Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 47 страниц)

В вище поданих подїях я кілька разів згадував про Татар; тепер випадає сказати спеціально про відносини до них галицько-волинських князїв.

По страшнім походї Бурандая (1259/60) Татари на якийсь час зникають з подїй Галицько-волинської лїтописї ²⁷). Золота орда в тих десятолїтях підупадає; по смерти Берке все більше повновласним, справдешнїм головою її стає емір Ногай, що задержує сю власть аж до кінця XIII в., то правляючи іменем номінальних ханів, то скидаючи й забиваючи ненаручних собі (як було з ханом Тула-Бугою, Телебугою нашої лїтописи), аж поки сам не наложив головою в боротьбі з ханом Токтою (1300). Відносини між галицько-волинськими князями й Ордою, чи тим її майордомом, Ногаєм, як бачимо з оповідань лїтописи про подїї 1270-80-х рр., уставили ся такі:

Князї признавали татарських ханів, чи їх властивого заступника Ногая, своїми зверхниками; лїтописець кілька разів з притиском підносить, що ”тодї були всї князї руські в волї татарській”, або як иньшим разом висловляєть ся – „в неволї татарській гнївом божим покорені” ²⁸). Ся залежність від Татар виявляла ся передовсїм в тім, що князї показували зверхню честь ханам, як своїм зверхникам. Напр. як хан Телебуга прийшов по дорозї на Польщу на Волинь, – „коли він прийшов над Горинь, стрів його Мстислав з напитком і з дарунками; відти пройшов він поуз Кремінець під Перемишль, і тут, на р. Липі стрів його князь Володимир з напитком і дарунками; нарештї під Бужковичами наздогнав його князь Лев з напитком і дарунками” ²⁹).

По друге – князї мусїли на поклик татарський ставити ся з своїми полками в їх походах. З лїтописного оповідання одначе видко, що Татари закликали їх до участи в походах тільки на сусїднї землї – на Литву (1277 р.), на Угорщину (1285), на Польщу (1286) ³⁰), і то часом навіть мотивували се так, нїби роблять сї походи або закликають до участи в них руських князїв в інтересах їх самих. Нпр. закликаючи руських князїв до походу на Литву, Ногай переказує до них через своїх послів: „ви все скаржите ся минї на Литву, отже я посилаю вам військо з воєводою Мамшієм – підїть собі з ним на своїх ворогів” ³¹). З лїтописного оповідання зовсїм не видко, аби руські князї дїйсно просили сей раз Ногая про те, так що правдоподібнїйше – се мотивованнє було з його боку певною ґречною формою зазиву до походу. Але часом руські князї просили самі військової помочи від Татар: так походи Татар на Литву 1275 р. і на Польщу 1280/1 р. стали ся за прошеннєм Льва ³²). Але робив се тільки Лев, і здаєть ся, що Русини дивили ся на сю практику скоса, і похід на Польщу Льва з Татарами волинський лїтописець описує з виразною неприхильністю до сеї Львової забаганки ³³).

Вкінцї Татарам платили ся контрібуції. Чи мали вони характер постійної дани, чи надзвичайних оплат, се не зовсїм ясно. Деякі чужосторонні джерела говорять про постійну дань; особливо виразну звістку маємо в листї Локєтка до папи з 1323 р., де говорить ся, що Русь платила Татарам річну данину ³⁴). Але дивно, що в досить докладнім оповіданню Галицько-волинської лїтописи з другої половини XIII в. ми нїде не знаходимо згадок про сю данну практику. Маємо згадку лїтописця в описи подорожи Данила до Орди, що Татари „хотїли дани від нього” ³⁵); маємо потім в тестаментї Володимира Васильковича згадку про обовязок селян давати князеви „тотарьшину” ³⁶). Але при істнованню правильної річної данини ми надїяли ся б мати докладнїйші звістки про її побираннє Татарами, і се змушує нас приймати з певною резервою навіть таку виразну звістку Локєтка. Може бути, що дїйсно, часами платила ся Татарам річна данина, але може бути, що давали ся тільки контрібуції в певних надзвичайних обставинах ³⁷), коли нпр. вони переходили через руські землї, або щось иньше, і в звістках тих західнїх джерел містить ся недокладна ґенералїзація.

По за се залежність галицько-волинських князїв від Татар, здаєть ся, не сягала. У внутрішнї їх відносини й справи Татари не мішали ся, хиба самі князї звертали ся до них. Так нпр. Володимир Василькович, передаючи по собі володимирський стіл Мстиславу, навмисне робить свій тестамент „при царяхъ и при єго рядьцахъ” ³⁸) – при татарських ханах Телебузї й Адгую (соправителях), під час їх походу на Польщу, – аби поставити свій тестамент під татарську оборону супроти аспірацій Льва, котрих Володимир бояв ся ³⁹). Коли по смерти Володимира син Льва Юрий захопив Берестейщину, Мстислав зараз заповів йому, що буде „правити Татары”, і післав свого гінця „возводитъ Татаръ”, а заразом дав знати про се Юрию й його батьку; перспектива татарського посередництва так вплинула на Льва, що він зараз звелїв синови полишити Берестейщину, инакше грозив ся виректи ся його ⁴⁰).

Таким чином залежність Галицько-волинської землї від Орди була ще розмірно легка: її анї порівняти не можна з становищем нпр. поволзьких князївств, тяжко оподаткованих на Орду, обсаджених татарськими резидентами-баскаками, де князї при всяких перемінах в роскладї княжих столів мусїли добувати собі потвердженнє від ханів, ставити ся в Ордї, коли скаржив ся хто на них, та брати участь в усяких далеких походах ⁴¹). Не було сього в Галицько-волинських землях, хоч тут і така розмірно легка залежність Татар викликала, очевидно – наслїдком більше розвиненого горожанського почутя, сильне роздражненнє, хто зна – чи не більше як на Півночи. Як я вище зазначив, лїтописець з притиском підносить ”неволю” своїх князїв, та не жалує при кождій нагодї таких епітетів для ханів і Ногая як „оканьний, безаконьний” і т. и.

Таке огірченнє не повинно нас дивувати, бо наслїдком дикости і взагалї руїнних інстинктів татарських всяка близша стичність з ними дуже дорого коштувала кождій культурнїйшій землї. Волинський лїтописець оповідає, що під час походу на Польщу 1286 р. Татари страшно винищили Волинь і Галичину: ідучи поуз Володимир, вони „насильє велико творяху в городЂ и пограбиша товара бесчисленноє множество и коний”; Володимирцї вже чекали, що Татари пограблять цїле місто, і лїтописець славить ласку Божу, що Татари „не взяша города”. Але й проминувши його. Татари частину своїх людей лишили під Володимиром годувати коней, і ті „учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого запопали, відберали коней, так що люде не відважали ся виходити з міста. Теж стало ся в Галичинї, коли Телебуга, вертаючи ся, стояв два тижнї під Львовом: „стояли на Львовій землї, кормлячи ся, не воюючи (не грабляче), але не давали і з города вийти за житє (по збіже і фураж): хто виїхав з міста, тих забивали або брали в неволю, а иньших пускали обдерши на голо, і ті гинули від мороза, бо була зима дуже люта, і так спустошили цїлу околицю”. Лїтописець додає, що як Лев порахував потім, скільки в його землї загинуло людей від Татар під сеї напасти, показало ся їх на півтринадцять тисяч! ⁴²)

В меньших розмірах такі спустошення, певно, повторяли ся при кождім переходї Татар через Русь. Самі князї не чули себе безпечними, і оповідаючи про стрічі, уряджені князями ханови під час похода 1286 р., лїтописець каже, що „князи надЂяхуть ся ся избитья собЂ и городомь взятьа” ⁴³). Розумієть ся, таке становище зовсїм не було миле. Стільки про відносини до Татар.

Найбільше визначну ролю з поміж галицько-волинських князїв, як видко вже з оповіджених фактів, від смерти Данила грав Лев, хоч, очевидно, не одно про нього упущено в оповіданню волинського лїтописця, а не одно мабуть представлено неприхильно й стороничо. Був се князь здібний, дуже енерґічний, властолюбний, і неповздержний в своїм запалї й змаганнях. Характеристика його при закінченню Галицько-волинської лїтописи, писана, очевидно, рукою иньшою, вже прихильною до нього, досить відповідає фактам: „був Лев князь мудрий, хоробрий, і кріпкий на війни: не малу відвагу показав він в числениих війнах” ⁴⁴).

Натомість Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, займав у полїтицї переважно пасивну ролю. Се залежало по части від його особистих уподобань, по части від того, що він тяжко хорував, уже від 1276 р., і завчасу ладив ся до смерти – судячи з оповідання, у нього був рак нижньої щоки (щелепа). Як оповідає волинський лїтописець, він милував ся в книжности, в штуцї, з великим замилуваннєм будуючи церкви й иньші будови, та споряджуючи для них ікони, книги, й ріжні богаті, артистично зроблені окраси. Лїтописець дає довгий, на кілька сторін, реєстр побудованого, спорядженого, подарованого ним (сей реєстр служить дуже важним джерелом для історії нашої культури, й значні виїмки з нього подав я вже ⁴⁵), а ще верну ся в останнїй главі). Між иньшим тут згадують ся й церковні книги, списані самим князем. Для особистих чеснот його лїтописець не знаходить слів, і навіть відкинувши дещо на рахунок особливої прихильности його до свого героя, таки треба признати в Володимирі визначну своєю культурністю й гарним характером фіґуру. „Він вмів ясно (зрозуміло) говорити про книжні річи, бо був фільозоф великий”, – або як на иньшім місцї сказано: „був книжник великий і фільозоф, якого не було перед ним у цїлій землї, анї по нїм не буде”, „він розумів що було й що котре значить (разумЂа древняя и задняя)”; „був він також зручний ловець, хоробрий, тихий, смирний, незлобний, правдивий, не хапчивий, не брехливий, ненавидїв злодїйство, пити не пив від молодих лїт, любов мав до всїх, а особливо до своєї братиї, і присяги (хрестного цїловання) пильнував з усякою щирою правдою”; „мужність і розум жили в нїм, правда й істина водили ним, иньших чеснот богато в нїм було, а гордости не було”. Широко хвалить лїтописець, в дусї свого часу, ласку й прихильність Володимира до монашого стану, його милосердє й побожність, а при тім дає інтересний портрет його: він був ”високий на зріст, широкий в плечах, гарний з лиця, волосє мав ясне, кучеряве, а бороду стриг; руки й ноги мав гарні, але говорив грубо й спідню губу мав грубу”. Мав тїшити ся незвичайною популярністю в своїй землї: на його похоронах „плакали ся Володимирцї, чоловіки, жінки й дїти”, бояре й прості люде, свої й чужі: „Нїмцї, і Сурожцї, і Новгородцї, і Жиди – плакали ся так, як по упадку Єрусалима, як їх вели в вавилонську неволю” ⁴⁶).

Володимир не мав дїтей ⁴⁷). Предчуваючи близький кінець, він заповів завчасу, в присутности Льва і ханів Телебуги й Алгуя, що по своїй смерти передає свою волость Мстиславу ⁴⁸). Очевидно, се було проявом неохоти, яка, видко, від довшого часу була між Володимиром і Львом. Сам Володимир поясняв, що „за гордість брата свого (Льва) и синовця свого (Юрия) не дав їм нїчого з своєї спадщини” ⁴⁹). Після того й писаним тестаментом Володимир передав Мстиславу ”землю свою всю и городы и стольный свой городъ Володимеръ”, а своїй жінцї знов осібним тестаментом призначив город Кобринь і деякі села ⁵⁰). (Сї Володимирові тестаменти, втягнені в лїтопись, зістали ся найдавнїйшими документами того рода з українських земель).

Лев і Юрий, розумієть ся, нїчого не могли сказати проти такої волї Володимира. Коли Володимир повідомив їх про свою волю, Лев удав повну індіференцію: „от і добре що дав (Мстиславу)! певно не буду того відберати від нього по твоїм животї! всї ми ходимо під Богом, а минї дай Боже і з своїм дати раду в теперішнїх часах!” Але в дїйсности роспорядженнє Володимира діткнуло їх дуже прикро, і вони не могли його переболїти. Юрий незадовго перед смертию прислав до Володимира свого посла, пригадуючи „свою службу” і просячи собі Берестейщини. Для більшого вражіння він казав, що батько Лев відберає від нього волости, але Володимир тому не повірив, і не дав, покликуючи ся на те, що він „не двою рЂчью”, не може відкликати свого роспорядження супроти Мстислава, але зараз же виявив своє властиве завзятє, піславши заразом упередити Мстислава, аби й він від себе не давав нїчого Юрию: „послав свого слугу доброго і вірного, на імя Ратшу, до брата свого Мстислава, і так сказав: перекажи моєму брату: „присилав до мене мій синовець Юрий, просив від мене Берестя, я ж йому не дав нї города нї села, і ти йому не давай нїчого!” При тім взяв він в руку соломи з своєї постїли й сказав: „хоч би я тобі, брате мій, оцей віхоть соломи дав, то ти його по моїм животї нїкому не давай.” Але Юрий і його батько того не поміркували, і незадовго прислав до Володимира Лев уже від себе перемишльського епископа з тим самим: просити Берестейщини, аби то була „Володимирова сьвічка” над гробом його стрия Данила й його синів, похованих у Холмі. Володимир відтяв йому на те досить злобно: „брате Льве, княже! чи ти мене уважаєш за дурня (без ума мя творишь), що б я не розумів сеї хитрости? чи мала тобі своя земля, що хочеш Берестя? сам ти держиш три князївства: Галицьке, Перемиське і Белзьке, і того тобі не досить? мій батько, а твій стрий лежить в епнскопиї у св. Богородицї в Володимирі – чи богато ти над ним сьвічок поставив? чи дав який город, аби то була сьвічка? просив ти живим, а тепер уже і мертвим просиш? не дам не то що города, а й села не візьмеш від мене! розумію я твою хитрість – не дам!” ⁵¹)

Коли не вдало ся добути Берестейщину від Володимира по доброму, Юрий навязав зносини з Берестянами, й вони обіцяли піддати йому місто на першу вість про смерть Володимира, і дїйсно так учинили ⁵²). Але Мстислав так настрашив Татарами Юрия й його батька, що мусїли вирікти ся всяких аспірацій на Волинь, і Володимирові землї по його смерти (вмер він 10 жовтня 1289) в цїлости перейшли до Мстислава.

Новий волинський князь до тепер грав зовсїм другорядну ролю, і його особисті прикмети дуже слабо виступають в оповіданню лїтописи. Здаєть ся, що се був нїчим не визначний князець. Принаймнї дуже прихильний йому лїтописець, шумно описуючи початок його князювання на Волини ⁵³), не вміє сказати йому нїякого особливого комплїменту і тільки прикладав до Мстислава лїтописну (може таки свою) характеристику Володимира, що він ”правдолюбиєм сьвітив ся” в відносинах до своєї братиї, до бояр і до простих людей ⁵⁴). А хоч в своїй льояльности до покійного і до нового свого князя силкуєть ся представити їх відносини між собою як найлїпшими, але таки і з його оповідання виходить, що Мстислав, уже признаний наступником Володимира, не показав особливого такту в відносинах до свого добродїя й виявив досить неприємну хапчивість, що вразила й самого Володимира. Зараз по тім, як Володимир оголосив своїм спадкоємцем Мстислава, донесли йому, що Мстислав почав уже розпоряджати його майном: роздав його маєтности боярам. „Володимиру було дуже гірко на його брата, і він так говорив: „лежу в болїсти, а брат мій додав минї болїсти ще більшої: я ще живий, а він роздає мої городи і села мої! міг би принаймнї по моїм животї роздавати !” І післав Володимир посла свого до брата свого Мстислава з жалями, кажучи: „брате! ти мене анї на війнї не зловив, анї списом не здобув, анї вигнав мене з моїх городів, прийшовши на мене війною, а так зо мною поступаєш! Ти минї брат, але є в мене й другий брат Лев, і синовець Юрий, а я з вас трох вибрав тебе одного і дав тобі землю свою всї й городи, але по моїм животї, а за мого живота не маєш ти мішати ся нї до чого!” ⁵⁵)

Але й незалежно від того волинський фільософ з його знаннєм попереднього й заднього не дуже мудро поступив, давши себе повести своїм особистим антипатіям до талановитого й енерґічного Льва і через сї антипатії подарувавши своє князївство, наче окрасу з своєї ґардероби, нездарному Мстиславу, замість аби злучити своїм тестаментом Волинь з Галичиною і тим привернути давню силу й значіннє Галицько-волинській державі. Лев і Юрий потрапили б ту силу й значіннє репрезентувати!

Але як би там не було, все ж таки Мстислав Данилович, завдяки свому великому й важному князївству й престіжу своїх попередників на столї – Василька й Володимира, зайняв з смертию Володимира поважне становище. Лїтописець оповідає, що литовські князї „Бурдикид і Будивид” відступили Мстиславу добровільно Волковийськ, аби лише ”с ними миръ держалъ”, а Конрад мазовецький, протеґований Володимиром за його житя, дуже старав ся, аби придбати собі союз і його наступника, і за помочию Мстислава дїйсно здобув собі Сендомирську землю під час польської усобицї ⁵⁶). Здаєть ся одначе, що й Мстислав, як і Володимир, мав більше нахилу до ”цивільної” дїяльности, нїж до воєнної й взагалї полїтичної; принаймнї в сей похід на Польшу він сам не пішов, а натомість лїтописець записує кілька його вступних справ в будівництві: він поставив камяну каплицю над гробом своєї бабки в Володимирі, камяну вежу в Черторийську ⁵⁷).

Примітки

¹) Іпат. c. 571 і 574: а Левъ нача княжити в ГаличЂ и в ХолмЂ, по братЂ по своємь ШварнЂ. Се місце лїтописи давало привід до хибної гадки, що в Галичу по Данилї княжив Шварно, аж по нїм Лев (Ан.Лєвіцкий Ruthenische Theilfürstenthumer – Die Oesterr. Monarchie c. 171), але тут мова лише про наступство в Холмі.

²) Іпат. c. 574.

³) Іпат. с. 569-70, 573.

⁴) Іпат. c. 573; про дату див. Хронольоґію с. 47.

⁵) Іпат. c. 574, 575-579, 1 Нов. с. 284-5.

⁶) Іпат. с. 574-5, 580.

⁷) Умер 1279 р.

⁸) Іпат. c. 571-2, 574, 580. Про війну 1266 р. див. польські записки в Monumenta Poloniae II , 808, III, 48, 206, 308, 363.

⁹) Іпат. c. 581-2. Відгомін кандидатури Льва маємо в польських звістках, що Лев ходив з Ногаєм на Польщу, аби здобути землю Краківську й Сандомирську – Monum. Poloniae III. 50, див. про сей похід іще ibid. II. 847, 878, III. 180-1, 364. Длуґошеве оповіданнє (II c. 455) тільки риторичним бомбастом розволїкає звістку хронїк.

¹⁰) Іпат. c. 581-2, битва була 23 лютого 1280 р.

¹¹) Іпат. c. 585, 586-7, 588-9.

¹²) Іпат. c. 599.

¹³) Про сї подїї розвідка Семковича Walka o monarchią 1288-1294 – Kwartalnik historyczny, 1891, IV.

¹⁴) Іпат. c. 614-6, про похід Льва на Шлезк – записка в Monumenta Poloniae III. 702 (1289 р.).

¹⁵) Умер 1290 р.

¹⁶) Rех Ruscie venit ad regem Wenceslaum in Brunnam – Monum. Germ. Scr. XVII c. 718. Трудно думати тут на когось окрім Льва.

¹⁷) pluribus annis – див. низше.

¹⁸) Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem, Mitizlaum fratrem eiusdem et Wazulem filium Wazule duces Euthenorum – Theiner Monum. Hungariae I c. 393, передр. в Codex Arpad. III. 255.

Єсть звістка, що Русини були в угорськім війську підчас війни, котра випередила сю угоду – Monum. Germ. hist. Scr. IX c. 743, але сї Русини виступають в такій компанїї, що дуже легко могли бути якимись збірними дружинами, не помічними полками з Галичини (Comanorum, Ruthenorum, Graecorum, Bulgarorum, Belachorum, Ungarorum) – се справедливо зауважив уже Шараневич Die Hypations-Chr. c. 87.

¹⁹) Грамота – Fejér V. 3. 87: власники села Вишкова (Visk) над Тисою в теп. полудн. Мармароші (в грамотї вона зачисляєть ся до Угочської столицї) випрошують собі від короля нову грамоту, замість даної їм кор. Стефаном suo priuilegio mediante, sed ipsum priuilegium receptum fuisset per Ruthenos ducis Leonis, qui tunc comitatum de Ugocha hostiliter devastarunt. З текста грамоти виходило б, що сей руський похід не став ся безпосередно перед виданнєм грамоти, а трохи давнїйше. Напад аж на Вишк, від границї положений досить далеко, виключає гадку про якийсь пограничний набіг самих Львових людей – мусїв то бути таки похід.

²⁰) В записцї Холмського евангелия: „коли ся женило Георгий князе, а отець єму в Угры ходило – тогды скончаша ся книги сия” (15/X. 1283) (Отчеть Румянцевскаго музея за р. 1892-4 і Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIV, біблїоґр. c. 40).

²¹) Іпат. c. 585.

²²) Monumenta Germ. hist. IX c. 716, 745. Шараневич (ор. c. c. 87-8) і тут справедливо припускає можливість, що мова йде не про галицьких Русинів, хоч стилїзація другої з сих двох звісток (Continuatio Floriacensis: Andreas exercitum ducens in Austriam, in quo habuit Tartaros et Ruthenos et alias barbaras nationes) скорше б промовляла за якоюсь поважнїйшою ролею Русинів у сїм походї.

²³) Nos Gregorius comes de Beregh officialis Leu ducis Ruthenorum et quotuor iudices nobilium de eodem damus pro memoria – потверджують угоду партий в процесї, a. D. 1299 – Fejér VI, II c. 216-7. Сей документ, з того ж ориґіналу був перед тим публїкований у Катони VII c. 1200, але видавець читав: officialis seu ducis, l i s пишуть ся подібно, але genetivus: ducis не годить ся з seu.

²⁴) Codex diplomaticus comitum Zichy I ч. 129.

²⁵) dum obsederamus castrum Machk occupatum a progenitoribus nostris per regem Galliciae – Fejér VIII. 2 c. 326 і VIII. 6 c. 60.

²⁶) Про сей епізод низше; імя Machk, чи Маgh (варіант) трохи нагадує замок Magyoros, котрого руїни лишили ся коло села Mogyoróska (по словацьки Страбске) над р. Топлею.

²⁷) У Длуґоша (II. 397) Татари беруть участь в походї Шварна на Польщу 1266 р., але се додаток його власної фантазії: польські записки нїде про Татар не згадують.

²⁸) Іпат. c. 575, 585, 588, 591.

²⁹) Іпат. c. 588.

³⁰) Іпат. c. 578-9, 585, 587-9.

³¹) Іпат. с. 578.

³²) Іпат. с. 575-6, 581-2, Воскр. I. 172, Monumenta Poloniae II. 847, 878, III. 364. Можливо, що й татарський напад на Сендомирську землю, записаний в декотрих польських річниках під р. 1293 (Monum. Pol. h. III. 185), стояв у якімсь звязку з заходами Льва коло прилучення Люблинщини.

³³) Левъ... єха к Ногаєви оканьному, проклятому, помочи собЂ прося отъ него на Ляхы... а Мьстиславъ и Володимеръ, сынъ Мьстиславль Данило поидоша неволею татарьскою – Іпат. с. 581.

³⁴) Див. текст в прим. 14 (в сих словах є одначе ваганнє в варіантах: annua tributa i omnia tributa). Меньше вартна звістка Івана Віктрінґського, в оповіданню про подїї 1341 р., що татарський хан уважав Галичину своєю tanquam sibi et suis progenitoribus censuale (Fontes rerum Germanicarum I c. 438): тяжко покладати ся на докладність відомостей такого далекого хронїста, і сї слова можуть просто означати залежність Руси від Орди. Так само ще загальнїйший вираз; tributarii reges Litwinorun et Ruthenorum – Voigt Codex dipl. Prussiae III ч. 21.

³⁵) Іпат. c. 536; описуючи контраст Данилової слави з пониженнєм його в Ордї, лїтописець каже: „нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называєть ся, и дани хотять, живота не чаєть, и грозы приходять”. Як бачимо, риторична опись, з котрої заведеннє дани на практицї годї вивести.

³⁶) Іпат. c. 595.

³⁷) Таку практику знаємо докладно в пізнїйших часах на Поділю, за Коріатовичів: гроші на контрібуцію Татарам зберали ся тільки часами, а не реґулярно, були явищем надзвичайним: див. грам. 1375 і 1392, Акты Зап. Рос. І ч. 4 і Zródła V c. 21.

³⁸) Іпат. c. 591 (чи не читати: замість „єго” „єю рядьцахъ” ?).

³⁹) Не було тут, як бачимо, затвердження ханом передачі володимирського стола, як думає Линниченко (див. дальше нотку на c. 103).

⁴⁰) Іпат. c. 591, 611-2.

⁴¹) В сучасній лїтературі залежність Галицько-волинських земель від Татар часом занадто побільшуєть ся. Так нпр. Леонтович (Очерки исторіи рус. литов. права І c. 215) думав, що від часів Льва відносини Татар до галицько-волинських князїв зрівняли ся з загальною нормою залежности від Орди, в якій тодї були князї великоросийських земель. Линниченко (ЗамЂчанія на статью Ржежабка c. 95), виступаючи против поглядів Ржежабка, приймав також значну залежність Галицько-волинської держави від Орди – нпр. що князї затверджували ся ханом. Полємізуючи ж з моїми поглядами, висловленими в першім виданню сеї книги, він іде ще далї в тім напрямі і стає майже на тім становищу, що й Леонтович (про се його реферат в одеськім істор. товаристві і Дополненія къ замЂчаніямь, c. 109-112). Але при сїм йому приходить ся пускати ся на ріжні способи; він каже, що з правного становища відносини до Орди були ті ж самі в Галицько-волинській державі, що й землях великоросийських, тільки фактична залежність була слабша (наче б тут противставляв ся дипльоматичний акт його переведенню в практицї, а не говорило ся взагалї про фактичні відносини), іґноруючи ріжницї в формах воєнної помочи у нас і в землях північних, толкує він сю відміну тим, що наші землї залежали ”від полудневих Татар” (sіс) і т. и.

⁴²) Іпат. c. 588-9.

⁴³) Іпат. c. 588, 589.

⁴⁴) Іпат. c. 615.

⁴⁵) Т. II c. 378 і далї, passim, і c. 403.

⁴⁶) Іпат. c. 605.

⁴⁷) Іпат. c. 593.

⁴⁸) Іпат. c. 591.

⁴⁹) Іпат. c. 593.

⁵⁰) Іпат. 594-5.

⁵¹) Іпат. c. 599-601.

⁵²) Про сей епізод говорив я в т. II c. 399-400.

⁵³) Іпат. c. 613.

⁵⁴) Іпат. с. 613, пор. 574.

⁵⁵) Іпат. c. 592-3.

⁵⁶) Іпат. c. 596-7, 613-4, про поміч дану Володимиром разом з Юриєм Конрадови – Іпат. c. 587, пор. Monumenta Poloniae III c. 185.

⁵⁷) Іпат. c. 616.

Темні часи; спадщина Мстислава; сполученнє Галицько-волинської держави за Юрия Львовича; полїтична ситуація в перших роках XIV в.; утвореннє галицької митрополїї; королївський титул Юрия; смерть Юрия. Лев і Андрій Юриєвичі, їх полїтика і союз з Прусією і відносини до Татар, литовські відносини; участь в угорських справах; руські землї й партизани за Карпатами; кінець Юриєвичів. Безкняжий час; претенденти; Юрий-Болєслав, початок його князювання; його загранична полїтика: союз з Прусією й становище супроти Польщі, союз з Литвою, польсько-угорський союз і порозуміннє в справі Галичини; традиції угорської полїтики; відносини до Угорщини Юрия-Болєслава. Внутрішнї відносини – звістки про них, релїґійна справа, протеґованнє нїмецької кольонїзації, відносини до боярства; смерть Юрия Болєслава; кандидатура Любарта, його роля. Любарт князем галицько-волинським.

На вступних роспорядженнях Мстислава та на звістцї про з'їзд Льва з Вацлавом уриваєть ся Галицько-волинська лїтопись. З тим „кімерійська пітьма” спадає на історію Галицько-волинських земель, бо якої небудь української лїтописи з сих часів не маємо, а північні лїтописи давно перестали подавати які небудь звістки про українські справи: полїтичне й суспільне житє колишнїх складових частин Руської держави розійшло ся зовсїм далеко. Скупих звісток, які можна визберати в чужих джерелах, та грамот галицько-волинських князїв, що переховали ся в чужих архивах (таких грамот до тепер звістно вісїм з р. 1316-1339) ¹), ледви вистає на те, аби лише уставити ряд галицько-волинських князїв та бодай якось в приближенню означити часи їх князювання. Тільки про останнього галицько-волинського князя Юрия-Болеслава знаємо трошечки більше.

Галицько-волинська лїтопись полишає нас в р. 1290, коли на Волини сидїв Мстислав, в Галичинї Лев, а син Льва Юрий мав Белзько-холмське князївство. Як довго ще потім княжив старий Лев, ми не знаємо. В науковій лїтературі XIX в. широко розповсюднена дата 1301 р., як рік його смерти, але доказів автентичности її нема нїяких, хоч треба признати, що сама по собі вона можлива: Лев мусїв мати сїмдесять лїт уже десь коло 1295 р. і не міг далеко перетягнути за границю XIII в. З поміж написаних його іменем грамот декотрі датовані останнїми роками XIII і першими XIV в., але з сих „Львових грамот” нема анї одної певної (хоч звістно їх in extenso кільканадцять) ²). Одинока документальна звістка про нього з сих часів, яку досї удало ся видобути – се той документ Григория наджупана бережського, що називає себе урядником Льва в 1299 р. ³). Подробиць про останнї лїта житя Льва взагалї не маємо нїяких, окрім дуже пізньої і нїчим не задокументованої традиції, що перед смертию він постриг ся в монахи і дуже змінив свій суворий давнїйше характер ⁴).

Не знаємо, чи пережив Льва Мстислав, про котрого з кінцем Волинської лїтописи нїчого не чуємо, і навіть пізнїйших традицій не маємо нїяких ⁵). Не знаємо також, чи лишив він по собі наступників. В волинській лїтописи ще 1280/1 р. згадуєть ся його син Данило, тодї вже, видко, дорослий, але більше ми про сього Данила не знаємо нїчого – чи пережив він батька, чи мав потомство.

До недавна була гадка, що потомки Мстислава княжили ще в 2-ій половинї XIV в. в Холмській землї. Ся гадка вийшла з одної записи на евангелїю з датою 1376 р., де якийсь князь Юрий холмський, „син Даниліа холмского” надає чотири села холмській катедрі ⁶). Сього Данила признано тим Данилом Мстиславичом, хоч при тім зіставало ся невиясненим, як опинив ся він у Холмі. Але в дїйсности не можна припустити, аби в другій чверти XIV в. або пізнїйше були які небудь мужеські потомки Романової династиї, й тепер в науцї загально запановало переконаннє, що той Юрий Холмський, хоч би навіть признати ту грамоту автентичною (против автентичности її теж піднесено закиди), у всякім разї не може уважати ся потомком Мстислава ⁷).

Треба думати, що коли по смерти Мстислава й зістали ся якісь мужеські потомки, вони недовго пережили його; бо колишнї Романові землї всї зібрали ся в руках Юрия Львовича, і він перенїс свою столицю до Володимира. Се, що Юрий злучив в своїх руках і спадщину свого батька, і спадщину Володимира Васильковича, знаємо зовсїм певно: сьвідчить про се захована до наших часів Юриєва печатка, де він титулує себе rex Russie princeps Ladimerie, а потверджує се і той факт, що сини його таки дїйсно володїли Волинею. Припустити, що Юрий здобув її силоміць, тяжко, бо при тодїшнїх відносинах Мстислав чи його потомки могли найти поміч і у Татар, і у Литви, так що неминуче розгоріла ся б велика війна, яка б не проминула безслїдно в наших джерелах. Як зараз побачимо, захована для нас характеристика Юриєвого князювання підносить спокій, в якім жила за його часів Руська земля, отже якусь усобицю за Волинь і з огляду на те тяжко припустити. Тому треба таки думати, що Волинь дістала ся спадщиною Юриєви, або може й його батькови ще, коли вимерла родина Мстислава. З тим – чи зараз, чи згодом, Володимир став столицею цїлої держави, і зістаєть ся такою потім при наступниках Юрия. Для його часів на таке перенесеннє центра ваги з Галичини на Волинь дає натяки знову таки його печатка, де Юрий титулуєть ся спеціально princeps Ladimerie, і на печатцї виднїєть ся герб, що був заразом гербом м. Володимира – уоружений їздець. Обставини й мотиви такого піднесення Волини й Володимира лишають ся нам незвістними.

Не можучи поставити докладної границї між князюваннєм Льва й його сина, згадаємо звістні нам подїї з початку XIV в., не привязуючи їх до котрогось із сих князїв спеціально. На жаль тільки, звістно тих самих фактів дуже мало.

Одним була втрата Люблинської землї. Факт сей стояв у звязку з тодїшнїми польсько-руськими відносинами взагалї.

Ми бачили вище, що Лев в боротьбі за краківський стіл був союзником польських князїв з молодшої лїнїї: Болєслава мазовецького (Земовитовича) і Володислава Локєтка (куявського), але заразом був також приятелем Вацлава чеського (Другого). Коли слїдом по уступленню Болєслава Вацлав виступив претендентом на Краків і опановав Малопольщу, Лев, здаєть ся, зістав ся його приятелем, і як здогадуємо ся, під час його боротьби за краківський стіл здобув собі Люблинщину. Потім, в перших роках XIV в. бачимо ми Русинів союзниками Локєтка против Вацлава; здаєть ся, таке значіннє має вже звістка польських записок під 1300 р., що по тім як Вацлав опанував „усю Польщу”, Русини напали на Сендомирську землю і попустошили місто Новий Корчин. Виразнїйшу звістку маємо з 1302 р., коли Локєтек пустошив Сендомирську землю Вацлава „з Татарами й Русинами” ⁸). Може смерть Льва вплинула на певну зміну в полїтицї супроти Польщі.