Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц)

Правдоподібно, в анальоґічних обставинах з Київщиною жила й Переяславщина. Але ся взагалї покривджена в історіоґрафії земля так мало про себе дає знати, що говорити про неї треба з особливою обережністю ³⁴). Коли Данило їхав до Татар при кінцї 1245 р., він з Київа поїхав на Переяслав, ”і тут стріли його Татари” ³⁵). Ся обставина, як і те, що лїтописець не згадав (як зробив про Київ), до котрого князя Переяслав належав – піддають гадку, що Переяслав і Переяславщина тодї князя не мали і залежали безпосередно від Татар. Пограничність сеї землї знов за сим би теж промовляла. Переяславських князїв по тім також не чувати, і можна думати, що й тут, як і в Київщинї, тільки часами появляли ся князї. Так в любецькім синодику перед тими путивльськими князями, про яких була вище мова, читаємо імена: ”князя Іоана Димитріевича переяславскаго и княгиню его Марію” ³⁶). Правда, був кн. Іван Дмитрович в Переяславі суздальськім (остатнїй князь на сїм столї, умер 1302), але що суздальських князїв в сїм синодику взагалї не видно, то насуваєть ся гадка, що може то був князь Переяслава руського?

Примітки

¹) Див. т. II c. 253. Про Київщину по татарськім погромі спеціальнїйше говорять згадані вище c. 146 і в т. І прим. 34 статї Максимовича О мнимомь запустЂніи Украины, Антоновича – Кіевъ, его судьба и значеніе до Любл. уніи, Соболєвского Къ вопросу объ истор. судьбахъ Кіева, моя Історія Київщини c. 443 і далї.

²) Recueil IV c. 623, 771.

³) Ibid. IV с. 699.

⁴) Пор. т. II с. 543.

⁵) l. c. c. 718 і 762.

⁶) Рукописи називають його Carton, Carbon, Tyrbon.

⁷) Рукописи Пляно-Карпінї називають його Monti, Manci, Mauci; d'Avezac, видавець Пляно-Карпінї, здогадуєть ся (c. 587), що се Maoutchy, син Джаґатая, а я додам, що се мусить бути Могучій, згаданий в Галицько-волинській лїтописи – Іпат. c. 535.

⁸) Recueil IV c. 668-9.

⁹) „Баскак” – „відпоручник”, намістник (по турецьки), теж саме що по монґольськи значить „даруга”, ріжниця була тільки та, що баскаками звали ся ханські відпоручники в землях підвластних, а даруги – у властивій державі хана (див. Березина Ханскіе ярласки II c. 43-5).

¹⁰) Recueil des voyages IV c. 699-704.

¹¹) Лїтопись, оповідаючи про пониженнє, якого дізнав Данило в Ордї, каже: „Данилу Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею: Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемъ, со братомъ си, инЂми странами – нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называжєть ся” (Іпат. c. 536). Тут лїтописець противставляє давнїйшу славу Данила з його нинїшнїм становищем татарського холопа; отже слова про володїннє Київом належать теж до минулих часів. Зубрицький (III c. 153 і 157) і Шараневич (c. 92-3 і 104) уважали Дмитра Єйковича намісником Ярослава Інгваревича, а сього остатнього – васальом Данила. Але сей здогад добре збив уже Дашкевич (Княженіе Даніила c. 63), вказавши на те, що факт надання Київа по Ярославі Всеволодичу його сину Данилу вказує на володїннє його батька Київом до смерти, а також і на неправдоподібність, аби Ярослав Інгваревич, маючи Київ, сак там не сидїв.

¹²) 30/IX, 1246.

¹³) Се його мабуть називав Карпінї тисяцьким, millenarius.

¹⁴) Jeroslaus dux magnus in quadam parte Rusciae que Susdal nominatur – c. 761: Карпінї певно назвав би його тут князем київським, коли б знав, що Київ до нього належав.

¹⁵) Ор. c. c. 770.

¹⁶) Татїщев (IV c. 20-22) каже, що той подїл волостей зроблено на підставі заповіта Ярослава, і сю звістку прийняв Соловйов (І c. 838), але слова Лавр. (c. 448), що брат Ярослава Сьвятослав, узявши собі володимирський стіл, роздав городи своїм братаничам „якоже бЂ отець имъ урядилъ Ярославъ” дає зрозуміти, що тестамент Ярослава не розтягав ся на володимирський стіл, тому слова Татїщева скорше треба уважати його власним (нездалим) поясненнєм. Те становище, яке Київ займав перед смертию Ярослава, зовсїм не робило його привабною волостию, котру б то Ярослав мав надати свому старшому сину.

¹⁷) Лавр. c. 448-9, Воскр. І. 156-160, Нїкон. II. 136-9.

¹⁸) Полное собр. лЂт. II с. 343, 344, сї звістки повторяє й далї розвиває Синопсис (1823, c. 134); з дослїдників їх прийняли нпр. Антонович Монографіи І c. 226, Дашкевич ЗамЂтки по ист. литов. рус. госуд. c. 59, Квашнинъ-Самаринъ ор. c. c. 222, Экземплярскій Князья СЂверной Руси I с. 39.

¹⁹) Див. c. 161.

²⁰) Stryjkowski І c. 286, 287, 291, 303, 306, 311. Сї звістки повторені у Синопсисї c. 134: автор його не журив ся суперечністю, в якій стоїть залежність Київа від Галича з признаною ним залежністю від суздальських князїв; що правда він стилїзує свої слова досить обережно, не говорячи – котрі властиво князї реально володїли Київом. З дослїдників залежність Київа від Галицько-волинської держави приймали Шараневич (c. 102), Анат. Лєвіцкий (ор_с. c. 168). Владимірскій-Будановь (Населеніе Ю.-З. Россіи до пол. XV в. c. 24 і 32), до певної міри також Молчановський ор. c. c. 147.

²¹) В Галицько-волинській лїтописи можна тільки в однім місцї добачати натяк на залежність Київа від Данила: в оповіданню про холмську катедру св. Івана (c. 559) сказано, що Данило позберав туди ріжні церковні річи з Київщини (з Київа, з Овруча): ”украси же иконы, єже принесе ис Кыева, каменьємь драгымъ и бисером и златомъ: Спаса и пречистоє БогородицЂ, иже єму сестра Федора вда; изъ монастыря Федора иконы же принесе, изо Уручего УстрЂтеньє – оть отца его... и колоколы принесе ис Кыева, другия ту солья”. Але будова сеї катедри припадає на часи, коли Київ зовсїм певно Данилу не належав (сорокові й початок 50-х рр.), тож тут почасти треба розуміти річи давнїйше забрані з Київщини (як нпр. той образ його батька з Овруча), почасти може відступлені Данилу Киянами (чи київськими князями, припустім), коли сам Київ до нього не належав.

²²) Деякі записки того новгородського синодика були подані пок. чернигівським архіепископом Філяретом в примітках до синодика Любецького – вперше в 1863 р. в Чернигівських епарх. извЂстіяхъ ч. 10, а потім в Историко-статистическом описаніи Черниговской епархіи, т. IV c. 36 і далї, видавець при тім не дав нїяких пояснень що до того новгородського синодика, згадує тільки, що до нього подібні ще два – монастирів Ілїнського й Гамалієвського (ibid. c. 35). Сам Філярет, друкуючи записку синодика (на c. 43), не робив з неї нїяких дальших виводів. Квашнін-Самарін в своїй розвідцї: По поводу Любецкаго синодика (московські Чтенія 1873, IV c. 122-3), за ним Дашкевич Болоховская земля – в Трудах c. 105, Зотов О черниговскихъ князьяхъ с. 116, опираючи ся на нїй, висловляли гадку, що Київщина по татарськім погромі перейшла до чернигівських князїв.

²³) абы пошелъ ко Возвяглю, оттуда и кь Кыєву – Іпат. c. 555, про сю кампанїю див. вище c. 87.

²⁴) Неможливо припустити й того, що київський князь був союзником Данила в його боротьбі з Татарами: a priori така відвага зі сторони київського князя зовсїм не правдоподібна, та й лїтописець, говорячи про той похід, мабуть пояснив би се в такім разї.

²⁵) Іпат. c. 575, 588.

²⁶) Лавр. c. 461, Воскр. І c. 182.

²⁷) Гадка, що в Київщинї в другій половинї XIII в. не було князїв, прохоплювала ся й давнїйше у деяких дослїдників. Так неб. Малишевский у своїй розвідцї Яцекь Одровонжъ мнимый апостолъ земли Русской (Труды Кіев. дух. акад. 1867, VI с. 467), не висловляючи ся виразно, виходить з гадки, що по погромі Бату не було в Київі князїв аж до Станислава (згаданого у Стрийковского). Дашкевич у своїй розвідцї про Болоховську землю (Труды II c. 105) між ріжними можливостями припускає й таку, що в Київщинї в серединї XIII в. не було князїв. Пишучи свою історію Київщини в 1890 р., незалежно від таких попереднїх гадок (як бачимо – досить невиразних), котрі я вже пізнїйше запримітив, як інтересні для мене натяки на те, що й у давнїйших дослїдників були такі гадки, – прийшов я до переконання, що князїв у Київі не було аж до початків XIII в. і ширше розвинув та уарґументував сю теорію (Очеркь Исторіи Кіев. земли с. 443). З рецензентів виступав против неї проф. Филевич (Славянское обозрЂніе, 1892), але тільки a priori – уважаючи неможливим, аби руська земля могла жити без князїв; проф. Голубовский (К. Старина 1892, VI) більш здержливо висловив ся, що ”на його погляд ся гіпотеза ще не вповнї підперта фактами”. Иньші рецензенти не ремонстрували, але чи знайшла моя теорія прихильників – тяжко визнати ся, бо не появляють ся працї, які б близше займали ся сею справою. Я сам роблячи далї над сими часами не стрів нїчого, що могло б проти моєї теорії промовляти. В своїй розвідцї про громадський рух я про Київ тільки повторив в скороченню, сказане в Історії Київщини. Перероблюючи сю справу по десяти лїтах, для першого видання сього тому, я змінив деякі другорядні гадки, але в головнім зістав ся при тім самім.

²⁸) Про Володимира й Андрія див. вище; що вони були, мабуть, з путивльської династиї – на се вказує те, що вони записані між путивльськими князями в синодику. Про Федора зараз низше.

²⁹) Арх. Філярет, виписуючи з новгородського синодика ту записку про Івана-Володимира, додає: Въ кіевскомъ послЂ кн. Іоанна и Маріи – „Терентій, Андрей, Феодоръ, Іоаннъ” (ор. c. c. 43). Зотов (с. 118) здогадуєть ся, що сей Феодоръ – то Федір київський 1331 р., що він був брат Володимира-Іоанна, і що Терентій і Андрій теж були київськими князями. Як я зазначив ще в своїй Історії Київщини (c. 466), в київських синодиках мусить бути й більше київських князїв з сих часів, але щоб шукати їх, треба насамперед, щоб сї синодики були видані. Поки ж що, та записка арх. Філярета така, що її анї пришити анї прилатати (він каже: „Въ кіевскомъ послЂ Іоанна и Маріи”..., а що то за Іоанн і Марія – – з його попереднїх записок не можна доміркувати ся). Отже і всякі гіпотези з неї робити на нї що не придасть ся.

³⁰) Оповіданнє маємо в двох версіях, коротшій і ширшій. Коротша в 1 Новг. c. 326-7. Ширша в Супрасльській c. 55, Авраамки c. 68 (в сїй части ся компіляція однакова з Супрасльською) і 1 Новг. c. 52 (в сих трох компіляціях епізод оповідаєть ся майже буквально однаково, близше до коротшої версії), Софійск. времен. І. 320 і Воскр. І c. 203 – з деякими дрібними варіантами; трохи більше відмін в Никонівській II c. 205, але вони не дуже авторитетні; по за тим подробицї ширшої версії варті такого ж довіря, як і коротшої, і я в текстї комбіную обидві версії.

³¹) По анальоґії з Володимиром і Андрієм Федора в науковій лїтературі також часто уважали Ольговичем (Квашнїн-Самарін по поводу Любеч. синодика c. 224, Дашкевич – Болохов. з c. 136, Зотов, ор. c. c. 119, здаєть ся Соболєвский Къ вопросу с. 289). Декотрі як Квашнїн-Самарін і Дашкевич, здогадували ся, що сей Федір – одна особа з Станїславом київським, в ширшій русько-литовській лїтописи (Pomniki do dziejów litewskich c. 15-6), що мав воювати з Гедимином; перше імя мало б бути церковним, друге сьвітським, і Дашкевич поправляє його на Сьвятослава – ЗамЂтки по ист. литов.-рус. госуд. c. 59. Але чи був дїйсно на сьвітї той Станїслав київський – річ дуже непевна: на джерело тяжко спустити ся. Так само зовсїм гіпотетичний здогад Дашкевича (ЗамЂтки c. 61) й Іловайского (Ист. Россіи II пр. 16), що сей Федір київський – то „князь Федоръ Святъславичъ”, звістний як посел Гедимина в Новгород 1326 р. (1 Новг. c. 73-4 і в иньших), тим більше що й не знати, чи Федір київський був залежним від Гедимина. Справедливо піднїс уже Соловйов (І. 923), що навіть князем з руської династиї київського Федора напевно уважати не можна.

В Густинській лїтоп. (c. 350) потім під 1361 р. читаєть ся: „въ КієвЂ на княженіи Феодоръ”, а під 1362 р. сказано, що Ольгерд відібрав Київ від Федора. Самий факт сей належить до дальших роздїлів сеї працї, тут тільки згадую тому, що сього Федора 1361-2 р. можна б уважати одною особою з Федором 1331 р., хоч з того може було б ще за скоро виводити, що він цїлих тих 30 лїт сидїв у Київі. Зрештою й записка Густинської лїтописи не така й дуже авторитетна.

³²) 1. c. c. 737.

³³) Іпат. c. 612.

³⁴) За повним браком відомостей про Переяслав дотепер нїхто анї пробував здати справу з її становища в татарські часи. Моноґрафії про Сїверщину Голубовского й Багалїя промовчують Переяславщину від татарських часів зовсїм, а новійша книжка Ляскоронского про Переяславщину кінчить татарським погромом.

³⁵) Іпат. c. 535.

³⁶) Любецький синодик в вид. Зотова (ор. c.) c. 27 (у Філярета сї імена пропущені). Здогад, що маємо тут князя Переяслава руського, висловив Зотов (с. 113), але в обережній формі, вказавши заразом і на Івана Дмитровича з Переяслава суздальського (про нього – Экземплярскій Великіе и удЂльные князья СЂверной Руси, II с. 6). Тому що перед тим Іваном Дмитровичом переяславським в синодику записаний кн. Димитрий новгородський, можна б припускати, що той Іван Дмитрович переяславський Mіг бути його сином, отже походив з лїнїї князїв Новгорода-сїверського. Але се все тільки здогади. В згаданім уже оповіданню ширшої русько-литовської лїтописи (c. 15) ще є кн. переяславський Олег, але він такий же непевний, як і Станислав київський, що з ним разом виступає.

Чернигівські землї: чернигівський стіл і князї; иньші тутешнї князївства, кн. Брянське, кн. вятицькі, верховські князївства й їх династиї; ослабленнє Чернигівщини й її територіальні втрати.

Отже в Київщинї й Переяславщинї князївсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсїм, і землї по всякій правдоподібности роспали ся на поодинокі міські громади, де тільки часами з'являли ся князї в ролї татарських підручників. В Чернигівщинї було инакше: княжі династиї зацїлїли тут скрізь під татарською грозою й множили ся далї, дїлячи свої – і так уже дрібні волости ¹).

Причину сеї ріжницї в устрою легко зміркувати. Київщина й Переяславщина не мали своїх місцевих княжих династий: тутешнї столи займали князї приходнї, з ріжних династий чужих. Під час похода Бату які були тут князї – по части наложили головою, по части розбігли ся; татарський погром, і ще більше ті відносини, які тут уставили ся, відстрашили князїв – вони перестали сюди тиснути ся, та й тільки. Тим часом в Чернигівщинї була свійська династия, що пустила в землї своє коріннє глубоко. Подїти ся сїй великій, розмноженій династиї не було де, й вона міцно держить ся далї за свої волости та тримаєть ся на своїх столах і під татарською грозою, хоч ся гроза з князями дїйсно не жартувала, як показують численні записки про чернигівських князїв побитих Татарами. Князївсько-дружинний устрій, що правда, й тут виродив ся, але з иньших причин нїж в Київщинї та Переяславщинї: через розмноженнє й крайнє роздробленнє волостей. Через нього князї старої Чернигівщини стратили всяке значіннє і в кінцї зближили ся до становища великих власників земель, дїдичів.

Процес сей в загальних рисах можемо слїдити, бо звістки про чернигівських князїв, хоч спорадичні, таки переховали ся в синодиках, ґенеальоґіях і в північних лїтописних збірниках ²).

Чернигів мабуть зістав ся й далї старшим столом. Любецький синодик титулує чернигівських князїв великими князями; можна вказати також на таку подробицю, що не тільки Михайло Всеволодич, оден з великих руських князїв, як його зве Пляно-Карпінї, сїв у Чернигові по татарськім походї, але й пізнїйший чернигівський князь, з 1250-х рр., Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський. Але пізнїйше в Чернигівщинї мабуть уже не практикувало ся „лЂствичноє восхожденіе”, таке як в передтатарські часи, коли князь, дістаючи чернигівський стіл, відступав свій дотеперішнїй безпосередно молодшому по собі свояку. На се вказує історія Романа брянського: в Любецькім синодику він зветь ся вел. князем чернигівським, те саме кажуть про нього й ґенеальоґії, і по всякій правдоподібности він дїйсно був чернигівським князем, але в лїтописних звістках зветь ся увесь час князем брянським: очевидно, бувши князем брянським перед тим, нїм дістав чернигівський стіл, Роман і пізнїйше задержав Брянську волость, не передав її молодшим своякам.

Ряд чернигівських князїв XIII-XIV в. дає нам Любецький синодик, але ряд сей, очевидно, не повний: за мало тут як на стілький час тих чернигівських князїв, а деякі прогалини можемо таки виразно сконстатувати: так не знаходимо тут згаданого уже Андрія Всеволодича, Василькового зятя. Ряд сих князїв представляєть ся так: по Михайлу Всеволодичу згаданий тільки в любецькім синодику Всеволод-Лаврентий Ярополчич, стриєчний брат Михайла Всеволодича (внук чернигівського князя з к. XII в. Ярослава Всеволодича). Проминений в синодику Андрій Всеволодович, найскорше – молодший брат Михайла, а може і син згаданого що йно Всеволода, згадуєть ся в Волинській лїтописи, коли женив ся 1259 р. з Васильківною ³). В Любецькім синодику по тім Всеволодї є ще другий: Всеволод-Семен чернигівський (не титулований вел. князем, а тільки князем), про котрого нїчого більше й не можна сказати ⁴). По нїм наступає „Роман Старий” – син Михайла Всеволодича, в лїтописях звістний в рр. 1263-1285, все з титулом князя брянського; осїдком його в 1263 р. був Брянськ, але не знати, чи був уже тодї він чернигівським князем. Се одинокий чернигівський князь, про котрого щось трохи більше знаємо – завдяки його родинним звязкам з волинськими князями ⁵). Його син Олег, згаданий в лїтописи в подїях 1275 р., мабуть був теж вел. князем чернигівським; його ототожнюють з в. кн. чернигівським Леонтиєм синодика, що потім постриг ся в черцї з іменем Василя ⁶); синодик додає при тім замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей – очевидно своїх підданих; чи мало б се означати приблизне число людности в тодішнїм Чернигівськім князївстві? По нїм синодик вичисляє з титулом чернигівського князя ще чотири особи: кн. Дмитра, вел. кн. Михайла Дмитровича, в. кн. Михайла Олександровича і в. кн. Романа Михайловича ( † 1401).

Про иньші волости Сїверщини, окрім Чернигова, ми маємо відомости переважно в самім лише Любецькім синодику. Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке ⁷). Уставити династичні відносини тих князївств зовсїм не можливо – так припадкові й бідні наші відомости. З князївств сих найбільший розголос в 2-ій пол. XIII в. дістало князївство Брянське завдяки свому князю Роману, що був потім також і князем чернигівським. Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити) ⁸). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”. Потім одначе Брянське князївство підупало, й на початку XIV в. його забрали смоленські князї ⁹).

Про князївства в басейнї Оки, в землї Вятичів маємо відомости в московських ґенеальоґіях, завдяки тому, що в XV-XVI вв. сї князївства увійшли в склад Московської держави, а їх князї – в склад московського боярства. Тутешнї княжі династиї виводять ся сими ґенеальоґіями від трох молодших синів Михайла Всеволодича. Хоч вповнї на докладність виводів сих ґенеальоґій тяжко спустити ся (подекуди є очевидні неправдоподібности), але в своїй основі вивід сей можливий: як ми бачили, в перед-татарські часи земля Вятичів була спеціальним доменом чернигівських князїв і дуже правдоподібно могла належати Михайлу перед його смертию, а його сини, випросивши собі потвердження в Ордї, могли посїсти й задержати сю землю в своїх руках і далї. В такім разї чернигівський стіл зістав ся без сього головного свого ресурса, і се дїйсно таки фактично стало ся безперечно; ся обставина мабуть і вплинула на ослабленнє чернигівського стола й занеханнє старої практики переходу князїв, яке я вище зазначив для другої половини XIII в.

По ґенеальоґіям Вятицька земля мала бути так подїлена між Михайловими синами. Кн. Мстислав Михайлович дістав Карачев і землї між Десною й Окою – пізнїйші князївства Козельське, Мосальське, Болховське – волости князїв Козельських, Мосальських, Болхівських; окрім того від нього вели свій початок княжі роди кн. Звенигородських і Єлецьких, але сї волости ледво чи належали коли до Чернигівського князївства, отже звязь була хиба династична, а не територіальна. Кн. Семен Михайлович дістав, окрім Глухова в Сїверщинї, землї на верхнїй Оцї, з городом Новосилем, і з них потім вийшли волости Новосильська й Білевська, з князями тих же імен – Новосильськими, Білевськими, Одоєвськими; від нього ж виводили свій рід князї Воротинські, хоч ся волость лежить уже в иньшім комплєксї земель. Найбільше мали роздробити ся землї найменьшого з Михайловичів – Юрия, що мав дістати землї середньої Оки з городом Торусою; з них сформували ся князївства: Торуське, Мезецьке (або Мещовське), Борятинське, Конинське, Мишецьке (Мишега), Волконське й Оболенське, – волости князїв Торуських, Мезецьких, Борятинських, Мишецьких, Волконських і Оболенських ¹⁰).

Таким чином в другій половинї XIII в. Чернигівське князївство роздробило ся на превелике число дрібних князївств, і дробило ся потім неустанно далї. Се дробленнє зводило силу князїв чернигівських волостей, вони тратили всяке значіннє й не могли опирати ся не тільки Татарам, але й сусїднім руським князям: протягом XIII і XIV в. давнє Чернигівське князївство поносить ріжні страти на користь сусїднїх земель. Так в Брянську під 1309 р. стрічаємо ми смоленських князїв: сього року князь брянський Василь Олександрович, з смоленської династиї, мусїв утїкати з Брянська від свого стрия Сьвятослава Глїбовича. Сьвятослав засїв Брянськ, але на другий рік вернув ся Василь з Татарами, і пішов відберати свою волость. Митрополит Петро, що був тодї в Брянську, радив Сьвятославу або подїлити ся з Василем, або тїкати від Татар; але Сьвятослав покладав ся на силу й прихильність Брянцїв і відповів митрополиту: „Брянцї, господине, мене не пустять, хочуть за мене голови свої положити”. Та коли прийшло до битви з Василем, Брянцї „видали князя Сьвятослава, бувши коромольниками: кинули стяги (корогви) свої й утїкли”. Сьвятослав наложив головою, і Василь знову опанував Брянськ, а потім ще з Татарами напав на сусїднє князївство Карачевське, й „убив” карачевського князя Сьвятослава Мстиславича ¹¹). Коли Карачевське князївство було потім прилучено до Брянська, то се було б новою утратою чернигівських князїв на користь смоленських.

Були утрати й на иньших границях – рязанській і московській. На рязанській нпр. можемо вказати Лопасну, звістну нам як чернигівську волость XII в.: її забрали рязанські князї, а від них московські (звістки про Рязанське князївство взагалї бідні, тому й не можна докладнїйше сконстатувати чернигівських утрат на сїй границї). Між московськими волостями XIV в. знаходимо нпр. такі чернигівські волости як Перемишль, Тростна, Серпухов ¹²).

Славна колись династия Ольговичів малїла і сходила на нїщо.

Примітки

¹) Про Чернигівщину в татарські часи головна праця Зотова – О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и о Черниговскомъ княжест†въ татарское время, 1893 (з IX т. лЂтописи занятій археографической коммиссіи). Хоч його ґенеальоґічні елюкубрації часом досить карколомні, і взагалї що до наукового методу працї можна богато закинути (див. мою рецензію в Записках т. V), але поданий тут Краткій очеркь Исторіи Черниговскаго княжества въ Татарское время – се найлїпше, що ми досї маємо. Моноґрафії Голубовского й Багалія хоч своєю границею ставлять середину XIV в., для остатнього столїтя дають лише кілька загальних уваг.

Джерелами для історії чернигівських княжих родів окрім синодиків (властиво поки що тільки Любецького, бо иньші не видані) й лїтописей та лїтописних збірників, служать ще ґенеальоґії потомків чернигівських князїв – видані в Х т. Временника московського історичного товариства. На жаль, для сих князїв досї не зроблено чогось подібного до цитованого мною вище катальоґа північних князїв Екземплярского.

²) Ся остатня обставина мусить піднести в наших очах argumentum a silentio, яким служить брак звісток про князїв київських і переяславських для виводів про упадок княжої власти: як би там держала ся княжа власть, звістки про неї хоч би зрідка трапляли ся в лїтописних збірниках

³) Іпат. c. 561-2: нача отдавати дщерь свою Олгу за ЂАндрЂя князя Всеволодича Чернигову. Зотов на тій підставі, що в Любецькім синодику його нема між в. князями, міркує, що Андрій під час свого весїля не був чернигівським князем, а тільки жив у Чернигові при батьку; але біда в тім, що в Любецькім синодику нема сього Андрія й зовсїм, бо той Андрій, на котрого міркує Зотов, стоїть занадто далеко.

⁴) Филярет, за ним К.-Самарін і Зотов уважають його сином Володимира Ігоревича, згаданим у Галицькій лїтоп. під р. 1206.

⁵) Іпат. c. 568-9, 575-7, Лавр. с. 459 (в Воскр. І.179 він хибно названий „пронським”). Пізнїйша історія Свинського монастиря (на Деснї) оповідає, що його заснував Роман в 1288 р. – Древняя россійская вивліоθика2 XIX c. 284-5.

⁶) Записка синодика звучить так; „и сына єго князя Олга Романовича ; вел. князя чер. Леонтія, оставившаго дванадесять темъ людей и пріємшаго ангельскій образъ; во иноцех Василія” (c. 26). Філярет (Русскіе святые, 1865, вересень c. 121) покликуєть ся на якийсь „рукописний календар” (рукописные святцы), де Олег Романович має в чернецтві імя Леонтия. Се давало б можливість дїйсно звязати ті дві записки синодика докупи (тим більше, що сам Філярет далї зве вже Олега в чернецтві Василем – отже міг помилити ся в тім, що Леонтий було чернече, а не хрестне імя). Біда тільки в тім, що про той „рукописний калєндар” нїчого більше не знаємо; ануж автор того „калєндаря” скомбінував се все як раз з Любецького синодика? (пор. ще Описаніе Чернигов. еп. IV c. 41).

⁷) Для катальоґу чернигівських волостей в синодику маємо: кн. Федора Мстиславича (поправляють на „Мстислава”) новгородського, Константина Давидовича новгородського і кн. Дмитра новгородського, кн. Михайла Андрієвича трубецького, кн. Михайла глухівського, кн. Івана Романовича путивльського, кн. Івана путивльського, кн. Андрія рильського, кн. Василя рильського, кн. Георгія курського, кн. Дмитра курського (виписую тільки тих, котрих князївство означає сам синодик, – а се робить він не завсїди). В лїтописях маємо: Романа брянського (див. вище прим. 1), а в звістнім епізодї про баскака Ахмата – Олега кн. рильського і воргольського та його свояка кн. Сьвятослава липовецького.

⁸) Іпат. c. 569, 575-7. Пізнїйша ґенеальоґія каже, що Роман наложив головою в Ордї (Временникъ X. 68), але що лїтописи того не кажуть, і синодик такої смерти його не нотує (як робить при иньших), то я думаю, що Зотов (с. 197) мав право, не приймаючи сеї звістки ґенеальогії.

⁹) Виїмкове становище, яке займає між тодїшнїми сїверськими князями Роман, завдяки звісткам про нього Волинської лїтописи, було причиною, що в історіоґрафії дуже перецїнювано значіннє брянського стола в ті часи. Так Антонович (Моноґрафіи І c. 113) думав, що Брянськ став взагалї новим центром Вятицької землї; сей погляд знаходимо потім і у Багалїя (c. 308-9) і у Зотова (с. 191). Зотов думає, що в другій половинї XIII в. брянські князї були заразом чернигівськими (eo ipso?). Для сих здогадів властиво нема нїякої основи. Уже та обставина, що Брянськ захопили в 1-ій пол. XIV в. смоленські князї, не дозволяє його уважати полїтичним центром Чернигівщини. Але то факт, що Брянськ був тодї одним з визначнїйших міст, й там, може від часів Романа, перебував з часта чернигівський епископ, так що в 1-ій пол. XIV в. він часом навіть титулуєть ся без ріжницї то чернигівським то брянським – див. Теоґностові протоколи у Реґеля Analecta Byzantina с. 56 (1335), пор. 55.

¹⁰) Временникъ т. X – Родословная книга с. 46, 68-72, 155-7, 240-5. В лїтописях стрічаємо: кн. Сьвятослава Мстиславича карачевського (1310), Олександра новосильского (1326), Андрія Мстиславича козельського (1339), Константина Юриєвича оболенського (1368), Федора торуського (1380): Воскр. І с. 200, 205, II с. 16, 39, Никон. II с. 178, 190.

¹¹) Воскр. І с. 185, Никон. II с. 177-8.

¹²) Собраніе государственныхъ грамотъ т. I с. 31-2.

Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом; обовязки супроти татарської зверхности; князї в Ордї; деморалїзаційний вплив татарської зверхности і переміни внесені нею в житє заднїпрянських князївств. Еміґрація боярства й духовенства з поднїпрянської України, перенесеннє митрополичого престола з Київа, упадок культурного житя на Поднїпровю.

Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї – на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах.

На територіях безкняжих житє вертало ся до форм переддружинних; громадська самоуправа вертала собі своє автономне значіннє; віче й місцеві „лїпші мужі”, що колись „держали землю”, знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них в части або в цїлости княжими аґентами. У внутрішнї відносини громад Татари мабуть не мішали ся – хиба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодїшнїх відносин образок русько-татарських відносин на Поділю, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнїйшою русько-литовською лїтописею: громадами правили отамани, очевидно з місцевих „лїпших людей”, з котрими пізнїйше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, „входять у приязнь” і наново орґанїзують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки зберати дань від сих атаманів ¹).