Текст книги "Історія України-Руси. Том 3"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц)

Тисяцький з початку був воєнним начальником в цїлім окрузї, що тягнув до головного города. З огляду, що пізнїйші землї могли сформувати ся вже за князївських часів, а в давнїйші часи полїтичні округи могли бути меньші, і земських центрів могло бути більше, то й число тисяцьких могло бути більше (розумієть ся там, де ся орґанїзація істнувала, бо загальною вона, мабуть, не була). В XI-XIII в. ми стрічаємо тисяцьких переважно тільки в центрах цїлих земель: в Київі, Чернигові, Переяславі, Володимирі, Турові, Перемишлї, Галичу. Але поруч того, мабуть як пережиток давнього, стрічаємо ми їх в київських пригородах Вишгородї і Білгородї, а в Чернигівщинї – в Сновську (Сновская тысяча) ²⁴). Округ тисяцького називаєть ся „тисяча”, так само і уряд.

Іменує тепер тисяцького вже князь, як ми вже бачили ²⁵); близькість сього уряду до князя показуєть ся і в тім, що тисяцькі залюбки звуть ся іменем свого князя, замість сказати: тисяцький вишгородський, кажуть: тисяцький Давидів (вишгородського князя) ²⁶). По князю се найбільша сьвітська особа, найбільший урядник в землї; в неприсутности князя він заступає його, мов би його намістник: так в 1146 р. під час походу Ізяслава в Київі найстаршою особою, по волинськім князю Володимиру, що тим часом перебував там, і митрополитї, виступає тисяцький київський Лазар ²⁷). Тим же значіннєм тисяцького в княжій управі поясняєть ся, чому при народнїх повстаннях на князїв, в першій лїнїї по князю нарід звертаєть ся на тисяцьких (київські повстання 1068 і 1113 р.).

Воєнний характер власти тисяцького видко з його другого титула: „воєвода”; уряд його називаєть ся також „воєводством”: „воеводьство держащю Киевьской тысящи Яневи” ²⁸); титул воєводи одначе ширше нїж титул тисяцького, і не кождий воєвода був тисяцьким. В принціпі тисяцький був начальником „воїв” – народнього війська, хоч не раз проводив і княжою дружиною ²⁹). Але що він був не тільки воєнним урядником, а уряд його мав і загально-адмінїстраційний характер, видко з таких виразів як „держати тисячу”, „тисящю предержащю и весь рядъ” ³⁰); те-ж видко з вище вказаного значіння тисяцького як княжого намістника, нарештї – з того характеру, який прибрали низші урядники тієї десяточної орґанїзації – соцькі і десятники.

Тисяча обіймала собою, очевидно, город і городську околицю, що тягнула до нього. Тутешня людність подїляла ся на сотнї й десятки. Звістки про сю орґанїзацію з часів давньої Руської держави дуже скупі, так що для доповнення їх приходить ся звертати ся до пізнїйших часів. Соцьких було в Київі кілька, і в XII в. вони були вже княжими урядниками, як видко з повстання 1113 р. З контрибуції, наложеної на Берестян 1289 р. видко, що сотня – „сто” тут була адмінїстраційно-фіскальним подїлом підгороднїх людей: їх оподатковують „сo ста”, натуралїями, тим часом як „горожане” платять осібно грошеву дань ³¹). І пізнїйше в Галичинї й на Підляшу до сотень належала підміська, замкова, переважно реміснича, але також і хлїборобська людність ³²). Одначе таке вилученнє міської людности з сотного подїлу було, по всякій імовірности, фактом пізнїйшим, судячи по тому, що в Новгородї і Ростово-суздальських краях сотна орґанїзація обіймала як раз міську людність, в противність сїльській ³³).

Сотня складала ся з десятків. Десятники згадують ся тільки раз – в лїтописній повісти про Володимира, разом з соцькими ³⁴). Пізнїйше на Українї стрічаємо подїл на десятки і по містах і по селах: в сїльських громадах поруч отаманів бачимо десятників, як урядників в порівнянню з ними низших, а часом вони заступають місце отамана або війта ³⁵).

Всї отсї урядники в XI-XIII в. мали характер воєнно-адмінїстраційний, а по части й фінансовий, юрисдикцію мали хиба спеціальну, а суд переважно не належав до них: анї до тисяцьких, тим меньше до соцьких і десятників. Бачимо, що в Київі і Вишгородї, де сидїли тисяцькі, суд належить до тивунів як особистих заступників князїв, що сидїли в тих містах і правили суд – як не самі то через своїх тивунів, а не тисяцькі ³⁶).

Тисяцькі, як бачимо, істнували тільки в декотрих міських округах. В тих міських округах, де їх не було, воєнно-адмінїстраційні функції сповняли іменовані князем „посадники”. Близших подробиць про їх управу ми маємо дуже мало. В одній статї Руської Правди згадуєть ся посадник з полїційно-адмінїстраційними функціями: він дає свого отрока, коли хто знайшов утїкача-холопа і хоче його арештувати ³⁷). З одного лїтописного тексту виходить, що посадники правили суд ³⁸).

Як судові аґенти, звістні нам з лїтописей княжі тивуни і посадники; „судии”, „судящии”, згадувані в иньших памятках ³⁹), в наших лїтописях не звістні з сим іменем, і воно очевидно не було їх технїчною назвою, а загальною – взагалї для урядників з правом суда. Як низших аґентів при судї знаємо „вирників”, „метальників”, „мечників”, „дїтських”, „отроків”.

З спеціально-полїційними компетенціями знаємо „осмників”. В давнїй Руси осмник згадуєть ся тільки раз, в Київі, і з сеї звістки бачимо, що то був урядник важний, бо приймав у себе самого князя (Юрий захорував в останнє, попивши на пиру у осмника Петрила ⁴⁰), але про його уряд нїчого не знаємо. В старій новгородській уставі про мости осмник доглядає сих мостів і бере за те „поплату” ⁴¹), в Київі XV в. осмник зберав торговельні оплати, доглядав порядку й моральности в містї й засїдав в подібних справах в мішанім церковно-цивільнім судї ⁴²).

Міських укріплень і мостів, їх будови й направи доглядають осібні „городники” й „мостники” (пізнїйші городничі й мостовничі) – вони пильнують обовязків людности супроти сих будов і при контролї поберають з них оплати, які князї старали ся управильнити своїми таксами, аби не здирали людей ⁴³).

Як фінансові аґенти звістні „митники”; вони зберали поплати на мостах і торговельних шляхах та на торгах, де заразом сповняли маклєрську функцію – санкціонували купно-продажу, як урядові сьвідки ⁴⁴).

По за сїєю адмінїстраційною схемою зіставав ся ще широкий простір, де княжі аґенти з'являли ся дуже рідко й взагалї мали дуже невелику інґеренцію, особливо в перших віках – се самоуправа сїльських і міських громад.

Справедливо зауважив оден з дослїдників історії руського права, що тільки тому княжа адмінїстрація могла задоволяти ся такою слабо розгалуженою орґанїзацією, бо в руках міських і особливо – сїльських громад зіставала ся більшість адмінїстраційних функций. В сїльських (а певно і дрібних міських) округах княжі урядники з'являли ся тільки наїздом. Княже полюдиє – періодичні об'їзди підвластної території заступило полюдиє княжих урядників; се видко з того значіння, яке сей термін задержав в лїпше законсервованих місцевостях України ще в XVI в.: селяне „полюдє з давнїх часів дають на поклін підстаростї в певних часах, як він приїздить до них на ґрунт” ⁴⁵). Що вирник, себто княжий судовий аґент, що зберав вири, тільки періодично приїздив у громаду, видко з Ярославової устави, що ограничує його побут в громадї тижнем ⁴⁶). Пізнїйше, в XII-XIII в., з дальшим розвоєм княжої адмінїстрації, її розгалуженнєм та помноженнєм числа княжих урядників, їх участь в житю громади мусїла збільшати ся (в сїм напрямі ішла суспільна еволюція). Але і далї управа, збір податків, полїція, суд в певних розмірах зіставали ся при громадах поодиноких і збірних – т. зв. пізнїйше копах. Тільки слїди сеї дїяльности громади в джерелах тих часів дуже слабі і стають зрозумілими лише в порівнянню з пізнїйшим – що правда – теж не дуже богатими, бо дїяльність громади взагалї рідко дає себе знати в документах вищих урядових і судових інстанцій.

В Руській Правдї ми маємо постанови про відповідальність громади за злочин, що став ся на її території ⁴⁷); в інституції дванадцяти сьвідків бачать звичайно суд громади в цивільних справах ⁴⁸). Що дани громада платила певною сумою, потім роскладаючи між громадян від себе, про се сьвідчить хоч би згадана устава вирника, де уставляєть ся певна норма натуралїй, яку громада має виплатити вирнику, або устава Мстислава про ловче, де теж уставляєть ся певна великість ловчого „со ста” і з міста, незалежно від числа господарств. Теж саме бачимо і в уставі смоленської катедри, де означуєть ся великість дани, яку постійно дають деякі громади. Ся-ж устава дає підстави думати, що громади викупали від князя певною сумою всякі судові оплати, і таким чином зовсїм увільняли ся від судової інґеренції князя й його урядників та переймали суд в цїлости на себе. З рештою про суд громади будемо говорити зараз низше.

Примітки

¹) „Дума” в наших джерелах уживаєть ся тільки як nomen actionis: кн. Володимир „думы не любяшеть с мужми своими” (Іпат. с. 445), ”бояре думающеи” – Іпат. с. 434, „сЂдше думати с дружиною” – звичайне княже зайнятє в Мономаховій науцї – Лавр. c. 238.

²) Про боярську думу спеціальна праця Ключевского Боярская дума древней Руси, 3 вид. 1902 (до давньої Руси належать гл. 1 і 2), СергЂевича Русскія древности т. II в. 2 – дві глави спеціально присьвячені думі (одна має характер доґматичний, друга – огляд лїтератури), В.-Буданова Обзоръ c. 48, Загоскина Исторія права московскаго государства, т. II вид. 1. Погляд Буданова о стільки ориґінальний, що він уважає „думу'' одним з основних елєментів устрою землї на рівнї з вічем і князем; але в дїйсности дума без князя не може істнувати, се його прибічна рада, а не самостійний елємент. Противно, Серґєєвіч виступає проти погляду, що княжа дума була постійною, сталою інституцією, з більш меньш докладно означеним складом і компетенцією, і бачить у ній тільки „акт думання, наради князя з людьми, яким він вірить” (c. 337). Критику сього погляду дав я в Записках т. XVIII (H. Хронїка c. 9-10): дума не була тільки актом, а й інститутом, як невідмінний елємент княжої управи, і нарада вела ся не з тим кому князь вірив, а з тими, кому становище давало право на участь у всїх важнїйших княжих плянах.

³) Лавр. c. 238.

⁴) Іпат. c. 416.

⁵) Іпат. c. 151-2.

⁶) Іпат. c. 444.

⁷) Іпат. c. 367.

⁸) Іпат. c. 358.

⁹) Іпат. c. 371.

¹⁰) Нпр. при компромісї Ізяслава з Вячеславом – Іпат. c. 278.

¹¹) Пор. звістку лїтописи, що Всеволод Ольгович задарював бояр Мстислава і тим відтягав війну – Іпат. c. 209, також c. 275 – про Юрия.

¹²) Іпат. c. 54, 73, 74. Про участь земських людей в княжій радї в лїтературі погляди ріжнять ся. Ключевский бачив кардинальну ріжницю княжої ради Х в. від пізнїйшої в тім, що в пізнїйшій не було вже репрезентантів громади; се одначе не дуже правдоподібно, та й лїтописна повість про Володимира належить до кінця XI або початку XII в. і брати її як документ відносин як раз Х віку – не безпечно. Про иньші погляди учених в сїй справі див. мою Історію Київщини c. 331-2.

¹³) Про участь духовенства в княжій радї – окрім Іпат. c. 87 іще 459-60; правда, тут не говорить ся виразно, що духовні особи подавали свої гадки на засїданнях боярської ради, але полїтична нарада князя з митрополитом à part не так правдоподібно виглядає, порівняти з рештою склад ради галицьких князїв XIV в.

¹⁴) Іпат. c. 484: „король (угорський) посла великого дворьского Пота, поручивъ ему воєводьство надо всими вои”. Дїйсно, Пот (Poth або Poch – Поч) був у тім часї палятіном угорським: з сим титулом він стрічаєть ся в документах 1209 до 1211 р., див. індекси до угорських діпльоматарів – Czinár Index alphabeticus codicis dipl. Hungariae c. 525, Kovács Index alph. cod. Arpadiani continuati c. 819.

¹⁵) Іпат. c. 372: „яша... Олексу дворьского”, у Мстислава Ізяславича, 1169 р. Висловляла ся гадка, що в старших памятках тому відповідає княжий „тивун огнищный”, але се дуже гіпотетично.

¹⁶) Іпат. c. 518, 527, 535 – дворський (дворьскый, дворсъкый) Григорий, Андрій. Дворський Андрій взагалї відогравав дуже важну ролю на дворі Данила; дворський Яків, згаданий за його часів в Іпат. c. 530, мабуть був Васильків, як і дворський Олекса c. 556; що дворський був у Данила оден, на се вказує те, що часом лїтописець не зве його по імени, а тільки титулом – нпр. c. 527, 552-3. Про уряд дворського див. Серґєєвіча Юрид. древности І 393 і далї (але тут дуже мало про дворських українських) і дещо у Линниченка Суспільні верстви Гал. Руси с. 14.

¹⁷) Chotkone iudice nostre curie – на грам. 1334, Wascone Kudrynowicz iudice curie nostre – на грам. 1335 (про видання грамот в прим. 11).

¹⁸) Про московських дворецьких у Серґєєвіча 1. c.

¹⁹) Іпат с 527

²⁰) Іпат. c. 525 (в Галичинї), Лавр. c. 433 (в Київщинї) – оба рази з XIII в.

²¹) Іпат. c. 304.

²²) Іпат. c. 326: Ростислав: по смерти Вячеслава „съзва мужи отца своего Вячеславли и тивуны („и казначЂи” додає Воскр. І. 62) и ключникы, каза нести имЂнье отца своего передъ ся, и порты, и золото, и серебро”.

²³) Див. т. I с. 347-9. Линниченко поставив був здогад, що десяточна орґанїзація обіймала лиш замкових слуг (Сусп. верстви c. 116), але се об'ясненнє не годить ся з нашими відомостями з староруських часів.

²⁴) Чернигівський тисяцький – Іпат. c. 357, володимирський і туровський (Андріїв і Вячеславів) – c. 211, перемишльський – c. 490, галицький – c. 527, про переяславського и білгородського див. вище c. 225, вишгородський – Іпат. c. 365-6 (Радило, Давидів тисяцький), сновський – Іпат. c. 268. Не знати, чи згаданий в походї Ігоря на Половцїв „тисячкого сынъ и конюшый єго” (Іпат. c. 437) був сином тисяцького чернигівського, чи може новгородсїверського; але в Новгородї сїверськім тисяцького зрештою не знаємо.

²⁵) Див. c. 225.

²⁶) Деякі як Бестужев-Рюмін Рус. Ист. І. 210, В.-Буданов Обзоръ c. 84, хотїли відріжняти тисяцьких княжих від тисяцьких земських, але се похибка: звичайно тільки ті князї мають тисяцьких, що сидять в більших земських центрах, де були тисяцькі. Поґодїн, кажучи, що „у всякого князя був тисяцький'' (ИзслЂд. VII c. 190), зробив скороспішний вивід з тих фактів, які мав у лїтописи. Підозріннє може будити хиба тисяцький городенський – кн. Мстислава Всеволодовича (Іпат. c. 375). Хоч нема нїчого неможливого, що в Городнї тисяцькі були й перед тим, нїм він став осібною княжою волостию, але можливо, що на взір иньших земель князї, часом бодай, творили собі сю посаду і в таких своїх столицях, які сього уряду давнїйше не мали.

²⁷) Іпат. c. 245-7, Лавр. 300-1, див. вище c. 220.

²⁸) Іпат. c. 146.

²⁹) Нпр. у походї Мстислава на Кривичів князї волинський і турово-пинський висилають своїх тисяцьких (Іпат. c. 211), певно – не з „воями”, а з дружинними полками.

³⁰) Лавр. c. 450 – про тисяцького в Володимирі суздальськім.

³¹) Іпат. c. 613.

³²) Див. про се В.-Буданова Крестьянское землевладЂніе въ Зап. Россіи – Чтенія київські VII c. 26, Любавскій Областное дЂленіе c. 428, Линниченка Сусп. верстви c. 111 і д.

³³) Умова Новгородцїв з Казимиром § 21 – Хрестоматія В.-Буданова І c. 208, Обзоръ В.-Буданова c. 140-1.

³⁴) Іпат. c. 86.

³⁵) Див. т. V c. 365 і 367, і моє ж Барское староство c. 303, Линниченко ор. c. c. 113 і далї.

³⁶) Звістна історія з тивунами київським і вишгородським 1146 р. – Іпат. c. 229.

³⁷) Карамз. 125: в сїм кодексї виступає вже новий термін: намістник, але в иньших кодексах маємо посадника.

³⁸) Див. низше c. 241.

³⁹) Руська Правда – Карамз. 70, анонїмна повість про чуда Бориса і Глїба. Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ в вид. Срезневского с. 78.

⁴⁰) Іпат. c. 336.

⁴¹) Р. Правда – Кар. 134.

⁴²) Київські устави 1494 і 1499 р. – Акты Зап. Рос. I. 145, 194-5, пор. Литов. Метрика вид. Арх. Ком. с. 578.

⁴³) Р. Правда Ак. 43, Карамз. 108-9.

⁴⁴) Іпат. c. 288, Руська Правда Карамз. код. 33, 36, також грамота Андрія Юриєвича 1320 р. в Kodeks dyplom, m. Krakowa c. 14 (theolonatores, sic!).

⁴⁵) Люстрація Ратенського староства – Архивъ Югозап. Россіи VII 2 c. 280.

⁴⁶) Р. Правда, Ак. 42.

⁴⁷) Ак. 3-5.

⁴⁸) Ак. 14. В.-Будановъ Обзор с. 510, 630-2, СергЂевичь Лекціи и изслЂдованія с. 229; СобЂстіанскій Круговая порука у Славянъ по древнимъ памятникамъ ихъ законодательства, 2 вид. 1888, Грыцко – Участіе общины въ судЂ по Русской ПравдЂ, Архивъ истор. и практ. свЂдЂній 1863, V.

Суд – роди суду, суд громадський і його відносини до княжого, суд княжий, судові аґенти, форми процесу – слїдство, роля покривдженого, роля судиї, судові докази, ордалїї, виконаннє судового рішення.

Про орґанїзацію суду знаємо ми дуже мало: наші правні джерела надзвичайно бідні такими відомостями ¹).

Суд в сї часи, очевидно, був чотирох родів: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд домінїяльний. Про церковний буде мова в оглядї церковного устрою, про домінїяльний можемо тільки сказати, що княжий суд не мішав ся зовсїм у відносини „господина” до його холопів, значить – не ограничував його суду над своїми невільними підданими нїчим, а над наймитом давав дисциплїнарну власть, звязану з обовязками наймита: признавав за паном право „бити” закупа ,,про дЂло”, за провину, але зіставляв за закупом право скаржити ся в княжий суд ²).

Про громадські суди наші правні збірки – Руска Правда – не кажуть нїчого, як не кажуть з рештою нїчого й про духовні суди, займаючись тільки княжим судом. Але громадський суд безперечно істнував: суд сїльської громади в меньш важних справах і суд старцїв з більшого округа в важнїйших справах – пізнїйший копний; на се вказує істнованнє таких судів в пізнїйших часах, а натяк маємо і в самій Р. Правдї, бо з неї виходить, що громада може видати або не видати провинника, себто прийняти на себе сплату викупа або нї: таке чи иньше рішеннє громади, очевидно, могло стати ся тільки після оцїнки нею вчинка свого громадянина, а се вже й буде властиво судом.

Щоб зміркувати відносини громадського суду до княжого, не треба спускати з очей історичної перспективи; княжа адмінїстрація, а з нею й княжий суд розгалужував ся поволї: на початках княжі суди були дуже рідкі, в більших тільки центрах, і поволї з'являли ся в меньших. При такій рідкости княжих судів очевидно, що переважна маса справ мусїла рішати ся й кінчати ся в громадських судах; в княжий суд могли переносити ся тільки деякі більш круті справи, де сторони не задоволяли ся громадським присудом. Такі справи могли приносити ся княжим урядникам при їх об'їздах, як приносять скаргу Яну Вишатичу Білозерцї.

По за тим князь полишав громадським судам, мабуть, повну свободу і тільки висилав від часу до часу своїх аґентів – „вирників” або „ємцїв” (від „имати” – збірщиків) зберати вири й продажі, які мали йти до княжого скарбу з провинників. Такий збірщик в своїх об'їздах з'їздив на ґрунт до громади з своїм „отроком” та з писарем – „метальником” і зіставав ся тут на кілька день, збераючи вири; за сей час громада мусїла його годувати з кіньми і з цїлою компанїєю, й се було не малим стимулом для неї – спішити ся з збираннєм грошей. Щоб одначе ограничити надужитя, вже Ярослав обмежив побут збірщика найбільше до тижня і визначив таксу, чого міг він жадати від громади ³). Окрім удержання під час свого побуту в громадї, збірщик діставав певний процент з зібраних грошей від князя (від вири показано в таксї 20%, але правдоподібно процент міняв і залежав від ранґи особи того урядника, що їздив збирати) та певні грошеві плати від громади: „ссадная гривна”, 10 кун „перекладної” вирнику, а писарю – метальнику осібно.

З того що в фундаційній грамотї смоленської катедри дохід від вир князь рахує на певні з гори звістні цифри, висловлений був здогад, що громади, мабуть, відкупали ся певною постійною платою від обовязка давати вири (й продажі) ⁴), й се дуже можливо, що така практика дїйсно завела ся пізнїйше: нею можна пояснити, що пізнїйші громадські суди (литовсько-польських часів) були вільні від усякого мішання правительства.

Розгалуженнє княжої адмінїстрації в ширшім значінню того слова злучене було з обмеженнєм території громадських судів, хоч завсїди їм іще лишили ся значні простори. Де осїдав княжий аґент з правами суду, очевидно – переставали функціонувати зовсїм або майже зовсїм суди громадські: суджу з того, що в Руській Правдї ми не знаходимо нїяких натяків на координацію або конкуренцію суда княжого з судом громадським; з рештою се зовсїм зрозуміло: того вимагав і матеріальний інтерес княжих судів – не мати конкуренції з иньшими судами, та й люде, як то буває звичайно, мабуть волїли звертати ся по суд до зовсїм стороннього чоловіка.

Княжий суд правив ся або самим князем – такий суд Ізяслава про забитого Дорогобужцями конюха, згаданий в Р. Правдї ⁵), або його аґентами. Але сї аґенти уважали ся тільки заступниками князя і самостійного значіння не мали: Руська Правда майже не говорить про княжих судїв яко таких, тільки скрізь про князя яко судию, про суд на княжім дворі і т. и. ⁶). Одинокий раз про „князя і судиїв” іде мова в постанові про права закупа скаржити ся на „господина” ⁷), натомість в иньших разах очевидно те, що говорить ся про князя, належить розуміти про всякого княжого судию взагалї.

Сьому відповідає брак апеляції: всякий суд був княжим, хоч би й не правив ся самим князем, тому на нього й не можна апелювати. Се не виключає одначе можливости скаржити ся князеви на надужитя княжих аґентів у судї як і в адмінїстрації.

Можливо, що через таке слабе відокремленнє княжого судиї як самостійної інстанції ми й не маємо якоїсь технїчної назви для провінціональних судиїв: „судии” Р. Правди (в згаданім параґрафі) – се такаж загальна, не-технїчна назва, як і „судящии” в чудах Бориса і Глїба. Одинока конкретна згадка про „судию”, яку маємо – се призвище „Судїч” галицького боярина Доброслава з середини XIII в., але й тут питаннє – чи дїйсно ми маємо тут технїчну назву, титул. Хто сидїв в даний момент на „княжім дворі”, в його стольнім містї чи в провінціональнім, той і правив суд.

З оповідань лїтописи виходить, що княжий суд правили „тивуни”, себто частноправні аґенти князя ⁸). Але вони, певно, не були одинокими особами, що правили княжий суд. З усякою правдоподібністю можна прийняти нпр., що княжий суд мали посадники; маємо таку принагідну звістку з Суздальської землї, і вона має загальнїйше значіннє ⁹).

Роля княжого судиї на судї в богатьох точках не ясна, за браком відомостей. Правдоподібно, в рішенню справи брали участь поважані громадяне – „старцї”, знавцї звичайового права, як то бачимо в праві ґерманськім і в деяких словянських, але не маємо вказівок на те, аби участь репрезентантів громади мала якийсь орґанїзований і обовязковий характер. Бачимо, що процес був публичний, дїяв се „перед князем і перед людьми” ¹⁰), і в дусї тогочасного житя сю присутність людей мусимо уважати не зовсїм пасивною – вона мусїла, прошена чи не прошена, висловляти також свої гадки про шанси сторін й брати певну участь в рішенню, „винаходї права”, як характеристично називало ся се в пізнїйших віках, але далї таких здогадів ми йти не можемо.

Окрім самого судиї Руська Правда згадує ще низших судових аґентів. „Отроки” або „дїтські” висилали ся на ґрунт, нпр. для подїлу спадку (пізнїйше, в русько-литовських судах „дїтський” стає урядником, що відповідав возному польського права), а при судї сповняли ріжні обовязки – нпр. при ордалїях ¹¹). „Мечників” в одній згадцї висилають збирати продажі, в другій звістцї вони разом з дїтськими переводять доказ ордалїями ¹²). І ті й сї помагали істцю в виконанню засуду ¹³), а певно – і в иньших потребах, та мусїли пильнувати порядку на судах, що не зовсїм було легко: характеристику пізнїйшої Псковської грамоти, де сторони ідуть у суд з купою приятелїв та силою лїзуть до судового покою, бючи „подверників”, – ми з усякою правдоподібністю можемо перенести й на давнїйшу українську практику. Неясне значіннє „ябетника”, звістного нам з одної лише згадки старшої Р. Правди – дослїдники уважають його чимсь в ролї нинїшнього прокуратора ¹⁴). Нарештї і на судї, як при подорожах вирників, грав певну ролю „метальник” або „писець”.

Усї такі низші судові аґенти були в службі судиї, належали до „боярської дружини” його, або виберали ся з молодшої княжої дружини. Вони діставали на свою користь деякі спеціальні оплати від сторін за свої функції, а окрім того плату чи удержаннє або від самого судиї, коли були його дружиною, або з судових доходів, коли були княжими.

Судиї, себто урядники з юрисдикцією ріжних катеґорій, мусїли діставати певну частину з судових оплат, а мабуть де що й від сторін. Той процент з вир, що Р. Правда вказує для вирників, дає певне понятє про участь судей в судових доходах (самі терміни вирника і ємця мають такий же загальний характер як і „судия”, і можуть себе з ним посполу покривати).

Далеко більше нїж про орґанїзацію суда дає нам відомостей Руська Правда про орґанїзацію й порядок процесу; хоч і тут де що зістаєть ся неясним або й зовсїм не відомим.

Що мусимо піднести на вступі як загальну прикмету – се більша пасивність, далеко меньша роля судиї в процесї взагалї, в порівнанню з теперішнїм.

І так слїдство переводила інтересована сторона сама, своїми силами: покривджений збирав сьвідків ¹⁵), сам шукав провинника або покрадених річей, сам провадив такі правні процеси, як „заклич на торгу”, „гоненнє слїда”, і „свод”. Правительственні аґенти й громади повинні були тільки давати йому певну поміч: посадник був обовязаний дати своїх отроків у поміч господину, що „сочив” або „гнав” свого холопа-утїкача ¹⁶); громада (вервь) обовязана була помагати гнати слїд на її території, коли не хотїла приймати вини на себе, і шукати злодїя або убийцю, коли слїди злочинця вели на її територію ¹⁷).

„Слїд гнали” тодї, коли в обставинах злочину були такі подробицї, що по ним можна було зараз таки „сочити” злочинця. „Гонить слїд” інтересований разом з сьвідками – „съ чюжими людьми и съ послухы”. Коли слїд губив ся на порожнїм місцї, „де нема анї села, анї людей”, справа пропадала; коли ж слїд провадив до оселї (села) або табору чи становища (товару), то вже сї люди, до котрих підійшов слїд, були обовязані взяти участь в розслїдї: або знайти злочинця, або відвести від себе слїд (отсочать отъ себя слЂду). Коли ж би вони не взяли участи в розслїдї, або силоміць прогнали від себе покривдженого, то вина спадала на них: вони мусїли дати відшкодованнє покривдженому і заплатити кару (продажу). Сей процес описаний в Правдї XII в. ¹⁸) в головних основах практикував ся на Україні ще в XVI-XVII в.

Коли щось було згублено або вкрадено так, що властитель не мав слїду злодія, він „закликав” або „заповідав” про свою страту на торгу „города”. Коли його страта не була вернена до трох днїв, той у кого страчена річ буде знайдена пізнїйше – хоч би він її купив, або виміняв, – не тільки був обовязаний її віддати, але платив кару 3 гривни (як за крадіж). Одначе заповідь мала силу тільки в границях округа того „города”, де вона була зроблена ¹⁹).

Коли властитель украденої або згубленої річи знаходив її у кого небудь, не зробивши заповіди, тодї наступав „сводъ” : „коли хто небудь пізнає загублене або украдене у нього: коня, одежу або худобу”, каже Р. Правда, „то не кажи: „се моє”, але: „поди на сводъ, гдЂ єси взялъ”, себто покажи, від кого ти се маєш. Коли таким чином дійдуть до винуватого, то той має відповісти й за иньші річи, що були покрадені або загублені разом з знайденими. Але таке слїдство аж до провинника вимагаєть ся тільки в самім містї; коли „свод” виведе слїдство за місто, „по землям”, то покривджений обовязаний вести його тільки „до трехъ сводовъ”: дійшовши до третього посїдача своєї річи, він має право зажадати від нього відшкодовання за неї, а той третїй має право вести слїдство до кінця, і тодї віднайдений провинник платить покривдженому за иньші страчені річи, третьому – заплачене відшкодованнє, а власти – кару. Коли шукають украденого челядина, то таке ограниченнє слїдства третїм сводом має місце однаково чи поза городом, чи в городї. Очевидно, що провинником признавав ся всякий, хто не міг повести свода далї – вказати від кого він здобув річ. Але як би такий, не знаючи від кого купив, мав сьвідків, що він купив то явно, „на торгу” – вивів митника або двох свобідних сьвідків, то він не уважаєть ся „татем”, не відповідає за иньше украдене, а тільки тратить гроші, заплачені за річ. За границї землї свод не переходив: коли свод доходив до границї землї, тут повторяло ся теж саме, як коли чоловік, довівши законність купна, не міг назвати продавця ²¹).

Ся процедура своду й ріжнородні казуси його, вияснені в Р. Правдї, служать характерним прикладом дуже значного розвою правної практики в ті часи.

Так само як покривджений сам переводив слїдство, його ж річею було умовити ся з противною стороною про форум і речінець суду, або відставити на суд свого противника силоміць. Правдоподібно, й тут він мав право жадати від власти помочи: в смоленській умові з Нїмцями інтересований має право взяти від тивуна дїтського для відставлення до суду обжалованого силоміць ²²). Але завсїди се арештованнє противника зіставало ся на відповідальности інтересованого і мало в собі значне ризико: коли він не довів справи, мусїв платити значну кару – 3 грив. за арештованнє „смерда”, 12 грив. за княжого боярина ²³). Правдоподібно, що вже тодї арешт можна було заступити порукою, що згадуєть ся одначе тільки в смоленській умові ²⁴).

Чи роспочинала коли процес в карних справах і переводила слїдство сама власть, се не зовсїм ясно, але деякі факти вказують, що так дїйсно бувало. Так у звістній історії з волхвами княжий боярин сам роспочинає справу, змушує громаду видати провиників-волхвів, переводить допит і навіть при тім каже їх мучити (каже бити, потім дерти їм бороду, потім вложити „рубля в уста” і привязати в човнї „ко упругам”) – бо вони противили ся його суду і жадали суду княжого; потім, засудивши, він видає їх покривдженим на пімсту ²⁵). Другий епізод маємо в Печерським Патерику: коли Григорий печерський, знайшовши у себе злодїїв, пустив їх, „градскій властелинъ” якийсь (се було в Київі, але стиль Патерика, подібно до візантийських прововзорів, не любить докладности в детайлях), довідавши ся про се, казав зловити тих злодїїв і почав їх „мучити”, так що св. Григорий продав книги, аби їх викупити (епізод представляє се, як прояв користолюбности „властелина”) ²⁶).

В звичайних процесах судия і в самій процедурі мав досить пасивну ролю: проводили перед ним процес самі сторони (обидві вони звуть ся в Правдї „истцами” й спеціальних означінь для сторін нема, що вказує на їх рівноправність в процесї). Процес має сильно виражений формальний характер. Кари були означені докладно в самім праві, так що субєктивнїй оцїнцї судиї лишав ся дуже незначний простір, і він мав властиво лише сконстатувати докази, які вимагали ся правом в певній справі. Справедливо піднесено, що сей формалїзм, виражений між иньшого й численними формулами, переказаними Руською Правдою ²⁷), мав служити проти надужить судиї силою й властию, дуже легких в тодїшнїй, іще слабо (розмірно) орґанїзованій суспільности ²⁸) Крім того не треба було забувати, що судили суд дуже часто приватні заступники князя чи його намістника, слуги, навіть несвобідні, отже особи, що самі по собі не мали ваги в очах сторін, так що їм і не можна було дати якоїсь самостійної ролї.