Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 47 страниц)

Для ґеоґрафії істнували такі сухі реєстри, які ми знаходимо нпр. на вступі Хронїки Амартола (звідси походять такі ж звістки Найдавнїйшої лїтописи), та кілька паломницьких подорожей. Чи був уже тодї звістний на Руси в цїлости переклад „Християнської топоґрафії” Козьми Індикоплова (себто „подорожника до Індиї”) – дуже важного в своїм часї візантийського ґеоґрафічного підручника (VI в.), що стає дуже популярним серед східнього словянства пізнїйше, в XVI в., – се досї не зовсїм ясно. Поодинокі статї з нього бачимо уже в збірниках XIII в., отже в частях його в давнїй Руси знали, а може і в цїлости.

З історією лїтератури знайомили головно Візантийські збірки моралїстичних апофтеґм і анекдоток, що входили в ріжні з збірники, почавши від Сьвятославового (1073 р.), але репрезентують ся найбільш богато т. зв. „Пчолою”, візантийським збірником, що сформував ся остаточно в XI в. і хоч дотепер звістний в руських кодексах XIV в., але з'явив на Руси мабуть ще в попереднїх столїтях. В таких збірниках читач стрічав поруч християнських отцїв імена й античних письменників та цитував потім їх і сам часом, як автор Галицько-волинської лїтописи, що зацитував раз Омира, але вложив йому в уста слова, котрих дарма шукати у справдешнього Гомера:

„О лесть зла єсть, якоже Омир пишеть: до обличенья сладка єсть, обличЂна же зла єсть, кто в нЂй ходить, конЂць золъ приметь, о злЂє зла зло єсть!” ¹⁵).

І Клим Смолятич каже, що він писав „от Омира, от Аристо(те)ля и от Платона”. Але нїяких слїдів безпосередньої знайомости з античної лїтератури на Руси не знайдемо. Де що з Аристотеля було звістно з Діалєктики Дамаскина, що зайшла на Русь, як здогадують ся – в сербськім перекладї. В однім пізнїйшім кодексї (XIV або XV в.) маємо переклад виїмок з Епіктета, з християнським коментарем, але чи з'явив ся сей переклад в ранїйших часах, не знати.

Найбільш убого виглядають відомости з натуральних наук. Перекладана лїтература давала для сеї превеликої сфери знання головно два підручники: „Шестоднев” – перерібка Шестоднева (огляду шести днїв творення сьвіта) св. Василия Великого, зроблена болгарським екзархом Іоаном в Х в., і „Фізіольоґ” – середновічна візантийська компіляція з античних, біблїйних й иньших джерел, до перейшла й на Русь, – теж через Болгарію. Обидва збірники давали чимало такого, що могло цїкавити читача, але було в тім дуже богато казкового, баламутного. Такий же характер мають статейки і вставки природничого змісту, які ми знаходимо по ріжних словянських компіляціях і візантийських перекладах, а особливо в Толковій Палєї, і які часом дають себе знати в ріжних дивоглядних згадках руських письменників, як лїтописні оповідання про знаменія і чуда під р. 912, взяті з Амартола, як згадки Клима Смолятича і т. и.

Як бачимо, реального знання почитаниє книжноє могло дати не богато й не високої якости. Коли ще зважимо, якою незначною частиною в загальнім книжнім запасї були сї ріжні підручники, як вони незначно були росповсюднені супроти загального погляду, що книжноє почитаниє має метою не реальні знання, а морально-теольоґічну науку, то мусимо прийти до переконання, що й школа й лєктура староруська давали реального знання мінїмально ¹⁶).

Далеко поважнїйше виглядає богословська лїтература, що кружила по давнїй Руси чи то в готових перекладах, перейнятих з полуднево-словянських земель, головно з Болгарії, чи то зладжених на Руси на ново. Полишаючи на боцї дрібнїйші уривки або утвори, що заходили на Русь в складї ріжних збірників-хрестоматий, ми знаходимо досить поважний ряд грецьких отцїв, звістних на Руси в перекладах значнїйших частин їх писань ¹⁷).

Перше місце між ними займає Іоан Златоуст, безперечно – найпопулярнїйший з візантийських письменників на Руси. Було кілька збірників його слів як Златоструй, Златоуст, Маргарит, або його слів разом з словами деяких иньших отцїв – як Ізмарагд, Златая ЦЂпь і т. и. Деякі з них перейшли готові з Болгарії – як нпр. знаємо се про Златоструй, зладжений для болгарського царя Симеона. В сумі рахують звиш двіста слів Златоуста звістних в перед-татарські часи на Руси, в дїйсности ж їх мусїли знати ще більше. Окрім того з іменем Іоана Златоуста часто циркулювали слова, що йому не належали.

Далї були переклади значного числа катехитичних поучень Кирила Єрусалимського (переложених в Болгарії), Атанасия Слова на Аріан (теж з Болгарії), Василия Великого Аскетичні поучення (Постническія словеса); Григория Богослова маємо два осібні збірники слів – оден з XI в., другий пізнїйший, але теж старої редакції, і толковання до його поучень Никити Іраклїйського. Дуже популярні були також поучення Єфрема Сирина – з XIII в. маємо чотири рукописи вибірки його слів и. т. Паренесисъ; ся популярність його слів поясняєть ся тим, що монастирською уставою вони були приписані до церковного уживання. Далї звістний був „Стословець” (сто моральних правил) патр. Геннадія, що входить в ріжні збірники, починаючи від Ізборника 1076 р. Витяги з толковань св. Письма Теодорита Кірського в формі популярних питань і відповідей. Готова була принесена з Болгарії „Лїствиця” Іоана Лїствичника, так само як і Богословіє Іоана Дамаскина, переложене екзархом Іоаном. Вкажемо ще Іполїта римського Слово о Христї й Антихристї; збірник проповідей папи Григория Великого, т. зв. Двоєслова; устава і поучення Федора Студійського; ”Написаніє о правЂй вЂрЂ Михаіла Сінкеля (в Збірнику Сьвятослава, а взяте і в лїтописне оповіданнє про Володимира); компіляція Антіоха – Пандект (збірник моральних поучень); Пандекти Никона Чорногорця – вибрані з св. отцїв поучения про християнське взагалї й специяльно монаше житє, і його ж „Тактікон”, що головно займаєть ся богослуженнєм і зверхнїм порядком церковного житя.

Крім того були переклади толковань сьвятого письма. Так звістні з сього часу кодекси толкованого євангелия, апостола, апокалїпсиса; толкованої псалтири є чотири кодекси з XI-XIII в.; толкованнє на пророків (не всїх) переписав 1047 р. в Новгородї піп Упир Лихий. Завважу, що біблїя, через свою великість, як цїлість не була в уживанню, і навіть не знати, чи була цїла в славянськім перекладї у нас; в кождім разї деякі части біблїї були великою рідкістю, так що в XV в., коли збирано цїлу біблїю в Новгородї, кілька книг не знайшло ся зовсїм. Історичні книги біблїї звичайно заступали ся вичисленими вище історичними компіляціями, і рідко хто знав їх в ориґінальній формі, як печерський монах Никита, котрого спеціальне замилованнє до старозавітних „жидівських” книг і незвичайне очитаннє в них уважали чортівською маною – по словам Патерика він „изъ устъ имЂяше” весь старий завіт: „бытіє, исходъ, левита, числа, судіи, царства и вся пророчества по чину”, а нового завіту не знав і не любив ¹⁸).

Досить богатий був запас аґіоґрафічних перекладів. Окрім поодиноких житий – як житиє Николая в двох редакціях, Савви Осьвященного, Федора Студита, й т. ин., широко розповсюднені були збірники житий, особливо т. зв. „Прологи” – збірники житий і моральних поучень: їх дотепер з XII-XIII в. рахують до дванадцяти кодексів (що правда, се переважно уривки), а се вказує на широку популярність їх. Маємо також уривки „Міней” – себто житий розложених по дням місяцїв, систематичні збірки – т. зв. „Патерики”: Синайський і Скитський, в рукописях XII-XIII в., Римський (папи Григория В.), звістний в рукописах пізнїйших, але з прикметами дуже архаічними, й иньші збірки житий.

У сих вказівках я вичисляв тільки головнїйше. Зрештою наші відомости про круг писань, які обертали ся в давнїй нашій суспільности, дуже неповні: переважну масу ми маємо в пізнїйших рукописях XIV-XVI в., і між ними є, безперечно, дуже богато відписів з ранїйших кодексів, що для нас не заховали ся. В сїм напрямі дослїди й відшукування серед пізнїйших копій того, що належать давній Руси, що йно ідуть, і то дуже поволї. Тому вказане мною як певне для давньої руської книжности, треба уважати тільки частиною того, чим в дїйсности ся книжність розпоряджала.

Особливо прикро се дає себе відчувати на пунктї тих перекладів сьвітських творів, що могли обертати ся в давнїй Руси і впливати на місцеву лїтературну творчість. Перше місце між ними займає Александрія – перерібка псевдо-Калїстенового романа про Олександра. Вона звістна була на Руси в кількох редакціях, і для XIII в. знаннє її можна напевно констатувати; роман оповідає про походженнє Олександра від єгипетського царя, його походи і побіди і чуда, які він бачив на Сходї. Пізнїйше її витиснула друга редакція, в середновічнім рицарськім дусї, що з'явила ся на славянській мові, як думають, десь в XIII-XIV в. і тодї ж могла стати звістною і на Українї. З значною правдоподібністю можна вже в староруських часах припускати істнованнє перекладів т. зв. Девґенієвого Дїянїя – візантийського героїчного епосу на тлї візантийсько-арабської боротьби Х віка; герой його зветь ся Діґеніс Акріт – відти назва сеї поеми, звістної на Руси в перекладах аж двох редакцій, коротшої й ширшої. Правдоподібне також істнованнє в тих часах перекладу Слова о премудрім Акирі (візантийського первовзору арабської казки про царя Сенхариба з Тисяча і одної ночи) та оповідання про Індийське царство, з західно-европейських оповідань про пресвитера Іоана, в коротшій верзії, що, як догадують ся, прийшла на Русь в сербськім перекладї і увійшла потім в склад Александрії. Всї отсї три оповідання знайшли ся в однім збірнику з Словом о полку Ігоревім. Можна також думати, хоч з меньшою певністю, що вже в сї часи – в XIII і на початках XIV в., були звістні на Руси ще: звістний роман про Варлаама й Йосафата (індийська повість про Будду в християнській перерібцї, що інтересовала численними своїми притчами, вплетеними в роман); Стефанїт і Іхнїлат (візантийська перерібка індийських казок про зьвірів, де героями виступають два шакали, що й дали своє імя книзї – Калїла-ва-Дімна, Щирий і Лукавий); талмудична повість про Соломона і Китовраса, котрої інтерес обертаєть ся коло ріжних загадок; подоріж трох монахів до Макария римського і подоріж Зосими до Рахманів – повісти що стоять в звязку з Александрією й оповіданнями про Індийське царство. В складї Хронїки Манасїї містила ся „Троянська історія” Дареса Фріґійського, але час, коли вона з'явила ся на Руси, лишаєть ся неясним.

На границї сьвітської повісти й богословської лїтератури стоїть лїтература апокрифічна. Тут маємо ряд зближених до повістевої лїтератури таких апокрифічних повістий і поем як Откровеніє Авраама, Смерть Авраама, Суди Соломона, евангелия Никодима і Томи, видїннє Ісаії про небо, видїннє ап. Павла – в нїм між ин. плач природи перед богом на чоловіка, Хожденія Богородицї по мукам – поетичні твори, які мають лише дуже слабку опору в св. Письмі; подорож св. Агапія до раю, Житиє и хожденіє св. Отца Нифонта, Житиє Андрія Юродивого, Житиє Теодори – повість про воздушні митарства і т. и

Уставити, які з сих творів уже в XI-XIII вв. були звістними в українських землях, не всюди можливо. Взагалї круг апокрифічної лїтератури, звістний на Руси в тих часах, не можна докладно уставити. Безперечно, вона почала приходити на Русь від перших початків християнства, з Болгарії й безпосередно з Греції, була широко росповсюднена й мала значний культурний і лїтературний вплив на Руси. Але уставити, який запас сеї апокрифічної лїтератури обертав ся на Руси в сих часах, XI-XIII в., поки що неможливо. Бо хоч ми маємо індекси апокрифів (уже в Сьвятославовім Ізборнику 1073 р. і пізнїйше), але сї індекси не наші, а грецькі, потім болгарські, і тільки в пізнїйших індексах XV-XVI вв. можна шукати реальних вказівок на ту апокрифічну лїтературу, яка обертала ся у нас дїйсно. Недавно була зроблена проба сконстатувати, які апокрифи були звістні на Руси в XI-XII в., на підставі Данилового Паломника, але непевним зістаєть ся, що втягнув Данило в свій твір з апокрифічної лєктури, а що взяв з устних оповідань, які чув під час подорожи. Безперечно, що до розповсюднення апокрифічних відомостей, котрими Данилів Паломник незвичайно богатий, сей Паломник через свою популярність дуже причинив ся; безперечно, що взагалї паломники причиняли ся дуже сильно до популяризації апокрифічних мотивів – але запозичували їх переважно дорогою устною. В письменности лишаєть ся констатувати знайомість апокріфів на підставі захованих рукописей. З них до XII-XIII вв. зачисляють: Хождениє Богородицї по муках, Ісаїно видїннє, подорож Агапія до раю, Протоевангелиє Іакова, Посланиє Пилата до Риму, повість Афродитіана про чудо в Перській землї, смерть Авраама. Розумієть ся, се маленька частина того, що дїйсно циркулювало на Руси в тих віках.

Примітки

¹) Перегляд питання в прим. 32.

²) Візантийське маістр (μαίστωρ, magister) – учитель, провідник – очевидно перейшло й на Русь, і відти вийшло пізнїйше московське „мастер” в значінню учителя читання (не від нїмецького Meister).

³) Про орґанїзацію шкільництва в сучасній Візантиї див. особливо статї цитовані в т. І c. 468.

⁴) Іпат. c. 81.

⁵) Ся звістка, як місцева традиція, на мій погляд, зовсїм певна; її маємо в двох кодексах 1 Софійської (Оболенского й Карамзина – c. 136), Тверській c. 146, Никонівській І, 79. Натомість зовсїм неавторитетною амплїфікацією виглядають слова Никонівської (І c. 58) додані до оповідання про заходи Володимира: ”и бысть множество училищъ тЂхъ же всЂхъ учителей грамотныхъ призываше митрополить и наказываше православіє и благочестіє крЂпко соблюдати и безумныхъ рЂчей и неподобныхъ ошаяти ся; и бысть отъ сихъ множество любомудрыхъ философовъ”. Пор. Степенную книгу I с. 143.

⁶) II с. 349 (ed. Bonn).

⁷) Див. низше с. 476-7.

⁸) „Ученіе” Кирика надруковано в Трудах московського общества исторіи и древностей т. IV, але з „дуже сумнївного кодексу”, як підносить Срезневский Древніе памятники с. 55, див. іще у нього ж c. 144, 170 – тут подані вказівки про популярність сього Ученія. Варто було б пошукати: лїпших кодексів і видати його наново. Про знаннє арітметичних операций у Кирика – Лавровскій О древне-русскихъ училищахъ с. 184; він збиває тут гадки росийського хронольоґа Хавского, що припускав саме додаваннє, „безъ аритметики”.

⁹) Кар. § 49-63.

¹⁰) Вірші § 340-3 вид. Никольского.

¹¹) Се толкованнє (на яке натякав я в Записках Наук. тов. ім. Ш. т. XLVIII c. 5) вповнї розвинув Ґолубінский в ИзвЂстіях отд. рус. яз. 1904; тільки він, підтягаючи се під свою теорію про низький стан осьвіти в давнїй Руси, против ясного змісту тексту, що говорить про 24 букв грецької азбуки, отже про грецьку мову, толкує, що тут треба розуміти учениє славянського письма.

¹²) Уривок у Дюканжа, sub voce Σχεδριγραφoς.

¹³) Іпат. c. 107.

¹⁴) ИзвЂстія Акад. Наук Х с. 426.

¹⁵) Іпат. с. 513.

¹⁶) Про круг відомостей і про джерела відомостей, який розпоряджала давня Русь, див. прим. 32.

¹⁷) Лїтература перекладів взагалї в прим. 33.

¹⁸) Патерик c. 129.

Ориґінальна творчість – неповність відомостей; перевага церковних інтересів, загальний характер богословсько-моралїстичної лїтератури, вища й низша школа в нїй; Іларіон, Клим Смолятич, Кирил турівський, анонїмні автори – похвали св. Клименту й похвала Рюрику. Проста манєра – полєміка Клима з Фомою пресвитером, Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Мономах, анонїми XII в., Георгій Зарубський, Серапіон, похвала Теодосию; анонїмна лїтература. Письменники Греки – релїґійна полєміка, м. Лєон, Георгій, Іоан, Никифор, Теодосий Грек; писання канонїчні; поучення м. Никифора.

Оглянувши той лїтературний запас, який готовим одержала наша Русь, ми поглянемо тепер, як користала вона з нього та як розвивала свою ориґінальну письменну творчість ¹).

Для докладної оцїнки її одначе й тут бракує нам, як і в лїтературі перекладів, потрібної повности відомостей. Те що ми знаємо тепер про ориґінальне староруське письменство, далеко не дорівнює дїйсній його великости, і кождий рік приносить у сїй сфері відкритя. Рукописні збірники пізнїйших віків, де укриваєть ся переважна маса староруських утворів, далеко не вистудіовані. Велика, переважна маса староруських писань полишила ся в сих збірниках анонїмними або з іменами ріжних грецьких отцїв, так що між тою анонїмною або псевдо-епіґрафованою масою збірникового матеріала криєть ся ще богато ориґінального та чекає тільки щасливих находок або комбінацій, які викривають від часу до часу одно по другім такі нові річи.

Але й відкритя в сфері захованого рукописного матеріалу тільки до певної міри зможуть заповнити прогалини наших відомостей. Рукописьменна традиція у нас була перервана в переходові віки XIV-XV. Хоч українські землї були головними огнищами староруського письменства, від нього зацїлїло майже виключно тільки те, що заховало ся в північних землях: або в перенесених туди українських рукописах, або (частїйше) – переписане там. Тим часом культурний рівень, культурні й лїтературні напрями, інтереси й симпатії були не однакові в землях українських і північних, тому не все з української письменської творчости могло числити на популярність на Півночи, й шанси на захованнє в північній рукописній традиції були не однакові для ріжних українських продуктів. Впливали тут і иньші обставини. Правдоподібно нпр. не припадкове се, що з українського письменства переховали ся на Півночи переважно утвори письменників XI в., коли північні землї стояли ще в безпосереднїй залежности, в тїснїйших звязках з Київом, і дуже мало з XII-XIII в., коли північні землї жили вже своїм осібним житєм. Нарештї коли зауважим ще, як слабка взагалї рукописна (північна) традиція, що чимало дуже важних утворів староруського письменства заховала до нас в одній тільки копії, то переконаємо ся, що староруські писання мали дуже богато шансів загубити ся й пропасти на віки, а дуже мало – заховати ся до наших часів.

При теперішнїм станї наших відомостей маємо в них великі прогалини, так що не можемо судити докладно анї про обсяг староруського письменства анї про його еволюцію. Ми нпр. маємо досить памяток XI в., дуже мало з XII в., майже нїчого з XIII в. Чи значило б се, що письменська робота почала у нас упадати вже по перших початках, з початком XII в.? Се дуже не правдоподібно. Нпр. в сфері штуки як раз в XII-XIII вв. бачимо дальші поступи, дальший розвій; безперечно, і церковне житє, монастирі розвивали ся далї в сих столїтях, чому ж би так тїсно звязане в церковним житєм письменство мало упадати? Правдоподібно, є тут по просту прогалина в наших відомостях, а толкувати її треба мабуть піднесеною вище обставиною: що Україна в сї часи стояла в слабшім звязку з Північю й не висилала туди своїх утворів на консервованнє так богато як давнїйше.

Оглядаючи письменську роботу, я не буду близше спиняти ся на біоґрафіях письменників та на детайльнїйшій аналїзї їх писань – се за далеко б завело мене, та й не входить в круг сеї працї: нас утвори староруського письменства інтересують тут як культурно-історичні документи, памятки осьвіти, культури, суспільних інтересів. З сього погляду для нас важні письменники, що своїм вихованнєм загальним чи лїтературним належать до київської, взагалї української школи, без ріжницї чи вони були Українцями чи нї, або чи свою письменську дїяльність розвивали вони на Українї чи поза Україною; натомість нпр. письменники Греки, що хоч писали на Українї, але репрезентують не українську, тільки візантийську осьвіту й письменську традицію, інтересують нас далеко меньше – лише о скільки їх писання служили лєктурою для Русинів та о ськільки часом кидають сьвітло на сучасне руське житє, або характеризують змагання нашої вищої єрархії.

Що насамперед треба піднести в ориґінальнім нашім письменстві – се таж перевага церковних інтересів над усїми иньшими, яку ми констатували вище і в перекладаній лїтературі. Було то природним наслїдком неофітського перейнятя християнством, і погляду на книжність взагалї, як на помічницю християнської спасенности. Головна маса староруських ориґінальних утворів належить до проповідничої й взагалї паренетичної лїтератури та до аґіоґрафії. Чисто сьвітських утворів маємо дуже мало – що правда, тут найбільше можна припускати затрачень. Посереднє місце між чисто теольоґічною лїтературою й чисто сьвітською займає досить сильно заступлене історичне письменство: як в однїх руках – духовних, монаших лїтописаннє набирає закраски моралїстично-християнської, так знову в других має воно переважно сьвітський характер.

В теольоґічно-паренетичній лїтературі нема що шукати ориґінального лету гадку, самостійних поглядів. Християнська наука й мораль прийшли в таких готових, вироблених, авторитетами усьвячених формах, що руським авторам полишало ся тільки черпати з готового запасу. Їх писання належить оцїнювати з того становища – скільки доброго розуміння християнського духа показують їх автори, о скільки вміють приложити християнську доктрину й мораль до конкретних явищ житя, о скільки взагалї з її становища орієнтують в сучаснім житї. Про се ми говорим вище й піднесли ріжні спостереження над тим, як форма опановувала й забивала часом християнський дух в розумінню сучасного духовенства та які помилки наше духовне письменство робило часом, орієнтуючи ся в явищах житя.

Друга інтересна точка, з котрої мусимо глянути на сю творчість – який рівень осьвіти й лїтературного приготовання показують нам автори сих теольоґічно-паренетичних писань?

З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письместві, що відповідають, щоб так сказати – мінїмальній і максимальній осьвітї і з того погляду дуже для нас цїкаві. З одного боку стоїть нечисленна ґрупа „фільософів” як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди-ж додати треба анонїмних авторів; похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої в Видубицькім монастирі стїни. З другого боку маємо далеко численнїйшу ґрупу таких письменників як Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і богато незвістних на ймення.

Від Іларіона маємо одно тільки „Слово о законЂ и благодати”; повний його титул: „О законЂ Моисеомъ данЂмъ и о благодати и истиннЂ Іисусъ Христомъ бывшимъ, и како законъ отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЂра въ вся языки прострЂ ся, и до нашего языка Роуськаго, и похвала кагану нашему Владимеру, отъ негоже крещени быхомъ, и молитва къ Богу отъ вся земли нашея”. Се найдавнїйший або оден з найдавнїйших і заразом найвищий з лїтературного погляду твір староруського письменства. Імени автора не маємо нї в однім кодексї, він надаєть ся Іларіону тільки на підставі часу: що Слово мусїло бути виголошене десь в 40-50-х рр. XI в.; гадка, що автором був Іларіон вповнї правдоподібна; у всякім разї автор був Русин, Киянин, сучасник Ярослава ²).

Слово було виголошене в Десятинній церкві, в присутности Ярослава й його родини, й властиво містить похвалу Володимиру, висловлену десь коло його гробу. Але ся похвала вплетена в загальнїйшу раму: автор дає загальний погляд на боже провидїннє про людський рід, ширше спиняючись на відносинах між старозавітним законом і християнством, оглядає росповсюдненнє християнства на Руси й підносить заслуги Володимира, а закінчує молитвою Богу від „нового стада” – християнської Руси. Цїле слово тримано з широким, високолетним розмахом, в дуже штучнім, але в границях смаку і міри держанім риторичнім стилю. Автор широко уживає риторичних повторень, паралєлїзмів, порівнянь, переведених через цїлий ряд образів, наводячи при тім біблїйні епізоди, толковані метафорично, „прЂводне”, як тодї казали; дотепні порівняння, поетичні звороти, а головно – глубоке й щире чутє – оживлюють се довге слово, котре автор умів оберегти від однотонности, і ратують слухача від знудження на декотрих довших епізодах, що властиво не видержують пропорцій цїлости. Коли в тій штучній риторській будові, в тім симболїзмі маємо продукт школи, то се глубоке почутє – радість від духовного оновлення руського народу через християнство, почутє національне – сьвідомість незвичайної слави й могутности Руси і тих широких перспектив духового й культурного поступу, які відкривали ся перед нею – се все індівідуальні прикмети автора, що вже більше не повторюють ся в нашім церковнім письменстві. Талант автора вивисшив його не лише над рівенем нашого письменства, але й сучасного візантийського, бо й там не знайдемо ми в сих часах в проповідничій лїтературі чогось такого, що б дорівняло слову Іларіона.

При тїсній залежности нашого старого письменства від візантийських первовзорів насуваєть ся гадка, чи і в Іларіона не було якогось візантийського, досї не викритого взірця? Але ся гадка тратить значіннє супроти того, що у всякім разї Іларіон мусїв би свій первовзір приложити до руських обставин, додати нові частини, а всї руські частини показують високий талант (я б сказав, що вони удали ся навіть лїпше нїж вступна частина). Тільки рівний авторови талант міг би сею перерібкою не попсути нїчим штучної елєґанції первовзора, ну а рівний не потрібує йти невільничо слїдами другого рівного.

З історичного становища нам інтересні ті прояви гордої сьвідомости себе, якою дихала тодїшня суспільність Київа – незабудьмо, що се час найвищого розцьвіту Київської держави! З сього погляду цїкаво занотувати в Іларіоновім слові такі фрази:

”Не въ худЂ бо и не въ невЂдомЂ земли владычествоваша (Володимир і його попередники), но въ Руской, яже вЂдома и слышима єсть всЂми концы земли ³).

„Церкви (св. Софіи) дивна и славна всЂмъ округныимъ странамъ, якоже ина не обрящется во всЂмъ полунощи земнЂмъ ⁴).

„Донелиже стоитъ міръ, не наводи на ны (Боже) напасти искушенія, не предай насъ въ руки чуждіихъ” ⁵)...

На Руси можна бачити натяк на слово Іларіона уже в Найдавнїйшій лїтописи і в слові про чудо Климента; автор оповідання про Володимира Васильковича волинського виписав із Іларіона значний кусник, сказане про Володимира св. приложивши до свого князя ⁶). В північнім похвальнім слові Константину Муромському і в сербській похвалї Дометіана вел. жупану Неманї є теж буквально-подібні уступи. Все се вказує на значну популярність Іларіонового слова.

Тим часом, як „Слово” в рукописях не має імени Іларіона, надписують ся його іменем молитви і кілька поучень; перші невидані і про них не можемо судити; що до поучень, то авторство Іларіона дуже мало правдоподібне, і споріднення з „Словом” на них не видно ⁷).

В хронольоґічнім порядку з осіб близше нам звістних, що репрезентують сю ж вищу школу, по Іларіонї треба назвати м. Климента, або Клима Смолятича, як зве його лїтопись. Вона проясняє, що се був „книжник і фільософ, якого не бувало в Руській землї”. Але від нього маємо тільки одно, дуже попсоване і лише в остатнїх роках віднайдене Посланиє до смоленського пресвитера Фоми, писане між р. 1147 і 1154, а ще близше – мабуть р. 1148 або 1149 ⁸). Само по собі воно малозначне, до того – ще сильно розширене й попсоване вставками, і автентичний текст його досї не відреставровано. Воно інтересне як памятка лїтературної полєміки між сим „фільософським” напрямом з його противниками, і про сю сторону його буду говорити низше, а тепер тільки зазначу, що змістом Послания служить оборона зі сторони Клима симболїчного – „приводного”, „духовного”, як він каже, толковання св. Письма. На доказ Клим наводить цїлі ряди місць св. Письма, що на його погляд мусять бути толковані симболїчно, і часом тільки згадує, часом дає коротке толкованнє. Як репрезентант сього симболічного напряму і взагалї – глубшої науки, мусить бути зачислений до сього „фільософського” напряму; але риторизму в Посланию дуже мало. Зрештою, як я казав, автентичний текст його не відчищено від вставок, а через те й про лїтературні здібности Клима на підставі сього слова не можна виробити собі суду. В сїм своїм Посланию Клим згадує про свої иньші послания – до кн. Ізяслава, де він писав „от Омира, и от Аристо(те)ля и от Платона”, але сих інтересних посланий, на жаль, досї не віднайдено ⁹).

Далеко виразнїйше виступає перед нами стать иньшого репрезентанта сього напряму – Кирила епископа туровського. Йому пощастило більш нїж богатьом иньшим нашим письменникам: окрім досить численних писань, що надписують ся його іменем, але непевних, чи йому належать, маємо що найменьше девять проповідей таких, що належать йому певно; далї маємо „Сказаниє о черноризчестЂмъ чину”, богато молитв і оден покаянний канон ¹⁰).

Проповіди маємо сьвяточні: на недїлї почавши від вербної до недїли св. отець, на велику суботу і на вознесеннє. В них автор головно переповідає евангельську історію сьвята, не запускаючи ся в моральні поучення. Оповіданнє його дуже штучне; автор широко користав з риторичних форм, аби зробити своє оповіданнє можливо ефектовним й інтересним: часом приберає оповіданнє в драматичну форму, вкладає в уста осіб діяльоґи; стрічаємо широкі повторювання, порівнання, паралєлї, цїлі образи, також симболїчні толковання. Взагалї його манєра – се дальший крок тїєї ж школи, що бачимо і у Іларіона, тільки нема того почутя, що у Іларіона дає житє риторичній формі; меньш талановитий Кирил не панує так над сими риторськими формами – вони часом забивають його, і оповіданнє стає тодї механїчним, нескладним, часто холодним і нудним; він більш невільничо іде за своїми грецькими взірцями, часом бере готові вступи до промов, або цїлі уступи й образи. За всїм тим йому не можна нїяк відмовити анї лїтературної технїки, анї визначного таланту, що виносить його навіть над рівень сучасного візантийського риторства.

Дуже похваляють ся його численні молитви: риторика оживляєть ся тут щирим чутєм, і зі сторони форми вони бездоганні ¹¹). Як сї молитви так і проповіди його мали широку популярність, і вже проложне житиє його називає його „другим Златоустим”. Безперечно він був найбільш поважаним з усїх староруських письменників.

До сеї ж „вищої школи” треба зачислити деяких анонїмних авторів.

Від одного автора маємо похвальне слово св. Клименту, виголошене, очевидно, в київській Десятинній катедрі, де лежали мощі Климента, мабуть з нагоди обновлення сеї церкви котримсь київським князем, в присутности його самого (по імени не названого). З огляду що св. Володимир в нїм називаєть ся праотцем сього князя, треба міркувати, що то був якийсь далекий потомок св. Володимира, отже слово було сказане не скорше як у 2-ій пол. XII в., але й не пізнїйше як на початках XIII в., бо київський князь зветь ся старшим між князями. Як на найбільш правдоподібний час можна класти се слово на часи Рюрика, що як знаємо, дуже займав ся будівництвом і міг обновити і Десятинну церкву по спустошенню 1169 р. Написане слово зручним риторським пером, але риторику ужито в міру, без бомбасту; автор дає порівняння, але не великі, в симболїзм не запускаєть ся. Судячи по прозорости стиля, добрій рущинї і по висловах, де автор говорить про Русь, воно мусїло бути писано по руськи, не толковало з грецького, і Русином таки, найскорше – з духовенства Десятинної церкви ¹²).