Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 47 страниц)

Але Теоґност і його опікун московський князь Семен Гордий не засипляли справи. В 1347 р. патріарх Іоан упав у боротьбі з своїми противниками; цїсарство захопив Іоан Кантакузин, а на патріархат вийшов Ізидор Вухіра. Чи з реакції своїм противникам чи просто задарований московськими грошима, дуже йому дорогими на його хисткім становищу ⁴³), Кантакузин не вагав ся вчинити волю противників галицької митрополїї: в серпнї 1347 р. він видав грамоту про прилученнє галицької митрополїї („Малої Руси”) назад до митрополїї київської; арґументом послужила, мовляв, неохота вірних до подїлу митрополїї, про котру доносив йому кн. Семен, і прошеннє його „з иньшими князями”, аби відновлено одність митрополїї. Се рішеннє цїсаря було потверджене патріаршим собором, галицьку митрополїю знесено „на завсїди”, а Теодора візвано в Царгород на суд в справах, які закидав йому Теоґност (мабуть – головно про непослушність). Про се повідомлено всїх інтересованих – Теоґноста, кн. Семена, Теодора, а окрім того цїсар писав до тодїшнього князя галицько-волинського Любарта, аби прийняв се рішеннє й вислав до Царгорода Теодора ⁴⁴).

Та се було тільки половина справи: треба ще було перевести се рішеннє в дїйсности – фактично привести галицько-волинські епархії під вдасть київського митрополита. Се взяв уже на себе Теоґност і дїйсно зумів справою повести. Він виїхав сам на Волинь і вмів вплинути на Любарта; очевидно, він звабив його перспективою союза з Москвою, висватав йому одну з своячок кн. Семена (1349), і м. Теодор стратив тут свою опору ⁴⁵). Але слїдом захопив і Галичину і майже цїлу Волинь (окрім Луцька) Казимир. Настали такі замішання, що нїхто не мав часу інтересувати ся справою галицької митрополїї. Тому тяжко сказати, чи м. Теодор піддав ся Теоґносту, чи обставав далї при своїй незалежности: наші звістки уривають ся зовсїм. У всякім разї по недовгім часї справа галицької митрополїї була піднята в Царгородї на ново й завдяки рішучости Казимира її відновлено (1371). Але се вже виходить хронольоґічно за рами теперішнього нашого огляду ⁴⁶).

Другим виломом в давнїйшій єрархічній одности земель Руської держави була митрополїя „литовська” ⁴⁷). Але про неї ми знаємо ще меньше певного як про галицьку. В катальоґу епархій з часів Андронїка Старшого сказано, що ся митрополїя заснована за часів сього Андронїка і патріарха Іоана Солодкого (Гλικύς, 1315-20), подано й рік, але він читаєть ся різно в кодексах, і нї одна лєкція не сходить ся з лїтами, коли дїйсно був патріархом той Іоан ⁴⁸). Сю трудність розвязують ріжними способами; тут завважимо тільки, що фактичні звістки про литовського митрополита маємо з р, 1317-1329: в сих роках маємо його підписи на царгородських актах, а з остатнього року й імя литовського митрополита – Теофіль. Потім сю митрополїю знесено – як поясняє приписка до катальоґа, – „за для малого числа християн і через близкість їх до Руси, так що руський митрополит легко може ними правити” ⁴⁹). Сей арґумент, очевидно, іде від м. Теоґноста – він значить постарав ся коло скасовання й литовської митрополїї, як і коло галицької. Але тріумф його був непевний – справа литовської митрополії потім ще за житя його виникла на ново ⁵⁰).

Не ясним зістаєть ся обсяг сеї першої литовської митрополїї; припускають, що вона обмежала ся так званою Чорною Русию -в басейнї Нїмана, з катедрою в Новгородку. Се можливо, хоч брак докладнїйших відомостий про час засновання сеї митрополїї не дає можливости рішати й справи про обсяг її з більшою певністю.

Примітки

¹) Лїтературу див. в прим. 23.

²) Parthey Hieroclis Synecdemus et notitiae graecae episcopatuum c. 27, 230, 241. Gelzer Ungedruckte und wenig bekannte Bistümerverzeichnisse d. orient. Kirche – Byzantinische Zeitschrift I (1892) o. 254. Про хронольоґію катальоґів розвідки: Ґельцера Zur Zeitbestimmung der griechischen Notitiae episcopatuum – Jahrbücher für Protestant. Theologie, XII (1886), De Boor Nachträge zu den Notitiae episcopatuum – Zeitschrift für Kirchengeschichte, XII (1890) i XIV (1894). B Διατύπωσις, що надписуєть ся іменем Льва Мудрого, але редаґована не скорше як десь по 1000 р., руська митрополїя стоїть на 60-ім місцї. В виданім Ґельцером катальоґу (з часу близше неозначеного) – на 70-ім. Нарештї в катальоґах (Έκδεσις) з часів Андронїка Старшого читаємо в однім замітку, що Руська митрополїя мала 60-е місце, а перенесена на 71, в другім – що з 60-го перенесена на 72 місце.

³) Русская истор. биб. VI c, 273-5.

⁴) Такого погляду на се Іларіонове і пізнїйше – Климентове посьвященнє тримають ся декотрі історики церкви як Макарій III c. 6, Барсов c. 452-3, Суворовъ І c. 128, й иньші як Соловйов І 211, Иловайский І 107; против сього погляду виступив Ґолубінский І 1 с. 297 і далї.

⁵) Лавр. c. 296, Іпат. c. 241.

⁶) Против такого (звичайного) розуміння виступив пок. Лебединцев у своїх статях Михаилъ митрополитъ кіевскій XII в. і Къ вопросу о кіевскомъ митрополитЂ XII в. МихаилЂ (К. Старина 1892 і Чтенія київські т. X), доводячи, що Михаіл з Царгорода вернув ся до Київа і тут умер в Печерськім монастирі, арештований в нїм Ізяславом за те, що обставав за Ігорем Ольговичом. Вихідною точкою для сього здогаду були для автора мощі м. Михаіла в Печерській лаврі: він уважав їх мощами сього Михаіла, але без документальних підстав.

⁷) В Никонівській компіляції ми маємо осібну повість про Нїфонта, незвістного часу; иньше житиє його – писане сьвящ. Варлаамом, зовсїм фантастичне й не інтересне, видано в IV т. Памятників старинной русской литературы. Спеціальна статя Зернина Нифонть епископъ новгородскій – в Архиві историко-юридическихъ свЂдЂній т. І. Зернїн та й иньші декотрі, нпр. Никитскій – Очеркъ ист. церкви въ Великомъ НовгородЂ (c. 17) уважали Ніфонта Греком, з огляду на його знайомість з візантийською церковною практикою, яку він показує в своїх відповідях Кирику, і становище його в справі Климента, але Ґолубінский (I c. 306) справедливо вказав проти того, що він був постриженцем Печерського монастиря – див. Іпат. c. 332. Варлаамове житиє навіть каже просто, що Нїфонтові батьки „бяху оть великаго и стольнаго града Києва, отъ окрестныхъ мЂстъ града того” (c. 2), але ся звістка мало що варта, як і цїла його „повість”.

⁸) Сей довід еп. Онуфрия робить деякі трудности: з візантийських джерел не звістно звичаю благословляти патріарха рукою св. Івана. Але новгородський пілїґрим Антонїй, що побував в Царгородї в перших роках XIII в., згадує про звичай „поставляти” імператора рукою Івана Предтечі, а патріарха – рукою св. Германа (c. 2, пор. 42 і 71 вид. Лопарьова). Щось таке, значить, мусїло бути, неясно тільки з іменами сьвятих: чи помішано їх в київській лїтописи, чи противно – помішав Антонїй, годї сказати. Лїтература сього питання в виданню подорожи Антонїя Саваітова нотка 8 і в передмові Лопарьова c. 69.

⁹) Іпат. c. 241, Лавр. 299. Шість епископів рахує Лаврентиєвська й иньші (Соф., Никон.); Київська лїтопись вичисляє поіменно пять епископів, що приймали Климента: чернигівський Онуфрий, білгородський Федор, переяславський Евфимій, юрївський Демян, володимирський Федір – всї окрім чернигівського з земель Ізяслава (а чернигівський князь був тодї союзником Ізяслава); хто був шестий епископ – не знати.

¹⁰) Новг. c. 138.

¹¹) Що Нїфонт стояв в приятельських зносинах з Сьвятославом Ольговичем, колишнїм новгородським князем, каже Київська лїт., c. 333 (тут тільки хибне і не можливе „без него”: сих слів нема анї в Воскресенській, анї в Никонівській компіляціях, в Варлаамовім житиї Нїфонта, натомість: „прежде того”). Що Юрий, союзник імператора, був по сторонї Нїфонта, то також певно. Про приязні відносини Нїфонта з Юриєм говорить зрештою Никонівський збірник І, 206: „бЂ жо сему Нифонту епископу любовь и согласіє съ в. кн. Юрьемъ Долгорукимъ, и съ в. кн. чръниговьскимъ съ Святославомъ Ольговичемъ и съ иными со многими князи въ согласіи и любви бЂ, имъ же всЂмъ съ в. кн. кіевскимъ Изяславомъ Мстиславичемъ несогласно бЂ, такоже и сему Нифонту еп. новгородцкому”, або як він каже перед тим (1. с.): „о семъ мнози вознегодоваша отъ священныхъ и иночествующихъ, и отъ мирьскихъ, и отъ князей мнози и пачеже ненависть имущи на в. князя Ізяслава Мстиславича”.

¹²) „Не хочю Клима у митропольи видити, зане не взялъ благословения отъ святыя Софья и отъ патріарха” – каже Ростислав, Іпат. с. 345.

¹³) Іпат. c. 268.

¹⁴) Іпат. c. 333-4, пор. 345.

¹⁵) Іпат. с. 345.

¹⁶) Лавр. с. 381.

¹⁷) Воскр. I с. 70-1, Никонівськ. І c. 215, пор. Татіщева III пр. 477.

¹⁸) Іпат. c. 352.

¹⁹) Київська лїтопись каже, що пробув він на митрополїї 10 місяцїв; але вона уміщає його прихід під 1161, а смерть під 1163 р. (в Воскр. прихід під 1160, смерть під 1163 р., в Никон, прихід під 1159, смерть під 1163), а що в сїй частинї Київська все спішить ся о оден тільки рік, то трудно прийняти, що під 1163 р. стоять подїї 1161 р.; отже приходить ся або прийняти, що записка про смерть м. Федора помилкою прийшла під 1163 завісь 1162 (==1161) р., або що Федір сидїв рік i 10 місяцїв.

²⁰) Прогалину в Київській лїтописи в оповіданню про царгородське посольство заповнює Татїщев: у нього Ростислав відповідає, що він сей раз приймає митрополита „за честь и любовь царскую”, але на пізнїйше зарікаєть ся приймати митрополитів, поставлених патріархом „безъ вЂдома и опредЂленія нашего”, і заповідає в противнім разї видати законъ вЂчный – избирать и постановлять епископамъ русскимъ съ повелЂнія великаго князя” – III, 142. Ся кон'єктура приймала ся в лїтературі, і вона, здаєть ся, й піддала гадку, що князї змагали до вибора митрополитів на Руси; але проф. Ґолубінскій (І c. 314-5) зовсїм справедливо признав її нещасливим здогадом самого Татїщева: Ростислав зовсїм не показує в своїх попереднїх учинках змагання до нової практики вибора митрополитів; що Татїщев взагалї тенденційний на пунктї митрополїї, вказав я в своїй історії Київщини c. 364. Не зовсїм правдоподібний тільки здогад Ґолубінского, що то стара цензура вимазала сей уступ з лїтописи: не було чого вимазувати кінець слів імператорського посольства і початки дальшого чернигівського епізоду. В усїх кодексах лїтописи тут пропуск без прогалини.

²¹) Новг. c. 246.

²²) Іпат. c. 494, Макарій IV c. 8, Голубинскій II c. 52

²³) Іпат. с. 528, 537; м. Кирила пробовало ототожнити з Курилом печатником (Филареть Исторія рус. церкви II c. 77), але на се нема нїякої підстави, й пізнїйші історики церкви справедливо відкинули сю гадку. Так само безпідставний здогад, що Кирил перед поставленнєм був епископом холмським (ibid.).

²⁴) Був митрополитом в рр. 1283-1305.

²⁵) Т. І c. 461-2.

²⁶) Першу докладну звістку про поставленнє переяславського епископа маємо 1105 р. – поставив його київський митрополит; але й звістний Єфрем переяславський був поставлений, певно, не в Царгородї, а в Київі: раз – що був він Русин, печерський монах, а друге – й Нестор говорячи про його поставленнє митрополитом, висловляєть ся (що правда – не дуже катеґорично) так, що він був поставлений митрополитом на Руси (Житіє Теодосія л. 9). Як бувало з ставленнєм переяславських митрополитів в початках XI в., коли переяславська митрополїя могла бути не номінальною тільки, не знати.

²⁷) 1 Новг. c. 145-6.

²⁸) Сей здогад висловив Ґолубінский (І c. 439 і далї), і він дїйсно дуже правдоподібно об'яснює траґічну і загадкову історію ростовського епископа Федора.

²⁹) Вище c. 189-190.

³⁰) Дивно виглядає, що м. Кирило, бувши вибранцем Данила, а мабуть і з роду Галичанином, або Волинцем, шукаючи нового осїдку, не перейшов у Галичину, а в Суздальщину. Можливо, що бувши Даниловим вибранцем, він власне з огляду на се, щоб не збудити незадоволення в північних князях, на північні землї давав особливий позір, але можливо, що чимсь Данило і зразив його до себе, нпр. своїми зносинами з папою.

³¹) Лїтературу див. в прим. 24.

³²) τή τoύ βασιλέως έκείνoυ 'Aνδρoνίκoυ τoύ Пαλαιoλόγoυ τoύ Гέρoντoς περί τα τoιαύτα φιλoτιμία – катальоґ епархій у Ґельцера ор. c. c. 261.

³³) Див. в прим. 24.

³⁴) Грамота у Zachariae Jus graeco-romanum III. 700, звідти в Рус. Истор. Библ. VI дод. с. 14.

³⁵) Див. в прим. 24.

³⁶) Воскр. I с. 200.

³⁷) Nicephorus Gregoras ed. Bonn., III с. 513, 516.

³⁸) Павлов припускав навіть, що Гавриїл був тільки намістником Петра (c. 222); але в такім разї, певно, не був би він в реєстрі галицьких митрополитів.

³⁹) Макарій (IV c. 22), а за ним і Павлов (с. 223) думали, що се той Теодор – визначений м. Петром на своє місце, але се буде уже чистий здогад.

⁴⁰) Протоколи Теоґноста – Regel Analecta byzantino-russica c. 52, ч. 1 і 2.

⁴¹) Acta patriarchatus І. 164 і 171, Воскр. І. 24, Regel 1. c. 3-6, 12-3.

⁴²) Про се знаємо з грамот 1347, особливо з грамоти до Любарта, де сказано, що „незадовго перед тим галицький епископ, прийшовши в Царгород, – хоч на ньому тяжіли ріжні обвинувачення, з котрих він мав виправдати ся перед м. Теоґностом, – скористав з тодїшнього часу замішань, підійшов тодїшнього царгородського патріарха (що через свою нерозсудність поробив богато й иньших дурниць, противних канонам) і тодїшнїх лихих правителїв держави, і так з епископа став митрополитом та дістав власть над иньшими епархіями Малої Руси” – Acta patriarchatus І. 265, Рус. Ист. Библ. VI дод. с. 31.

⁴³) Що кн. Семен і м. Теоґност не жалували гроша в своїх змаганнях, не може бути сумнїву. Сучасник – візантийський хронїст Никифор Ґріґора згадує, що кн. Семен прислав велику суму грошей на відновленнє царгородської софійської катедри, з поводу що там упала абсида в 1345 р. – ed. Bonn. III c. 199-200, 516. Се могло мати місце як раз в 1347 р.

⁴⁴) Грамоти у Zachariae III. 700-3, Acta, patriarchatus І. 261 і далї, а разом в Рус. Истор. Библ. VI дод. c. 14 і далї.

⁴⁵) Никонов. л. II. c. 221.

⁴⁶) Див в т. V гл. 6.

⁴⁷) Лїтература в прим. 24.

⁴⁸) В усїх кодексах читаєть ся рік 6800 (1291/2), окрім одного, виданого Ґельцером (c. 266), де маємо 6808 (1299/1300). Ґельцер, за ним Фіялек приймають р. 1300, припускаючи, що впорядчик помішав Іоана Солодкого з його попередником Іоаном XII (1294-1303). Павлов справедливо казав, що лекше припустити помилку в датї, як в імени патріарха, з його характерним прозвищем, тому переносить час засновання на р. 1315. Його арґумент здаєть ся минї дїйсно важним.

⁴⁹) Acta patriarchatus І. 72, 143, 147. Записка про знесеннє литовської митрополїї у Ґельцера c. 261.

⁵⁰) Див. в т. V, тамже.

Орґанїзація руської церкви: участь патріарха в її внутрішнїх справах, його суд. Склад руської митрополії – епархії; відносини митрополита до епископів; ставленнє епископів; иньші функції митрополита. Епископська управа, клирос, епископський суд, церковні устави, обсяг церковного суду, церковні люде, джерела церковного права; иньші сьвітські функції епископів і участь їх в полїтичнім житю; участь сьвітської власти в церковних справах. Парафії; монастирі; церковні доходи – десятина, маєтности, лєґати, спеціальні оплати, „ставлене”. Становище руської церкви під татарською зверхністю. Громади католицькі; епископи in partibus і місії; епископи місійні.

По канонїчному праву митрополит править своєю епархією самостійно; патріарх може вмішати ся в справи його епархії тільки тодї, коли він бачить якісь безправности в управі митрополита; він же приймає скарги на митрополита й апеляції на митрополичий суд і судить їх або особисто на соборі, або через свого відпоручника; він може виймати з під управи митрополита ріжні церковні інституції, беручи їх під свою управу безпосередно (се звало ся ставропіґією); в труднїйших випадках своєї практики митрополит має звертати ся за порадою до патріарха і обовязаний був прибувати в Царгород на собор митрополитів ¹). Бував він там одначе дуже рідко, як то можна собі представити ²), і взагалї віддаленнє руської митрополїї від Царгорода й її спеціальні полїтичні обставини ще й з свого боку впливали на зменьшеннє безпосередньої участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви, і вона безперечно була дуже мала.

Вкінцї не підлягає сумнїву, що патріархат поберав від митрополита певні данини, більше або меньше постійні. З 1324 р. маємо ухвалу царгородського синоду про певні річні оплати митрополитів і архіепископів патріарху ³); виказ вправдї обіймає тільки епархії в границях візантийського цїсарства, але не може бути сумнїву, що й заграничні епархії оплачували певні суми патріарху ⁴).

В наших скупих і досить припадкових джерелах ми маємо лише кілька фактів участи патріарха у внутрішнїх справах руської церкви. Перший став ся в формі апеляції на суд митрополита: Андрій суздальський хотїв скинути свого епископа (Леона) з престолу; його справа розсужувала ся митрополитом з собором духовенства, і митрополит не знайшов відповідної вини за епископом. Тодї Андрій удав ся в сїй справі до патріарха; патріарх в своїй грамотї, що маємо в перекладї в пізнїйших копіях (XVI в.), відповідає Андрію, що властиво не хотїв і не мав права (!) пересуджувати справу, після того як вона вже була рішена на духовнім соборі, але що сам епископ просив, аби патріарх вглянув у його справу, то патріарх переглянув сю справу і переконав ся, що епископ поступав собі відповідно, тому просить Андрія вернути епископу його катедру. Бажаннє патріарха, здаєть ся, було сповнено Андрієм ⁵).

Друга справа розпочала ся теж з інїціативи того-ж Андрія і з тим же еп. Леоном, а стояла у звязку з славною в історії тодїшнього культурного житя суперечкою про піст у сьвята. Про саму сю суперечку буде ще мова низше, а тут тільки згадую, що справа о стільки заінтересувала суспільність, аж рішеннє митрополита не могло рішити справи, й її віддано на суд патріарха: коли Андрій суздальський прогнав еп. Леона з епархії, за те, що він обставав за постом, митрополит рішив справу на користь Леона, але Андрій не прийняв сього рішення і справа пішла до Царгороду. 1164 р. в присутности імператора Мануіла і послів князїв київського, чернигівського, переяславського й суздальського була диспута, де еп. Леон боронив свого погляду, але його „упрЂлъ” еп. болгарський Адріан ⁶). Зауважу до річи, що й ся диспута не рішила справи, й новий митрополит київський Константин тримав ся погляду еп. Леона.

Факт властивого суду патріарха над митрополитом маємо з часів м. Петра, з першої чверти XIV в. Як оповідає житиє його, епископ тверський Андрій обжалував митрополита перед патріархом в якійсь близше нам незвістній справі. Патріарх вислав „єдинаго отъ клирикъ своихъ” і поручив йому розібрати сю справу на соборі руських епископів. Собор відбув ся в північнім Переяславі, в присутности князїв, і м. Петра оправдано ⁷). Не знати, чи до сього ж епізоду належить звістне нам з актів: що з інїціативи еп. тверського на митрополита Петра піднято було обвинуваченнє в симонїї, обжалував його перед патріархом тодїшнїй в. князь володимирський Михайло Ярославич, з тверської династії (цїла справа безперечно стояла в звязку з боротьбою за велике князївство між князями московськими, котрих тримав ся м. Петр, і тверськими); окрім симонїї він закидав йому ще й те, що він дозволяв шлюби між близькими свояками. Патріарх в відповідь на се поручив в. князю вислати митрополита на суд в Царгород: „коли схоче сам прийти сюди й оправдати ся, то добре, а нї – то пришли його силоміць, а також і сьвідків, і тих що знають його вину”. Дальшої історії не знаємо (у всякім разї коли суд був, то митрополит оправдав ся). Коли се факт осібний від описаного в житиї, то мали-б ми ще один випадок патріаршого суду над митрополитом ⁸). Потім сюди-ж належить описаний уже вище ⁹) епізод з м. галицьким Тедором, обжалованим м. Теоґностом і візваним на патріарший суд.

Окрім сих судових справ можна вказати ще грамоту патріарха Германа і собора митрополитів з р. 1223 до київського митрополита Кирила: патріарх, довідавши ся, що на Руси часом сьвятять ся в сьвященики раби, не пущені на волю, на жаданнє їх панів (для домових чи сїльських церков), поручає митрополиту, аби викоренив сю практику, неможливу з огляду на те, що сьвященик не може зіставати ся в рабськім станї ¹⁰). До сеї катеґорїї відносин належать також патріарші відповіли на запитання епископа сарайського Теоґноста 1276 р.: справедливо здогадують ся, що сї запитання були зроблені наслїдком нарад володимирського собору, і Теоґност, що їздив до Царгороду з дипльоматичними порученнями, предложив їх з поручення митрополита і собору патріархови. Се були ріжні, переважно другорядного значіння казуси церковної практики: в які днї читає в церкві евангелиє епископ? чи можуть кілька сьвящеників разом хрестити дитину? чи можна правити лїтурґію в велику пятницю? чи можна кільком сьвященикам під час лїтурґії служити кількома агнцями? і т. и. Се були казуси, на котрі, очевидно, не знайшли згідного рішення епископи володимирського собору й предложили їх на рішеннє царгородського патріаршого собору ¹¹).

Сими фактами й вичерпуєть ся все, що ми знаємо про безпосередню участь патріарха в справах руської церкви; безперечно, в дїйсности мусїло бути таких фактів більше, але завсїди мабуть не богато.

З тими незначними виїмками, які становить ефемеричне істнованнє митрополїй переяславської, галицької й литовської, землї Руської держави належали увесь сей час до одної митрополїї. До упадку Київа належало до руської митрополїї епископських катедр шіснадцять, а то: переяславська, чернигівська, білгородська, юриївська, володимирська (на Волини), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська, новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязмі) і рязанська. З них по всякій правдоподібности до половини XI в. були вже засновані вісїм катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юриївська, володимирська (на Волини), туровська, новгородська і ростовська ¹²). Иньші катедри, правдоподібно, з'явили ся пізнїйше, але хоч трохи докладнїйше знаємо час засновання тільки чотирох – смоленської (1137), рязанської (між 1187 і 1207), володимирської на Клязмі (1226) і угровсько-холмської (за Данила). Після 1240 р. згодом заникають з українських катедр юриївська, що після 1241 р. вправдї ще фіґурує в реєстрі катедр царгородського патріархату з 1260-х рр. ¹³), але хто знає чи істнувала вже реально, а пізнїйше нема про неї слиху, і переяславська, злучена в 1260 р. з сарайською, котрої епископ резидував в Сараї, в Ордї ¹⁴). Натомість появило ся кілька нових катедр в землях великоросийських.

Осібне місце займала тмутороканська катедра, заснована ще перед росповсюдненнєм християнства на Руси. Давнїйше (в VIII в.), вона належала до ґотської митрополїї; пізнїйше (в XII в.) бачимо її самостійною архіепископією, залежною безпосередно від патріарха. Чи в часах коли Тмуторокань стояв у тїснїйшій залежности від Руської держави (головно в XI в.), тмутороканська катедра залежала від Київа, не знати. Але є натяк на се в тім фактї, що сюди на катедру попадали часом печерські монахи (еп. Николай, в кінцї XI в.)). ¹⁵

Як бачимо, в передтатарські часи діецезія відповідає звичайно землї. Тільки декотрі землї мають більше катедр. З другого боку деякі землї досить довго були без осібних катедр, як Смоленська і Рязанська. Взагалї діецезії на Руси визначали ся незвичайними в церковній орґанїзації розмірами, й побільшеннє їх ішло дуже важко; головно, як показує історія засновання смоленської катедри, перешкаджали тому самі епископи, що не хотїли, аби їх доходи зменьшали ся через віддїленнє частини їх діецезії.

По канонїчному праву відносини митрополита до епископів відповідали досить близько відносинам митрополита до патріарха. Епископа мав вибирати епископський собор митрополїї, сьвятити мав митрополит. Епископ нїчого важнїйшого не повинен робити без згоди митрополита, але й митрополит нїчого важнїйшого не повинен робити без собору епископів. За те адмінїстративні функції в своїй діецезії епископ веде самостійно; тільки в разї якихось надужить митрополит може вмішати ся в справи епископської управи або візвати епископа на свій суд, але судити його митрополит має на соборі епископів. До митрополита ж ідуть жалоби на епископа й апеляції на епископський суд ¹⁶). Так мало бути по праву. Поясняючи в одній пізнїйшій грамотї (половина XIV в.) новгородському епископу його становище супроти митрополита, патріарх так представляє обовязки епископа супроти митрополита: епископ повинен митрополиту показувати послушність і честь; коли б митрополит покликав його до себе, або в чім иньшім – він мусить його слухати ся; коли б стало ся щось таке, що вимагало б слїдства і суду, він має послушно піддати ся суду і слїдству митрополита; з патріархом він може входити в зносини не инакше як за відомостию і згодою митрополита ¹⁷).

Поглянемо тепер на дїйсність.

Насамперед, поставленнє епископів в руській митрополїї, як і поставленнє митрополита, в XI-XIII в. розминало ся зовсїм з канонїчним правом. Судячи по звісткам, які маємо, епископи не вибирали ся собором, а самим митрополитом, звичайно за порозуміннєм з князем землї, до котрої катедра належала; при тім інїціатива могла виходити чи то від митрополита чи то від князя: тим поясняють ся такі вирази, що мовляв князь „поставив” епископа ¹⁸). Київський князь мав вплив на номінацію епископів і в иньші землї, тим більше, що в иньші землї, особливо землї меньше впливових князїв митрополит іменував епископів часом і без порозуміння з місцевим князем. Але часом князь і відкидав такого „накиненого”. Так коли митрополит поставив був без порозуміння з князем якогось Миколу Грека епископом в Ростов, місцевий князь Всеволод „не прийняв його і відіслав назад до Сьвятослава Всеволодича і митрополита Никифора з такими словами: „сього епископа не вибрали (або: не злюбили, – „не избраша”) люди землї нашої! коли ти його поставив, то умісти його собі де хочеш, а минї постав Луку ігумена св. Спаса”. Тодї митрополит, уступаючи бажанню Всеволода і київського князя Сьвятослава „неволею великою” відкликав своє рішеннє й поставив в Ростов того Луку, а Миколу послав у Полоцьк. З сього поводу суздальський лїтописець висловляє таку максиму: епископство не годить ся діставати „на мздЂ”, але за волею князя і людей (єгоже князь въсхощеть и людьє) ¹⁹). Та розумієть ся, воля людей була тут більше фразою, і в дїйсности, по поглядам сучасників, мав, значить, вибирати кандидата на катедру князь.

Нова, відповідна до постанов канонїчного права практика в руській митрополїї була заведена тільки в XIV в., як бачимо з припадково знайдених митрополичих протоколів 1328-47 рр., з часів митр. Теоґноста (що як раз в 1328 настав на митрополїю) ²⁰). Тодї при обсадї епископських катедр тримали ся канонів: митрополит скликав собор епископів, і ті вибирали трох кандидатів, а з них митрополит вибирав одного, оголошував його імя, і потім висьвячував. Ся практика потім була усьвячена уставою „како достоить избирати епископа”, як єдино леґальна ²¹). Під якими впливами заведена вона була, тяжко сказати. Можна думати, що незадоволеннє на впливи вел. князя на митрополїта, що відбивали ся, як ми бачим, при давнїйшій практицї дуже сильно на ставленню епископів, могло стати особливо сильне, від коли, з упадком Київа, зарисувало ся кілька нових полїтичних центрів, і се могло привести до реформи. Але се тільки здогад.

В XI-XIII в. князь не тільки вибирав епископа (що рішучо противило ся канонїчному праву), але й скидав його, коли той чомусь не подобав ся йому. Ми бачили, що київським князям трапляло ся відставляти митрополитів (історія з Константином); теж повторяло ся і з епископами. Особливо на сїм полї звістні суздальські князї і Суздальцї. Епископа в таких разах мав судити митрополичий суд, і тільки він міг його скинути, але, як видко з наведених вище фактів, не богато помагало епископу бути й оправданим митрополїтальним судом, як на його напосїв ся князь.

Зносини між епископами й митрополитом мусїли бути взагалї далеко живійші, нїж у митрополита з патріархом. Але й тут значне віддаленнє катедр і приналежність їх до ріжних полїтичних тїл значно ослабляли сї зносини і впливали на більшу самостійність епископів від митрополита.

По канонїчному праву епископ, як сказано, підлягав суду митрополита, а властиво – собору епископів. Вище ми мали вже один такий факт: суд митрополита з собором епископів над суздальським епископом Леоном, обвинуваченим кн. Андрієм. Окрім того ми маємо ще кілька випадків митрополїтального суду: перший ще з XI в. – суд митрополита над новгородським епископом Лукою по донесеню його власних холопів. Подробиць процесу не маємо нїяких, знаємо тільки, що митрополит з початку осудив Луку і три роки протримав у арештї, але потім показала ся його правда, і він вернув ся на катедру ²²). Потім сюди-ж мусять бути зачислені звістки про кари наложені митрополитом на епископів: на еп. новгородського Нїфонта (за спротивленнє м. Клименту) і на ростовського еп. Федора; сї кари, правдоподібно, не могли мати місця без спеціального засуду,

Подробиць митрополїтального суду взагалї не маємо; тільки в згаданій патріаршій грамотї в справі еп. Леона про суд над суздальським епископом сказано, що судив його митрополит не сам, а з собором (епископів) і з участию київського князя: „во своємъ тамъ у васъ соборЂ и предъ великимъ княземъ всея Руси” (так!), „пришедшимъ о томъ нЂкымъ мужемъ благородія твоєго” (кн. Андрія). Правдоподібно, се й був нормальний порядок. Участь київського князя не повинна нас дивувати, коли знаємо про його дїяльну участь в ставленню епископів і в иньших церковних справах. Звертає ще увагу тяжка кара, наложена на того еп. Федора: як оповідає суздальський лїтописець, митрополит казав йому утяти язик, як злочинцю і єретику, утяти праву руку й вийняти очі, за те, що він сказав хулу на Богородицю ²³).

Можна вказати ще на одну функцію митрополита – канонїзацію сьвятих. Найбільше інтересний факт – се канонїзація Теодосія: в сїй справі печерська братия удавала ся до кн. Сьвятополка, аби вплинув на митрополита, і той, довідавши ся про житє Теодосия, вписав його в синодик: „повелЂ по всЂмъ епискупьамъ вписати Федосья в сЂнаникъ” ²⁴).

По канонїчному праву, як ми вже знаємо, всї важнїйші справи митрополит має залагоджувати з участию епископських соборів. Але сї собори і в Візантиї ішли досить пиняво, а на Руси мусїли йти ще пинявійше: уже м. Іоан у своїх правилах ²⁵) загрожує епископам „посварити” їх, як не будуть прибувати на собори; але погроза ся мабуть не дуже впливала. Правдоподібно, щоб забезпечити митрополиту присутність бодай двох епископів, були засновані ті катедри в Білгородї й Юриїві, що не знати чи й мали зрештою свої епархії.