Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 47 страниц)

Філїґран взагалї був технїкою орієнтальною; його вітчиною уважають Фінїкию або Сирію, й передня Азия була все головним огнищем сеї технїки ⁷⁴). Вона була розвинена і в візантийських землях, але Русь так близько стояла до орієнтальної культури, що могла перейняти сю технїку просто зі сходу.

Перлистий орнамент, в злуцї з філїґраном, виступає на перських нахідках з ахеменадських могил (IV в. перед Хр.), і се вказує на його оріентальний початок. З часів переходу його на Русь важне значіннє мають нахідки c. Ґнєздова в Смоленщинї: тут разом з арабськими монетами Х-XI в. знайши ся срібні бляшки орнаментовані перлистим орнаментом ⁷⁵). Маємо отже і тут до дїла з технїкою оріентальною, яка потім сильно розвинула ся і у нас на Руси, так що спеціальне замилованнє в сїм орнаментї зістаєть ся одною з характеристичних прикмет староруського золотництва.

І філїґран і перлистий орнамент уживали ся, розумієть ся, не тільки для тих „київських ковтків”, але взагалї мали широке поле в юбілєрстві. Так філґранові й перлисті окраси стрічаємо на обрамованнях образків і панаґій, на наручниках, намистах, привісках, ковтках иньших типів і т. и. Спеціально піднесу філїґранові галки, що могли зарівно служити й для намист і до пришивання як ґудзики; покриті перловим орнаментом зьвізди, ще служили часом ковтками, часом привісками; срібні привіски-кутаси до кінських уборів чи до наголовних шапочок, і т. и. ⁷⁶).

Домашня фабрикація сих виробів задокументована між иньшим також і формочками до виливання, що знаходили ся і в Київі і в ріжних иньших місцях нашої території. Особливо інтересна нахідка на київській Киселївцї (або Флорівській горі) 1893 р.: тут маємо форми для виливання ковтка в формі перлистої зьвізди, для ковтка-мошонки з галочками по хребтї, для аґрафа або ковтка з трома галками ⁷⁷), для хрестиків, розеток і ріжних привісок. Цїкаво, що при тім від разу виливають ся такі річи, що властиво мали робити ся вже по відливанню: нпр. дужки до кульчика, різблена фіґурка на ковтку-мошонцї й т. и. З иньших находок маємо форми для виливання перстенїв, ковтків ⁷⁸).

На закінченнє сього огляду староруської штуки зіставало ся б сказати ще про музику, але як я вже сказав, майже нїчого про неї сказати не можна.

Що була вона розповсюднена, що сьпів і музика були звичайною приналежністю житя, потребою кождого сьвята, кождого пиру, я вже казав ⁷⁹). Музичні інструменти, згадувані в наших джерелах, я вже теж раз вичислив ⁸⁰): се труба, гуслї, бубен, „замарна” (значіннє неясне). Поетична метафора Слова о полку Ігоревім дає нам зрозуміти, що поети чи взагалї рапсоди сьпівали, акомпаніюючи собі на гуслях – тут іде мова про поета, але очевидно, що так сьпівали й звичайні сьпівцї. Лїтописи говорять нам про сьпіваків-спеціалистів, але тільки церковних: так у Київі згадуєть ся дім „демесників” катедральних, себто провідників хорів (грецьке δoμέστικός); в Печерськім монастирі теж був „демественик”, і се було важне становище, бо мусїв він не тільки добре сьпівати, але й знати „устав”: печерський деместик Стефан вийшов просто на ігумена, а потім на епископа. Між такими церковними сьпіваками бували й прихожі – Греки: про епископа смоленського Мануіла лїтопись каже, що він був „пЂвець гораздый” і прийшов з Грециї сам-третий (очевидно – з двома другими такими сьпіваками) до боголюбивого князя Мстислава” ⁸¹).

Ріжно толковало ся оповіданнє галицької лїтописи про сьпівця перемишльського епископа. У нього був на дворі „словутьный пЂвець Митуса”, що „за гордість” не хотїв був служити у Данила. Небіжчик Костомаров уважав сього Митусу поетом і вложив йому в уста гарні вирші – пророчество про близький упадок князївського устрою:

Кончились віки, зїллє сухеє огонь поїдає —

Хай поїдає, хай загибає Русь із князями...

але скорше се був тільки сьпівак, і то мабуть церковний ⁸²).

Що до самої музики тих пісень – ми зістаємо ся й досї в пітьмах. Не вияснено досї, о скільки в сучасній народнїй піснї можемо ми шукати останків старої музики.

Так само зовсїм невиясненими зістають ся відносини між народною й церковною музикою. Зрештою сеї остатньої ми й відреставрувати не можемо. Найдавнїйша нотація (т, зв. кондакарне знамя), що пізнїйше вийшла з уживання, досї не розвязана зовсїм. Назад поза XV вік взагалї дотепер не удало ся піти в читанню нот (так званого знаменного письма, що з певними відмінами задержало ся досї у великоруських раскольників, як і друге старе „письмо” – „демественне”). Здогадують ся, що десь при кінцї XIII чи на початку XIV в. стала ся якась реформа, що зробила простїйшою (чи біднїйшою) стару нотацію, а з тим могла вплинути і на самий сьпів. Таким чином про церковний сьпів XI-XIII вв. досї властиво не можемо мати бодай трохи докладнїйшого понятя. Приймають нпр. звичайно, що староруський церковний сьпів мав в основі грецький, модифікований на болгарськім ґрунтї; але досї тої звязи в нотації і в характері сьпіву винайти не удало ся, і кардинальні ріжницї, які відріжняють нотації руські від полуднево-словянських і грецьких недавно дали привід до гадки, що староруський сьпів стояв тільки в дальшій і слабшій залежности від грецького, або принаймнї – дуже рано з під нього виломав ся ⁸³).

В кождім разї не підлягає сумнїву, що свійська творчість (о скільки ориґінальна – се иньше питаннє) в сфері церковного сьпіву на Руси розвинула ся дуже рано: так в дуже раннїх рукописях стрічають ся уже стихири на руські сьвята – Теодосия печерського, Бориса і Глїба й т. и., а серед печерських монахів XI в. Патерик згадує Григорія „творця канонів” ⁸⁴). Був се в кождім разї мельодїйний – одноголосний сьпів (полїфонїя була явищем дуже пізнїм, принесеним на Україну в новійших часах); але його характер близше незвістний.

Примітки

¹) Лїтературу див. в прим. 31.

²) Іпат. c. 83.

³) На долучених плянах аркади означені кропками.

⁴) Ґолубінский І. 2 c. 80, за ним М. Соколовский (Do dziejów c. 10-l) припускають, що поруч такого типу з внутрішнїм хрестом були церкви з бічними крилами – форми хреста на зверх, але одинокий приклад на Українї, який він вказує – церква Спаса на Берестові, має крила пізнїйші, судячи з дослїдів Лашкарьова (ор. c. c. 129).

⁵) Лашкарьов Церковно-археологическіе очерки с. 147, 165, Церкви Чернигова 1. c., пляни галицьких церков в згаданих в прим. 32 і в т. II прим. 9 публїкаціях Лущкевича й Шараневича.

⁶) Лашкарьов ор. c. c. 147-8, 233, і Церкви Чернигова, l. c.; Павлиновъ Исторія с. 8, Айналовъ и РЂдинъ Древніе пам. искусства Кіева с. 55, Левицкій – Истор. описаніе владиміръ-волынскаго храма постр. Мстиславомъ.

⁷) Плян Десятинної церкви – Закревскій Описаніе Кіева, атляс таб. VI, св. Софії – Лебединцев ор. c., Новицкій Исторія Рус. иск. І, c. 37-9. В плянї св. Софія завважено найбільше подібности до царгородської церкви Пантократора.

⁸) Лашкарьов op. c. с. 225. Церкви Чернигова, І. с., К. Старина 1896, XI. Від властивих одноабсидних церков треба відріжняти такі, де бічні абсиди перейшли в ниші (абсиди внутрішнї), як нпр. витебська церква Спаса (середньої великости), або галицька св. Ілї, див. пляни їх – Новицкій c. 47, Шараневич Die Franciskaner Kirche.

⁹) Стара повість про будову царгородської сьв. Софії так описує спосіб роблення сього цементу: „в ново котлЂхъ варимъ бяше ячмень въ воды мЂсто, и съ водою тою мЂшаху извЂсть и скудель (глину, – у нас товчена цегла); въ таковый укропъ клеєвать оть древа глаголемаго вербіа усЂкающе вмЂтающе в котлы купно съ ячмены; да ни тепла сего творяху ни пакы студена, но тепла, зане быти єму липку, и бЂ видЂти тогда аки желЂзо дръжа” (Памятники др. письменности LXXVIII – я дещо поправляю очевидно попсований текст). Слїди збіжа в цементї дїйсно помічувано в будівництві володимиро-суздальськім, Ґолубінский (l. 22 c. 89) отже зовсїм не потрібно бачив в тім вплив технїки волзької Болгарії.

¹⁰) Див. Новицкого ор. c. c. 84-6, Лашкарьова ор. c. c. 215, Церкви Чернигова с. 150.

¹¹) Іпат. c. 558.

¹²) Лашкарьов c. 167-8, 227, порівняти плитки з Звенигорода – Записки т. XXXI і Галича-Захарієвич в Dwign'ї 1882.

¹³) Підлога церкви Благовіщення, відкрита о. Ляврецьким, закрита, для охорони, землею наново; зроблений ним рисунок її останків я мав нагоду бачити.

¹⁴) Пор. реферат Айналова: Мраморы и инкрустаціи Десятинной церкви и Кіево-Софійскаго собора, поки що в резюме – ИзвЂстія XII сьЂзда c. 135.

¹⁵) Іпат. c. 185.

¹⁶) В галицькій церкві св. Панталеймона від полудня, в холмській Іоана Златоустого від півночи – Іпат. c. 559.

¹⁷) Длуґош IV c. 149: ecclesiam cathedralem pulcherrimo opere ex petra quadrata fabricatam; коли дїйсно вона збудована була ще Володарем (Длуґош І. 532), то се було-б інтересною хронольоґічною вказівкою: що в Галичинї церкви будовано з тесаного каменя ще в 1-ій чверти XII в. Знову-ж сей спосіб будови зближує тутешне будівництво з західнїм.

¹⁸) Завважу, що внутрішня пара стовпів головного порталю – узлові стовпи (Knotensäule), пізнїйше поставлені: і матеріал і робота на се вказують, а головно не лишає сумнїву напись, вишкробана під одним з тих стовпів. Чи відновлено таким чином з памяти давню пару, чи доповнено порталь тою парою довільно, не знаю; зовсїм подібні порталї західно-европейські роблять перше також можливим.

¹⁹) Іпат. c. 559.

²⁰) Здогад, що суздальські майстри могли бути з Галича, побіжно висловив уже Кондаков (Рус. древности VI с. 38), недавно розвинув його ширше Бережков О храмахъ Владиміро-суздальскаго княжества, с. 119 і далї (Труды владимірской ученой коммиссіи т. V, 1903), незалежно від гадок, висловлених в тій справі мною, в 1 вид. сеї книги, що лишила ся Бережкову незвістною. За Галичом промовляла б та обставина, що на другій дорозї зносин з заходом – в Новгородї й Полоцьку ми не знаходимо нїчого анальоґічного з суздальською архітектурою.

²¹) Див. т. II c. 483-5.

²²) Іпат. c. 559-60.

²³) Про західнї елєменти в галицькій церковній архітектурі див. ще замітки (резюме рефератів) Іловайского і ґр. Уварова про лїтописну опись холмської катедри в Древностях моск. археол. общ. XI, передр. в II т. Исторических сочиненій Иловайского (О построеніи г. Холма). Що до суздальських церков то залежність їх від західнїх впливів піднїс уже Строґанов в своїй моноґрафії про Володимирську церкву св. Димитрия (1849). Натомість Голубінский рядом заміток старав ся ослабити сї виводи про західнї впливи, а Кондаков в своїх працях (Русскія древности т. VI, 1899 і О научныхъ задачахъ исторіи древне-русскаго искусства – Памятники др. письм. CXXXII, 1899), висловляючи ся про відносини суздальського будівництва до західньої штуки досить неясно (як то часто у нього буває), скільки можна порозуміти – бачив тут місцеву роботу, що йшла за західнїми взірцями, але заразом підмішувала їх елєментами оріентальними.

²⁴) Що йно видана статя Мокловского і Соколовского Do dziejów archit. cerkiewnej (як в прим. 31).

²⁵) Се має своє значіннє: Галицько-волинська Русь в XIII в. мала дуже живі звязи з Атосом.

²⁶) Див. прим. 9.

²⁷) Соколовский (1. c.) одначе дещо побільшує характеристичність і численність сих моментів в будові.

²⁸) Іпат. c. 559, 608-10.

²⁹) Реферат І. Толстого О Золотыхъ воротахъ в II т. Трудів III археол. з'їзду.

³⁰) Іпат. c. 616.

³¹) Рисунки веж холмських і камінецької – в Памятникахъ старины въ зап. губ. т. VII і в „Волини” Петрова. Плян галицької вежі – у Шараневича Trzy opisy Halicza.

³²) Хойновскій Роскопки великокняжескаго дворца г. Кіева, 1894. Антоновичъ и Армашевскій Публичныя лекціи по исторіи Кіева c. 56. Сими днями заповіджені нові дослїди в.-княжого двора.

³³) Див. розвідку проф. Павлуцького (що зайняв ся останнїми часами деревляними церквами України): Древнее деревляное зодчество въ Югозападномъ краЂ (Древности Ураины, І, 1905), пор. резюме його реферату: Изображенія храма на древнЂйшихъ южно-русскихъ миніатюрах (Археол. лЂтоп. Ю. Р. 1904 c. 207).

³⁴) Рисунки софійських гробів у Закревского, Описаніе Кіева, Толстого і Кондакова Рус. древности т. IV.

³⁵) Іпат. c. 90, 114, 141.

³⁶) Патерик с. 125.

³⁷) Образки див. в атласї Закревского, таб. IX, див. ще Археол. карту Кіев. губ. Антоновича c. 37, плити софійські – в Древностях рос. госуд. і у Толстого-Кондакова IV. Реферат Айналова як вище.

³⁸) Сцен в 1843-53 р. було в церкви відкрито і зреставровано 25, одиночних фіґур 220 – цїлих і медальонових. Але се далеко не всї давнї малюнки. Всього при реставрації зроблено (нїби по давнїм контурам) сцен 30, одиночних фіґур 555 (!), медальонів 346, орнаментів 907. Написи заховали ся лише при 20 сьвятих, иньші написані і реставровані більше меньше фантастично, на підставі „гермінїй” – візантийських підручників церковного малярства.

³⁹) Нездале реставрованнє, що зробило було з рисунку стелї цїсарської льожі ґрати на вікнї, було причиною, що сю сцену толковано до недавна як сцену княжого суду над арештантом, що виглядає через ґрати – див. реферат пок. Павлова в І т. Трудів III археол. з'їзду.

⁴⁰) Одначе ще недавно пробував боронити противного погляду Потапов – Древности-Труды арх. общ. XIX с. 19.

⁴¹) Іпат. 49, 83.

⁴²) Патерик c. 174-180.

⁴³) Іпат. c. 107.

⁴⁴) Іпат. c. 373, Лавр. c. 392.

⁴⁵) Іпат. c. 608-10, пор. 559.

⁴⁶) Остромирове евангелїє – вид. факсимильне коштом Савинкова, Спб., 1883, 2 вид. 1889. Ізборник Сьвятослава 1073 р. – Изданія общ. любит. др. письменности N. 55, Спб., 1880. Трірська псалтир – Der Psalter Erzbischof Egberts von Trier – Codex Gertrudianus in Cividale, вийшло як Festschrift der Gesellschaft für nützliche Forschungen zu Trier, 1901; про її мінятюри моя статя в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLIX (там вказана і її лїтература). Третя інтересна мінятюрами рукопись – житий Бориса і Глїба, вид. Срезневским (Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ, 1860), належить пізнїйшому часу – XIV в. Ще пізнїйші мінятюри Радивилівського кодекса лїтописи (див. про них статю Сізова в ИзвЂстіях отд. рус. яз. 1905, І).

⁴⁷) Про мозаіку в Печерській церкві згадує Патерик – c. 175; про істнованнє мозаіки в Десятинній церкві сьвідчать її фраґменти, знайдені в фундаментах. З оповідання Павла алепського видко, що олтар Михайлівського монастиря мов такі мозаіки як і софійський – Путешествіе патр. Макарія II c. 73.

⁴⁸) Кондаков Русскіе клады І c. 108 і 154-6 і таб. І і IX.

⁴⁹) Ib. c. 101. Подібні медальони знайдені в Рязани, числом три, і крім того пара великих ковтків з образками, та дві осібні іконки; між ними дві іконки уважають ся візантийськими, решта – свійської роботи – Кондаков ор. c. c. 84 і далї.

⁵⁰) Ханенко Древности ПриднЂпровья V табл. XXXII.

⁵¹) Каталогь укр. древностей коллекціи В. В. Тарновскаго таб. І ч. 94, 95.

⁵²) Кондаков ор. c. 150т-3 і табл. VIII.

⁵³) Археол. лЂтоп. Юж. Рос. 1903, c. 105.

⁵⁴) Розложене в порядку церковного читання (άπρακoς).

⁵⁵) Іпат. c. 608.

⁵⁶) Себто кн. Мстислава.

⁵⁷) Запись у Срезневского Памятники древ. письменности с. 52. Новійше виданне євангелия в Изданіях общ. древ. письм. ч. 123: Мстиславово евангеліе начала XII вЂка въ археологическомъ и палеографическомъ отношеніяхъ, вид. П. Симони, 1904. Теперішний філїґран Кондаков признає за пізнїйший (Рус. древн. V c. 46), але він виходить з гадки, що старий філїґран був зроблений в Царгородї. Про староруську технїку оправи нова праця тогож Сімонї: Опыть сборника свЂдЂній по исторіи и техникЂ книгопереплетнаго искусства на Руси (XI-XVIII в.), 1903 (Изд. общ. люб. др. письм. ч. 122).

⁵⁸) Див. вище с. 398.

⁵⁹) La delegation еn Perse 1897 à 1902, par J. de Morgan, 1902, c. 92.

⁶⁰) Гарну моноґрафію про сї ковтки дав Кондаков у книзї: Византійскія емали кол. Звенигородскаго гл. III, також Рус. клады І c. 195 і далї. Новійші нахідки Морґана (як вище) скріпляють його гадку про оріентальний початок сеї окраси.

⁶¹) Перший тип див. Русскіе клады табл. II, IIІ, VI, XI, XV і с. 106; Собраніе Звенигородскаго; Ханенка Древности V табл. XXVIII і XXXI; другий тип – Рус. клады с. 109 і табл. X, XIII, Ханенко табл. XXVIII.

⁶²) С. 398.

⁶³) Археол. лЂтоп. Ю. Рос. 1901. 31.

⁶⁴) Ріжні емальовані окраси див. нпр. у Кондакова Рус. клады I таб. l, 2, 6, 7, 10, 15 і с. 106, Ханенко op. c. табл. XXXI. Мідяний емальований медальоник з Черкас (Рус. клады с. 133 і таб. XV) Кондаков уважав шахрайською імітацією золота.

⁶⁵) Срібні ковтки з черненим рисунком Рус. клады таб. III. 5-6 (і текст с. 124), Кол. В. Тарновского таб. II, 322 і 324, Ханенка табл. XXVIII. Часто рисунок на таких срібних ковтках просто ґравірований, без чернення.

⁶⁶) Арх. Л. Ю. Р. 1902 с. 186.

⁶⁷) С. 397 і далї.

⁶⁸) Рус. клады І c. 14-7, Рус. древности V с. 14-6.

⁶⁹) Про сї наручники див. Записки т. XXV (Молотовське срібло), де виданий молотівський наручник і вказані иньші анальоґічні. Кондаков заповів розвідку про них на II т. Русских кладів.

⁷⁰) Россійскій историческій музей (московський), катальоґ 1893 р. c. 121 (описую з автопсії) (поодинокі галки в публїкації Сізова, як низше – табл. IV); подібні ковтки з Ярославської ґуб. ib. c. 237, видані у Кондакова Русскія древности V c. 93. Осібний варіант маємо в ковтках з галочками теж гладкими, але барилкуватими або жолудковатими, звістних з кавказьких та поволзьких находок, про котрі говоритиму зараз. Про варіациї трохгалочного ковтка див. мою статю про Молотівський скарб – Записки т. XXV і резюме в т. XXXVII. Варіацією київського ковтка, здаєть ся, треба уважати й ковток званий д. Кондаковим „волинським”: в нїм середня галка дістає привіску, збільшуєть ся коштом крайнїх галок, і нарештї сї зовсїм зникають (див. кілька рисунків в Рус. древн. V с. 678).

⁷¹) Див. колєкцію з київського скарбу з оселї Єсикорского Рус. клады 1 таб. IV.

⁷²) Ковтки з Камбулти – Ермітаж, вітр. І, казанські – ibid. Рус. старинности шафа 2 (оден з них у Кондакова Рус. древности V c. 97).

⁷³) Див. про се мою замітку в т. XXXVII Записок н. т. ім. Шевченка: Ковтки ”київського типа” у сучасних Кавказцїв (з рисунками); з її галками порівняти знайдені на Кубани намиста, вид. у Кондакова Р. клады І c. 57.

⁷⁴) Див. Рус. клады І с. 53 і далї. Новійша нахідка філїґранових річей в ахеменидських могилах Персії – Morgan, ор. c. c. 94. Богату колєкцію сучасних філїґранових виробів з Сирії мав я нагоду оглядати в римськім етноґрафічнім музею (т. зв. Кірхеровім).

⁷⁵) Про Ґнєздовські нахідки спеціальна топоґрафія Сизова: Курганы Смоленской губерніи, вип. І. ГнЂздовскій могильникъ близъ Смоленска (Матеріалы по археологіи Россіи изд. археол. ком. № 28), 1902, але вона не оправдала надїй що до вияснення тутешнїх типів – вказівки дуже загальні і перлистим орнаментом пок. автор не зайняв ся зовсїм – див. c. 48. Див. іще Рус. древности V c. 61-64, Россійскій историческій музей с. 89 і далї (Кондаков заповів публїкацію ґнєздовських находок в II т. Рус. кладів, але щось його не чути). Близько до ґнєздовських стоять мерянські філїґранові й перлисті окраси.

⁷⁶) Орнаментовані перлистим орнаментом предмети, окрім ковтків з українських нахідок див. нпр. Рус. клады І таб. II (ґудзики); Рус. древн. V c. 65-7, кол. Тарновского таб. II (привіски-місяцї); Рус. клады I таб. XV, Рус. древн. V с. 112, пор. 114 (зьвізди); Ханенко ор. c. табл. XIX (кутас), XXVI (зьвізди-наушницї), XXVII (рамка образка). Бобринскій І таб. XIX, Рус. древн. IV с. 118, пор. 110 (кутаси). Кондаков не уважає привісок-кутасів за українську приналежність, але се дуже гіпотетично.

⁷⁷) Дужка з трома галками могла служити і для аґрафа (проста), і для ковтка (зігнута).

⁷⁸) Кондаков Р. клады c. 143, Антонович Арх. карта Кіев. губ. c. 37.

⁷⁹) Т. І c. 275.

⁸⁰) Ibid. с. 242.

⁸¹) Іпат. c. 35, 215, 528, Житиє Теодосия л. 28.

⁸²) Максимович ЗамЂтка о слов. пЂвцЂ МитусЂ – Собр. сочиненій т. I – против погляду Костомарова. Костомарового погляду знов боронив Іловайский – див. його Историческія сочиненія II.

⁸³) Такий погляд розвивав Смоленский в цитованій працї (прим. 31); але все се робить ся поки ще напомацки.

⁸⁴) Патерик c. 129; про те які канони можна б уважати його твором здогади див. у Ґолубінского І. 1 c. 839.

Осьвіта – ріжницї в поглядах, справа шкільництва в давнїй Руси, предмети шкільної науки, джерела знання – книжне почитаннє, круг відомостей, лєктура богословська, лєктура сьвітська, апокріфи.

Перейдїм до осьвіти.

Погляди на стан осьвіти в давнїй Руси зміняли ся. Були часи, коли з притиском підношено, що в осьвітї давня Русь не то що не стояла по заду західньої Европи, але й перевисшала її. На підставі звісток в компіляції Татїщева (середини XVIII в.) про школи на Руси та заходи князїв коло розвою осьвіти, ті дослїдники що приймали сї звістки на віру, мусїли справдї приходити до досить утїшних виводів про сю сторону давнього руського культурного житя. Але звістки Татїщева безперечно – його власні вигадки; син „просьвіщенного віку” він повставляв у свою компіляцію замітки, що могли служити оправданнєм його власних поглядів. Тож вкінцї прийшлось попрощати ся з його оповіданнями: з тими чудесними школами для хлопцїв і для дївчат, з наукою ріжних чужих мов і т. и. Але, як то часто буває в реакції – відкидаючи сї вигадки, приходили до виводу, що взагалї нїяких шкіл у нас тодї не було; що осьвіта не підіймала ся над рівенем простої письменности і т. и. ¹). В дїйсности мабуть і тут треба шукати правду по серединї.

В сїй справі ми маємо відповісти на два питання: по перше – чи були на Руси школи орґанїзовані, колєктивні, по друге – який рівень осьвіти давала тодїшня наука, незалежно від того, як вона давала ся – в школах чи приватними лєкціями по теперішньому сказавши.

До першого питання треба піднести на самім початку, що про орґанїзовані школи на Руси ми не знаходимо нїяких виразних вказівок в наших давнїх джерелах. В них досить часто іде мова про науку, але не пояснюєть ся, де і як та наука побирала ся. Але само до собі се argumentum a silentio що не богато значить, бо наші відомости про культурне житє давньої Руси взагалї дуже припадкові; що знали б ми нпр. про церковний суд з самої лїтописи, або про право взагалї, не маючи Руської Правди... Коли арґументують, що на Руси не могли з'явити ся школи тому, бо їх не було в їх первовзорі – Візантиї, то забувають, що хоч у Візантиї орґанїзация шкіл не стояла дуже високо, одначе завсїди були там публичні школи в видї учителїв при катедрах і монастирях – т. зв. дідаскалів і маістрів ²), а в серединї XI в. відновлено було й державну академію в Царгородї ³); отже взірцїв для Руси там не бракувало. Зрештою самі звістки лїтописи про масове научаннє дїтей за Володимира й Ярослава приводять до сього ж виводу: читаємо про Володимира, що він „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє” ⁴), про Ярослава: „прииде къ Новугороду, собра от старостъ и поповыхъ дЂтей 300 учити книгамъ” ⁵). Таке масове научаннє з огляду на потреби церкви в більшім числї сьвящеників і дяків, та з огляду на мале число учителїв дїйсно мусїло мати місце, а воно, очевидно, виключає можливість обійти ся припущеннєм тільки одиничного научання, такого що оден письменний учив другого неписьменного; мусїла бути колєктивна наука, де учитель (чи учителї) научав разом більше число учеників – отже мусїла бути відразу властива школа, подібна до тої яку описує нам Анна Камнена ⁶) в біоґрафії свого батька в заснованій ним захоронцї для сиріт: „сидить учитель, і навколо нього стоять дїти, однїх питає з письма (έρωτήσεις γραμματικάς), иньші пишуть „схеди” – ортоґрафію слів”. А раз з'явивши ся така колєктивна наука не мала причини заникати.

Найбільш придатне місце для такої школи було при епископській катедрі: се місце вказувало ся руській практицї й її візантийським первовзором, і таки се було найвигіднїйше: при епископі ґруповала ся купка найбільш осьвічених людей, були й ріжні церковні фонди. Раз засновані, такі школи при катедрах, кажу, не мали причини зникати, принаймнї скрізь. Митрополити й епископи-Греки все мали перед очима свою рідну практику катедральних шкіл, а й практичні потреби церкви вимагали такої школи: коли ще й тепер катедри мусять часом закладати собі школи дяків, при істнованню всяких иньших шкіл, то такі потреби тодї були далеко пильнїйші; треба було приготовляти сьвящеників, дяків і простих сьпіваків для потреб епархії, підучувати стороннїх кандидатів, що зголошували ся на сьвященство, і т. и.

По більших культурних центрах потреба в книжній науцї мусїла бути так значна, що дуже тяжко собі уявити, аби сю потребу могли задоволити приватні лєкції, ученнє одного ученика „майстром”. Був попит на сьвящеників і дяків у церкві, на писарів– метальників – в княжій управі, в більших боярських господарствах, в більших купецьких підприємствах; була потреба „почитания книжного” у самої суспільности; списуваннє книг для церков і приватних людей було теж поплатним ремеслом. Отже охочих учити ся в таких більших містах як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусїло бути дуже богато, і вже таке значне число учеників на ґрунті навіть приватної науки мусїло приводити до колєктивного научання, значить – до витворення приватних шкіл.

Таким чином виходячи з обставин тодїшнього житя ми приходимо до переконання, що в давнїй Руси мусїли істнувати школи церковні при катедрах і приватні – по більших містах. Тільки не треба собі зараз прикладати до них мірку сучасних шкіл – шукати директорів, учительських колєґій, кляс і т. и. Могли бути й не бути школи з більшим числом учителїв, з докладнїйше діференціонованою наукою; але школи – як колєктивне научаннє учеників – мусїли бути.

Переважна більшість шукала в науцї – чи в такій школї чи у одиночних учителїв – самої тілько письменности: навчити ся читати. На тім кінчила ся едукація найчастїйше, й переважна маса сьвящеників і дяків, певно, й не підіймала ся над сей рівень, а в сьвітських кругах і таке знаннє було чимось не зовсїм звичайним: Нестор, оповідаючи, що Борис читав книги, уважав потрібним поясняти: „бяше бо и грамотЂ наученъ”, як річ що сама по собі не могла припускати ся. Однак і великою рідкістю письменність в княжих кругах може не була, судячи по звісткам про книголюбство Ярослава, Сьвятослава Ярославича, Володимира Васильковича, і т. и. Значне очитаннє, яке показує в своїх писаннях Мономах ⁷), або Моленє Данила (автора його нема причини не вважати за княжого мужа, яким він сам себе представляє) показують, що між сьвітськими людьми були й справдешнї книжники.

Другим степенем науки було писаннє й рахунки: се було потрібне для тих, хто приготовляв ся на писаря-метальника, або на переписувача-списателя книжного. Що до рахунків, то деяке зрозуміннє тодїшнього знання їх можуть нам дати рахунки новгородського диякона й доместика Кирика з 1136 р. – „ученіє имже вЂдати человЂку числа всЂхъ лЂтъ”. Справедливо піднесене було, що такий нпр., поданий тут, рахунок числа днїв від початку сьвіта до 1136 р., що виносить в сумі 29.120.652, і вирахуваний вірно, не міг бути зроблений простим додаваннєм: отже мусїв Кирик знати множеннє; з другого рахунку бачимо, що знав він дроби (кратні числа). Сього він, певно, не навчив ся з самого читання книжок, а що був ще чоловіком молодим (26 лїт, як сам каже), то певно не був і винахідником таких математичних відкрить: очевидно, научив ся того від учителя, або в школї ⁸).

Так само мабуть не без множення поробленї ті рахунки приплоду, на десятки й сотки тисяч, в ширшій редакції Руської Правди – зроблені мабуть якимось „метальником” ⁹).

Ще дальшим степенем науки була грецька мова. Вона була потрібна й для практичних справ при частих зносинах з Візантиєю та при істнованню на Руси вищої грецької єрархії – митрополитів і епископів. Потрібували її й для наукових цїлей: хто хотїв розширити свою осьвіту, не міг задоволити ся самими перекладами, мусїв сягнути до грецьких книг. На переклади з грецького також був попит у ріжних меценатів книжности. Ті руські духовнї особи, що їздили в ріжних справах до Царгорода, як Єфрем, Нїфонт і т. и., мабуть уміли по грецьки. Чи було таких богато – се иньша справа. Одначе митр. Климент в своїм посланню, в серединї XII в., хвалить ся, що має у себе більше таких мужів, що „может единъ рещи алфу – не реку на сто или двЂстЂ или триста и четыреста, а виту також” ¹⁰). Як правдоподібно об'ясняють, тут іде мова про знаннє на память т. зв. схед, альфабетичних словників слів подібних в транскріпції й толковань слів ¹¹) – такі схеди служили підручниками при науцї грецької мови в тодїшній Візантиї і відти були перенесені до нас. Се кидає нам сьвітло на систему грецької мови на Руси – перенесеної в цїлости з Візантиї, як то зрештою можна собі наперед представити. Порядок науки грецької мови описуєть ся сучасником так: зпочатку вчать ся елєментам букв, потім складам, потім вчать його по підручникам Діонисія і Теодосія, далї читає поетів, вкінцї береть ся за схедоґрафію і по довгій науцї доходить до справжнього граматичного знання ¹²). Отже ті книжники, про яких оповідає м. Клим, перейшли вищу тодїшню школу грецької мови, і таких він мав коло себе не одного.

В західнїх українських землях мусїли учити ся також латинської і нїмецької мови; знаємо, що в канцелярії галицько-волинських князїв XIV в. латинська мова була дуже прийнята. Про науку словянських мов трудно говорити – їх розуміли і без спеціальної науки.

Вінцем осьвіти, яку міг дати учитель або школа тільки по більших культурних центрах, була лїтературна оглада: знаннє тайн візантийського ріторства, стилю. Без проводу учителя се знаннє осягнути ледви аби було можливо, особливо при браку якоїсь значнїйшої лїтературної традиції в самій суспільности. Що правда, на Руси був переклад граматики (що надписуєть ся іменем Дамаскина, але йому не належить), але сей підручник сам собою не міг дати потрібної лїтературної технїки, так само і деякі статї з реторики – нпр. статя Хойробоска про риторичні фіґури, включена ще в Ізборник 1073 р.

Всї иньші знання здобувано через лєктуру й пояснення до такої лєктури учителя, коли він був. Такі дисциплїни, як історія, історія лїтератури, ґеоґрафія, природні науки, фільософія й мораль, навіть теольоґія, певно, нїколи не викладали ся в системі, а черпали ся головно з переложених візантийськнх підручників та з устних розмов з більш досьвідченими в „книжнім почитаниї”.

Се книжне почитаниє, розумієть ся, передовсїм уважало ся дорогою до спасення душі – способом для моральної науки і до осягнення відомостей з християнської релїґії, потрібних для спасення. Лїтописна похвала книжности, що підносить „велику ползу чоловЂку отъ учения книжнаго” ¹³), добачає сю користь в моральній науцї: „книгами бо кажемы и учими єсми пути покаянию, и мудрость бо обрЂтаємъ, и вздержаниє..., се суть исходища мудрости, книгамъ бо єсть неишетная глубина; сими бо въ печали утЂшаємы єсмы; си суть узда въздержанию”. „Слово нЂкоєго калугера о четьи книгъ”, захвалюючи книжку, бачить в нїй теж спосіб до пізнання Бога і „подвига на добрая дЂла” ¹⁴). Безперечно, в дїйсности в почитанню книжнім читачі шукали й задоволення своєї цїкавости, не тільки душеполезної науки, але ся остатня все признавала ся головною, щоб так сказати – офіціальною метою почитання. Який же круг відомостей давало се почитаннє? Значний запас відомостей могло воно дати читачеви з історії. Були славянсько-руські переклади всесьвітнїх хронїк Іоана Малялї, Георгія Сїнкеля (в скороченій редакції) й Георгія Амартола з її доповненнями, історія Йосифа Флявія, хронольоґічний підручник патр. Никифора (Хρoνoγραφία σύντoμoς), вкінцї – компіляція старозавітної історії, т. зв. Палєя історична, тим часом як т. зв. „Палєя Толковая на Іудея”, ширша історична компіляція з апольоґетичним характером, зверненим особливо против Жидів, а богата поясненнями ріжнородного змісту досї незвістна в грецькім ориґіналї) уважаєть ся деякими дослїдниками за продукт руської книжности, зладжений на Руси. Так само неясне питаннє що до походження так званого хроноґрафа – історичної компіляції, що лучить ся в деяких редакціях з Палеєю. В усякім разї нема сумнїву, що в старій Руси було кілька типів такої історичної компіляції. Спірним і неясним лишаєть ся, чи ще в староруських часах з'явив ся переклад всесьвітньої хронїки Константина Манасії (XI в.), звістний в кодексах XIV в. В кождім разї, як бачимо, історичних курсів було кілька. Що правда, сї історичні підручники знайомили головно з історією жидівською й візантийською й поза знаннєм фактів (не завсїди певних), розумієть ся, не давали нїякого ширшого погляду на історичну еволюцію, але в порівнянню з тим, що давала книжна лєктура з иньших сфер, й се було ще досить богато.