Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 29 страниц)

– Думаю, вам так само, як і мені, прикро від’їздити, не попрощавшись із бійцями Бригади й навіть не повідомивши їх про свій від’їзд, – сказав Роджер.

– Це завжди мучитиме мою совість, – погодився Монтейт. – Але інакше не можна. Повстання – надто серйозна річ, щоб ризикувати виказати себе.

– Як ви гадаєте, існує можливість його затримати?

Офіцер похитав головою.

– Не думаю, сер Роджер. Але вас там дуже шанують, і, можливо, ваші аргументи справлять на них якийсь вплив. Хай там як, а ви повинні зрозуміти, що тепер відбувається в Ірландії. Ми багато років готувалися до цього. Та що там років! Кілька століть, якщо бути точнішим. Скільки можна бути такою обережною нацією! Ми вже перебуваємо в двадцятому сторіччі. Тепер немає сумніву, що, з огляду на війну, настала та мить коли Англія слабкіша, ніж Ірландія.

– А ви не боїтеся смерті?

Монтейт стенув плечима.

– Я багато разів бачив її близько. У Південній Африці, під час війни з бурами, вона була зовсім поруч. Усі ми боїмося смерті, так я думаю. Але смерть буває різною, сер Роджер. Померти в битві за свою батьківщину – це така сама достойна смерть, як і померти за свою родину або за свою віру. Вам не здається?

– Так, ви маєте слушність, – погодився Кейсмент. – Сподіваюся, що коли нам випаде нагода померти, то ми помремо саме так, а не ковтаючи цю амазонську речовину, що, певно, не дуже добра на смак.

Напередодні від їзду Роджер поїхав на кілька годин у Цоссен, щоб попрощатися з отцем Кротті. Він не ввійшов на територію табору. Попросив покликати домініканця, й вони здійснили тривалу прогулянку в лісі під кронами ялин і беріз, які вже зазеленіли. Отець Кротті вислухав довірчі зізнання Роджера мовчки, жодного разу не урвавши його. Коли він замовк, священик перехрестився. Запала тривала мовчанка.

– Їхати в Ірландію, думаючи, що повстання приречене на поразку, це форма самогубства, – нарешті озвався священнослужитель, наче міркуючи вголос.

– Я їду з надією зупинити його, отче. Поговорю з Томом Кларком, з Джозефом Планкетом, із Патриком Пірсом, з усіма керівниками. Спробую пояснити їм резони, чому ця жертва видається мені марною. Замість прискорити здобуття незалежності вона затримає його. І...

Він відчув, що горло йому стислося, й замовк.

– Що з вами, Роджере? Ми друзі, і я тут, щоб допомогти вам. Ви можете довіряти мені.

– Я бачу видіння, яке не можу викинути з голови, отче Кротті. Ці ідеалісти й патріоти, які йдуть на загибель, прирікаючи свої родини на життя в убогості, на жахливі репресії, принаймні знають, що вони роблять. Але ви знаєте, про кого я весь час думаю?

Він розповів йому, що в 1910 році виступив із промовою в Ермітажі, будинку у кварталі Ратфарнгем, на передмісті Дубліна, де була розташована двомовна школа Святого Енди Патрика Пірса. Поговоривши з учнями, він дав їм предмет, який зберігав після своєї подорожі до Амазонії, – духову рушницю вітото, – сказавши, що це буде призом за кращий твір ґельською мовою для учнів останнього року навчання. Його глибоко вразив екстаз, із яким ті десятки юнаків говорили про Ірландію, вразила палка й войовнича любов, із якою вони згадували її історію, її героїв, її святих, її культуру, вразило, з яким релігійним натхненням вони співали стародавні кельтські пісні. І вразив його також глибоко католицький дух, який панував у школі разом із цим палким патріотизмом: Пірс домігся, щоб обидві речі злилися й були чимось одним для тих юнаків, як були вони чимось одним для нього та його брата й сестри, Віллі та Маргарет, які також учителювали у школі Святого Енди.

– Усі ті молоді люди підуть на смерть, перетворять себе на гарматне мясо, отче Кротті. Тримаючи в руках гвинтівки та револьвери, з яких вони навіть не вміють стріляти. Сотні, тисячі невинних, таких, як ці, битимуться проти гармат, проти кулеметів, проти офіцерів і солдатів наймогутнішої у світі армії. Щоб нічого не досягти. Хіба це не жах?

– Безперечно, це жах, Роджере, – погодився чернець. – Але водночас неправда, що вони не досягнуть нічого.

Він зробив тривалу паузу, а потім заговорив повільно, схвильовано й з болем у голосі:

– Ірландія – країна глибоко християнська, вам це відомо. Можливо, через своє особливе становище окупованої країни вона більше, аніж інші, сприйняла послання Христа. А може, тому, що ми мали таких місіонерів і апостолів, як святий Патрик, що володіли неймовірним даром переконувати, віра проникла там набагато глибше, аніж в інших частинах світу. Наша релігія – це релігія насамперед для тих, хто страждає. Для принижених, для голодних, для переможених. Ця віра не дозволила нам розпастися як країні, попри ту силу, що намагалася нас розчавити. У нашій релігії головна ідея – мучеництво. Принести себе в жертву, віддати своє життя. Хіба не так учинив Христос? Він утілився в людину й витримав найжорстокіші катування. Зраду, тортури, смерть на хресті. Хіба він не досяг нічого, Роджере?

Роджер пригадав Пірса, Планкета, цих молодих людей, переконаних, що боротьба за свободу є містичною, а не лише громадянською.

– Я розумію, що ви хочете сказати, отче Кротті. Я знаю, що такі люди, як Пірс, Планкет і навіть Том Кларк, який має славу реаліста й практика, знають, що повстання – це пожертва. І переконані, що, пішовши на смерть, вони створять символ, який мобілізує всю енергію ірландців. Я розумію їхнє прагнення принести себе в жертву. Але чи мають вони право тягти за собою людей, позбавлених їхнього досвіду, їхнього ясного бачення, юнаків, які не знають, що йдуть на смерть лише для того, аби подати приклад?

– Я не захоплююся тим, що вони роблять, Роджере, я вже вам про це сказав, – прошепотів отець Кротті. – Мучеництво – це щось таке, з чим християнин мириться, а не та мета, до якої він прагне. Та можливо, Історія не привела б людство до такого прогресу, якби люди ніколи не йшли на жертви? Але тепер мене найбільше турбуєте ви. Якщо вас схоплять, ви не матимете нагоди померти в бою. Вас осудять за державну зраду.

– Я вплутався в ці події, отче Кротті, і мій обов’язок – піти до кінця. Я ніколи не зміг би віддячити вам за те, що ви для мене зробили. Ви дозволите мені попросити у вас благословення?

Він опустився навколішки, отець Кротті благословив його, й вони попрощалися, міцно обнявшись.

XV

Коли отці Кейрі та Мак-Керрол увійшли до його камери, Роджер уже одержав папір, перо та чорнило, які попросив, і твердою рукою, що не тремтіла, швидко написав два короткі послання. Одне своїй кузині Ґертруді, а друге, колективне, – друзям. Обидва були дуже схожі. У посланні, адресованому Джі, після кількох зворушливих фраз про те, як він її любить і які спогади про неї зберігаються в його пам’яті, він написав: «Завтра, в день Святого Стефана, я помру смертю, якої шукав. Сподіваюся, Бог простить мої гріхи й прийме мої молитви». У листі друзям лунав той самий трагічний відгук: «У своєму останньому посланні до всіх я закликаю до найвищого «злету сердець». Бажаю всього найкращого тим, хто хоче забрати в мене життя, й тим, хто намагався врятувати його. Усі ви тепер мої брати».

Містер Джон Елліс, кат, як завжди, в чорному одязі й у супроводі свого помічника, який відрекомендувався як Роберт Бахтер і який нервував і здавався наляканим, прийшов обміряти його тіло – зріст, вагу й розмір шиї, – щоб, як пояснив він із професійною незворушністю, визначити висоту шибениці й міцність мотузки. Поки він обміряв його метром і записував розміри до свого зошита, він розповів йому, що, крім цієї професії, він досі працює перукарем у Рочдейлі і що його клієнти нерідко намагаються випитати в нього таємниці його катівського ремесла, але він у цьому плані мовчазний, як сфінкс. Роджер був радий, коли вони пішли.

Трохи згодом охоронець приніс йому останню паку листів і телеграм, уже перевірених цензурою. Листи були від людей йому незнайомих. Вони бажали йому успіху або ображали його й називали зрадником. Він недбало переглянув їх, але велика телеграма привернула його увагу. Вона надійшла з Манауса від каучукопромисловця Хуліо С. Арани. Навіть Роджер міг виявити безліч помилок в її іспанському тексті. Вона закликала його «визнати перед людським трибуналом свої помилки, відомі лише божественному правосуддю, яких він натворив під час своєї діяльності в Путумайо». Він, мовляв, «навигадував подій, яких не було, і вплинув на барбадосців, щоб вони підтвердили те, чого ніколи не відбувалося, з єдиною метою «здобути собі славу й багатство». Телеграма закінчувалася такими словами: «Я прощаю вас, але треба, щоб ви були справедливим і оголосили з усією відвертістю правду про події, яких ніхто не знає краще, ніж ви». Роджер подумав: «Цієї телеграми його адвокати не редагували, отже, він надіслав її сам».

Він був спокійний. Страх, який у попередні дні й тижні не раз морозив йому спину, тепер розвіявся остаточно. Він був переконаний, що прийме смерть із тим самим спокоєм і тією самою твердістю, з якою прийняли її Патрик Пірс, Том Кларк, Джозеф Планкет, Джеймс Коннолі й усі ті хоробрі чоловіки, які принесли себе в жертву в Дубліні в той квітневий тиждень, щоб Ірландія стала вільною. Він відчував, що готовий забути про свої проблеми й тривоги й спробувати залагодити свої стосунки з Богом.

Отець Кейрі й отець Мак-Керрол прийшли дуже серйозні й співчутливо потиснули йому руку. Отця Мак-Керрола він бачив три або чотири рази, але розмовляв із ним мало. Він був шотландець, і в нього трохи смикався ніс, що надавало його обличчю комічного виразу. Натомість до отця Кейрі Роджер відчував глибоку довіру. Він віддав йому книжку «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса.

– Мені вона вже не потрібна, подаруйте її комусь. Це єдина книжка, яку мені дозволили читати в Пентонвілській в'язниці. Я не нарікаю. Вона була мені доброю компанією.

Якщо коли-небудь вам випаде зустрітися з отцем Кротті, скажіть йому, що він мав слушність. Томас де Кемпіс був, як він мені сказав, чоловік святий, розважливий і сповнений мудрості.

Падре Мак-Керрол сказав йому, що шериф зайнявся його цивільним одягом і скоро його принесе. На складі у в’язниці він пом’явся й забруднився, й містер Стейсі сам подбає, щоб його випрали й випрасували.

– Він добрий чоловік, – сказав Роджер. – Він утратив на війні свого єдиного сина й сам мало не помер від горя.

Після паузи він попросив, щоб тепер вони зосередилися на розмові про католицьку віру.

– Для вас це буде поверненням, а не наверненням, – ще раз нагадав йому отець Кейрі. – Ви завжди були католиком, Роджере, за рішенням вашої матері, яку ви так любили і з якою скоро зустрінетеся.

Вузька камера, здавалося, стала ще меншою тепер, коли в ній перебувало троє людей. Вони ледве знайшли простір, щоб опуститися навколішки. Протягом двадцяти чи тридцяти хвилин вони молилися, спочатку мовчки, а потім стали проказувати вголос Отченаш та Аве Марія, ченці починали кожну молитву, а Роджер закінчував.

Потім отець Мак-Керрол відійшов, щоб дати змогу отцеві Кейрі вислухати сповідь Роджера Кейсмента. Священик сів на краєчок ліжка, а Роджер залишився стояти навколішках, коли почав перелічувати довгий, надзвичайно довгий список своїх реальних та уявних гріхів. Коли він уперше заплакав, попри всі зусилля, яких докладав, щоб стриматися, отець Кейрі посадив його поруч себе. Так тривала ця заключна церемонія, протягом якої, поки говорив, пояснював, згадував, запитував, Роджер відчував, що й справді він усе більше й більше наближається до своєї матері. Були хвилини, коли його змагало відчуття, що стрункий силует Анни Джефсон з’являвся і зникав на стіні з червоної цегли в його камері.

Він плакав багато разів, як ніколи досі не плакав, уже не намагаючись стримувати сльози, бо вони допомагали йому позбутися напруги й гіркоти, і йому здавалося, що не тільки його душа, а й тіло ставали значно легшими. Отець Кейрі дозволяв йому говорити, мовчазний і нерухомий. Іноді він ставив якесь запитання, робив якесь зауваження, промовляв якусь коротку заспокійливу фразу. Перш ніж призначити йому покуту й дати відпущення, він обняв його і сказав: «Ласкаво просимо туди, де був завжди ваш дім, Роджере».

Незабаром по тому відчинилися двері камери, й знову увійшов отець Мак-Керрол, а за ним шериф. Містер Стейсі тримав у руках його темний костюм і білу сорочку з коміром, його краватку й камізельку, а отець Мак-Керрол – черевики й панчохи. Саме цей одяг був на Роджерові, коли Центральний кримінальний суд засудив його до страти через повішення. Його одяг був бездоганно чистий і випрасуваний, а черевики намащені кремом і начищені до блиску.

– Я дуже дякую вам за цю послугу, шерифе.

Містер Стейсі кивнув головою. Його щокате обличчя було, як завжди, сумне. Але цього разу він уникав дивитися Роджерові у вічі.

– Ви дозволите мені прийняти душ, перш ніж убратися в цей чистий одяг, шерифе? Було б шкода, якби я забруднив його своїм липучим тілом.

Містер Стейсі кивнув головою цього разу з ледь помітною змовницькою усмішкою. Потім вийшов із камери.

Тепер усі троє примостилися на ліжку, хоч їм і було там тісно. Так вони й сиділи, іноді мовчали, іноді молилися, а іноді розмовляли. Роджер розповідав їм про своє дитинство, про свої перші роки в Дубліні, у Джерсі, про вакації, які проводив зі своїми братами та сестрою в дядьків по матері, в Шотландії. Отець Мак-Керрол зрадів, коли почув, що шотландські вакації здавалися малому Роджерові чимось подібним до перебування в раю, такими вони були чистими й наповненими щастям. Стишеним голосом він промугикав їм кілька дитячих пісеньок, яких навчали його мати й дядьки, й він також пригадав, як снилися йому подвиги легких драгунів в Індії, про які їм розповідав капітан Роджер Кейсмент, коли був у доброму гуморі.

Потім він надав слово їм, попросивши розповісти, як вони стали священиками. Чи вони вступили до семінарії за покликанням, чи під тиском обставин, тобто їх підштовхнули туди голод, убогість, бажання одержати освіту, як це властиво для багатьох ірландських ченців? Отець Мак-Керрол став сиротою ще до того, як навчився користуватися своїм розумом. Його взяли на виховання старі родичі, які віддали його навчатися до парафіяльної школи, де парох, який ставився до нього із симпатією, переконав його, що його покликання – церква.

– Що я міг зробити, як не повірити йому? – замислено сказав отець Мак-Керрол. – Правду кажучи, я пішов до семінарії без особливої переконаності. Бог покликав мене до себе згодом, в останні роки мого навчання. Мене дуже цікавила теологія. Я прагнув навчатися і навчати. Але ми вже знаємо, що людина наміряється, а Бог розпоряджається.

В отця Кейрі життя складалося зовсім інакше. Його батьки, заможні комерсанти з Лімеріка, були католиками більше на словах, ніж на ділі, тому середовище, в якому він виріс, не було релігійним. Попри це він відчув покликання уже в юності й навіть міг назвати подію, яка справила на нього вирішальний вплив. Євхаристичний конгрес, що відбувся, коли йому було тринадцять чи чотирнадцять років, на якому виступив отець-місіонер, падре Алойсус, і розповів про роботу, що її здійснювали в сельвах Мексики та Гватемали ченці та черниці, з якими він провів двадцять років життя.

– Він був такий добрий оратор, що приголомшив мене, – сказав отець Кейрі. – З його вини я став тим, ким я є тепер. Більше ніколи я не бачив його й нічого про нього не чув. Але мені назавжди запам’яталися його голос, його палкий ентузіазм, його риторика, його довга борода. І його ім’я: отець Алойсус.

Коли знову відчинилися двері камери і йому принесли звичайну скромну вечерю – бульйон, салат і хліб, – Роджер зрозумів, що вони проговорили кілька годин. Вечір згасав, і починалася ніч, хоч кілька сонячних променів ще проникали крізь ґрати високого вікна. Він відмовився від вечері й залишився сам-один із пляшкою води.

І тоді йому пригадалося, як в одну зі своїх перших експедицій до Африки, в перший рік свого перебування на Чорному континенті, він переночував кілька ночей у невеличкому селі, в якому жило плем’я, чию назву він забув (можливо, банґві?). З допомогою перекладача він поговорив із кількома тамтешніми жителями. Так він довідався, що старі люди громади, коли відчували, що скоро помруть, зав’язували свої вбогі речі в невеличкий вузол і непомітно, ні з ким не прощаючись, намагаючись нікому не потрапляти на очі, ішли в джунглі. Знаходили спокійне місце, невеличкий пляж на березі озера або річки, затінок під розлогим деревом, майданчик на скелястому пагорбі. Там лягали й чекали смерті, не турбуючи нікого. Мудрий і гарний спосіб розлучитися з цим світом.

Отці Кейрі й Мак-Керрол хотіли залишитися з ним на ніч, але Роджер на це не погодився. Він запевнив їх, що почувається добре, спокійніше, аніж протягом трьох останніх місяців. Він хотів залишитися сам-один і відпочити. Це була правда. Ченці, побачивши, який тихомирний спокій його опанував, погодилися піти.

Коли вони вийшли з камери, Роджер довго дивився на одяг, принесений шерифом. З якоїсь дивної причини він був переконаний, що той принесе йому одяг, у якому його взяли в полон того сумного світанку 21 квітня біля круглої фортеці кельтів, що називається форт Мак-Кенна, вимуруваної з напівоблупленого каміння, покритої сухим листям, папороттю та вологою й оточеної деревами, в яких співали пташки. Відтоді минуло лише три місяці, але вони здавалися йому століттями. Що сталося з одягом, у якому він тоді був? Певно, здадуть до архіву, як і його справу? Одяг, який випрасував йому містер Стейсі і в якому він помре через кілька годин, купив йому адвокат Ґейвен Дафі, щоб він міг з’явитися в презентабельному вигляді перед Трибуналом, який його судив. Щоб не пом’яти його, він постелив його під маленьким матрацом ліжка. І ліг, думаючи, що його чекає тривала ніч безсоння.

На свій превеликий подив, через кілька хвилин він заснув. І, певно, проспав багато годин, бо коли розплющив очі, стрепенувшись від несподіванки, то хоч у камері було поночі, він помітив через заґратований квадрат вікна, що вже почало розвиднятися. Він пригадав, що йому снилася мати. У неї було засмучене обличчя, й він, малий хлопчик, утішав її, кажучи: «Не сумуй, скоро ми знову побачимося». Він почувався спокійним, без страху, бажаючи, щоб усе закінчилося якомога скоріше.

Незабаром по тому або, мабуть, незабаром, бо він не знав, скільки часу минуло, двері відчинилися і з порожньої пройми шериф – обличчя в нього було стомлене, а очі червоні, так ніби він їх жодного разу не склепив – сказав:

– Якщо хочете помитися, то це треба зробити тепер.

Роджер ствердно кивнув головою. Коли вони йшли до ванної по широкому коридору з почорнілими кам’яними стінами, містер Стейсі запитав у нього, чи зміг він бодай трохи відпочити. Коли Роджер сказав йому, що проспав кілька годин, шериф промурмотів: «Я радий за вас». Містер Стейсі розповів йому, що перед брамою в’язниці протягом усієї ночі ходили з розп’яттями, транспарантами проти смертної кари та з молитвами багато людей, серед них було й кілька священиків і пасторів. Роджер почував себе дуже дивно, так ніби це був уже не він, ніби його замінив хтось інший. Він довгий час стояв під струменями холодної води. Ретельно намилився, а потім витер тіло обома долонями. Коли повернувся до камери, то там уже знову були отець Кейрі й отець Мак-Керрол. Вони сказали йому, що кількість людей, які зібралися перед брамою Пентонвілської в’язниці, молячись та вимахуючи транспарантами, значно зросла з минулого вечора. Багато з них були парафіянами, яких привів сюди отець Едвард Мурно, з церкви Святої Трійці, яку відвідували ірландські родини кварталу. Але був там також гурт людей, які вітали страту «зрадника». Щодо Роджера, то ці новини залишили його байдужим. Ченці чекали за дверима камери, поки він одягнеться. Він був приголомшений тим, наскільки він схуд. Одяг і черевики теліпалися на ньому.

Супроводжуваний двома священиками, а також шерифом і озброєним охоронцем, він пішов до каплиці Пентонвілської в’язниці. Він її раніше не бачив. Вона здавалася маленькою й темною, але було щось затишне й мирне в цьому обгородженому місці під овальним дахом. Отець Кейрі відслужив месу, а отець Мак-Керрол йому прислуговував. Роджер спостерігав церемонію, зворушений, але не знав, чи з огляду на обставини, чи тому, що готувався причаститися уперше й востаннє у своєму житті. «Це буде моїм першим причастям і моїм соборуванням», – подумав він. Причастившись, він хотів щось сказати отцям Кейрі та Мак-Керролу, але не знайшов слів і промовчав, намагаючись молитися.

Коли повернувся до камери, то побачив біля ліжка залишений йому сніданок, але їсти не став. Запитав, котра година, й цього разу йому сказали: восьма година сорок хвилин ранку. «Мені залишилося жити двадцять хвилин», – подумав він. Майже відразу до камери увійшли губернатор в’язниці разом із шерифом і кілька людей у цивільному одязі, один із них був, безперечно, лікарем, який констатує його смерть, якийсь чиновник Корони і кат зі своїм юним помічником. Містер Елліс, чоловік низький і кремезний, був також одягнений у чорне, як і інші, але мав засукані рукави піджака, щоб було зручніше працювати. Він приніс мотузку, яку обмотав навколо руки біля ліктя. Своїм інтелігентним, але хрипким голосом він попросив Роджера, щоб той склав руки за спиною, бо він має зв'язати їх. Коли він їх скручував, то поставив запитання, яке здалося абсурдним: «Я не зробив вам боляче?» Роджер заперечливо похитав головою.

Отець Кейрі й отець Мак-Керрол стали голосно читати літанії. Вони читали їх, поки проводжали його, кожен зі свого боку, досить довгим шляхом через різні сектори в’язниці, яких він не знав: по сходах, по коридорах, потім вивели в невеличке патіо, де нікого не було. Роджер майже не помічав ті місця, які залишалися позаду. Він молився й відповідав на літанії й був задоволений, що його кроки тверді й що в нього не вихопилося жодне ридання й не скотилася жодна сльоза. Іноді він заплющував очі й просив Бога помилувати його, але обличчя, яке він бачив у своїй уяві, було обличчям Анни Джефсон.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце, залите сонячним світлом. Там чекав їх рій озброєних охоронців. Вони оточували дерев’яну споруду квадратної форми з вісьмома чи десятьма сходинками. Губернатор зачитав кілька фраз, – то був, безперечно, вирок, – на які Роджер не звернув уваги. Потім запитав у нього, чи хоче він щось сказати. Він заперечливо похитав головою, але крізь зуби промурмотів: «Ірландія». Він обернувся до священиків, і обидва його обняли. Падре Кейрі поблагословив його.

Тоді до нього наблизився містер Елліс і попросив його нахилитися, щоб він міг зав’язати йому очі, бо Роджер був надто високий для нього. Він нахилився, й, поки кат накладав йому на очі пов’язку, яка занурила його в темряву, йому здалося, що пальці містера Елліса тепер були не такими твердими, не такими впевненими в собі, як тоді, коли він зв’язував цому руки. Кат узяв його за лікоть і повів угору по сходинках, до платформи, повільно, щоб він не спіткнувся.

Він чув якісь рухи, молитви священиків, а потім голос містера Елліса, який пошепки попросив, щоб він опустив голову й трохи нахилився, please, sir. Він виконав його прохання й відчув, що той накинув йому на шию зашморг. І тоді востаннє почув шепіт містера Елліса: «Якщо ви стримаєте дихання, це відбудеться швидше, сер». Він зробив так, як той йому порадив.