Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.2"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

Баланс «боротьби за польськість»

(…) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде… Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця(з документа 16).

Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?

Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до… мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний називає якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній основі. З плином часу кількість зростає. Тобто:

– за радянськими оцінками [6]6
  М. Juchniewicz. Polacy w radzieckim ruchu podziemnym i partyzanckim 1941–1944. – Warszawa, 1973. – S. 153.


[Закрыть]на Волині загинуло 20 тисяч поляків.

– Р. Тожецький пише у книжці [7]7
  Ryszard Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933–1945). – Warszawa, 1972. – S. 295.


[Закрыть], що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю [8]8
  Sprawy polsko-ukraińskie w czasie II wojny światowej. Rozmowa z docentem R. Torzeckim // Zustriczi. – 1990. – Nr 3–4. – S. 114.


[Закрыть]він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбужанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чоловік. На Волині – не більше 35 тисяч. Втрати української сторони були значно меншими, вони невідомі».Оцінка втрат робиться за припущеннями.

– М. Фіялка [9]9
  Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK. – Warszawa, 1986. – S. 45.


[Закрыть]: «Не володіємо точними цифрами жертв українських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість поляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч».Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.

– Ю. Туровський [10]10
  Józef Turowski. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. – Warszawa, 1990. – S. 48.


[Закрыть]: «Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польських родин. Оцінюється(голослівно. – М С.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 тисяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».

– В. Романовський [11]11
  Wincenty Romanowski. Kainowe dni. – Warszawa, 1990. – S. 78.


[Закрыть]наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і садизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч людей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (…) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів – всі ці дії супроводжували майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства…»

– Ю. Чмут [12]12
  Допис «Від видавця» редактора Юзефа Чмута до книги: Edward Prus. Herosi spod znaku tryzuba – Konowalec-Bandera-Szuchewycz. – Warszawa, 1985. – S. 6.


[Закрыть]: «… понад 500 тисяч жорстоко замордованих українськими фашистами у Східній Малопольщі».

– У таємній «експертизі» Е. Прус [13]13
  Edward Prus. Ludnos'ć ukraińska w Polsce – przeszłosc i teraźniejszość (Ekspertyża). – Legnica, 1985. – S. 89–90. Poufne.


[Закрыть]інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втрати у 300–350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 тисяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів українських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється – при зарахуванні помордованих євреїв на український рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів…

Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК – автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко [14]14
  Główna, Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce, Instytut Pamięci Narodowej; Środowisko Żołnierzy 27 Wołyńskiej Dywizji Armii Krajowej w Warszawie. Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na Wołyniu 1939–1945 / Opracowali Józef Turowski i Władysław Siemaszko. – Warszawa, 1990.


[Закрыть]. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, – очевидно, що там, де вдалось їх установити.

Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чергою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору матеріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на початку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:

– С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. – Тільки бракує пояснення, як пораховано нападників і визначено їхню національність.

– С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чотирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) знищили понад 200 осіб польської національності.

– С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жертвам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баграми.

– Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.

Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 тисяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, – УПА виникла лише через два роки. Важко повірити, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтяження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?

Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця – товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК – з проханням надати мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:

Шановний Пане!

Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: генеза польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує тисячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосувалось однаково поляків і євреїв.

У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до матеріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ретельно, добросовісно виконана.

/-/В. Семашко

Я відповів на цей лист, що коли жертви – жінки, старі люди, діти – є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного народу. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:

1) До книжки включено численні випадки катування польського населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково тисячами жертв.

2) Реєстр подій узагальнено на с. 158–159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбувались акції людиновбивства. Вони забрали 60–70 тисяч жертв, що (…) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Дубненський повіт	6800 убитих
Горохівський повіт	4200
Костопільський повіт	7000 "
Ковельський повіт	7300
Кременецький повіт	5100 "
Любомльський повіт	1900
Луцький повіт	11300 "
Рівненський повіт	7400
Сарненський повіт	6100 "
Володимирський повіт	8000
Здолбунівський повіт	3600

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН – УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300–400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».

У читача виникають запитання:

– Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв наводяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?

– Звідки відомо, що «загальні втрати… на кордонах… сягають 300–400 тисяч»?

– Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то перекреслюють власне твердження про 300–400 тисяч. Чим це пояснити?

Після цих висновків читач зустрічає на черговій – 160-й – сторінці «Анекс», тобто додаток, – географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:

«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939–1944 рр., вчинена українськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25 % загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб».У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (…) поглинула щонайменше 30 тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45 % загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60–70 тисяч осіб».Чому цифри, які «вдалось установити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?

Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках загинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = 30 осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т. д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Повіт	Власний підрахунок	Підрахунок авторів	На думку авторів
Дубненський	1122	1900	6800
Горохівський	2086	2400	4200
Костопільський	3828	4400	7000
Ковельський	2707	3350	7300
Кременецький	2862	3000	5100
Любомльський	1530	1856	1900
Луцький	3713	4000	11300
Рівненський	1218	1000	7400
Сарненський	771	1400	6100
Володимирський	4556	6500	8000
Здолбунівський	684	500	3600
Волинське воєводство	25077	30306	68700

Відхилення від числа 25–30 тисяч жертв можуть йти в обох напрямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, —читаємо на сторінці 159, – щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і зараз нема свідків цих подій».Чи таких місцевостей могло бути багато? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.

Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Очевидно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукавичок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, розрослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семашко не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходяться в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в живих), то можна припускати, що баланс волинських жертв наблизився б до радянських оцінок – 20 тисяч.

Другий мінус – це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., —пишуть Ю. Туровський і В. Семашко [15]15
  Zbrodnie… – S. 150.


[Закрыть], – село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами».Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спалили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських партизанів».І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищити німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не могли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців керують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських шкіл у краю і з Великобританії…» [16]16
  Wincenty Romanowski. Kainowe dni… – S. 120.


[Закрыть]

У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими партизанами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи будинки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28): «Німці й українська поліція знищили…» На с. 22 написано, що у колонії Парослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували польське населення – 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випадки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство 17 польських і… 5 українських родин! Невже всі родини нараховували по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і українців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.

Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак собі, не спираючись на підставу, – сто тисяч менше, двісті більше – бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожецького «Українське питання…» на с. 296 читаємо: «База Кіселін у Горохівському повіті була знищена – закатовано 5 тисяч людей».Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до детальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських націоналістів…» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знаходяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р. до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у 4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086. Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.

У зверненні до волинського суспільства від 30 квітня 1943 р. волинський окружний представник уряду Речі Посполитої стверджував: « Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб»(див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з тексту – з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди» [17]17
  А.В. Szczęśniak, W.Z.Szota. Droga donikąd. – Warszawa, 1973. – S. 169.


[Закрыть]повторюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини…» показує приблизно 800 жертв – і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні – Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з полегшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Волині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.

Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Галичині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський [18]18
  Цитую за: Kazimierz Podlaski. Białorusini, Litwini, Ukraińcy – nasi wrogowie czy bracia?// Przedświt. – 1984. – S. 78.


[Закрыть]у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10–12 тисяч жертв. І, нарешті, звернення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ 30) «Солдати – йдіть карати!» —про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Галичині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в останньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.

У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це була прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували українське населення. Польське населення перестало боятися! Доказом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так було по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше: «24.IV, —читаємо у документі 25, – посланці наших відділів розклеїли оголошення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».

Залишаємо поза нашою увагою справу польських контратак, на основі нижче наведених документів можна лише стверджувати, що польські втрати у боротьбі з українцями у Східній Галичині не перевищували 10 тисяч осіб. У сумі баланс жертв польської сторони на Волині і в Галичині сягає 30 тисяч. Певна кількість їх загинула ще над Бугом, але там була протилежна ситуація – різанина українців.

Тисячі могил у Сибіру, колективні могили з тисячами трупів у Катині, під Харковом, в інших відомих і невідомих місцевостях, тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих не тільки в тих регіонах, але і на Закерзонні, – ось страшний баланс польської боротьби за польськість непольської землі.

Звідси випливає вся трагедія: це була боротьба за непольську землю. І що цього факту, тобто джерел трагедії, польська історіографія до нинішнього дня не зауважує, не наголошує на ньому, не привертає до нього уваги суспільства – ось у чому продовження польської трагедії. Бо до громадської думки не доходить правда такого типу, як твердження Ю. Томашевського – прекрасного знавця національної проблеми у Польщі, сховане між рядками невеликої брошури: «Традицією польської політичної думки є ставлення до всіх земель у межах, що існували до поділу; як до польського простору; оскільки на них домінував шляхетський польський народ. Звідси народився постулат відбудови держави у її межах до поділу» [19]19
  Jerzy Tomaszewski. Mniejszosci narodowe w Polsce w XX wieku. – Warszawa, 1991. – S.13.


[Закрыть]Звідси знову пам'ять повертає до Львова і Вільна, звідси виростають корені повоєнних кресових організацій, ненависті й претензії до націоналістів сусіднього народу, націоналізм яких проявлявся – о небо! – не тільки у мріях, але і в боротьбі за власну державу включно з землею «віковічно, історично польською». Цією ненавистю і претензіями переповнена вся історіографія за дуже нечисленних винятків. Поляки боялись України на «Східних кресах», совєти боялись її всюди, звідси виникала польсько-радянська співпраця – і польсько-українська різанина. І роздмухування кількості жертв, перебільшення жаху трагедії.

Прелюдія до акції «вісла»

Коли з'явилась надія на відродження незалежності польського народу, еміграційний уряд запросив до дискусії над формою майбутньої держави представників усіх політичних партій, які перебували на еміграції. Було їх немало.

Отже, Стронніцтво Народове(Народова партія. – Ред.), Шанєц(псевдонім націоналістичної організації «Ящірковий Союз»), Конфедерація Народу,націоналістично-імперіалістичний Меч і Плуг, Стронніцтво Праці(Партія праці. – Ред .), Табір Польщі, яка бореться(наступник санаційного Обозу, тобто Табору Народного Об'єднання, зв'язаного з маршалом Е. Ридз-Смігли), Конвент незалежницьких організацій(колишній ББВР, тобто Безпартійний блок співпраці з урядом прихильників полковника Славка), Польща Бореться(група колишніх членів Польських Легіонів і Польської Військової Організації, підпорядкована ЗВЗ, а потім АК), Стронніцтво Демократичне(Демократична партія. – Ред.), ВРН (Вольність, Рівність, Незалежність – права течія розпущеної ППС, від 1944 р. Польська партія соціалістична) і Польські Соціалісти(ліва течія ППС, від 11. IV. 1943 р. Робітнича партія польських соціалістів).

Тож навколо уряду згуртувались усі верстви суспільства – від правиці до лівиці, за винятком комуністів, які у міжвоєнній Польщі були нелегальним угрупованням. Якщо частина цих угруповань з санаційною чи антисанаційною спрямованістю визнавала принцип рівноправності національних меншин і навіть надання їм територіальної автономії (Стронніцтво Демократичне, Польські Соціалісти), то ми не знайшли жодного, яке передбачало б можливість відокремлення «кресового» населення від Польщі з метою приєднання до батьківщини. Деякі були готові навіть погодитися з відбудовою України над Дніпром, але за умови утримання кордонів, визначених Ризьким договором.

Тобто в Польщі бракувало людей, які б чесно сказали: «Це не наше!» У своїй основі це було навіть не нечесністю, а наслідком спотвореного віками мислення, що ці землі є історично польськими і тому, безумовно, повинні бути польськими, і тільки поляк може бути тут господарем – навіть у випадку, якщо на сто мешканців припадатиме кільканадцять тих поляків. І це розуміння існує в старшого покоління до нинішнього дня.

Про вирішення українського питання у відродженій Польщі йшлося у різних доповідях, які, очевидно, замовляв еміграційний уряд. Більшість доповідей не мають підписів, тому важко встановити, яку політичну течію презентує автор, але всі висновки схожі: затиснути, знищити, ліквідувати, розселити по Польщі, виселити за межі країни, віддати Росії з метою денаціоналізації, вивезення у Сибір. «Росія вже собі з ними впорається!» Навіть автор розлогої і цікавої доповіді «Українська проблема через призму Лондона, Варшави і Львова» доходить до того самого висновку, що треба силою психічно зламати українців, щоб підготувати «гармонійну» польсько-українську співпрацю (документ 52). До таких висновків не доходили навіть німці у процесі германізації поляків. Ось ряд таких красномовних висловлювань.

Документ 46:На східних околицях проживає консолідована група населення, яка називає себе нині українцями. Український рух стимулюється і підтримується матеріально Віднем, Берліном і Москвою. Виселити на схід.

Документ 47:Нема мовних ознак первинної польськості Червенської Землі, але інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилась у її межах. Виселити за Збруч або ще куди-небудь.

Документ 48:Не давати українцям жодних прав. Виселити за кордон.

Документ 49:Місцевий край, а особливо Волинь, фізично переорати так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби. 50 % українців розселити по Польщі, 2 мільйони виселити за межі Польської Держави.

Документ 50:Виселити на схід українців і білорусів, всього 6 мільйонів. Як компенсацію за територію дати Україні і Білорусі російські землі на сході. Негайно утворити відповідну комісію, не чекаючи на закінчення війни. Польський уряд повинен зробити все, щоб викликати нову війну Англії і Америки з Росією за новий переділ світу.

Документ 51:Вимагати договір про виселення всього українського населення, бо Польща буде усунута з шляху Балтія – Чорне море. Не виключено, що за східні кордони доведеться боротись зі зброєю в руках.

Документ52: На думку всіх поляків Волині й Галичини до українців треба застосовувати тільки гітлерівські методи. Не розселяти по Польщі, а виселити. Зламати психічно.

Документ 53:Приєднати до Польщі Пруссію, Литву, Білорусь, Україну до Дніпра, віддати угорцям Карпатську Русь. Румунію підпорядкувати впливам Польщі.

Наводимо, нарешті, документ 54 – наказ Сталіна, підписаний Берією і Жуковим, про виселення всіх українців з України. На таємному засіданні XX з'їзду КПРС 25.11.1956 р. Нікіта Хрущов говорив про те, але у загальних словах: «Українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було забагато і не було куди вислати». Виявляється, що це не був риторичний прийом радянського керівника.

Польські політики так само планували виселення з етнічної української території всіх українці в,а при нагоді – також їхніх сусідів.

Те, чого не змогли вчинити націоналісти,не допущені до влади, виконали після війни комуністи,усуваючи насильно українців з рідної землі над Бугом, Сяном і в Низьких Бескидах. За обсягом це була операція меншого масштабу, яка не охоплювала мільйонів людей і не займала навіть третини території Польщі, проте вона залишається темною плямою на відносинах двох народів.

РОСІЇ НЕ ВДАЛОСЬ ПРОКОВТНУТИ УКРАЇНЦІВ. ПОЛЬСЬКА СПРОБА ВДАЛАСЬ НА ЗАКЕРЗОННІ, АЛЕ НА СХОДІ ЗНОВУ ОПЛАЧЕНО ЇЇ ДЕСЯТКАМИ ТИСЯЧ ЖЕРТВ.

Останній раз.