Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 47 страниц)

Судовими доказами були: признаннє обвинуваченого, знаки на тїлї покривдженого, сьвідки (ріжних катеґорій), присяга й ріжні форми божого суду. Про акти як судовий доказ Р. Правда не згадує нїде: очевидно, в тім часї (кінчаючи першою половиною XII в.) писаннє актів ще не практикувало ся ширше, а всякого рода умови стверджували ся сьвідками.

Признаннє обвинуваченого, розумієть ся, від разу рішало в усякого рода справах, а в справах про побитє або скалїченнє – так само знаки на покривдженім. В процесах про побитє й скалїченнє не жадало ся в такім разї сьвідків; обжалований міг увільнити ся, тільки вивівши сьвідків на доказ, що не він, а його противник роспочав бійку ²⁹).

В иньших справах покривджений доказував сьвідками. Для них є дві назви в Р. Правдї: ”видоки” і „послухи”. „Видоки”, очевидно, були сьвідками, що на власні очі бачили: або бачили обставини злочина, або брали участь в слїдстві: закличи, гоненню слїду, сводї. Не так ясно, що означають „послухи”; часом вони, безперечно, означають теж саме що видоки – сьвідків, як нпр. послухи при гоненню слїду ³⁰); але часом вони виступають в иньшім значінню: сьвідків доброї слави і чести обжалованого (як ґерманські conjuratores) – нпр. в поклепнім процесї; таке толкованнє, хоч не всїма признане, здаєть ся минї вповнї правдоподібним.

В звичайних справах виставало двох сьвідків-видоків; тільки в процесах проти чужинців вимагало ся їх більше („повне число”, але яке – не знати) ³¹). Сьвідки мусїли бути свобідними людьми; тільки з біди могло бути приняте сьвідоцтво вищих катеґорій холопів – тивунів, а в меньших справах – сьвідоцтво закупів ³²). Заяви сьвідків мусїли вповнї згоджувати ся з заявою сторони: „слово противу слова”, инакше не мали значіння ³³).

Коли покривджений не міг відповідно підперти своєї справи сьвідками: нпр. як сьвідки були холопи, а не свобідні, або вони не сьвідчили безпосередно, а підносили тільки підозріннє („запа”) або підозрілі другорядні обставини, як „прохоженіє нощноє”, – покривджений міг обвинуватити противника „в поклепі”, себто виставивши свої докази чи підозріння, він мав право жадати, аби той очистив себе з них. Обвинувачений міг очистити себе, поставивши сїмох „послухів” своєї доброї слави (а чужоземець – тільки двох), а коли сього не міг зробити, мусїв оправдати себе божим судом (ордалїями). Рід доказу залежав від цїнности процесу – в справах менше двох гривен обжалований виправдував себе присягою, в справах від двох гривен срібла до пів гривни золота (коло 6 гривен срібла) обвинувачений підпадав пробі водою, в справах вище пів гривни золота – „ісправі” зелїзом ³⁴).

Як робила ся проба водою, описує нам проповідник XIII в. Серапіон (київський монах, потім епископ Володимира суздальського). З його оповідання видко, що обвинуваченого кидали в воду, і коли він потопав, уважав ся неповинним, коли плив – винним (се опирало ся, очевидно, на поглядї на воду, як на чисту стихию, що не хоче приймати нечистого – винуватого). Отже се той самий спосіб, що заховав ся у нас в процесах про чарівництво до кінця XVIII в. (Серапіон теж говорить спеціально про розслїди „волхвовання”). Що до суду зелїзом, то ми не знаємо близше способу його (у иньших народів ходили по розпеченому зелїзу, або несли його в руках); очевидно тільки, що тут справа обертала ся коло того – чи будуть по сїй пробі у обвинуваченого по якімсь часї знаки від зелїза чи нї – „оже не ожет ся”: в сїм разї він признавав ся неповинним. За сю процедуру божого суду платив покривджений, а також і обжалований – коли очищав ся; обжалованому істець платив за муку гривну тільки в тім разї, коли „ял” його на підставі сьвідоцтва холопа і не довів свого.

Невиясненим зістаєть ся, чи були в уживанню у нас в XI-XII в. судові поєдинки, як форма божого суду. З Х в. маємо про них сьвідоцтва ібн-Даста; потім смоленська умова з Нїмцями ³⁵) згадує, як про звичайну процесову форму поєдинок „мечем а любо деревом”; в лїтературі найранїйша згадка про поєдинок („поле”) – в т. зв. Поученію м. Петра, непевнім що до свого часу (XIV або XV в.) ³⁶). По анальоґії широкого росповсюднення поєдинку на заходї, припускають його істнованнє і у нас під назвою „роти”, що означає „битву” по перекладу Беринди (XVII в.), але справа ся зістаєть ся, кажу, непевною ³⁷).

Присяга окрім поклепного процесу служила судовим доказом в таких справах при позичках, де не вимагало ся сьвідків, і про поклажу (депозит). Покривджені чужоземцї („Варяги і Колбяги”) присягою підпирали, замість „видоків”, свої скарги на побитє ³⁸). Взагалї полекші, які право робить чужоземцям в процесї, з огляду на їх трудне становище в чужій землї, уважати треба дуже цїкавою культурною прикметою.

Близших подробиць, як оголошував ся засуд, Р. Правда й иньші джерела нам не дають. Переводила засуд сама інтересована сторона: кредитори самі ведуть довжника на торг і продають його; ударений холопом сам бє його. І тут сторона тільки в разї потреби звертаєть ся за „помічю” до власти ³⁹). Тільки „потокъ и розграбленіє” – засланнє й конфіскація майна, найвища кара за деякі вчинки, мусїла переводити ся властию самою.

Примітки

¹) Лїтературу див. в прим. 28, де подана взагалї лїтература давнього руського права. Тут про судівництво я говорю, як про частину орґанїзації землї.

²) Р. Правда Кар. 73.

³) Р. Правда Ак. 41 (ємець) і 42 (вирник), Кар. 7, 8, 85.

⁴) Христоматія В.-Буданова І c. 244, примітка 25.

⁵) Р. Правда Ак. 20.

⁶) Ак. 38, Кар. 37, 89, 117.

⁷) Kap. 70.

⁸) Спеціальні розвідки про тивунів і мечників у Мрочек-Дроздовского ИзслЂд. о Р. ПравдЂ, II дод. XI і XV.

⁹) Про тивунів – Іпат. c. 151, пор. 229 і варіанти в т. II c. 147, про посадників – Іпат. c. 407: Ростиславичі, прийшовши з „Руси” (Чернигівщини) в Суздальщину, „роздала бЂста посадничьства рускымъ дЂцькымь, они же многу тяготу людемъ симъ створиша продажами и вирами”, – отже судили.

¹⁰) Вопрошаниє Кириково-Рус. ист. библ.VI с.46.

¹¹) Кар. 100,117.

¹²) Ак. 41, 100, пор. Іпат. с. 230, 402.

¹³) Kap. 118.

¹⁴) Христоматія В. Буданова І c. 23, Мрочекъ-Дроздовскій О древне-русскихъ ябетникахъ (Чтенія московські 1884, І). Слово звязують з норманським embaetti (нїм. Amt з ambt) – уряд, служба.

¹⁵) „Видока єму (собто покривдженому) не искати”, говорить Руська Правда, коли сьвідків не вимагало ся – Ак. 2, Кар. 24.

¹⁶) Кар. 125.

¹⁷) Кар. 3, 78, 88.

¹⁸) Кар. 88.

¹⁹) Кар. 27, 29, 123.

²⁰) Кар. 30.

²¹) Ак. 15, Кар. 30, 32, 33, 36.

²²) § 21.

²³) „Оже мучитъ смердъ смерда безъ княжа слова'' – Кар. 89, порівняннє сього параґрафа з 135 і з умовою Новгородцїв з Нїмцями (§ 4: А оже мужа свяжуть безъ вины, то 12 гривенъ за соромъ старыхъ кунъ) дає розуміти, що тут іде мова про самовільний і неоправданий арешт і всяке насильство взагалї.

²⁴) 1. c.

²⁵) Іпат. c. 123-5.

²⁶) Патерик c. 137.

²⁷) Нпр. при сводах: „Поиди на сводъ, гдЂ єси взялъ”, „вдай ты мнЂ свой челядинъ, а ты своєго скота ищи при видоцЂ” – Ак. 15, 30; при процесї на підставі заяви холопа: „по сего рЂчи азъ ємлю тя, а не холопъ” – Ак. 15, Кар. 30, 100. Такий же формалїстичний характер мало докладне означеннє числа сьвідків, вимога, щоб їх посьвідчення сходили ся буквально, або такі формальні жадання як нпр., щоб при продажі холопа гроші дано при нїм самім, і т. и.

²⁸) Про формалїзм у Руській Правдї див. особливо П. Бєляєва Очерки права и процеса къ эпоху Р. Правди; він справедливо поясняє й причину його.

²⁹) Ак. 2, 28, Kap. 24.

³⁰) Kap. 88.

³¹) Ак. 9, Kap. 26, 33.

³²) Kap. 77.

³³) Kap. 24.

³⁴) Кар. 15-17, 100-1.

³⁵) § 15-16.

³⁶) Поученіє м. Петра – Памятники стар. рус. литературы IV с. 187: „аще который человЂкь позовет ся на поле, приідетъ коєму попу да восхощеть причастити ся, а вы єму причастья не давайте” і т. д. Ся частина поучення зовсїм однакова з поученнєм м. Фотия, так що, можливо, маємо тут контамінацію, зроблену якимось пізнїйшим книжником. Див. про се Ґолубінский II c. 119.

³⁷) Про се нпр. Буданов Обзор 526, Серґєєвіч Лекціи c. 579-80. Ключевский (Курсъ I с. 282-3) уважає се сьвідомим пропущеннєм в Рус. Правдї, і в поминенню сього несимпатичного духовенству інституту бачить доказ того, що Р. Правда укладала ся в духовних кругах.

³⁸) Акад. 9.

³⁹) Карамз. 68, 76, 118.

Воєнна орґанїзація – термінольоґія; дружина, вої, воєнна практика, устрій війська, воєнне право, зброя і машини, турнїри.

Орґанїзація воєнних сил в державнім житю давньої Руси відогравала не меньшу ролю нїж в сучасних мілїтарних державах ¹). Основу її становило постійне княже військо, що своєю появою дало й початок сформованню Руської держави. Технїчною назвою його була „дружина” ²). Се слово має ріжне значіннє: воно значить товаришів, далї – товаришів воєнних, військо взагалї, вкінцї в тїснїйшім значінню – постійне військо на службі князя ³). Вояки земські, до дружини не приналежні, звали ся „воями”, хоч ся назва в ширшім значінню теж означала військо взагалї всяке ⁴). Для помічних полків – чорноклобуцьких, половецьких і т. и. не знаходимо спеціальної назви ⁵). Віддїл війська звав ся „полком”, хоч се слово теж мало дуже ріжнородні значіння: похід, битва (дати полкъ – дати битву), а також і територію, з котрої збирало ся військо – „вїдемо в сильний полк київський”, то значить – в Київщину ⁶).

Дружина становила одиноку певну опору князя, бо безпосередно з ним була звязана і від нього залежала. Тому дружинники инакше звуть ся „княжими мужами”. Удержаннє своє вони діставали від князя; на жаль докладнїйших відомостий про великість платнї ми не знаємо, коли не рахувати сюди вступну статю до Софійської лїтописи (XIII в.), де лїтописець, жалуючи за добрими старими часами каже, що тодї дружинники не казали: „мало ми єсть, княже, двЂсти гривенъ” ⁷); але ся цифра 200 гр.– очевидно фабульозна ⁸). В дїйсности, дружина тільки незначну частину своєї платнї мала грошима, з рештою діставала своє удержанє в натуралїях, чи то по княжих дворах, де для того збирали ся в таких великих масах запаси (порівняти пятьсот берковцїв, себто тисячу метр. сотнарів меду на хуторі Сьвятослава Ольговича), чи то в провінціональних містах, куди в спокійні часи розсилала ся дружина. Старші дружинники, „бояре” сповняли там ріжні адмінїстраційні функції, молодша дружина, инакше дїтські, отроки були їх помічниками, їх штабом. В княжій резиденції дружини в звичайних обставинах бувало не багато, скільки вимагало ся для служби на дворі, для центральної управи, решта-ж собі перебувала „по городамъ далече” ⁹) й мобілїзувала ся тільки як заносило ся на війну.

Як багато бувало сеї дружини, на се ми маємо кілька вказівок. Сьвятополк, прибувши з Турова в Київ, рахував свою дружину на 800 ¹⁰); Ізяслав Давидович, взявши дружину у київського Ізяслава і чернигівського Володимира, мав війська 3.000 коний ¹¹). З того виходить, що значнїйші князї мали по кілька сот дружини, до тисячі, рідко більше; меньші-ж князї могли мати яку сотку або кількадесять. Але окрім властивих дружинників військо в походї збільшало ся слугами, „кощеями” ¹²), обозною службою, так що властиве число голів могло далеко переходити число дружини. Судячи по всьому, дружина вся була військом кінним.

„Люде”, себто не дружинники, брали участь у княжих походах або як охочі, або обовязково – коли оголошував ся загальний похід. Загальний похід оголошувало віче, а часами, як ми вище здогадували ся – і сам князь. Але князь і без загального походу, коли був у добрих відносинах з землею, міг зібрати скільки хотїв охочих. Коли 1147 р. київське віче відмовило походу на Юрия, Ізяслав кликнув охочих, і зібрав їх множество: „Изяславъ же рече имъ: а то тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ, и то рекъ, съвъкупи множество вои” ¹³).

Сї „вої” споряжали ся на війну своїм коштом, хто як міг, як казав Ізяслав Киянам: „хто має коня, ідїть кінні, хто не має – най їдуть човнами (Днїпром, на Чернигів)”, або як вибрали ся в похід Кияни 1151 р.: „пішли і на конях, і піші, велике множество” ¹⁴). Але незасібним воякам давали ся, мабуть, часом конї й зброя і з княжих арсеналів, судячи по епізоду 1068 р., коли Кияни, постановивши йти новим походом на Половцїв, звернули ся до князя, аби дав їм зброї і коней ¹⁵). В противність дружинї (кінній) сї ”вої” часто виступали в похід пішо ¹⁶).

Полки Чорних Клобуків були важною складовою частиною княжих військ, особливо в Київщині, бо тут сї полки бували дуже значні, рахуючись на тисячі, а може навіть і на десятки тисяч ¹⁷).

Орґанїзація військових операцій під час війни була досить примітивна. Коли військо належало до одного князя, він був, очевидно, головним начальником; коли брали участь кілька самостійних князїв, кождий вів свій полк, заховуючи свої права на нього й роспоряджаючи ся незалежно від иньших князїв. Спільні виступи рішали ся за порозуміннєм князїв-участників; то вже залежало від особистих відносин, особистого авторитету, коли иньші князї добровільно віддавали комусь одному головний провід, бо й старшинство князя само по собі не забезпечало ще йому права роспоряджати полками своїх союзників. Під час нпр. спільного походу на Половцїв 1187 р. Ярослав чернигівський захотїв вернути ся назад, і нїякі умовляння иньших князїв, між ними й його старійшини – Сьвятослава нїчого не осягнули ¹⁸). Сей брак субординації не раз був причиною неудач; згадати хоч би битву на Калцї, де Мстислав галицький роспочав битву на власну руку, не повідомивши иньших князїв, і через те руські полки розбито.

В трудній ситуації відбувала ся воєнна рада – чи самих лише головних проводирів ¹⁹), чи з ширшою участию дружини, що в такім разї часом і рішала ся остаточно справу ²⁰). Часом земське військо, коли брало участь в походї, підносило свій голос, імпровізувало ся свого рода віче на театрі війни й змушувало князя прийняти свою гадку, а як ultima ratio – відмовляло йому послуху. Під час походу Ізяслава на Володимирка Чорні Клобуки і Кияне (земське військо) почали радити Ізяславу уступити ся з огляду на великі сили Володимирка, Ізяслав противив ся й намовляв до битви, промовляючи до їх почутя чести: „лїпше, братия, умремо тут, анїж узяти на себе сей сором”, але Кияне таки „стужали” йому, а коли він не послухав, взяли ся тїкати, й змусили князя до повороту ²¹).

Звичайно князь сам виходив в похід на чолї свого війська, хиба була се якась другорядна експедиція, або помічний полк – тодї посилав він військо з воєводою. Як ми знаємо вже, се було так прийнято, що присутність князя уважала ся навіть конче потрібною у війську, – бо боярина у війську „не всї слухають ся” ²²). Ярослав галицький тим власне виріжняв ся з поміж князїв, що сам звичайно не ходив у походи, і лїтописець в посмертній характеристицї підносить се, що він був славен своїми полками, але, против звичаю, „самъ не ходяшеть полкы своими” ²³).

В походї головне військо ішло разом з обозом – „товары''. Важку зброю вояки брали на себе тільки готуючи ся до бою, а иньшим часом її везли на возах або на санях ²⁴). Вперед, для відомостей про ворога, висилали ся „наворопницї”; также називали ся дрібні віддїли, що йшли „на воропь” – зводити зачіпну битву на чолї головного війська. Щоб добути поживи для війська, висилали „в зажитє” „зажитників” (від жито) ²⁵). Перед битвою ставили військо звичайно трома віддїлами – середнїй полк, праве крило і лїве крило, окрім того передовий полк, куди ставили котрогось з молодших князїв, звістного своєю відвагою; тому се місце уважало ся дуже почестним, і через нього нераз бували між князями суперечки; на передї-ж ставили стрільцїв. Для зачіпки висилали тих наворопників ²⁶).

З одної згадки бачимо, що на Українї уживали уже в сїм часї т. зв. табор, то значить оборонну лїнїю, чи укріпленнє з обозних возів, при оборонї ²⁷). Сей спосіб широко звістний у азійських орд (Гунів, Угрів, Половцїв) і очевидно, дуже рано мусїв бути перейнятий нашими предками, а потім широкого розвою, популярности й значіння дійшов в тактицї козацькій, коли маємо й близші відомости про нього.

Міста брали або приступом– „копієм”, „на щит”, або облогою. Коли місто взято було приступом, уважали все дозволеним супроти його людности – пограбувати, побити, взяти в неволю. Лїтописець вкладає в уста звістного Ігоря Сьвятославича таку опись взятя на щит міста (взятого нимже): „тодї не мало біди прийняли безневинні християни: батька відлучали від дїтей, брата від брата, друга від друга свого, жінок від своїх чоловіків, доньок від матерей їх, товаришку від товаришки, неволя і туга все покрила, живі завидували мерцям, а мерцї тїшили ся, що вони наче мученики очистили огнем своє житє; старих забирали, молодим задавали нелюдські рани, мужів били й ростинали, жінок знечещували” ²⁸), З рештою звістні описи київських катастроф можуть ілюструвати се воєнне „право”, що зовсїм не визначало ся людськістю і у нас на Руси. Що правда, стрічаємо проби ограничити його. Так Галицька лїтопись згадує про умову галицько-волинських князїв з польськими, що мали з собою безконечні пограничні війни, – „не воєвати (себто не брати в неволю) Ляхомъ рускоє челяди, ни Руси лядьської” ²⁹), але се була тільки часткова умова. Характеристична назва для невільників – „колодники”, показує, що їх забивали в колодки, аби не тїкали – так само як арештантів.

Загально принятою була нетикальність посла ³⁰). Також княжі особи, як я згадував, були, скільки можна судити, нетикальними в війнах; але майно княже і боярське не було забезпечене від конфіскат і грабовання: навпаки, то була найперша добича в війнї– захопити й заграбити князївське та боярське майно; навіть родини княжі брали в неволю, і потім треба було їх викупляти ³¹). Заходи коло добичи взагалї були центром тодїшнїх війн, і на неї звертали особливу увагу, вибираючи такі місцевости, де можна більше дістати добичи ³²).

Давню руську зброю описано вже попереду ³³). В сїм часї важну ролю грають воєнні корогви – „стяги” князїв. По них вояки пізнають своїх (лїтопись описує таку пригоду, як військо піднесло здобутий ворожий стяг, і помилені тим вояки з ворожого війська йшли до нього, і попадали в неволю ³⁴). По стягах орієнтують ся в ходї битви – поки стяг стоїть „добре”, значить військо держить ся; „понизити свої стяги” значить признати свою неудачу; кинути стяги – значить відступити від князя; так Кияне змовляють ся серед битви кинути свої стяги й перейти на сторону Ізяслава ³⁵).

З кінцем сього періоду починають стрічати ся в наших джерелах відомости про машини уживані при облозї й оборонї міст. Звістки про них ми маємо тільки від XIII столїтя, й супроти сього можна думати, що вони в попереднїх столїтях не мали більшого росповсюднення. Сї машини звуть ся таранами, пороками, самострілами, пращами (инакше – сосуды ратныє и градныє). Тараном і пороком (від прати – бити) звала ся, очевидно, та сама машина – вона кидала каміннє й уживала ся однаково і для оборони і для облоги міст. В оповіданню про облогу Чернигова Данилом лїтопись описує таран, що кидав каміннє на „півтора перестріли”, а каміннє було таке велике, „що мусїли чотири кріпкі мужі підіймати”. Здаєть ся, иньші машини кидали стріли; описуючи „утвержениє” Холма, лїтописець каже, що він мав приладжені „порокы и самострЂли”. При облозї міст сї машини привозили з собою або ладили на місцї ³⁶). Всї звістки про них ідуть з Галичини, але се не багато значить: з иньших українських земель в сих часах ми взагалї не маємо докладнїйших оповідань.

Так само тільки з Галичини йдуть звістки про рицарські турнїри – „игры”: Василько робить таку „игру” з якимось угорським боярином, „обнажившю мЂчь свой играя на слугу королева, иному (оному?) похватавши щитъ играющи”. Під мурами Ярослава Ростислав робить „игру” з Угрином Воршем, на конях, „и сразивъшу ся єму со Воршемь и паде ся подъ нимъ конь, и вырази собЂ плече” ³⁷). В сих турнирах з значною правдоподібністю можна бачити західнїй вплив.

Примітки

¹) Тексти з лїтописей про військовість зібрані у Поґодіна ИзслЂдованія VII c. 234 і далї, спеціяльні роздїли у Сєрґєєвіча Лекціи и изслЂдованія (не багато) і В.-Буданова Обзоръ ист. рус. права (зовсїм мало); розвідки давнїйші: Устряловъ Русское войско до Петра В. (Библіотека для чтенія 1856, VI), Исторія военнаго искусства въ Россіи оть начала Руси до царств. АлексЂя Мих. (Военный Журналъ 1856, I-IV), Лохвицкій О плЂнныхъ по древне русскому праву, 1855. Ще Никитскій – Военный быть В. Новгорода (Р. Стар. 1870, III); Гудимъ-Левковичъ Очеркъ историческаго розвитія вооруженныхъ силъ Россіи (Военн. Сборникъ 187. I-III); Русская военная сила – очеркъ развитая выдающихся военныхъ событій въ Россіи, Мва, 1888-1892.

²) Принотую нову гіпотезу Ю. Кулаковского (див. в Чтеніях київських т. XV), що се слово може походити від візантийського δρoύγγoς, drungos, воєнний віддїл (против давнїйших виводів сього слова, що виводили його, противно, з славянського; дружина). Гіпотеза, розумієть ся, мало правдоподібна супроти широкого росповсюднення в Словянщинї слів: друг, дружба, з котрими вяжеть ся наше: дружина.

³) В сїм останнїм значінню слово уживаєте ся так часто, що нема потреби наводити приклади, в значінню „товариші” слово се ужито нпр. в Іпат. c. 120 ряд. 19 (в історії повстання 1068 р.), 207 ряд. 13; в значінню війська взагалї нпр. c. 106 р. 3: „исполчи дружину, и постави Варягы посредЂ, а на правЂй странЂ Кыяны, а на лЂвемь крылЂ Новгородци”.

⁴) Нпр. Іпат. c. 92: „се дружина у тебе отня и вои”, також c. 108 ряд. 17; в ширшім значінню нпр. c. 152: „мало имаши вой, онъ же рече имъ: имЂю отрокь своихъ 8 сотъ”.

⁵) Як не числити „поганыхъ”.

⁶) Іпат. с. 287.

⁷) Полное собр. лЂтоп. V с. 87.

⁸) Серіозно бере її проф. Ключевский, пробуючи пояснити упадком курса гривни (Боярская дума с. 102, пор. Курсъ рус. ист. I с. 236-7).

⁹) Іпат. c. 358, пор. 350: брать ти Святославъ боленъ, а сыновець оть него шелъ Новугороду, а дружино свою пустилъ отъ себе прочь.

¹⁰) Іпат. с. 152 (имЂю отрокъ своихъ 8 сотъ).

¹¹) Ibid., c. 238.

¹²) СЂдельники и кощЂђ – Іпат. с. 369, 370, 376. Значіннє слова не ясне (перекладають: отрок, раб, див. словар Срезневского sub voce); найправдоподібнїйше здаєть ся минї, що так звали ся слуги турецького племени – Чорноклобуки, Половцї і т. и.

¹³) Іпат. c. 243.

¹⁴) Іпат. c. 246, 300; порівняти ще слова Киян по переяславській битві, що у них і зброї нема – ib. c. 268.

¹⁵) Іпат. c. 120.

¹⁶) Іпат. c. 526 і особливо 529: собравше смерды многы пьшьцЂ.

¹⁷) Див. про се т. II c. 548.

¹⁸) Іпат. c. 440.

¹⁹) Нпр. Іпат. c. 510.

²⁰) Нпр. c. 284, 286.

²¹) Іпат. c. 279, пор. с. 153.

²²) Іпат. c. 295.

²³) Іпат. c. 442.

²⁴) Лавр. c. 240: срЂтоша ны внезапу половечьскыЂ князи и хотЂхомь с ними ради бити ся, но оружьє бяхомъ услали напередъ на повозЂхъ.

²⁵) Іпат. c. 369, 429. „На воропь” в битві – 178, 334, 335 і т. и. Зажитиє – Іпат. c. 338, 343.

²⁶) Типовий росклад війська, нпр. Іпат. c. 431: „изрядиша полковъ 6: Игоревъ полкъ середЂ, а по праву брата єго Всеволожь, а по лЂву Святославль сыновця єго, напередЂ єму єго синъ ВолодимЂрь и другий полкъ – Ярославль, иже бояху с Ольстиномъ КоуєвЂ, а третий полкъ напереди же стрЂльци, иже бяху отъ всихъ князей выведени”. Термін крило див. нпр. с. 106. Судячи по c. 452 (а стрЂлци своя молодыя пусти к нимъ), можна думати, що стрільцями їздила молодїж. Суперечку про те, хто буде їздити в передовім полку, див. Іпат. c. 439.

²⁷) Див. т. II c. 242, там і лїтература. Проф. Антонович хибно думав, що „табор” Українцї перейняли від чеських таборитів в XV в. – Монографіи І c. 263.

²⁸) Іпат. c. 435.

²⁹) Іпат. c. 505, пор. с. 582: „законъ же бяше в Ляхохъ таковъ – челяди нЂ имати ни бити, но лупяхуть” (грабували тільки). Що до практики – пор. Іпат. c. 586.

³⁰) Іпат. c. 481.

³¹) Ярослав Ізяславич каже Киянам: „промышляйте, чимъ выкупати княгиню и дЂтя”, Іпат. c. 393.

³²) В походї на литовські землї князї міркують: „оже пойдемь к Новугородьку, а тамо уже Татарове извоєвали все, поидемь кде к цЂлому мЂсту, и тако здумавше поидоша к Городку”. – Іпат. c. 579.

³³) Т. І c. 166.

³⁴) Іпат. c. 214.

³⁵) Іпат. c. 153, 230-2, 512,Слово о полку Іг. XI.

³⁶) Іпат. c. 515, 524, 532, 563, пор. 519, 558.

³⁷) Іпат. c. 508,532. Декотрі (нпр. Буданов Обзоръ с. 66, Дашкевич в спеціальній, небогатій одначе змістом статї Рыцарство на Руси – въ жизни и поэзіи, київські Чтенія т. XV і XVI с. 139) добачають перенесеннє на Волинь західнїх рицарських звичаїв також в оповіданню Іпат. c. 270, що Болєслав під час свого побуту на Волини з Ізяславом Мстиславичом в Луцьку „пасаше сыны боярскы мечемь многы”, себто надавав їм рицарську гідність, але тут непевно, чи йде мова про „синів боярських” руських чи польських; про польських можна думати скорше як про руських.

Фінанси – доходи, дань, полюдє, натуральні роботи й обовязки, оплати спеціальні, княже господарство; видатки.

В орґанїзації фінансів в староруських князївствах, як звичайно в таких формах державних орґанїзацій, державний скарб і приватна каса князя не відріжняли ся: і державні і приватні доходи однаково йшли до рук князя, і він однаково роспоряджав ними, видаючи з них гроші без ріжницї на державні потреби й на свої особисті ¹).

Державні доходи складали ся головно з податків (безпосереднїх і посереднїх) і побічних оплат; державних маєтностий, коли не рахувати княжих дворів з їх приналежностями, і натуральних реґалїй, у нас не було, принаймнї не звістно ²). Що до податків, то тут стрічаємо деякі неясности. Так нпр. слово дань має часом ширше значіннє, обіймаючи ріжні – посереднї й безпосереднї податки ³). Особливо се ясно з устави смоленської катедри, де поруч загального означення дани з иньших округів, в деяких ся дань, очевидно, роскладаєть ся на свої складові частини: полюдє, перевіз, торгове, корчмита ⁴). Але воно має й спеціальне, тїснїйше значіннє, означаючи загальний податок. Ми знаємо, що в період сформовання держави племена платили ”дань” загальну, від господарства (від „дима” або від ”рала”), грошима або натуралїями: по чорній куницї від Деревлян, по шелягу від рала від Вятичів ⁵). Сї звістки лїтописця опирають ся, правдоподібно, на споминах і практицї другої половини Х і початків XI в., і вони потверджують ся пізнїйшою практикою – XIV-XV, навіть XVI в. ⁶). Ми бачимо й тодї загальну дань, розложену на тодїшнї господарські одиницї (що були часом більшими комплєксами господарств), під назвою дани, подимщини, посощини, плачену або медом (тому „дань” означає часом спеціально медову дань), або шкірами чи ріжними продуктами господарства ⁷), чи вкінцї грошима. Більше меньше в тих формах можна собі представляти сей загальний податок і в XI-XIII в. (з сих віків не маємо докладнійших відомостей про нього з України).

Другим видом податку було „полюдє”, що істнувало мабуть теж скрізь, хиба окрім Полянської землї, та й то ледво. Воно означало з початку обовязок годувати князя з дружиною при його обїздах земель, але пізнїйше перейшло на певну більше або меньше постійну данину чи платню, що не виключала одначе певних дарів і натуральних данин, даваних при переїздї князя і обїздах княжих урядників. Так у Смоленській землї XII в. полюдє платили постійно певною грошевою сумою ⁸); в такім видї постійної грошевої чи натуральної данини полюдє знаємо в українських землях місцями ще в XV-XVI в. ⁹). З другого боку задержують ся ті дари (часом маємо їх виразно поруч постійної плати полюдя) в ріжних продуктах на приїзд власти – під характеристичними назвами „поклону”, „почести”, „стану”, в видї певних штук худоби (болкуновщина, поволовщина, яловиця стаційна) і ріжної иньшої поживи. Ся практика другим кінцем вяжеть ся з обовязком людности удержувати ріжних княжих аґентів, з їх кіньми і слугами, коли вони з'їздили на територію громади, як її бачимо з такси вирників, городників, мостників в Руській Правдї ¹⁰). Окрім того істнували, може й не скрізь, а в певних місцевостях такі обовязкові спеціальні податки, як нпр. волинське „ловчеє”, що платило ся, очевидно, на удержаннє княжих ловчих, натуралїями з сїл, грошима з городів ¹¹).

Терміни-ж „урок” і „оброк”, що стрічаємо в лїтописи ¹²), не означають спеціальних податків, а тільки певну, умовлену суму.

Вся людність мусїла брати участь в будові „города”, мостів, гребель, доріг. Се не підлягає сумнїву, хоч з сих часів маємо тільки такси мостникам і городникам, себто означеннє, скільки мають платити люде княжому городнику і мостнику, що доглядали будови, та давати на удержаннє його. Очевидно, що коли люде мусїли се давати, то мусїли також достачити і будовляного матеріала і робітника (або власноручно взяти участь в роботї). Дуже можливо, що вже в сї часи, як пізнїйше на Українї(в XVI в.), певні громади мали розложені між собою певні частини укріплень, мостів і т. и.: така громада мала будувати таку „городню” (частину укріплення), иньша – иньшу ¹³); такий порядок бачимо ми в старій новгородській уставі про будову мостів і уличних хідників (що зачисляєть ся деякими до Ярославових часів) ¹⁴), і зовсїм правдоподібно, що він практикував ся й на тодїшнїй Українї.

Городники по таксї мали поберати від городнї по кунї й по ногатї, мостники – від 10 локтів мосту нового по ногатї, а від поправлювання старого – по кунї від городнї, окрім того мали удержаннє від громади. Як переводила ся будова нових замків, описує Волинська лїтопись ¹⁵): князь Володимир; задумавши поставити замок на північній границї, і більше меньше призначивши для сього певну місцевість, посилає свого городника – „мужа хытра именемь Алексу, иже бяше при отцЂ єго многи городы рубя”, на ґрунт, разом з місцевими людьми (c тозЂмьци) вибрати близше місце. Олекса, вибравши місце, доносить князю, і той виїздить з своїм двором на місце, і „улюбивши його”, „отереби”– вирубав лїс, „и потомъ сруби городъ”. „Срублено” його, правдоподібно знов таки силами тих „тозЂмець”, але може й не без участи робітників, постачених князем. Обовязок людности „рубити город” об'ясняє нам і заяви Ятвягів Данилови, при своїй покорі: „работЂ быти єму и городы рубити в землЂ своєй” ¹⁶).

Згадуєть ся раз „повоз” ¹⁷), але неясно, чи був се обовязок перевозити людей і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки – відвозити свою дань в певне місце (в противність дани даваній при полюдї на місцї).

Нарештї, судячи з пізнїйшого, уже в сих часах могли появити ся практики притягання селянської людности до сїльських робіт на сусїднїх княжих дворах (пізнїйший характеристичний термін: „пригон”), розумієть ся лише в формах легких, як кількаденна толока – робота на княжім хлїбі, з частованнєм робітників, або обовязок взяти участь в кошенню сїна, й т. и. ¹⁸).