Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

Отець Сміт погодився надати притулок Омаріно та Аредомі на ті вісім днів, протягом яких вони залишалися в Бриджтауні. Наступного дня після свого прибуття Роджер пішов до публічної лазні, яку навідував раніше під час свого тимчасового перебування на острові. Як і сподівався, він побачив там молодих, атлетично збудованих і струнких чоловіків, бо тут, як і в Бразилії, ніхто не соромився свого тіла. Жінки й чоловіки розвивали його й невимушено показували. Один юний хлопець, підліток років пятнадцяти-сімнадцяти, схвилював його. Він мав той блідий колір шкіри, який часто буває в мулатів, шкіри гладенької й лискучої, зелені очі, великі й зухвалі, і з-під його купальних трусів визирали безволосі й тугі стегна. Коли Роджер побачив їх, у нього пішла обертом голова. Досвід загострив у ньому ту інтуїцію, яка дозволяла йому відразу зрозуміти, через ознаки, невидимі для когось іншого – ледь помітну усмішку, блиск в очах, приязний рух руки або тіла, – чи хлопець зрозумів те, чого він від нього хотів, і чи був схильний поступитися його бажанню або принаймні обговорити його. З болем у душі він відчув, що цей хлопець, такий вродливий, був байдужісінький до тих таємних знаків, які він посилав йому очима. А втім, він усе-таки підійшов до нього. Трохи з ним поговорив. Він був сином барбадоського священика і мріяв стати бухгалтером. Навчався в торговельній академії, а через кілька днів, скориставшись вакаціями, мав намір поїхати з батьком на Ямайку. Роджер запросив його на морозиво, але хлопець відмовився.

Повернувшись до готелю у стані великого збудження, він зробив запис у своєму щоденнику вульгарною й телеграфічною мовою, яку застосовував для своїх найінтимніших епізодів: «Публічна лазня. Син священика. Дуже гарний. Прутень довгий, делікатний, збільшився у моїх руках. Я взяв його в рот. Щастя на дві хвилини». Він помастурбував і ще раз помився, ретельно намилившись, водночас намагаючись подолати смуток і відчуття самотності, які завжди переживав у такі моменти.

Наступного дня, обідаючи на терасі ресторану в порту Бриджтауна, побачив, як його проминув Антонес О’Донел. Він покликав його. То був колишній десятник Арани, начальник станції «Межиріччя», який відразу його впізнав. Протягом кількох секунд він дивився на нього з недовірою й навіть страхом. Але зрештою потиснув йому руку й прийняв запрошення сісти поруч із ним. Випив каву і склянку віскі, поки вони говорили. Признався йому, що приїзд Роджера в Путумайо став для каучукопромисловців ніби прокляттям чаклуна вітото. Щойно він звідти поїхав, як поширилася чутка, що незабаром з’являться поліція й судді з ордерами на арешт і всі начальники станцій, десятники та наглядачі каучукових плантацій матимуть проблеми із правосуддям. А що компанія Арани англійська, то їх відішлють в Англію й судитимуть там. Тому багато з цих людей, як і О’Донел, воліли покинути ту зону й податися до Бразилії, Колумбії або Еквадору. Він прибув аж сюди, бо йому пообіцяли роботу на плантації цукрової тростини, але ніде влаштуватися він не зміг. Тепер він намагається виїхати до Сполучених Штатів, де нібито можна знайти роботу на залізниці. Сидячи на цій терасі, без чобіт, пістолета та канчука за поясом, одягнений у старий комбінезон і пошарпану сорочку, він здавався лише бідолахою, що стурбований своїм майбутнім.

– Ви про це не знаєте, але ви завдячуєте мені життям, сеньйоре Кейсмент, – сказав він уже прощаючись із гіркою усмішкою на губах. – Хоч ви, звісно, мені не повірите.

– Розкажіть усе одно, – заохотив його Роджер.

– Армандо Норманд був переконаний, що коли ви виберетеся звідси живим, то всі ми, начальники каучукодобувних станцій, опинимося у в’язниці. Що ліпше буде втопити вас у річці або віддати на харч пумі чи кайману. Ви розумієте, про що я кажу. З вами могло статися те саме, що сталося з французьким дослідником Еженом Робюшоном, який почав нервувати людей, ставлячи їм надто багато запитань, і тому вони допомогли йому зникнути.

– А чому ж тоді ви мене не вбили? З вашим досвідом вам було б це зробити неважко.

– Я вказав їм на можливі наслідки, – пояснив Антонес О’Донел із певною похвальбою в голосі. – Віктор Маседо мене підтримав. Я нагадав їм, що ви англієць, а компанія дона Хуліо теж англійська, й тому судитимуть нас в Англії за англійськими законами. І що нас повісять.

– Я не англієць, а ірландець, – поправив його Роджер Кейсмент. – Можливо, усе сталося б і не так, як вам здавалося.

А проте я вам дякую. Але раджу покинути цей острів якомога скоріш, і не кажіть мені, куди ви поїдете. Я зобов’язаний повідомити про те, що вас бачив, і англійський уряд негайно видасть ордер на ваш арешт.

Цього вечора він знову пішов до публічної лазні. Йому пощастило більше, аніж учора. Веселий і дужий негр, якого він бачив у спортивній залі, де той підіймав гирі, усміхнувся йому. Взявши його під руку, повів його до кімнати, де продавали трунки. Поки вони пили ананасовий і банановий сік, він сказав, що звуть його Стенлі Вікс, і, наблизившись до нього, потерся ногою об його ногу. Потім із багатозначною усмішкою знову взяв його за лікоть і завів до малої комірчини, двері якої зачинив на засув, як тільки вони увійшли. Вони поцілувалися і стали кусати один одного за вуха й за шию, поки знімали штани. Роджер, задихаючись від хоті, бачив, як чорний-чорнісінький прутень Стенлі та його червоняста й волога голівка набрякають і збільшуються в нього на очах. «Два фунти, і я тобі дам посмоктати його, – сказав той. – А потім устромлю його тобі в дулу». Роджер погодився й став навколішки. Повернувшись до своєї кімнати в готелі, він записав у щоденник: «Публічна лазня. Стенлі Вікс: атлет, молодик 27 років. Величезний, твердий, щонайменше дев’ять дюймів завдовжки. Поцілунки, укуси, потім він устромив його мені в дулу. Не зміг не закричати. Два фунти».

Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Барбадосу курсом на Парі 5 вересня на «Боніфасі», незручному, маленькому й напхом напханому пасажирами кораблі, який бридко пахнув і де їжа була вкрай погана. Проте Роджер утішався переїздом до Пара завдяки докторові Гербертові Спенсеру Дікі, північноамериканському лікарю. Він працював на компанію Арани на станції «Ель Енканто» і крім підтвердження тих жахіть, про які Кейсмент уже знав, розповів йому чимало анекдотів і жорстоких, і комічних про своє життя в Путумайо. То був чоловік, наділений духом авантюризму, який об’їздив половину світу, чоловік розумний і начитаний. Було приємно зустрічати його на палубі корабля, сидіти поруч із ним, курячи, посмоктуючи з пляшки віскі і слухаючи його цікаві й розумні розповіді. Доктор Дікі схвалював ті заходи, до яких удавалися Велика Британія та Сполучені Штати з метою покласти край жахіттям в Амазонії. Але він був фаталістом і скептиком: нічого там не зміниться ані тепер, ані в майбутньому.

– Зло ми носимо у своїх душах, друже, – казав він напівжартома-напівсерйозно. – Ми неспроможні так легко його позбутися. В європейських країнах та в моїй країні воно більш приховане й виходить на поверхню лише тоді, коли спалахує війна, вибухає революція або заколот. Воно потребує приводу, щоб стати публічним і колективним. Натомість в Амазонії воно може показувати своє відкрите обличчя й чинити неймовірні жахіття, не шукаючи для них виправдання ані в патріотизмі, ані в релігії. Лише жадібність у своєму найчистішому вигляді. Зло, яке нас отруює, можна знайти всюди, де є людські створіння, з корінням, яке глибоко проникло в наші серця.

Але відразу по тому, як він висловлював ці моторошні твердження, він відпускав якийсь жарт або розповідав анекдот, які нібито спростовували те, що він розповів раніше.

Роджерові подобалося розмовляти з доктором Дікі, хоч водночас міркування співрозмовника трохи пригнічували його. «Боніфас» прийшов у Пара 10 вересня опівдні. Протягом усього того часу, коли Роджер служив тут консулом, він задихався й почував себе пригніченим. А втім, за кілька днів перед тим, як прибути до цього порту, він відчував напливи хоті, пригадуючи Праса-до-Паласіо. Він мав звичай ходити туди вночі, щоб прихопити одного з хлопчаків, які розгулювали там під деревами у пошуках клієнтів або авантюр, виблискуючи гепою та яйцями, що виглядали з-під коротких штанців.

Він зупинився в готелі «Отель-до-Комерсіо», відчуваючи, як відроджується в його тілі давня лихоманка, що опановувала його, коли він виходив на свої лови на той майдан. Він пригадував – чи вигадував? – деякі імена з тих зустрічей, які зазвичай закінчувалися в одному з ближніх жалюгідних готельчиків, а іноді в темному закутку на моріжку парку. Він чекав цих коротких і гарячкових зустрічей, відчуваючи, як почуття в його серці переливаються через вінця. Але в першу ніч він нічого приємного там не спізнав, бо ні Марко, ні Олімпіо, ні Бебе (чи справді так їх звали?) не з’явилися, і він мало не дозволив спокусити себе двом волоцюгам у лахмітті, майже дітям. Один із них спробував засунути руку йому до кишені, щоб витягти гаманець, якого там не було, тоді як другий намагався кудись його заманити. Він позбувся їх, давши одному з них копняка, від якого той покотився по землі. Переконавшись у тому, що він налаштований рішуче, обидва взяли ноги в руки. Він повернувся до готелю сам не свій від люті. Трохи заспокоївся, коли записав у своєму щоденнику: «Праса-до-Паласіо. Дуже великий і дуже твердий. Під трусами – кров. Боляче, але приємно».

Наступного ранку він навідав англійського консула та кількох європейців і бразильців, яких знав під час свого попереднього перебування в Пара. Йому вдалося здобути корисні відомості. Визначив місце перебування принаймні двох утікачів із Путумайо. Консул і начальник місцевої поліції запевнили його, що Хосе Іносенте Фонсека й Альфредо Монт, перебувши певний час на плантації на березі річки Яварі, тепер оселилися в Манаусі, де компанія Арани знайшла для них роботу в порту, контролерами на митниці. Роджер негайно телеграфував у Форін-Офіс, щоб вони попросили бразильські власті видати ордер на арешт цих двох злочинців. І через три дні британська канцелярія відповіла йому, що Петрополіс сприйняв це прохання прихильно. Поліції Манауса був надісланий наказ негайно заарештувати Монта й Фонсеку. Але вони не будуть екстрадийовані, і їх судитимуть у Бразилії.

Його друга й третя ночі в Пара були успішнішими, ніж перша. Надвечір другого дня босий хлопчисько, який продавав квіти, практично запропонував себе йому, коли Роджер підійшов до нього й запитав, скільки коштує гілочка з трояндами, яку той тримав у руці. Вони пройшли на невеличке відкрите місце, де Роджер почув, як сопуть у темряві пари. Ці вуличні зустрічі за непевних умов, завжди позначені ризиком, наповнювали його суперечливими почуттями: збудженням і огидою. Продавець квітів смердів під пахвами, але його натужне дихання і тепло його тіла, і сила його обіймів розігріли Роджера й дуже швидко довели до кульмінації. Заходячи до готелю «Комерсіо», він помітив, що його штани вимазані землею й покриті плямами і що службовець за конторкою подивився на нього з підозрою. «На мене напали», – пояснив він.

Наступного вечора на «Праса-до-Паласіо» він мав нову зустріч, цього разу з молодиком, який попросив у нього милостиню. Він запросив його прогулятися разом, і в одному з кіосків вони випили рому. Жоан повів його до халупи, стуленої з бляхи та вистеленої матами, в жалюгідному кварталі. Коли вони роздяглися й стали кохатися в темряві на маті, сплетеній з волокон і постеленій на земляній долівці, чуючи поблизу гавкіт собак, Роджер був переконаний, що в будь-яку мить може відчути лезо ножа на своєму горлі або удар палицею. Він був до цього готовий: у таких випадках він ніколи не носив із собою ані багато грошей, ані годинника, ані срібної вставки для олівця, лише жменьку дрібних банкнотів і монет, щоб грабіжники могли в нього дечим поживитися й у такий спосіб заспокоїти свій апетит. Але нічого з ним не сталося. Жоан провів його назад до самого готелю й попрощався з ним, боляче вкусивши його за губу й зареготавши. Наступного дня Роджер виявив, що Жоан та продавець квітів підсадили йому блощиць. Він мусив іти до аптеки й купувати каломель, що завжди було йому неприємно: аптекар – гірше, якщо це була аптекарша – мав звичай дивитися на нього поглядом, якого він соромився, а іноді по-змовницькому всміхався йому, й замість бентежити ця усмішка викликала в нього в лють.

Найприємнішою, але також найгіршою подією за дванадцять днів, які він провів у Парої, був візит до подружжя Матта. Це були найкращі друзі, яких він мав під час свого перебування в місті: Джуніо, дорожній інженер, і його дружина Ірен, художниця акварелей. Молоді, гарні, веселі, товариські, вони дихали любов’ю до життя. Вони мали чудову доньку Марію з великими сміхотливими очима. Роджер познайомився з ними на якійсь світській зустрічі чи офіційному прийомі, бо Джуніо працював у департаменті громадських робіт місцевого уряду. Вони часто бачилися, здійснювали прогулянки по річці, ходили разом у кіно й у театр. Подружжя Матта зустріли свого давнього друга з розкритими обіймами. Повели його вечеряти до портового ресторану, де подавали дуже пікантну їжу, й мала Марія, яка вже мала п’ять років, танцювала й співала для нього з комічними гримасками.

У той вечір, не в змозі заснути у своєму ліжку в готелі «Комерсіо», Роджер провалився в одну з тих депресій, які супроводжували його майже протягом усього життя, а надто після його вуличних сексуальних пригод. Йому було сумно думати, що він ніколи не матиме домашнього вогнища, яке має подружжя Матта, що його життя ставатиме дедалі самотнішим, мірою того, як він старітиме. Він дорого платив за свої хвилини купленої втіхи. Він помре, не спізнавши цієї палкої інтимності, не маючи дружини, з якою він зміг би обговорювати події дня і планувати майбутнє – подорожі, вакації, мрії, – без дітей, які зберегли б його ім’я та пам’ять про нього, коли він покине цей світ. Його старість, якщо він до неї доживе, буде старістю собаки, який не має господаря.

Собака буде також досить убогим, бо хоч Роджер і одержував досить пристойну платню, після того як став дипломатом, він ніколи нічого не заощаджував, бо витрачав надто багато грошей на внески та допомогу, яку надавав гуманітарним організаціям, що боролися проти рабства, за право на виживання примітивних народів і культур, а тепер і організаціям, які захищали ґельську мову і традиції Ірландії.

Але ще більшою мірою, ніж усе це, йому було гірко думати, що він помре, не спізнавши справжнього кохання, кохання розділеного, такого, як кохання Джуніо й Ірен, того мовчазного й змовницького взаєморозуміння, яке вгадувалося між ними, тієї ніжності, з якою вони брали одне одного за руку або обмінювалися усмішками, дивлячись на гримаски малої Марії. Як завжди під час таких криз, він не міг заснути протягом багатьох годин, і коли нарешті поринув у сон, то відчув, як у темряві його кімнати з’явилася неясна постать матері.

22 вересня Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Пара курсом на Манаус, на кораблі «Гільда» лінії «Бутлайн», пароплаві старому й негарному. Шість днів, протягом яких вони пливли на ньому до Манауса, стали тяжким випробуванням для Роджера – через вузькість його каюти, бруд, що панував Повсюди, бридку їжу та хмари москітів, які атакували пасажирів від сутінків до світанку.

Як тільки вони пришвартувалися в Манаусі, Роджер повернувся до полювання на втікачів із Путумайо. У супроводі англійського консула він навідав губернатора, сеньйора дос Рейса, який підтвердив йому, що й справді надійшов наказ центрального уряду в Петрополісі щодо арешту Монта й Фонсеки. Але чому поліція досі їх не затримала? Губернатор назвав Роджерові причину, яка здалася йому дурною або простим приводом: вони чекають, поки ті двоє прибудуть до міста. Чи не можуть вони заарештувати їх негайно, поки дві пташки не відлетіли? Гаразд, вони зроблять це сьогодні ж.

Консул і Кейсмент із наказом про арешт, який надійшов із Петрополіса, мусили двічі навідати губернатора й двічі поліцію. Нарешті начальник поліції послав двох своїх агентів заарештувати Монта й Фонсеку в портовій митниці.

Наступного ранку стурбований англійський консул прийшов до Роджера й повідомив йому, що намір заарештувати Монта й Фонсеку набув гротескного характеру. Щойно йому зателефонував начальник поліції, попросив пробачення й пообіцяв виправитися. Два поліціянти, яких він послав заарештувати Монта й Фонсеку, були з ними знайомі й, перед тим як привести їх до комісаріату, пішли випити з ними пива. Вони добряче там набралися, після чого обидва злочинці втекли. Позаяк не можна було виключити, що поліціянти взяли з них гроші, щоб дозволити їм утекти, то обох їх заарештували. Якщо факт підкупу підтвердиться, то їх чекає суворе покарання. «Ви мені пробачте, сер Роджер, – сказав йому консул, – хоч я вам цього й не сказав, але я чекав чогось подібного. Ви теж працювали консулом у Бразилії й добре знаєте тутешні порядки. Такі події – тут звичне явище».

Роджер так засмутився, що це вплинуло на його фізичний стан. Він пролежав у ліжку майже весь той час, поки чекав відправлення корабля на Іквітос, його тіпала лихоманка й мучив біль у м’язах. Одного вечора, коли він змагався з почуттям імпотенції, яке його долало, він так нафантазував у своєму щоденнику: «Три коханці за ніч, з них – двоє матросів. Вони накололи мене шість разів! Я повернувся до готелю, ступаючи розчепіреними ногами, наче щойно народив дитину». Хоч він і перебував у вкрай поганому настрої, але вигадавши таку фантастичну історію, не зміг утриматися від сміху. Він, такий освічений і чистий у своєму словнику, коли спілкувався з людьми, завжди відчував, перебуваючи сам-на-сам зі своїм щоденником, необхідність писати непристойності. З причин, яких він не розумів, лихослів’я приносило йому радість.

«Гільда» продовжила свою подорож 3 жовтня й, після досить важкого плавання під рясними зливами й необхідності пробиватися крізь стихійно утворену загату, прибула в Іквітос 6 жовтня 1911 року. Там, у порту, чекав на нього з капелюхом у руці містер Стірс. Незабаром мали прибути і його наступник Джордж Мічел із дружиною. Консул уже знайшов, де їм оселитися. Цього разу Роджер мав жити не в консулаті, а в готелі «Амазонас», тоді як Омаріно й Аредомі містер Стірс тимчасово забрав до себе. Обидва юнаки вирішили залишитися в місті й працювати домашніми слугами, замість повернутися в Путумайо. Містер Стірс пообіцяв знайти для них родину, якій потрібні слуги і яка ставилася б до них добре.

Як і боявся Роджер, пам’ятаючи про бразильський досвід, тут відомості також були не вельми обнадійливими. Містер Стірс не знав, скількох людей заарештовано серед керівників компанії Арани з довгого списку в 237 імовірних злочинців, яких наказав затримати доктор Карлос А. Валькарсель, після того як одержав звіт Ромуло Паредеса про його експедицію в Путумайо. Він не зміг цього з’ясувати, бо в Іквітосі панувала дивна мовчанка про цю подію, як і про те, де перебуває суддя Валькарсель. Протягом уже кількох тижнів його не могли знайти. Головний управитель Перуанської Амазонської компанії Пабло Сумаета, який входив до того списку, схоже, десь переховувався, але містер Стірс запевнив Роджера, що його переховування було фарсом, бо шуряк Арани та його дружина Петроніла з’являлися в ресторанах та на місцевих святах, і ніхто їх не чіпав.

Згодом Роджер пригадував вісім тижнів, проведених ним в Іквітосі, як повільне опускання на дно, непомітне занурення в море інтриг, неправдивих чуток, брехні очевидні або прихованої, суперечностей, у світ, де ніхто не говорив правди, бо вона приносила ворожнечу й проблеми, або найчастіше тому, що люди жили всередині системи, в якій практично було неможливо відрізнити правдиве від неправдивого, реальність від ілюзій. Він уже знав після своїх років перебування в Конго це розпачливе відчуття людини, яка поринає в сипучий пісок, у болотяний ґрунт, що затягує в себе, коли всі його зусилля лише затягуватимуть його глибше в липучу матерію, яка зрештою поглине його. Йому треба було якнайшвидше втікати звідти!

Наступного дня по своєму прибутті він відвідав префекта Іквітоса. Тепер тут знову був новий. Сеньйор Адольфо Ґамарра – густі вуса, опукле черево, димуча сигара, нервові й вологі руки – прийняв його у своєму кабінеті з розкритими обіймами і гучними привітаннями.

– Завдяки вам, – сказав він, театрально розкинувши руки й аплодуючи йому, – було викрито жахливу суспільну несправедливість у серці Амазонії. Уряд Перу й перуанський народ дуже вам вдячні, сеньйоре Кейсмент.

Після цього він негайно додав, що звіт, який, щоб задовольнити вимоги англійського уряду, зробив за дорученням уряду Перу суддя Карлос А. Валькарсель, був «жахливий» і «спустошливий». Він становить майже три тисячі сторінок і підтверджує всі звинувачення, які Англія передала президентові Ауґусто Б. Леґії.

Проте, коли Роджер запитав його, чи може він одержати копію того звіту, префект відповів, що йдеться про державний документ і що не в межах його юрисдикції дозволити, щоб його прочитав чужоземець. Сеньйор консул повинен подати супліку в Ліму до Верховного уряду, через Канцелярію, і, безперечно, він здобуде дозвіл. Коли Роджер запитав, як йому зустрітися із суддею Карлосом А. Валькарселем, префект посерйознішав і, не затинаючись, відповів:

– Я не маю найменшого уявлення, де тепер перебуває Валькарсель. Його місія завершена, й, думаю, він покинув Перу.

Роджер вийшов із префектури цілком приголомшений. Що там насправді сталося? Схоже, цей суб’єкт не сказав йому нічого, крім брехні. Цього ж таки вечора він пішов у редакцію газети «Ель Орієнте», поговорити з її головним редактором, доктором Ромуло Паредесом. Він зустрівся з дуже темношкірим чоловіком, у самій сорочці, змоклим від поту, нерішучим й охопленим панікою. Він мав кілька сивих волосин. Щойно Роджер почав говорити, як він примусив його замовкнути промовистим жестом, який мав означати: «Обережно, стіни мають вуха». Він узяв його за руку й повів до невеличкого бару на розі вулиці, який мав назву «Кальмар». Він посадив його за столик, що стояв віддалік.

– Прошу пробачити мені, сеньйоре консул, – сказав він, весь час з осторогою озираючись навкруги. – Я не можу й не маю права розповісти вам багато. Я перебуваю в дуже скрутній ситуації. Я наражаю себе на великий ризик, якщо хтось побачить мене разом із вами.

Він був блідий, голос йому тремтів, і він став кусати собі нігті. Попросив принести йому келих аґвардіенте й вихилив його одним ковтком. Мовчки вислухав розповідь Роджера про його зустріч із префектом Ґамаррою.

– Це лицемір і комедіант, – сказав він нарешті, осмілівши після випитого. – Ґамарра має мій звіт, який підтверджує всі звинувачення судді Валькарселя. Я його передав йому в липні. Минуло вже три місяці, а він досі не відіслав його до Ліми. Чому, ви думаєте, він так довго його затримує? Бо всі знають, що префект Адольфо Ґамарра також, як і половина Іквітоса, служить Арані.

Щодо судді Валькарселя, то він сказав йому, що той виїхав із країни. Йому невідоме місце його перебування, але він знає, що якби суддя залишився в Іквітосі, то вже був би трупом. Він рвучко підхопився на ноги і поспішно додав:

– Що в будь-яку хвилину може статися й зі мною, сеньйоре консул. – Говорячи, він утирав піт, і Роджерові здавалося, він от-от заплаче. – А я, на жаль, виїхати не можу. Маю дружину й дочку, і газета – мій єдиний прибуток.

Він вийшов, навіть не попрощавшись. Роджер повернувся до префекта, сам не свій від люті. Сеньйор Адольфо Ґамарра зізнався йому, що й справді звіт, підготовлений доктором Паредесом, він досі не зміг надіслати в Ліму «зі стратегічних міркувань, на щастя, вже подоланих». Він відішле його на цьому ж таки тижні «зі спеціальним посланцем для більшої безпеки, бо сам президент Леґія вимагає негайно його надіслати».

Ось так усе відбувалося. Роджер відчував, як його затягує в сонний вихор, який обертався й обертався в цьому місці, розкручуваний прихованими й невидимими силами. Вчинки, обіцянки, інформації розпадалися й розчинялися, причому дії ніколи не відповідали словам. Те, що робилося, й те, що говорилося, перебувало на відстані світів. Слова заперечували вчинки, а вчинки спростовували слова, й усе перетворювалося на загальний обман, на хронічну розбіжність між сказаним і зробленим, яку практикували геть усі.

Протягом тижня Роджер наводив численні довідки про місце перебування судді Карлоса А. Валькарселя. Як і Салданья Рока, цей персонаж уселяв йому повагу, любов, жалість, захват. Усі обіцяли допомогти йому, довідатися про те, де він є, передати йому послання, знайти його, але посилали його від одного місця до іншого, де ніхто не міг дати йому найменшого пояснення, в якій ситуації той перебуває. Нарешті через сім днів після того, як він прибув до Іквітоса, він, певною мірою, виплутався з цієї непролазної павутини завдяки допомозі одного англійця, який жив у місті. Містер Ф. Дж. Гардінґ, управитель фірми «Джон Ліллі енд Компані», був чоловік високий і бадьорий, старий парубок і майже лисий, один із тих небагатьох комерсантів в Іквітосі, які, схоже, не танцювали під дудку Перуанської Амазонської компанії.

– Ніхто не скаже вам, що сталося із суддею Валькарселем, бо всі бояться бути заплутаними в цю справу, сер Роджер.

Вони розмовляли в будиночку містера Гардінґа, що стояв неподалік від набережної. На стінах висіли гравюри шотландських замків. Вони випили кокосового соку.

– Впливові союзники Арани в Лімі домоглися, щоб суддю Валькарселя усунули від справи, звинуватили у службових зловживаннях і ще казна в яких гріхах. Бідолаха, якщо він досі живий, певно, гірко жалкує, що припустився найтяжчої помилки у своєму житті, погодившись виконати цю місію. Він засунув голову в пащу вовка й заплатив за це дуже дорого. Схоже, його дуже шанували в Лімі. А тепер його затоптали в багнюку й, можливо, вбили. Ніхто не знає, де він є. Дай Боже, щоб йому пощастило втекти з країни. Говорити про нього стало в Іквітосі табу.

І справді, важко було уявити трагічнішу історію, аніж історія порядного й відважного судді Карлоса А. Валькарселя, який приїхав до Іквітоса, щоб розслідувати жахіття в Путумайо. Роджер реконструював її протягом тих тижнів, як реконструюють головоломку. Коли він мав зухвалість видати ордер на арешт 237 осіб, що підозрювалися у злочинах – майже всі вони були пов’язані з Перуанською Амазонською компанією, – тремтіння пробігло по всій Амазонії. І не тільки по перуанській, а й по колумбійській та бразильській. Машинерія імперії Хуліо С. Арани стала негайно готувати удар у відповідь. Поліція змогла знайти лише дев’ятьох із 237 звинувачених. Із тих дев’яти єдиною значущою постаттю був лише Ауреліо Родріґес, начальник однієї із секцій у Путумайо, відповідальний за велику кількість викрадень, зґвалтувань, калічень, секвестрів і вбивств. Але дев’ятеро затриманих, включно з Родріґесом, подали скаргу до Верховного суду Іквітоса, й Трибунал відпустив їх на тимчасову свободу, поки вивчатиметься їхня справа.

– На жаль, – пояснив Роджерові префект, навіть не моргнувши оком і надавши сумного виразу своєму обличчю, – скориставшись зі своєї тимчасової свободи, ці несвідомі громадяни повтікали. Як ви не можете не розуміти, знайти їх на безмежних просторах Амазонії буде нелегко, якщо Верховний суд видасть ордер на їхній арешт.

Проте Верховний суд не поспішав видати такий ордер, бо коли Роджер Кейсмент пішов запитати в суддів, чи скоро вони розглянуть цю справу, йому пояснили, що «справи розглядаються строго в тому порядку, в якому вони надійшли. І ми маємо велику чергу досьє, які надійшли раніше від того, що вас цікавить». А один із членів Трибуналу, що випадково там опинився, додав насмішкуватим голосом:

– Правосуддя тут надійне, але повільне, й може минути багато років, поки ту чи ту справу буде розв’язано.

Пабло Сумаета зі своєї вигаданої криївки оркестрував юридичний наступ проти судді Карлоса А. Валькарселя, звинувачуючи його через підставних осіб у численних зловживаннях, марнотратстві, фальшивих свідченнях та інших порушеннях закону. Одного ранку до комісаріату Іквітоса прийшла індіанка-бора з малою дівчинкою в супроводі перекладача, щоб звинуватити суддю Карлоса А. Валькарселя «в зазіханні на честь малолітньої». Суддя мусив марнувати більшу частину свого часу на захист від безглуздих наклепницьких звинувачень, складаючи, декларуючи та пишучи різні супліки замість займатися розслідуванням, яке привело його в сельву. Весь світ обвалювався на нього. Маленький готель, у якому він зупинився, звелів йому виселитися. Він не знайшов у місті ані готелю, ані пансіону, який наважився б прийняти його. Йому довелося найняти крихітну комірчину в Нанеї, у кварталі, де громадилися купи сміття та покидьків і стояли калюжі гнилої води, де вночі він чув, як під його гамаком бігають пацюки, а під ногами в нього сновигали таргани.

Про все це Роберт Кейсмент довідувався окремими шматочками, деталями, про які шепотілися то там, то тут, а тим часом усе зростав його захват цим суддею, якому він хотів би потиснути руку й привітати його порядність та мужність. Що з ним сталося? Єдине, що він напевне знав, хоча слово «напевне» не мало міцного коріння у ґрунті Іквітоса, це те, що коли з Ліми надійшов наказ усунути його від справи, Карлос А. Валькарсель уже зник. Відтоді ніхто у місті не знав, де він перебуває. Може, його вбили? Може, повторилася історія з журналістом Бенхаменом Салданья Рока? Ворожнеча проти нього була такою великою, що він не мав іншої ради, як утекти. Під час їхньої другої розмови в будинку містера Стірса головний редактор газети «Ель Орієнте» Ромуло Паредес сказав йому:

– Я сам порадив судді Валькарселю, щоб він звідси зник, поки його не вбили, сер Роджер. Він уже одержав досить попереджень.

Які то були попередження? Провокації в ресторанах і барах, куди суддя Валькарсель заходив щось перекусити або випити кухоль пива. Зненацька який-небудь п’яний ображав його й викликав на бійку, показуючи ніж. Якщо суддя приходив у поліцію або префектуру з проханням видати ордер на арешт якоїсь особи, його примушували заповнити незліченні формуляри, применшуючи справу, й запевняли його, що вони «розслідують його скаргу».

Роджер Кейсмент незабаром почував себе так, як мав себе почувати суддя Валькарсель, перед тим як утекти з Іквітоса або померти від рук якогось з убивць, оплачуваних Компанією Арани: його повсюди обманювали, перетворили на посміховисько спільноти маріонеток, за чиї ниточки смикала Перуанська Амазонська компанія, якій весь Іквітос підкорявся з підлою слухняністю.