Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 47 страниц)

Закупи (закупъ, закупный, закупень) з сього часу звістні нам тільки з Руської Правди; вони тут називають ся инакше наймитами. Се буди люде, що відробляли позичені або иньшим способом винні гроші, або наймали ся на роботу – звичайно беручи плату наперед. Був се застав чоловіка самим собою, чи третьою особою в забезпеченнє грошей, які відробляв він своєю роботою ³⁰), і в такім значінню заставу термін „закуп” задержав ся в пізнїйшім праві в. кн. Литовського; в давнїйших часах значіннє сього терміну могло бути ширше, означаючи всякого рода економічну залежність.

Закуп жив або у дворі свого пана, або на своїм власнім господарстві. Він міг дістати собі до господарства ґрунт від свого пана, міг мати й свій власний ³¹). Закупи, що робили хлїборобську роботу, мали спеціальну назву „ролейних закупів”.

Закуп безперечно був свобідним чоловіком. Він має своє майно – рухоме або й нерухоме; за свої вчинки він відповідав сам, не його господар, як за холопа; за незаслужене караннє його господар має платити як за обиду свобідного, і закуп має право заносити скаргу на свого пана до княжого суду. Але його залежне становище і дуже тоненька границя, що межувала його з холопом, мали наслїдки в ограниченню його горожанських прав: сьвідком він не міг бути, хиба в дрібних справах ³²), і господар мав право карати – бити його „про дЂло”; тільки як би він бив його зовсїм без всякого поводу „не смысля, пиянъ, безъ вины”, то закуп міг обжалувати його перед княжим судом, і господар платив кару. В відносинах до закупа господар зветь ся „господином”, як і в відносинах до холопа.

Становище закупа взагалї було дуже хистке, і кождої хвилї він міг опинити ся в катеґорії холопів. Очевидно, сю легкість пани закупів дуже надуживали, так що нарештї се викликало зі сторони правительства ряд постанов, які обмежували сї надужитя. Дуже правдоподібно, що більша частина їх ³³), як і ограничення процентів, видані були наслїдком соціальної революції 1113 р., бо в переважній частинї кодексів Руської Правди вони йдуть зараз по законах про процент. Сї постанови знайомлять нас з надужитями, які дїяли ся з закупами.

Насамперед, очевидно, богаті люди мали звичай неоплатних довжників – що брали у них гроші, чи хлїб на прожиток, і не могли звернути, без дальшої церемонїї просто повертати собі в холопи ³⁴). Закон постановив, що в холопи міг бути проданий неоплатний довжник тільки по конкурсу ³⁵), довжник же, що відробляв свою позику працею, не перестає бути свобідним чоловіком (себто закупом).

Далї бояре користали з усякого віддалення закупа від роботи, з усякого недодержання речинця для того, аби в кару за се оголосити закупа своїм холопом. Закон постановив, що закуп повертаєть ся в холопа тільки тодї, коли він потайки тїкає від свого пана, аби скинути ся свого обовязку; коли-ж він відлучив ся в якімсь інтересї не потайки, або втїк щоб поскаржити ся на кривди свого пана судям (очевидно, що пан міг не пустити свого закупа, так що йому треба було аж потайки тїкати, і се, очевидно, теж не завсїди закупу удавало ся), – то се не може бути поводом для повернення закупа в холопи ³⁶); рівнож закуп може перервати свою службу й перед речинцем, тілько тодї повинен решту сплатити грошима ³⁷).

Трапляло ся, що пан продавав свого закупа третїй особі в холопство, або заставляв – в сумі, очевидно, вищій, нїж яку був йому самому винен закуп. Закон постановляв, що такий застав не важний, а закуп, проданий в холопство, тим самим увільняєть ся від всїх своїх зобовязань до свого давнїйшого „господина”.

Далї, практикувало ся панами штрафованнє закупа за ріжні шкоди в господарстві: так нпр. не тільки за худобу або за господарські річи загублені закупом, але й за худoбy, викрадену з замкнених хлївів, або загублену без вини закупа, закупу казали платити, себто прираховували вартість сеї шкоди до його довгу. Очевидна річ, що при стараннім використовуваню такої практики, зобовязаннє закупа мало всї шанси не тільки не зменьшати ся з часом, а ще зростати, і він фактично ставав вічним слугою. Закон постановляв, що закуп платить тїльки за таку шкоду, що стала ся з його вини: нпр, коли він взяв борону або плуг і загубив, або загубив худобу на полї, віддаливши ся в своїх справах, або через своє недбальство – не загнавши до двору, коли йому се було казано; коли-ж сам пан пішле його куди, а худоба пропаде без нього, або її викрадуть з замкненої обори або хлїва, то закуп за се не відповідає.

Коли господарі позволяли собі навіть такі важкі надужитя як продажа закупа в холопство, то ще меньше вязали ся вони в меньш драстичних надужитях: нпр, вони зменьшали закупови умовлену плату грошеву або заберали його майно чи ґрунт, кривдили його иньшими способами, довільно карали. Закон постановляє, що господар за такі кривди караєть ся карою в 60 кун окрім нагороди закупови його шкоди, а за незаслужене закупом караннє платять як за обиду свобідного взагалї.

Та совзького становища закупа супроти холопства не поправив зовсїм і закон. Ми бачили вже, що закуп за втїкачку повертав ся в холопи; так само в холопи попадав він за карний вчинок: „за переступ закупа господин не відповідає, говорить Рус. Правда ³⁸), коли-ж злочинця-закупа десь знайдуть, то господин має заплатити за коня або за що иньше, украдене закупом, а самого його взяти собі холопом; коли-ж господин не схоче за нього платити, то має його продати в неволю і з тих грошей заплатити коня чи вола, чи що иньше украдене закупом, а решту візьме собі”. Таким чином і по закону закупови не далека була дорога до холопства.

Взагалї виступаючи проти господських надужить, може бути – під натиском народнього руху, правительство хоч і обмежує панські права, але робить се дуже обережно. Нпр. за такий страшний переступ, як продажа закупа в неволю, „господин”, як би се відкрило ся, тратить тільки ті гроші, що йому закуп був винен. А се чудесне обмеженнє, що господин може бити закупа тільки ”про дЂло”! яке широке поле панському дотепу полишає се означеннє ”про дЂло”, і як необмежене се право бити закупа; очевидно за найменьшу причину „господин” міг бити закупа скільки влїзе, на підставі закону.

Взагалї шанси закупа і господина не рівні: коли закуп, працюючи на свого господина, стратить свою худобу – господин йому не обовязаний того винагородити ³⁹), колиж він стратить що господське, закуп се платить, як ми бачили. За свої надужитя господин рискував певною – не дуже, очевидно, великою сумою гроша, закуп – своєю свободою; сю останню закон все таки цїнив не високо. А при тім не треба забувати, яково то було закупу дійти свого права, забезпеченого законом: яково то було проданому в холопство, заставленому або иньшим способом покривдженому закупу дістати ся з панського села перед княжого судию і довести свою правду перед сим судиєю, таким-же господином закупів і холопів, як і обжалований. Супроти сього всього ми можемо з певностию сказати, що так розмірно щедро удїлені долї закупів постанови Рус. Правди не богато полїпшили сю долю й не виратували їх з пащі холопства, куди дорогою закупництва мусїла попадати сила і безземельних свобідних і смердів-господарів разом із своїми землями.

Ще більше нїж закупами Руська Правда займаєть ся несвобідними – холопами. Але коли постанови про закупів мають на метї (хоч і дуже обережно) оборонити їх від надужить, то всї постанови про холопів, що займають близько четвертину ширших редакцій Руської Правди ⁴⁰), не займають ся зовсїм нїякими правами холопів, бо й не признають їх у них, а тільки інтересами їх панів, звязаними з володїннєм сею найбільш делїкатною з рухомостей ⁴¹).

Термін для невільника в Руській Правдї – „холоп”, для жінки – „роба”, „раба”, для властителя раба – „господин”, повертати в неволю – „робити”, „поработи”; также і в иньших памятках.

Правні дороги до невільництва Руська Правда вказує такі: Купно при сьвідках і в присутности самого холопа, хоч би за найменьшу цїну (хотя и до полугривны); женячка з невільницею без застереження своєї свободи (безъ ряду); вступленнє без застереження своєї свободи в двірську службу – тивуном або ключником, каже Рус. Правда, але треба розуміти мабуть ширше – про всяку двірську службу ⁴²). Далї, сюди-ж належить те, що ми вже знаємо: продажа збанкрутованого купця по конкурсу, право повертати в неволю закупа за втїкачку і за крадїж у третьої особи. По всякій правдоподібности попадали в неволю й люде, що не могли заплатити судових кар. Нарештї дуже важною – може найбільш звичайною дорогою в холопи було забираннє в неволю під час війни.

Дїти холопів, що родили ся під час неволї, ставали теж невільниками; противно – ті що родили ся перед неволею, зіставали ся свобідними ⁴³). На якесь вигасаннє неволї з часом, як про се кажуть старші звістки про Словян ⁴⁴), в наших джерелах нема слїду: очевидно сей звичай, коли й був, то минув ся, і неволя стала дїдичною, вічною. Вона переставала тільки з спеціальних причин: коли холоп викупив ся на волю; коли його господин пускав на волю; раба підложниця ставала свобідною, з дїтьми своїми, коли помирав її господин-чоловік; могли бути ще й иньші спеціальні причини ⁴⁵).

В очах права невільник не був правною особою; він не може бути анї суб'єктом анї об'єктом карного учинку, і всї постанови права обертають ся коло тієї матеріальної шкоди, яку він може зробити третїй особі або яка в нїм може бути зроблена його „господину”. В відносини холопа до господина право не входить зовсїм: як і над всякою иньшою річею, так і над холопом пан має повне і нїчим необмежене право. Таке властиве становище давнього руського права що до холопа, і тільки з часом, під впливом християнства і поступів у суспільній орґанїзації воно робить в оцїнцї холопа деякі ріжницї в порівнянню до иньших предметів власности.

Що холопи не відповідають перед публичною властию за свої вчинки, каже Руська Правда виразно в цитованій уже нами постанові: коли вкрадуть що холопи княжі, або боярські, або монастирські, то князь їх не карає продажею, бо вони не свобідні, – за них відповідає перед третьою особою їх господин ⁴⁶). Що до самої відповідальности господина, то тут є дві ріжні норми: по одній він платить тільки вартість шкоди, зробленої холопом, по другій – платить подвійно ⁴⁷); очевидно, тут маємо постанови з ріжних часів, і котра з них старша – не знати. Але що шкода зроблена холопом може перевисшати вартість самого холопа, то господар має право скинути ся самого холопа, коли він робив на власну руку: коли холоп, втїкши від господина, що небудь украв або вишахрував гроші і не міг вернути, то господин або має „викупити” холопа – заплатити шкоду, або „лишити ся єго” (вирікти ся). Коли-ж господин сам поручив холопу вести для нього торговлю або взагалї робити якісь грошеві операції, то не може вирікти ся холопа, а мусить платити за нього в разї його нестійности.

Що холоп не міг бути предметом карного вчинку, видко з того, що за убийство холопа третьою особою „без вини” платила ся його вартість господарю, а князю „продажа”, як за всяку иньшу матеріальну шкоду: „за холопа й рабу нема вири, за убитого без вини або рабу платить ся урок, а князю продажі 12 грив.” (стільки-ж що й за украденого холопа, або за знищені знаки власности). „Урок” – вартість холопа, була не однакова: за вищі катеґорії княжих холопів платило ся, як ми знаємо вже, 40 і до 80 гр., за середнї катеґорії княжих і боярських холопів – по 12 гр., за звичайних княжих і „смердїх” (не княжих) – по 5 гривен за чоловіка, по 6 за жінку; се мабуть і було нормальною цїною невільника ⁴⁸). За убийство свого власного раба, очевидно, нїхто не відповідав, бо кождий мав право робити з своєю власністю, що схотїв. Майно холопа мусїло по праву все належати його пану ⁴⁹).

Горожанських прав холоп нїяких не має. Він не може бути сьвідком; правда, на підставі сьвідоцтва холопа можна розпочати процес, але відвічальність такого процесу приймає на себе той хто позиває, і як би не довів свого, платить обжалованому, „зане по холопьи рЂчи ялъ и”. Доказової сили сьвідоцтво холопа не має: він не може присягати ⁵⁰) і тільки в крайности (по нужи) суд може прийняти сьвідоцтва вищих катеґорій холопів, як нпр. „боярського тиуна дворьскаго” ⁵¹). Нїяких умов і контрактів холоп правно робити не може: коли холоп вишахрує де небудь гроші і показуєть ся, що третя особа дала йому ті гроші знаючи, що має до дїла з холопом, то вона не може мати нїяких претензій – тратить свої гроші ⁵²).

Так сурово трактувало холопа право, консеквентно переводячи принціп, що холоп – то не людина, а тільки річ, майно. Але на практицї сей погляд, певно, не переводив ся так консеквентно, й незгода сього правного погляду з дїйсністю супроти неможливости перевести його консеквентно на невільнику як на річи, а з другого боку й гуманний вплив церкви – брали своє.

Ми вже бачили, що саме право для вищої катеґорії рабів робило уступки: не кажучи вже, що воно цїнило деяких із них вище навіть нїж свобідних (80-ти-гривенний „урок” за деяких княжих холопів), воно признавало, як ми бачили, їх сьвідоцтвам правосильність на судї.

Далї, у рабів в дїйсности бувало своє майно, і вони вели від себе торговлю, грошеві операції В умові Смоленська з Нїмцями (1229) між иньшим читаємо, коли Латинянин (себто чоловік латинської віри – Нїмець) позичить гроші княжому холопу, або иньшому доброму чоловіку (вар.: боярському чоловіку, себто холопу), а він умре не заплативши, то той, хто бере його спадщину, має заплатити Нїмцю. Таким чином холоп лишав спадщину, і то очевидно – не господарю, а иньшим спадщикам. І се, безперечно, не було виїмкове явище: Руська Правда, як ми бачили, припускає, що можуть бути такі люди, що входять у грошеві операції з холопом, навіть і знаючи, що він холоп; Всеволодова устава, як ми бачили, говорить про холопів, що з холопства викупляють ся – значить самі, своїми грішми; на сеж вказує термін ізгойство – як викупна плата холопа за своє увільненнє ⁵³). Очевидно, що хоч по праву холоп не міг мати свого майна, в дїйсности холопи, особливо в більших господарствах, як князївські або боярські, per tacitum consensum своїх господарів мали своє майно і ним свобідно роспоряджали, а право й тут, як от у тій умові, робить для них уступку.

Подібний поступ у сїй справі бачать, і на мій погляд – зовсїм оправдано, в дуже заплутанім параґрафі про холопа, що побив свобідного чоловіка: „коли холоп ударить свобідного, і той потім його де знайде, то в. князь Ярослав постановив для нього кару смерти; але сини його се перемінили: або вибити холопа, привязавши, або взяти (з його господаря) гривну грошима за сором. Колиж би холоп, ударивши, втїк у дім свого пана, і той би його не видав, то має заплатити за нього 12 гривен” ⁵⁴). Таким чином господин може викупити холопа (заплативши 12 гр., себто суму, яка платила ся за голову лїпшого холопа), инакше він мав бути караний – за Ярослава смертию, за його синів – або киями ⁵⁵) або грошевою карою. Але гривна за сором – се слабий еквівалєнт 12-гривенного викупу, або кари смерти – чи київ (се також мусїла бути тяжка кара, бо заступала смерть). Се треба пояснити так, що холопа, коли він був винен, били, а коли невинен – карали тільки одною гривною, себто – що над холопом провинником був уже суд. Се толкованнє знаходить собі потвердженнє в параґрафі, що за голову убитого холопа, коли він був невинен – платило ся 12 гривен: значить і при убийстві холопа третьою особою був суд. Супроти сього дуже правдоподібно, що й кара смерти для холопа, уставлена Ярославом, мала дїяти ся по суду, замість давнїйшого права побитого – забити холопа самому на горячім учинку. Сей суд над холопом провинником або над убийником холопа був новим виломом в поглядї на холопа як на річ.

Що до постанови про увільненнє з неволї раби-підложницї, що становить теж вилом у такім поглядї на раба, то тут тяжко сказати, чи з'явивсь він наслїдком впливу християнства, що взагалї впливало на зміну такого погляду на раба, чи наслїдком старого, перед-християнського погляду, що підложниця й її дїти мали однакові права з шлюбною жінкою й дїтьми.

Християнство безперечно впливало на полїпшеннє долї невільників, проповідуючи людяність в відносинах до них та уважаючи всякі надужитя власти господина над челядию за гріх. Але впливу сього не треба також і перецїнювати: реальні наслїдки він осягав дуже поволї, і в законодатних памятках (що взагалї до сього впливу близше стояли) в сих часах ми можемо здогадувати ся про такі впливи хиба тільки гіпотетично (як нпр. в тій постанові про увільненнє раби-підложницї).

Взагалї ж обстанови вели не до зменьшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменьшало ся число взятих у неволю із зменшеннєм війн і з розповсюдненнєм може лекших способів війни, але за се зміцняли ся економічні причини, що спріяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників сьвідчить про се аж занадто виразно.

Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його „господина” мало результатом численну втїкачку. На се натякає вже Руська Правда, де кілька параґрафів присьвячено таким холопам утїкачам, і праводавство щиро старало ся оборонити інтереси панів від таких страт. Коли холоп утїк, господар мав зробити про се заповідь – „закличь” на торзї; коли-б після того хто сьому холопу-утїкачу поміг тїкати – вказав дорогу, або дав хлїба, або инакше якось полекшив дальшу утечу, то мав платити господарю вартість холопа – пять гривен за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що се холоп-утїкач; а як нї – мав відприсягтись. Коли-б хто мав такого утїкача у себе і за три днї від заповіди не видав його господину, і потім сього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє – очевидно за згодою самого челядина), мав платити вишу таксу – 12 гривен. Хто переловив утїкача і дав знати „господину”, діставав гривну „перейму”. Власти повинні були дати господину своїх отроків для арештовання утїкача, коли він зловив його слїд; при тім коли показувало ся, що власть знала про сього утїкача, вона мусїла, очевидно, відповідати перед господином. Здаєть ся, що навіть неприступність приватного помешкання супроти ловлення втїкача не була важною ⁵⁶). Взагалї ріжнородна казуістика Руської Правди, яка виникала з холопських утеч, показує, що сї втікачки були дуже часті.

Примітки

¹) Див. Іпат. c. 35, 36, 230, 351 (лучшии мужи); 81 (нарочитая чадь); 54, 73, 85, 87, 88 і Лавр. c. 122 вар. (старцы), Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 86 (болшии и нарочитии мужи).

²) Назва боярства для аристократії земської, не дружинної, особливо виразно виступає в 43 § Kap.: „Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы” – річ очевидна, що тут під боярами розуміють ся взагалї всї маючі люде, що мали невільників.

³) Іпат. c. 90: „се же увидЂвше людьє и снидоша ся бещисла и плакаша по немь: бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя” ; тут „людьє” очевидно означають громаду (бо дружини й не було тодї в містї), й вона подїляєть ся на дві катеґорії: бояр – себто богатих, і людей убогих. Не-дружинну аристократію означають очевидно й „вишегородьскыя боярци” – Іпат. c. 92.

⁴) Так було в Новгородї; з Суздальщини ми маємо також таку згадку ще з XII в.

⁵) Бояре і убозии – вище нотка 2, бояре і простии людьє – Іпат. c. 152.

⁶) Р. Правда Кар. 104. Звичайно думають, що по боярських людях спадщину діставали теж доньки, але я думаю, що тут останнї слова параґрафа належать тільки до самих бояр, спадщина ж по боярських людях ішла боярину, як спадщина по смердах (як людях нїчиїх) ішла князеви.

⁷) Про сей характер староруського правного кодексу буду говорити ще в дальшій главі.

⁸) Іпат. с. 37.

⁹) Іпат. c. 613 – роспорядженнє Мстислава про ловчеє; в фундаційній грамотї смоленської катедри городи теж платять своє „погородиє”, тим часом як „погости” платять свої дани.

¹⁰) 1 Новг. c. 84; всенароднї пири нпр. Іпат. c. 86. 288, 290, 458.

¹¹) Лїтературу про селян див. в прим. 25, особливо працї Бєляева, Кальнева, Мрочек-Дроздовского (ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ II, дод. XIV), з загальнїйших – Серґєєвіча, В -Буданова, Дебольского.

¹²) Мікольошіч (Etymolog. Wörterbuch, 1886, c. 310), наводить два виводи: від смерд, сморід, і від перського mard, й перше уважає правдоподібним.

¹³) Іпат. c. 183, додаю варіанти з історії 1111 р. c. 191, теж пор. Лавр. c. 267.

¹⁴) Іпат. c. 122, 160; в такім же ширшім значінню мабуть сказано про смердів ушицьких, що скакали до Берладника – Іпат. c. 341.

¹⁵) Кар. 89.

¹⁶) Се стало ся тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію сього закону (Ак. l, Kap. І): горожанин і купець означають міську людність, Словенин – сїльську. Зрештою, що смерд мав цїлу виру, се зовсїм певно виходить з того, що її мав ізгой (тамже), хоч він стояв у суспільности на низшім степени нїж смерд.

¹⁷) Троіцьк. 13, Акад. 25.

¹⁸) Кар. 13, Акад. 23. Противна лєкція зпоміж кодексів описаних Калачовим занотована в восьми кодексах.

¹⁹) Я спиняю ся близше на сїм тому, що в своїй історії Київщини (c. 355) сам прилучав ся до сього останнього погляду, з сучасних репрезентантів науки руського права заступленого нпр. В.-Будановим (Обзоръ c. 35 == с. 38 вид. 3), але потім переконав ся в його неможливости.

²⁰) Кар. 42.

²¹) То ти уроци смердомь, оже платять княжу продажу. Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы, ихъже князь продажею не казнить, то двоичи платити исцу за обиду.

²²) Таке об'ясненнє сеї справи дав Серґєєвіч – Р. юрид. древн. І, c. 173.

²³) C. 237-8.

²⁴) C. 255-6.

²⁵) Див. про се в т. V c. 121-133.

²⁶) Лїтературу див. в прим. 26.

²⁷) C. 288-9.

²⁸) Христоматія В.-Буданова І 245.

²⁹) Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова c. 14, вид. Нїкольского c. 104, див. ще низше – c. 332. Се одинока згадка про сябрів в сї часи, потім се слово маємо в псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.

³⁰) Р. Правда стоїть на тім становищу, що позичка сплачуєть ся роботою і таке переконаннє бачимо в звичаєвім праві в литовських часах, тим часом як кредитори дуже часто заперечували таку амортизацію („випуск”, як він зветь ся тодї) – й те саме мабуть мало місце і в часах Р. Правди. Пор. т. V c. 117.

³¹) Текст Р. Правди Кар. 73: „оже господинъ приобидить закупа, уведеть вражду и увередить цЂну, а введеть вкупу (вар,: купу, копу, копну) єго или отарицу” толкував ся так що тут іде мова про винагороджуваннє закупа або грошима (цЂна), або частиною урожаю (копа), або приплодом стада (отарица – від отара, стадо). Се привабне, але дуже гіпотетичне об'ясненнє. З другого боку вказують на оден текст (Пандектів Никона Чорногорця – Срезневского СвЂдЂнія LV c. 296, пор. Рус. ист. библ. VI с. 208), де „отарица” відповідає слову πεκоύλιоν грецького ориґінала (όπоυ γάρ είσι τά ύπό ζιζανoσπρέως διαβόλoυ έν τoίς κoινoβίoις άναφυέντα πεκoύλια – кде же суть от плевелъ сЂющаго диявола возрастша въ общимъ житии глаголемоє отарица), а купу толкують, як позичену суму, отже мова булаб про наємну плату, позику і майно закупа; се об'ясненнє простїйше, безперечно. Рожков (І c. 60) непотрібно толкує πεκoύλιoν і отарицу як „земельный участокъ, уступаемый господиномъ въ пользованіе несвободному человЂку”. Слово πεκоύλιоν має далеко ширше значіннє, означаючи взагалї особисту власність, і в такім контекстї се слово ужите й тут, як виразно показує контекст.

³²) Р. Правда Кар. 77.

³³) Р. Правда Кар. 70-73.

³⁴) Кар. 122.

³⁵) Кар. 69.

³⁶) Кар. 70.

³⁷) Кар. 122.

³⁸) Кар. 75.

³⁹) Так розумію я сю суперечну постанову: „а иже у господина ролейны закупъ будеть, а погубить свойскы конь, то не платить єму”; одні читають войскы, як у деяких кодексах і толкують: „коли ролейному закупу господин поручить воєнного коня, то він не відповідає за нього, бо се не належить до його хлїборобських обовязків”, але й сей переклад войский = воєнний, й істнованнє спеціальних воєнних коней, і таке толкованнє – все се непевне. Иньші читають свойскы, а толкують: „коли закуп стратить свого коня, і через се вийде в роботї замішка, то він за се не відповідає. Я думаю, „не платить єму” треба розуміти про господина, і тодї зовсїм буде ясно.

⁴⁰) Кар. 9-14, 27, 34-5, 43, 74 і далї, 99, 102, 110 і далї.

⁴¹) Про холопів див. особливо СергЂевичъ Рус. юрид. древности І с. 94 і далї, В.-Будановъ Обзоръ с. 80 і далї і Дебольскій ор. c.; спеціальна статя Д.-Запольского – Книга для чтенія по рус. исторіи.

⁴²) Кар. 119-121.

⁴³) Кар. 111: „отъ челяди плодъ или отъ скота” – дуже характеристична фраза. З другого боку, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ c. 78 згадують інтересний казус: пани „отроча єя”, себ то раби, – „въ слободЂ родивше ся поработиша” – „судящии же не послабиша тому такому быти”. Звертаю увагу на сю звістку (зауважену вже в моїй Історії Київщини), бо в науцї якось її не пощастило, й історики права і досї підносять брак звісток про се в наших джерелах (див. В.-Буданова Обзоръ с. 385).

⁴⁴) Див. т. І c. 274.

⁴⁵) Про рабу підложицю – Кар. 110, в умові Новгорода з Нїмцями з кінця XII в. раба зґвалтована стає свобідною (Христоматія В.-Буданова І, 96); се правдоподібно толкуєть ся так, що мова йде про насильство рабі від пана-іноплеменника – СергЂевичъ Юрид. древн. І, 113.

⁴⁶) Кар. 43.

⁴⁷) Кар. 43 і 74 (тут за коня, украденого холопом, платить ся тільки звичайна його вартість).

⁴⁸) За тивуна огнищного і конюшого (старшого над конюхами) Рус. Правда визначає 80 гривен, за конюха і повара 40. 12-гривенний урок платив ся за „сїльського” або ”ратайного'' тивуна, себто такого, що доглядав хлїборобського господарства, княжого, а мабуть і боярського – судячи по контексту; „такоже и за боярескь” (до самих звичайних холопів воно ледви чи може належати, бо для них – не тільки для боярських, але й для всїх, була однакова цїна – 5 гривен); також за „искормилича” – пістуна, і кормилицю – мамку, і за ремісників; чоловіків і жінок. За „рядовича” платило ся 5 гривен – се правдоподібно означає „рядового” холопа, бо 5 гривен – цїна всякого ”смердього'' холопа. Инакше обясненнє рядовича – доглядач, від рядити, – але за низька на то цїна його

⁴⁹)Кар. 130.

⁵⁰) Кар. 99.

⁵¹) Кар. 77.

⁵²) Кар. 127.

⁵³) Див. вище c. 289

⁵⁴) Кар 76; текст я переставляю, для лїпшого зрозуміння. Гадка, що з сього параґрафу виникає істнованнє суду над холопом, висловлена, Серґєєвічом Юрид. др. І с. 105; в подробицях він одначе толкує сей параґраф инакше.

⁵⁵) „Или бити розвязавьше” – для об'яснення сього виразу Серґєєвіч дуже добре вказав на текст Моленія Данила Заточника: „А безумнаго аще и кнутомъ бьєши, розвязавъ на санехъ, не отьимеши безумія єго”.

⁵⁶) А кто самъ своєго холопа досочит ся въ чеємъ любо городЂ или хоромЂ – Карамз. 125.

Церковні люде; початки і розвій сьвященичої верстви, її дїдичність, вимоги для сьвященства; чернцї й иньші катеґорії церковних людей.

Про церковних людий не багато можу додати до сказаного вище при оглядї церковного устрою. Як ми бачили вже з сказаного там, ся катеґорія складала ся: з білого духовенства і церковників, з чернцїв, з людей, що властиво не бувши церковними, стояли під опікою й присудом церковним (вони власне й називали ся „церковними людьми”, в тїснїйшім значінню) й нарештї – з півсвобідних і несвобідних людей, що сидїли на церковних землях і залежали від церковних властей так само як і від кождого приватного „господина” – про них отже й нема що говорити тут осібно.

Число сьвітського духовенсвва зростало, очевидно, поволї. Перші кадри його дало при охрещенню Руси те духовенство, що було давнїйше на Руси, й грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитами – й те й друге не могло бути численне. По всякій правдоподібности, для помноження його числа ужито той сам спосіб, що й для розповсюднення осьвіти серед вищих верств ¹): Володимир „пославъ нача поимати дЂти и даяти на учениє книжно”, силоміць, невважаючи на неохоту батьків – „матери ж плакали по дїтях, наче по мертвих, бо ще не утвердили ся в вірі” ²). Правдоподібно, така-ж дитяча конскріпція мала місце й за Ярослава, що теж старав ся про помноженнє церков і по новгородським звісткам теж набирав дїтей у науку „отъ старость и поповыхъ дЂтей 300 – учити книгамъ”; велике число зібраних, а також що мова йде вже не про „нарочиту чадь” – місцеву аристократию, робить правдоподібним, що тут мова йде головно про приготовленнє сьвящеників.

Завдяки сим заходам з першої половини XI в. число сьвящеників зросло дуже значно, так що їх уже в другій половинї XI в, не бракувало. Нпр. про Ярослава оповідаєть ся, що він при своїм дворі на Берестовім тримав „попы многы”, а між боярством, очевидно, розповсюднюєть ся звичай мати свої домові церкви й своїх прибічних сьвящеників: так бачимо, що Ян Вишатич в своїх подорожах з дружиною має при собі сьвященика, а звістка про сотки церков у Київі з початку XII в. вказує на перенесеннє на Русь візантийського звичаю домових церков. Із згаданої вище ³) патріаршої грамоти бачимо, що бояри на Руси, бажаючи мати свого сьвященика, часто давали в науку своїх рабів, і вони потім сьвятили ся й були сьвящениками, часом не діставши свободи, противно канонїчним постановам (з рештою, се практикувало ся й на заходї в сї часи). Що така практика не зникла й по тій патріаршій заборонї, видко з пізнїйших соборних актів, де поручаєть ся не сьвятити рабів инакше, аж викажуть ся письменною грамотою увільнення, з означенєм численних сьвідків, аби потім господин знов не повернув такого сьвященика в неволю ⁴).

Значне намноженнє духовенства поясняєть ся тим, що вимоги до науки й осьвіти ставили ся невеликі – тільки аби кандидат був письменний. На се вказує наведена уже звістка Всеволодової устави, що попів син, не навчивши ся грамоти, ставав ізгоєм: значить, йому треба було тільки уміти грамоти, не більше, аби зістати ся в попівськім станї. Акти володимирського собору 1274 р., що висловляють дезідерати тодїшньої єрархії, також вимагають від кандидатів сьвященичого стану, окрім моральности, тільки доказів ”аще грамоту добрЂ свЂдять”. З рештою і в тодїшній Візантиї від сьвященика вимагало ся не більше.

Згадана-ж звістка устави інтересна ще й тим, що показує, як уже тодї духовне зайнятє передавало ся від батька до сина, ставало дїдичним: устава приймає, що попів син не має иньшої цїли перед собою, як стати теж попом, і коли він сього не осягнув, то тим самим попадає в катеґорію неприкаянних людий – ізгоїв. По анальоґії пізнїйшої української практики, що дожила аж до початків сього столїтя, ми можемо з усякою правдоподібністю прийняти, що й тодї попові дїти, підростаючи, поволї вправляли ся, переходячи ріжні функції при церкві: паламара, дяка, і нарештї – сьвященика ⁵). Дуже часто попова родина могла займати всї церковні посади своєї парафії: тим часом як батько був сьвящеником, один син був паламарем, другий дяком, а хтось з попівської родини сповняв обовязки проскурницї; так бувало мабуть часто по сїльських парафіях.