Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 47 страниц)

Набіги литовських кунїґасів і ятвязьких ватажків на руські землї тодї дїйсно були дуже часті. Се бачимо з лїтописних записок, а ще більше – з замітки Карпінї, навіяної очевидно місцевими оповіданнями: він каже, що переїздячи полудневою Волинею й Київщиною, дуже бояв ся Литовцїв, „бо вони часто нападають на руські землї вповнї несподївано” ⁵⁴). Се привело вкінцї Данила до пляну систематичної боротьби з Ятвягами, найменьше дисциплїнованими й найбільше прикрими з сих напастників, на повне їх знищеннє. Сю боротьбу Данило розпочинає, покінчивши галицьку справу, в союзї з мазовецькими князями – Конрадом і його синами, і рядом сильних і немилосердних спустошень, з паленнєм сел, нищеннєм майна, вирізуваннєм або забираннєм в полон осадників Ятвяжської землї, змусив частину Ятвягів до покорности ⁵⁵). Вони, як оповідає лїтописець, прирікли давати дань і обіцяли ся бути послушними: „работЂ быти єму и городы рубити в земли своєй” (себто замки для Данилових залог) і дали на те закладнїв (дЂти своя). Данило дїйсно зібрав дань з них через свого воєводу і частину її післав в дар Полякам: „на сьвідоцтво власти – аби знала земля Лядська, що Ятвяги платили дань королеви Данилу” ⁵⁶). Супроти нїмецьких рицарів Данило застеріг собі права на частину Ятвяжської території дипльоматично: при кінцї 1254 р. він уложив трактат з пруськими рицарями, в котрім ті признавали Данилови й його союзнику Зємовитови права на третину Ятвяжської землї ⁵⁷). А та ґалянтна посилка ятвяжської дани до Польщі, оповіджена лїтописцем, мала на метї застерегти здобуту територію від претензій польських. Данило, видко, заміряв стати міцною ногою на Ятвяжській землї.

Ще важнїйші перспективи відкривали зносини Данила з Мендовгом. В наших звістках він виступає союзником Данила вперше в подїях 1237 р. і зістаєть ся таким і в 40-х роках. Данило навіть оженив ся з його братаницею”). Але він мусїв з часом спостерегти, що Мендовг занадто виростає й стає небезпечним сусїдом. Поводом до розриву стало ся те, що Данило прийняв до себе братаничів Мендовга, своїх шваґрів, Товтивила й Викинта, коли Мендовг їх вигнав з їх володїнь. Лїтописець поясняє се родинними мотивами, що Данило пожалував їх як своїх свояків, але те, що він далї про Данила оповідає, вказує на істнованнє у Данила певного пляну: Данило, ухопивши ся за сю подію, задумав плян широкої коалїції на Мендовга. Він післав до польських князїв, закликаючи їх на війну: „прийшов час християнам ударити на поган, коли вони почали самі між собою воювати ся”. Викинта він післав до пруських рицарів, аби притягнути їх до коалїції, та поручив йому підняти на Мендовга Ятвягів і Жмудь (Викинт і Товтивил самі були жмудськими династами). Се Викинту удало ся. Тільки Поляки Данила не підтримали. У всякім разї на Мендовга підняла ся дуже грізна сила. Романовичі, здаєть ся, при тім надїяли ся забрати собі нїманську Русь (т. зв. Чорну), – війна почала ся власне походом Романовичів на руські городи Нїманського басейна: Здїтов, Волковийськ, Вслоним. Про результат сього походу лїтопись досить невиразно каже, що Романовичі „поимаша грады многы и взвратишася в домы” ⁵⁹). В дальшім плянї Романовичів було – здобути Новгородок.

Але коалїція розбила ся: Мендовг відтягнув пруських рицарів, заявивши їм охоту охрестити ся. Спекавши ся Нїмцїв, він встиг відтягнути також від Романовичів Ятвягів і Жмудь. Лишили ся Романовичі. Новгородка їм здобути не удало ся, спустошили тільки Новгородську землю; за те взяли Городно на Нїманї ⁶⁰). Мендовгу дуже хотїло ся помирити ся з ними, бо його союз з Нїмцями, за котрий він мусїв дорого заплатити, був тільки дипльоматичною штукою, а союз Романовичів з його братаничами відкривав дуже небезпечну стежку для иньших литовських династів, невдоволених монархичними змаганнями Мендовга. Вже по кампанїї 1252 р. Мендовг присилав послів до Данила, „хотя мира” і пропонуючи якийсь новий шлюб. За посередництвом Мендовгового сина Войшелка, чоловіка перейнятого впливами руської культури, згода десь при кінцї 1254 р. дїйсно прийшла до кінця: найменьшого з Даниловичів – Шварна, ще малого, заручено з Мендовговою донькою; старшому його брату Роману, що вернув ся тодї з своєї австрійської авантури, Мендовг дав Новгородок, давнїйшу волость Войшелка, а Войшелк передав йому ще й свою волость: Вслоним, Волковийськ і всї иньші городи, бо сам він постановив постригти ся в черцї на Атосї. Він туди й подав ся був, та не мігши дійти, вернув ся з дороги, й став жити недалеко Новгородка, засновавши тут собі монастир ⁶¹).

Ся угода 1254 р., разом з довершеним коло того-ж часу завойованнєм Ятвяжської землї далеко розсували границї Данилової держави на північ. Турово-пинська земля була тепер защеплена між волостями Романовичів, і пинські князї фактично сходили на їх підручників.

Ще важнїйша була перспектива дальшого розширення полїтичного впливу галицьких князїв на литовські племена через тих посаджених в литовських аннексах Даниловичів. Але сї усьпіхи (властиво одинокий серіознїйший успіх заграничної полїтики Данила) були дуже не трівкі. Мендовг слїдом розсварив ся з Романом, відібрав від нього волости, ухопив його самого (десь в р. 1258), і в сїй боротьбі Роман потім, здаєть ся, наложив головою ⁶²). Причиною була мабуть участь Василька в походї Бурундая на Литву; принаймнї тим фактом мотивує Волинська лїтопись напад Мендовгових Литвинів на волинські землї в 1262 р. ⁶³). Хоч недобровільна в дїйсности, ся участь Василька в татарськім походї могла послужити добрим приводом до розриву. Неприязні відносини тривали, здаєть ся, до самої смерти Мендовга, і вже по смерти Данила наступила зміна і нова блискуча комбінація: князюваннє Шварна Даниловича на столї Мендовга, на жаль тільки – таке-ж ефемеричне, як і князюваннє Романа в волостях Войшелка.

Ріжнородні, широкі полїтичні пляни й зносини Данила мають взагалї ту хибу, що не тримають ся купи: бракує їм консеквенції й енерґії в переведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсїм ілюзоричними. Поясняти се в значній мірі треба впливом татарських відносин: татарська сила все висїла дамоклєвим мечем над Даниловими заходами, вона паралїжувала його сили, підтинала його енерґію, й широкий розмах його полїтики упадав безсильно. Очевидно, супроти сього нового полїтичного чинника можливі були два виходи: або за всяку цїну уставити з ним якісь добрі відносини і забезпечивши собі його невтральність або навіть і прихильність, будувати собі всякі иньші полїтичні пляни – так зробили потім московські князї, так поступали до певної міри й Даниловичі, – або відложити всякі иньші пляни і віддати ся цїлком орґанїзації сил для боротьби з ордою. Не підлягає сумнїву, що Данило тримав ся сеї другої гадки. Його покора перед Татарами була вимушеною, як ми бачили, і він, очевидно, тільки чекав принагідної хвилї та хапав ся ріжних полїтичних комбінацій для збільшення своїх сил до боротьби з Ордою. Але з сих комбінаций не виходило нїчого, сили Данила для такої боротьби зіставали ся за малі, а тим часом відносини до Орди зіставали ся неупорядкованими, і се підтинало Данила. Через се його полїтика від татарського приходу має такий хаотичний і при всїх своїх рицарських привадах і шумних розмахах – досить анемічний характер.

Примітки

¹) Се відчували і сучасники; галицький лїтописець так мотивує переміну в відносинах Белї до Данила: „бояше бо ся его, яко былъ бЂ в ТатарЂхъ, побЂдою побЂди Ростислава и Угры єго”, Іпат. c. 537. Про се говорю ще низше.

²) Див. нпр. в Іпат. c. 525-6: стольник Яков докоряючи Доброславу говорить про Данила і Василька нероздїльно: „велиции князи держать сию Коломыю на раздаваниє оружьникомъ”; печатник Курил зве Данила і Василька господина моя”, і т. и.

³) Recueil IV c. 699-704, до звісток сих іще верну ся низше.

⁴) Макарій Исторія р. церкви V c. 417.

⁵) 1 Новг. с. 262, 447.

⁶) В такім більш менш значінню розумів сї слова уже Палаузов у своїй моноґрафії про Ростислава (с. 15-6). Але він при тім думав, що Галича Бату жадав для Михайла, і його погляд перейняв і Дашкевич, Первая унія с. 157, де Данило іде „для умилостивленія хана, потребовавшаго у него Галича по навЂтамъ Михаила Черниговскаго”. Обидва дослїдники при тім не звернули уваги на те, що якісь такі „інтриґи'' Михайла на дворі Бату не можна припустити скорше як в його подорожи до Бату, а ті дати, які ми про неї маємо, вказували-б, що Михайло їздив туди вже по Данилї. Та і з того що ми знаємо про побут Михайла у Бату, взагалї досить тяжко думати про якісь успішні інтриґи його на дворі Бату.

⁷) Іпат. c. 537.

⁸) Іпат. c. 559-60: лїтопись дає се поясненнє принагідно, толкуючи, чому Данило не відбудував холмської вежі, так що ся звістка належала-б до кінця 50-х і початку 60-х рр. Але безперечно, що Данило заходив ся будувати городи скорше: на се вказує поясненнє лїтописця, чому Данидо мусїв покорити ся Бату в 1245 р.: „зане не утвердилъ землЂ своэя городы” (Іпат. c. 535). З сього-б виходило, що Данило зараз по поворотї з орди забрав ся до ставлення городів.

⁹) Іпат. c. 537. Вже перед тим Беля удавав ся до Данида за відомостями про Татар. Так в грамотї його з 22/IV. 1244 в оповіданню про заслуги Миколая de Zyud читаємо: Ad partes Ruscie et ad partes Bulgarie in nostra legacione profectus, ab illustrissimo duce Danela, qui Tartarorum principe visitato ad propria rediens, vniuersum statum Tartarorum, prout viderat et cognouerat, edisserendum nobis promiserat, stili officio conditum reportauit. – Codex Arpad. VII c. 164, теж Codex patrius IV. c. 29. Непевність викликає тільки ся візита Данила до того princeps Tartarorum; як показує дата, до подорожі його в орду се не може належати. Чи не бачив ся перед тим Данило з котримсь з темників, нпр. з тим Могучієм? Чи дата фальшива?

¹⁰) На документї 1247 р.: Ratislao illustri duce Galliciae et bаnо totius Sclauoniae – Fejér IV. l c. 454; баном Мачви зветь ся він уперше 1254 р. – ibid. IV. 2 c. 218. По його смерти († 1263) банат перейшов до його вдови Анни і синів Михайла й Белї († 1272); дві доньки Ростислава вийшли за визначних словянських князїв: Кунеґунда – за Пржемислава II Отокара короля чеського, а Ґрифіна за Лєшка Чорного князя краківського. Про нього й його дїтей окрім названих (c. 524) статей Палаузона і Паляцкого ще Wertner Ungarns Palatine und Bane im Zeitalter der Arpaden – Ung. Revue, 1894 c. 160, про Ґрифіну – Бальцер ор. c. c. 333.

¹¹) Іпат. c. 537. Про шлюб королївни з Львом згадки в документах – Codex Arpadianus IV. 13 і VIII. 97 (Constancia ducissa Galliciae et Lodomeriae – karissime filie nostre).

Того ж 1247 р., в лїтописних звістках про битву Угрів з Австрійцями на Лєйтї, де наложив головою Фридрих австрійський, згадуєть ся в угорськім війську і „король руський” Monum. Germ. hist. IX. scr. c. 559 (Continuatio Lambacensis): cum tribus regibus – cum rege Ungariae rege Comanorum et rege Rusciae, теж і в Сольногородській хронїцї св. Рудберта с. 789), але се ще не Данило, a, очевидно, Ростислав – порівняти звістку про шлюб Ростиславни ibid. c. 560 (під 1261). Про сей епізод див. ще Ficker Herzog Friedrich II (1884) s. 127.

¹²) Зносини Данила з папою від давна інтересували дослїдників і при дуже скупих звістках сучасних джерел ріжними способами толкували ся. Окрім моноґрафічної лїтератури, вказаної вище, вони обговорюють ся в загальних курсах, що згадують про Данила, і в працях про церковні відносини тих часів (особливо Макарія т. V c. 315 і далї, Пелеша Geschichte der Union І c. 277, 318 і далї, Абрагама c. 117 і далї. Перший хто з'умів прояснити лїпше сю справу був проф. Дашкевич у своїй цитованій в прим. 1 статї: положивши в основу хронольоґічні студії, він відтворив той порядок, в якім наступали подїї, а з тим з'умів вияснити мотиви, які водили Данилом у сих зносинах. Деякі поправки до його поглядів зробив я в першім виданню своєї працї. Иньшу лїтературу див. в прим. 1. З новійшого, що появило ся про се – Ґолубінского в Історії рус. церкви II c. 82 sq. – безвартостне, у Абрагама кілька роз'яснень детайлїв, взагалї основнїйше; про деякі погляди його див. низше.

¹³) Recueil IV c. 734-6. Проф. Абрагам пробував недавно довести (c. 123) що перший навязав зносини з папською курією сам Данило, виславши якісь листи до неї перед своєю подорожию в Орду; відповідию на сї листи уважає він папську булю з 3/V 1247 (у Турґенєва ч. 62). Одначе у Карпінї ми не знаходимо нїякого натяку на такі листи до папи, і згадана буля, коли не була відповідею на посольство Данила по поворотї з Орди, могла бути результатом реляції Карпінї про свої конференції з Васильком; в реґестї булї не маємо імени князя, й вона могла бути адресована не до Данила, а до Василька, але могла бути адресована й до Данила, на підставі того що донїс Карпінї; меньше правдоподібне, що Василько, не чекаючи Данила, написав щось папі від себе. Вповнї гіпотетичним лишаєть ся також здогад того ж автора (c. 105), що до Данила була адресована папська буля в 1231 р., де папа тїшить ся з причини заявленого тим неназваним на імя rex Russiae (в виданню Турґенєва він названий Юриєм – ч. 33) бажання піддати ся під зверхність римського папи. Ми могли б в такім разї надїяти ся якихось спеціальнїйших інструкцій Карпінї до Романовичів, тим часом не видко, аби він їх мав.

¹⁴) Проф. Дашкевич (Первая унія с. 158), користаючи з лихого видання Язикова, не міг близше означити, де і коли Карпінї бачив Данила; з видання Авезака видно се зовсїм ясно: Карпінї бачив Данила у шваґра Бату, що кочував на Дону, а час видко з того, що у Куремси Карпінї був при кінцї лютого, а у Бату на початку цьвітня; значить, на Дону був він десь в серединї марта.

¹⁵) Див. т. II c. 483-5.

¹⁶) Confirmantes etiam omnia quae de hac materia prius per suum abbatem transmiserant (Пляно-Карпінї говорить про готовість Романовичів до унїї з римською церквою) – Recueil c. 769. В пізнїйшій булї (у Турґенєва ч. 75) папа згадує послів Данила Gregorii abbatis de monte sancti Danielis et fratr(u)m H. et A. de ordine fratrum praedicatorum. Проф. Абрагам не без правдоподібности здогадуєть ся, що той Григорій міг бути ігуменом монастиря св. Данила в Угровську; але чи був се той „абат”, про якого згадує Карпінї, як то думає Абрагам (c. 122), чи пізнїйший посел, годі сказати. Проф. Дашкевич (ор. c. c. 159) вагав ся, чи не прийняти звістки Длуґоша (II c. 309), що Данило роспочав зносини з папою через його лєґата в Прусії Опізо; але Длуґош се мабуть викомбінував з лїтописної звістки, що Опізо висланий був потім для коронації Данила.

¹⁷) Historica Russiae Monumenta ed. a Turgenevio І N 61-5; в титулі останньої з сих буль тут читаєть ся: Ioanni illustri regi Russiae; в ориґінальній реґестї імени князя нема – Berger Les registres d'Innocent IV т. І ч. 1817. Зауважу, що кореспонденція папи з Романовичами, видана у Турґенєва, передрукована відси в Codex Arpadianus т. VII.

¹⁸) Абрагам доводить, що рахуючи на дорогу 50 днїв, посел висланий Данилом по поворотї не міг бути у папи перед видачею буль з 3/V (с. 124). Се трудно сказати катеґорічно. Данило міг бути дома уже перед кінцем марта, а їзда бувала скорша і повільнїйша. В кождім разї непотрібно припускає в такім разї той же автор, що папа вислав свої булї з 3/V на вість про поворот Данила з Орди (c. 124): коли не було часу на посольство, то не було часу й на вість, і vice versa.

¹⁹) Така сила буль, виданих одного дня в справі Данила, потверджує гадку, що се був перший крок папи в зносинах з ним: папа на перший голос поспішив ся відозвати ся аж трома булями, а трома иньшими уставляв посередників для дальших відносин.

²⁰) Іпат. c. 548.

²¹) Recueil IV c. 769 (десь кінець червня – початок липня 1247 р.).

²²) Hist. Russiae mon. I ч. 67-77.

²³) Такого розчаровання дізнав тодї ж в своїх заходах коло орґанїзації боротьби з Татарами і угорський король, в своїх стараннях у курії і у західнїх володарів не добувши, як він писав, nichil consolacionis vel subsidii – nisi verba (Theineri Mon. Hung. I ч. 440 – про дату Вертнер ор. c. c. 376).

²⁴) Manifestum est de sollicitudine nostra ac diligentia in revocatione Ruthenorum ad obedientiam sedis apostolicae, quorum nuncii vel iam accesserunt vel sunt ad vos proxime reuerenter acessuri – дата 5 idus maji a. 1252 – Péterffy Sacra concilia ecclesiae romano-catholicae in regno Hungariae, I (1742) c. 71, відти Fejér IV. l c. 144.

²⁵) Theineri Mon. Pol. I ч. 107, Hist. Rus. mon. I ч. 88, пор. Potthast Reg. ч. 11106 i 11109.

²⁶) Іпат. c. 548-9. Дату коронації Данила – р. 1253 має оден польський річник (Krasińskich) – Monum. Pol. hist, III c. 132, і вона потверджуєть ся грамотою з 24/XI. 1254 р., де Данило зветь ся уже першим королем руським (excellenti viro Danieli primo regi Ruthenorum – Codex dipl. Poloniae III ч. 63). Насуваєть ся питаннє, чи коронація стала ся ще перед тими вістями Данила до папи про рух Татар (що вислані були десь в лютім-мартї 1253 і привели до видання папської булї про хрестоносний похід на Татар), чи по нїй? Коли ми поміркуємо, що коронація Данила відбула ся серед походу на Ятвягів, а до такого походу Данило ледво чи забрав ся б разом з братом серед татарської грози, то з усякою правдоподібністю мусимо покласти коронацію на пізнїйше – на середину або другу половину 1253 р.: Данило мав час переконати ся, що в тій хвилї від Татар нема чого бояти ся, й забрати ся до походу на Ятвягів. З сим виводом, зробленим мною в першім виданню книги на підставі галицьких подїй, сходить ся ітінерарій Опіза, зібраний Абрагамом (c. 134); з нього виходить, що Опізо міг бути на Руси або в серпнї-вереснї, або в груднї 1253 р.

²⁷) Про якесь посольство Данила до папи з весни 1254 р. маємо згадку у Тайнера Mon. Hung. І ч. 442.

²⁸) Hist. Rus. mon. І ч. 93 і 95.

²⁹) Поч. 1247.

³⁰) 1248-1250.

³¹) Про подорож Данила на Угорщину, до Белї – Іпат. c. 540. Ся звістка широко інтерпретуєть ся у Шараневича Die Hypat.-Chr. c. 57 і далї і в новійшій студиї одного з моїх слухачів Б. Барвінського Прешбурський з'їзд в справі спадщини по Бабенберґах (Записки Н. т. ім. Ш. LII). Шараневич, помиляючи ся в датї Ярославської битви (1249 замість 1245), мусїв і звістку про похід Данила перенести на пізнїйші часи, і тому опинив ся на хибній дорозї. Барвінський пробував супроти дати 1248, виведеної для сеї подїї Дашкевичем і мною, оборонити р. 1250. Свої замітки з поводу його арґументації я подав при його статї, и. т. До справи хронольоґічної звязи в Гал.-волин. лїтописи. Оповіданнє Галицької лїтописи вказує на лїто р. 1248, і факти австрійської історії відповідають вповнї такому датованню: сей похід Данила став ся ще тодї, як цїсар „тримав Відень, землю Австрійську й Штирську”, значить не пізнїйше першої половини 1249 р., бо в другій половинї сього року бачимо Відень уже в руках чоловіка Ґертруди (Huber Geschichte Oesterreichs І c. 523). Що воно дїяло ся не вдовзї по смерти Фридриха Бабенберґа, показують і слова лїтописи: ”герцюкъ бо уже убьенъ бысть”. На пору року вказує подробиця, що під час з'їзду Данила з Белею було дуже горячо.

³²) При кінцї 1250 р.

³³) Кінець 1251 р.

³⁴) Impirg, Інеперк нашої лїтописи.

³⁵) Про сей австрійський епізод полїтики Данила див. прим. 8.

³⁶) Іпат. c. 562.

³⁷) В мартї 1261 р.

³⁸) Див. прим. 8.

³⁹) Іпат. c. 566-7.

⁴⁰) 1271, липень, про лист низше.

⁴¹) Вище c. 46-7.

⁴²) Про відібраннє Дорогичина наша лїтопись говорить, не називаючи його імени, під р. 1235 (в дїйсности се була весна 1238 р.) – „Данилови же рекшю: „не лЂпо есть держати нашеє отчины крижевникомь Тепличемь, рекомымъ Соломоничемь”, и поидоста на нЂ в силЂ тяжьцЂ, приаста градъ мЂсяца марта, старЂйшину ихъ Бруна яша и вои изоимаша и возъврати ся ВолодимЂрь”. Уже Дашкевич (Княженіе Даніила c. 14) справедливо відгадав, що тут іде мова про Дорогичин, відданий Конрадом мазовецьким на початку 1237 р. добржинським рицарям (грамота Конрада датована 8/III. 1237 р. – Voigt Geschichte Preussens II c. 277.). 1241 р. Дорогичин належав уже Данилу (Іпат. c. 524), отже мусїв він його відібрати між сими роками. Вправдї Данилович (Skarbiec І c. 63) переказує звістку про нїби знайдену в 1785 р. в Дорогичинї гробову плиту рицаря Генриха з Жеґоцїна з датою 1248 р., але в сїм роцї Дорогичин не міг уже бути в руках рицарів. Про се, коли Дорогичин був відібраний від Данила див. т. II c. 371-2.

⁴³) Іпат. с. 516-7, пор. 521, 524, 527. Що конфлїкт з Конрадом не трівав довго й не був прикрий, видко з слів лїтописи про смерть Конрада: лїтопись його дуже похваляє и каже, що Данило „сожали си по немь”. Що конфлїкт Романовичів з Болєславом став ся в звязку з їх союзом з Конрадом, кажуть виразно самі Романовичі: „яко тебЂ дЂля нзъидеша на наю Ляхы, яко помощника ти єс— – Іпат. c. 532.

⁴⁴) Коло р. 1243.

⁴⁵) Іпат. c. 529, пор. Monumenta Pol. hist. II c. 804, III c. 72, 307, Длуґош II c. 299.

⁴⁶) Умер 1247 р.

⁴⁷) Болєслав умер 1248 р.

⁴⁸) Іпат. с. 531-5, 538-9, 541, 551, 562, 567. Про шлюбні відносини мазовецької й галицько-волинської династиї див. у Бальцера Genealogia c. 314 і далї.

⁴⁹) Іпат. c. 483.

⁵⁰) Іпат. c. 492.

⁵¹) Див. Іпат. c. 503.

⁵²) Іпат. c. 492.

⁵³) Іпат. c. 503, 517, 530.

⁵⁴) Recueil des voyages IV c. 736, пор. c. 741, Іпат. c. 530-l.

⁵⁵) Іпат. c. 537, 538-40, 548-9.

⁵⁶) Іпат. с. 554 (коло року 1254).

⁵⁷) Codex dipl. Poloniae III c. 30.

⁵⁸) Іпат. c. 517, 532, 541.

⁵⁹) Іпат. c. 542 (1250).

⁶⁰) Походи 1251-2 р.

⁶¹) Іпат. c. 541-4, 551, 567-8, 1 Новг. 283-4; коментар до сих звісток в моноґрафії Лятковского Mendog (Rozprawy wydz. hist-filozof. XXVIII) розд. IV і далї.

⁶²) Іпат. c. 560-1; по звістцї, що Войшелк ухопив Романа, не маємо більше нїяких звісток про нього, і пізнїйше довідуємо ся тільки, що його поховано в Холмі (Іпат. c. 600).

⁶³) Іпат. c. 565.

Татарські відносини – пляни Данила, ґравітація до Татар на Українї, „Куремсина рать”, походи Романовичів на „людей Татарських”, прихід Бурундая, знищеннє замків і похід на Польщу. Смерть Данила, його характеристика.

Ми спинили ся в татарських відносинах на тім моментї, коли Данило вернув ся з своєї подорожі в Орду, весною 1246 р., признавши себе татарським васальом, з гірким почутєм обиди від сього несподїваного пониження. Але се пониженнє уважав і він і його люде тільки хвилевим. Лїтописець поясняє покору Данила тим, що тодї він ще „не утвердилъ бЂ землЂ своея городы”. Коли й припустити в сих словах певну антіципацію пізнїйших фактів, то в усякім разї пізнїйша полїтика Данила показує, що він не мав наміру зіставати ся послушним слугою татарського хана. Під впливом оповідань лєґата про заходи папи коло орґанїзації християнського союза на Татар, і тих поголосок про новий похід Татар на західню Европу, що справдї робили такий союз потрібним для цїлої Европи, Данило фантазує про можливість оперти ся Татарам зa помочию того християнського союза; але що саму гадку про боротьбу з Ордою не піддала йому сама тільки перспектива сього союзу, видко з того, що й розчарувавши ся слїдом у своїх надїях на Европу, Данило веде далї до конфлїкту з Ордою.

Конфлїкт сей зарисував ся досить скоро по подорожі Данила до Орди. Оповідаючи про прихід Бурундая на місце давнїйшого пограничного татарського воєводи Куремси, лїтописець каже, що Данило „держаше рать с Куремсою и николиже не боя ся Куремсы” ¹). Отже перед приходом Бурандая була вже якась досить довга стадия воєнна. Про два походи Куремси на Галичину й Волинь лїтописець згадує в р. 1253-4, але сї походи мусїли бути попереджені якимись конфлїктами, не згаданими в лїтописи; з рештою й ті слова лїтописи про рать держану Данилом з Куремсою до самих лише сих походів тяжко прикласти, так що початки конфлїкту треба мабуть покласти на початок 1250-х рр.

На жаль, лїтопись нїчого не каже про причини сього конфлїкту ²). Я б шукав їх в руху, що прокинув ся серед людности в Київщинї і змагав до того, аби скинувши в себе князївську власть, стати в безпосереднї зносини до Татар. Про нього буду ширше говорити в дальшім роздїлї, тепер же зазначу тільки, що безпосередно тримаючи ся лїтописного оповідання виходило б, що сей рух прокинув ся в области Случи вже по першім походї Бату, а в 1250-х рр. уже обіймав велику територію на пограничних частинах Київщини й Волини (в области Случи, Тетерева й Бога), а по всякій правдоподібности обхопив тодї уже й поднїпрянську Київщину. Для руських князїв, особливо сусїднїх, як галицько-волинські та сїверські, се був дуже небезпечний рух: підтримуючи його, Татари могли б коли не зовсїм видворити князїв з їх волостей, то дуже сильно ослабити. Описані в лїтописи походи Куремси на галицьке Понизє й полудневу Волинь – землї сусїдні з Побожем, що прийшло вже в безпосередню залежність від Татар, могли мати на метї розширеннє безпосередно підвластної Татарам території того против-князївського руху, і я підозріваю, що на сїм ґрун-тї й прийшло до конфлїкту між Данилом і Куремсою.

Як я вже сказав, про початки сього конфлїкту Галицька лїтопись нам нїчого не каже. Доперва приступаючи до оповідання про пізнїйший похід Куремси на Волинь, лїтописець згадує, що ще перед тим Татари Куремси приходили на Понизє, під час коли Данило пішов походом на Литву ³). Вони приступили під Бакоту. Якийсь Милїй – бакотський намістник, або правдоподібнїйше – якийсь місцевий старшина, „старець градський”, що стояв на чолї Бакоти, пристав до них, і Куремса там посадив свого баскака ⁴). Можливо, що й самий похід був зроблений на поклик сього Милїя, що хотїв піти слїдом побожських громад. Данило, що вернув ся тим часом з Литви, довідавши ся про Татар, післав до Бакоти сина Льва, і той несподіваним нападом застав Милїя не приготованим. Милїя увязнено й завезено до Данила, та Лев поручив ся за ним перед батьком, і Милїй вернув ся назад в Бакоту. Але що йно Львове військо забрало ся, Милїй знову піддав ся Татарам, і що лїтопись нїчого не згадує по тім про відібраннє Бакоти, можна з того здогадувати ся, що якийсь час Бакота була під татарською зверхністю. По сїм Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околицї Кремінця, хотячи змусити його теж до підданства. Кремінецький посадник Андрій вагав ся, „раз казав: я королїв, другий раз: я татарський”. Лїтописець підозріває, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінцї не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, казав його вхопити й забити. Даремно Андрій відкликував ся, що має у себе якусь „Батиєву грамоту (дуже інтересний натяк на можливість якихось попереднїх зносин його з Ордою) – Татари тим ще сильнїйше роззлостили ся, убили його і вирізали серце. Але Кремінця підбити собі Куремсї не удало ся, і він нї з чим вернув ся.

Як я сказав, сї походи Куремси мабуть мали на метї розширеннє безпосередно залежної від Татар території. На звичайні грабівничі напади вони зовсїм не подобають, і коли звістний уже нам претендент Ізяслав Мстиславич по тім слїдом просив Куремсу помогти йому в походї на Галич, Куремса відмовив участи в такій привабній, з добичного становища, експедиції. Лїтописець каже, що Татари мали великий страх перед Данилом: „як тобі йти на Галич? казав Ізяславу Куремса, Данило князь лютий, як схоче позбавити тебе житя, хто тебе виратує?” Не відкидаючи можливости подібних відраджувань, я б бачив в сїм поводженню Куремси добре обдуманий плян – пильнувати пограничних земель, що могли бути переведені під безпосередню власть Орди, й не заривати ся за далеко.

Для Данила така татарська полїтика – підтримувати противкнязївський, автономічний рух та за його помочию переводити руську людність в безпосередню залежність від Орди, була особливо небезпечна. Тож він проти сього руху уважав потрібним виступати з особливим завзятєм. Оповідаючи про війну Данила з болоховськими князями, що підтримували Ростислава, а були такими добровільними підданцями Татар, лїтописець каже, що Данило тим більше завзятє мав на них („болшую вражьду держа”), що вони операли ся на союз з Татарами (яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху); тому він взяв приступом болоховські городи, попалив їх, розкопав укріплення, знищив землю й забрав невільників ⁵). Отже по тім походї Куремси на Понизє Данило постановив з цїлою рішучостию виступити проти Татар, і заалярмував папу вістями про татарські замисли, накликаючи до оружної помочи ⁶). А коли від папи і взагалї в заходу нїякої помочи не прийшло, постановив розпочати боротьбу власними силами і вдарити на татарських підданцїв, аби знищити до кореня небезпечний рух.

Момент був для того досить відповідний. Куремса нещасливо вибрав час: вся увага Орди була звернена на ґрандіозні війни в Азиї, розпочаті тодїшнїм великим ханом Менке, й Куремсині пляни на Руси не були піддержані з відповідною енерґією татарським правительством. Данило таким чином мав добрі обставини для своїх плянів. Війна розпочала ся походом на Побоже: тут взято Межибоже й полки Льва Даниловича повоєвали „Побожьє и люди Татарьськыя”, тим часом як полки Данила і Василька руйнували область над Горинею (Болохово) ⁷).

Потім на весну Данило вислав сина Шварна на громади Тетерева й середньої Случи, і він „взя всЂ городи сЂдящия за Татары” по Случи й Тетереву. Сей другий похід змусив до покори громади, що ще тримали ся по попереднїм: „Білобережцї, Чернятинцї і всї Болоховцї” прислали свої посольства до Данила. Але скільки щирости було в сїй покорі, показав приклад громади Возвягля, що піддала ся Шварну й прийняла від нього його урядника – тивуна, але коли Шварно відійшов, не дала сьому тивуну правити.

Данило хотїв вести війну в сїм напрямі далї, до кінця; він приготовив великі сили для похода на громади надднїпрянські, на Київ. Окрім полків своїх і Василькових він закликав до участи Мендовга, що обіцяв прислати помічні полки литовські й Романа з його полками. Збірним місцем визначено Возвягель – укараннєм сеї громади Данило хотїв розпочати похід. Коли під Возвягель прийшов переднїй полк Данила під проводом Шварна, Возвягляне взяли се військо на сьміх: „бачучи мало вояків з князем, сьміяли ся, стоячи на городї”. Але коли прийшов Данило з усїм військом, вони настрашили ся й піддали ся, та вже не було їм помилування. Данило забрав цїле місто в неволю й подїлив людей між участниками походу: одних Васильку, иньших Льву, иньших Шварнови, а саме місто спалив до решти, так що коли по кількох днях наспіло литовське військо, воно, як оповідає лїтописець, застало тільки головешки та псів, що лазили по городищу ⁸). Ся незвичайна немилосердність виразно показує, який завзяток мав Данило на сї против-князївські громади.