Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 47 страниц)

Сї трудности, для котрих приходить ся робити такі неймовірні й фантастичні припущення, можна оминути, прийнявши, в дусї звістки русько-литовської лїтописи, що Любарт оженив ся з донькою останнього галицько-волинського князя – Юрия-Болєслава. Становище Любарта мусїло бути инакше супроти тестя нїж супроти рівноправного спадкоємця по Юриєвичах, і ся гіпотеза пояснила б нам пасивне становище Любарта супроти Юрия-Болєслава за цїлий час його житя. Шлюб сей мусїв стати ся десь незадовго перед смертию Юрия, і Любарт міг в такім разї дістати якусь волость на Волини – як каже Русько-литовська лїтопись. Правда, Юриєва донька могла бути його сестринницею (прийнявши, що вона була донькою з подружя Юрия з Гедиминівною, що не конче мусить бути), але католицька церква не виключає можливости таких шлюбів, а донька Юрия була католичкою певно, хоч би він сам і не перейшов знову на католїцизм: за се ручить нам та обставина, що він Гедиминівну охрестив на латинство перед шлюбом 16 ). А вкінцї не треба собі думати, що канонїчними перепонами в тих обставинах дуже журили ся. Зрештою ж ставлю сю гадку як здогад, опертий в першій лїнїї на звістці рус.-лит. лїтописи.

Імя Любартової жінки нам не звістне; Зиморович (Opera c. 59) зве її Агафією (донькою Данила!). Tabulae Jablonovianae (таб. X) звуть її Bucza, донькою Володимира, кн. володимирського; при тім автор їх покликуєть ся на Кромера, але Кромер зве її тільки донькою володимирського князя, по імени не називаючи (вид. Туровского с. 603). Обидві сї звістки досить непевні, хоч та Буча (імя очевидно попсоване) за посередництвом Карамзїна знайшла собі досить широку популярність в новійшій науковій лїтературі.

18.Польсько-угорський союз (до с.129-131).

Виясненнє значіння польсько-угорського союза в руській справі було заслугою статї д-ра Прохаски W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. (Kwart. hist. 1892) – статї написаної досить несмачно, в католицько-польськім мeсіанїстичнім дусї, але цїнної важними спостереженнями на пунктї польсько-угорських дипльоматичних відносин в 30-50-х рр. XIV в. Його погляди про порозуміннє Кароля з Казимиром в 1339 р. приймав й Повр у своїх недавнїх статях про відносини Угорщини до Галичини й Польщі (Magyar-ruthen erintkezesek, A magyar Anjouk igenyei a lendyel tronra – Erdelyi Muzem 1902, Magyar-lengyel erintkezes a XIV szazadban – Szazadok 1903), але робить з них досить фантастичний ужиток: у нього Юрий-Болєслав вмерає ще 1339р., і порозуміннє між Казимиром і Каролем наступає вже по його смерти. Пок. Лєвіцкий в замітках до статї Прохаски (Jeszcze w kwestyi zajecia Rusi Czerwonej przez Kazimierza – Kwart, hist. 1895) модифікував гадку Прохаски про польсько-угорське порозуміннє так, що воно, мовляв, мало на метї піддержати Юрия-Болєслава в його боротьбі ze schizma і poganstwem, а в разї його упадку прилучити Галичину до Польсько-угорської держави. Ten zwiazek wegiersko-polski otrzymuje w ten sposob wyzsza sankcye cywilizacyjna, толкує свій здогад польський учений, не вдоволивши ся осьвітленнєм Прохаски (чисто „що кому бракує”, як кажуть козаки у Руданського). В подібнім напрямі пішов і Абрагам в своїй недавнїй працї (Powstanie c. 205, 208, 215): він представляє ІОрия-Болєслава прихильником Казимира, припускає, що Юрий-Болєслав зробив Казимира заздалегід своїм спадкоємцем (при тім хибно покликуєть ся на Бальцера), бо chcial przedewszystkim zapewnic kulturze Zachodu wplyw stanowczy na Czerwonej Rusi і для того злучити Русь з „рідною” її Польщею. Ся умова була припечатана порозуміннєм з Угорщиною в руській справі, що наступило вже в 1335 р.; в нїм брав участь і Юрий-Болєслав, що в тій справі приїздив в 1338 на Угорщину. Тому вже в 1337 р. Казимир титулує себе паном Руси 17 , і в тім часї в Польщі робили ся вже приготовання до окупації Галичини. По сказанім у мене довільність сих гіпотез ясна сама собою.

19. Оповіданнє про конфлїкт Юрия-Болєслава з Угорщиною (до c. 132).

Щоб покінчити з заграничною полїтикою Юрия, мусимо згадати ще про оповіданнє Прая (Annales regum Hungariae II. 32) під 1332 р. про замір угорського короля іти великим походом на Русинів, тому що вони помагали Татарам в їх нападах на Угорщину (спеціально згадуєть ся напад Татар на землї верхньої Тиси, коли Татари facile in tutum se receperunt Ruthenorumque оре, cum quibus praedarum partem communicabat, salvi et incolumes evasere). При тім Прай покликуєть ся на Райнальда. Райнальд (Annales XV. 442) оповідає тільки от що: Succepit sacrum adversus Ruthenos schismaticos et alios finitimos catholісае pietatis hostes bellum Carolus Vngariae rex; cui pontifex eiusque exercitui, cum adversus infideles castra promoveret, carnium esum permisit (То. 8 р. 2 ер. sec. pag. 239). Судячи з поданого Райнальдом змісту, очевидно, що мова іде тут про папську булю видану у Тайнера (Monumenta Hungariae І ч. 871), тільки там про Русинів не згадано, мова йде про похід contra schismaticos et hereticos. При тім, судячи по словам булї, що король іде in loca sie arida et sterilia, in quibus propter сіbаriorum, qui inibi non reperiuntur, defectum illi qui sunt in eodem exercitu herbarum radicibus vesci coguntur, – похід мав іти в степи. Окрім сеї звістки Райнальда (себто булї) Прай, видко, більше нїчого про сей похід не знав, бо він сам додає: at quem exitum belli molitiones acceperint, nuspiam rереrі; але при тім він здогадуєть ся, що результатом сих приготовань або війни був прихід того руського князя Лотки (див. вище c. 131-2), котрого Прай уважає дїйсним князем (пор. у нього c. 44) і думає що його прихід був тільки візитою – по нїй князь amplissimis muneribus donatus in Russiam rediit.

20. Звістки про смерть Юрия-Болєслава.

Хронольоґічно ідучи, найстарша звістка папської булї, зачерпнена c реляції Казимира: Accepimus, quod cum dudum gens scismatica Ruthenorum quondam Boleslaum ducem Russie, ipsius regis consanguineum germanum, de fidelibus procreatum parentibus, veneno impie ac nonnulos Christi fideles, eidem duci, dum viveret, obsequentes (треба толкувати або – були прихильні, або – служили), immaniter occidissent – Theineri Monumenta Poloniae I ч. 566.

Оповіданнє Івана Вінтертурського див. вище в прим. 15.

Оповіданнє Франтішка (Fontes rerum austriacarum І Abth. т. VIII c. 564-5) маємо в двох редакціях (його власних), але в другій він тільки стилїстично розвиває сказане в першій (варіанти другої редакції даю в скобках): Qui quidem dux, zelo ductus fidei orthodoxae, accersiri iussit fidei catolicae sacerdotes et de diversis terris viros in theologia (sacra scriptura) eruditos, volens germen verae fidei seminare (et vineam domini Sabaoth plantare) et exstirpare scismaticum errorem Ruthenorum, qui dolentes (nolentes) relinquere sectam eorum, ducem veneno necantes, multos christianos ferro et modis variis (ferro, igne, aqua aliisque modis) extinxerunt. Інтересний варіант маємо перед тим: поясняючи причину Казимирового походу на Русь як пімсту за Юрия, він каже: quem intoxicatum nobiles terrae morti tradiderunt (l ред.: quem intoxicatum morti tradiderunt).

Оповіданнє Яна з Чарнкова (Monum. Pol. hist. II c. 629): Воleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur.

Траска (ibid. c. 860); Anno Domini 1340 Boleslaus filius Troydeni ducis Mazoviae, princeps Ruthenorum, a suis inpocinnatus circa festum annunciacionis beate Marie ex hac vita migravit; hic dicitur suis multum fuisse violentus, ipsos capiens et pecunias ab ipsis extorquens, filios eorum et uxores rapiens et easdem dehonestans, necnon alias gentes, sicut Bohemos et Almannos super ipsos inducens; unde videtur, quod compulsi tot iniuriis talem sibi mortem procuraverunt.

Се ж оповіданнє повторяє, черпаючи з того ж самого джерела, й Rocznik Malopolski (Monumenta III c. 199). Длуґош зводить до купи оповіданнє Яна й Траски (III в. 196), з обережним додатком: quaecunque tamen harum causarum Ruthenos in extinctionem principis moverit, pro satis comperto nequit affirmari, сам же уважав найбільше правдоподібною релїґійну. Цїкаво при тім одначе, як він розвиває поголоску про чужинцїв: praefectos suos et officiales curiensesque ex Polonis, Bohemis et Almannis collectos probris et iniuriis eos afficere non prohibuerit.

21. Лїтература Болоховцїв і противкнязївського руху (до c. 155 і далї).

Громадський против-князївський рух XIII в. має свою невеличку лїтературу; на жаль в нїй велике місце займає рішеннє справи про топоґрафію Болохова й етноґрафію Болоховцїв, а меньше – характер самого руху.

Лїтературу сю розпочинає студия Дашкевича: Болоховская земля и ся значеніе в русской исторіи (реферат з київського археольоґічного з'їзда 1874 р., зроблений за інїціативою проф. Антоновича, в Трудах з'їзду, т. II і осібно 1878). Сю розвідку доповнюють його пізнїйші статї (переважно полємічного змісту): Нов Ђ йшіе домыслы о Болохов Ђ и Болоховцахъ (київські Университ. Изв Ђ стія, 1884, IV і осібно) і Еще разысканія и вопросы о Болохов Ђ и Болоховцахъ (ibid. 1899,1, моя рецензія на сю статю в Записках т. XXX c. 5-6, з деякими доповненнями). В своїй статї: Громадский рух на Вкраїнї-Руси в XIII в. (Записки Н. тов. ім. Шевченка І, 1892) я старав ся дати можливо повний огляд проявів сього руху, а заразом осьвітлити його на ширшій підставі – відносин громади до князївсько-дружинного устрою в давнїй Руси; окрім того про сей рух говорив я також в Історії Київщини с. 450 і далї, а топоґрафії Болохова присьвятив статейку Къ вопросу о Болохов Ђ в київських Чтеніях т. VII (1894): тут подав я оден документ з XVI в. про Болохово над Горинею; потім Дашкевич у своїй остатнїй статї видав ще два анальоґічні документи. Справу громадського руху взагалї хотїв забити проф. Любавський в своїй рецензії в Ж. М. Н. П. 1895, VII, але без знання річи (відповідь див. в останнїй статї Дашкевича).

Крім того до болоховської лїтератури належать: Квашнинъ-Самаринъ По поводу Любецкаго синодика (московські Чтенія 1873, IV) і Зотовъ О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику, 1893 – здогад, що болоховські князї були Ольговичі. Петрушевич – Кто были Болоховскіе князья, 1871 (відбитка з львівського „Слова”) – теорія волоська, котру о. Петрушевич повторяв і в пізнїйших своїх працях – Разсудженія о г. Галич Ђ (див. при них показчик sub voce), Изсл Ђ дованія о початкахъ г. Львова й ин., а окрім нього Калужняцький в розвідцї Мікльосіча Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatinischen Alpen und den Karpaten, 1879 (Denkschr. der phil. hist. CL, XXX), Линниченко (Сусп. верстви c. 76, 177, 215), румунські історики Desunsianu Istoria, Яси, 1894, c. 40, Xenopol Histoire des Rumains de la Dacie, Париж, 1896, 171, Onciul Originele principatelor romine, 1899 c. 86, 238, його ж Romini in Dacia Traiana, 1902 c. 26.

Турецька теорія – що Болоховцї були зрущені Половцї, взагалї Турки; пущена Зубрицьким, прийнята Шараневичем, Симашкевичом (Историко-географ. и этнограф, очеркъ Подоліи – Труды подольск. комитета, І), новійшими часами знайшла прихильника в д. Молчановськім (див. протоколи київ. істор. тов. в т. XIII Чтеній c. 149). Він же в розвідцї: Очеркъ изв Ђ стій о Подольской земл Ђ гл. V (1885) дав перегляд питання про Болоховцїв, критикуючи декотрі погляди Дашкевича 18 ).

Не виясненим досї зістаєть ся, чи і в яких відносинах стоять до давнїх Болоховцїв, або до Болохова XVI в. Болоховцї згадувані в пізнїйших актах і навіть у сучасних піснях – Архивъ Югозападной Россіи V. І c. 137, VII. І c. 660, Труды экспедиціи въ югозап. край IV c. 84. Не вияснено навіть, що то за спеціальність була тих Болоховцїв; що були то якісь промисловцї, се очевидно; здаєть ся – так звали ся „уходники” – ловцї й рибалки.

22. Полїтичний устрій давньої Руси (до c. 193 і далї).

Полїтична система земель давньої Руської держави не скристалїзувала ся в певних виразних формах, не виломивши ся з впливу певних суперечних між собою чинників, і се утруднило й утруднює зрозуміннє її основ.

В перших початках переважав погляд на сю систему як на монархію, ослаблену тільки нездарністю володарів і дурних звичаєм їх – дїлити землї між дїтьми; такий погляд панує ще й у Карамзїна. Поруч нього одначе бачимо у декотрих – як Щербатова, і ще перед тим – в деяких місцях Татїщева, зародки федеративної теорії, для котрої давали підставу особливо анальоґії з устроєм Нїмецького цїсарства. В серединї XIX в. бере перевагу теорія родових патріархальних відносин, розвинена в приложенню до полїтичної системи земель давньої Руської держави головно Соловьовим (див. лїтературу в прим. 47 т. І сеї Історії). Вона викликала ряд поправок. Славянофільська теорія піднесла значіннє землї в сїй системі. З особливою виразністю на значіннє її вказав В. Пассек в своїй працї: Княжеская и докняжеская Русь, видрукованій одначе пізно (в москов. Чтеніях 1870), по працях Костомарова, котрого погляди він не в однім випереджував. Костомаров, підносячи впливи племінного, етноґрафічного підкладу на полїтичні відносини, представляв собі систему XI-XII в. як рід федерації народностей. Таких народностей він рахував шість: полуднево-руська, сїверська, великоруська, білоруська, псковська і новгородська; їх звязували такі звязки: спільне походженнє, подібности побуту й мови, одність княжого роду, християнська віра й одність церковної орґанїзації. „Русь стремилась къ федераціи, и федерація была формою, въ которую она начинала облекать ся”. Перебила се Татарщина.

Ся теорія, виложена в спеціальній статї: ”Мысли о федеративномъ начал Ђ древней Руси” (Основа 1861), стріла ся з критикою, яка вказала вповнї очевидно на брак таких форм орґанїзації, які б позволяли говорити про федеративний устрій давнїх земель, з другого боку – на слабі сторони теорії народностей (критики Лохвицкого, Гильфердинга). Сам Костомаров, уже в згаданій статї досить невиразно і загально стилїзувавши свою теорію, з огляду на сї вказівки в пізнїйших працях висловляв ся ще обережнїйше. В статї ”Начало единодержавія въ древней Руси”, 1870, він писав уже: „Зародышъ федераціи лежалъ въ первобытномъ стро Ђ общественного быта. Розум Ђ ется, мы зд Ђ сь говоримъ о т Ђ хъ первоначальныхъ признакахъ, которые, какъ ростки, указываютъ на будущее растеніе, а не воображаемъ себ Ђ существованія какихъ либо формъ общественной связи, способныхъ быть причисленными къ видамъ федераціи”. „Такъ какъ въ в Ђ чевой періодъ вся русская жизнь отличалась крайнею неопределенностью, неточностью и невыработанностью формъ, то зд Ђ сь какъ въ хаос Ђ можно намъ отыскивать и задатки федераціи, и республики, и монархіи; въ сущности же тутъ ничто не подходитъ вполн Ђ подъ т Ђ осязательныя представленія, какія мы привыкли себ Ђ составлять въ качеств Ђ общей м Ђ рки, прилагаемой къ различнымъ видамъ общественнаго строя” (Монографіи XII с. 6-7, 54). Заразом на місце своїх давнїх народностей він висуває зовсїм справедливо, „землї”, як комбінацію племенного й городського устрою. Але хоч сї його пізнїйші, зовсїм справедливі вислови звели властиво цїлу федеративну теорію на нїщо, вона держала ся дуже довго й сильно. Причиною було, що в тих часах в староруськім устрою й відносинах залюбки шукали тих явищ і моментів, які інтересували суспільність в сучасности, і супроти актуальности федеративної теорії в тодїшній суспільности, особливо українській, федеративне об'ясненнє староруського устрою було дуже привабним і знаходило богато прихильників.

Другою поправкою, що хоч не знайшла такого відгомону в суспільности як федеративна теорія, але мала сильний вплив в наукових сферах, була зроблена завдяки працї Сергєєвіча. В своїй працї „В Ђ че и князь”, 1867 (в переробленій формі увійшла в його Рус. юрид. древности) він, не признаючи зовсїм (так як перед тим Поґодін) системи й порядку, який бачив в княжих відносинах Соловйов, доводив, що принціпом княжого володїння було „здобуваннє” стола, що нормувало ся й ограничувало ся лише ”договором”. Але хоч його критика родової теорії йшла за далеко, як то кажуть – викидаючи з купелею й дитину, але як поправка родової теорії його спостереження були прийняті в науцї. (Недавно його теорію розвивав, виступаючи против погляду Ключевского на княжі з'їзди як певний орґан загально-державної управи, Тельберґ в статейцї: Н Ђ сколько зам Ђ чаній в междукняжескихъ снемахъ въ древней Руси Ж. М. Н. П. 1905, VI).

Під впливом сих теорій зачинаєть ся сінкретичне об'яснюваннє полїтичної системи XI-XII в. Його знаходимо у Бестужева-Рюміна (Русская исторія І с. 152), десять лїт пізнїйше подібні погляди висловляє Багалїй в своїм відчитї: Уд Ђ льный періодъ и его изученіе (К. Стар. 1883, II) і останнїми часами Рожков (ор. c. І). З сього становища осьвітлює княже право В.-Буданов (Обзоръ исторіи рус. права). Тойже напрям (одначе з перевагою родового принціпа в теорії княжих відносин, як і у мене) заступає в нововиданім своїм курсї Ключевский (Курсъ русской исторіи І гл. XI-XII), подібні погляди і в написанім, здаєть ся, під впливом курсів Ключевского очерку Шмельова: Очередной порядокъ княжескаго волод Ђ нія (Книга для чтенія під ред. Д.-Запольского). Ключевский при тім вертаєть ся також до певної міри до федеративної теорії; ”при первомъ взгляд Ђ Русская земля XII в. представляется политической федераціей, союзомъ самостоятельныхъ, областей или княжествъ”, а вказавши на кардинальні ріжницї від правдивої федерації, він пробує схарактеризувати її як ”федерацію не политическую, а генеалогическую” (с. 239 і 241).

Повні огляди полїтичної орґанїзації землї за часів руського державного права (але однаково земель українсько-руських і иньших) містять курси історії руського права: Серг Ђ евичъ Русскія юридическія древности т. II – власти (Спб., 1893-6, вип. 1 – віче й князь, вип. 2 – дорадники князя, боярська рада і духовенство); головна недостача курса – що автор не відріжняє порядків давньої Руси від Московської держави, трактуючи се в суміш однаково як „древнюю Русь”. Владимирскій-Будановъ Обзоръ исторіи русскаго права (Київ, вид. 3, 1900 р.): праця коротка й суха – як унїверситетський компендіум, але се найбільш повний й систематичний огляд; з декотрими поглядами автора, які минї здають ся хибними, стрітимо ся ще далї. Загоскинъ (проф. казан. университета) почав видавати Исторію права русскаго народа, т. І, 1899, але се тільки prolegomena. На таких пролєґоменах спинила ся й Исторія русскаго права проф. Леонтовича, І, Одеса, 1869 (статя перероблена звідти – Старый земскій обычай, про славянське звичаєве право – Труди VI арх. з'їзда). Видання для слухачів: Исторія русскаго права Д. Самоквасова, Мва, 1888; Лекціи по історії русскаго права В. Серг Ђ евича, Спб., 1890; Лекціи по исторіи русскаго права Филиппова, 1891; Исторія русскаго права Мрочекъ-Дроздовского, Мва, 1894. Тут же треба згадати книжки: Тюрина Общественная жизнь и земскія отношенія въ древней Россіи, Мва, 1850; Лешкова Русскій народъ и государство. Исторія русскаго общественнаго права до XVIII в., Мва, 1858; Хл Ђ бникова Общество и государство въ домонгольскій періодъ русской исторіи, Спб., 1872 (містить огляд суспільно-полїтичного устрою давньої Руси, широко зачеркнений, але богатий довільностями, хибами, побільшеннями).

Далї, подібні огляди (коротші, часто меньш докладні) містять курси історії давньої Руси; вкажу Соловйова т. І кн. 3 гл. 1 (c. 669 і далї), Поґодїна Изсл Ђ дованія т. VII (вибрані з лїтописей тексти) і його ж Древняя русская исторія домонгольскаго ига т. II (два видання), Бестужева-Рюміна Русская исторія т. І (c. 192 і далї), Іловайского Исторія Россіи т. І (гл. XIX), Рожкова Обзоръ рус. исторіи съ соціолог. точки зр Ђ нія (І гл. 4), Платонова Лекціи по рус. исторіи (коротеньке). Огляд полїтичного устрою українсько-руських земель на підставі типового – київського матеріалу подав я в гл. V своєї Історії Київщини. Подібні (коротші) огляди містять також моноґрафія – Багалїя про Сїверщину, Іванова про Волинь, Ляскоронского про Переяславщину, Ол. Грушевського про Турово-Пинщину. Півпопулярні статї: В Ђ че, князь и княжеское управленіе Д.-Запольского – Книга для чтенія по русской исторіи І, і зовсїм популярне: Алекс Ђ евъ Народовластіе въ древней Рус, 1905 (вид. Донская Р Ђ чь).

23. Лїтература церковного устрою в давнїй Руси.

Головною підставою для студій церковного устрою давньої Руси служить капітальна праця б. професора московської дух. академії Е. Ґолубінского: Исторія русской церкви, т. І – періодъ первый, кіевскій или домонгольскій, в двох книгах, Мва, 1880-1, нове вид. 1901-4 (не скінчене ще). Перша книга містить історію розповсюднення християнства, огляд церковної управи, осьвіти й письменства, друга – церковну археольоґію (церкви, богослуження, сьвята і т. и.), огляд монашества, релїґійности і моральности народа. Праця цїна тим, що звертає головну увагу на устрій церкви, не на факти церковного житя; одиноким в своїй сфері зістаєть ся вона також завдяки свому критицизму, майстерному науковому методу й широкому використанню анальоґій з грецької церкви й фактів пізнїйших часів. (Простора рецензія на неї проф. Малишевского в Записках петерб. академії (т. 41) дає дуже мало). Зовсїм инакший характер має 1 книга II тому, видана в 1900 р. – вона містить огляд зверхньої історії церкви XIII-XVI в. в біоґрафіях митрополитів всеї Руси (історію тих митрополитів Ґ. обробляв моноґрафічно, в рядї статей, друкованих в московськім Богословскім вістнику, від р. 1893 зачавши, і в такім стилю обробив цїлий час). Хоч лїпша від попереднїх курсів, вона стоїть низше від І тому і що до концепції роботи, і що до сьміливої об'єктивности дослїду (пор. мою рецензію в XLVI т. Записок).

Иньші курси – давнїйші – стоять далеко низше працї Ґолубінского. З них більше значіннє мають: арх. Филарета (Гумилевського) Исторія русской церкви, – коротенька, в пяти книжках, 1-ше вид. 1847, 5-те вид. 1888; з них до перед-татарських часів належить перша книжка. Митр. Макарія (Булгакова) Исторія русской церкви, ширша від попередньої: до передтатарських часів належать I-III томи (2 вид. 1868) і осібний ще вступ під титулом Исторія христіанства в Россіи до кн. равноап. Владиміра (2 вид. 1868); і. IV і V (разом) присьвячені часам до полов. XV в. При великих розмірах і досить богатім матеріалї праця, особливо в перших трох томах, хорує дробязковим схолястичним схематизмом і перевагою зверхнїх фактів; при тім критицизм автора не виходить за дуже тїсні границї.

Давнє руське канонїчне право не дуже богате лїтературою. Загальні курси: еп. Іоаннъ Объ основаніяхъ русскаго церковнаго права (Христ. Чт. 1846). Мысовскій – Древнее русское церковное право – Православный собес Ђ дникъ 1862-3. Соколовъ Изъ лекцій по церковному праву, Мва, 1874 (не скінчене). Альбомъ Краткій курсъ лекцій по церковному праву, Спб. 1882. Бердниковъ Краткій курсъ церковнаго права греко-россійской церкви, Казань, 1888 і „Дополненія”, Каз. 1899. Суворовъ-Курсъ церковнаго права, Ярославль, 1889-90, т. І – частина історична (тут до історії руського церковного права особливо гл. VI частини І і II), т. II – доґматична; друге виданнє – скорочене, як для унїверситетського підручника, але де в чім і доповнене и. т.: Учебникъ церковнаго права, Яросл., 1898. Лашкаревъ Право церковное въ его основахъ, видахъ и источникахъ, 2 вид., К., 1889. Остроумовъ Введеніе въ православное церковное право, Харьк., 1893. Вкінцї – посмертний курс Павлова: Курсъ церковнаго права, 1902.

Памятки давнього руського канонїчного права видав пок. Павлов – Русская историческая библіотека, VI (1880). Сюди одначе не увійшли анї церковні устави князїв (видані в курсах Макарія, Ґолубінского і в Хрестоматії по ист. рус. права. В.-Буданова, т. І), анї деякі иньші памятки. Доповненнєм служать видання того ж Павлова: Первоначальный славяно-русскій Номоканонъ, Казань, 1869, Книги законныя содержащія византійскіе законы, землед Ђ льческіе, уголовные, брачные и судебные, Спб., 1885, Неизданный памятникъ церковнаго права XII в. (Правила еп. новгородського Ілї – Ж. М. Н. П. 1890, X). Нове виданнє: Goetz Kirchenrechtliche und kulturgeschichtliche Denkmaler Altrusslands, 1905 (Kirchenrechtliche Abhandlungen hrsg. von Stutz, Siuttgart, 18-9) містить окрім витягу з Курса Павлова Правила м. Іоанна, Вопрошания Кирика і Правила еп. Ілї з коментарем.

Спеціальнїйші працї (важнїйші) – з давнїйших: Амвросій Исторія россійской іерархіи т. I-VI, Мва, 1807-15. Рудневъ – Разсужденіе о ересахъ и расколахъ въ русской церкви со времени Владиміра В., Мва, 2 вид., 1840. Евгеній Описаніе кіево-софійскаго собора и кіевской іерархіи, К., 1825. Розенкампфъ Обозр Ђ ніе кормчей книги, Спб., 2 вид. 1839. Соловьевъ – Взглядъ на состояніе духовенства въ древней Руси (Чтенія моск. 1846). Зернинъ Объ отношеніи константинопольскаго патріарха къ русской іерархіи, 1846. Неволинъ – О пространств Ђ церковнаго суда въ Россіи до Петра В., Спб., 1847 (потім в Полном собраніи сочиненій т. VI). Калачевъ – О значеніи кормчей въ систем Ђ русскаго права (Чтенія моск. 1847 т. XVI). Любимовъ О способахъ содержанія духовенства, 1851. Казанскій – Исторія православнаго русскаго монашества, М. 1855. Б Ђ ляевъ Объ общественномъ значеніи христіанской церкви на Руси – Ж. М. Н. П., 1856. VII. Лохвицкій – Очеркъ церковной администраціи въ древней Руси – Русскій в Ђ стникъ, 1857. И. С. – О цервовномъ судоустройств Ђ въ древней Руси – Чтенія московські 1865, І.

Новійші працї: Т. Барсовъ – О цервовномъ суд Ђ (Христ. Чтеніе 1870), його ж Константинопольскій патріархъ и его власть надъ русскою церквію. Спб., 1878 (досить слаба, більш компілятивна праця). До сеї ж справи іще: Павловъ – Теорія восточнаго папизма (Православ. Обозр Ђ ніе 1879, XI і XII). Никольскій – Учрежденіе патріаршества въ Россіи (Христіан. Чтеніе, 1879). Далї – А. Лебедевъ – Объ избраніи въ епископскій санъ въ древней вселенской и русской церкви (Р. В Ђ стникъ 1873, IX). Малышевскій – Кіевскіе церковные соборы (Труды кіев. дух. ак. 1884, XII). Калинниковъ Митрополиты и епископы при Владимір Ђ Св. ibid. 1888). Рыбинскій Кіевская митрополичья катедра съ пол. XIII до конца XVI в. (ibid. 1891, І). C. Терновскій Участіе древне-русскихъ apxieреевъ въ д Ђ лахъ общественныхъ (Труды кіев. ак. 1870). Строевъ Списки іерарховъ и настоятелей монастырей рос. церкви, 1877, H. Д. Іерархія всероссійской церкви отъ начала христіанства, 1892. Зв Ђ ринскій В. Матеріалъ для историко топографическаго изсл Ђ дованія о православныхъ монастыряхъ въ Россійской имперіи, Спб., 1890. Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія моск. 1893, III). Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви – Богослов. В Ђ стникь 1894 і осібно (критика і доповнення до працї Васїлєва). Горчаковъ О земельныхъ влад Ђ ніяхъ всероссійскихь митрополитовъ, патріарховъ и св. синода, Спб., 1871. Суворовъ – Сл Ђ ды западно-католическаго права въ памятникахъ древняго русскаго церковнаго права, Яросл., 1888, критика Павлова на неї: „Мнимые сл Ђ ды” і т. д., 1892, відповідь Суворова: Къ вопросу о западномъ вліяніи на древне-русское право, 1893 і Vondrak Zachodnio – europejskie postanowienia pokutne w jezyku cerkiewno-slowianskim (Rozprawy wydz. fil. i. XL, 1905).

Окрім того огляди церковного устрою й житя в загальних курсах– Соловйова (т. III гл. 1), Бестужева-Рюміна (c. 228 і далї), Іловайского (І гл. Х і IX), Ключевского (І гл. XV), Рожкова (І гл. V), і курсах історіи права Леонтовича (І, 1889) і Ясинского (Лекціи по вн Ђ шней исторіи русскаго права, І, К. 1898) – про руські церковні устави. Книга для чтенія по рус. исторіи під ред. Д.-Запольского (статя редактора). Короткий огляд історії давньої руської церкви ще у Пелеша Geschichte der Union, І. Про релїґійність і церковність – далї, в гл. IV.

Окрім православної церкви чималу лїтературу має орґанїзація в давнїй Руси церкви католицької. Головною працею в сїй справі зіставала до недавна основна розвідка Райфенкуґля (Karl Reifenkugel) Die Grundung der romisch-katolischen Bisthumer in den Territorien Halicz und Wladimir, ein Beilrag zur Geschichte dieser Territorien im XVI Jhrh. (Archiv fur osterreichische Geschichte т. 52, 1875). Тепер явила ся праця В. Абрагама (W1. Abraham): Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, т. I, 1904 – до польсько-литовської унїї; вона дуже старанно слїдить зносини Руси з католицькою церквою й слїди католицтва й католицької церковної орґанїзації. Иньші працї мають лише другорядне значіннє: Петрушевичъ Историческое изв Ђ стіе о церкви св Пантелеймона, 1881 (гл. VII: Кто прислалъ оо. Францискановь и оо.Доминикановъ на Русь и якая была ихъ д Ђ ятельность). K.Stadnicki– О poczatkach arcybiskupstwa i biskupstw katolickich lac. obrz. na Rusi Halickiej i Wolyniu, Льв., 1882. Dobszewicz Wiadomosc o biskupstwie kijowskiem rzymo-katolickiem, Ґнєзно, 1883. Филевичъ Борьба Польши и Литвы-Руси, 1890 (гл. III). Wojciechowski Szkice historyczne jedenastego wieku, 1904.

24. Галицька і литовська митрополїя (до c. 269 і далї).

Справа галицької й литовської митрополїї була висьвітлена недавнїми лише часами, а перед тим в сїм питанню була велика неясність – див. нпр. Исторію) церкви м. Макарія т. IV (1886) c. 310-11, де він зовсїм вимазує галицьких митрополитів початку XIV в., або ще новійший Курс ц. пр. Суворова, де він іде ва Макарієм (І с. 139). Початок докладнїйших студий дала доперва розвідка Ґедьцера Beitrage zur russischen Kirchengeschichte (Zeitschrift fur Kirchengeschichte, 1892). Вона викликала основну студию пок. проф. Павлова О начал Ђ галицкой и литовской митрополій и о первыхъ тамошнихъ митрополитахъ по византійскимъ документальнымъ источникамъ XIV в Ђ ка (Русское Обозр Ђ ніе 1894, V і осібно. Виводи Павлова знову переглянув І. Тїхоміров у розвідцї: Галицкая митрополія, церковно историческое изсл Ђ дованіе, Спб., 1895 (з часоп. Благов Ђ стъ, додаток до час. Русская Бес Ђ да). Користуючи ся з працї Ґельцера (але не знаючи згаданих розвідок Павлова і Тїхомірова, і взагалї з повним незнаннєм росийської наукової лїтератури) описав потім початки галицької й литовської митрополїй проф. Фіялек – Sredniowieczne biskupstwa kosciola wschodniego na Rusi i Litwie (Kwartalnik historyczny 1896, III). До лїтератури належать окрім згаданих курсів Макарія і Суворова іще: Петрушевичъ О галицко-русскихъ митрополитахъ – Гал. историч. сборникь, III, Pelesz Geschichte der Union І, 380-90 (обидва за справдешнього галицького митрополита уважають тільки Нїфонта); Карповъ Очерки изъ исторіи церковной іерархіи – Н Ђ сколько словъ о галицкой митрополіи въ XIV ст. – Чтенія московські 1864, III; Васильевскій – Записи о поставленіи русскихъ епископовъ (Ж. М. Н. П. 1888, II); Филевичъ – Борьба Польши и Литвы-Руси, гл. III (”Д Ђ ла церковныя”) – відкидає зовсїм реєстр Казимира 19 ); Кунїк – в петербурськім збірнику статей про останнїх галицьких князїв (має вийти) c. 130-1; Голубинскій – Исторія рус. церкви т. II c. 97, 126, 147, 154, 157 (злучує галицьку митрополїю з литовською, як то робив і Павлов перед виданнєм працї Ґельцера – Рус. ист. биб. VI c. 16).