можливості для нашої економічної експансії. Система річкової комунікації Прип'яті і Верхнього Дніпра, очевидно, після проведення меліораційних і регулювальних робіт (Прип'ять) відкриє великі перспективи для наших східних територій у напрямку до Чорного моря і до півдня. Господарське значення цієї артерії для всієї східної Польщі було б величезним і надзвичайно плідним. Без сполучення з Дніпром, а тим самим і з Чорним морем, важко думати про належний економічний розвиток цих просторів.

Ця територія має велике політичне значення через своє центральне розташування між польськими територіями і природними російськими, з одного боку, і білоруськими й українськими – з іншого.

Третя складова частина – Поділля – має для нас величезне значення як територія зернового виробництва. Урожайний чорнозем Поділля буде основою для післявоєнного забезпечення продовольством Великої Польщі з дуже розвинутою промисловістю. Ця територія братиме участь у вирівнюванні споживчих потреб західних земель через вміле використання рільничого ґрунту.

Політично Поділля належить до територій, названих нині німцями «українськими». Україна залишиться при Росії, відкриваючи нам можливості використання цієї проблеми для відвернення уваги Росії від заходу. Поділля також є валом між Росією і Балканами, до яких російська політика тяжіє віками. Маючи Поділля, ми виконаємо головну вимогу нашої східної політики – відіпхнемо Росію від південної дороги, так само як, володіючи Смоленською брамою, відітнем її від Балтики. Тим самим ми зробимо неможливим оточення Польщі з флангів її впливами. Крім того, просуваючи на схід свої культурні впливи при послідовній праці, створимо привабливий осередок для нашої культурної і духовної місії у самій Росії. Таким чином вийдемо на наш старий, і все-таки новий, бо по-сучасному визначений, східний шлях.

На заході зміцнені стратегічною позицією стосовно германізму на Одрі й Нисі Лужицькій, розбудовуючи осередки національної могутності, будемо посилати на схід промені свого національного генія у вічному зусиллі, намагаючись виконати накладені на нас Богом завдання.

Кордон від серпня 1939 р., як компромісний і для польського народу явно образливий, уже є позицією, меншою ніж мінімальною, яку народ нині займає через умови нинішньої війни. Але мусимо пам'ятати, що нашою ^метою [є] Дніпро і що наш нинішній мінімум – кордон від серпня 1939 р. – є недоторканним. Захищає його вся одностайна і розумна думка народу.

(…) Ми розглядали питання життєвих кордонів, здобутих Польщею, і встановили певні конкретні положення наших вимог, від яких нам відступати не можна. На основі цих кордонів ми можемо творити нові розділи європейської історії. Треба добре обдумати цю справу…

Тоді напрошується висновок: воля дає змогу формувати і перемагати природу; воля творить історію; отже, воля є мотором історії і людського поступу.

Мусимо мати волю. Мусимо хотіти. (…)

СА КС PZPR, zesp. 2400/7, sygn. 203/XY-38.

Документ 54

Зовсім таємно

Народний комісаріат Москва, 22 червня 1944 р. внутрішніх справ СРСР і Народний комісаріат оборони СРСР

НАКАЗ № 0078/42

До: Ліквідації саботажу в Україні і контролю за офіцерами і солдатами, мобілізованими на території звільнених областей України.

§і.

Агентурна розвідка встановила, що останнім часом в Україні, а особливо в таких областях, як Київська, Полтавська, Вінницька, Рівненська та інших, спостерігаються явно ворожі настрої українського населення стосовно Червоної Армії і місцевих органів радянської влади. В окремих районах і областях українське населення чинить опір щодо виконання розпоряджень партійних і державних органів влади, зв'язаних з відбудовою колгоспів і доставками зерна для Червоної Армії. Ведеться грабіжницький забій худоби з метою зриву доставки продовольства для війська. У багатьох регіонах ворожі елементи, особливо ті, що переховуються від мобілізації, організували у лісах «зелені» банди, які не тільки підривають військовий транспорт, але і вбивають представників місцевої влади. Окремі солдати й офіцери, які потрапили під вплив напівфашистського українського населення і демобілізованих червоноармійців з визволених областей України, почали деморалізуватись і переходити на бік ворога. Звідси висновок, що українське населення стало на шлях явного саботажу Червоної Армії і радянської влади, прагне повернення німецьких окупантів. Тому з метою ліквідації та контролю за мобілізованими солдатами і офіцерами з визволених областей України

НАКАЗУЮ:

1. Виселити до окремих частин СРСР всіх українців, які перебували під німецькою окупацією.

2. Виселенню підлягають: а) у першу чергу українці, які працювали і перебували на службі у німців; б) У другу чергу виселити всю решту українців, які проживали під німецькою окупацією;в) виселення розпочати після збору врожаю і здачі державі на потреби Червоної Армії; г) виселяти тільки вночі й несподівано, щоб інші не повтікали і щоб не дізнались члени родин, які перебувають у Червоній Армії.

3. Контроль за солдатами й офіцерами з окупованих областей організувати у такий спосіб: а) створити на кожного персональну справу в спеціальних відділах; б) усі списки перевіряти не через цензуру, а через спеціальний відділ; в) встановити нагляд у пропорції: один таємний працівник на 5 солдатів і офіцерів.

4. На боротьбу з антирадянськими бацдами перекинути 12 і 25 каральні дивізії НКВД.

Наказ довести до відома командирів полків включно.

Народний комісар внутрішніх справ СРСР

БЕРІЯ

Заступник народного комісара оборони СРСР Маршал Радянського Союзу ЖУКОВ

Згідно:

Начальник IV відділу полковник ФЕДОРОВ

(Центральний державний архів громадських організацій України – колишній архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ, том 1, опис 70, справа 997, аркуш 91.Публікується за: «Літературна Україна». – 1992. – 27 лютого. № 8 (4469). [25]25
  Наказ № 0078/42 наведено за публікацією в німецькій листівці воєнного часу з інформацією, що оригінал знаходиться у Верховному командуванні німецької армії. До цього часу оригіналу не знайдено, тому не виключено, що це може бути фальшивка.


[Закрыть]

Слово спонсора

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка, Тематично – тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV–XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість документів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трактувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, виношувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX–XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це злочин міжнародного масштабу.

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й примусило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з поляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно нагадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з середньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважившись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокуратура, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти – це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої фактами, подіями, але спотвореної чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплюження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України українською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах – як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах – скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удокументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ,Нью-Йорк