Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 47 страниц)

Короткі згадки австрійських хронїк дуже добре ілюструють мале значіннє цїлого епізоду з Романом в історії боротьби за австрійську спадщину, нерозмірно побільшене в оповіданнях декотрих новійших дослїдників. Навіть Дашкевич в своїй моноґрафії про Данила підносить, що його син „якийсь час сидїв на австрійськім герцоґськім столї” (с. 101).

Не знати, чи в якім звязку з австрійськими справами стояла подоріж Льва на Угорщину десь коло р. 1254 (Іпат. c. 550: Льва бо преже отрядилъ б Ђ королеви). Ся подоріж припала на час походу Ізяслава Мстиславича на Галич, а Ізяслав шукав, видко, помочи на Угорщинї, отже се б підсувало гадку, що Данню хотїв як не помочи, то невтральности угорського короля супроти Ізяслава. Але звязати подоріж Льва з сим походом Ізяслава трудно тому, що похід Ізяслава став ся нагло, „в невид Ђ ньи”.

Між участниками рішучої битви під Кресенбруном (4/VII 1260) Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac ac Tataros згадують Annales Ottocariani – т. зв. лист Отокара (Monumenta Germ. hist. Scr. IX c. 184). Відси перейняв сю звістку Длуґош (II с. 378), пояснивши своїм звичаєм, що з Данилом були Лев і Роман (се неможливо). Про сю звістку про участь Русинів Шараневич Die Hyp.-Chr. стр. 86, 144-5 і Кордуба в Записках H. т. ім. Ш. Х miscel.: Участь Данила в битві під Крессенбрунн. Др. Кордуба тут з більшою рішучістю підніс гадку, меньше виразно висловлену у Шараневича про припадковий характер участи Дапила в угорськім походї 1260 р. Натомість Венцель в згаданій монографії думає, що Данило брав участь в битві з військом – ор. c. c. 383. Годить ся запримітити, що закид д-ра Кордуби галицько-руській історіоґрафії, нїби вона сього факту не знала, несправедливий супроти згаданої працї Шараневича, а сам др. Кордуба хибно покликуєть ся на Штирійську римовану хронїку (Pez. Scriptores rerum austr. III c. 76), що згадує не Russen, a Rassen, себто Сербів (Rassen, Porn (очев. Posn) und Chrobaten, a в Annales Ottocariani 2 ): Ruscenses et Bosnenses (c. 185), у Длуґоша II 378 Raczones et Bosnenses).

Про участь Данила в віденськім з'їздї каже хронїка т. зв. Ґеорґа Гаґена (Pez Scriptores І c. 1079): Mit уm (Белєю) cham auch der Ghunig von Rewssen und der Chunig Machow (Ростислав), der auch des Chunigs Welans (Белї) Tochter hett, und der Chunig auss der Syrfey – die drey Chunig in Chron von den von Vngern empfahent. Шараневич (Die Hypatios-Chr. 85) приймав сю звістку скептично, але нїчим свого скептицизму це умотивував.

9. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти (до c. 109).

Рік 1301 як дату смерти Льва увів властиво в наукову лїтературу Карамзїн (IV c. 103 і прим. 202), хоч була вона уже у Еяґля – Geschichte der Ukraine c. 579. Карамзїн узяв її з рукописної копії Зиморовичевої Leopolis triplex, де при звістцї про смерть Льва стояв рік 1301; але сей рік був доданий якимсь пізнїйшим переписувачем, бо в дїйсности у Зиморовича при сїй звістцї стоїть р. 1292 (див. виданнє Гека В. Zimorowicz opera, quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur, 1899 c. 56). Потім сю дату бачимо у Зубрицького – (Критико-историческая пов Ђ сть с. 62): ”13О1 або 1302 р.”; в Исторії Галичско-русскаго княжества III. 248 він справедливо уже признав сю дату непевною, але се не перешкодило пізнїйшим дослїдникам далї її приймати: приймає її Шараневич – Исторія Галицко-володимирскои Руси c. 121, Антонович – Монографіи І. 51, Иловайский – Исторія Россіи І ч. II c. 512, Ап.Левіцкий – Obrazki z dziejow Przemysla c. 95 i Ruthenische Theilfurstenthumer c. 172, Андріяшев – Очеркъ Исторіи Волынской земли с. 199, Іванов – Истор. судьбы Волынской земли с. 189, Бальцер – Genealogia Piastow с. 349, Ґолубінский – Ист. рус. церкви т. II с. 896, і т. и. Як бачимо, дата, коли міряти її іменами авторів, які її приймали, – виглядає ся зовсїм поважно, хоч сама вона зовсїм не поважна.

Звідки з'явила ся ся цїкава дата, на певно того не можу сказати, але думаю, що підставою для неї послужила одна з грамот Льва – наданнє галицькій митрополїї села Перегинська, з датою 8 марта 6809 р. Ся дата була мабуть причиною, чому Зубрицький вагав ся між 1301 і 1302 р., а Петрушевич знову викомбінував з неї (рахуючи на мартівське численнє) 1300 р. (ор. c. c. 151). Сїй датї можна дїйсно признати стільки значіння, що датуючи її 1301 р., фальсіфікатор міг при тім виходити з якоїсь традиції, що Лев ще жив на початку 1301 р.; але се можливість, як бачимо, зовсїм проблєматична.

Зиморович (1. c.) оповідає про остатнї лїта Льва, що він „за прикладом свого дядька Василька” 3 ), militiam sacram christianam amplexus 4 ) і ставши перед смертию смирним як ягня, тихо закінчив своє житє і був похований Василиянами без всякої паради, в монашій одїжи – „а місця його похорону Русини не знають і дотепер”. Се оповіданнє самим своїм змістом вказує виразно на якийсь василиянський переказ, анальоґічний з переказом про те, що Лев жив перед смертию й умер в Спаськім монастирі (переказ у Стебельського Genealogia xx. Ostrorogow c. 44, потім Зубрицького Пов Ђ сть 1. c., у Шараневича Исторія 1. c., пор. В. Площанського Лавровъ село и монастырь въ Самборскомъ окруз Ђ – Науковый сборникъ Галицької Матицї, 1866 р., с. 823, але тут сказано тільки, що Лев жив у Спасї). Автентичности, розумієть ся, не мають обидва перекази.

Так само непевним зістаєть ся звістний переказ про гріб Льва, в XVIII віцї знайдений в Лаврівськім монастирі. Зубрицький (Пов Ђ сть, 1. c.), покликуючи ся на Василиян-очевидцїв (хоч писав 60 лїт по тім нїби фактї) каже, що 1767 р., коли Лаврівський монастир погорів, тодїшнїй ігумен Волянський вітворив каплицю, де були гроби князїв(!), і в нїй знайдено дві різблені й сріблом оббиті домовини, а на одній з них було імя Льва 5 ); факт сей затаєно, аби хто не претендував на знайдене срібло, а саме воно ужито на відновленнє монастиря.

Як бачимо, се оповіданнє має всї прикмети непевности: з одного боку Василияне – очевидцї (без близшого означення часу й імен), що росповідають сю історію, з другого боку – затаєннє її, чим поясняєть ся та обставина, що про се нема нїяких звісток н'їде більше. Дїйсно, анї в лїтописних записках Лаврівського монастиря (у Площанського, 1. c.), анї в відомостях, які збирав в сїм монастирі Площанський в 60-х рр., не маємо слїду сеї історії, що з книги Зубрицького перейшла потім до Петрушевича (Гал. Истор. сб. І пр. 32) і Шараневича (Исторія c. 121), а з комбінації її з переказом про смерть Льва в Спаськім монастирі з'явило ся оповіданнє, що Лев умер в Спасї, а відти тїло його перенесено до Лаврівського монастиря (Зубрицький, Петрушевич, Шараневич 1. c.). В 1899 р. минї оповідали місцеві Василияне, що вони старали ся напасти на слїд тієї каплицї й Львового гроба, шукали їх скрізь, але даремно.

10. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша (до c. 114).

Ся записка читаєть ся тільки в однім кодексї Длуґоша – його автоґрафі, і вперше була видрукована в виданню Пшездзєцкого (III c. 39), а що се виданнє по за польськими науковими кругами взагалї дуже слабо розповсюднене, тож і в лїтературі Галицько-волинської держави воно досї не було зауважене. Семкович в своїй працї про Длуґоша не звернув на нього уваги. Оцїнив його відповідно аж Бальцер у своїй Ґенеальоґії Пястів (c. 347), справедливо признавши в сїй звістцї руську записку, без значних змін переложену Длуґошем. Записка звучить так: Quintodecimo Kalendas Aprilie (18 марта) ducissa. Eufemia, filia Kazimiri ducis et consors Georgii Russiae ducis absumpta est. Quam vir suus dux Russiae Georgius secutus vicesima prima aprilis obiit. Qui in die beati Georgii natus, baptisatus et nomen suum sortitus foret, etiam in die suo rebus absumptus est humanis. Vir industrius et liberalis et in religiosos munificus, sub cuius regimine Russia et pacis pulchritudine et divitiarum amplitudine inclita habebatur.

Як справедливо піднїс Бальцер, отсї подробицї про Юрия мусять іти з руського джерела (в дню смерти – 21/IV мусить бути помилка, бо день св. Юрия був 23/IV – див. календар XIII в. у Макарія III c. 311). Я піднесу ще, що характеристика Юрія – традиційна квяжа характеристика наших лїтописей, і се ще більше зраджує руське джерело.

Судячи по стилїзації записка мусїла мати в ориґіналї при собі рік, та тільки питаннє, чи Длуґош добре сей рік використав? Бальцер не вагаєть ся прийняти сей рік без застережень. Я проти сього року теж нїчого не маю, але вповнї спустити ся на Длуґоша не легко. Не кажу вже про недогляди його (маємо такий страшний приклад зараз слїдом, де подїя (похід Ольгерда) вичитана ним під 1338 р., помилкою записана під 1308 р. – але ся звістка не стоїть у нїяким звязку з запискою про Юрия). Але і взагалї при переводї руських дат Длуґош дуже часто помиляєть ся на кілька років – здаєть ся, йому між иньшим робили трудности руські дати від сотворення сьвіта.

До тепер дату смерти Юрия все клали на р. 1315-6 або 1316, виходячи з дати грамоти його синів (9/VIII 1316) 6 ), але се тільки terminus non post quem. Певне значіннє міг би мати арґумент, що Юриєва печатка, привішена до сеї грамоти, вказує на недавню смерть його; але грамота Локєтка 1315 р. (27/VI) виразно вказує, що Юрия тодї не було на сьвітї, а коли його сини могли уживати, як з того видко, в кождім разї не меньше як півтора року батьківську печатку, то могли уживати і ще довше 7 ), отже арґумент сей тратить значіннє, і ми нїчим не звязані супроти Длуґошевої дати 1308 р. Але треба мати довірє до Длуґошевої докладности, щоб її прийняти за певну.

Що до жінки Юрия Евфемії Казимирівни, згаданої в тій записцї, то Бальцер досить нерішучо уважає її сестрою Локєтка (вагаючи ся між Казимиром І і Казимиром II куявськими. Грамота 1315 р., де Локєток говорить про своїх nepotes (племенииків, а не внуків, як перекладає реґеста Описанія Румянц. музея, і за нею Ржежабек – c. 138), зовсїм виразно рішав сю справу: та Евфемія була сестрою Локєтка.

11. Грамоти Андрія, Льва і Юрія-Болєслава.

Вичисляю всї дотепер звісні грамоти остатнїх галицько-волинських князїв – Андрія, Льва і їх наступника Болєслава-Юрия, та їх видання:

1. Грамота Андрія і Льва, дана в Володимирі, 1316 р. 9 серпня – відновляє союз з Прусією; видана вперше у Карамзїна IV пр. 268 (з незначними скороченнями), потім у Фойґта (Voigt Codex diplomaticus Prossicus, II c. 175), передрукована у Нарбута (Dzieje nar. Litewskiego IV, dod. c. 44) і Зубрицького (Исторія т. III); фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал в кеніґсберґскім архиві.

2. Грамота Андрія, дана в Володимирі, 1320 р. в день св. Руфа 8 ), – дає ріжні свободи торунським купцям; видана в Suplementum ad historia Russiae monumenta ч. 38, відси передрукована у Зубрицького, поправнїйше: Kloden – Beitrage zur Geschichte d. Oderhandels 8 anm. 30, відси в Hansisches Urkundenbuch II ч. 371; фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал був в торунськім міськім архиві, але пропав, тепер куплений петерб. академією.

3. Грамота Андрія, того ж року й дня, дана в Володимирі – дає ріжні свободи краківським купцям; видана в Kodeks dyplomatyczny m. Krakowa т. І ч. 12) з збірника краківських грамот, спорядженого писарем міським Бемом в р. 1505; передрукована була, як тепер довідую ся, в збірцї петерб. академії – невиданій ще. В лїтературі була використана в перше в 1 вид. сього тому.

4. Грамота Юрия (Болєслава), 1325 р., без близшої дати й означення місця (про час її Altpreussische Monatsschrift р. Х c. 80, про се жовтень 1325 р.), – відновляє союз з Прусією видана в скороченню у Карамзїна IV пр. 276, в цїлости у Фойґта II ч. 116, передрукована у Нарбута (1. c.), Ржежабка і Лонґінова (Грамоты Юрія II); фотодрук в збірнику пет. акад.; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

5. Грамота Юрия (Болєслава), 1327 р. 9 марта, дана в Володимирі, – потверджує союз з Прусією (властиво повтореннє грамоти 1316 р.); видана у Фойґта II ч. 119, передрукована у Ржежабка і Лонґінова; фотодрук в збірнику петерб. акад., ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

6. Грамота Юрия (Болєслава), 1334 р. 11 лютого, дана у Львові (in Lemburga), – потверджує союз з Прусією; видана у Фойґта II ч. 145, передр. в збірнику петер. акад., тамже фотодрук; реґести у Карамзїна, Ржежабка й відси у Лонґінова; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

7. Грамота Юрия (Болєслава) 1335 р. 20 жовтня, дана в Володимирі, – потверджує союз з Прусією; видана у Коцебу (Kotzebue) Preussens altere Geschichte т. II, вид. 1808 р. c. 397-8, і Карамзїна IV пр. 276, передрукована у Нарбута, Зубрицького, Ржежабка, Лонґінова і в збірнику петерб. акад., тамже фотодрук; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

8. Грамота Юрия (Болєслава), 1339 р. 20 сїчня, дана в Володимирі – надає нїмецьке право м. Сяноку, видана майже разом у Репля (Roeppel Uber die Verbreitung des magdeburger Stadtrechts, 1857) і в Kodeks dyplomatyczny Polski т. III; текст і фотодрук в збірнику петерб. акад.; ориґінал тепер в несвижськім архиві.

12. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави.

З смертию Юрия Львовича вступаємо ми в період обнятий моноґрафічною лїтературою про останнїх галицько-волииськнх князїв й пізнїйшу боротьбу про їх спадщину.

Лїтература ся розвинулась особливо в останнїх десятолїтях XIX в. Окрім курсів історії Галичини й Волини Шараневича, Андріяшева й Іванова сюди належать ще: Антоновича Очеркъ в. кн. Литовскаго, 1878, передрук. в Монографіях І c. 50 і далї, Дашкевича Зам Ђ тки по Исторіи Литовско-рускаго государства, К., 1885, с. 44 і далї, спеціальні статї: Jiri II, posdledni knize weskre Male Rusi, kriticky pokus Jana Re&abka (професора празької торговельної академії) – Casopis musea kralostvi ceskeho, річн. 1883 – солїдна моноґрафія, що оживила дуже лїтературу сього часу і особливо мала важне значіннє в питанню про особу Юрия II. Петербурською академією був зладжений її переклад з додатком статей: І. Линииченка Зам Ђ чанія на статю г. Режебка о посл Ђ днемъ княз Ђ всей Малороссіи Юрі Ђ II – 1884, А. Кунїка Объяснительное введеніе (збірник текстів), і деяких дрібнїйших; збірник сей був видрукований петербурською академією ще 1885 р., але не вийшов іще і досї; в остатнїх лїтах до нього прилучено фототипичне виданнє грамот галицьких князїв, і має бути до них долучена розвідка про печатки сих грамот; при сїм другім виданню користаю з удїлених минї друкованих аркушів сеї збірки 9 ), що мабуть незадовго вже вийде. Статею Ржежабка була викликана також статя А. Лонґінова – Грамоты малорусскаго князя Юрія II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича Холмскаго XIV в. (Чтенія московські, 1887, II) – критичний перегляд поглядів Ржежабка, зроблений досить слабо. Статя Лонґінова викликала статю Линниченка в його Критическім обзорі нов Ђ йшей литературы по исторіи Галицкой Руси, Ж. М. Н. П. 1891, V. Розвідка Іванова – Картка з історії Волини на початку XIV в. (Записки Наук. тов. ім. Шевчеика, т. II, 1893) увійшла в скороченню в його книжку про Волинь. Окрім того: Филевичъ Борьба Польщи и Литвы-Руси за Галичско-владимірское насл Ђ діе с. 42-3, 50-61 і його ж Къ вопросу о борьб Ђ Польши и Литвы-Руси за Галицко-владимірское насл Ђ діе – Ж. М. Н. П., 1891, XII, А. Рrоchaska – W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. – Kwartalnik historyczny, 1892,I. Линниченко -Черты изъ Исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894 (український переклад в VII т. Руської Історичної Біблїотеки и. т.: Суспільні верстви Галицької Руси, 1899), Леонтовичъ – Очерки Исторіи литовско-русскаго права, Спб. 1894, гл. VII. Вкінцї „Дополненія къ зам Ђ чаніямъ” Линниченка, з поводу першого видання сього тому моєї Історії, в вгаданім збірнику академії, і статейка Ан. Повра про угорсько-руські відносини в. XIV: Magyar-ruthen erintkazesek a XIV-ik szazadban (Szazadok, 1904).

13. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї (до c. 117).

Берестє й Дорогичин у володїнню Кейстута виступають в трактатї 1366 р. (друк. в Kwartalnik-y histor. 1898 c. 513). Кладучи перехід сих земель до Литви на друге десятолїтє XIV в. й припускаючи війну Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию декотрих з них, учені виходили з таких пізнїйших звісток:

1. Компілятор 2-ої пол. XVI в. Стрийковский, переповідаючи звістку ширшої русько-литовської лїтописи про війну Гедимина з Львом луцьким, поясняв її тим, що той Лев під час війни Гедимина з рицарями відібрав був від Литви Дорогичин і Берестє (І c. 364). Хоч Стрийковский взагалї дуже довільний в своїх об'ясненнях і додатках, але припускають, що сю звістку він зачерпнув з якогось поважного джерела, і з неї виводять, що значить ще перед тим Дорогичинсько-Берестейську землю відірвано від Волини.

2. Затрачена тепер історична статя, що була звістна польсько-литовському історику Нарбуту, і по його словам мала дату 1488 р. 10 ), описуючи смерть Витеня під 1315 р., мала казати, що в момент його смерти Гедимин був у походї на Русь (w wyprawie ruskiej – IV c. 464, na jakiejs wyprawie do Rusi – ib. 466). Полишаючи на боцї те, що Нарбут взагалї історик досить непевний, і припускаючи, що ся його звістка дїйсно має вигляди автентичности, треба сказати, що вона зовсїм не поясняє, на яких руських князїв ходив походом Гедимин, отже тільки зовсїм гіпотетично можна привязувати її (як то роблять нпр. Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Іванів) до Волини, до Юрия Львовича, і припускати, що як раз ся війна закінчила ся прилученнєм Дорогичина й Берестя до Литви (а декотрі, як Шараневич й Іванів, припускають, що в сїй війнї Юрий наложив головою).

8. Ширша русько-литовська лїтопись (кодекс Биховця й иньші), зладжена в серединї XVI в. і для давнїйших часів виповнена підозрілими переказами або явно-хибними комбінаціями й недорічностями, оповідає, що Гедимин, закінчивши боротьбу з Прусією, розпочав ряд війн на Українї: з початку пішов на Володимира Володимирського, побив його в битві, де той Володимир наложив головою, й забрав його волости; потім пішов на Льва луцького, але той з переляку втїк до свого зятя Романа в Брянськ, і Гедимин без битви забрав його землю; нарештї побивши київського князя Станїслава на Ірпени, опанував Київщину 11 ). Новійші історики, відкидаючи сї звістки про прилученнє Волини і Київщини Гедимином, припускають, що в оповіданню сеї лїтописи заховала ся память про дїйсні війни Гедимина з волинськими князями (питаннє про Київщину на разї лишаю на боцї), де дїйсно наложив головою оден (Андрій, що мовляв міг мати друге імя Володимира), або й обидва Юриєвичі 12 ). Початок в сїм напрямі зробив Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, 1853, с. 19 і далї), за ним пішли Дашкевич (Зам Ђ тки), Андріяшів, Ржежабек, Іванів; на сїм становищу стоять з дебільшого й иньші сучасні письменники, котрим приходить ся дотикати ся сих справ. Ржежабек нпр., котрого моноґрафія мала особливий авторитет останнїми часами, комбінуючи оповіданнє лїтописи з хронольоґією литовсько-руських відносин, приймає, що 1321 р. Гедимин побив Андрія, і той поляг при тім, а Берестейщина була прилучена до в. кн. Литовського, а на другий рік (1322) Гедимин новим походом ударив на Льва, і той теж наложив головою в битві 13 ). Приймаючи смерть обох Юриєвичів у битві, д. Ржежабек опираєть ся тут на словах Локеткової грамоти 1323 р., про interitus галицько-волинських князїв (як низше), толкуючи се слово так, що вони загинули не своєю смертию. Але слово interitus не має такого виразного значіння.

14. Лист Локєтка про останнїх Романовичів (до c. 120).

Сей лист вперше видав Райнальд – Annales ecclesiastici т. XV c. 296, потім з иньшої копії – Мураторі Antiquitates Italiae VI c. 146 і новійше ще з иньшої копії др. Прохаска при статї W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik historyczny 1892 c. 29). Року грамота не має, але дата відповідає в цїлім рядї близьких лїт тільки 1323 рокови (в вид. Райнальда хибно iulii, що не сходить ся з суботою перед зеленими сьвятами, і хибний рік 1324 – ся дата 20/VI. 1324 була загально прийнята; в текстї своєї статї сам Прохаска (c. 5, а за ним нпр. Бальцер – Genealogia c. 453) датує її хибно 9/VI. 1324 р., але при документї виводить справедливу дату.

Наводжу в ориґіналї інтересне для нас місце в сїм листї: Sanctitati vestrae insinuatione praesentium cum dolore reverentius intimamus, quod duo Ultimi principes Ruthenorum de gente schismatica, quos immediatos pro scuto inexpugnabili contra crudelem gentem Tartarorum habebamus, decesserant ex hac luce; ex quorum interitu nobis et terris nostris ex vicinitate Tartarorum, quos de certo credimus terram Ruthenorum, nostris metis contiguam, de qua annua tributa percipere consueverunt 14 ), occupare, – perturbatio indicibilis, nisi Dei omnipotentis et vestra gratia affuerit, imminebit. Далї Локєтек просить папу, аби поміг против Татар in praedicatione sanctae crucis et aliis subsidiis, – ne occupent terram Ruthenorum praedictam et per consequens nos invadant. Сї остатнї слова вказують, що не зовсїм ясні слова quos de certo credimus і т. д. треба розуміти не так, що Татари вже опанували Русь, а що Володислав тільки бояв ся сього на далї.

15. Оповіданнє Івана Вінтертурського (до c. 121).

Іван Вінтертурський (Vitoduranus), описуючи напад Татарів на Польщу й Угорщину 1341 р., каже так (се оповіданнє буде ще нам не раз потрібне): Causam adventus horum paganorum aliqui aliter asignant, – dicentes, quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista tempora reges satis ydoneos Ruthenis prefecerat, quibus successive ab eis per venenum extinctis, procuravit eis christianum latinum, si illi parcere vellent ut videret. Qui dum regni gubernacula per plura annorum curricula strenue gessisset, tandem cum numerum et ritum latinorum illic mutiplicasset, et hoc Ruthenis displicuisset, ipsum intoxicabant per venenum tam forte, quod dissiliit in plures partes. Quod audiens rex Kragovie, cujus consors soror uxoris regis Ruthenorum jam intoxicati fuerat, illue cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est. Propter quod imperator Thartarorum, hec intelligens, nimio furore agitatus, paganos memoratos ad deuastandam regionem regis Kragovie et alias finitimas regiones principum fidelium emisit (Johannis Vitodurani Chronicon, herausg. von Vyss – Archiv fur schweizerische Geschichte т. XI c. 165).

Хронїст мав писати сю частину хронїки в 40-х рр. XIV в., в 1341-7 рр. (Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69); як сам каже, писав він на підставі ріжних оповідань: між такими оповідачами згадує він двох Швабів, що перебували в Австрії якийсь час і звідти принесли ті поголоски. Тим поясняють ся з одного боку його деякі дуже докладні відомости про подїї 1340-1 р., а з другого досить неясні, з людських поголосок зачерпнені звістки про попереднє. Christianus latinus поставлений намістником Узбека – се Юрий-Болєслав, його два попередники pagani – очевидно Андрій і Лев. Приймати, як то часто робили почавши від Нарушевича (Hist. nar. Polskiego IV. 333, wyd. Turowskiego) i до Линниченка (Зам Ђ чанія на статью Ржежабка c. 89-90, Критическій обзоръ c. 152), Филевича (Борьба с. 43), Леонтовича (Очерки I с. 226), Іванова (Истор. судьбы с. 222), Лєвіцкого (Ruth. Theilfurst. c. 174) – що перед Юриєм-Болєславом дїйсно були на Руси якісь баскаки в ролї намістників (оті pagani), нема нїякої причини: се й само по собі дуже неправдоподібно, й Узбек певно не дивив ся б таким легким оком, що його баскаків Русини труять як щурів одного по однім. Зовсїм легко пояснити, звідки взяла ся така звістка у хронїста: не-католиків дуже часто називано поганами, і таким чином Андрій і Лев, principes de gente schismatica, як їх зве Локєтек, в принесених з Польщі до Нїмеччини звістках стали ся поганами, а що хронїст, чи його вістники, виходили з погляду про дуже тїсну залежність Руси від Орди, то і сї руські князї перетворили ся в татарських намістників, як і Болєслав. Труднїйше пояснити звістку про їх строєннє; я вище вказав, що прийняти її, особливо супроти сухої згадки Локєтка про смерть племенників, не можна, й приходить ся толкувати її як просту поголоску навіяну строєннєм Болєслава (сам хронїст взагалї критицизмом в оцїнюванню поголосок не визначав ся, противно був дуже легковірний).

Додам, що Прохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в нотках), справедливо прикладаючи сю звістку до Юриєвичів, толкує її так, що струїли їх Татари, і се приймає за факт, зводячи се з згаданим уже вище interitus Локєткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе c. 109), покликуючи ся й собі на Вітедурана. Але се дуже неправдоподібно само по собі (знову пригадую суху згадку Локєтка), а таки й стилїстично неможливо: в згаданім текстї Івана Вінтертурського ab eis може значити тільки Русинів (пор. слїдом procuravit eis).

16. Юрий-Болєслав (до c. 123-4).

Баламуцтво в справі Болєслава-Юрия пішло властиво від Карамзїна, бо перед ним Нарушевич у своїй Історії Польщі вже був на добрій дорозї, кажучи, що по смерти синів Юрия Львовича галицько-волинським князем став Болєслав Тройденович (Historya narodu polskiego, wyd. Turowskiego т. IV c. 333-4). Карамзїн же, добувши з кеніґсбергських архивів грамоти з іменем Юрия, прийняв його за Болєславового попередника, остатнього Даниловича, Андрієвого або Львового сина (IV c. 130).

Завдяки авторитету Карамзїна сей погляд набрав широкої популярности: його прийняли Зубрицький, Петрушевич, Шараневич, Каро, Антонович, Іловайский, Бобжиньский, Андріяшів й и. Старий погляд Нарушевича вправдї знаходив собі далї оборонцїв, як Козловский (Dzieje Mazowsza с. 115), Бєльовский (в Monumenta Poloniae II c. 620 – на підставі звістки Яна з Чарнкова), Райфенкуґель в своїй моноґрафії (Archiv fur oester. Geschichte т. 52 c. 422 – він вказав тут на грамоту Юрия 1339 р., доти не оцїнену), Дашкевич (Зам Ђ тки c. 46-7, теж на підставі сеї грамоти). Але гіпотеза про осібного Юрия панувала в історичній лїтературі до 1880-х рр. Аж Ржежабку удало ся зробити перелом: присьвятивши значну частину своєї моноґрафії полєміцї з сею гіпотезою, він зробив вражіннє своєю дотепною арґументацією, хоч нпр. дуже важна в сїй справі грамота 1339 р. була йому незвістна. Його погляд піддержали і де в чім скріпили Лонґінов, Линниченко, Прохаска, в названих вище (в прим. 12) працях. В виданім 1888 р. пятім томі Monumenta Poloniae прибула дуже важна для скріплення сього погляду записка познанська, хоч не скоро звернула на себе увагу (перший вказав на неї в 1895 р. Бальцер, Genealogia c. 1453, див. також мою рецензію на книгу Іванова в Записках т. IX c. 7). Оборонцем давнього погляду виступив Іванов у своїй статї Картка з історії Волини (1893) і потім в своїй історії Волини (1895), припускаючи, що Болєслав звав ся Юриєм, але перед ним був іще Юрий II, остатнїй Данилович; але ся штучна гіпотеза не могла виратувати справи. Тільки по інерції, через незнаннє справи, карамзїнський погляд на Юрия II стрічаєть ся ще часом в новійших працях – нпр. у Любавского Областное д Ђ леніе c. 39, в статї Кізеветера ”Исторія Россіи” в Енцикльопедїї Брокгауза-Ефрона (т. 55, ґен. таб. Рюриковичів), Історії рус. церкви Ґолубинского II c. 896. Таким самим незнаннєм джерел толкуєть ся погляд Ан. Повра (І. c.), що відріжняючи Юрия від Болєслава, уміщав Юрия по Болєславі (в рр. 1339/40). Зібрані в сїй справі факти говорять так виразно про тотожність Юрия II і Болєслава Тройденовича, що не лишають місця для сумнївів. Я власне вкажу тепер важнїйші з них:

1. В вище цитованім (прим. 14) листї 1323 р. Локєтек говорить про Юриєвичів як про останнїх (ultimi) галицько-волинських князїв.

2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (II), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його предком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия І, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.

3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. – Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час – per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).

4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).

5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова: mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat, veneno per Ruthenos intoxicatus interierat... – в нїй Ян тільки помилкою Болєслава зве Казимиром, як то з рештою видко з иньшого його місця: Boleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur – Monumenta Poloniae II c. 620-l i 629.

17. Шлюб Любарта.

Русько-литовська лїтопись не каже, чия була донька Любартова жінка. Комбінації про те, що то була донька котрогось з Юриєвичів, робили ся вже пізнїйше, на підставі оповідання про війну Гедимина з волинськими князями. Так Стрийковский (І c. 382) каже, що Любарт оженив ся з донькою Володимира володимирського й дістав в посагу частину Волини, а коли Гедимин позабивав волинських князїв, уся Волинь дістала ся Любарту. Сей погляд, що Любарт, оженивши ся з донькою чи то Андрія чи то Льва (на тім не сходять ся), дістав якусь частину Волини ще перед смертию Юрия, повторяв ся, з ріжними відмінами, не раз і в новійшій науковій лїтературі (з новійших див. нпр. Андріяшів c. 203, Лонґінов Грамоты c. 10, Любавский Областное д Ђ леніе в. кн. Литовскаго c. 39).

Але при тім зістаєть ся неможливим до вияснення: а) де мав на Волини волость Любарт за житя Юрия II? Він не міг мати анї Володимира, анї Луцька, анї Белза (сї землї належали Юрию, як видко з підписів воєвод на грамотах 1334-5 рр.) 15 ), анї Берестя (бо воно прилучено було до Литви), а в якійсь маленькій волости спадкоємець Юриєвичів певно не міг сидїти. Покликують ся часом на грамоту Любарта 1322 р., де він титулує себе князем луцьким і володимирським (друкована в Архиві Югозапад. Россіи т. І ч. VI ч. 1), але се, безперечно, фальсіфікат, хоч і пробував його боронити проф. Леонтович (Очерки І c. 223). б) Коли Любарт не володїв нїчим на Волини, або володїв якою другорядною волостию, чому він не заявляв нїяких претенсій за цїлий час житя Юрия і виступає від разу як deus ex machina по його смерти? О скільки великі сї непевности, найлїпше може показати штучна гіпотеза, уложена Ржежабком (c. 210-2), аби вийти з сих трудностей: він припускає, що разом з своїм шлюбом з Гедиминівною Юрий видав за Любарта сироту-доньку Андрія, а при тім уложив з ним умову, де признавав з ним право на Володимирське князївство по своїй смерти.