Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

Він схопився за ширіньку й зареготав, скрививши морду в безсоромній гримасі. Скориставшись із веселого настрою Масара, Роджер підвівся на ноги.

– Я мушу йти, капітане. Завтра мені дуже рано вставати, і я хотів би відпочити трохи.

Капітан потиснув йому руку машинальним жестом, але не перестав базікати, не підводячись зі стільця, слабким голосом і зі скляними очима. Коли Роджер пішов, він почув, як у нього за спиною той бурмоче, що обрати кар’єру військового було великою помилкою, яка зіпсує всю решту його життя.

Наступного ранку він відплив на «Генрі Ріді» в напрямку на Луколелу. Він перебував там три дні, розмовляючи вдень і вночі з людьми всіх категорій: службовцями, поселенцями, десятниками, тубільцями. Потім вирушив до Ікоко, де проник у озеро Мантумба. Поблизу від нього лежала величезна територія землі, яку назвали Власністю Корони. Навколо діяли головні приватні компанії, які заготовляли каучук, компанія Лулонґа, компанія АВІЯ і «Антверпенське комерційне товариство в Конго», які володіли великими концесіями в усьому регіоні. Він відвідав десятки сіл, одні на берегах величезного озера, а інші – на внутрішніх територіях. Щоб дістатися до цих останніх, треба було пересідати в невеличкі човни, в яких вони пересувалися на веслах або відштовхувалися жердиною, й не одну годину пробиватися крізь чагарі або густу траву, темну й вологу, крізь яку тубільці прокладали дорогу мачете, де іноді йому доводилося брьохати по пояс у воді на затоплених рівнинах та по смердючих болотах поміж хмарами москітів та між мовчазними силуетами кажанів. Протягом усіх цих тижнів він долав утому, природні труднощі та нещадні витівки погоди, не піддаючись ані слабкості, ані страху, ніби перебуваючи у стані духовної лихоманки, ніби зачаклований, бо щодня, щогодини йому здавалося, що він усе глибше й глибше поринає у страждання та зло. Можливо, перед ним те саме пекло, яке Данте описав у своїй «Божественній комедії»? Він не читав цієї книжки й у ті дні заприсягнувся прочитати її, як тільки один із її примірників потрапить йому до рук.

Тубільці, які на самому початку його подорожі втікали, щойно побачивши, як до них наближається «Генрі Рід», думаючи, що пароплав перевозить солдатів, незабаром стали виходити йому назустріч і посилати своїх людей, які просили навідати їхні села. Між тубільцями поширилася чутка, що британський консул подорожує по регіону, вислуховуючи їхні скарги та прохання, і тоді вони стали приходити до нього зі свідченнями та історіями, кожна гірша за іншу. Вони вірили, що він має владу виправити те, що було спотворене в Конго. Даремно він намагався їм пояснити: він не має ніякої влади. Він повідомить про всі несправедливості та злочини, й Велика Британія та її союзники зажадають від бельгійського уряду, щоб він поклав край зловживанням та беззаконню і покарав мучителів і злочинців. Оце й усе, що він може зробити. Чи розуміли вони його? Він навіть не був переконаний, що вони його слухали. Вони надто прагнули виговоритися, розповісти йому про те, що довелося їм пережити, й майже не звертали на нього уваги. Вони говорили поквапно, затинаючись, переповнені розпачем і гнівом. Тлумачі мусили перепиняти їх, просили говорити повільніше, щоб вони могли добре виконувати свою роботу.

Роджер слухав, роблячи примітки. Потім цілими ночами писав на своїх карточках та у своїх зошитах те, що йому довелося почути, аби нічого не проминути увагою. Він майже не їв, не пив. Він так боявся, що списані ним папери можуть десь загубитися, що вже не знав, де їх ховати, яких заходів остороги вживати для їхнього збереження. Він вирішив носити їх із собою на плечах у носія, який дістав наказ ніколи не відходити від нього.

Він майже не спав, і коли втома долала його, на нього навалювалися кошмари, примушуючи його переходити від страху до непритомності, до сатанинських видінь, переповнених таким розпачем і смутком, у яких усе втрачало сенс і резон буття: його родичі, його друзі, його ідеї, його країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.

Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.

Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, – приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.

Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти – маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок – для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками – ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали – таких було мало, – приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages – дома заручників, – які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.

Навіть розпорядження колоніальної влади – чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, – не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.

У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.

1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.

День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.

– Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, – сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. – Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.

Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.

– Гаразд, отче, – погодився Кейсмент. – Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.

За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

– Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

– Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», – думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше – про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.

Його мали підвищити у званні, й він збирався повернутися в метрополію. Він вислухав Роджера, не урвавши його жодного разу, з дуже серйозним виглядом, і, здавалося, був глибоко стурбований тим, що почув. Вираз його обличчя, поважний і непроникний, жодного разу не змінився, незалежно від того, які подробиці викладав йому Роджер. Роджер був точний і намагався не проминути жодної деталі. Він виклав і те, про що йому розповідали, й усе те, що бачив на власні очі: змережані кривавими рубцями спини й сідниці, розповіді тих, кому довелося продати своїх дітей, щоб заплатити квоти, які вони неспроможні були зібрати. Він повідомив, що уряд Його Величності буде поінформований про ці жахіття, але крім того, він вважає за свій обов’язок висловити ім’ям уряду, який він репрезентує, свій власний протест проти діянь Поліційної сили, що несе відповідальність за ті страхітливі знущання, які її солдати влаштували, зокрема у Вальї. Він бачив на власні очі, як те село перетворилося на маленьке пекло. Коли він замовк, обличчя капітана Жюньє залишалося незворушним. Мовчанка тривала довго, але він терпляче чекав. Нарешті, зробивши легкий рух головою, капітан лагідно йому відповів:

– Як вам, певно, відомо, пане консул, ми, тобто Поліційна сила, не диктуємо закони. Ми лише стежимо за тим, щоб вони виконувалися.

Його погляд був ясним і безневинним, без жодної ознаки ані почуття незручності, ані роздратування.

– Я знаю закони й правила, які регулюють життя в Незалежній Державі Конго, капітане. Жоден із них не дозволяє калічити тубільців, шмагати їх доти, доки вони почнуть стікати кров’ю, перетворювати жінок на заручниць, щоб їхні чоловіки не втікали, й визискувати села до такої міри, щоб матерям доводилося продавати своїх дітей, аби мати змогу виконати ті квоти на їжу та каучук, які ви на них накинули.

– Ми накинули? – із явно перебільшеним подивом вигукнув капітан Жюньє. Він енергійно похитав головою, і коли він нею хитав, то звірятко на його руці заворушилося. – Ми не накидаємо нікому нічого й нічого ні від кого не вимагаємо.

Ми одержуємо накази й їх виконуємо, ото й усе. Поліційна сила не встановлює ці квоти, пане Кейсмент. Їх призначають політичні власті та директори концесійних компаній. Ми лише виконавці політики, в яку ми абсолютно не втручаємося. Ніхто ніколи не запитував нашої думки. Якби вони запитали, то, можливо, такого безладу не було б.

Він замовк і, здавалося, на хвилину замислився. Крізь великі вікна з металевими ґратами Роджер побачив прямокутне поле без дерев, де марширував підрозділ африканських солдатів, що були босі, в полотняних штанях і з голими грудьми. Вони змінили напрямок руху, почувши наказ унтер-офіцера, який був у черевиках, одностроєвій сорочці й мав кашкета на голові.

– Я накажу провести розслідування. Якщо лейтенант Танвіль припустився надмірностей або їм потурав, його буде покарано, – сказав капітан. – Буде покарано й солдатів, якщо вони надміру захопилися шмаганням. Це все, що я вам можу пообіцяти. Усе інше перебуває поза моєю досяжністю, воно стосується системи правосуддя. Змінити цю систему – завдання не для військових, а для суддів і політиків. Для Верховного уряду. Думаю, вам це відомо.

У його голосі несподівано пробилися нотки жалю.

– Ніщо не втішило б мене більше, ніж якби ця система змінилася. Мені також гидко дивитися на те, що тут відбувається. Те, що ми змушені робити, суперечить моїм принципам, – він торкнувся образка, що висів у нього на шиї. – Моїй вірі. Я людина глибоко віддана католицтву. Там, у Європі, я завжди намагався не робити нічого, що суперечило б моїй вірі. Тут, у Конго – це неможливо, пане консул. Така сумна правда. Тому я дуже задоволений, що повертаюся до Бельгії. Більш ніколи ноги моєї не буде в Африці, запевняю вас.

Капітан Жюньє підвівся з-за столу, підійшов до одного з вікон. Обернувшись до консула спиною, він досить довго мовчав, спостерігаючи за тими рекрутами, яким ніяк не вдавалося марширувати в ногу, які, знай, спотикалися й ламали стрій.

– Якщо ви сказали правду, то ви могли б дещо зробити, аби покласти край цим злочинам, – промурмотів Роджер Кейсмент. – Не для того ми, європейці, прийшли до Африки.

– Не для того? – капітан Жюньє обернувся, щоб подивитися на нього, й консул помітив, що офіцер трохи зблід. – А для чого ж тоді ми сюди прийшли? Правда, я вже знаю для чого: принести сюди цивілізацію, християнство й вільну комерцію. Ви ще в це вірите, пане Кейсмент?

– Уже ні, – відразу відповів Роджер Кейсмент. – Раніше вірив. Усім серцем вірив. Вірив протягом багатьох років, з усією наївністю хлопця-ідеаліста, яким я був. Вірив, що Європа прийшла до Африки рятувати життя й душі, цивілізувати дикунів. Тепер я знаю, що помилявся.

Капітан Жюньє змінив вираз, і Роджерові здалося, що зненацька нерухома маска, що затуляла обличчя офіцера, стала іншою, значно людянішою. Він навіть подивився на нього з тією жалісливою симпатією, з якою дивляться на ідіотів.

– Я намагаюся спокутувати цей гріх своєї молодості, капітане. Тому й прийшов сюди, в Кокільатвіль. Тому й задокументовую з такою скрупульозністю злочини, що творяться тут в ім’я так званої цивілізації, яку ми сюди принесли.

– Бажаю вам успіху, пане консул, – з насмішкуватим виразом сказав капітан Жюньє. – Але якщо ви дозволите мені говорити відверто, то, боюся, ви його не досягнете. Немає такої людської сили, яка могла б змінити цю систему. Надто пізно для цього.

– Якщо не заперечуєте, то я хотів би відвідати карцер і maison dotages, де ви тримаєте жінок, яких пригнали з Вальї, – сказав Роджер, несподівано різко змінивши тему розмови.

– Ви можете відвідувати все, що захочете, – погодився офіцер. – Почувайтеся тут, як дома. Цими словами я хочу нагадати вам те, що вже сказав. Не ми винайшли Незалежну Державу Конго. Ми лише допомагаємо їй функціонувати. Іншими словами, ми також її жертви.

Карцер був бараком із дерева й цегли без вікон, із єдиними дверима, що охоронялися двома тубільними солдатами з гвинтівками. Там було близько дванадцяти чоловіків, кілька дуже старих, напівголих, вони лежали на підлозі, а двоє були прив’язані до кілець, закріплених у стіні. Не так пригнічені або позбавлені всякого виразу обличчя тих живих мовчазних скелетів його вразили, коли він переходив від одного краю цього хліва до протилежного, як гострий сморід сечі та екскрементів.

– Ми намагалися привчити їх, щоб вони справляли свої природні потреби в ці відра, – вгадав його думки капітан, показуючи на одне з них. – Але вони до цього не звикли. Воліють випорожнятися й мочитися на підлогу. Так їм простіше. Сморід їх не турбує. Мабуть, вони його й не відчувають.

Maison dotages був хлівом меншого розміру, але видовище там було драматичніше, бо він був настільки переповнений жінками, що Роджер міг ледве пропхатися між їхніми напівголими тілами. Приміщення було таким вузьким, що багато жінок не могли ані сісти, ані лягти й мусили стояти на ногах.

– Це випадок винятковий, – сказав капітан Жюньє, показуючи на ув’язнених. – Ще ніколи їх не було стільки. Сьогодні ввечері, щоб вони могли спати, ми перекинемо половину в одну з кімнат у солдатській казармі.

Тут також сморід сечі та екскрементів був нестерпним. Деякі з жінок були дуже юні, майже дівчатка. Усі мали погляд розгублений, лунатичний, радше схожий на погляд створінь потойбічного світу, який Роджер бачив у стількох конголезок протягом своєї подорожі. Одна із заручниць тримала на руках щойно народжене немовля, таке маленьке, що здавалося неживим шматочком плоті.

– Яким критерієм ви користуєтеся, щоб відпускати їх наволю? – запитав консул.

– Це вирішую не я, а магістрат, добродію. У Кокільатвілі їх троє. Критерій один: коли чоловіки віддають квоти, які вони заборгували, вони можуть забрати своїх жінок.

– А якщо вони цього не зроблять?

Капітан стенув плечима.

– Деяким щастить утекти, – сказав він, не дивлячись на Роджера, стишеним голосом. – Інших забирають солдати й роблять їх своїми жінками. Таким щастить більше. Кілька з них божеволіють і накладають на себе руки. Інші помирають від знущань, холери та голоду. Як ви бачили, вони нічого не мають їсти. Можливо – це наша провина. Тих харчів, які я одержую, не вистачає навіть для прогодування моїх солдатів.

А тим більше для в’язнів. Іноді ми збираємо невеличкі пожертви від офіцерів, щоб покращити спільний казан. Ситуація є такою. Я найперший готовий нарікати на те, що ми не можемо запропонувати нічого кращого. Якби ви змогли домогтися якогось покращення, Поліційна сила вам би подякувала.

Роджер Кейсмент пішов навідати трьох бельгійських магістратів у Кокільатвілі, але тільки один погодився його прийняти. Двоє інших під різними приводами відмовилися зустрітися з ним. Метр Дюваль, п’ятдесятирічний чоловік, гладкий і пихатий, який навіть попри тропічну спеку носив камізельку, накладні манжети й сурдут із ланцюжком, навпаки, запросив його до свого скромного кабінету й запропонував філіжанку чаю. Він вислухав його чемно, обливаючись потом. Раз у раз витирав обличчя хусточкою, що була вже мокра. Іноді його обличчя ставало засмученим, і він кивав головою, слухаючи те, що розповідав йому консул. Коли Роджер завершив свою розповідь, він попросив, щоб той виклав її письмово, в усіх подробицях. У такий спосіб він зможе внести до трибуналу, до якого належить, запит із проханням провести формальне розслідування цих прикрих подій. Хоча, уточнив свою думку метр Дюваль, замислено підперши підборіддя пальцем, либонь, буде ліпше, якщо пан консул також подасть свій рапорт до Верховного трибуналу, який організували в Леопольдвілі. Це тепер найвища й найвпливовіша інстанція, яка з великою ефективністю може діяти на всій території колонії. Вона може не тільки виправити ситуацію, а й надати економічні компенсації родинам жертв і самим жертвам. Роджер Кейсмент сказав йому, що так і зробить. Він попрощався, глибоко переконаний, що метр Дюваль не ворухне й пальцем, і Верховний трибунал у Леопольдвілі також. Але хай там як, а письмовий звіт він підготує.

Увечері, коли він уже збирався покинути Кокільатвіль, прийшов тубілець і передав йому, що ченці місії траппістів хочуть із ним побачитися. Там він знову зустрівся з отцем Юто. Ченці – їх'було шестеро – попросили, щоб він потай забрав на свій пароплавчик утікачів, яких вони ховали у своїй місії вже протягом кількох днів. Вони всі були із села Бонжінда, вище по річці Конго, де за невиконання квот зібраного каучуку Поліційна сила здійснювала каральну експедицію, не менш жорстоку, ніж у Вальї.

Місія траппістів у Кокільатвілі була великим будинком із глини, каменю й дерева на два поверхи, який зовні здавався укріпленим дотом. Його вікна були зачинені. Абат, дон Джезуальдо, португальського походження, був уже дуже старий, так само як і два інші ченці, худі й ніби загублені у своїх білих туніках, у чорних рясах, підперезані грубими шкіряними пасами. Лише найстарші тут були ченцями, інші – мирянами. Усі, як і отець Юто, виблискували напівскелетною худорбою, яка здавалася емблемою місцевих траппістів. Усередині приміщення було світле, бо тільки каплиця, їдальня й дортуар ченців були накриті дахом. Вони мали сад і город. Була загородка для птиці, цвинтар і велика піч.

– Який злочин учинили ті люди, що їх ви просите вивезти звідси потай від влади?

– Вони були бідними, пане консул, – засмучено промовив дон Джезуальдо. – Ви це добре знаєте. Адже ви були у Вальї й бачили, що означає бути бідним, приниженим і конголезцем.

Кейсмент згідно кивнув головою. Безперечно, допомогти людям, за яких просили його траппісти, буде гуманним учинком. Але він вагався. Будучи дипломатом, таємно вивозити втікачів від правосуддя, нехай і звинувачених несправедливо, було ризиковано, могло скомпрометувати Велику Британію і повністю спотворити ту інформаційну місію, яку він виконував для Форін-Офісу.

– Ви дозволите мені побачитися й поговорити з ними?

Дон Джезуальдо ствердно кивнув головою. Отець Юто вийшов і майже відразу повернувся з групою. Їх було семеро, усі чоловіки, між ними троє малих. У всіх ліву руку було відтято або розтовчено прикладом. Були й сліди від канчуків на грудях і спині. Вождя групи звали Мансунда, й він мав на голові плюмаж із кількох пер і кілька намист із зубів тварин; його обличчя блищало від шрамів – ті порізи він зробив собі під час давніх ритуалів ініціації у своєму племені. Отець Юто був тлумачем. Село Бонжінда двічі поспіль не змогло виконати свої квоти по каучуку – дерева в ближній місцевості вже були висмоктані і втратили каучуковий сік, – накладені на них емісарами компанії Лулонґа, яка володіла концесією в цій місцевості. Тоді африканські охоронці, залишені в селі Поліційною силою, почали шмагати людей і відрубувати їм руки та ноги. Стався вибух гніву, й село, збунтувавшись, убило одного охоронця, тоді як інші врятувалися втечею. Через кілька днів у село Бонжінда увійшла колона солдатів Поліційної сили, які підпалили всі будинки, повбивали чимало жителів, чоловіків і жінок, багатьох спалили живцем у їхніх хатинах, а решту вкинули до карцеру Кокільатвіля та в maison dotages. Вождь Мансунда вважав, що їм пощастило втекти тільки завдяки ченцям-траппістам. Якби Поліційна сила зловила їх, то вони, як і інші, стали б жертвами жорстокого покарання, бо в усьому Конго повстання тубільців завжди карали знищенням усієї громади.

– Гаразд, отче, – сказав Кейсмент. – Я заберу їх на «Генрі Ріда» й відвезу далеко звідси. Але тільки до найближчого французького берега.

– Бог вам за це заплатить, пане консул, – сказав отець Юто.

– Не знаю, отче, – відповів консул. – І ви, і я в цьому випадку порушуємо закон.

– Закон людей, – поправив його траппіст. – Ми порушуємо його тільки для того, щоб зберегти вірність закону Бога.

Роджер Кейсмент розділив із ченцями їхню скромну вегетаріанську вечерю. Він довго з ними розмовляв. Дон Джезуальдо пожартував, що в його честь траппісти порушили правило мовчанки, яке панувало в ордені. Ченці й миряни здавалися йому придушеними й переможеними цією країною, як і він сам. «Як могло дійти до такого?» – міркував він перед ними вголос. І розповів їм, що дев’ятнадцять років тому приїхав до Африки, сповнений ентузіазму, переконаний у тому, що колоніальна епопея подарує африканцям достойне життя. Як стало можливим, що колонізація перетворилася на цей жахливий грабунок, на цю моторошну жорстокість, коли люди, що називають себе християнами, піддають тортурам, калічать, убивають безпорадні створіння і знущаються з них так нещадно, не роблячи винятку ані для дітей, ані для людей похилого віку? Хіба ми, європейці прийшли сюди не для того, щоб покласти край торгівлі рабами і принести релігію милосердя та справедливості? Чому те, що тут відбувається, є чимось набагато гіршим, аніж торгівля рабами, ви зі мною згодні?