Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

ІРЛАНДІЯ

XIII

Він прокинувся чи то від страху, чи від подиву. Бо в тому безладі, якими тепер були його ночі, сьогоднішню ніч підтримували в напрузі, поки він спав, спогади про друга – тепер колишнього друга – Герберта Ворда. Причому він бачив його не в Африці, де вони з ним познайомилися, коли обидва працювали в експедиції сера Генрі Мортона Стенлі, і не потім, у Парижі, де Роджер кілька разів навідував Герберта й Саріту, а на вулицях Дубліна й не де-небудь, а посеред гуркоту, барикад, пострілів, снарядних вибухів і великої колективної пожертви Святого тижня. Йому снився Герберт у самому центрі ірландського повстання, серед ірландських «Добровольців» та ірландської «Народної армії», він воював за незалежність Ейре! Як може людський розум, поринаючи в сон, вигадувати такі абсурдні фантазії?

Він згадав, що кілька днів тому британський Кабінет міністрів збирався на своє засідання, не прийнявши ніякого рішення щодо супліки про його помилування. Про це йому повідомив його адвокат Джордж Ґейвен Дафі. Що сталося? Чому вони знову відклали рішення? Ґейвен Дафі бачив у цьому добрий знак: серед міністрів були різні думки, вони не могли набрати необхідної одностайності. Тож залишається надія. Але надія означала помирати багато разів щодня, щогодини, щохвилини.

Спогад про Герберта Ворда засмутив його. Вони вже ніколи не будуть друзями. Загибель його сина Чарлза, такого молодого, такого гарного хлопця, з таким квітучим здоров’ям, розверзла між ними прірву, яка ніколи вже не закриється. Герберт був єдиним справжнім другом, якого він знайшов в Африці. Від першої хвилини він побачив у тому чоловікові щось більше, аніж він сам, видатну особистість, яка відвідала половину світу – Нову Зеландію, Австралію, Сан-Франциско, Борнео, – з культурою набагато вищою, аніж культура тих європейців, що їх оточували, включно зі Стен лі, поруч із яким він багато чого навчився і з яким поділяв тривоги та прагнення. На відміну від інших європейців, яких Стенлі набрав у ту експедицію для служби Леопольду Другому і яким тільки й треба було здобути в Африці гроші та владу, Герберт любив пригоду задля пригоди. Він був чоловіком дій, але любив мистецтво й підходив до африканців із шанобливою цікавістю. Він досліджував їхні вірування, їхні звичаї, їхні релігійні об’єкти, їхній одяг і прикраси, які цікавили його з погляду естетичного й мистецького, але також інтелектуального й духовного. Уже тоді у свої вільні хвилини Герберт малював і виліплював маленькі скульптури з африканськими мотивами. У своїх тривалих нічних розмовах, коли вони ставили намет, готували вечерю й лаштувалися відпочити від денних переходів і денної праці, він признавався Роджерові, що будь-якого дня відмовився б від усієї цієї діяльності, аби присвятити себе лише скульптурі й жити життям митця в Парижі, «світовій столиці мистецтва». Ця любов до Африки ніколи не полишала його. Навпаки, відстань і роки підсилили її. Він пригадав лондонський будинок Вордів на Честер-сквер, 53, напхом напханий африканськими речами. А передусім, його паризьку майстерню, де стіни були покриті списами, дротиками, стрілами, щитами, масками, веслами й ножами всіляких форм і розмірів. Вони розмовляли з вечора до ранку між опудалами хижаків, які стояли на підлозі, і шкурами тварин, що лежали на спинках крісел, згадуючи свої подорожі по Африці. Френсис, дочка Вордів, яку вони називали Cricket (Цвіркун), ще мала дівчинка, іноді вдягалася в тубільні туніки, коміри та прикраси й танцювала танець баконґо, який батьки супроводжували лясканням долонь і монотонним мугиканням.

Герберт був одним із тих небагатьох людей, яким Роджер розповів про своє розчарування Стенлі, Леопольдом Другим, тими ідеями, які він привіз до Африки: що імперія та колонізація виведуть африканців на дорогу модернізації та прогресу. Герберт погоджувався з ним цілком і повністю і стверджував, що справжня причина присутності європейців в Африці полягає не в тому, щоб допомогти африканцеві позбутися поганства та варварства, а щоб експлуатувати його, виявляючи жадібність, яка не має меж у своїй злочинній суті та жорстокості

Але Герберт Ворд ніколи не сприймав усерйоз поступового навернення Роджера до націоналістичної ідеології. Він мав звичай сміятися з нього в тій лагідній манері, яка була для нього властивою, намагаючись налаштувати його проти фальшивого, сусального патріотизму – прапорів, гімнів, одностроїв – що, як він казав, чи в короткому часовому проміжку, чи в тривалому, завжди означає повернення до провінціалізму, дріб’язкового духу й спотворення універсальних цінностей. А втім, цей громадянин світу, як полюбляв називати себе Герберт, перед неймовірним насильством і жорстокістю світової війни також знайшов собі притулок у патріотизмі, як і мільйони інших європейців. Лист, у якому він розірвав свою дружбу з ним, був наповнений тим самим патріотичним почуттям, із якого раніше він глузував, тією самою любов’ю до прапора та рідної землі, яка раніше здавалася йому примітивною й гідною зневаги. Уявити собі Герберта Ворда, цього паризького англійця, оточеним людьми із «Син Файну» Артура Ґрифіца, «Народного війська» Джеймса Коннолі та «Добровольців» Патрика Пірса, що воює на вулицях Дубліна за незалежність Ірландії, – яка нісенітниця! А проте, лежачи на своєму вузькому ліжку у в’язничній камері й чекаючи ранку, Роджер повторював собі, що, зрештою, був якийсь глузд у цьому безглузді, бо уві сні його розум намагався примирити дві речі, які він любив і за якими тужив: свого друга і свою країну.

Рано-вранці шериф прийшов повідомити його про те, що до нього гість. Роджер відчув, як серце в нього закалатало швидше, коли він увійшов до кімнати зустрічей і побачив, що на єдиній вузенькій лаві в приміщенні сидить Аліса Стопфорд Ґрін. Побачивши його, жінка-історик підхопилася на ноги й з усмішкою підійшла обняти його.

– Алісо, моя люба Алісо, – сказав Роджер. – Яка радість – побачити тебе знову! Я думав, ми більш ніколи вже не побачимося. Принаймні на цьому світі.

– Мені було нелегко здобути цей другий дозвіл, – сказала Аліса. – Але, як бачиш, моя впертість переконала їх. Ти не зможеш собі уявити, у скільки дверей мені доводилося стукати.

Його давня подруга, яка мала звичай одягатися з вишуканою елегантністю, тепер мала на собі, на відміну від свого першого візиту, збляклу сукню, хустку, пов’язану на голові абияк, із-під якої вибивалися пасма сивого волосся. На ногах у неї були черевики, заляпані брудом. Але не тільки її одяг став убогішим. Вираз її обличчя був позначений втомою і зневірою. Що з нею відбулося в ці дні, аби вона так змінилася? Її знову став мучити Скотленд-Ярд? Вона заперечила, стенувши плечима, так ніби той давній епізод не мав ніякого значення. Аліса не зачепила тему прохання про його помилування й того факту, що його розгляд відкладено до наступного засідання Кабінету міністрів. Роджер, подумавши, що вона досі нічого не знає, також про це не згадав. Він розповів їй про свій абсурдний сон, у якому побачив Герберта Ворда серед ірландських повстанців у сутичках і битвах Святого тижня в центрі Дубліна.

– Потроху просочується все більше відомостей про те, як насправді все відбувалося, – сказала Аліса, й Роджер відзначив, що в голосі його подруги водночас пролунав смуток і гнів.

І він також помітив, що, почувши, як заговорили про ірландське повстання, шериф і охоронець, які стояли поруч, обернувшись до них спинами, напружилися й, безперечно, загострили слух. Він боявся, бо шериф мав за обов’язок попередити їх, що на цю тему розмовляти заборонено, але цього не зробив.

– То ти довідалася щось більше, Алісо? – запитав він, знизивши голос до тихого пошепту.

Він побачив, що історична трохи зблідла, водночас кивнувши головою. Запала тривала мовчанка, перш ніж вона відповіла на його запитання, ніби її свідомість не могла наважитися, чи варто торкатися теми, такої для нього болючої, а що вона могла багато чого йому розповісти, то не знала, звідки почати. Нарешті вона вирішила відповісти йому, що, хоч і чула й далі чує різні версії про те, що сталося в Дубліні й у кількох інших містах Ірландії на Святий тиждень, тиждень повстання, – речі суперечливі, факти, перемішані з фантазіями, міфами, реальностями та перебільшеннями й вигадками, як буває завжди, коли якась звістка поширюється в усьому народі, – але вона найбільше довіряє тому, що розповів їй Остін, її племінник, чернець-капуцин, який нещодавно приїхав до Лондона. То були відомості з перших рук, бо він перебував там, у Дубліні, в самій гущі заколоту, виконуючи обов'язки санітара й духовного наставника, переходячи від Головного поштамту, де був штаб, з якого Патрик Пірс та Джеймс Коннолі керували повстанням, до окопів на лузі Святого Стівена, де воєнними діями командувала графиня Констанс Маркієвич, озброєна піратським пістолем і вдягнена у свій бездоганний однострій Добровольця, й до барикад, споруджених на фабриці печива Якоба та біля приміщень Боландового млина, що їх обороняли повстанці під командою Імона де Валери, перш ніж їх оточили англійські війська. Розповідь ченця Остіна Аліса вважала, либонь, найближчою до тієї невловної істини, яку цілком відкриють хіба що майбутні історики.

Запала ще одна тривала мовчанка, яку Роджер не наважився порушити. Минуло лише кілька днів відтоді, як він бачив її востаннє, але, здавалося, Аліса постаріла за цей час на десяток років. Вона мала зморшки на лобі та шиї, а її руки вкрилися ластовинням. Її очі, завжди такі ясні, тепер уже не світилися. Вона була дуже сумна, але він знав, що Аліса перед ним не заплаче. Можливо, супліку про його помилування відхилено й вона не наважується сказати йому про це?

– Те, що найбільше запам’яталося моєму племінникові, – провадила Аліса, – були не постріли, не вибухи бомб, не поранені, не кров, не полум’я пожеж, не дим, що не давав їм дихати, а знаєш що, Роджере? Безлад. Неймовірний безлад, який панував протягом тижня на редутах революціонерів.

– Безлад? – тихо перепитав Роджер.

Він заплющив очі й спробував побачити його, почути й відчути.

– Неймовірний, катастрофічний безлад, – ще раз повторила Аліса з підкресленим наголосом. – Вони були готові розлучитися з життям і водночас переживали хвилини нечуваної радості. То були дивовижні хвилини. Хвилини гордості. Хвилини свободи. Хоч ніхто з них, ані командири, ані бійці, не знав точно, ані що вони роблять, ані чого домагаються. Так розповідає Остін.

– Чи вони принаймні знали, чому не надійшла зброя, яку вони чекали? – прошепотів Роджер, помітивши, що Аліса знову поринула в тривалу мовчанку.

– Вони не знали анічогісінько. Розповідали одне одному найфантастичніші речі. Ніхто не міг спростувати їх, бо ніхто не знав, якою була справжня ситуація. Ширилися найдивовижніші чутки, яким усі вірили, бо їм треба було вірити, що існує вихід із безвихідної ситуації. Наприклад, розповідали, що німецьке військо наступає на Дублін. Що в різних пунктах острова висаджуються на берег роти та батальйони й поспішають до столиці. Що всередині країни, в Корку, Ґолвеї, у Вексфорді, в Міті, в Трейлі й навіть в Ольстері, «Добровольці» й «Народна армія» піднялися тисячами, захопили в’язниці й поліційні відділки й наступають із усіх сторін на Дублін, щоб пітримати обложених. Вони билися напівмертві від спраги й голоду, майже не маючи зброї, і покладали всі свої надії на нереальність.

– Я знав, що таке станеться, – сказав Роджер. – Я не зміг прибути вчасно, щоб зупинити це безумство. Тепер свобода Ірландії знову перебуває так далеко, як ще ніколи не перебувала.

– Еойн Мак-Нейл спробував зупинити їх, коли довідався про їхні наміри, – сказала Аліса. – Військове командування ІРБ приховувало від нього плани повстання, бо знало, що він проти збройного виступу, якщо не буде німецької підтримки. Коли він довідався, що військове командування «Добровольців», ІРБ та ірландської «Народної армії» викликало своїх людей на військові маневри у Вербну неділю, він видав протилежний наказ, що забороняв ті маневри й наказував «Добровольцям» не виходити на вулицю, якщо вони не одержать наказу, що його підпише він. Це спричинило великий безлад. Сотні, тисячі «Добровольців» залишилися у своїх домах. Багато з них намагалися сконтактуватися з Пірсом, Коннолі, Кларком, але їм це не вдалося. Тому згодом ті, котрі послухалися наказу Мак-Нейла, мусили сидіти склавши руки, тоді як ті, хто його не послухав, пішли на смерть. Тому багато людей із «Син Файну» та «Добровольців» ненавидять Мак-Нейла і вважають його зрадником.

Аліса замовкла знову, а Роджер поринув у сумні роздуми. Еойн Мак-Нейл – зрадник! Чи можна бовкнути більшу дурницю! Він уявив собі засновника Ґельської ліги, головного редактора «Ґелік Джорнел», одного із засновників ірландських «Добровольців», який присвятив своє життя боротьбі за виживання ірландської мови та ірландської культури, й ось тепер його звинувачують, що він зрадив своїх братів, намагаючись перешкодити тому повстанню, романтичному, але приреченому на невдачу. У в’язниці, куди його посадили, він стане об’єктом глузів, а може, й того зневажливого ставлення, яким ірландські патріоти карають людей млявих і боягузливих. Як почуватиме себе цей університетський професор, лагідний і культурний, наповнений глибокою любов’ю до мови, звичаїв і традицій своєї країни? Він страждатиме, запитуючи себе: «Хіба я вчинив неправильно, видавши той контрнаказ? Невже я, прагнучи тільки врятувати життя людям, спричинився до краху повстання, посіявши безлад і розлад у стані революціонерів?» Роджер відчував, що й на нього тепер дивляться так само, як на Еойна Мак-Нейла. Обидва опинилися в суперечливих позиціях, у які поставили їх Історія та обставини. Що сталося б, якби замість бути заарештованим у Трейлі він зміг зустрітися й поговорити з Пірсом, Кларком та іншими військовими керівниками майбутнього повстання? Чи зміг би він переконати їх? Мабуть, що ні. І тепер, можливо, говорили б і про нього, що він зрадник.

– Я роблю те, чого не повинна була б робити, мій любий Роджере, – сказала Аліса, видушивши із себе усмішку. – Я принесла тобі лише погані вісті, песимістичне бачення подій.

– Хіба можна дивитися на світ інакше після того, що сталося?

– Так, можна, – сказала дослідниця історії пожвавленим голосом і почервонівши. – Я також була налаштована проти того повстання за таких умов. А проте...

– Що проте, Алісо?

– Протягом кількох годин, кількох днів, протягом цілого тижня Ірландія була вільною країною, мій любий, – сказала вона, й Роджерові здалося, що Аліса затремтіла від хвилювання. – Вона була незалежною і суверенною республікою зі своїм президентом і Тимчасовим урядом. Остін ще не підійшов туди, коли Патрик Пірс вийшов із Головного поштамту й стоячи на ґанку зачитав Декларацію незалежності й указ про створення Конституційного уряду республіки Ірландія, підписаний сімома людьми. Схоже, там не було багато людей. Але ті, що там були й усе чули, мусили пережити щось надзвичайне, ти зі мною згоден, любий? Я була проти повстання, я вже тобі сказала. Та коли я прочитала цей текст, я заплакала й заридала рясними слізьми, так, як я ще ніколи не плакала й не ридала. «В ім’я Бога та померлих генерацій, від яких вона одержала стародавню традицію своєї національності, Ірландія нашими устами закликає тепер своїх синів під свій прапор і проголошує свою незалежність...» Як бачиш, я завчила ці слова напам’ять. І мене опанувало глибоке страждання, що я не змогла бути там, із ними. Ти мене розумієш, так?

Роджер заплющив очі. Перед його уявним зором постала картина, виразна, тремтлива. На високому ґанку Головного поштамту, під нахмуреним небом, яке загрожувало пролитися дощем, перед – сотнею, двома сотнями? – людей, озброєних рушницями, револьверами, ножами, піками, дрюками, переважно чоловіків, але було там і чимало жінок із хустками на головах, постала тонка, струнка, хвороблива постать Патрика Пірса з його тридцятьма шістьма роками й гострим поглядом, просякнутим тією ніцшеанською «волею до влади», який йому дозволяв завжди, а надто по тому, як у свої сімнадцять років він вступив до Ґельської ліги й незабаром став її незаперечним лідером, долати всі нещастя, хворобу, репресії, внутрішні чвари й матеріалізувати містичну мрію всього свого життя – організувати збройне повстання ірландців, стати одним із тих святих мучеників, які визволять весь народ, – і він зачитав тим своїм месіанським голосом, якому хвилювання моменту надало ще більшої звучності, ретельно підібрані слова, що закривали століття окупації та поневолення й відкривали нову еру в історії Ірландії. Роджер почув у своїй уяві релігійну, священну тишу, яка, певно, запала після слів Пірса в тому закутку центру Дубліна, де ще не відчувалася небезпека, бо ще не почалася стрілянина, й побачив обличчя «Добровольців», які визирали з вікон будівлі Головного поштамту та сусідніх будівель на вулиці Секвіль-стрит, захоплених повстанцями, споглядаючи просту, але врочисту церемонію. Потім почув гамір, оплески, вітальні вигуки, якими, коли закінчилося читання сімох пунктів, що з них складалася Декларація, були винагороджені слова Патрика Пірса, й інші керівники зупинили його, сказавши, що більше не можна гаяти час. Усі повинні були повернутися на свої пости, виконувати свої обов’язки, готуватися до битви. Він відчув, як сльози накотилися йому на очі. Він також затремтів. Щоб не заплакати, швидко сказав:

– То були, безперечно, врочисті хвилини.

– То був символ, а Історія створена із символів, – зауважила Аліса Стопфорд Ґрін. – Не так важливо те, що розстріляли Пірса, Коннолі, Кларка, Планкета та інших людей, які підписали Декларацію незалежності. Навпаки. Розстріли охрестили цей символ кров’ю, прикрасили його ореолом героїзму й мучеництва.

– Це саме те, чого прагнули Пірс, Планкет, – сказав Роджер. – Ти маєш рацію, Алісо. Мені також хотілося би бути там, із ними.

Не менше, аніж той акт на ґанку Головного поштамту, Алісу схвилював той факт, що багато жінок із жіночої організації повстанців «Куман на Мбан» брали участь у повстанні, їх там бачив на власні очі чернець-капуцин. На всіх повстанських редутах жінкам було доручено керівниками готувати їжу для бійців, але мірою того, як посилювалися бої, сама ситуація побільшувала відповідальність тих, котрі належали до «Куман на Мбан», бо стрілянина, вибухи бомб та пожежі примушували їх полишати свої імпровізовані кухні й перетворюватися на санітарок. Вони бинтували рани й допомагали хірургам витягувати кулі, зашивати рани й ампутувати кінцівки, яким загрожувала гангрена. Та, можливо, найважливішим завданням тих жінок – дівчат-підлітків, жінок дорослих, жінок, близьких до старості, – було забезпечувати зв’язок, коли через дедалі більше усамітнення барикад та центрів повстанського спротиву було вкрай необхідно звертатися до кухарок та санітарок і посилати їх на їхніх велосипедах, а коли велосипедів бракувало, то бігцем на своїх двоїх відносити й приносити послання, інформації усні або в записках (з наказом знищувати, спалювати або ковтати ці папери в тому випадку, якщо вони були поранені або взяті в полон). Чернець Остін запевняв Алісу, що протягом шістьох днів повстання посеред куль та бомб, посеред вибухів, які зривали дахи з будинків, обвалювали стіни, балкони й перетворювали центр Дубліна на архіпелаг пожеж й обгорілих та заляпаних кров’ю руїн, він постійно бачив, як шастають туди-сюди, нахиляючись над кермом, наче амазонки на своїх конях, і шалено крутячи педалі, ці янголи в довгих спідницях, незворушні, героїчні, безстрашні, не звертаючи уваги на кулі, з посланнями та інформаціями, які порушували карантин, що його стратегія британського війська хотіла накласти на повстанців, спочатку ізолювавши їх, перш ніж розчавити.

– Коли вони вже не могли виконувати роль кур’єрів, бо війська захопили вулиці й пересуватися по них стало неможливо, багато жінок узяли револьвери та рушниці своїх чоловіків, батьків та братів і також стали битися, – сказала Аліса. – І не тільки Констанс Маркієвич показала, що не всі ми, жінки, належимо до слабкої статі. Багато з них воювали, як і вона, й померли або були поранені зі зброєю в руках.

– А ти знаєш, скільки їх там було?

Аліса заперечливо похитала головою.

– Ніхто не знає офіційні цифри. Ті, які називали, є чистою фантазією. Але в одному не доводиться сумніватися. Вони воювали. Про це відомо британським військовим, які затримували їх і переправляли до Річмондських казарм і до в’язниці Кілменгем. Вони хотіли судити їх воєнно-польовим судом і також усіх розстріляти. Я знаю це з дуже надійного джерела: від одного з міністрів. Британський Кабінет жахнувся, слушно подумавши, що коли почнуть розстрілювати жінок, уся Ірландія знову візьметься за зброю. Сам прем’єр-міністр Аскіт телеграфував військовому командувачу в Дублін, серові Джонові Максвелу, категорично заборонивши йому розстрілювати бодай одну жінку. Саме тому зберегла собі життя графиня Констанс Маркієвич. Воєнно-польовий суд засудив її до смерті, але вирок змінили на довічне ув’язнення під тиском уряду.

Проте не тільки ентузіазм, солідарність і героїзм панували між цивільним населенням Дубліна протягом тижня, поки тривали бої. Чернець-капуцин був свідком грабунків у крамницях і магазинах Секвіль-стрит та на інших вулицях центру, які вчиняли волоцюги, бандити або просто жалюгідні бідняки, які позбігалися сюди з маргінальних сусідніх кварталів, що поставило у вельми скрутну ситуацію керівників ІРБ, «Добровольців» та «Народної армії», що не передбачали такого злочинного розвитку для повстання. У таких випадках повстанці намагалися перешкодити грабункам готелів, іноді навіть стріляючи в повітря, щоб відігнати грабіжників, які спустошували «Ґрешем-Готель», але в інших не перешкоджали їм, збентежені тією рішучістю, з якою цей зубожілий голодний люд, за чиї інтереси вони, як їм здавалося, воювали, люто нападав на них, щоб вони дозволяли йому спустошувати найелегантніші крамниці міста.

Та не тільки грабіжники і злодії воювали проти повстанців на вулицях Дубліна. Але також багато матерів, дружин, сестер та дочок поліцаїв і солдатів, яких атакували ті, котрі повстали зі зброєю в руках, завдаючи їм ран або вбиваючи їх протягом повстання, іноді то були чималі групи безстрашних жінок, збуджені болем, розпачем і люттю. У деяких випадках ті жінки штурмували повстанські редути, ображаючи бійців, плюючи в них і кидаючи камінням, обкладаючи їх лайкою і називаючи вбивцями. Це було найтяжчим випробуванням для тих, котрі вірили, що воюють за справедливість, добро й істину: бачити, що ті, хто виступає проти них, не були ланцюговими псами імперії, солдатами окупаційного війська, а простими ірландцями, засліпленими стражданням, які бачили в них не визволителів батьківщини, а вбивць дорогих для них людей, таких самих ірландців, як і вони, єдиним злочином яких було те, що вони принижено виконували обов’язок солдатів або поліцаїв, тобто робили роботу, яка завжди допомагала здобути шматок хліба біднякам цього світу.

– Ніщо не буває тільки білим або чорним, мій любий, – коментувала Аліса. – Навіть тоді, коли йдеться про таку справедливу справу. Навіть тут виникають брудні завихрення, які все затьмарюють.

Роджер ствердно кивнув головою. Те, що сказала його подруга, мало стосунок і до нього. Хоч би яким ти був передбачливим і хоч би як чітко планував свої дії, життя, складніше за будь-які розрахунки, руйнувало схеми й замінювало їх ситуаціями непевними й суперечливими. Хіба він не живий приклад однієї з таких двозначностей? Слідчі, які його допитували, Реджиналд Гол і Бейзил Томпсон, були переконані в тому, що він прибув із Німеччини з метою очолити повстання, плани якого його керівники приховували до останньої миті, бо знали, що він виступить проти повстання, не узгодженого з планами німецьких збройних сил. Чи можна уявити собі більшу невідповідність?

І більшу деморалізацію у стані націоналістів? їхні найкращі кадри загинули, розстріляні або вкинуті до в'язниць. Знадобляться роки, щоб знову підготувати рух за незалежність Ірландії. Німці, що в них вірили так багато ірландців, зокрема й він, обернулися до них спиною. Роки пожертв і зусиль, присвячених Ірландії, безповоротно втрачені. А він перебуває ось тут, в англійській в’язниці, чекаючи результату свого прохання про помилування, яке найімовірніше буде відхилене. Чи не краще було б померти там, із тими поетами й містиками, загинувши під кулями? Тоді його смерть мала б глибокий сенс, і він не помер би на шибениці, як звичайний злочинець. «Поетами й містиками». Вони й справді ними були й тому обрали як вогнище повстання не казарму й не Дублінський замок, фортецю колоніальної влади, а цивільний будинок, щойно перебудований офіс Головного поштамту. То були цивілізовані громадяни, а не політики, не військові. Вони хотіли спочатку завоювати своє населення, перш ніж завдати поразки англійським солдатам. Хіба про це не ясно сказав йому Джозеф Планкет під час їхніх дискусій у Берліні? То було повстання поетів і містиків, які прагнули стати мучениками, щоб розбудити сонні маси, що вірили, як Джон Редмонд, у мирне життя й добру волю імперії, яка подарує свободу Ірландії. Вони були людьми наївними чи ясновидцями?

Він зітхнув, і Аліса лагідно поплескала його по ліктю.

– Про це сумно й радісно говорити, чи не так, любий Роджере?

– Так, Алісо. Сумно й радісно. Іноді мене опановує великий гнів – навіщо вони так зробили? А іноді я заздрю їм від усієї душі, і мій захват перед ними не має меж.

– Я багато думаю про ці події. І про те, як мені бракує тебе, Роджере, – сказала Аліса, стискаючи його за лідоть. – Твої ідеї, ясність твого мислення мені дуже допомагають бачити світло посеред такої густої темряви. А знаєш, що я тобі скажу? Поки що їх немає, але незабаром будуть добрі результати з того, що відбулося. Уже є ознаки.

Роджер кивнув головою, зовсім не розуміючи, про що хотіла сказати йому історичка.

– Нині прихильники Джона Редмонда з кожним днем втрачають усе більше впливу по всій Ірландії, – додала Аліса. – Ми раніше були в меншості, а тепер починаємо перетягувати все більше ірландського народу на свою сторону. Ти можеш мені не повірити, але запевняю тебе, що це так. Розстріли, воєнно-польові суди, депортації зробили нам велику послугу.

Роджер помітив, що шериф, який сидів до них спиною, зворухнувся, ніби хотів обернутися і наказати, щоб вони замовкли. Але знову він цього не зробив. Аліса, здавалося, тепер була налаштована оптимістично. На її думку, можливо, Пірс, Планкет та інші не припустилися такої вже помилки. Бо з кожним днем в Ірландії примножувалися виступи людей на вулицях, у церквах, на громадських сходинах, на професійних зборах, де вони висловлювали співчуття мученикам, розстріляним і засудженим на тривалі терміни, й ворожість до поліції та до солдатів британського війська. Ці останні були об’єктом таких образ і таких гострих глузів із боку перехожих, що військова влада видала наказ, аби поліцаї та солдати завжди патрулювали групами, а коли перебували не на службі, то щоб одягали цивільний одяг. Бо ворожнеча народу вносила деморалізацію в сили правопорядку.

Як розповіла Аліса, найбільші зміни відбулися в католицькій церкві. Ієрархія та головна частина священнослужителів завжди радше схилялися до мирних реформ поступового характеру, підтримували ідею «домашнього правління» (Home Rule) для Ірландії, виявляли більшу прихильність до Джона Редмонда та його послідовників з Ірландської парламентської партії, аніж до сепаратистського радикалізму «Син Файну», Ґельської ліги, ІРБ та «Добровольців». Проте після повстання настрої в лоні католицької церкви змінилися. Можливо, цьому сприяла релігійна поведінка, яку показали повстанці протягом тижня, поки тривали бої. Свідчення священнослужителів, серед них і ченця Остіна, які були на барикадах, у будинках і приміщеннях, перетворених на вогнища опору, були очевидними й категоричними: повстанці служили меси, сповідалися й причащалися, багато бійців просили у священиків благословити їх, перш ніж вони почнуть стріляти. На всіх редутах повстанці шанували рішучий наказ своїх лідерів не вживати ані краплі спиртного. У періоди затишшя повстанці голосно молилися, стоячи навколішках. Жоден із розстріляних, зокрема й Джеймс Коннолі, який проголосив себе соціалістом і мав славу атеїста, не відмовився від допомоги священика, перш ніж стати під кулі. Сидячи в інвалідному кріслі, покритий кривавими ранами від одержаних у битві куль, Коннолі був розстріляний після того, як поцілував розп’яття, яке подав йому капелан в’язниці Кілменгем. Від травня по всій Ірландії служилися молебні в пам’ять мучеників Святого тижня. Не було такої неділі, щоб під час меси у своїх проповідях священики не закликали парафіян молитися за душі патріотів, страчених і потай закопаних британською армією. Військовий керівник, сер Джон Максвел, оголосив офіційний протест керівництву католицької церкви, але замість надати йому пояснення єпископ О’Дваєр виправдав своїх парохів, а крім того, звинуватив генерала, назвавши його «військовим диктатором», що повівся не по-християнському, влаштувавши екзекуції й не повернувши тіла страчених родинам. Цей останній вчинок Військового уряду, який, скориставшись законом воєнного стану, звелів поховати патріотів потай, щоб їхні могили не перетворилися на центри республіканського поклоніння, спричинив обурення, яке охопило сектори, що досі не почували симпатії до радикалів.

– У результаті папісти з кожним днем здобувають усе більше території, а наш вплив, вплив націоналістів англіканського віросповідання, зменшується, як шагренева шкіра з роману Бальзака. Залишається тільки мені й тобі навернутися до католицтва, Роджере, – пожартувала Аліса.

– Я вже практично це зробив, – відповів Роджер. – І не з міркувань політики.

– Я цього не зроблю ніколи, не забувай, що мій батько був кліриком Ірландської церкви, – сказала історичка. – Твоє навернення мене не дивує, воно розпочалося вже давно. Ти не забув, як ми жартували з тебе на вечірках у моєму будинку?

– Твої незабутні вечірки, – зітхнув Роджер. – Я розповім тобі одну річ. Тепер, коли в мене так багато часу для того, щоб думати, я протягом багатьох днів намагаюся зрозуміти: де й коли я був найщасливішим? На вечірках, що відбувалися у твоєму домі, на Ґросвінор-роуд, люба Алісо. Я ніколи тобі цього не казав, але після тих зустрічей я виходив із твого дому у стані благодаті. Радісний і щасливий. Примирений із життям. Думаючи: «Як шкода, що я мало навчався, що не закінчив університету». Слухаючи тебе й твоїх друзів, я почував, що перебуваю так само далеко від культури, як тубільці Африки або Амазонії.