355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси. Том 3 » Текст книги (страница 18)
Історія України-Руси. Том 3
  • Текст добавлен: 19 сентября 2016, 12:23

Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 47 страниц)

32) Див. Іпат. c. 249, 266, 303, 323, 479, 604. Оден раз – в похвальнім слові Рюрику (Іпат. с. 476) ужито грецьке „кюръ” (κυρ); додам, що сей титул служив призвищем одного рязанського князя.

33) Вираз Слова на перен. мощей Бориса і Глїба про Давида чернигівського княжаше в Чернигове в болшемъ княженьи, понеже бо (бЂ) старий братьи своєй – Пам. др. письм. XCVIII с. 16.

34) Ibid. c. 16 і 25.

35) З'їзди – в Любчу 1097 р., в Городку 1098, в Ветичах 1100 на Золотчі 1101, на Долобську 1103 і знову 1111 р.

36) Іпат. c. 456 і 459.

37) Див. прим. 22.


Полїтична орґанїзація землї – її ідеальна схема. Земська самоуправа, віче на Українї. Функції віча: вибір і усуваннє князя в Київі, ряд; неправильність сеї вічевої функції й причини того; факти з иньших земель; відносини князїв до сеї функції віча. Участь віча в иньших полїтичних справах – на запитаннє князя і з власної інїціативи. Город і пригороди. Становище князїв супроти віча. Склад віча, форми скликання і нарад віча, місця нарад і ставленнє рішень.

Ми знаємо, що творчим елєментом сеї державної системи були, по всякій правдоподібности, богаті патриціанські верстви її старого огнища – Київщини. І пізнїйше державна орґанїзація і тут і взагалї, по всїх землях, опирала ся на тіж вищі, богаті верстви властителїв і капіталїстів, служачи їх інтересам, і в них находячи свою опору. Розумієть ся, першим інтересом – були в нїй інтереси самої власти, – тих сфер і чинників, що безпосередно держали в своїх руках власть і для власної користи мусїли піддержувати державну орґанїзацію, з котрої тягнули доходи, з котрої жили, – князя і дружини. Але, безперечно, їм і тогочасній суспільности не були чужі гадки про певне оправданнє сеї власти мотивами ідеальної чи суспільної натури. „Вам бог казав правду дїяти на сїм сьвітї, правдою суд судити”, казав печерський ігумен київському князю 1), і безперечно, що се було загальне переконаннє: удержаннє справедливости взагалї і спеціально через суд („оправлюваннє” людей, як казали) то перша задача власти й рація її істновання. Друга – се оборона землї („соблюденнє”) від напастників, – та перша причина, що мусїла взагалї вплинути на утвореннє сильної й сконцентрованої власти. Сї справи громада, чи її властиві проводирі й речники – знов ті „лїпші”, маючі верстви, що не тільки як проводирі й репрезентанти громади, що „держать землю”, кажучи старим виразом, дбають про охорону спокою, а й близше заінтересовані в нїй з огляду на свої маєткові інтереси, – повіряють князеви, позволяючи йому на сї цїли, чи з огляду на осягненнє сих цїлей зберати ріжні доходи з землї, орґанїзувати й правити нею. Собі ж полишають вони тільки загальний нагляд, контролю дїяльности сього функціонара землї – бо не вважаючи на свій високий авторітет і становище, князь нїяк не може уважати ся паном чи власником землї, як пробували його представити часом, а властиво, кажучи словами Фридриха Вел.,являєть ся „первим слугою” землї чи громади.

Так в формі ідеалїзованій, себто більш усьвідомленій, виглядає схема полїтичного устрою землї-волости – кождої з тих держав, з яких складала ся полїтична система земель давньої Руської держави. В меньш лишень сьвідомих, не так льоґічно й консеквентно продуманих формах, вона мусїла представляти ся і самій тодїшнїй суспільносги, тодїшнїм людям, коли вони застановляли ся над відносинами й пробували мотивувати свої вчинки й становище супроти них.

Відповідно до того орґанїзація землї-князївства полягала на двох самостійних чинниках, в певній мірі – на діархії. Перший чинник – громада з суверенними правами, чинник найвисший, але без постійної дїяльности, з характером проявів надзвичайним; її орґан – віче. Другий – князь з його дружиною й аґентами, що хоч принципіально стояв під контролею громади і віча, одначе в своїх руках мав усю звичайну, щоденну полїтичну й адмінїстраційну власть і на практицї дуже часто був повновластним господарем в своїй волости.

З історичного становища, з сих двох чинників віче було елєментом і давнїм і новим – властиво давнїйшим, але з деяких поглядів можна сказати – і новійшим від князївсько-дружинного. Полїтична самоуправа була безперечно річ дуже давня – про племінну самоуправу говорить іще Прокопій 2), але з другого боку сформованнє землї-волости, як замкненого полїтичного орґанїзму, і перетвореннє геґемонії города в формальну власть, з залежністю від нього пригородів, з рішучим голосом города в справах всеї землї, обовязковим для пригородів – всї сї моменти, на котрих полягала пізнїйша дїяльність віча, сформували ся по всякій правдоподібности вже під впливом князївсько-дружинного устрою 3).

При тім в період примучування земель київськими князями полїтична самоуправа була пригнетена, атрофірована, і вона починає прокидати ся наново тільки з упадком київської централїзації. У нас на Україні першим проявом такої пробудженої дїяльности громади була доперва київська революція 1068 р.

Але се пробудженнє стало ся по ріжних землях далеко не в однакових розмірах. Коли нпр. в північнім Новгородї громада з часом (в першій пол. XII в.) зовсїм зводить на другий плян князївську власть сильним розвоєм своїх полїтичних функцій, в иньших землях вона й по відокремленню землї показує своє житє дуже слабко й рідко. Се залежало від того, чи обставини складали ся так, що покликували віче до участи в полїтичнім житю землї рідше чи частїйше, і чи громада мала відповідну енерґію й сили, щоб відповідно реаґувати на такі поклики. Але в усякім разї полїтична дїяльність громади в сих часах, XI-XIII в., уважала ся загальним принціпом земського житя. Се виразно висловила Суздальська лїтопись з нагоди боротьби города з пригородами в Ростовсько-суздальській землї: „Новгородцї бо, і Смольняне, і Кияне, і Полочане і всї волости (землї) з поконвіку збирають ся на віча для наради, і що постановлять старші (старше місто, город), то приймають і пригороди” 4).

На Українї нїде віче не дїйшло такого значіння, як у Новгородї. Найбільший розвій його бачимо в Київщинї, але й тут воно зіставало ся в ролї надзвичайного орґану, тим час як князь зістаєть ся властивим господарем в управі землї; в иньших українсько-руських землях дїяльність віча ще слабша. Ми тепер приглянемо ся дїяльности київського віча, як максимальним проявам громадського елєменту в полїтицї на Українї, а поруч з київськими фактами будемо наводити анальоґічні явища з житя иньших земель; образ дїяльности київського віча дасть нам зрозуміти, як виглядала вона, в зменьшених і ослаблених формах, по иньших українсько-руських землях, про котрі ми маємо так мало відомостий 5).

На першім місцї серед ріжних проявів полїтичної дїяльности громади треба поставити вибори або запросини князя, його потвердженнє або знов усуненнє. Сюди належить революція 1068 р., коли Кияни скинули кн. Ізяслава й вибрали Всеслава 6). Революція 1113 р., коли вони вибрали Мономаха. Виступ київської громади 1132 р., коли вона закликала на князївство Ярополка 7), та 1146 р., коли потвердила на князївстві пропонованого її від Всеволода Ігоря, але потім закликала замість нього Ізяслава. 1150 р. Кияни, по всякій правдоподібности, закликали Ізяслава вдруге, а коли тим часом засїв був у Київі Вячеслав, вони вирікли ся його й признали князем Ізяслава („а мы єго не хочемъ, ты нашь князь”). Коли Ізяслав мусїв забрати ся з Київа; Кияне „уведоша князя Дюргя въ Києвъ”, але потім знову – в третє закликали Ізяслава. По смерти Ізяслава Кияни потвердили на князївстві Ростислава; коли він утїк, побитий Ізяславом Давидовичом, і сей останнїй зголосив до Киян свою кандидатуру на київській стіл, вони закликали його до Київа; про друге князївство Ізяслава Давидовича (1157) Новгородська лїтопись теж пише: „посадиша Изяслава Давидовця Кыяне на столЂ” 8). По смерти Ростислава Кияни і Чорні Клобуки закликали на стіл Мстислава Ізяславича. Нарештї під час походу Романа на Київ на Рюрика, Кияни прийняли Романа князем: „скільки є руських городів, люди з них їхали до Романа, і Кияни відчинили йому ворота на Подолї” 9).

Закликаючи князя або приймаючи (акцептуючи) кандидатуру якогось князя на стіл, київська громада часом укладала з ним при тім умову – „ряд”. Зміст такого ряду поданий в лїтописи два рази. Оден ряд 1146 року з Ігорем, коли Кияни жадали, аби він особисто судив усякі справи, і діставши в тім запевненнє, наново присягнули йому, отже признавали його князем з тою умовою. Другий ряд 1154 р., коли Кияни поставили умовою Ростиславу, приймаючи його князем, щоб він заховував ті-ж відносини до Вячеслава, які уставили ся за його попередника – Ізяслава, і з тою умовою обіцяли київський стіл Ростиславу до віку його 10). Окрім того маємо ще дві звістки про ряд громади з князем, обидва про Мстислава Ізяславича, один з 1167, другий з 1170 року, але без усякого пояснення їх змісту. Нарештї сюди-ж, правдоподібно, належить звістка, що по смерти Вячеслава (1154) бояри радили Ростиславу вернути ся в Київ і „утвердить ся съ людьми” 11).

Як бачимо з поданого тут повного реєстру дотичних фактів, функція громади – вибирати собі князя, або бодай акцептувати певним активним проявом певну кандидатуру, та укладати з новим князем умову виконувала ся київською громадою тільки зрідка. За часи від Ярослава до монґольського находу ми маємо коло пятьдесяти перемін князїв на київськім столї, а від 1068 до 1200 (чи 1201) року, себто від першого до останнього звістного нам прояву полїтичної дїяльности громади – близько сорок; з того, по нашим звісткам, громада взяла в перемінї князя якусь участь більше-меньше чотирнадцять раз. При тім кандидата закликано на київський стіл з інїціативи самої громади властиво три, а що найбільше пять разів 12); з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або заакцептувало якимось активнїйшим способом кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або умови князїв, або піддержало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умову з кандидатом.

Таке говорять наші джерела, і прийнявши навіть, що вони дещо могли промовчати, проминути якісь меньш визначні акти вічевої участи 13), ми в усякім разї мусимо прийняти як факт, що в більшости перемін князїв громада не брала якоїсь активнїйшої участи, – особливо коли виключити звідси такі акти чисто церемонїяльного характеру, як те що Кияни післали послів до Ярополка, давно признаного вже наступником Мстиславу, вийшли на зустріч Юрию, коли він підійшов уже під Київ, або „посадили на столї Ізяслава Давидовича” в 1158 р. Їx умови з князями, судячи з поданого в лїтописи змісту рядів 1146 і 1154р., не йшли далї найзагальнїйших питань, нї в чім з рештою не ограничуючи княжих прав у полїтичній і адмінїстраційній управі, так що і в порівняннє не можуть іти з пізнїйшими (XIII в.) новгородськими рядами, що містять в собі справдешнї конституційні хартії.

Се не тяжко зрозуміти. Аби громада взяла якусь активнїйшу участь в обсадї стола, треба було з одного боку – щоб вона мала до того відповідну причину, себто – аби мала милого її кандидата, який вимагав би її помочи против якогось непопулярного кандидата, з другого боку – аби чула в собі відповідні сили для такої акції. Инакше вона зіставала в своїй пасивній ролї, яку взагалї займала супроти княжої управи, привчена до того періодом сформування Руської держави. Звістну заяву Киян: „Ольговичевъ не хочемъ быти акы в задничи” (не хочемо переходити спадком в родинї Ольговичів 14), зовсїм не можна толкувати як доказ, що Кияни були дражливі на пунктї свого права – вибирати кождий раз собі князя, як то роблять деякі дослїдники 15). В дїйсности вони не хотїли тільки дати закріпити ся дїдичности Ольговичів – несимпатичної їм династії, супроти дуже популярної династиї Мстислава. В сїй остатнїй династиї, як ми бачили, вони підтримували дїдичні права князїв на стіл і для оборони їх претензій київська громада активно виступала в серединї XII в. Але не встигши свого осягнути – забезпечити дїдичні права сеї династиї на київський стіл, вона вернула ся знову до своєї пасивности.

В иньших землях громада бере ще рідше участь в обсадї стола й перемінї князїв, і сього не можна витолкувати самою тільки бідністю наших звісток. Ми знаємо, що землї взагалї (і Київська між ними) змагали до того, аби зробити з своєї землї замкнене полїтичне тїло, з осібною династиєю, і тим забезпечити ся від полїтичних пертурбацій. В наших звістках землї або виступають в оборонї таких своїх династий против заходів їх ворогів, в ролї більш пасивній, що вимагала одначе від громади часом великих жертв, а значить – і рішучої сьвідомости справи: так було в Чернигівщинї і на Волини при кінцї XI в., в Турово-Пинській землї в 50-х рр. XII в. Або – вони запрошують до себе князїв з вибраної династиї, як се ми бачимо в Київщинї, і як було також і в Переяславщинї, де громада закликала кілька разів Глїба Юриєвича, а потім перейшла на сторону самого Юрия в його битві з Ізяславом. Так само і Куряни своїм князем признали Глїба Юриєвича (чи властиво Юрия) і взяли від нього собі посадника, відкинувши ся від Ізяслава 16). Пізнїйше – в XIII в. – Переяславцї висилають до тієї-ж суздальської династиї послів, просячи князя, і Всеволод суздальський дає їм князем свого сина Ярослава 17).

Коли династия була знайдена, її становище зміцнене, й стіл переходив у межах сеї династиї спокійно на основі родових рахунків або княжих умов, громада зіставала ся пасивним і спокійним сьвідком, бо зовсїм не обставала за своїм правом вибору й не змагала проявляти його кождого разу. Тільки як вивязувала ся боротьба між ріжними лїнїями або особами сеї династиї, для громади не індіферентними, вона виходила з своєї пасивної ролї. Так Галичани закликали до себе репрезентанта лїнїї Ростислава-Івана Берладника супроти свого несимпатичного князя Володимирка, й пізнїйше посилали до Івана запросини в Київ 18). Так Стародубцї під час боротьби Сьвятослава Всеволодича й Олега Сьвятославича перейшли на сторону Олега 19).

Як я сказав – хоч князї часом за такі виступи, коли вони спротивляли ся їх інтересам, і мали охоту карати громадян як бунтівників (так зробив Ізяслав з Киянами 1069 р., Володимирко з Галичанами 1144), – але право громади вибирати князя признавало ся і в їх кругах. Льояльний Мономах, хоч і по довгих церемонїях, таки прийняв вибір від київської громади, в противність недавнїм любецьким постановам, а Ізяслав Давидович, як ми бачили, покликував ся перед Юриєм на свій вибір. Таким же проявом признання прав участи громади в обсадї стола треба уважати рекомендацію Всеволодом свого брата Ігоря Киянам: „я дуже хорий, а от вам брат мій Ігор – візьміть його” 20); ся рекомендація, очевидно, признає за громадою право акцептувати або не акцептувати князя. Додам, що подібні рекомендації у князїв, що жили в добрих відносинах з громадою, мусїли повторяти ся й частїйше.

Далї, громада на запитаннє князя висловляла свій погляд в ріжних важнїйших полїтичних справах. Запитуючи громаду, князь бажав знати, чи може він числити в сїм разї на моральну, а з тим – і матеріальну поміч громади. Особливо се практикувало ся, коли князь, розпочинаючи війну, хотїв довідати ся, чи може числити на участь в нїй громади в формі загального походу. Наведемо такі факти з історії Київщини:

Сьвятополк, настрашений Давидом Ігоревичом, що радив йому арештувати Василька, скликав віче – „бояре й Кыяне”, й оповів, що йому казав Давид, очевидно – бажаючи знати гадку громади, властиво – скільки може він на неї числити. Віче ухилило ся від виразної гадки, хоч і признало за Сьвятополком право боронити ся від Василька: „щож, мусиш, княже, стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати, коли-ж Давид сказав неправду – він відповідає перед Богом”.

1147 р. Ізяслав, вибираючи ся походом на Юрия, скликав віче й оповівши свій плян, завізвав Киян, аби й собі взяли участь в походї (а вы доспЂвайте). Але Кияне заявили, що на Ольговичів підуть радо, а на Юрия – нї, й Ізяслав, діставши сю відмову, кликнув тільки охочих: „а тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ” 21). Коли одначе плян змінив ся, і наслїдком зради „Ольговичів” Ізяслав постановив замість Юрия воювати з чернигівськими князями, він пригадав Киянам їх обіцянку: скликавши на нове віче й оповівши їм про зраду чернигівських князїв, закликав їх до походу на Ольговичів: „нынЂ же братьє Кияне, чего єсте хотЂли, чимъ ми ся єсте обЂчали, поидите по мнЂ к Чернигову на Ольговичь, доспЂвайте отъ мала и до велика: кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня – то в лодьи, ти бо суть не мене одиного хотЂли убити, но и васъ искоренити” 22). Кияне заявили згоду йти на Ольговичів: обіцяли йти всї „із дїтьми”.

1149 р. Ізяслав знову закликав київську громаду до участи в походї на Юрия, що йшов на Київ. Кияни заявили знову, що не підуть, і радили Ізяславу мирити ся з Юриєм. Але Ізяслав, запевнивши, що до війни не прийде, а йому потрібні сили, щоб лише заімпонувати ворогови, прихилив їх нарештї до участи 23). Коли не вважаючи на се (з його боку то була нещира обіцянка) прийшло до битви, й Ізяслава побито, він, вернувши ся до Київа, знову скликав громаду й запитав чи буде вона його боронити від Юрия (се стрый наю пришелъ, а †вамъ являєвЂ можете ли ся за наю бити?). Кияни випросили ся від участи в сїй війнї, вказуючи на неможливість для них дальшої війни по остатнїй катастрофі, й умовили Ізяслава на якийсь час уступити ся з Київа, обіцюючи при лїпших обставинах знову стати по сторонї його 24).

Анальоґічне явище оповідаєть ся в Курську коли Сьвятослав Ольгович з Глїбом Юриєвичом підступали під Курськ, Мстислав Ізяславич, що був там тодї, повідомив про се громаду, очевидно – бажаючи знати, чи може числити на неї. Куряни вислухавши заявили, що могли-б бити ся з Ольговичами, але не з Юриєвичом; супроти такої заяви Мстислав мусїв виступити заздалегідь з Курська 25).

Але громада і з власної інїціативи, коли обставини складали ся грізно, або коли управа звичайних орґанів – князя й його аґентів рішучо її не задоволяла, – скликала віче й постановляла своє рішеннє, та переводила його сама або поручала до сповнення князю. Такі факти можемо вказати в історії і Київщини й иньших земель.

1068 р., коли Половцї побили вперше руських князїв, Кияни, вернувши ся з нещасливого походу, скликали віче й ухвалили йти новим походом на Половцїв, а до князя післали, жадаючи, аби дав їм для того коней і зброї. Відмова князя привела до звістного повстання, що закінчило ся вибором нового князя.

Коли 1098 р., з поводу ослїплення Василька, Мономах з чернигівськими князями зібрали ся походом на Сьвятополка й збирались перейти Днїпро, а Сьвятополк хотїв тїкати з Київа, Кияне задержали його, а роспочавши від себе переговори з князями, привели нарештї до порозуміння їх з Сьвятополком.

1146 р. київська громада, роздражнена надужитями княжих урядників, при переходї київського стола від Всеволода до Ігоря Ольговича, зійшовши ся на вічу, поставила Ігорю певні бажання до орґанїзації суду й тільки під тою умовою прийняла його князем 26).

1151 р., коли боротьба Ізяслава з Юриєм дійшла своєї найвищої точки, Кияне, підбодрені щасливою обороною Київа, здаєть ся – з власної інїціативи ухвалили взяти участь цїлою громадою в походї, загрозивши смертию тому, хто не пішов би в похід.

Анальоґічні факти маємо з історії иньших земель. Коли 1098 р. Ростиславичі приступили під Володимир і післали до володимирської громади жаданнє, аби видала бояр-інїціаторів ослїплення Василька, грозячи инакше війною, громада скликала віче й зажадала від князя, щоб він видав тих бояр Ростиславичам, инакше грозили ся, що відчинять ворота Ростиславичам, „а самъ промышляй о собЂ”. Давид хотїв був якось викрутити ся, але громада обставала при своїм, грозила, що піддасть місто, й на рештї вимогла, що Давид видав сих бояр.

1138 р., коли Ярополк з великими силами обложив Чернигів, і князь Всеволод налагодив ся тїкати „в Половцї”, чернигівська громада змусила його покорити ся перед Ярополком, досить недвозначно грозячи, що инакше не хоче його мати князем на далї, й Всеволод супроти сього мусїв просити згоди від Мстислава.

Само собою, віче роспоряджало долею землї в часи, коли в землї не було князя. Так 1069 р., коли Ізяслав з польським військом ішов на Київ, київська громада веде зносини з заднїпрянськими князями, а потім постановляє піддати ся Ізяславу. Также роспоряджає вона в моментї по смерти Сьвятополка, потім Юрия.

Що віче займало ся справами не самого тільки міста, де зберало ся, не самого тільки „города”, але й пригородів, цїлої землї, доказує епізод 1146 р., коли Кияне, скаржачи ся на княжих, аґентів, підносили не тільки се, що якийсь Ратша „погубив” своїми кривдами Київ, але згадували й иньшого – Тудора, що подібним способом знищив Вишгород. Віче було речником цїлої землї й інтереси цїлої землї повинно було мати на оцї, хоч переважно, розумієть ся, водило ся близшими інтересами города.

Як бачимо з наведених прикладів, віче, коли обставини покликували його до того, могло постановити своє рішеннє в якій небудь сфері полїтичного житя й управи, й перевести, або поручити до переведення князю, – чи то в зверхнїй полїтицї, чи у внутрішнїй управі. Тільки сї функції віча були завсїди надзвичайними: віче не мало нїяких постійних, спеціальних функцій. Що найбільше можна б думати з наведених прикладів, що князь не міг покликати громади до участи в походї без згоди віча, але й тут не підлягає сумнїву, що князь міг і не питаючи ся громади, закликати її до участи в походї, коли був певний, що вона не спротивить ся тому, бо причина для походу дуже важна (нпр. при половецьких нападах), або тому, що авторитет князя надто був значний. Запитання Ізяслава поясняють ся тим власне, що він був не певний, яке становище займе громада супроти задуманих ним походів.

Повторяю – громада не мала своїх спеціальних функцій і її участь в полїтицї й управі не мала нїчого постійного, орґанїзованого; вона все зіставала ся лише орґаном надзвичайним, корективом звичайної князївсько-дружинної управи. Вмішавши ся в яку небудь галузь її й зробивши в нїй поправку, якої на її погляд конче вимагали обставини, громада по тім звертала знову управу в руки її звичайних хазяїв, чи властиво хазяїна – князя, бо на нього одного складає громада всю власть і провід землї, на його рахунок і одвічальність. Українські громади не мають самоуправи й не змагають ся до неї, змагання до ограничення князївсько-дружинної управи й боротьби з нею за права вони зовсїм не знають, противно, їх ідеал – уставити такий лад, де б князївсько-дружинна управа розвивала ся як найбільше правильно, не змушуючи громади до вмішування, до поправок. Запоруку того вони бачать в особі князя – аби був добрий і дбалий для землї, і на се звернені головно жадання землї.

Що суверенні права громади – роспоряджати ся в землї без князя чи при князю та ставити йому певні жадання, признавали ся в княжих кругах, в тім не може бути непевности. Се бачимо виразно з таких фактів, як зносини Сьвятослава й Всеволода 1069 р. з київською громадою, коли вона не хотїла приймати свого „законного” князя Ізяслава, а вони обіцяли її посередництво та забезпечали її від репресій Ізяслава; ще виразнїйше виходить се з фактів, де князї входили в зносини з громадою, поминаючи князя. Так 1098 р., коли київська громада входить в зносини з заднїпрянськими князями, що прийшли на Сьвятополка, сї князї ведуть зносини з громадою, поминаючи її князя Сьвятополка: вони, вислухавши „молбу Киян яко сотворити миръ, и блюсти земли Рускои и брань имЂти с погаными”, запевняють депутатів громади, що закінчать справу згодою, і після того тільки відновлюють зносини з Сьвятополком. Ще інтереснїйший факт маємо в зносинах Ростиславичів з Володимирською громадою 1098 р., коли вони самі, з власної інїціативи зовсїм поминають князя Давида і звертають ся просто до громади, бажаючи, аби вона зробила пресію на свого князя – Давида.

Оглянувши таким чином дїяльність віча, приглянемо ся його складу і формам дїяльности.

Насамперед що до складу віча. Лїтописи нїде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видко, що в вічу брала участь вся свобідна людність землї – города й пригородів, але тільки самі господарі, голови родин. На се вказує термін „люди” для участників віча, не „лїпші люде”, а таки люде взагалї: „людьє кыевьстии” (1068), „людиє Черниговци” (1138), або „гражани” (в Володимирі 1099), „Кияне” (1098), „Галичане” (1144) 27). Розумієть ся, в дїйсности задавали тон дуже часто ті „лїпші люде”, „иже держать землю”, як казали в Х в.; але трапляли ся й такі віча, де брав гору демос і змушував замовкати тих звичайних проводирів віча.

Що молодші члени родини не мали голосу при тім, на се вказують вирази, де вічевики приймають рішеннє за себе й за „дїтей”. Так говорять на вічу Кияне в 1147 р.: „на Ольговичів підем радо і з дїтьми” (на Олговичи хотя и с дЂтми), і на новім вічу знову: „идемь по тобЂ и с дЂтми”. Так кажуть Куряне: „оже се Олговичь, ради ся за тя бьємъ и с дЂтьми” 28). Такі вислови не могли б мати місце, як би й сї „дїти” були тут же на вічу з правом голосу.

Люде з пригородів могли брати участь і мали голос на вічу, але їх присутність не була конче потрібною для того, аби рішеннє віча було важним і для пригородів; се ми знаємо добре з новгородської практики, і нема нїяких перешкод прикласти се й до українських віч. Справа Вишгорода, піднесена на київськім вічу 1146 р., дуже правдоподібно, була наслїдком того, що на вічу були й Вишгородцї. А що рішеннє віча города було обовязкове в усякім разї й для пригородів, се дає зрозуміти наведена вище максима суздальського лїтописця, що говорить про обовязковість таких рішень для пригородів, зовсїм не згадуючи про потребу для того участи пригородів – зрештою в такім разї цїла та максима не мала б значіння.

На істнованнє репрезентації, відпоручників пригородів чи частин міста, не маємо нїяких натяків, і можемо прийняти зовсїм на певно, що її наші громади не знали, як не знали й більш розвинені північні.

Форми скликання, місце або час вічевих нарад не були зовсїм реґляментовані – не тільки у нас, але й у Новгородї. При надзвичайнім характері вічевих зібрань не може бути й мови про якусь їх періодичність або певні уставлені часи. Скликав віче, як ми вже бачили, або князь або самі громадяне; в остатнїм разї, розумієть ся, віче міг скликати кождий, хто потрапив заінтересувати та згромадити людей. Кожде місце було добре для сього; рівно ж порядок вічевих нарад залежав від хвилевих обставин. Дорогоцїнний, бо зовсїм одинокий образок віча, скликаного з інїціативи князя 29), дають нам оповідання про київське віче 1147 р., що закінчило ся смертию кн. Ігоря 30): Ізяслав, бажаючи притягнути до участи в війнї з Ольговичами київську громаду, висилає двох з своєї дружини до Київа з порученнями в сїй справі. Сї післанцї, приїхавши до Київа, мали удати ся до полишеного для нагляду в Київі Ізяславового брата Володимира, щоб він за порозуміннєм з митрополитом і тисяцьким скликав Киян на віче на подвірє св. Софії. Володимир скликав Киян, і вони зібрали ся в великім числї й посїдали 31) на площі коло св. Софії. Предсїдателем зборів був митрополит, як найповажнїйша особа в містї, хоч властивим господарем у Київі, в неприсутности князя, був тисяцький. Звернувшись до митрополита, Володимир представив послів Ізяслава й попросив для них слова: „и рече Володимеръ к митрополиту: „се прислалъ братъ мой 2 мужа Кыянина, атъ молвятъ братьЂ своєй”. Посли переказали привіт від Ізяслава Володимиру, митрополиту, тисяцькому й усїй громадї: „цЂловалъ тя брать, а митрополиту ся покланялъ, и Лазаря цЂловалъ и Кыяны всЂ” 32). Присутні громадяне („Кыяне”) запитали, з чим прислав їх князь – „молвита, с чимь васъ князь прислалъ”. Посли переказали поручене Ізяславом: про зраду Ольговичів, і що через неї Ізяслав розпочинає з ними війну, а до участи закликує й київську громаду. Кияне вислухавши, заявили, що радо підуть в похід. Тодї оден з присутних звернув увагу на небезпечність від того, що в самім Київі сидить оден з Ольговичів – Ігор, і радив перше забити його, а тодї вже йти на Чернигів, „кінчати” з иньшими Ольговичами. Сї слова незвичайно вплинули на зібрану громаду. Даремно Володимир, потім митрополит, тисяцький київський і другий тисяцький – Володимирів (правдоподібно – волинський) умовляли людей, аби залишили сей замір, неприємний самому Ізяславу. Кияне відповідали, що з Ольговичами не можна дійти до доброго кінця. Нарештї підняв ся великий крик („кликнуша”), і нарід кинув ся з віча до монастиря св. Федора – забивати Ігоря.

Таким чином, і на таких вічах, скликаних князем, де була певна президія, як бачимо – діскусію дуже легко опановувала зібрана маса, і коли вона приходила до афекту, всякий порядок пропадав, і починав ся „клик”, серед котрого вже не мали нїчого робити дальші арґументи. Подібний образок дає нам і революція 1068 р.: громада, прийшовши перед княжий двір, попереду розмовляєть ся з князем, що виглядає до них з вікна своїх сїней; але діскусія починає приберати все більше горячий характер („людьє вьзвыли”, як казали бояре), нарештї підняв ся крик – „кликнуша”, й люде кинули ся розбивати вязницю Всеслава.

Але не завсїди віче виходило таке неспокійне й непорядне. Инакший образок дає віче 1146 р.: після віча, скликаного Ігорем на Ярославовім дворі, вічевики зберають ся самі, з власної інїціативи на нове віче на Подолї, коло Турової божницї. Вони сидять верхи на конях – може й не всї, иньші може й пішки. По нарадї вони закликають до себе Ігоря, щоб вислухав їх бажання. Ігорь виряжає до них брата Сьвятослава, і Кияне ставлять свої вимоги, жадаючи від князя присяги, що вони будуть сповнені. Сьвятослав, злїзши з коня, присягає; тодї злазять з коней Кияне й присягають. Цїле віче отже переходить, судячи по оповідданню лїтописи, зовсїм спокійно, аж пізнїйше розпочинають ся розрухи, викликані мабуть словами Сьвятослава, що він видає тих тивунів, що завинили, на волю громади.

Зберало ся віче, як сказано, на ріжних місцях: в наведених прикладах ми бачимо київське віче зібране на Ярославовім дворі, коло св. Софії; правдоподібно – тут зберали ся головно віча з княжої інїціативи. З власної інїціативи збирають ся Кияне на Подолї коло Турової божницї, або на торговищі (1068 р.). Ізяслав Ярославич по своїм вигнанню навіть перевів був торговище на гору, в близше сусїдство княжого двора; очевидно, торговище було особливо наручним місцем для самовільних віч громади, скликаних без княжої інїціативи, й тому князь хотїв його мати близше під оком.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю