Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 29 страниц)

– Я запитував вас не про це, сеньйоре Тісон, – тоном вибачення сказав Кейсмент. – А про те, чому при такій кількості шрамів на тубільцях я не бачив жодного індіанця з тавром Компанії на тілі?

– Я не розумію, що ви маєте на увазі, – відповів Тісон, опустивши виделку.

– Барбадосці розповіли мені, що багато аборигенів були затавровані ініціалами Компанії, КА, тобто Компанія Арани. Отже, їх затаврували, як корів, коней або свиней. З тією метою, щоб вони не втекли або їх не викрали колумбійські добувачі каучуку. Ті ж таки колумбійці затаврували багатьох. Іноді вогнем, а іноді – ножем. Але досі я не бачив жодного тубільця, позначеного цим тавром. Що з ними сталося, сеньйоре?

Хуан Тісон зненацька втратив свою витримку і свої елегантні манери. Його обличчя почервоніло, й він затремтів від обурення.

– Я не дозволю, щоб ви розмовляли зі мною таким тоном! – вигукнув він, мішаючи англійську мову з іспанською. – Я перебуваю тут, щоб полегшити вашу роботу, а не бути мішенню для вашої іронії.

Роджер Кейсмент кивнув головою, не змінивши виразу обличчя.

– Пробачте мені, я не хотів вас образити, – спокійним голосом промовив він. – Попри те, що в Конго я був свідком нечуваних жорстокостей, таврування людей за допомогою вогню або ножа там іще не бачили. Я переконаний, що не ви несете відповідальність за таке жахіття.

– Звичайно, я не несу відповідальності за хай там які жахіття! – знову підняв голос Тісон, вимахуючи руками. Очі йому мало не вискакували з орбіт – такий він був розлючений. – Якщо жахіття відбуваються, то це не провина Компанії. Хіба ви не бачите, де ви перебуваєте, сеньйоре Кейсмент? Тут немає ані влади, ані поліції, ані суддів, немає нікого. Ті, хто тут працює – начальниками, десятниками, помічниками, – люди не тільки малоосвічені, а й у багатьох випадках зовсім неписьменні, авантюристи, чоловіки брутальні, загартовані сельвою. Іноді вони вдаються до зловживань, які жахають людину цивілізовану. Я знаю це дуже добре. Ми робимо все, що можемо, повірте мені. Сеньйор Арана згоден із вами. Усі, хто вдається до насильства, мусять бути звільнені. Я не підтримую жодного акту несправедливості, сеньйоре Кейсмент. Я маю респектабельне ім’я, родину, яка багато означає в цій країні, я католик, який шанує свою релігію.

Роджер подумав, що Хуан Тісон, либонь, вірить у те, що каже. Чоловік добрий, який, живучи в Іквітосі, Манаусі, Лімі або Лондоні, не знав і не хотів знати, що тут відбувається. Певно, він проклинає ту годину, коли Хуліо Арані спало на думку послати його в цей закуток на краю світу виконувати це невдячне завдання, яке вимагає від нього терпіти тисячу незручностей і псувати собі нерви.

– Нам треба працювати разом, об’єднати зусилля, – повторив Тісон, трохи заспокоївшись, але досі вимахуючи руками. – Ми виправимо те, що тут роблять погано. Службовці, які вдаються до жорстокості, будуть покарані. Даю вам слово честі! Я тільки проситиму вас, щоб ви бачили в мені друга, людину, яка перебуває на вашому боці.

Незабаром по тому Хуан Тісон сказав, що йому стало дещо погано й він воліє покинути товариство. Він сказав усім на добраніч і пішов.

За столом залишилися тільки члени Комісії.

– Людей затавровують, як тварин? – промурмотів ботанік Волтер Фолк зі скептичним виразом обличчя. – Невже це правда?

– Троє з чотирьох барбадосців, яких я сьогодні допитував, мені це підтвердили, – запевнив його Кейсмент. – Стенлі Сілі робив це власними руками на станції «Абісінія», за наказом свого начальника Абелардо Аґверо. Але навіть таврування людей не здається мені чимось найгіршим. Сьогодні ввечері я почув речі набагато страшніші.

Вони розмовляли далі, вже не доторкаючись до їжі, аж поки не допили обидві пляшки віскі, які стояли на столі. На членів Комісії справили велике враження шрами на плечах аборигенів, а також колодки або «кобила» тортур, яку вони виявили на одному зі складів «Чоррери», де зберігався каучук.

У присутності сеньйора Тісона, який мусив пережити вельми незручні хвилини, Бішоп пояснив їм, як застосовують цей прилад, виготовлений із дерева та мотуззя, яким обплутували аборигена, що сидів навпочіпки. Він не міг поворушити ані руками, ані ногами. Його катували, затискаючи між дерев’яними брусами або підіймаючи в повітря. Бішоп пояснив, що «кобила» завжди стояла на відкритому місці на кожній зі станцій. Вони запитали в одного з «розумників» на складі, коли цей апарат перенесли сюди. «Хлопець» їм розповів, що його прибрали з відкритого місця лише напередодні їхнього приїзду.

Вони вирішили, що завтра Комісія вислухає Філіпа Берті Лоренса, Сифорда Грінвіча і Стенлі Сілі. Сеймур Белл запропонував, щоб Хуан Тісон був присутній. Щодо цього були висловлені різні думки, зокрема Волтер Фолк висловив застереження, що в присутності високого начальника барбадосці можуть відмовитися від того, про що вони вже розповіли.

У цю ніч Роджер Кейсмент не склепив очей. Він записував свої розмови з барбадосцями, аж поки його лампа погасла, бо в ній закінчилася олія. Потім він упав у гамак і лежав, не в змозі заснути, іноді провалюючись у короткий сон і раз у раз прокидаючись із відчуттям гострого болю в кістках і м’язах, не в силі скинути з себе тривогу, що навалилася на нього.

І Перуанська Амазонська компанія – це компанія британська! В її директораті присутні такі особи, широко відомі в усьому світі комерції та Сіті, як сер Джон Лістер-Ке, барон Суза-Дейро, Джон Рассел Ґабінз і Генрі М. Рід. Що скажуть ці компаньйони Хуліо Арани, коли прочитають звіт, переданий уряду, що фірма, якій вони надали легітимності своїми іменами та своїми грішми, практикує рабство, набирає збирачів каучуку та працівників обслуги за допомогою «набігів», які здійснюють озброєні бандити, що хапають тубільних чоловіків, жінок і дітей і перекидають їх на каучукові плантації, де визискують нещадно, катуючи у спеціально виготовлених знаряддях тортур, тавруючи вогнем і ножем і шмагаючи їх до цілковитої втрати крові, якщо вони не приноситимуть щонайменше тридцять кілограмів каучуку кожні три місяці. Роджер відвідав офісні зали Перуанської Амазонської компанії в Солсбері-Гаус, у фінансовому центрі Лондона, розкішне приміщення з пейзажем Гейнсборо на стінах, секретарки в уніформі, з підлогами, які були застелені килимами, з обтягнутими шкірою канапами для відвідувачів і цілим роєм клерків у смугастих штанях, чорних сурдутах, у сорочках із високими, білими, як сніг, комірцями і в краватках, застебнутих на блискучу пряжку, що складали та переносили з кімнати в кімнату рахунки, надсилали й одержували телеграми, продавали й купували партії притрушеного тальком каучуку в усіх промислових містах Європи. А тим часом на іншому кінці світу, в Путумайо, потроху вимирали такі племена людей, як вітото, окайни, муйнани, нонуї, андоки, ресіґаро та бора, й ніхто навіть пальцем не хотів ворухнути, щоб змінити цей стан речей.

– Чому ці аборигени не спробують повстати? – запитав під час вечері ботанік Волтер Фолк. І додав: – Правда, вони не мають вогнепальної зброї. Але їх багато, і хоч деякі неминуче загинуть, але вони змогли б подолати своїх катів завдяки своїй кількості.

Роджер відповів йому, що це не так просто. Люди не повстають із таких причин, конголезці в Африці також не повставали. Такі спалахи бунту бували лише як окремі епізодичні винятки, то були, власне, акти самогубства окремих індивідів або маленьких груп. Бо коли система визиску стає такою неймовірно жорстокою, вона руйнує дух людей ще до того, як руйнує їхні тіла. Насильство, жертвою якого вони стають, знищує волю до опору, знищує інстинкт виживання, перетворює аборигенів на автомати, паралізовані розгубленістю й терором. Багато з них не розуміють, що з ними відбувається, вони сприймають це не як лихо, що спостигло окремих і конкретних людей, а як міфічний катаклізм, як прокляття богів, божественну кару, від якої нема рятунку.

Хоч навіть тут, у Путумайо, Роджер відкрив у документах, які стосувалися Амазонії й які він переглядав, що кілька років тому була спроба повстання на станції «Абіссінія», де працювали люди з племені бора. На цю тему ніхто не хотів говорити. Усі барбадосці уникали її. Тамтешній молодий вождь бора на ім’я Катенере якось уночі, підтриманий групою людей зі свого племені, викрав гвинтівки своїх начальників та «розумників», убив Бартоломео Сумаету (родича Пабло Сумаети), який п’яним зґвалтував його дружину, й зник у лісі. Компанія призначила ціну за його голову. Кілька експедицій було відправлено на його пошук. Протягом приблизно двох років його не могли спіймати. Зрештою загін переслідувачів, який туди привів індіанець-зрадник, оточив хатину, де перебував Катенере з дружиною. Вождь зумів утекти, але його дружину схопили. Начальник Васкес тепер зґвалтував її сам, прилюдно, й посадив у колодки, не даючи ні їсти, ні пити. Він тримав її там кілька днів, час від часу наказуючи шмагати. Нарешті, якось уночі, вождь з’явився. Він, безперечно, спостерігав із лісу, як катували його дружину. Він перетнув галявину, викинув карабін, який тримав у руках, і став навколішки у смиренній позі біля «кобили», де помирала або вже й померла його дружина. Васкес крикнув «розумникам», щоб вони не стріляли в нього. Він сам виколупав очі Катенере дротом. Потім спалив його живцем разом із дружиною перед аборигенами з навколишньої місцевості, яких зігнали дивитися на страту. Чи й справді все відбувалося саме так? Чи, можливо, ця історія мала більш романтичний кінець, але його умисне змінили, щоб наблизити розповідь до тієї жорстокості, яка панує в цьому жаркому кліматі. Але принаймні тут залишився символ і приклад: тубілець збунтувався, покарав свого мучителя й помер, як герой.

Щойно розвиднілося, як Роджер покинув дім, у якому його оселили, і спустився по крутосхилу до річки. Він скупався, голий, після того як знайшов невеличку лагуну, в якій він міг чинити опір течії. Прохолодна вода подіяла на нього, як масаж. Коли він одягся, то почув себе свіжим і втішеним. Повернувшись до «Чоррери», звернув убік, щоб пройти через сектор, де стояли хатини племені вітото. Їхні оселі, розкидані між посівами юкки, маїсу й платановими гаями, були круглі, з дерев’яними перегородками, що закріплювалися ліанами, й були накриті листям пальми яріна, що спускалося до самої землі. Він побачив худих, як скелети, жінок із дітьми на руках – жодна не відповіла на його кивки привітань, – але не побачив жодного чоловіка. Коли він повернувся до своєї оселі, жінка-аборигенка складала в його спальні одяг, який він дав їй випрати в день свого приїзду. Коли він запитав у жінки – молодої, із зеленими та синіми смугами на обличчі, скільки він заборгував їй за її роботу, вона подивилася на нього, нічого не зрозумівши. Тоді він попросив запитати, скільки він має їй заплатити, Фредеріка Бішопа. Той запитав її про це мовою вітото, але жінка, схоже, знову нічого не зрозуміла.

– Ви нічого їй не винні, – сказав Бішоп. – Тут гроші не ходять. Крім того, це жінка начальника «Чоррери», Віктора Маседо.

– Скільки він їх має?

– Тепер п’ятеро, – пояснив йому барбадосець. – Коли я тут працював, то в нього було щонайменше шість. Він міняє їх. Так тут роблять усі.

Він засміявся й відпустив жарт, який Роджер Кейсмент не привітав:

– У цьому кліматі жінки псуються дуже швидко. Треба їх постійно міняти, як одяг.

Наступні два тижні, протягом яких вони перебували на «Чоррері», до того часу, коли члени Комісії перебралися до станції «Оксиденте», Роджер Кейсмент запам’ятав як найнапруженіший час їхньої подорожі, заповнений найінтенсивнішою працею. Його улюбленою розвагою було купатися в річці на бродах або під менш бурхливими водоспадами, вирушати на тривалі прогулянки в ліс, робити багато фотознімків, а пізно вночі іноді грати в бридж із товаришами. Але реально більшу частину дня та вечора він проводив, розслідуючи, записуючи свої спостереження, розпитуючи людей, які тут жили, або обмінюючись враженнями зі своїми товаришами.

Усупереч їхнім побоюванням Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі не злякалися ані Комісії в її повному складі, ані присутності Хуана Тісона. Вони підтвердили все, що розповідали Роджерові Кейсменту, й навіть доповнили свої свідчення, відкривши нові факти пролиття крові та зловживань. Іноді під час таких допитів Роджер бачив, як хтось із членів Комісії блідне, наче ось-ось знепритомніє.

Хуан Тісон залишався німим, сидячи позаду них і не розтуляючи рота. Він робив якісь нотатки до маленького записника. У перші дні, відразу після допитів, він робив спроби підійти до тих, кого розпитували, й піддати сумніву свідчення, що стосувалися тортур, убивств і калічення. Але починаючи від третього чи четвертого дня з ним відбулася переміна. Він залишався мовчазним, коли сідали за стіл, ледве доторкався до їжі й відповідав односкладовими словами, коли до нього намагалися заговорити. На п'ятий день, коли вони прийшли щось перекусити до вечері, він вибухнув. З очима, налитими кров’ю, звернувся до всіх присутніх:

– Це виходить за межі всього того, що я міг собі уявити. Присягаюся вам душею своєї святої матері, своєю дружиною та своїми дітьми, всім найдорожчим для мене у світі, що все це стало для мене цілковитою несподіванкою. Я відчуваю не менший жах, аніж ви. Я захворів від того, що ми чуємо. Можливо, є й перебільшення у свідченнях цих барбадосців, які хочуть догодити вам. Але навіть у такому разі не випадає сумніватися в тому, що тут були скоєні жахливі злочини, злочини, які не можна терпіти, які мають бути викриті й покарані. Присягаюся вам, що...

Голос йому урвався, й він став шукати стілець, на який міг би сісти. Протягом тривалого часу сидів з опущеною головою, з келихом у руці. Він пробелькотів, що Хуліо Арана не міг навіть підозрювати, що тут відбувається, не мали про це жодного уявлення і його головні співпрацівники в Іквітосі, Манаусі або в Лондоні. Він буде першим, хто вимагатиме, щоб усе це було виправлене. Роджер, вражений першою частиною його промови, подумав, що відтепер Тісон, либонь, стане набагато стриманішим. І що будучи насамперед людиною, він не може не подумати про своє становище, про свою родину і своє майбутнє. Та хай там як, а починаючи від того дня Хуан Тісон, здавалося, перестав бути високим чиновником Перуанської Амазонської компанії й перетворився на ще одного члена Комісії. Він співпрацював із ними зі щирим бажанням і часто знаходив для них нові дані. І весь час нагадував їм, щоб вони дотримувалися заходів обережності. Він сам до всього ставився з великою осторогою, погляд, яким він оглядав околиці, завжди був наповнений недовірою. З огляду на те, що тут відбувалося, життя кожного з них було в небезпеці, а надто життя генерального консула. Він перебував у стані постійної напруги. Боявся, що барбадосці можуть розповісти Вікторові Маседо про те, в чому вони призналися йому. Якби вони це зробили, то не можна було відкидати можливість, що цей суб’єкт, перш ніж його притягнуть до суду або передадуть поліції, влаштує на них засідку, а потім скаже, що вони загинули від рук дикунів.

Ситуація круто змінилася якось уранці, коли Роджер Кейсмент почув, що хтось стукає в його двері. Було ще поночі. Він пішов відчинити й у проймі дверей побачив силует, який не був силуетом Фредеріка Бішопа. То був Донел Френсис, барбадосець, який запевняв, що тут панує нормальний стан речей. Він говорив голосом тихим і переляканим. Він подумав і тепер вирішив розповісти правду. Роджер дозволив йому увійти до свого помешкання. Вони розмовляли, сидячи на підлозі, бо Донел боявся, що коли вони вийдуть на терасу, то їх можуть підслухати.

Він пояснив йому, що брехав від страху перед Віктором Маседо. Той йому пригрозив: якщо він розповість англійцям про те, що тут відбувається, то йому ніколи не вдасться повернутися на Барбадос, а як тільки Комісія звідси від’їде, то він звелить спочатку відтяти йому яйця, а потім прив’язати до дерева, щоб його з’їли лісові мурахи. Роджер його заспокоїв. Він переправить його до Бриджтауна, як і інших барбадосців. Але він не хотів вислуховувати це нове зізнання сам-один. Френсис повинен усе розповісти перед Комісією й перед Тісоном.

Він дав своє свідчення того самого дня в їдальні, де відбувалися їхні робочі сесії. Йому довелося долати великий страх. Очі йому оберталися в орбітах, він кусав свої товсті губи, а іноді не знаходив потрібних слів. Він говорив майже три години. Найдраматичніша хвилина його зізнання настала тоді, коли він розповів, що близько двох місяців тому двох вітото, які послалися на хворобу, щоб виправдатися за недостатню кількість каучуку, який їм пощастило зібрати, Віктор Маседо наказав «хлопцеві» на ім’я Хоакін П’єдра зв’язати їх по руках і ногах, занурити в річку й тримати під водою доти, доки вони захлинуться. Після чого звелів «розумникам» відтягти трупи в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Донел запропонував відвести їх до того місця, де досі можна побачити рештки та обгризені кістки тих двох вітото.

28 вересня Кейсмент і члени Комісії покинули «Чорреру» на вітрильнику «Швидкий» Перуанської Амазонської компанії і взяли курс на станцію «Оксиденте». Протягом кількох годин вони підіймалися по річці Іґварапарана, на короткий час зупинялися на збірних пунктах каучуку «Вікторія» та «Найменес», щоб трохи перекусити, лягли спати в тому самому вітрильнику й наступного дня після ще трьох годин плавання причалили до пристані «Оксиденте». Їх зустрів там начальник станції Фідель Веларде зі своїми помічниками Мануелем Торрико, Родріґесом і Акостою. «Усі вони мають обличчя злочинців-утікачів і душогубів», – подумав Роджер Кейсмент. Вони були озброєні пістолетами та карабінами «вінчестер». Безперечно, підкоряючись інструкціям, вони поставилися з вишуканою люб’язністю до тих, котрі щойно прибули. Хуан Тісон знову попросив їх бути обережними. У жодному разі їм не слід розповідати Веларде та його «розумникам» про ті факти, які вони вже розкрили.

«Оксиденте» був меншим табором, ніж «Чоррера», й оточений частоколом паль, загострених угорі, наче списи. Озброєні карабінами «розумники» стояли на варті в проходах.

– Чому ця станція так пильно охороняється? – запитав Роджер у Хуана Тісона. – Вони бояться нападу індіанців?

– Індіанців вони не бояться. Хоч неможливо вгадати, чи якогось дня не з’явиться інший Катенере. Але бояться вони колумбійців, що зазіхають на ці території.

Фідель Веларде мав в «Оксиденте» 530 індіанців, більшість яких перебувала тепер у лісі, збираючи каучук. Вони приносили зібраний продукт через кожні п’ятнадцять днів, після чого знову поверталися в сельву ще на два тижні. Тут залишалися їхні дружини й діти, вони жили в селі, яке розтяглося на березі річки, поза межами частоколу. Веларде додав, що індіанці обіцяють влаштувати сьогодні ввечері свято на честь друзів-гостей.

Він привів їх у будинок, де вони мали оселитися; то була споруда чотирикутної форми, що стояла на палях і мала два поверхи, двері й вікна були затулені від москітів густою решіткою. Сморід каучуку, який поширювався від складів і насичував повітря, був на «Оксиденте» не менш сильний, ніж у «Чоррери». Роджер зрадів, коли побачив, що тут він спатиме на ліжку, а не в гамаку. На ліжку з матрацом, напханим соломою, він принаймні зможе випростати тіло. Гамак посилював біль у його м’язах та його безсоння.

Свято відбулося на початку вечора на галявині поблизу від села вітото. Цілий натовп аборигенів поприносили туди столи, стільці, горщики з наїдками і трунками для чужоземців. Вони чекали їх, утворивши коло, з дуже серйозними обличчями. Небо було чисте, й не відчувалося жодної загрози дощу. Але ні сонячна погода, ні видовище Іґварапарани, що розтинала рівнину, покриту густим лісом, і звивалася навколо неї, не принесло радості Роджерові Кейсменту. Він знав, що свято, на яке їх покликали, буде сумним і гнітючим. Три чи чотири десятки індіанців або індіанок – чоловіки або дуже старі, або зовсім діти, а жінки загалом досить молоді – одні з них голі, а інші в кусмах або сорочках, які Роджер бачив на багатьох аборигенах і аборигенках в Іквітосі, – танцювали, утворивши коло, під звуки ритму манГуарё, барабанів, виготовлених зі стовбурів дерев, викопаних із землі, з яких вітото, що били по них дерев’яними палицями з наконечниками, виготовленими з каучуку, видобували хрипкі й розтягнуті звуки, що, як розповідали, передавали послання й дозволяли їм спілкуватися на великих відстанях. Ряди танцюристів мали бубонці із зернят на литках і руках, які торохтіли під час їхніх аритмічних посмикувань. Водночас вони мугикали монотонні мелодії з призвуком гіркоти, який перебував у гармонії з їхніми серйозними, похмурими, позначеними виразом страху або байдужими обличчями.

Згодом Кейсмент запитав у своїх товаришів, чи багатьох індіанців вони помітили зі шрамами на плечах, сідницях або ногах. Між ними навіть виникла суперечка щодо того, який відсоток тих вітото, що брали участь у танці, мали на собі сліди від шмагання канчуками. Роджер стверджував, що таких індіанців було вісімдесят зі ста, Філґалд і Фолк запевняли, що вони помітили не більш як сімдесят на сотню. Але всі погодилися на тому, що найбільше враження на них справив хлопчик – шкіра та кості – з опіками на всьому тілі й на частині обличчя. Вони попросили Фредеріка Бішопа, щоб він потім довідався, чи ті знаки на тілі в хлопчика були спричинені нещасливим випадком, чи биттям і тортурами.

Вони мали намір з’ясувати на цій станції з усіма подробицями, як працює тут система експлуатації. Почали працювати над цим рано-вранці, відразу по тому, як поснідали. Коли члени Комісії відвідали перший склад каучуку, куди їх привів сам Фідель Веларде, вони випадково зробили відкриття, що ваги, на яких зважували каучук, були підробленими. Сеймур Белл дістав нагоду стати на одні з них, бо, будучи іпохондриком, він боявся, що втрачає вагу. Коли він зважився, його опанував страх. Хіба таке можливо? Він утратив близько десяти кілограмів! А проте на своєму тілі він нічого подібного не помічав, штани в нього не спадали, а сорочка нормально прилягала до тіла. Кейсмент зважився також і заохотив зважитися своїх товаришів і Хуана Тісона. Усі вони мали вагу на кілька кілограмів нижчу від своєї нормальної. Під час обіду Роджер запитав у Тісона, чи він не припускає, що всі ваги Перуанської Амазонської компанії в Путумайо підроблені, як і ті, що їх вони виявили на «Оксиденте», аби переконати індіанців у тому, що вони приносять менше каучуку, ніж від них вимагається. Тісон, який утратив усю спроможність прикидатися, обмежився тим, що стенув плечима:

– Я не знаю, сеньйори. Я знаю тільки те, що тут нема нічого неможливого.

На відміну від «Чоррери», де «кобилу» сховали на складі, на станції «Оксиденте» вона стояла в самому центрі галявини, навколо якої розташувалися людські оселі та склади. Роджер попросив у помічників Фіделя Веларде, щоб його запхали в той апарат тортур. Він хотів спізнати на собі, як людина почувається в цій тісній клітці. Родріґес і Акоста завагалися, та коли Хуан Тісон дав їм дозвіл, то сказали Кейсментові, щоб він зіщулився, обхопивши себе руками, й заштовхали його в «кобилу». Стулити дерев’яні бруси, які утримували руки й ноги, виявилося неможливим, бо кінцівки в нього були досить товсті й не дозволяли щільно з’єднати їх. Але вони змогли застебнути ті елементи конструкції, які здавлювали йому шию і які, хоч і не задушили його відразу, проте майже не давали йому дихати. Він відчув гострий біль у всьому тілі, і йому здалося неможливим, щоб людське створіння протягом годин могло витримувати сидіння в цій позі й такий тиск на спину, шлунок, груди, ноги, шию і руки. Коли він вибрався з того апарата, то щоб знову стати спроможним рухатися, він мусив досить довго спиратися на плече Луїса Барнеса.

– За які провини індіанців садовлять у «кобилу»? – запитав він того вечора в начальника станції «Оксиденте».

Фідель Веларде був метисом із досить круглим обличчям, тюленячими вусами й великими вибалушеними очима. Він мав на собі крислатого капелюха, високі чоботи й пояс із патронташем.

– Коли вони вчиняють тяжкі провини, – пояснив він із ледачою недбалістю, роблячи паузу на кожному слові. – Коли вбивають своїх дітей, калічать своїх жінок у п’яному безумстві або крадуть речі, а потім не хочуть признатися, куди вони заховали крадене. Ми не застосовуємо «кобилу» за кожен дрібний злочин, а тільки лише в рідкісних випадках. Тутешні індіанці загалом поводяться добре.

Він сказав це тоном веселим і трохи насмішкуватим, переводячи застиглий і зневажливий погляд з одного члена Комісії на іншого, так ніби хотів сказати їм: «Я мушу все це казати, але, будь ласка, не вірте мені». Його поведінка дихала таким самовдоволенням і зневажливим ставленням до решти людських створінь, що Роджер Кейсмент намагався уявити собі, як паралізовував індіанців моторошний страх, коли вони бачили перед собою цього вбивчого персонажа з пістолетом за паском, карабіном на плечі й патронташем на поясі. Трохи згодом один із п’яти барбадосців, які працювали на «Оксиденте», посвідчив перед Комісією, що він бачив, як однієї ночі п’яні Фідель Веларде та Альфредо Монт, який був тоді начальником станції «Останній притулок», змагалися, хто швидше й акуратніше відітне вухо індіанцеві-вітото, що сидів у «кобилі». Веларде спромігся залишити тубільця без вуха одним помахом мачете, але Монт, який був смертельно п’яний і руки йому тремтіли, замість відітнути нещасному друге вухо вдарив лезом мачете йому прямо по черепу. По закінченні цієї сесії Сеймур Белл пережив кризу. Він признався товаришам, що далі неспроможний терпіти. Він утратив голос, а очі в нього почервоніли й налилися слізьми. Він уже побачив і почув досить, аби переконатися, що тут панує варварство в його найжорстокіших виявах. Він відчував, що далі неспроможний розслідувати цей світ нелюдського психопатства. Він запропонував, щоб вони закінчили свою подорож і негайно повернулися до Англії.

Роджер відповів, що не заперечує, аби інші повернулися додому. Але він залишиться в Путумайо, оскільки наперед укладений план їхнього розслідування передбачає обстеження ще кількох станцій. Він хоче, щоб його звіт був детальним і добре задокументованим, аби він справив більший ефект. Він нагадав їм, що всі ці злочини були скоєні в надрах компанії британської, в директораті якої присутні найреспектабельніші представники англійського ділового світу й що акціонери Перуанської Амазонської компанії наповнюють собі кишені результатами тієї діяльності, яка відбувається тут. Треба покласти край цьому скандалу й покарати винних. Щоб досягти цієї мети, його звіт має бути вичерпним і безапеляційним. Його аргументи переконали інших, зокрема й деморалізованого Сеймура Белла.

Щоб струсити з себе враження, яке справив на них той заклад між Фіделем Веларде й Альфредо Монтом, вони вирішили присвятити один день відпочинку. Наступного ранку замість шукати нових зустрічей та свідчень вони пішли скупатися в річці. Провели багато годин, полюючи сачками на метеликів, тоді як ботанік Волтер Фолк блукав лісом у пошуках орхідей. Метеликів і орхідей було в цій місцевості не менше, аніж москітів та кажанів, які налітали вночі й під час своїх безмовних польотів кусали собак, курей і коней на станції, іноді заражаючи їх сказом, що примушувало людей вбивати їх і спалювати, щоб уникнути епідемії.

Кейсмент та його товариші були зачаровані розмаїттям, розмірами й красою метеликів, що літали понад берегами. Вони були тут усіляких форм і кольорів, і граційні помахи їхніх крил та плями світла, які вони утворювали, коли сідали на листок або рослину, здавалося, осявали повітря ознаками делікатної краси, маскуючи ту моральну гидь, яку члени Комісії відкривали тут на кожному кроці, так ніби на цій нещасній землі не було дна для лиха, жадібності й болю.

Волтер Фолк був здивований кількістю орхідей, які звисали з великих дерев, їхніми витонченими й надзвичайно гарними кольорами, що прикрашали своїм сяйвом їхні обриси. Він їх не зрізав і не дозволяв зрізати товаришам. Він милувався ними протягом тривалого часу, роздивлявся їх крізь збільшувальне скло, робив записи про їхні особливості й фотографував їх.

На станції «Оксиденте» Кейсмент дістав досить повне уявлення про ту систему, яка приводила в дію Перуанську Амазонську компанію. Можливо, на самому початку її діяльності існувала певна угода, укладена між каучукопромисловцями та племенами. Але то була вже історія, тепер тубільці більше не хотіли йти в сельву й добувати каучук. Тому начальники станцій та їхні «хлопці» стали здійснювати «набіги». Аборигенам не давали заробітну плату, вони ніколи не бачили жодного сентаво. Вони одержували зі складу тільки знаряддя для добування каучуку – ножі для того, щоб робити надрізи на деревах, бляшанки для збирання соку, кошики для листя та для шматків каучуку, – а крім того, об’єкти домашнього користування, такі як зерно, мотузки, лампи та деякі харчові продукти. Ціни визначалися Компанією в такий спосіб, що абориген завжди залишався в боргу й протягом решти свого життя працював для того, щоб поменшити свій борг. Позаяк місцеві начальники не одержували платню, а лише комісійні з каучуку, який вони зібрали на своїй станції, то їхні вимоги добути якнайбільше каучукового соку були невблаганними. Кожен збирач ішов у сельву на два тижні, залишаючи свою дружину та дітей у ролі заручників. Начальники та «розумники» розпоряджалися заручниками, як хотіли, використовуючи їх для своєї домашньої роботи та своїх сексуальних апетитів. Кожен із них мав справжній гарем – багато дівчаток, які ще не досягли статевої зрілості, що ними вони обмінювалися, як їм заманеться, хоч іноді з ревнощів залагоджували стосунки кулями та ножами. Через кожні два тижні збирачі поверталися на станцію і приносили каучук. Його зважували на шахрайських вагах. Якщо на кінець трьох місяців збирач приносив менше тридцяти кілограмів, його карали – запихали в «кобилу», шмагали, відтинали йому вуха та ніздрі, а в крайніх випадках катували й убивали дружину та дітей і самого збирача. Їхні трупи не закопували в землю, а відтягували в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Один раз на три місяці вітрильники та пароплави Компанії приїздили по каучук, який тим часом обкурювали, мили й притрушували тальком. Кораблі іноді перевозили свій вантаж із Путумайо до Іквітоса, а в інших випадках прямо в Манаус, щоб звідти транспортувати його до Європи та Сполучених Штатів.

Роджер Кейсмент з’ясував, що багато «розумників» не виконували ніякої продуктивної праці. Вони були тими людьми, які вкидали аборигенів до в’язниць, катували їх і визискували. Вони з ранку до вечора валялися на землі, курили, пили, розважалися, ганяли м’яча, розповідали анекдоти або віддавали накази. На аборигенів вони навалювали всю роботу: будувати оселі, лагодити дахи, зіпсовані зливою, поновлювати стежку, яка спускалася до пристані, мити, чистити, вантажити, готувати їжу, а протягом того короткого часу, який їм залишався, обробляти свої поля, без яких вони не мали б чого їсти.