Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)

Він привіз із собою чимало книг, граматик та нарисів, які рекомендувала йому Аліса, й присвячував багато годин читанню про ірландські легенди й традиції. Намагався вивчити ґельську мову, спочатку самостійно, але зрозумівши, що ніколи не зможе так її опанувати, знайшов учителя, який давав йому уроки двічі на тиждень.

Але насамперед він почав знайомитися з новими людьми графства Антрим, які, хоч і уродженці Ольстеру та протестанти, як і він, не були юніоністами. Навпаки, вони намагалися зберегти особливість стародавньої Ірландії, боролися проти англізації країни. Закликали повернутися до стародавньої ірландської мови, до традиційних пісень і звичаїв, висловлювали протест проти вербування ірландців до англійського війська і мріяли про Ірландію усамітнену, відгороджену від новітнього руйнівного індустріалізму, Ірландію, яка жила б сільським буколічним життям, незалежну від Британської імперії. Саме тоді Роджер приєднався до Ґельської ліги, яка боронила ірландську мову й культуру Ірландії. Її девізом стало «Син Файн» («Ми самі-одні»). Коли Лігу було засновано в Дубліні, в 1893 році, її президент Дуглас Гайд нагадав аудиторії у своїй вступній промові, що на той час було опубліковано ґельською мовою лише шість книжок. Роджер Кейсмент познайомився з наступником Гайда, Еойном Мак-Нейлом, професором стародавньої й середньовічної історії Ірландії в університетському коледжі, з яким він заприязнився. Він почав ходити на лекції, конференції, літературні концерти, марші, конкурси у школах та будівництва пам’ятників національним героям, які відбувалися за ініціативою «Син Файн». І він почав писати політичні статті, захищаючи ірландську культуру, підписуючись псевдонімом Shan van Vocht (Убога бабуся), який запозичив зі стародавньої ірландської балади, що її мав звичай наспівувати. Водночас він зблизився з групою жінок, серед яких були іспанка Ґалґорм Роуз Мод Янґ, Ада Макнейл і Маргарет Доббз, котрі подорожували по селах провінції Антрим, записуючи стародавні легенди ірландського фольклору. Завдяки їм він послухав сеаннаяу або мандрівного оповідача, на одному з народних ярмарків, хоч ледве міг зрозуміти одне або два слова з того, що він розказував.

Якось увечері в одній із суперечок в Маґерінтемпл-гаузі зі своїм дядьком Роджером Кейсмент, розпалившись, заявив: «Я переконаний ірландець, і тому я ненавиджу Британську імперію».

Наступного дня він одержав листа від дюка де Арджил, який повідомляв, що уряд Його Величності вирішив нагородити його орденом Лицаря Святого Михаїла і Святого Ґеорґа за його відмінну службу консулом у Конго. Роджер попросив пробачення, що не може бути присутнім на церемонії, пославшись на те, що захворювання коліна не дасть йому змоги опуститися навколішки перед монархом.

VII

– Ви мене ненавидите й не можете цього приховати, – сказав Роджер Кейсмент.

Шериф на мить розгубився, але потім кивнув головою, скорчивши гримасу, яка на мить спотворила його розпухле обличчя.

– Я не маю причин це приховувати, – промурмотів він. – Але ви помиляєтеся. Я не відчуваю ненависті до вас. Я вас зневажаю. Зрадники на більше не заслуговують.

Вони йшли по цегляному коридору в’язниці до кімнати побачень, де на злочинця чекав католицький капелан падре Кейрі. Крізь заґратовані віконця Кейсмент бачив клапті роздутих і темних хмар. Чи там зовні падає дощ на Каледонську та Римську дороги, по яких багато століть тому, певно, йшли крізь ліси, що кишіли ведмедями, перші легіони римлян? Він уявив собі товари на лотках і прилавках сусіднього ринку посеред великого Іслінґтонського парку, политих дощем і поперекиданих бурею. Відчув, як опановує його заздрість, коли він подумав про людей, які щось купують і продають, захищені від дощу плащами та парасольками.

– Ви мали все, – бурмотів шериф у нього за спиною. – Дипломатичні доручення. Урядові нагороди. Король зробив вас дворянином. А ви продалися німцям. Яка підлість! Яка невдячність!

Він зробив паузу, й Роджерові здалося, що він зітхнув.

– Щоразу, коли я думаю про свого бідолашного сина, який загинув в окопах, я кажу собі, що ви один із його вбивць, пане Кейсмент.

– Я співчуваю вам, що ви втратили сина, – відповів Роджер, не обертаючись. – Знаю, ви мені не повірите, але я не вбив ще жодної людини.

– У вас уже не буде часу, щоб когось убити, – сказав шериф. – Богу дякувати.

Вони підійшли до дверей кімнати для побачень. Шериф залишився зовні, біля охоронця. Лише візити капеланів були приватними, під час будь-яких інших у кімнаті побачень завжди був присутній або шериф, або охоронець, або обидва. Роджер зрадів, коли побачив стрункий силует священика. Отець Кейрі підійшов до нього й потис йому руку.

– Ви зробили запит, і я вже маю відповідь, – повідомив він йому, всміхаючись. – Ваш спогад був точним. Вас і справді хрестили дитиною в парафії Рил, у Велсі. Вас записано до книги реєстрацій. На хрестинах були присутні ваша мати і дві ваші тітки з материнського боку. Ви не маєте потреби знову вступати до католицької церкви. Ви завжди перебували в ній.

Роджер Кейсмент ствердно кивнув головою. Отже, давній спогад, який супроводжував усе його життя, був правдивим. Мати охрестила його потай від батька під час однієї із своїх подорожей до Вел су. Він зрадів, що ця таємна подія встановлює особливі взаємини між ним і Анною Джефсон. І зрадів ще й тому, що в такий спосіб почувався більше у згоді із самим собою, зі своєю матір’ю, з Ірландією. Так ніби це його наближення до католицької релігії було природним наслідком усього того, що він робив і намагався робити в ці останні роки, включно з його помилками та невдачами.

– Я читаю Томаса де Кемпіса, падре Кейрі, – сказав він. – Досі мені було дуже важко зосередитися на читанні. Але в останні дні мені це вдається. Я читаю протягом кількох годин у день. «Наслідування Христа» – чудова книжка.

– Коли я навчався в семінарії, ми багато читали Томаса де Кемпіса, – погодився з ним священик. – «Наслідування Христа» – найбільше.

– Я почуваюся набагато спокійнішим, коли мені щастить заглибитися в ці сторінки, – сказав Роджер. – Так ніби я відокремлююся від цього світу й переходжу в інший, без жодних труднощів проникаю в суто духовну реальність. Падре Кротті мав слушність, коли рекомендував мені цього автора там, у Німеччині. Хоч я навіть уявити собі не можу, за яких обставин я міг би натрапити на його улюбленого Томаса де Кемпіса.

Перед їхньою зустріччю в кімнаті побачень поставили невеличку лавку. Вони сіли. Їхні коліна доторкалися. Отець Кейрі прослужив понад двадцять років капеланом у лондонських в’язницях і провів в останню дорогу багатьох засуджених на смерть. Постійне контактування з в’язнями не зробило його характер жорстким. Він був розсудливим і уважним, і Роджер Кейсмент відчув до нього симпатію з першої їхньої зустрічі. Він ніколи не чув із його уст нічого такого, що могло б завдати йому болю. Навпаки, коли він хотів поставити йому якесь запитання або поговорити з ним, його делікатність була надзвичайною. Поруч із ним Роджер завжди почував себе добре. Падре Кейрі був високий, кощавий, майже схожий на скелет, із дуже білою шкірою й гострою сивою борідкою, яка покривала частину його підборіддя. Він мав завжди вологі очі, так ніби щойно плакав, навіть у ті хвилини, коли сміявся.

– Як там поживає отець Кротті? – запитав він. – Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

– Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, – погодився Роджер. – Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915-1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.

– Він не знав, що таке занепад духу, – сказав Роджер. – Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.

Отець Кейрі усміхнувся.

– Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, – докинув Роджер. – Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, – він доторкнувся до своїх грудей. – Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.

Він відчув, що голос у нього може зламатися, і замовк.

– Це від нього ви довідалися про Томаса де Кемпіса?

– Він цінував його дуже високо, – підтвердив Роджер. – Він подарував мені свій примірник «Наслідування Христа». Але тоді я не міг читати його. Не міг зосередитися, бо мав надто багато турбот у ті дні. Я залишив той примірник у Німеччині, у валізі з одягом. Нам не дозволили взяти на субмарину якийсь вантаж. Я дуже радий, що ви мені подарували іншого примірника. Боюся, мені не вистачить часу, щоб дочитати його.

– Англійський уряд поки що нічого не вирішив, – повідомив його священик. – Не втрачайте надії. Поза стінами вашої в’язниці є багато людей, які вас люблять і докладають неймовірних зусиль, щоб до вашої супліки про зміну міри покарання дослухалися.

– Я про це знаю, отче Кейрі. Але хай там як, я хотів би, щоб ви підготували мене. Щоб Лрийняли мене до церкви з дотриманням усіх формальностей. Хочу прилучитися до таїнств. Висповідатися. Причаститися.

– Тому я й прийшов сюди, Роджере. Запевняю вас, ви готові до всього цього.

– Мене дуже мучить один сумнів, – сказав Роджер, знизивши голос, ніби хтось інший міг почути його. – Чи не здається вам, що моє навернення до Христа спричинене страхом? Правду кажучи, отче Кейрі, я справді боюся. Дуже боюся.

– Він мудріший за вас і за мене, – сказав священик. – Не думаю, щоб Христос бачив щось погане в тому, що чоловік боїться. Я певен, він боявся, коли його вели на Голгофу. А він найгуманніший із людей, чи не так? Усі ми схильні відчувати страх, бо такими нас створено. Досить лише трохи почуття, щоб ми іноді почували себе безпорадними й наляканими. Ваш прихід до церкви є чистим, Роджере. Я це знаю.

– Досі я ніколи не боявся смерті. Я бачив її близько багато разів. У Конго, під час своїх експедицій у дикі місцевості, що кишіли хижаками. В Амазонії, на бурхливих річках, де по берегах блукали злочинці. Зовсім недавно, коли ми висадилися із субмарини, біля міста Трейлі, на пляжі Бенна-Стренд, коли наш човен пішов на дно й ми мало не потопилися. Багато разів я знав, що смерть зовсім поруч. І не відчував страху. Але тепер я його відчуваю.

Він урвав мову й заплющив очі. Ось уже кілька днів ці напади жаху, здавалося, заморожували йому кров, зупиняли серце. Усе тіло починало йому тремтіти. Він докладав зусиль, щоб заспокоїтися, але марно. Чув, як цокотять зуби, а тепер до паніки додався й сором. Коли розплющив очі, то побачив, що падре Кейрі сидить зі з’єднаними руками й заплющеними очима. Він мовчки молився, ледь ворушачи губами.

– Усе минулося, – промурмотів він, спантеличений. – Прошу пробачення.

– Вам не слід почувати себе ніяково зі мною. Відчувати страх, плакати – властиво людям.

Тепер він знову заспокоївся. У Пентонвілській в’язниці панувала глибока тиша, так ніби ув’язнені та тюремники у трьох її величезних корпусах померли або поснули.

– Дякую вам за те, що ви мене нічого не запитали про ту гидоту, яку, схоже, розповідають про мене, отче Кейрі.

– Я нічого не читав, Роджере. Коли один чоловік намагався мені розповісти про це, я примусив його замовкнути. Я не знаю й не хочу знати, про що там ідеться.

– Я також не знаю, про що там написано, – усміхнувся Роджер. – Тут немає змоги читати газети. Помічник мого адвоката сказав, що то публікації надзвичайно скандального характеру й вони ставлять під небезпеку мою супліку про зміну покарання. Схоже, там ідеться про щось неймовірно гидке.

Падре Кейрі слухав його з притаманним йому спокійним виразом обличчя. Під час їхньої першої розмови в Пентонвілській в’язниці він розповів Роджерові, що його дід і бабуся по батьківській лінії розмовляли між собою ґельською мовою, але перейшли на англійську, коли стали виховувати своїх дітей. Священик теж не спромігся вивчити стародавню ірландську мову.

– Думаю, ліпше не знати, в чому мене звинувачують. Аліса Стопфорд Ґрін думає, що це провокація, здійснена урядом, аби применшити симпатію до моєї супліки про зміну покарання, яка виникла в багатьох прошарках суспільства.

– Нічого не можна виключати у світі політики, – сказав священик. – Це далеко не найпростіший вид людської діяльності.

Почувся обережний стукіт у двері, вони відчинилися, і з’явилася одутла пика шерифа.

– Залишилося п’ять хвилин, падре Кейрі.

– Начальник в’язниці надав мені півгодини. Він не повідомив вас про це?

Шериф зробив здивовану фізіономію.

– Якщо ви це кажете, я вам вірю, – вибачився він. – Тоді пробачте за втручання. Вам залишається ще двадцять хвилин.

Він зник, і двері знову зачинилися.

– Ви маєте якісь новини з Ірландії? – запитав Роджер дещо несподівано, ніби раптом захотів змінити тему.

– Схоже, розстріли припинилися. Громадська опінія не лише там, а й тут, в Англії, вельми неприхильно сприйняла масові покарання. Тепер уряд оголосив, що всі, кого затримано за участь у повстанні на Святому тижні, будуть віддані під трибунал.

Увага Роджера Кейсмента розвіялася. Він подивився на заґратоване віконце у стіні. Побачив лише крихітний квадратик сірого неба й подумав про великий парадокс: його осудили за доставку зброї для повстання, що мало на меті домогтися насильницького відокремлення Ірландії, а насправді він здійснив цю ризиковану, майже абсурдну подорож від Німеччини до берегів Трейлі, щоб спробувати зупинити повстання, що, як він знав, готувалося й було приречене на неминучу поразку. Чи це й є історія? Та, яку він вивчав у коледжі? Та, яку пишуть історики? Створюючи більш або менш ідилічну картину того, що в брутальній і грубій реальності є хаотичною і довільною мішаниною планів, несподіванок, інтриг, випадкових збігів, численних інтересів, які спровокували зміни, безлад, ривки вперед і відступи назад, завжди раптові й непередбачені для тих, котрі чекали чогось іншого й жили зовсім інакше.

– Вельми ймовірно, що я увійду в історію, як один із винуватців повстання на Святому тижні, – сказав він з іронією. – А ви й я знаємо, що я приїхав сюди, ризикуючи життям, щоб зупинити те повстання.

– Атож, ви й я, і ще хтось, – засміявся отець Кейрі, показавши пальцем угору.

– Тепер нарешті я почуваюся краще, – у свою чергу засміявся Роджер. – І напад паніки минув. У Африці я бачив багато разів, як і чорні, й білі переживали кризу розпачу. Посеред чагарів або високої трави, коли ми збивалися з дороги. Коли проникали на територію, яку африканські носії вважали ворожою. Посеред річки, коли перекидався човен. А іноді й у селах під час церемоній зі співами й танцями, якими керували чаклуни. Тепер я знаю, що таке галюцинації, спричинені страхом. Чи таким є і транс містиків? Цей стан, коли ти почуваєш себе підвищеним, коли в тобі оживають усі тілесні рефлекси, які розбуджує зустріч із Богом?

– Можливо, й так, – сказав падре Кейрі. – Можливо, це той самий шлях, яким проходять містики й усі ті, хто переживає такий транс. Поети, містики, чаклуни.

Вони довгий час мовчали. Іноді куточком ока Роджер дивився на священика й бачив, що той сидить нерухомий, із заплющеними очима. «Він молиться за мене, – подумав. – Він чоловік співчутливий. Мабуть, жахливо прожити все життя, допомагаючи людям, які мають загинути на шибениці». Ніколи не побувавши ані в Конго, ані в Амазонії, отець Кейрі, певно, знав, як і він, про ті карколомні хвилини в житті людей, коли розпач і безнадія досягають своєї найвищої точки.

– Протягом багатьох років я був байдужий до релігії, – сказав Роджер дуже повільно, ніби розмовляючи сам із собою, – але ніколи не переставав вірити в Бога. У загальний принцип життя. Не заперечую, отче Кейрі, що багато разів я себе з жахом запитував: «Як може дозволити Бог, щоб відбувалися такі речі? Що то за Бог, який терпить, щоб стільки тисяч чоловіків, жінок і дітей переживали такі жахіття?» Важко зрозуміти такого Бога, правда ж? Ви, що бачили стільки жаху у в’язницях, не ставите собі іноді таких запитань?

Падре Кейрі розплющив очі й слухав його з притаманною йому уважністю, не погоджуючись і не заперечуючи.

– Ті бідолахи, яких шмагають, калічать, ті діти з відрубаними ручками й ніжками, що помирають від голоду та хвороб, – став перелічувати Роджер. – Ті створіння, доведені до стану вимирання, яких іще й убивають. Тисячі, десятки й сотні тисяч. І все це чинять люди, які одержали християнське виховання. Я бачив, як вони ходять до меси, моляться, причащаються до й після того, як творять Ці злочини. Протягом багатьох днів я думав, що збожеволію, отче Кейрі. Можливо, в ті роки, в Африці, в Путумайо, я справді втратив здоровий глузд. І все те, що відбувалося зі мною потім, було справою рук людини, яка, хоч і не усвідомлювала собі цього, була божевільною.

Капелан знову нічого не відповів. Він слухав його з тим самим приязним виразом на обличчі й із тим терпінням, за яке Роджер завжди був йому глибоко вдячний.

– Дивно, але думаю, саме в Конго, коли я переживав періоди глибокого занепаду духу й запитував себе, як може Бог дозволяти такі злочинства, я почав знову цікавитися релігією. Можливо, єдиними людьми, які зберегли тоді ясність думки й нормальний психічний стан, були кілька баптистських пасторів і кілька католицьких місіонерів. Щоправда, не всі. Чимало з них не хотіли бачити те, що творилося під самим їхнім носом. Але кілька з них робили все, що могли, аби зупинити несправедливість. То були справжні герої.

Він замовк. Згадувати про Конго й Путумайо було йому тяжко: він загрузав у багнюці свого духу, викопував звідти образи, які вкидали його в тривогу.

– Несправедливість, тортури, злочини, – промурмотів отець Кейрі. – Хіба не пережив їх Христос на власному тілі?

Він спроможний зрозуміти ваш стан, Роджере, краще, аніж будь-хто. Ясно, зі мною іноді відбувається те саме, що з вами. Та й з усіма, хто вірує, я в цьому переконаний. Певні речі зрозуміти буває важко, й нічого дивного тут нема. Спроможність нашого розуміння обмежена. Ми слабкі, недосконалі. Але дещо я можу сказати вам. Ви багато разів помилялися, як і всі людські створіння. Але щодо Конго чи Амазонії ви ні в чому не можете собі дорікнути. Ваша праця була великодушною й гідною похвали. Ви відкрили очі багатьом людям, допомогли виправити чимало несправедливостей.

«Усе те добре, що я зробив, руйнує кампанію, спрямовану на те, щоб зашкодити моїй репутації», – подумав він. Це була тема, якої він не хотів торкатися і яка втікала від його свідомості щоразу, коли туди поверталася. Перевага візитів отця Кейрі була в тому, що з капеланом він розмовляв лише про те, про що йому хотілося розмовляти. Тактовність священика була абсолютною, й здавалося, він угадував усе, що могло засмутити Роджера, й уникав таких тем. Іноді вони сиділи довгий час, не обмінюючись жодним словом. Навіть у таких випадках присутність отця Кейрі приносила йому полегкість. Коли вони розлучалися, Роджер протягом кількох годин залишався спокійним і умиротвореним.

– Якщо мою супліку буде відхилено, ви залишитеся зі мною до кінця? – запитав він, не дивлячись на нього.

– Звичайно, – відповів отець Кейрі. – Не думайте про це. Ще нічого не вирішено.

– Я знаю, отче Кейрі. Я не втратив надію. Але для мене важливо знати, що ви будете поруч зі мною. Ваше товариство додає мені мужності. Я не влаштую сцену розпачу. Обіцяю вам.

– Хочете, щоб ми помолилися разом?

– Поговорімо ще трохи, якщо ви не проти. Це буде останнім запитанням, яке я вам поставлю на цю тему. Якщо мене стратять, то чи можу я просити, щоб моє тіло перевезли до Ірландії й поховали там?

Він відчув, що капелан вагається, й подивився на нього. Отець Кейрі був блідіший, ніж звичайно. Він похитав головою з виразом смутку.

– Ні, Роджере. Якщо це станеться, то вас поховають на цвинтарі в’язниці.

– На ворожій землі, – прошепотів Кейсмент намагаючись пожартувати, але це в нього не вийшло. – У країні, яку я став ненавидіти так само сильно, як любив її й захоплювався нею в юності.

– Ненависть нічого не дає, – зітхнув отець Кейрі. – Політика Англії може бути поганою. Але є багато англійців порядних і гідних поваги.

– Я знаю, падре. Але завжди собі повторюю, що я сповнений ненависті до цієї країни. Це сильніше за мене. Можливо, таке зі мною відбувається тому, що малим хлопцем я сліпо вірив в імперію, у те, що Англія цивілізує світ. Ви посміялися б, якби знали мене тоді.

Священик кивнув головою, і в Роджера вихопився короткий сміх.

– Кажуть, люди навернені поводяться найгірше, – додав він. – Мені часто дорікали в цьому мої друзі. Що я надто палкий.

– Невиправний ірландець із народних казок, – сказав отець Кейрі, усміхаючись. – Так говорила мені мати, коли я поводився погано малим. «З тебе вже утворився невиправний ірландець».

– Якщо хочете, тепер ми можемо помолитися, падре.

Отець Кейрі кивнув головою. Він заплющив очі, з’єднав руки й тихим голосом став проказувати «Отче наш», а потім «Аве Марія». Роджер заплющив очі й теж став молитися, але його голосу не було чутно. Протягом кількох хвилин він робив це машинально, не зосереджуючись, тоді як різні образи виникали й зникали в його голові. Потім потроху він дозволив собі втягтися в молитву. Коли шериф постукав у двері кімнати для побачень і ввійшов попередити, що їм залишилося п’ять хвилин, Роджер був цілком зосереджений на молитві.

Щоразу, коли молився, він згадував про свою матір, струнку постать у білій сукні, в солом’яному капелюсі з широкими крисами й синьою стрічкою, яка танцювала на вітрі, – вона йшла під деревами, в полі. Де вони тоді були – у Велсі, в Ірландії, в Антриме, в Джерсі? Він не знав, де, але краєвид там був такий самий гарний, як і усмішка на обличчі Анни Джефсон. Яким гордим почувався тоді малий Роджер, тримаючи у своїй ручці ту м’яку й лагідну руку, що давала йому відчуття безпеки й радості! Така молитва була для нього чудодійним бальзамом, Нона повертала його в дитинство, де завдяки присутності матері усе було прекрасним і щасливим у його житті.

Падре Кейрі запитав у нього, чи не хотів би він послати комусь листа, чи не міг би він принести йому щось під час свого наступного візиту, через два дні.

– Усе, чого я хочу, то це знову побачити вас, падре. Ви собі не уявляєте, яка для мене радість розмовляти з вами й слухати вас.

Вони розлучилися, потиснувши один одному руку. У довгому й вогкому коридорі Роджер сказав шерифові – він сам не помітив, як у нього вихопилися ці слова:

– Я дуже вам співчуваю, що ви втратили сина. У мене дітей не було. Я думаю, що немає в житті більшого горя.

У шерифа щось зашаруділо в горлі, проте він не відповів. У своїй камері Роджер упав на ліжко й узяв у руки «Наслідування Христа». Проте не міг зосередитися на читанні. Літери стрибали в нього перед очима, а в голові спалахували спогади, утворюючи якусь безумну круговерть. Образ Анни Джефсон з’являвся кілька разів.

Як би склалося його життя, якби його мати, замість померти такою молодою, жила б і далі, поки він не досяг би підліткового віку, не став дорослим чоловіком? У такому разі він, либонь, не подався б у свою африканську авантюру. Залишився б в Ірландії або в Ліверпулі, зробив би кар’єру чиновника й жив достойним, нікому не відомим і зручним життям із дружиною та дітьми. Він усміхнувся: ні, такий спосіб життя йому не підходив. Те, яке він прожив, з усіма його напастями, було набагато кращим. Він побачив світ, його обрії неймовірно розширилися, він став розуміти краще життя, людську реальність, характер колоніалізму, трагедію стількох народів, що стали жертвою цього відхилення в історії людства.

Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.

Чи були виправдані жертви, які йому довелося принести протягом двадцяти африканських років, семи років життя в Південній Америці, року з лишком у серці амазонської сельви, півтора року самотності, хвороб і розчарувань у Німеччині? Ніколи для нього не були важливими гроші, але хіба не абсурд, що після того як він стільки працював протягом усього свого життя, він тепер бідний як церковна миша? Коли він востаннє підбивав свій банківський рахунок, на ньому залишалося десять фунтів стерлінгів. Він ніколи не вмів заощаджувати гроші. Усі свої прибутки витрачав на інших – на своїх трьох братів, на гуманітарні асоціації, такі, як Асоціація реформ у Конго, й на націоналістичні ірландські інституції, як, наприклад, школа Святого Енди та Ґельська ліга, яким він протягом тривалого часу віддавав усю свою платню. Щоб мати змогу витрачати гроші на ці справи, він намагався жити дуже скромно, оселяючись, наприклад, у найдешевших пансіонах, які були не на рівні його рангу (про це йому мали звичай нагадувати колеги з Форін-Офісу). Ніхто не згадає про його пожертви, дари, його допомогу тепер, коли він зазнав краху. У пам’яті людей залишиться лише його кінцева поразка.

Але не це було найгірше. На нього знову падало прокляття, з яким йому доводилося боротися все життя. Виродження, розбещеність, порок, людські нечистоти. Ось що хотів накинути йому англійський уряд. Не ті хвороби, якими він заразився в суворому кліматі Африки, не жовтуху й болотяну пропасницю, які підірвали його організм, не артрит, не операції на геморої, не проблеми в задньому проході, від яких він стільки настраждався і яких так соромився, коли йому довелося оперувати свищ у прямій кишці в 1893 році. «Вам треба було прийти раніше, тепер вам доведеться терпіти біль місяців три-чотири після операції. Тепер це дуже складна проблема». «Я живу в Африці, докторе, в Бомі, такому місці, де мій лікар є невиправним алкоголіком, чиї руки тремтять від білої гарячки. Невже я міг дозволити, щоб мене оперував доктор Салаберт, чия медична освіта нижча за науку чаклуна з племені баконґо?» Він страждав від цього майже протягом усього свого життя. Лише кілька місяців тому в німецькому таборі для військовополонених у Лімбурзі він мав кровотечу, на яку наклав шви військовий лікар, похмурий і брутальний. Коли він вирішив узяти на себе відповідальність і розслідувати жорстокості, які чинили добувачі каучуку в Амазонії, він був уже дуже хворою людиною. Він знав, що ці зусилля заберуть у нього місяці й можуть тільки ускладнити проблему, а проте наважився їх докласти, сподіваючись, що зробить послугу правосуддю. Ця його діяльність також не залишиться в пам’яті людей, якщо його стратять.

Чи й справді отець Кейрі відмовився читати скандальні публікації про нього, що з’явилися на сторінках преси? Капелан був чоловіком добрим і співчутливим. Якщо йому судилося померти, то його присутність допоможе йому зберегти гідність до останньої миті.

Занепад духу навалився на нього з голови до ніг. Він перетворив його на створіння таке безпорадне, як ті конголезці, укушені мухою цеце, яким сонна хвороба не дозволяє поворухнути руками, ногами, губами й навіть повіками – щоб розплющити очі. Чи вона перешкоджає їм також думати? Йому, наприклад, ці напади песимізму підсилювали гостроту думки, перетворювали його мозок на тріскуне полум'я. Ті сторінки з його щоденника, які Адміралтейство передало в пресу й які так нажахали рудого помічника метра Ґейвена Дафі, були реальними чи сфальсифікованими? Він подумав про дурість, яка утворювала центральну частину людської природи, зокрема й природи Роджера Кейсмента. Він був надзвичайно скрупульозним і як дипломат мав славу не виявляти жодної ініціативи, не ступити бодай одного кроку, не передбачивши всі можливі наслідки. І ось він потрапляє в дурну пастку, яку він сам же таки налаштовував протягом усього свого життя для себе самого, щоб дати своїм ворогам зброю, яка вкине його в неславу.

Зненацька його опанував переляк – він зловив себе на тому, що гучно регоче.