Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 47 страниц)

Перше місце займає тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про погром Бату на Україні; ми навели вже його на своїм місці ¹⁰) і тепер лише виберемо з нього найбільше інтересне для нашого питання. Лїтопись оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив цїлий, ”изби всь”; навіть убито епископа ¹¹); катедру зруйновано і пограблено. Чернигів взято і спалено; про масове побиваннє людей тут не сказано; піднесено тільки, що епископа полишено цїлим. Про Київ не сказано нїчого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства єго ради”. В Суздальській лїтописи натомість маємо коротку згадку, що Татари пограбили в Київі св. Софію й иньші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ” ¹²). Пляно-Карпінї, що був у Київі пять лїт пізнїйше, також оповідає, що Татари, взявши Київ, „побили горожан” ¹³). В дорозї Бату від Київа на Волинь лїтопись згадує, що Татари підманили людей з Колодяжна їм піддати ся, а коли ті піддали ся – їх побили. Далї згадано без всяких пояснень, що Татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця й Данилова, і се кінчить ся такою загальною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя и копьємъ и изби не щадя, тадоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имже нЂсть числа” ¹⁴).

Як бачимо, оповіданнє не визначаєть ся особливою докладністю – загальні фрази або голі звістки про взятє. Очевидно мовчаннє лїтописи при таких звістках не означає ще, що нїчого злого від Татар людям не стало ся, як з другого боку і сї страшні слова „изби”, „изби весь” не випадає приймати так дуже буквально.

Видко, що Татари в сїм своїм походї дїйсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу при тім загинуло богато (при поворотї вони спішили ся, й здаєть ся – так страшно не нищили, принаймнї не маємо на се вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернигів, так і Київ мусїв сильно потерпіти в пригодї 1240 р., хоч загальній фразї далекої Суздальської лїтописи не можна надавати особливого значіння. Але було б помилкою думати, що сї взяті й погромлені Татарами городи по тім запустїли. Се й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби Татари мали таку міцну постанову вирізувати „до ноги” всїх, кого в містї знаходили. Сам Карпінї, що так богато оповідає про страшну немилосердність Татар, головний натиск кладе на те, що вони не милують значних: „коли иньших милують, то визначних і старших нїколи не милують” ¹⁵). Як побачимо низше, в тім часї Бату мусїв мати вже вповнї сьвідомий плян зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав нїякого інтересу перетворяти їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо уважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху” по монґольській полїтичній методї. З другого боку очевидно, що не всї горожане замикали ся в городах перед Татарами; чутка про взяті ними й винищені міста далеко випередила похід Татар на українські землї, і коли українські князї не мали охоти засїдати по містах, а тїкали від Татар, куди видно, то нема причин думати, що сього не робили й иньші горожане – не тікали куди видно, з тим щоб по татарськім пополоху знову вернути ся на свої осади й відкопати закопані в землю скарби. Спеціально що до Київа знаємо, що Татари навідували ся туди завчасу й потім довший час вичікували переходу через Днїпро, отже був час тїкати.

І дїйсно, городи не пустїли по тім татарськім погромі. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені по словам місцевої лїтописи Татарами, відживають зараз по татарськім погромі, зістають ся далї княжими столицями й показують інтензивно житє. І спалений Татарами Чернигів слїдом знову бачимо княжим столом: там сїв зараз по татарськім походї Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ випросив собі Ярослав ¹⁶). Що місто не було зовсїм знищене, доказують то й кілька церков захованих з передтатарських часів.

Не пропав і Київ, про знищеннє котрого стільки говорило ся потім. Слїдом по татарськім погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить там свого боярина – „обдержати” Київ. Карпінї вправдї каже, що Київ по погромі „зійшов на нї що” ¹⁷) – „ледви лишило ся в нїм двіста домів, та й ті люде живуть в тяжкій неволї”. Але сї нарікання, певно записані з слів Киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду – представляли річ далеко гірше, нїж вона в дїйсности була: з иньших оповідань Карпінї бачимо, що в Київі він бачив тисяцького й бояр ¹⁸), а що ще важнїйше – приїздили туди тягом цїлими компанїями купцї з ріжних країв. Так Карпінї згадує, що з ним разом приїхали до Київа купцї з Вроцлава (і видко, там лишили ся, далї з ним не поїхали), далї – купцї з Польщі й Австрії, компанїя лєвантських купцїв з Царгороду, де були купцї з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції ¹⁹). Отже Київ вів далї заграничну торговлю, певно – не попілом від татарських згарищ.

Супроти того й слова Карпінї про повний упадок Київа і тих двіста домів треба уважати або сильно пересоленими, або опертими на якімсь непорозумінню ²⁰). Зрештою і в Київі полишало ся досить памяток з перед татарських часів, а й лїтописець, описуючи подоріж Данила в 1245 р. через Київ, не каже нїчого за якесь повне спустошеннє Київа. Переяслав також, видко, не зник з землї, бо теж згадуєть ся в сїй Даниловій подорожи, хоч і без всяких близших подробиць ²¹).

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею ²²).

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму – чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ ²³), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар ²⁴). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї – тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок – для такого переходу не було причин у української людности ²⁵).

Правда, в ґенеальоґіях московських боярських родів знаходять ся згадки про перехід предка тої чи иньшої боярської фамілїї до Москви з України: з Чернигівщини, або з Київа, з Волини ²⁶). Але такі переходи української аристократії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звістки ґенеальоґій не дуже певні), явище зовсїм иньше, котрого з масовою кольонїзацією нема що анї звязувати анї мішати. Міґрація українського боярства толкуєть ся упадком державного руського житя на Українї, роскладом старого князївсько-дружинного устрою. Вона почала ся ще в XII в., з утвореннєм нових полїтичних центрів на місце старого Київа, розвивала ся далї в XIII в. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З упадком двірського житя еміґрувало духовенство, еміґрували артисти й промисловцї, еміґрували неґоціанти з упадком торговлї, але се не сьвідчить про те, що край тратив також в масах свою сїльську й маломіщанську робучу людність, ставав пустинею.

Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім поясї України – в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.

Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації – з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко – він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників ²⁷).

Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо– і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійших часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт – се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а переяславські уходи – „сїверськими”; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли – границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує на захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів ²⁸).

Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя – що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Але ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках – про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади („слободи”) на землях кн. Олега рильського, і там зібрало ся дуже богато людей – „умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся”. Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусїднїй кн. Сьвятослав липовецький, відомщаючи ся за ті кривди, напав на слобожан, що йшли собі з слободи до слободи, й позабивав їх, слободи з переляку розбігли ся ²⁹).

З сього оповідання бачимо, що для низших верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна: говорить ся, що до Ахматових слобід тїкали люде і з княжих осад. Сим низшим верствам не жило ся дуже солодко і під князївсько-дружинним режімом, і татарський режім міг не давати ся їм дуже в знаки, по звістній приповідцї, що голий розбою не боїть ся, тим більше що Татари мали охоту опікувати ся в своїх інтересах сею людністю. І так воно власне й було на Поднїпровю, бо тут Татари, змагаючи до ослаблення сили князїв, підтримували рух громад против князївської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ся полїтика наказувала Татарам можливо толєрувати, навіть опікувати ся такою безпосередно залежною від себе людностию, аби розширяти той пожаданий для них против-князївський рух. Таким чином до початків анархії в Ордї, до останньої чверти XIII в. обставини житя на Поднїпровю для людности селянської, ба й маломіської, під татарською зверхністю могли бути в дечім ще лїпші нїж де инде ³⁰). Вони давали себе відчувати верствам заможнїйшим, вибагливійшим, що привикли жити під покровом князївсько-дружинного режіму, й впливали на їх перехід до таких земель, де сей режім держав ся сильнїйше, але народнї маси самі йшли против нього й раді були його позбути ся хоч би цїною безпосереднього підданства Ордї.

Примітки

¹) Іпат. c. 524.

²) Recueil IV c. 376

³) Іпат. c. 588.

⁴) Див. вище c. 114.

⁵) Таке оповіданнє Синопсиса про Печерську лавру, як серед загального спустошення, коли церква лаврська „чрезъ многіи лЂта пребываше въ запустЂніи”, служба божа правила ся лише ”въ нЂкоємъ предЂльцЂ, уцЂлЂвшемъ отъ поганыхъ” потайки ”страха ради” і особливим дзвоном скликали ся на богослуженнє монахи, що крили ся по ріжних ”далекихъ и подземныхъ мЂстахъ” (с. 89 вип, 1823 р.).

⁶) Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини XIX столїтя, коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію й її заслуги для вселюдської культури: не через що мовляв як через висилення для сих високих цїлей й упала Польща. Першим серіозним виступом против неї, з нагоди статї Мих. Ґрабовского в Записках о Южной Руси Кулїша, т. II, 1857, що між иньшим (говорячи про причини козацько-польських воєн) повторив сей загально тодї росповсюднений в польській історіоґрафії погляд (відібрані від азійських дикунів і увільнені від них пустинї Поляки поволї заселили, забезпечивши Русичів), – була статя Максимовича, написана у відповідь, по горячим слїдам (Русская БесЂда, IV: О причинахъ взаимнаго ожесточенія Поляковъ и Малороссіянъ бывшаго въ XVII вЂкЂ – се парафраза титулу згаданої статї Ґрабовского). Максимович, не застановляючи ся довше над сею теорією, на кількох сторонах висловив богато дуже справедливих і важних заміток против неї, але не спиняв ся ширше над питаннєм про спустїннє України по погромі Бату тому, бо в тій же книжцї часописи безпосередно перед сею статею подав статю спеціально про спустїннє України (О мнимомъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево и населеніи ея новопришлымъ народомъ, – обидві статї передруковані потім в І т. його Собранія сочиненій), де відповідав на теорію Поґодїна про міґрацію київських Великоросів на північ і повне спустїннє України по татарськім погромі.

⁷) Див. т. І c. 173 і прим. 34.

⁸) Історію спору і його лїтературу див. в І т. с 512-5. Додати нову статю Соболєвского: Древне-кіевскій говоръ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1905, І) – перегляд питань з становища його теорії.

⁹) Пор. т. І c. 11.

¹⁰) Т. II c. 251.

¹¹) Правдоподібно недоглядом, бо то не було в звичаї Татар.

¹²) Лавр. c. 447.

¹³) occiderunt homines civitatis – Recueil IVc.675.

¹⁴) Іпат. c. 522-3.

¹⁵) Recueil IV c. 697.

¹⁶) Іпат. c. 524, 528.

¹⁷) fuerat civitas valde magna et populosa et nunc quasi in nichilum reducta est. c. 675.

¹⁸) millenario et aliis nobilibus qui erant ibidem.

¹⁹) Recueil des voyages IV c. 736 i 772.

²⁰) Треба зауважити, що слова Карпінї про повний упадок Київа – се дописка, котрої в більшій части кодексів бракує (див. прим. 14 на c. 675); підозрівати її автентичности нема причини, але можливо і те, що слова сї належать не до Київа, а до чогось иньшого.

²¹) Іпат. c. 535.

²²) Оборонцї теорії про спустїннє Поднїпровя вказують в жерелах на звістки Пляно-Карпінї і жития кн. Михайла Чернигівського. Але Карпінї, котрого звістку наведено вище на c. 144, говорить властиво про Волинь, а, тим самим очевидно, що звістка його сильно пересолена. Житиє Михайла (Исторія рус. церкви Макарія V c. 417) в сїм місцї дає риторичний образ, котрого реальність дуже непевна, тим більше що писане воно мабуть не на Українї: „овии убо затворяху ся въ градЂхъ, Михаилу же бЂжавшю во Угры, инии же бЂжаша въ земли далнии, ини же крыяху ся въ пещерахь и въ пропастЂхъ земныхъ; а иже въ градЂхъ затвориша ся, ти исповЂданиємъ и со слезами Богу моляще ся тако отъ поганыхъ немилосердно избьєни быша; а инии же крыяху ся въ горахъ и въ пещерахъ и въ пропастехъ и въ лЂсЂхъ – мало оть тЂхъ оста ся''. З рештою се оповіданнє говорить про руські землї взагалї, не про Поднїпровє спеціально, й про повне спустїннє не каже, противно – говорить про останки людности. Див. про се ще мою історію Київщини c. 436-8.

²³) Т. II c. 88.

²⁴) Іпат. c. 523.

²⁵) Недавно Ключевский в своїм Курсї русской исторіи (т. І, 1904, c. 346 і далї), приймаючи погляд, що українське Поднїпровє по погромі 1239-40 р. „на довгі часи стало пустинею з бідними останками давнїйшої людности”, зберає вказівки на відплив людности відси на захід (в Галичину) і на північ, в суздальські краї. Вказівки сї, крім того що досить слабкі взагалї, нїчого не говорять про еміґрацію з Поднїпровя по татарськім погромі – вони говорять про кольонїзацію давнїйшу, XI-XII вв. (і навіть часом не про кольонїзацію навіть – нпр. уставленнє безпосередньої комунїкації українського Поднїпрова з Поволжем, будованнє князями городів з іменами запозиченими з України, або захованнє київського билинного цикля на півночи – все се факти, що мають й иньше об'ясненнє не тільки міґрацію).

²⁶) Особливо часто фіґурує ґенеальоґічна звістка про перехід в Москву при кінци XIII або на поч. XIV в. боярина Родіона Нестеровича, предка бояр Квашнїних, разом з 1700 дружини (Карамзїн IV пр. 324). Та ся фабульозна подробиця про таку велику дружину виразно показує, з яким непевним і побільшеним переказом маємо тут до дїла.

²⁷) Спостереження над напрямом кольонїзації Поднїпровя XVI в. у Антоновича – Чтенія київ. II c. 225-6, Владімірского-Буданова – Населеніе Югозападной Россіи оть 2-ой пол. XV в. до Люблинской уніи (Архивъ Югозападной Россіи VII. II), Яблоновского Ukraina, т. III гл. 3 (Zródła dziejowe т. XXII). Всї три дослїдники сходять ся на тім, що основним кольонїзаційним елєментом був місцевий, з чужих найсильнїйшим був білоруський, напрям кольонїзації був з півночи на полудень. На доказ того, що виразного типового руху з заходу на схід в тім часї ще не було, я навів ще в своїй Історії Київщини нарікання волинських шляхтичів, що їх піддані тїкають за польську границю, на захід (Zródła dziejowe VI с. 24, 116); тепер можу вказати ще на іменні призвища селян в галицьких королївщинах, де в значнім числї стрічаємо „Волинцїв” і особливо „Литвинів”. Див. показчик в III т. Жерел до Історії України-Руси, sub vocibus: Волинцїв 8, Лятвинів близько 60, більше як „Мазурів” або „Ляхів”, при тім треба уважати, що етноґрафічні й топичні призвища тут взагалї досить рідкі.

²⁸) Див. Архивъ Югозапад. Россіи VII. I с. 87-8 (тут кілька Севруків), с. 90 (Сквере – чит. Сивере), с. 103 (уходи і річки сїверські, в басейнї Сули, Псла і Ворскли) (про територіальне росповсюдненнє сих назв Л. Падалки О времени основанія г. Полтавы в Х т. київських Чтеній, c. 25). Матеріалы по ист. землевлад. Вишневецкихъ ч. 5 (Чтенія тіж т. XIV). Про севруків в 1-ій пол. XVII в. ibid. c. 315-6. Акты Московскаго государства І c. 5 і 8 (Севруки путивльські), Соловйов II c. 641, 760 й ин.

²⁹) Сей епізод маємо в фраґментах в Лавревтиєвській лїтописи c. 457-9, в цїлости (буквально подібне) в Воскресенській І c. 176-8; в Никонівській Х c. 162 маємо деякі додатки, слободи описують ся так: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тЂ велики д†свободы якоже грады великія”. Як я запримітив уже, вперше вказуючи на сей епізод (Громадський рух на Українї-Руси в XIII в. – Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. І, c. 25), сї амплїфікації Никонівської компіляції мають свою вартість: вони у всякім разї належать до тих часів, коли відносини Татар до словянської людности були добре звістні.

³⁰) Щоб се не здало ся кому парадоксальним, вкажу нпр. на жалї дунайських еміґрантів за давнїйшим житєм ”під Турком”, в противставленню до нинїшнїх порядків конституційної Румунії, або жалї за турецькими часами серед селянства Босни.

Противкнязївський рух, Болоховцї і болоховські князї; боротьба з ними Данила; иньші громади „татарських людей” і боротьба з ними Данила; полїтичні змагання сих громад; відносини до сього руху Татар і його дальша доля.

Я вже вище мав не раз нагоду згадувати про той противкнязївський рух на Українї ¹), а тепер мушу поговорити про нього спеціально, як про явище викликане або підтримане безпосередно татарським погромом і злучене з підданнєм під безпосередню власть Орди значної частини української території. На жаль лише, наші відомости про нього дуже бідні, особливо як рівняти їх до того визначного інтересу, який має сей рух з становища суспільної еволюції й суспільно-полїтичних відносин. Якісь хоч трохи докладнїйші звістки про нього маємо тільки в Галицькій лїтописи, а й вона згадує про нього лише принагідно, говорячи про боротьбу з ним Данила. По за тим маємо тілько деякі натяки та широке поле для здогадів.

На сїм полї перед усїм виступають славнозвістні Болоховцї, над котрими прийшло ся богато „утерти поту” новійшій ґенерації істориків України ²). Вперше назва Болохова виступає в XII в. без близшого означення, десь в сусїдстві Побожа ³); правдоподібно – се Болохово, звістне нам під сим іменем ще в XVI в. – більша територія на верхівю Случи. В XIII в. звали ся Болоховцями осадники з над верхньої Случи і Бога ⁴). Лїтопись вичисляє сїм болоховських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; з них місця кількох звістні нам на певно ⁵), і вони вказують на територію верхнього Побожа і горішньої Случи. Разом взявши маємо пограничну територію трох земель – Київської, Волинської й Галицької, котрої етноґрафічний підклад нам неясний, але по всякій правдоподібности – се мусїла бути стара словянська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побожу ⁶). Вправдї був висловлений здогад, що Болоховцї волоські кольонїсти, але він властиво не має за собою нїчого окрім певної созвучности Болохова з Волохами ⁷). В усякім разї справа етноґрафічної приналежности Болоховцїв не має тут особливого значіння, бо в против-князївськім руху (котрим Болоховцї й інтересні) виступають поруч них місцевости, в котрих сидїла споконвічна українсько-руська людність – як порічє Тетерева.

До другої чверти XIII в. про болоховські городи ми нїчого не чуємо; зрештою відомости про сю територію взагалї незвичайно бідні. Вперше в подїях 1232/3 р. виступають „болоховські князї” як союзники галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Вдруге в такій ролї бачимо їх в подїях 1236 р.: тодї Данилові бояре забрали їх „усїх” і відвезли до Володимира, але вони, видко, перепросили ся з Романовичами, бо як слїдом потім болоховські князї були „вошли” в мазовецькі землї, і Болєслав мазовецький хотїв їх „розграбити”, то Романовичі за ними обстали, і Василько упрохав Болєслава пустити їх. Очевидно, вони мусїли піддати ся під зверхність Романовичів, стали їх підручниками. З другого боку Болєслав каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: „не суть вои твои, но суть особнии князи”.

Хто були сї князї – про се висловляли ся ріжні здогади. Трудно їх уважати князями з династиї Володимира, так само – і Даниловими боярами; такі здогади робили ся на підставі стилїзації лїтописних згадок, але в дїйсности підстави для того нема. Дуже привабна анальоґія їх з князями громад волоського права, але коли тепер виказано, що сї волоські князї від початку означали тільки сїльських старшин, старцїв ⁸), то для такого толковання не лишають місця наведені з Галицької лїтописи слова Болєслава, де болоховські князї виступають якими не якими, а все таки князями в значінню володарів, а не простих сїльських старцїв. Зрештою нїяких звязків сих болоховських громад чи з волоською кольонїзацією, чи з орґанїзацією волоського права не можемо вказати. Хоч певні анальоґії є: болоховські князївства були невеликі – виступають сї князї цїлою, чималою видко купою, і лїтописець мабуть не знав їх імен близше; становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначало ся: лїтописець пізнїйше підданство Татарам уважає дїлом самих громад, і в дальшім оповіданню князїв зовсїм іґнорує. Сї обставини й не звичайне становище болоховських князїв супроти Татар дає розуміти, що репрезентантами князївсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значінню перед-дружиннім.

Під час похода Бату, коли руські князї розтїкали ся куди видко, сї болоховські князї, чи їх городи пішли на зустріч сїй татарській грозї: піддали ся добровільно Татарам і за те були ними помилувані, а опираючи ся на татарську протекцію по тім з іще більшим завзятєм виступали против Данила. Се дуже обурило Данила по тій недавнїй покорі болоховських князїв, а ще більше – дражнило його як дуже небезпечний полїтичний прояв, і коли болоховські князї ще перед поворотом Татар з Угорщини (1241 р.) взяли участь в походї Ростислава Михайловича на Бакоту, Данило з усїма силами кинув ся на болоховські городи: „городи їх дав огневи і греблї ⁹) їх розкопав, взявши богато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил печатник князя Данила з трома тисячами піших і трома стами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город і від нього зачавши полонив і попалив землю Болоховську: їх Татаре полишили (помилували), аби для них орали пшеницю й просо, а Данило тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар” ¹⁰). Як я вже сказав, таке незвичайне завзятє у Данила, взагалї дуже повздержного, і се напруженнє сил, з яким напосїв ся він знищити маленьку Болоховську землю (він навіть у брата Василька забрав військо до сього похода) не можна витолкувати инакше, як страхом перед перспективою, яку відкрило перед його очима се добровільне підданство Татарам болоховських громад – „тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар”, як дуже бистро помітив лїтописець.

Але рух тим зломаний не був. З оповідання лїтописи про кампанїї Данила 1254-5 рр. против „татарських людей” бачимо; що в безпосереднїй залежности від Татар тодї стояли: Болохово (правдоподібно те Болохово над Горинею) і „всї Болоховцї” (треба мабуть розуміти громади побожські і послучські), Побоже, громади по середнїй Случи (Білобереже, Возвягль, Сїмоць і Городок) і цїле порічє Тетерева. Що більше – лїтописне оповіданнє дає натяк, що в анальоґічних відносинах до Татар стояв і сам Київ: Данило підбивши „татарських людей” в західнїй Київщинї, в порічях Случи й Тетерева, слїдом вибераєть ся походом і на Київ, та тільки обставини перебили йому ¹¹).

Низше я ще верну ся до питання, на яку територію розпросторила ся в другій половинї XIII в. безпосередня власть Татар, тепер же ще приглянемо ся близше тому, що оповідає нам лїтопись з нагоди тих війн Данила про „татарських людей”; оповідання її так важні, що при загальній бідности наших звісток в сїй справі, мусимо кожде її слово розважати.

Лїтописець зве сї безпосередно залежні від Татар громади „людьми Татарськими”, або „людьми сЂдящими за Татары”, себто під татарською протекцією; тому сї люде мають „надїю на Татар”. Залежність їх від Татар, очевидно, була добровільна: невважаючи на страшний погром болоховських городів 1241 р., ся і сусїднї територія тримають ся Татар далї і тільки по нових спустошеннях 1254/5 р. громади на галицько-волинськім пограничу піддають ся Данилу. Але й се підданство їх було вимушене й не щире: найлїпший доказ дало місто Звягель, що взявши від Шварна княжого управителя (тивуна), не дало йому правити у себе, а коли на другий рік прийшов під місто ІПварно з полком з пятьсот мужа, Звягляне, надїючи ся, що з сим полком він їх міста здобути не потрапить, стріли князя глузуваннями, стоючи на стїнах свого города.

Ся полїтика супроти Татар і князїв була, видко, дїлом цїлих громад, а не самих тільки якихось їх провідників або бояр. Се виразно показує отсей епізод з Звяглем, показують і лїтописні оповідання, що нїчого не згадуючи про князїв або посадників, говорять все про громади: вони то „мали на Татар надїю”, і на них мав завзятє Данило; тому нищив не самих провідників, а цїлі городи, цїлі землї. Самим страхом від Татар їх полїтики нїяк не можна витолкувати: кількаразові спустошення аж надто виразно показали сим громадам, що Данило їм далеко небезпечнїйший, нїж Татари. Татарська протекція надїй не оправдала; за „людьми татарськими” нїхто не обстав ¹²), а проте вони таки тримали ся Татар та всякими способами викручували ся від Данила – видко таки волїли татарську зверхність як Данила.

Таке становище їх не можна инакше пояснити як змаганнєм виломити ся з під князївсько-дружинного режіму, що важким тягарем лежав на народнїй масї й наприкрив ся її. Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, лекшого оподатковання (такі факти звістні і з часів арабських або турецьких завойовань у візантийських землях). Під татарською зверхністю громади виступають зовсїм свобідно й автономно, нема анї слїду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обовязок давати хлїбну данину („орати пшеницю й просо”, як каже лїтописець) мабуть не був дуже обтяжливий. З рештою треба памятати, що сей громадський рух розвинув ся, як бачимо, в найбільше глухих, пограничних краях, що все бокували від полїтичного вічового й князївсько-дружинного житя земських центрів (Київа, Володимира, Луцька) й могли від давна задержати певний пасивний сепаратизм, що й виявив ся тепер у сїм против-князївськім руху ¹³).