Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 47 страниц)

Иньші постанови опікують ся торговлею взагалї, полекшуючи її кредит для торговельних операцій: тим часом як звичайна позичка в сумах над три гривни вимагає сьвідків, инакше кредитор тратить свої претензії, між купцями дозволяють ся кредитові операції без сьвідків необмежно, і для попертя претензій кредитора вистає його присяга ³⁶). Друга постанова дає полекші для купця-банкрота: коли се банкротство станеть ся через нещасливу пригоду, не через недбальство купця, себто коли потоне його корабель, або пропаде товар під час війни, або від огню, то кредитори не можуть жадати конкурсу зараз – не можуть „насилити” анї продати його: купцеви даєть ся право сплачувати свої довги ратами, „бо шкода від Бога, а він сам не винен”; коли ж він збавить своє майно піяцтвом, або залїзши в карні справи („пробьєт ся”) або взагалї знищить йото своєю непорадністю (въ безумии), то він віддаєть ся на волю кредиторів – вони можуть дати йому прольонґату або зараз його продати ³⁷).

В сих постановах бачимо не тільки опіку кредиту, старання коло його розвою, але й сьвідоцтво того, що торговельний кредит був досить широко розвинений, як я то вже перше підносив ³⁸): товар давав ся в кредит навіть заграничним купцям, а операції часто вели ся на позичені гроші ³⁹).

Але кредит при тім був недешевий, судячи про ті постанови про проценти взагалї, які маємо в Руській Правдї. Вони мають на оцї ограниченнє лихви і були головно результатом народнього повстання 1113 р., тому я говорив про них з тієї нагоди ⁴⁰). З них бачимо, що при позичках великість відсотку залежала відречинця і при коротших позичках процент був вищий нїж при довших. Закон постановляв, що місячний процент може брати ся тільки при зовсїм коротких позичках: „а мЂсячный рЂзъ – оже за мало дни – поимати єму” ⁴¹). Який був той місячний процент, можемо судити з того, що при довших позичках, що доходили року, закон забороняв брати більше як „в треть”, себто 50% на капітал ⁴²); місячний процент значить був ще вищий. Мономахів закон обмежив сей процент о стільки, що допускав його при позичках не довших як два роки: хто взяв два рази по 50%, більше не міг брати проценту, міг узяти лише капітал (исто); хто взяв три рази по 50%, той не міг жадати навіть капіталу ⁴³). Нормальним річним процентом при довших позичках закон Мономаха признавав 10 кун від гривни річно: рахуючи, як то звичайно роблять, в гривнї 25 кун, се буде 40%, отже ріжниця від попереднього не велика.

Розумієть ся, не треба собі робити ілюзій, що видані в сїй справі закони – про нормальний процент і заборону вищих процентів – дїйсно знищили сї надужитя. Коли в теперішнїй полїційній орґанізації закони про лихву дуже часто зістають ся мертвою буквою та дають початок тільки до нових штучок і форм скритої лихви, то тим більше можемо ми надїяти ся сього від тодїшнїх обставин.

Незвичайно високий процент і взагалї надужитя лихварів були причиною, що церковні сфери дуже завзято виступали против лихви, уважаючи її одним з найтяжших переступів против християнської морали, перешкодою до посьвящення в сьвященство, і т. и. Про се ми будемо говорити низше, тут тільки зауважимо, що всї їх напади, хоч як гострі, були безсильними против явища, викликаною елєментарною силою економічного розвою.

З сього погляду варті уваги ті, нечисленні вправдї голоси, що мирячи ся з неможливістю знищити зовсїм „різоімство”, старали ся тільки вплинути на зменьшеннє процентової стопи. Нифонт новгородський радить сьвященикам впливати в сїм напрямі на людей: коли хто позичив по 20%, то нехай візьме тільки 12 або 16% ⁴⁴)· Анонїмне ”Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи” так само радить, „коли не можуть відстати від лихви”, брати не більше як 3 куни або 7 різан від гривни, себ то 14% по принятому рахунку ⁴⁵).

В сих виводах, як бачимо, прийшло ся нам не раз оперти ся о монетну систему Руси, і я все говорив про неї з певною резервою. Се тому, що в нїй і досї дуже богато непевного і незвістного. Ми маємо два роди матеріалу: звістки писаних джерел й археольоґічні нахідки, і досї факти обох катеґорій з собою не зведені, а через те і наші відомости в значній мірі висять у повітрі ⁴⁶).

Підставою для рахунку в більших сумах була гривна срібла. Звичайно виводять се слово від „грива” – шия, отже первісно – намисто (з срібла), обруч, що міг якийсь час бути одиницею при обмінї, як вага, а потім як і монета. На вагу аж до XVIII в. гривною (або гривенкою) звав ся фунт. Але ті гривни, на які рахувалися, себто гривни монетні – міняли ся в своїй вазї, подібно як і всяка монета, й були ріжні, але здебільшого вагали ся коло півфунта: на Українї пів візантийської лїтри (що важила 3/4 віденського фунта, 24 лоти), на півночи – пів нїмецького фунта (як нїмецька марка). Така монетна гривна звала ся „гривною кун” (куни значать загалом гроші), а частїйше просто гривною, без всяких близших пояснень ⁴⁷).

Найдавнїйшою вказівкою на великість монетної гривни служить порівняннє кари 5 лїтр срібла, уставлених по закону руському в Олеговій умові, з 12 гривнами, уставленими за туж провину в Руській Правдї ⁴⁸): виходило-б, що гривна була меньша від 1/2 грецької лїтри. Розумієть ся, зрівнювати дати, роздїлені досить значним часом, буде дуже небезпечно, хоч ми дїйсно знаємо з находок гривни відповідної ваги (10-лотові). Взагалї звістні нам з українських нахідок гривни вагають ся між 10 і 16 лотами. Сї українські монетні гривни мають вид досить нефоремних, рапавих шестикутних грудок срібла, без всяких стампіль. Вони звуть ся в нумізматицї гривнами київськими, бо окрім таких гривен знаходять й инакші: в північних находках маємо гривни в формі грубих, округлих, з одного боку вижолоблених палічок, – се т. зв. у нумізматів гривна новгородська, і в формі плиток з кінцями роздавленими і розширеними – сї остатнї мають ріжні відміни, досї ще не склясіфіковані, а звуть їх гривнами понизовськими (поволжськими); але клясіфікація ся також хитаєть ся. Новгородські гривни важать коло пів фунта нїмецького (15-17 лотів).

Коли б справдї, як показувало ся з наведеного порівняння, давня київська гривна була 10-лотова, то прийдеть ся признати, що вага її з часом збільшала ся і зближала ся до північної. Коли давнїйше вона виносила коло півлїтри візантийської (12 л.), пізнїйше важила вона коло пів фунта нїмецького (16 л.). Се можна-б поставити в звязок з ослабленнєм торговельних зносин з Візантиєю й перевагою торговлї західно-европейської, нїмецької. Але в теперішнїх часах все се ще будуть гіпотези: дослїди над археольоґічним матеріалом що йно починають ся, і в нїм ще дуже богато неясного; незрозуміле нпр. се незвичайне ваганнє ваги: часто навіть у тій самій нахідцї стрічають ся гривни важші й лекші. Все се вияснити – задача будущих дослїдів. Тут піднесу ще тільки одну вказівку з писаних джерел, що містить в собі натяк на зміни курсу давнїх грошей і на те, що в емісії їх брало безпосередно участь правительство: в грамотї Сьвятослава Ольговича (коло р. 1137) уставляєть замість десятини для епископа постійна сума 100 гривен „новыхъ кунъ” ⁴⁹).

Окрім гривен срібла рахували часом і на гривни золота, але рідше; зіставало ся неясним, чи були монетні гривни золоті, чи се тільки теоретичний рахунок, при тім – чи тут треба розуміти гривни монетної ваги, як срібні гривни кун, чи се проста вага – отже фунт золота. Перед кількома роками трапила ся перша певна нахідка з золотими прутами (в Київі), які можна б уважати за гривни; але їх там було лише два, ріжної ваги, отже справа й тепер не зовсїм ще ясна ⁵⁰). Відносини срібла до золота для тодїшнїх часів обраховують як 1: 12 ⁵¹); але є й иньші зовсїм відмінні обрахунки.

Як меньші одиницї рахунку звістні нам з староруських джерел ногата, куна, різана і вівериця. Обчислення вартости приплоду (мабуть з XIII в.), що стрічають ся в деяких кодексах Руської Правди ширшої редакції, дають можливість уставити докладні відносини до гривни ногати й різани: гривна мала 20 ногат і 50 різан ⁵²).

Що до куни, то тут у нас нема такої певної підстави; порівняннє ріжних сум з Р. Правди показує, що гривна мусїла мати десь між 20 і 30 кун. Найправдоподібнїйше було-б приймати щось коло 25 кун – звичайно так і приймають 25 кун у гривнї, хоч і гіпотетично. Потім маємо рахунок Нифонта (з XII в.) за сорокоусти; він рахує на гривну пять служб божих, за 6 кун одну, за 12 дві ⁵³); звичайно думають, що тут на гривну пораховано пять служб з опустом, по 5 кун. Нарештї згадане „Сказаніє св. отець о покаяніи” можливим процентом уважає „3 куни або 7 різан” від гривни; тут, по стилїзації, 7 різан не може бути меньше 3 кун, тільки рівно або більше ⁵⁴); в першій евентуальности ми мали-б в гривнї коло 22 кун (властиво 213/7, але таке некругле число неможливе), в другій рахунок 25 кун на гривну був би найвідповіднїйший. Минї він здаєть ся найправдоподібнїйшим. Зрештою прийнявши куну за 1/25 гривни мали бисьмо ту вигоду, що різана була-б половиною куни: різана – відрізок, половина куни, як рубель – відрубок, половина гривни.

Для обчислення відносин віверицї (вЂверица, вЂкша) до гривни бракує нам всякої підстави; очевидно тільки, що була се найменьша одиниця для обчислення (в перекладах вона відповідає словам мЂдница, лєпта, отже найдрібнїйшій монетї). На реальну вартість її одинока вказівка – що мала воскова сьвічка коштувала одну віверицю, „єдину вЂкшу” ⁵⁵).

В археольоґічних находках маємо меньші від гривни золоті й срібні штамповані руські монети ⁵⁶). Золоті одначе о стільки рідкі, що можна сумнївати ся, чи вони були коли в купецькім оборотї в значнїйшім числї і чи зайняли певне місце в монетній системі. Важать сї золоті монети коло 1/3, лота (6 ґр.); при 10-ти лотовій гривнї і пропорції 1:6 така монета була-б варта коло 10 ногат. Срібні монети, судячи по двом значним нахідкам (київській і нїжинській) і численним меньшим, були в купецькім оборотї, в значнійшім числї. Питаннє – яке місце в поданій вище монетній системі вони займали? Звичайно уважають їх різанами. При 10-лотовій гривнї різана відповідає 1/5 лота срібла; між срібними монетами є дїйсно такі. Але трудність в тім, що поруч монет сеї ваги ми маємо і тяжші й лекші (39 до 105 доль = 0,13 до 0,35 лота), і досї не переведено докладнїйших дослїдів у сїм напрямі, не уставлено, яка саме вага для сих монет нормальна і як пояснити значні відміни в вазі поодиноких монет, навіть битих тим самим штампом.

Як виглядала в дїйсности ногата, куна, вівериця, се зістаєть ся поки що невідомим. Не знаємо, чи означали вони якусь свійську монету, чи більш розповсюднену чужоземну – напр. півлїтрова київська гривна більше меньше відповідає вазї пятдесяти арабських діргомів або візантийських півмілїарезій, що відповідали таким чином різанам, а мілїарезій кунї, по прийнятому вище рахунку, хоч і не вповнї докладно ⁵⁷). Нарештї деякі приймають, що ті назви – куна, ногата і т. д. означають шкірки.

З сим вяжеть ся досить заплутане питаннє про шкіряні гроші. Рубрук, що подорожував по полудневій Українї 1253 р., оповідає, що у Русинів замість монети служать кусники дорогих шкірок; пізнїйші Ляноа (XV) і Герберштайн (XVI в.) згадують, що замість монети Русини уживали головки віверок, куниць й иньших зьвірят: ще в XVIII і на початку XIX в. звістні були стемпльовані кусники шкірки, що ходили в Росії замість грошей ⁵⁸). Тому декотрі припускали, що в давнїй Руси в купецькім оборотї уживали ся такі куснї шкірки в ролї, скажім, паперових грошей. Але новійшими часами теорія шкіряних грошей в науцї знаходить дуже мало довіря. Тут одначе треба розріжнити два роди можливостей – уживаннє замість грошей, як помічний спосіб обміну, цїлих цїнних шкірок, і таких куснїв шкірок конвенціональної цїнности. Остатнї могли уживати ся хиба в дуже тісних кругах обороту: кусень шкірки з стампілею (Hausmarke), прибитою там купцем чи урядником, що видавав такий кусень шкірки як еквівалент її вартости, мав значіннє вексля, і міг мати вартість в тім крузї, де був звістний видавець і його виплачальність. Цїлі шкірки мали необмежену сферу для своєї ціркуляції й мусїли при загальній бідности металю в ті часи дуже широко уживати ся в поміч грошам при всяких оборотах. Але чи мали вони, чи декотрі з них монетарну вартість, так щоб куна значила шкірку куницї, а вівериця – шкірку білки? Я-б уважав і се досить можливим, хоч відносини між такими шкірками і металєм мусїли-б значно вагати ся, отже й саме монетарне означеннє для шкірок могло-б мати лише приблизне значіннє. Трудність також і в тім, що в наших джерелах якихось виразнїйших вказівок на таке значіннє „куни” і „віверицї” майже нема ⁵⁹), і наше головне джерело для монетної системи – Руська Правда нїчим не зраджує, аби рахувала на що иньше окрім срібла ⁶⁰).

Примітки

¹) Т. І гл. 4.

²) Лїтературу див. в прим. 27.

³) 1 Новг. c. 200. Серґєєвіч (Древности III c. 169) дав иньше толкованнє: не брати худоби, але се зовсїм неправдоподібно; де б було таке військо щоб не рушало худоби.

⁴) Іпат. c. 296.

⁵) Іпат. c. 343.

⁶) Слово VI.

⁷) Виразну згадку про голод маємо в перших роках князювання Сьвятополка, коли до княжих усобиць і половецьких спустошень прилучили ся шкоди від сарани, що появляла ся 1094, 1095 і 1103 р. (потім маємо про неї звістку під 1195 р), окрім того згадуєть ся неврожай 1193 р. (жито не родило ся – Іпат с 454). Під 1230 р. новгородський лїтописець, оповідаючи про тяжкий голод, каже „се же горе бысть не въ нашей земли во одиной, нъ по всей области РусьтЂй, кромЂ Кыєва одиного” (c. 239), треба розуміти мабуть – взагалї України, котрої показчиком для новгородських країв був київський торг.

⁸) Про доводи, які пробував зібрати Ключевский на доказ сильного відливу людности на північ, див. c. 151.

⁹) Нпр. наведений вище епізод із чудес Бориса і Глїба, або згадки Р. Правди про безправну продажу закупа в неволю.

¹⁰) Кар. 47.

¹¹) Kap. 54 56, 65.

¹²) Див. вище, гл, III.

¹³) Іпат. c. 239.

¹⁴) Іпат. c. 338: тут не може бути сумнїву, що йде мова про 700 княжих невільників, бо лїтопись виразно каже, що заберали тільки княже майно, а самі Путивльцї добровільно піддали ся Ізяславу.

¹⁵) Фундаційна грамота Ростислава в Христоматії В.-Буданова 1 c. 246

¹⁶) Р. Правда Кар. 11, 43.

¹⁷) Іпат. c. 235, 236.

¹⁸) Кар. 121.

¹⁹) Кар. 12.

²⁰) Про се ширше в т. V гл. 6, в звязку з оглядом торговлї XIV-XVI вв.

²¹) Іпат. c. 284, 338, 595.

²²) Така кара платила ся за найбільш тяжкі випадки знищення рухомого майна: убийство чужого холопа без вини, зарізану чужу худобу „пакощами”.

²³) Кар. 83-84.

²⁴) Нїяк не можна згодити ся з поглядом Рожкова, що Р. Правда не знає „свободнаго гражданскаго оборота съ землей” – а се у нього вказує на те, що „семья не имЂла правъ собственности на землю, а обладала лишь правомъ пользованія”, і знаки власности Р. Правди він толкує, як знаки „временно-занимаемыхъ земельныхъ участковъ” (Обзоръ I с. 33). Він сам припускає, що уже з Х віка почавши творить ся землеволодїннє княже, боярське і монастирське з понятєм близьким до власности (c. 34). Р. Правда, як кодекс передо всїм привілєґіованих верств, не могла в такім разї не знати земельної власности – в значінню далеко більшім в кождім разї від простого права користування.

²⁵) Істнованнє власности у сїльських громад недавно заперечував рішучо Серґєєвіч (Древности III c. 25 і далї). Се справедливо, коли говорити про земельну власність в значінню нпр. сучасної великоруської „общини”, але з сього ще не виходить, щоб громада сїльська зовсїм не мала нїяких прав до землї, de jure чи de facto (див. мою рецензію в XXXIX т. Записок)

²⁶) Іпат. c. 111.

²⁷) Іпат. c. 338, 595.

²⁸) Ключевскій 336. Рожковъ l c. c 75

²⁹) Анальоґічні цїни маєтностей з Угорської Руси див. в т. II с. 495-6.

³⁰) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ c. 32, 77, Патерикъ с. 169-170, Лавр. с. 208.

³¹) Сказаниє про будову церкви св. Георгія у Закревского Описаніє Кіева І c. 264-5.

³²) Цїкаво порівняти се таксою закупницької плати – див. вище c. 338.

³³) Kap. 69.

³⁴) Кар. 69.

³⁵) Христоматія В.-Буданова І c. 100-1.

³⁶) Кар. 44-5.

³⁷) Кар. 68.

³⁸) Див. т. І c. 269,

³⁹) О скільки кредитові операції були розвинені в більших центрах дають зрозуміти звістки про Новгород: розграбляючи майно посадника Дмитра, люде забирають у нього векслї (дъщкы) на величезні суми – „а бяше на нихь бе-щисла”. Очевидно, такі великі кредитові операції вели ся й по иньших більших торговельних містах.

⁴⁰) Т. II c. 118.

⁴¹) Р. Правда 48.

⁴²) „Зайдуть ли куны до того же году, то дадять єму куны в треті, а мЂсячныи рЂзы погренути”. Давнїйше толковано, що при довших позичках рахував ся процент від третин року. Уважаю правдоподібнїйшим новійше толкованнє, що „в треті” значить від двох частин третю, то значить 50% (пор. Ключевского Курсъ І c. 301 й ин.).

⁴³) Кар. 66 ”аже ємлеть куны въ рЂзъ въ треть – аже кто възметь два рЂзу, то єму взяти истоє, пакы ли възметь третій рЂзъ, то истого єму не взяти”. Давнїйше толкованнє, яке й я ириймав – що третинні проценти не можна брати при довших позичках; з того здогадували ся, що той третинний процент був більший як 33% за три місяцї. Нове толкованнє яснїйше й простїйше, але тільки одно трохи дає до думання, що Мономах так мало знизив процент, як виходило б – з 50% до 40%.

⁴⁴) Рус, Ист. библ. VI с. 25 так розумію я се не зовсїм яснемісце: ”аше по 5 кунъ далъ єси, а 3 куны възми или 4” (рахую 25 кун на гривну). Иньші (нпр. Ключевский ор c. c. 301) толкують, що Нифонт радив, як милосердний процент, брати від пяти кун чотири або три, себто 80% або 60%. Се й саме собою неправдоподібно, а моє толкованнє підпераєть ся й дальшим текстом.

⁴⁵) Срезневскій СвЂдЂнія о малоизв. пам. LVII c. 307. („Сказаніє” се оперте на Златоустім, з ориґінальними додатками).

⁴⁶) Лїтературу див. в прим. 27.

⁴⁷) Згадаю одначе, що досить популярна теорія робить ріжницю між „гривною срібла”, яка пізнїйше значила вагу, і „гривною кун” як рахунковою одиницею, якої відносини до гривни срібла міняли ся (гривна кун дешевіла).

⁴⁸) Акад. 3.

⁴⁹) Христоматія В.-Буданова І c. 239.

⁵⁰) Археологическая лЂтопись Южной Россіи під ред. БЂляшевского І c. 145 – К. Старина 1899, X, пор. Черпнинъ 1. с. 3 двух золотих прутів київської нахідки більший надрубаний, в цїлости мусїв важити коло 15 лотів, меньший коло 71/2. Золотий відрубок знайшов ся потім і в славній сахнівській нахідцї – Археол. лЂт. Ю. Рос. 1901.

⁵¹) Се обрахунок Прозоровского Монета c. 384-5, пор. 238-9, але давали ся й зовсїм иньші, оперті на тім чи иньшім текстї; на підставі одної екстраваґантної статї Р. Правди рахують нпр. сї відносини на 1:62/3 а на підставі тексту Іпатської л. про Івана Берладника рах. 1:162/3

⁵²) Карамз. 30; тут 90.112 кіз по 6 ногат штука дають 27.033 гривен і 30 різан. Се перший зауважив Карамзін, і рахунок: 1 гривна = 20 ногат == 50 ногат л== 25 кун належить йому.

⁵³) Рус. Истор. Библ. VI c. 24.

⁵⁴) Аще вы не можете остати, то дайте легко: по 3 куны на гривну или до седми рЂзань, аще ли боле того – не повелЂваємъ (Срезневскій СвЂдЂнія LVII c. 307). Очевидно, треба розуміти так: ”по 3 куни, що найбільше – по 7 різан, а більше не можна”.

⁵⁵) Рус. Истор. Библ. VI c. 24, в нотцї. Вибір текстів про віверицю і векшу див. в Матеріалах до словаря Срезневского sub vocibus. Прозоровский (О кунныхъ цЂнностяхъ с. 42-3), приймаючи, що векша Дїйсно була рівна візантийській дрібній монетї, виводить для неї вартість 1/30 ногати. Але нема нїякої певности, аби вартість векші була справдї однакова з вартістю візантийської нумії: староруські памятки уживали в перекладах слова ”векша” для означення найдрібнїйшого гроша, зовсїм не думаючи про одноцїнність її з візантийською монетою.

⁵⁶) В писаних джерелах „сребреники” згадують ся в Іпат. c. 202.

⁵⁷) Пор. виводи Черепнїна, ор. c.

⁵⁸) Рубрук в Recueil des voyages IV с. 329; Voyages de m. Guillebert de Lannoy вид. монcьке. Герберштайн у Старчевского Rerum russicarum scriptores exteri I, 39-40. Татїщев в Продолженіи Россійской Вивліотики І c. 19. Карамзїн І пр. 524.

⁵⁹) Одинока виразнїйша вказівка – про шкірки білки – в згаданім місцї Іпат. c. 202: ”повелЂ Володимеръ рЂжючи паволокы, орници, бЂль (думаю, що тут треба розуміти шкірки білки) розметати народу, овъ же сребреникы метати”.

⁶⁰) Згадаю об'ясненнє пок. Усова: ногата має значити шкірку соболя з ногами, цїлу, куна – витята хребтова (найдорожша) частина соболя, різана – решта, дешевша частина шкірки (з черева). Він думає, що монети були еквівалентом вартости соболиної шкірки в сріблї, і в залежности від вартости шкірки мінив ся курс їх; гривна значить соболиний ковнїр – 20 шкірок (півсорока – на сороки соболїв рахують і досї).

Право як культурно-побутове явище – джерела до пізнання староруського права: умови з Греками, Руська Правда – її редакції, їх характер, місце укладу, джерела їх, питаннє про рецепцію права – право скандинавське і Візантийське. Головні принціпи староруського права, початки субєктивної оцїнки; система кар – пімста, головщина і вира, продажа, інститут дикої вири; кара смерти, поток і розграбленнє, кара на тїлї. Цивільне право; позика і наєм, поклажа, спадщинне право, круг спадкоємцїв, тестамент. Загальна характеристика права.

Тепер виберемо те, що може нам причинити ся до висьвітлення культури давньої Руси з сфери права. Насамперед одначе треба сказати дещо про наші правні джерела, що самі собою служать важними культурними памятками ¹).

Ідучи хронольоґічно ми мусимо почати від умов давньої Руси з Греками. З них правні постанови містять дві – Олегова умова 911 р, й Ігорева 944 р.; в них маємо головно норми карного права, меньше – з права приватного і межинародного, при тім друга умова переважно тільки доповнює або відміняє правні норми першої. Але й перша й друга містять право комбіноване з елєментів руських й грецьких, так що окрім кількох спеціальних покликувань на „закон руський” ²), елєменти руського права можна виріжнити тут лише на основі пізнїйших памяток руського права, і в самій оцїнцї сих елєментів є значні ріжницї в науцї: одні бачуть в умовах повну перевагу грецького права, иньші – права руського.

Тому далеко важнїйше значіннє не тільки що до скількости матеріала, а й що до вартости його має для пізнання давнього руського права т. зв. Руська Правда. Правда, і в нїй підносять слїди рецепції чужого права, але зіставляючи місце ріжницям в означенню слїдів тих впливів чужого права, завсїди треба признати, що в усякім разї рецепція має тут другорядне значіннє, і ми в переважній більшости маємо питоменне руське право. При тім істнованнє кількох редакцій сеї кодіфікації й хронольоґічні вказівки, подані в них подекуди, дають нам погляд і на еволюцію сього права.

Ми маємо чотири редакції кодифікації руського права під титулом Руської Правди. Перша з них містить ся в перших 17 параґрафах, по загально принятому подїлу, коротких верзій Руської Правди. Осібно ся збірка не заховала ся, але її осібність і більша старинність в порівнанню з иньшими не підлягає сумнїву. З формального боку на се вказує те, що в усїх кодексах сеї верзії вона займає вступну частину, і по нїй наступає напись: „Правда уставлена Рускои земли, єгда ся съвокупилъ Изяславъ, Всеволодъ, Святославъ, Коснячко, ПеренЂгь, Микыфоръ Кыянинъ, Чюдинъ, Микула”, котра вказує на пізнїйший час дальших (принаймнї трох) параґрафів. З внутрішнього боку треба піднести, що сї 17 параґрафів дають певну заокруглену цїлість, з певною системою в викладї; далї – що декотрі параґрафи її ми стрічаємо змінені в пізнїйших верзіях (нпр. про холопа, що ударив свобідного чоловіка), а окрім того – що вона відріжняєть ся й деякими архаічними прикметами від них. Так нпр. в нїй нїчого не сказано про подвійну плату за убийство когось із вищих катеґорій княжих слуг; бачимо в нїй иньшу термінольоґію для кар; „вира” і „продажа” не згадують ся зовсїм, і се може бути не тільки пропуском. Се все каже уважати сї 17 параґрафів осібною, найдавнїйшою кодіфікацією, нїяк не пізнїйшою від часів Ярослава, а як можна з значною правдоподібностю думати – ще ранїйшою ³). Можемо її назвати „Найдавнїйшою Правдою”; називають її також Правдою Ярослава, але супроти сказаного – що вона може бути й ранїйшою від часів Ярослава, ся назва не конче надаєть ся.

Другу редакцію становлять коротші версії Правди. Вони, як сказано, містять на початку Найдавнїйшу Правду; по нїй, з вище поданим титулом, наступають кілька законів Ярославових синів, далї – такса кар за ріжні карні учинки, й між ними – одно рішеннє Ізяслава Ярославича, вкінцї такси княжих урядників, між ними „урок Ярославль” для вирників, всього по прийнятому подїлу 26 параґрафів. Системи в викладї не примітно: стрічаємо на ріжних місцях статї, що одна одну модифікують ⁴). Можливо, що збірка ся зроблена не відразу, але складові частини її означити неможливо. Цїлий збірник титулуєть ся: „Правда Роськая” і містить разом з Найдавнїйшою Правдою (своєю вступною частиною) 43 параґрафи. Судячи по тому, що хронольоґічні вказівки в нїй не йдуть далї часів Ізяслава, а також міркуючи з иньших прикмет (нпр. що сюди увійшла Ярославова такса вирників як щось що не стратило своєї ваги) ⁵), треба думати, що ся друга редакція зладжена скоро по смерти Ярослава, мабуть не пізнїйше 60-х рр. XI в. ⁶). Не мавши практичного значіння уже в XII в., ся редакція заховала ся тільки в новгородських лїтописях і тому розмірно рідка – кодексів її є тільки чотири. Назвемо її Коротшою Правдою або Правдою Ярославичів.

Третю редакцію дає нам ширша версія Руської Правди. Вона містить окрім матеріалу коротшої версії ще цїлий ряд нових віддїлів, головно з приватного права (про позику і проценти, закупів, холопів і т. и.). Укладчик використав коротшу редакцію, але він не тримаєть ся анї її порядку параґрафів, анї стилїзації: він, очевидно, старав ся систематизувати матеріал, хоч не всюди при тім йому щастить; при старших постановах він додає їх пізнїйші переміни, казуси переробляє в загальні норми, дає титули для цїлих ґруп подібних постанов і т. и. З хронольоґічних вказівок окрім кількох постанов Ярославичів маємо над постановами про проценти ⁷) записку, що сї постанови видав Мономах по смерти Сьвятополка („А се уставилъ в. кн. Владимеръ Всеволодичь Манамахъ по СвятополцЂ...).

Таким чином ся редакція не молодша 1113 р. Вона одначе мабуть і не дуже старша від сеї дати: одно, що натяків на пізнїйші часи не маємо, друге – з повним роскладом давньої Руської держави розповсюдненнє київського праводавства по иньших землях ледви значно утруднило ся. Правдоподібно, вона не молодша від 1-ої чверти XII в. і по тім підпадала лише другорядним змінам і доповненням ⁸). Можемо тому її назвати Правдою XII в. або Ширшою. Виріжнити з неї ще якісь складові частини – нпр. як відріжняють першу частину – до сеї записи про Мономаха і другу – Мономахову, нема підстави: ся надпись належить до постанов про проценти, мабуть – і про закупів, але в дальшім ми стрічаємо й давнїйші постанови ⁹). Кінець – „О городскихъ мостехъ” (мабуть і з дальшим параґрафом) – се льокальна, новгородська дописка декотрих кодексів ¹⁰).

Ся редакція заховала ся в дуже значнім числї кодексів (звиш 40), переважно в збірках правних памяток, при Кормчих то що. Окрім старого титулу: Правда Руська – вона має іще иньші: „Судъ Яросла(в)ль Володимирица” (код. Синод.), „Уставъ в. кн. Ярослава Владимерича о судЂхъ” і т. и. Варіації кодексів показують, що ся редакція при переписуванню переробила ся: окрім другорядних відмін стрічають ся в них і екстраваґантні параґрафи; особливо великий додаток має ґрупа кодексів, репрезентованих т. зв. Карамзинським кодексом, де вставлена розцїнка приплоду від хлїба, худоби, пчіл, правдоподібно – не пізнїйша XIII в. ¹¹). В сих найширших варіаціях редакція містить 135 параґрафів, в иньших 115-118. Найстарший кодекс сеї редакції – т. зв. Синодальний, в Кормчій новгородської Софійської катедри, писаній коло р. 1280 (теп. московської Синодальної біблїотеки); се найстарший з усїх взагалї кодексів Р. Правди (всїх редакцій).

Четверта редакція не цїкава – се скороченнє з другої і третьої редакції; властиву цїль сього скорочення тяжко відгадати, так само і час; копій її звістно дуже мало – лише дві, обидві в Кормчих.

Всї сї редакції не мають урядових прикмет – вони безперечно зладжені приватними особами і не призначали ся до уживання в судах – сьвітських і церковних (в церковних судах вони уживали ся правдоподібно, судячи з того що включали ся в збірки джерел церковного права (т. зв. Кормчі) ¹²). Се одначе не знижає їх вартости як джерела до пізнання права. Тільки вони не повні – не обіймають собою всього права; напр. в Ширшій Правдї ми знаходимо згадку про постанову Ярослава ¹³), а її нема в Коротшій.

Де зладжені збірники трох перших редакцій? Сучасні дослїдники, що застановляли ся на сим, признають їх памятками київськими себто зладженими в Київї ¹⁴), і дїйсно за сим промовляють важні арґументи: виключивши новгородську уставу про городські мости, що стоїть в кінцї Ширшої Правди і була додана, правдоподібно, при переписуванню її в Новгородї, всї иньші вказівки, які знаходимо в збірках другої й третьої редакції, вказують на Київ. Так, докладно записані протоколи княжих постанов ¹⁵), такий казус, як суд Ізяслава над Дорогобужцями (з Погорини) ледви, аби могли бути заведені до збірки де инде нїж у Київщинї. Найдавнїйша Правда не має, що правда, таких вказівок, але коли вона увійшла в склад київської збірки (другої редакції), то се служить повним доказом на те, що в нїй містило ся право київське (припустїм – право, що тільки уживало ся в Київі, але звідки ж воно могло б прийти до Київа? не з провінції ж?!). Взагалї можна виберати тільки між Київом і Новгородом, але повний брак вказівок на новгородське житє і устрій (окрім тієї пізнїйше дописаної в деяких кодексах устави про городські мости) при тих київських вказівках рішає справу на користь Київа. Цїкаво, що й новгородська традиція, звязавши Правду (Коротшу) з іменем Ярослава, не вважає збірки місцевою: Ярослав присилає її з Київа. Супроти сього всього толкованнє, що назву Правди – „Руська” треба розуміти як „Київська”, має дїйсно все за собою.

Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень: окрім такої безпосередньої вказівки, як в тім рішенню про Дорогобужцїв, на се вказує казуістична форма иньших постанов: нпр. справа 18 злодїїв, що крали разом ¹⁶), справа злодїя убитого так, що ноги його лежали за воротами ¹⁷); тут цїло заховали ся казуістичні подробицї, вигладжені, певно, в богатьох иньших постановах ¹⁸). Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди. Другим були княжі постанови – таких постанов і такс можемо нарахувати в Коротшій і Ширшій Правдї кільканадцять більш меньш певно, хоч не про кожду можна сказати, чи то не було якесь спеціальне роспорядженнє, ґенералїзоване редактором, як ґенералїзували ся казуси.