Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"
Автор книги: Микола Сивіцький
Жанры:
История
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)
Додаток 7
ЗВІТ ПРО РОЗМОВИ З ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНЦІВ
До керівництва Конфедерації Народу звернувся один з греко-католицьких священиків із середовища митрополита Шептицького з пропозицією почати розмови з українськими діячами. З огляду на мій від'їзд до Львова я уповноважений вищеназваною організацією до проведення цих розмов.
Після прибуття до Львова я виявив, що серед українців нині існують тільки дві реальні політичні сили. Однією з них є греко-католицький клір на чолі з митрополитом Шептицьким, а другою є ОУН, яка, здається, не виходить зі стану розколу на групи бандерівців і мельниківців. Тому прийняв рішення почати розмови з митрополитом Шептицьким і з представниками командування ОУН. Ці розмови, безперечно, мали суто інформаційний характер. Я виступав на них як людина, що цікавиться українською проблемою, а не уповноважений певних польських діячів.
Розмова з митрополитом Шептицьким
Розмова, яку я провів з митрополитом Шептицьким, тривала приблизно півтори години і відбулася в дуже приязній атмосфері.
Її темою була можливість польсько-українського порозуміння і майбутніх польсько-українських відносин. Напочатку мій співрозмовник дуже гострими словами засудив діяльність бандерівців, які, на його думку, роблять дурниці і взагалі є несерйозними людьми. Зазначений факт, на думку митрополита, утруднює встановлення відносин між польськими і українськими діячами, бо, крім ОУН, нема політичної організації, яка мала б впливи на українські маси.
Говорячи про майбутнє, мій співрозмовник обмежив тему розмови до польсько-українських відносин у межах польської державності. Зі свого боку я намагався дізнатися про його ставлення до можливості виникнення незалежної України за Збручем, але і в цій справі він уникав визначеності.
При обговоренні майбутнього митрополит виразно підкреслив, що Польща повинна стати правовою державою, надзвичайно гострими словами охарактеризувавши поведінку поляків щодо українців в останньому двадцятиріччі (пацифікація, Береза і т.ін.). Ця критика була такої різкої тональності, що я спитав у нього, чи взагалі у такому разі є сенс у будь-яких українсько-польських розмовах. Митрополит категорично заперечив, стверджуючи, що говорить про ці справи тільки тому, щоб я сам зрозумів ті претензії, які всі, без винятку, українці мають до польської державності.
Після цього відступу щодо минулого розмова стосувалася справ майбутнього. Митрополит підтвердив, що ініціатива повинна виходити з польської сторони,яка має запропонувати конкретний проект вирішення української справи. Далі він сказав, що бажано було б розробити статут для національно мішаних земель,причому ця розробка, яку підготують як українські, так і польські фахівці, повинна бути відстороненою від актуальної ситуації на землях, які спільно заселяє українське і польське населення. Такий підхід до справи, на думку митрополита, дасть змогу провести спокійну предметну дискусію. Потім такий статут, розроблений відповідним чином, можна було б з успіхом застосувати до польсько-українських земель.
Крім цього проекту, митрополит зазначив, що, на його думку, майбутній адміністративний устрій державиповинен бути таким, щоб окремі адміністративні одиниці мали по можливості однорідний національний склад.
Розмова підходила до завершення. Прощаючись зі мною, митрополит радив, щоб через певний час я знову приїхав до Львова, запрошував завітати до нього знову, щоб продовжити дискусію. Наступного дня я дізнався від одного зі священиків, що митрополит дуже позитивно оцінив розмову, яку я тут виклав.
Додаток 8
РОЗМОВИ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ОУН
З представниками ОУН я провів дві розмови. Першим моїм співрозмовником був пан Ф[едак], швагер Коновальця і Мельника. Проте він виявився дуже примітивною людиною, тому розмова з ним нічого не дала, крім ствердження, що українські націоналісти дуже розчаровані щодо німціві то рівнозначно як бандерівці, так і мельниківці.
Проте, як виявилось, пан Ф. мав доручення лише налагодити зі мною контакт, тоді як справжню розмову зі мною повинен був провести один з членів головного проводу ОУН. Розмова з останнім почалась його запитанням, чи я маю повноваження представляти польських діячів. Це я рішуче заперечив. Тоді співрозмовник ствердив, що українці хочуть розпочати розмови з повноважними діячами Польщі, які можуть узяти на себе певні зобов'язання. Я йому на це відповів, що не знаю, як можуть поставитись до цієї пропозиції відповідні польські діячі, і що можу тільки повторити сказане співрозмовником у Варшаві, після цього я запитав його, якою могла б бути платформа польсько-українського порозуміння.Мій співрозмовник коротко відповів, що ініціатива належить польській стороні,але після цього розпочав тривалу дискусію на цю тему. Погляди, які він виклав, можна звести до такого: поляки й українці борються за незалежне державне існування проти тих самих держав,тому повинні вести боротьбу спільно.Розмежування польських і українських поселень повинно бути відкладене убік. Воно буде залежати від стану відносин удвічі (може, «після війни»? – MC.), від долі Радянської України і подібних чинників. Нині дискусія на цю тему нічого не дасть, бо ні поляки не відмовляться від своїх поселень, ні українці не відмовляться від своїх земель. Але зараз треба обговорити актуальні й конкретні проблеми. Мій співрозмовник згадав про можливість співпраці у політичній, пропагандистській і військовій сферах.Він говорив про можливість спільних польсько-українських виступів на міжнародній арені, спільну пропагандистську акцію, яка б мала на меті пацифікацію настроїв і т.ін. Після тривалої дискусії представник ОУ Н ще раз звернувся до питання початку переговорів з уповноваженими представниками польської сторони. Він говорив, що різні польські партії встановлюють контакти з українцями і що вони все-таки хотіли б проводити переговори з уповноваженими польськими діячами.На закінчення розмови я запитав, чи можу це повторити у Варшаві кому належить і дати йому знати, чи розмови такого типу можуть розпочатись. При цьому він дуже наполегливо підкреслив, що з цим не треба зволікати,бо події розгортаються швидко. Я відповів, що всю нашу розмову передам у Варшаві певним людям. При цьому ми домовились, що я передам йому щодо позиції польських діячів через певну особу,яка перебуває тепер у Варшаві і приблизно через тиждень повертається до Львова.
З огляду на викладене вище прошу інструкцію, чи треба використати цю нагоду, щоб інформувати вище зазначених українських діячів, яким є ставлення до цих пропозицій уповноважених польських діячів.
Зі свого боку дозволю собі висловити погляд, що початок розмов з українцями є бажаним за умови дотримання якнайбільшої обережності й обачності. Початок таких розмов приведе до руйнування планів німецької політики, яка намагається використати українців проти Польщі, може захистити наші південно-східні землі від випадків, які мали місце на території Малопольщі в 1918 р., що можуть повторитися внаслідок нинішньої війни і то у набагато небезпечнішій формі, дасть нам у східних справах додаткові козирі на міжнародній арені. З іншого боку, ніщо не змушує нас брати на себе якісь серйозні зобов'язання на майбутнє через позицію керівників ОУН.
Ось що повідомив той самий представник 30/31.Х. 1942:
Надійшов історичний момент, коли Польща має можливість відібрати свої, загублені впродовж віків західні землі і пересунути свій кордон аж на Одру. Польща, Чехословаччина, Україна і навіть
Росія повинні утворити на заході потужний слов'янський вал проти германського наступу на слов'янські землі.
На підставі аж занадто близького досвіду (мій співрозмовник відбув 12 місяців у німецькій в'язниці) щодо німців займемо негативну позицію. Український Центральний Комітет з доктором Кубійовичем є тільки формою без змісту, про людське око. Змістом є конспірація. Вплив на українське суспільство має тільки ОУН, яка діє у підпіллі.
Перед слов'янськими народами є велика перспектива, але Польща повинна пересунути свої східні кордони в ім'я справедливості і на благо ідеї. У взаємних відносинах між слов'янськими народами треба дотримуватися принципу етнічної більшості на конкретній території. Як поляки слушно домагаються Сілезії, хоча міста там, поза всяким сумнівом, онімечені, так само повинні визнати такий же принцип на сході, у Східній Галичині і на Волині, не кажучи вже про те, що історичні аргументи також і на нашу користь говорять, коли руський князь заснував Львів та інші міста, а Східна Галичина зі Львовом – це осередок найбільшої національної свідомості українців.
Сама Польща, навіть з Чехословаччиною, але без підтримки України і Росії, ніколи не буде достатньо сильною перешкодою проти германської навали. Східний кордон Польщі 1939 р. у польсько-радянських відносинах мій співрозмовник вважає абсолютно нереальним. Сталін ще у лютому 1942 р. сказав, що Львів ніколи не повернеться до Польщі. Важко уявити сьогодні собі силу, яка могла б зупинити переможний радянський похід на захід, на кордони ризького договору. Таку можливість співрозмовник погоджувався розглядати лише теоретично. У цьому випадку українці не повірили б польським запевненням щодо гарантування їхнього самоврядування, бо пересвідчились, як поляки їх не дотримуються, якщо не виконали навіть власного закону від 1922 р., який був міжнародним зобов'язанням щодо затвердження східного кордону 1923 р. перед союзними державами. На українських територіях українці творять власну державу за допомогою давно підготованого апарату. Будуть захищати свою незалежність зі зброєю в руках. Якби англійці силою змусили українців до припинення боротьби, тоді українці, як реалісти, стали б на шлях переговорів з поляками, але з участю Англії і Сполучених Штатів, де українці мають дуже сильне представництво. У цьому випадку мій співрозмовник рекомендує колишнього депутата Мудрого як політика, придатного для переговорів з поляками, який знайшов би за таких умов депутатів у своєму суспільстві. Нині Мудрий тримається подалі від політики і займає посаду директора кінотеатру у Львові. Насамкінець представник ОУН просив не називати свого прізвища у звіті, бо через негативне ставлення ОУН до німців йому загрожують найгірші наслідки. Польські політичні організації, як правило, недооцінюють можливості політичної поліції, й тому у їхніх рядах так багато жертв.
Додаток 9
[ОУН ДО ПОЛЯКІВ]
Поляки! Спільна доля, яка нас нині об'єднує, і наша боротьба проти загарбників з Берліна і Москви за власні держави вимагають порозуміння двох народів. Народ український завжди готовий до такого порозуміння. Не готуємо ворожих планів стосовно до польського народу і не хочемо ні клаптика польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення і на власну державу Наше ставлення до польського народу ґрунтується на приязні й бажанні співпраці.
На жаль, це наше ставлення не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні керівники. Вони не визнають права українського народу на власну державу, це вони закликають польські маси до боротьби з українським народом. Вони навіть використовують німецьких окупантів з метою знищення українського народу. Польські Зондердінсти, Баншутце, Лігеншафти, польські фольксдойчі допомагають німцям уярмити український народ. Таким чином вони сприяють зміцненню німців і полегшують тероризування польського населення. Польські боївки на Холмщині, Підляшші, у Галичині, на Волині провокують німців до антиукраїнських дій і стають німецьким знаряддям у боротьбі проти українського народу. Якщо внаслідок цього доходить до взаємних сутичок між українським і польським населенням, то німці із вдоволеним почуттям відповідальності виявляють свій шовінізм і глибоку ненависть до українського народу (? – М. С.).У результаті усе це завдає шкоди обом народам. Тому з цим треба покінчити!
Поляки!
Український народ, який так само, як і ви, бореться за власну державу, прагне злагоди з польським народом і дружнього існування поруч вільної України і Польщі.
Одночасно не допустимо, щоб польські іьперіалісти уярмили хоча б частину українських земель. Особливо у нинішній момент не будемо залишати безкарними всякі плани і терористичні акти польських імперіалістів, дії, спрямовані проти життя і майна українських громадян.
Поляки, мешканці Західної України!
Ваші імперіалістичні вожді закликають вас до боротьби з українським народом. Пам'ятайте, що ви живете серед української більшості й тому всякі спроби боротьби з українським народом будуть безрезультатними. Якщо послухаєтесь імперіалістичних підбурювань, це призведе виключно до пролиття вашої крові, бо український народ буде зі всією рішучістю захищати своє право на самовизначення і на власну державу.
Ми не хочемо нікого з вас уярмлювати. На території Української держави залишаться лише ті з вас, хто добровільно виявить бажання залишитись тут.
Ми гарантуємо їм повну свободу, безпеку й однакові права нарівні зі всіма громадянами української національності.Українська держава ніколи не буде уярмлювати свої меншини.
Наші гасла:
Свободу народам і людині!
Хай живе вільна національна держава українського і польського народу на їхніх етнічних територіях!
Хай живе дружба між українським і польським народом!
За спільний фронт боротьби всіх уярмлених народів!
Уярмлені народи, об'єднуйтесь у боротьбі проти імперіалістів!
Смерть окупантам! У липні 1943 р.
ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-НЕЗАЛЕЖНИКІВ
[ПОЛІТИЧНІ ПОМИЛКИ]
Поширеним є погляд, що українське (руське) суспільство Східної Малопольщі поділяється на дві чіткі групи, з яких одна – «пасивна селянська опортуністична маса, що шукає власну вигоду, інша – політично активна інтелігенція і напівінтелігенція, яка разом з кліром формує рух усього народу і політичний напрямок його дій». Цей погляд, слушний ще, може, 40 років тому, є, можливо, найбільшим принциповим непорозумінням усіх починань від 1918 р. в українській справі. Він, коротко і стисло, вийнятий живцем зі старої австрійської політики і поширюється рядом абсолютно помилково політично орієнтованих землевласників, які здатні бачити лише плечі свого Гриця, який сидить на козлах брички, і поняття не мають, що відбувається на селі, де і самі мешкають. Це є той самий погляд, який закладено в основу заснування ББВР і Озону, що народні проводирі – це одне, а польський селянин – це свиняче корито, ціна зерна і пан староста. Як цей погляд був помилковим у планах табору Пілсудського, що доводить розвиток внутрішньопольських відносин, так незрівнянно більше помилковим є в оцінці українських відносин.
Не вникаючи у відмінність окремих українських груп, маємо незаперечний факт, що між так званою українською інтелігенцією і українським селянством існує координація діяльності, думок і тісна співпраця, про яку в польському суспільстві нікому і не сниться.
Так звана українська інтелігенція у своїй масі живе, працює і мислить безпосередньо разом з селом, з ним органічно зв'язана своїм власним буттям і у своїй масі є першим або щонайбільше другим її поколінням і, що найважливіше, не залишила цього села, як це у нас майже завжди відбувається, а залишається з цим селом у кревних і дружніх зв'язках і з розвитком села пов'язує своє існування, своє матеріальне (кооперативи, нотаріуси, судді, священики, адвокати, вчителі, лікарі) і політичне становище. Після закінчення навчання молодь у значній кількості повертається на село або у сусіднє містечко і переважно залишається у своєму регіоні народження як директор магазину, молочарні, лікар, адвокат і т.ін., становлячи, на відміну від того, що відбувається у польському суспільстві, і надалі з селом єдине і міцне утворення. Вона не соромиться свого села і з вищих чи матеріальних мотивів залишається зі своїм селом у єдиному зв'язку. Це незаперечний факт. З іншого боку, селянин і село, випускаючи зі свого лона новостворену інтелігенцію, має почуття повного порозуміння з нею і, безпосередньо працюючи з нею економічно та політично й проживаючи з нею в родині, має з нею значно сильніше почуття спільності, ніж те, яке спостерігається у суспільствах, де інтелігенція формувалася століттями і вже становить окрему верству, яка давно відірвалася від села, живе своїм власним життям поза селом, навіть більше – забирає від села і всотує те, що воно, як нову інтелігенцію, відкидає.
З описаного вище узагальнення заходів і взаємодії інтелігенції, що є провідником політики до всієї селянської маси, треба ствердити, що ця селянська маса не є темним елементом, а очевидно політично досвідченою і свідомою, живе своїм політичним життям, розуміє своїх провідників, прислухається до них і вірить їм навіть тоді, коли віддавала свої голоси для поліпшення виборчої статистики ББВР-го староства. Селянська маса, особливо у центральних повітах, отже показових, є національно свідомою, прагне незалежності, працює на цю незалежність і у своїх прагненнях не вагалась у 1918 р. й не завагається при найпершому випадку свідомо й без сумнівів пожертвувати свою кров і на те чекає.
Ця маса, зазнавши розчарування у своїх сподіваннях, може мати хвилі сумнівів – депресії (після 1918–1919 р.), послаблення ритму, після яких доволі швидко оговтується (різанина і підпали), але думати, що її можна повернути назад і викреслити з пам'яті ці 70 років німецької і польської праці над тим, щоб її довести до цього стану, а тепер вважати, що її можна повернути в рамки стайні й хліва і змушувати назавжди викреслити з пам'яті це, безсумнівно, велике досягнення кожного народу, яким є боротьба за незалежність, це означає не бачити дійсності й уже не поринати в ілюзії, а безтямно блукати в політиці.
За Єдину Незалежну Українську Державу Свободу Народам – Свободу Людині
ДО УКРАЇНЦІВ В УСТАНОВАХ І ПОЛІЦІЇ
З огляду на створену німцями політичну ситуацію, яка може позбавити Український Народ інтелігенції і керівників, ОУН наказує: негайно залишити свої попередні посади і, зв'язавшись з ОУН, зникнути у місцевості. Хто до 15.4 ц.р. не залишить своєї посади і не порозуміється у цій справі, буде покараний у революційному порядку. 4.4.1943 р.
Слава Україні – Героям слава/ Ярослав Чорноморець
За Єдину Незалежну
Українську Державу
Свободу Народам – Свободу Людині
ДО ВСІХ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИ СВОЇ ПОСАДИ І ПЕРЕБУВАЮТЬ ДОВІЛЬНО НА ТЕРИТОРІЇ
Вважається, що багато українців, які залишили поліцію і установи, не зв'язалися з ОУН і спокійно сидять вдома або перебувають довільно на території, не розуміючи серйозності моменту. Тому ОУН наказує:
Всі українці, які залишили поліцію і перебувають на території довільно, повинні негайно зв'язатись з ОУН і підпорядкуватись його наказам, бо 20.IV. 1943 всі, хто перебуває на території довільно, будуть схоплені і розстріляні як дезертири. 54.1943 р.
Слава Україні – Героям слава!
Ярослав Чорноморець, окружний провідник ОУН
ДО ВОЛИНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
Останні тижні принесли населенню Волині, змученому війною і окупацією, нові болісні потрясіння і страждання. Українська поліція, організована гітлерівськими окупантами з допомогою українських прислужників зі Східної Малопольщі, збунтувалась і пішла в ліс. Формально це відбулося за наказом таємної бандерівської організації, яка таким чином ніби хоче перед наближенням кінця війни відкупитися і стерти свої гріхи попереднього прислужування німецьким окупантам. Висуваючи гасла незалежності України, бандерівці закликають українське населення, особливо молодь, залишати свої домівки і приходити до них у ліси. Свавільні, натреновані на вбивствах і грабунках євреїв, поліцейсько-бандерівські банди і співдіючі з ними банди Тараса Бульби свою нинішню діяльність спрямували у першу чергу проти спокійного і беззахисного польського населення, скоїли щодо нього низку звірячих вбивств і грабунків. Жертвами злочинних банд стали польські родини разом з дітьми і стариками. Є випадки мордування цілих польських поселень, де у звірячий спосіб знущались із беззбройних, палили і грабували рештки приватного майна. До цього часу жертвами злочинства стали тисячі осіб. Ґвалтування і вбивства в окремих місцевостях продовжуються.
Громадяни Волині!
Злочином і жахом є підбурювання до братовбивчої боротьби, поширення внутрішнього неспокою на Волині, збурення і поглиблення ненависті між українцями і поляками, послаблення загальної згоди, так потрібної нам усім для остаточної розправи зі справжніми нашими ворогами – німцем і москалем, які мордують українців і поляків протягом віків. Ця остання злочинна робота на Волині також проводиться за їхнім наказом і служить їхнім інтересам. Диявольськи тішаться нею і всіма засобами її підбурюють: німці, бо одвічним їхнім способом утиску слов'янства є його розділення, роз'ятрювання, протиставлення одних одним, підтримування братовбивчих боїв; більшовики, бо це зміцнює їхні сподівання на легше підкорення пересварених і тому послаблених сусідніх народів. БАНДЕРІВСЬКИМИ РУКАМИ НІМЦІ І БІЛЬШОВИКИ РОБЛЯТЬ СВОЮ РОБОТУ. ВОЛИНСЬКІ БАНДЕРІВЦІ ТАКИМ ЧИНОМ СВІДОМО ЧИ НЕСВІДОМО СТАЮТЬ ЇХНІМИ СПРАВЖНІМИ СОЮЗНИКАМИ. Замість свободи для українців вони несуть всім народам, які борються за свободу і нове справедливе життя, ганьбу служби у варварських рядах. Поволі наближається кінець кривавої воєнної заметілі. Надходить час, коли всі дістануть по заслузі. За звіряче мордування польського населення на Волині, за грабунок польського майна, за підпалення польських будинків справедливої кари зазнають усі винні, як ті, хто віддавав накази, так і їхні злочинні прислужники, у яких сьогодні руки по лікті у невинній польській крові. Ніхто і ніщо не захистить від вироків суду, які будуть видані й виконані від імені Речі Посполитої з усією суворістю закону.
Громадяни Волині! Громадяни Речі Посполитої – українці і поляки!
Закликаємо вас до об'єднання всіх сил з метою протистояння нашим ворогам і їхньому підбурюванню до злочинної роботи. Це є діяльність на користь наших спільних смертельних ворогів – німців і москалів. Закликаємо українське населення Волині, щоб воно не дало себе ошукати тим, хто, мордуючи поляків, проголошує, що робить це в ім'я боротьби за волю України. Це така сама цинічна фальш, як і тоді, коли ті самі люди рука в руку з німцями, викрадаючи ваших дітей, вкидаючи їх до тюрем, забираючи у вас все майно, а не раз і землю, говорили, що роблять це в ім'я боротьби за Вільну Україну. Закликаємо польське населення, щоб під жодним приводом не дало себе втягнути ні німцям, ні більшовицьким партизанам у будь-яку спільну акцію проти українського населення, бо це завжди буде мати на меті ослабляти нас, підступно нищити, ще ширше сіяти незгоду, щоб при цьому «випікати» власні інтереси.
Треба об'єднатись у рядах самооборони і розраховувати лише на власні сили. Керівні діячі польського життя у Краї, знаючи про тяжке становище польського населення на Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде у їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій трагічній боротьбі. Нехай вся Волинь тримається разом з Польщею! Нехай розбрат і кров не псують доброго співіснування поляків і українців!
Волинь, 30 квітня 1943 р.
Волинський окружний Представник Уряду Речі Посполитої Польщі
Додаток 13
ЗВЕРНЕННЯ ДО ПОЛЬСЬКИХ ЧАСОПИСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ
Однією з найнагальніших і найважливіших справ, які повинна буде вирішити відроджена Польська Держава, є українська справа. Велику допомогу в її розв'язанні може надати наша преса своїм спокійним і розважливим обговоренням як самої проблеми, так і пов'язаних з нею подій, правдиво і докладно інформуючи суспільство про факти щоденного життя на територіях, де проживає українське і польське населення, даючи правильну картину взаємин, уникаючи непотрібних роздражнювань, що виникають через недоречний тон, образливі вислови, поспішні звинувачення. З цієї точки зору на нашій пресі лежить велика відповідальність за належне формування громадської думки, вільної від фальші і нетерпимості, якими грішили в нас у 1918–1939 рр. деякі щоденні часописи, шукаючи розголосу ціною яскравих епітетів у неперебірливому стилі. Нехай, зокрема, назавжди зникне з нашої преси шельмування «гайдамацькою дикістю» і обзивання греко-католицьких священиків «попами».
Департамент інформації Уповноваженого на Край Уряду РП
Додаток 14
[ВКАЗІВКИ ДЛЯ ПРОПАГАНДИ СЕРЕД ПОЛЯКІВ І УКРАЇНЦІВ]
1. Українці становлять переважну більшість – 10 % – у Східній Галичині й більше 78 % на Волині. Німецька статистика за 1942 р. показала у всій Східній Галичині 21 % поляків, у Львівському окрузі (поза Львовом) 24 %, у Тернопільському 23 %, а на Волині 14,6 %. Згідно з нашим переписом 1931 р. на Волині було 16,6 % поляків.
2. До етнографічних й історичних моментів звертаємось тільки на заході з метою повернення онімечених західних земель. Не можемо одночасно заперечувати прав українців на сході. Через відому позицію Англії й Америки (Атлантична декларація від січня 1941 р.) не можемо ознайомлювати українців, яких у Галичині й під колишньою російською владою на етнічно компактній території проживає 5 мільйонів, з їхніми правами бути співвласниками на цих землях.
3. При затвердженні нашого східного кордону рішенням від 15.3.1923 р. Рада Амбасадорів брала до уваги, що Польща запровадить у Східній Галичині самоврядування, але Польща не виконала ухваленого у зв'язку з цим у 1922 р. закону про введення самоврядування і заснування українського університету. З одного боку, німцям було дозволено освіту, союзи гітлерівської молоді і т.ін., з іншого боку, українські школи замінювались двомовними, а фактично польськими, бо зберігалось тільки викладання української мови. Українських вчителів переводили на Помор'я, закривались українські народні читальні, і при цьому застосовувалась ціла система непотрібних переслідувань, які спричинились до ворожого ставлення українського населення до держави. Не впоралася зі своїми завданнями і преса, яку заполонив ультрапатріотизм, замість згоди збуджуючи ненависть.
4. Польща не може дозволити собі вибух конфлікту з українцями чи збройну окупацію з придушенням повстання, бо це викликало б негайну збройну інтервенцію СРСР і якнайгірше враження на Заході, в Англії й Америці та негативно відбилось би на справі Гданська, Східної Пруссії, Сілезії і Помор'я.
5. Перед Польщею стоїть величезне завдання створити слов'янський вал на заході проти германської повені.
Польща повинна з огляду на природу свого положення і за традицією взяти керівництво цією історичною акцією у свої руки, але Польща не може одночасно бути у стані війни зі слов'янським світом. Навпаки, Польща повинна проявити свою моральну перевагу і готовність до жертв в ім'я великої ідеї – спільної боротьби слов'янських народів. Інакше кермо в цих справах перейде у чеські руки, а Польща матиме втрати.
6. Повернення Східної Пруссії, Гданська і Сілезії, навіть без кордону по Одрі, вимагатиме від нас величезного відпливу польської професійної інтелігенції зі сходу на захід, тому не можемо обмежувати українців у масовій освіті молоді та співпраці в адміністрації і самоврядуванні.
7. Потрібно утворити український університет, а можливо, й інші вищі навчальні заклади, щоб з цієї точки зору українці мали у Польщі те, що вони мають у Радянській Україні, щоб заздалегідь виключити шкідливу пропаганду і змагання за права.
8. Запропоноване вирішення справи лежить у площині великих національних польських традицій: Городельської унії, Гадяцького договору, битви під Хотином у 1621 р., де 35 тисяч козаків підтримало слабкі польські сили проти переважаючих турецьких сил (Вацлав Потоцький. «Хотинська війна»).
Тадеуш Костюшко походив з литовсько-руської родини, Адам Міцкевич за походженням був литовцем.
9. Українці не могли реально розраховувати на утворення незалежного державного організму на такій маленькій території, як Східна Галичина і Волинь, хоча б тому, що цей організм негайно поглинула б Радянська Росія і остаточно ліквідувала незалежність української національної культури.
10. З усіх держав, які володіли українськими землями, – Росія, Румунія і Польща (крім Чехословаччини), – безсумнівно, найбільші можливості розвитку Україні дала Польща попри всі недоліки, яких ми не заперечуємо.
11. Українці мали можливість переконатись, що німецьке «опікунство» загрожує їм повним винищенням усього народу, і тому повинні підтримати Польщу разом з Чехословаччиною в історичному завданні створення слов'янського валу на заході.
12. Недоліки державного устрою в Польщі пояснюються окремими урядами, які тримали диктатуру у власному суспільстві. Таке правління щезло назавжди, і в Польщі владу будуть тримати демократичні партії, а перш за все селянські.
13. 70 % польського населення становлять селяни, які бачать в українському народі братній слов'янський, майже виключно селянський, народ і хочуть з ним співпрацювати для добра відродженого Слов'янства.
Додаток 15
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОУН (ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ)
Конгрес УВО (Української Військової Організації) у Відні в 1929 р. за участі цілої низки наддніпрянських і наддністрянських політичних діячів утворив нову законспіровану політичну організацію під назвою Організація Українських Націоналістів (ОУН) як політичне утворення, до якого могли належати члени інших політичних угруповань, наприклад ундовці, петлюрівці і т.ін. Нова організація заснована на принципах керівництва з головою на чолі. Керівництво – «Провід Українських Націоналістів» – становили: голова Коновалець з дорадчим відділом у складі 8 осіб (серед них Кедрин (Рудницький), Мудрий, Капустянський – начальник штабу генерала Петлюри, Андрієвський – українець-наддніпрянець, Кожевників, Сціборський, доктор Кандиба – всі три українці-наддніпрянці).
Метою організації є Єдина Незалежна Україна (Самостійна Соборна Україна), організована як Українська держава, зібрана з українських земель, захоплених загарбниками, якими є Москва, Польща, Чехословаччина і Румунія.
Після утворення ОУН перестала існувати УВО як самостійна організація і перетворилась у крайовий відділ ОУН, який за традицією зберіг тільки назву УВО, відділ військовий ОУН.
На з'їзді у Римі в 1939 р. Головою ОУН проголошено інженера-лісівника Мельника, полковника армії Петлюри і керівника шта-. бу Січових Стрільців (Петлюри).
15 жовтня 1939 р. з дозволу німецької влади у Кракові створено Український комітет для українських біженців і полонених. Голова – доктор Володимир Горбовий, заступники: доктор Володимир Загайкевич і священик, доктор Хрущ, секретар І. Старух. Крім президії, було 18 членів виконкому.