Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 47 страниц)

Мало того, Судиславу своїми впливами удало ся привести до того, що невважаючи на таку нельояльність королевича Андрія, Мстислав незадовго знову вернув ся до пляну – віддати Галичину йому. Мотиви Судислава ми знаємо. Мстислав дїйсно полишив навіяну останнїми подїями гадку – віддати Галич Данилу і розпочав нові переговори з угорським королем.

По останнїй неудачі се для Угорщини була чиста нахідка. Переговори закінчили ся тим, що Мстислав видав доньку за королевича Андрія й віддав йому Галичину, полишивши собі тільки Понизє, а сам виїхав до свого Торчеська. Данило супроти сього дивовижного вчинку Мстислава нїчим не заявив свого невдоволення, противно – зазначив ще свої симпатиї і покору до Мстислава, віддаючи йому на рішеннє свою суперечку з пинськими князями за Чорторийськ. Галицький лїтописець каже, що Мстислав відповідаючи на се, заявив, що жалує свого вчинку з Галичом, признає свою вину перед Данилом і хоче відібрати Галичину від королевича з тим, аби віддати Данилови: „сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, а віддавши иноплеменнику; се мене Судислав здурив; але коли буде на те божа воля, я ще виберу ся походом – візьму Половцїв, а ти з своїми полками підеш: ти візьмеш собі Галич, а я Понизє”.

Мстислав дїйсно міг робити такі пляни, але їм не судило ся сповнитись: кілька місяців по своїм переходї до Торчеська Мстислав розхорував ся й умер, перед смертию казавши себе постригти в схиму (1228). Галицький лїтописець каже, що він хотїв бачити Данила перед смертию, аби поручити його опіцї своїх синів і майно, – „бо мав до нього велику любов в сердцї своїм”, але Глїб Зеремієвич, оден з виднїйших галицьких бояр, що був, видко, при Мстиславі, не сповнив сього бажання навмисно ⁵⁴).

Примітки

¹) „Мы увЂрены, что какъ намъ разсказуя, такъ и читателю внимая, кружится голова при сего рода смЂшаніи и запутанности дЂлъ, происшествій, отношеній и лицъ... НЂтъ ни какой политической системы, ни какой постоянности, хаотическое только замЂшательство, безпорядочное шатаніе и смутность”. Зубрицкій III с. 107.

²) Т. II с. 480-2.

³) Іпат. c. 480. Пок. Дроба представляв собі так, що Андрій на вість про смерть Романа поспішив ся в Галичину, аби її опанувати, але в Сяноку стріла його вдова Романа і уложила з ним угоду; але з оповідання лїтописи сього не виходить: в Сяноку був просто з'їзд (”снимал ся”).

⁴) Найдавнїйші документи з сим титулом маємо до тепер з початку 1206 р. (близша дата 24.1.1206) – Fejér III. l c. 31 і 32. Трапляють ся документи й без сього титулу, але розмірно дуже рідко – нпр. Fejér III. 1 с. 82.

⁵) Іпат. c. 480-1, Лавр. c. 404-5 (осїнь 1205). В хронольоґічних питаннях відсилаю до своєї Хронольоґії Гал.-волин. лїтоп.

⁶) „оже Ляхове идуть к Володимерю Ольговичемь в помочь” – Лавр. c. 406.

⁷) На се вказують слова лїтописи: „король же омирив Ляхы” (Лавр. c. 406).

⁸) Може не без впливу була і та обставина, що він був тїточним братом пок. Володимира галицького. Всеволод був братом жінки Ярослава Осмомисла, котру підтримували бояре в її спорі з чоловіком. Бачимо таким чином боротьбу кандидатур двох свояків старої династиї: Ярослава Всеволодовича і Володимира Ігоревича; обидві родини були замішані в боротьбу бояр з Ярославом Осмомислом.

⁹) Так представляєть ся історія сих кампанїй 1205-6 рр. з комбінації оповідань Галицької й Суздальської лїтописи (Іпат. c. 480-1, Лавр. c. 405-7). Детайлїчне, докладне оповіданнє Сузд. л. варте повного довіря; оповіданнє Галицької лїтописи, писане, очевидно, багато лїт пізнїйше, вповнї певне щоб так сказати в контурах рисунку, подекуди тратить перспективу, а знову подекуди проминає факти: так другий похід Ольговичів проминено зовсїм, а Романовичі тут тїкають у Володимир аж по тім нїби, як Галичане закликали Ігоревичів. Докладні відомости Суздальської лїтописи не дають місця сумнївам в сїй справі. Так само я не уважаю можливим покладати ся на слова (а властиво – на стилїзацію) Галицької лїтописи, що Кормильчичів закликали в Галич і вони розпочали аґітацію за Ігоревичами аж по першім поході Ольговичів. Дїйсний порядок подїй і хронольоґію дає Суздальська лїтопись, про її хронольоґію див. т. II с. 230 і Хронольоґія c. 8.

¹⁰) Нпр. Ждановъ – Pyccкій былевой эпосъ с. 511.

¹¹) Іпат. c. 481-2; контекст („Володимеръ же” – по заклику Лєшка) вказує, по моєму, зовсїм виразно, що дїйсно був плян угорсько-польського походу на Галичину.

¹²) Галицька лїтопись вправдї каже: ”долгу времени минувшю”, але в дїйсности для „довгого часу” тут нема місця: і тут маємо, очевидно, знову помилку в перспективі. Найпізнїйше, боротьба мiж Володимиром і Романом могла повстати в 1208 р. (дату дає Воскр. л. І c. 116), значить яких два роки по їx посадженню.

¹³) Іпат. c. 482, Воскр. І c. 116.

¹⁴) Про се в прим. 3.

¹⁵) Див. прим. 3.

¹⁶) Про неї в т. II c. 380.

¹⁷) Іпат. c. 482-3, 487, 488.

¹⁸) Воскр. І c. 116-7, під 1210 р.: „Ростиславъ Рюриковичъ сЂде въ Галичи, а Романа Игоревича выгнаша; осени тояже выгнаша изъ Галича Ростислава Рюриковича, а Романа Игоревича посадиша съ братомь”. Звістки Воскресенської збірки про галицькі подїї в сїй частинї самостійні, і в иньших разах, де ми можемо їх контролювати, все докладні. Тому хоч Галицька лїтопись зовсїм не знає Ростислава, хоч у Воскресенській бачимо Романа з братом (може Сьвятославом?), а Галицька знає тільки самого Романа аж до походу Бенедикта, але я думаю, що ми мусимо прийняти сї звістки Воскресенської лїтописи, бо відомости Галицької лїтописи зовсїм не так повні, аби ми могли відкидати все, ними не обняте.

¹⁹) Пізнїйше бояре признають ся Роману і його брату: „согрЂшихомъ к вамъ” – Іпат. с. 484.

²⁰) Іпат. c. 483.

²¹) Мабуть Роман з Угорщини подав ся в Сїверщину, а з Польщі прибув туди-ж вигнаний з Володимира Сьвятослав, і туди приїхали галицькі посли.

²²) Іпат. c. 483-4.

²³) Костомаров (Моноґрафії І. 245), а за ним і Дашкевич (Княженіе Даніила c. 26) припускають, що в словах „числомь 500” маємо пізнїйший додаток, але неправдоподібність такого здогаду виказав я в Примітках до тексту Галицько-волинської лїтописи І (Записки Н. тов. iм. Шевченка VIII): можна припускати побільшеннє, помилку в цифрі, але викидати з тексту сих слів не можна.

Зауважу до річи, що старшу паралєлю до сього факту маємо в учинку Ярослава, коли за повстаннє Новгородцїв против його варязької дружини, він спросив „нарочитая мужы” до себе, „и обльсти ихь и исЂче” (Іпат. c. 98)

²⁴) На се вказують слова Володислава до Перемишлян: „инЂи имЂниє ваше разграбиша” і т. д., як низше (Іпат. c. 485).

²⁵) Іпат. c. 484.

²⁶) Є ще й друга трудність в тім, що нам незвістно, аби у Андрія була донька старша від Белї. Шараневич (Die Hypatios-Chronik c. 43-4) пробував вийти з сеї трудности припускаючи, що була у Андрія старша донька, нам незвістна, котра умерла рано, і лїтописець помішав її з Елїзабетою, що уродила ся по Белї. З того, що лїтописець дає Елїзабетї друге імя „Кінґа” (Кинека), Шараневич дотепно здогадував ся, що та гіпотетична Данилова наречена могла звати ся Кінґою. Але се хоч дотепно, та дуже гіпотетично. У всякім разї зовсїм вірне поясненнє проф. Шараневича, що лїтописне оповіданнє, в виданнях перебите вставкою року 1207, треба розуміти так, що той плян оженити Данида з донькою Андрія тому не прийшов до кінця, на гадку лїтописця, що королївну Елїзабету, призначену нїби Данилови, віддано потім за Людвика, сина ляндґрафа („лонкрабовича”) тірінґського, а се лїтописець знову звязує з історією участи Андрієвого шваґра Екберта, епископа бакберґського, в убивстві короля римського Филипа (1208 р.).

²⁷) Іпат. c. 484-6, пор. 1 Новг. 195, Воскр.117. Про спірні питання звязані з сим епізодом див. прим. 4.

²⁸) Іпат. c. 486-8. Маємо угорську грамоту, що говорить про замір короля іти valida manu in exercitum contra Gubatos – звичайно приймають, зовсїм правдоподібно, що під сим попсованим іменем треба розуміти Галичину (Galatos). Витяг сеї грамоти у Фейера (III. 1. 142), з котрого користано дотепер, має дату 1213 р., але в Codex Arpadianus, де потім видано її в цїлости (I с. 132) вона має вже дату 1214 р. (!). Се одна з тих непевностей, які утрудняють і уставленнє дати смерти Ґертруди і походу Андрія на Галичину. Я досї не стрів грамоти з 1213 р., котра-б згадувала про смерть Ґертруди, тим часом з 1214 р. є їх кілька. В старшій з угорських хронїк Chronikon pictum смерть Ґертруди датована 1212 р. (Hist. Hung. fontes II. 222) – се очевидна похибка. В нїмецьких і чешських хронїках маємо дату 1213 р.: Monumenta Germaniae, Scr. IX c. 592: Ungari facta concussione regni sui et mota seditione maxima Gertrudem reginam in odium Teutonicorum interfecerunt Andrea rege ibidem consistente (cont. Admuntensis); c. 726: Gertrudis regina Ungarie occiditur campestri tentorio 4 Kalendas Octobris, eo quot fratri suo carnali patriarchе aquilegensi uxorem Bantzi procaverat, qui teutonice Prenger vocatur; c. 780 (хрон. св. Рудберта сольногородського): regina Ungarorum, sponso expeditionem contra Ruthenos movente, a comite quodam Petro trucidatur; ще ibid. c. 170, 507, 595, 603. Дати сих хронїк кажуть приймати р. 1213, з рештою і з огляду на галицькі події більш правдоподібний (пор. Хронольоґію c. 12). З істориків нпр. Fessler (Geschichte von Ungarn) i Szalay (Geschichte Ungarns) приймають дату 1214 р., Huber (Geschichte Oesterreichs) – 1213.

²⁹) Житиє Сальомеї (пізнїйшої черницї, признаної сьвятою) каже, що Сальомея була вислана на Угорщину на третїм роцї свого житя -Monum. Pol. hist. IV c. 777.

³⁰) Іпат. c. 488-9. Воскр. І. 119 (король угорьский посади сына своего въ Галичи, а епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу). Vita b. Salomeae – Monum. Pol. hist. IV. 776 (як приймають – писане в кінцї XIII в., але з виразними прикметами аґіоґрафічного шабльону). Про кореспонденцію в справі коронації Кольомана й иньші справи звязані з Спішською умовою див. в прим. 5.

³¹) На щось у тім родї можна бачити натяк в пізнїйшім: мирячи ся в 1219 р. з Андрієм, Лєшко заявляє, що відступає ту частину Галичини, на яку сам мав претензії, Кольоманови: „не хочю части в Галичи, но дай єго зяти моєму”.

³²) Воскр. І c. 119.

³³) Theiner Monumenta Ungariae І c. l: по словам Андрія Галичане просили королем Кольомана ipsis... in unitate et obedientia sacrosancte Romane ecllesie perseveraturis, salvo tamen eo quod fas illis sit alias a ritu proprio non recedere, пор. Codex Arpadianus VI ч. 227: iidem Galicienses sicut regi suo super fidelitate, ita eciam super obediendo Romane ecclesie sacramento teneantur adstricti.

³⁴) Згадавши про повстаннє в Галичинї, Андрій каже: unde quia non expediebat et maxime propter discrimen belli cursorem uestrum in illum tumultum introduci, ipsum ad vos remisimus, assumentes nobis, si Deus misericordiam nobiscum fecerit, onus transmittendi ad concilium episcopos Ruthenorum – Cod. Arp. VI ч. 227. Хто зна, чи не крутив уже тодї Андрій, поміркувавши, куди можна зайти з тою унїєю.

³⁵) На жаль сей епізод не був досї відповідно оцїнений в науцї, й навіть Дашкевич у своїй цїнній працї (про унїю Данила) ледво доторкнув ся її. Дещо принесла до сеї справи праця проф. Абрагама (Powstanie, c. 101-2), що появила ся по першім виданню сеї книги, де ся справа була порушена.

³⁶) Сей дуже цїкавий, уже кілька разів цитований мною лист, був незвістний давнїйшим історикам Галичини, хоч видано його давно: вперше Huillard-Breholles Examen de chartes de l'Eglise Romaine contenues dans les rouleaux de Cluny, Paris, 1865, 84, звідти в Corpus Arpadianus VI ч. 227 (1867); що правда Codex Arpadianus взагалї зовсїм не був використаний для історії Галичини. Про час написання листу див. прим. 5.

³⁷) Ad presens vero rogamus paternitatem vestram, ut cursorem cum litteris vestris ad cognatum nostrum L. ducem Polonie dirigere dignemini, commendantes cognationem, inter nos et ipsum mediante filii nostri et filie sue matrimonio contractam, invitantes enim eundem, ut una nobiscum ad defensionem Galicie contra impugnatores ipsius sit sollicitus, maxime cum iidem Galicienses sicut regi suo super fidelitate, ita etiam super obediendo Romane ecclesie sacramento teneantur adstricti.

³⁸) Подякувавши за папське призволеннє на коронацію Кольомана, Андрій пише: licet novissime populus Galicie fidelitatis sacramento deposito, a rege suo non solum recesserit, verum etiam collecto cirumiacentium Ruthenorum exercitu, castrum Galicie, in quo filius noster cum paucis commorabatur, obsederit; ob quam ad partes illas adeo repente et festinanter compulsi sumus accedere, ut non solum honorandi, sicut decet, paternitatem vestram propositum ad tempus arctaremur obmittere, verum nec exercitum nostrum nobis fas esset expectare.

³⁹) Сеї облоги Галича не можна звязати з звістним нам з иньших джерел походом на Галич Мстислава (див. прим. 6).

⁴⁰) Під час походу Мстислава на Галич королевича там не було вже: галицька лїтопись згадує тільки Бенедикта – Іпат. c. 489.

⁴¹) Як саме свояком був Мстислав Лєшку, що зве його братом (як низше), не знаємо. Про гіпотезу, що Лєшко і Мстислав були брати в перших, див. прим. 3.

⁴²) Про се і взагалї про заходи Мстислава див. ще т. П с. 236 і далї і прим. 6 до сього (III) тому.

⁴³) Іпат. c. 489, 1 Новг. c. 204, 206, 210, повторено в Воскр. І c. 126, Твер. c. 329, Длуґош І c. 183-4. Про ріжні питання звязані з сим епізодом див. в прим. 6.

⁴⁴) Іпат. c. 489-90.

⁴⁵) Мстислав відмовляючи помочи Данилови, каже що не може йому помогти „за первую любовь” з Лєшком – отже ся любовь тодї належала вже до минувшости.

⁴⁶) Іпат. c. 492.

⁴⁷) Іпат. c. 489-493, 1 Новг. 210, Воскр. 126, Твер. 329, Нїкон. II 82, Длуґош II с. 183-8. Коротка згадка про те що Русини побили Поляків є під 1220 р. в однім чеськім річнику – Monum. Germ. hist. Scr. IX c. 170, пор. Monum. Pol. hist. III 132 (про неї замітка у Дроби c. 417).

⁴⁸) Іпат. c. 498, 499, 501, 502.

⁴⁹) Іпат. c. 501.

⁵⁰) Theiner Monum. Ungariae І ч. 65: casu sinistro accidit, regem ipsum (Кольоман) cum sponsa sua et pluribus aliis nobilibus a tuis hostibus captivari et tamdiu extra regnum ipsum (поза Галичиною) mancipatos custodie detineri, donec necessitate compulsus, cum ipsos aliter liberare non posses, iuramento prestito promisisti (кор. Андрій), quod et (прогалина) filio tuo tertio genito (королевичу Андрію) concesaimus (може concessiati?) ipsum regnum prefatum (прогалина) filiam nobilis viri Misozlau (Мстислав) matrimonialiter copulares. Невважаючи на прогалини зміст умови ясний.

⁵¹) Іпат. c. 498.

⁵²) Іпат. ст. 499.

⁵³) Іпат. c. 499-500. Monumenta Germ. hist. IX c. 627 (Continuatio Sancnicensis І, під р. 1227): Andreas rex Ungariae Rusciam cum exercitu veniens, ab ipsis statim fugatus recessit, interfectis nonnullis de exercitu suo; повторено ib. c. 636 (Cont. Claustroneuburgensis III). Див. ще в прим. 7 звістки угорських грамот про похід кор. Андрія на Волинь і иньші угорські походи на Галичину.

⁵⁴) Іпат. c. 502, Лавр. 428, Воскр. І c. 134 (дата смерти Мстислава), Длуґош II c. 207 (подробицї).

Сполученнє волинських земель Данилом, його відносини до руських, і польських князїв. Боротьба за Галич – Данило в Галичу 1230 р., боярська опозиція, кандидатура Олександра белзького, угорська кампанїя 1232 р., Данило опановує Галич вдруге, 1233 р. Смерть короля Андрія, Данило на коронації Белї; союз Данила з Австрією й полїтика угорського короля. Боротьба Данила з Ростиславом 1236-8 р.; галицькі замішання під час похода Бату; панованнє боярства в Галичинї. Шлюб Ростислава; битва під Ярославом 1245 р.

Як я підносив уже, смерть Мстислава була важною поворотною точкою в полїтицї Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подїй займав пасивне становище, тримаючи ся з усякою льояльністю супроти Мстислава, чи то з моральних мотивів – шануючи його як свого тестя, чи то з полїтичних – тримаючи ся його як найбільше сильного й впливового з поміж сучасних князїв. Навіть ті досить прикрі вибрики, які позволяв собі Мстислав в відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. З рештою він мав тодї на першім плянї свою волинську волость, де мусїв передовсїм зміцнити своє становище. І він, дїйсно, в сїм напрямі зробив богато, так що смерть Мстислава, котра розвязувала йому руки на галицькі справи, застала його паном цїлої майже Волини, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючи ся міг прийняти ся за збираннє другої своєї „пів-отчини” ¹).

Ми полишили волинські справи на тім моментї, коли Данило, опираючи ся на союзї з Мстиславом, забрав ся до збирання володимирських земель (десь в початках 1219 р.). Від Лєшка відібрав він тодї Берестейщину і забузькі землї (пізнїйшу Холмщину); чи сї остатнї задержав він від разу у себе, чи може віддав Олександру, не знати: перше уважав би я правдоподібнїйшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обовязків. По тім в чужих руках з володимирських земель зістала ся ще тільки Дороґичинська волость. Пинські князї були захопили пізнїйше (коло 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його зараз ²).

Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир ³); сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.

Десь коло 1225 р. ⁴) умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость – Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту ⁵). Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав „молитву сотворити сьвятому Миколї”, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були „затворили ся”, тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть – в заміну за Берестє) ⁶).

Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.

Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом ⁷). З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу ⁸). Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька – пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога – Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.

В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом „Старим”, сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) – війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей ⁹).

В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала – Ярославської битви.

Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно – з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани „зачинили” Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було ”вина і овочів і корму і списів і стріл – аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю”, як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше – Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „памятаючи ласку до нього короля Андрія”, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: ”заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)” !... ¹⁰).

Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.

Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, „в силЂ тяжьцЂ”, але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим ¹¹). Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами ¹²).

Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса „великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий – убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його – нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих „безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець – „аби над ними Біг з часом пімстив ся” ¹³).

Бояре против Данила тепер висунули Олександра белзького. З початку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засїдки на житє Данила, а коли Данило, довідавши ся про се, казав Василькови піти війною на Белзьку землю, Олександр утїк у Перемишль „до своїх одномишленників”, і тут почав готувати ся до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже лїтописець (мабуть побільшуючи), поміж галицькими боярами не було й одного вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків й тисяцького Демяна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, иньші нїби тримали ся Данила, але зовсїм нещиро. Тодї Данило скликав віче в Галичу – факт для нього незвичайний, і запитав ся, чи може числити на поміч людности. Галичане заявили: „вЂрни єсмы Богу и тобЂ, господину нашему!”. Але в данім разї се була більше моральна поміч, бо з тим усїм громада могла підперти Данила тільки „маломъ ратникъ”. Не вважаючи на се Данило рішив іти на Перемишль, забравши з собою й полки бояр, що йшли до нього удаючи вірних, „мняще ся яко вЂрни суть”. Данилів рахунок показав ся добрий: супроти його рішучости сї бояре притаїли ся й не показали фарби; Олександр не відважив ся боронитись, і коли Данило зближив ся до Перемишля, утїк на Угорщину ¹⁴).

На Угорщинї Олександр почав понужати на похід короля і старий король, рахуючи на поміч галицького боярства, дїйсно постановив зробити остатню пробу здобути Галичину (десь р. 1232).

Він рушив звичайною дорогою – на західню Галичину, і йому пішло на сей раз дуже щасливо. Самого Данила, здаєть ся, в Галичинї не було ¹⁵), а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи наслїдком боярської конспірації, що розумієть ся, чула ся в повітрі, потратили голови й уступали одну позицію по другій. Піддано Ярослав, після того як Угри вже стратили надїю його взяти; дуже докладне й не безінтересне з побутового погляду оповіданнє про се дає галицький лїтописець. В Ярославі „затворили ся” за наказом Данила бояре Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри били ся до самого вечера, і відбито їх. Потім ті Данилові бояре мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею почав говорити за капітуляцією. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава й тримала ся угорської партиї (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: ”не потрапите удержати города”, і Давид, що дуже її шанував – „матерью бо си нарЂчашеть ю”, „уполошив ся” від такого її говорения. Даремно Василь чи Василько, „мужь крЂпокъ и храборъ”, противив ся йому кажучи : „не погубім чести князя свого! рать не зможе здобути сього города!” Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тодї Чак з угорських полків і теж казав, що Угри не зможуть здобути городу, бо понесли великі страти. І хоч Василько сильно противив ся – аби не піддавати города, Давид маючи „ужасти во серце”, все таки піддав ся на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усїм військом з города. Цїле оповіданнє показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кругів.

Без бою, здаєть ся, піддав ся і Галич, коли бояре всї перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробований Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсїм безпечним, „смути ся умомъ” і без волї Данила уложив умову з угорським королем: мабуть відступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру ¹⁶).

Ся умова, зрештою навіть не признана Данилом, не уставила, розумієть ся, добрих відносин. Використовуючи неприсутність Данила, що пішов у Київщину – ратувати свого союзника Володимира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрав ся походом на Волинь; але Данило наспів на зустріч йому і в битві недалеко Шумська розбив угорське військо й змусив вернути ся. Так само нїчим скінчив ся й новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1233): Данило за помочию Половцїв, Володимира київського й Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив Угрів під Перемилем, а слїдом перейшов до аґресії – рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показав ся користний для Данила рух і роздвоєннє: тим часом як одні, під проводом Судислава, стояли далї при Уграх, значна частина бояр відвернула ся від Угрів і почала переходити до Данила. На жаль, лїтописець не поясняє причин сього цїкавого явища; здаєть ся, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступленнє на перший плян Доброслава, досї не звістного між боярськими проводирами, і його емуляція з Судиславом могли бути причиною сього роздвоєння ¹⁷).

Коли Данило зблизив ся під Галич, „більша половина Галича”, як каже лїтописець, – себто галицьких бояр, вийшла на зустріч Данилу й прилучила ся до нього; на чолї їх стояв Доброслав і Глїб Зеремієвич, давнїй угорський партизан. Опираючись на них і своє військо Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки в Галичу тримала ся угорська залога з королевичом Андрієм, і Данило взяв Галич в тїсну бльокаду. На чолї залоги стояли угорський воєвода Діонисий (Діаниш, як його зве лїтопись) і Судислав; вони постановили тримати ся до останнього, не вважаючи на голод, що запанував скоро в містї. Помочи з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третїм) шлюбом і війною з австрийським герцоґом; в серпнї 1233р. він вправдї вибрав ся був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицька лїтопись про сей похід не знає ¹⁸). Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, навязав знову зносини з Олександром, обіцюючи зробити його галицьким князем, аби лише відступив від Данила. Олександр дїйсно дав себе ще раз здурити й покинув Данила. Але йому не удало ся навіть прокрасти ся до міста, і ся остання зрада коштувала його, мабуть, і волости і свободи: кілька місяцїв пізнїйше Данило вхопив його, коли він хотїв тїкати до свого зятя Володимира, і від тодї Олександр сходить зі сцени. Судиславу сей епізод не поміг нїчого, облога Галича тривала дальше, звиш двох місяцїв. Данилове військо чекало, щоб Днїстер замерз і можна було вчинити атаку. Нарештї ситуацію розвязала несподівана пригода: королевич Андрій умер під час облоги. Тодї решта бояр рішила піддати ся Данилови. Непримирений Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.) ¹⁹).