Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.

Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в цьому. Крім усього іншого, він хотів якнайліпше пізнати персонажа, який, за всіма свідченнями, був парадигмою жорстокості в цьому світі: Армандо Норманда, начальника станції «Матансас».

Ще з Іквітоса він чув анекдоти, коментарі й натяки про цього чоловіка, чиє ім’я завжди пов’язували з такою ницістю та підлотою, що його образ геть заполонив його уяву, й він нерідко бачив кошмарні сни, з яких прокидався залитий потом і з прискореним серцебиттям. Він був переконаний, що багато з тих розповідей, які він почув від барбадосців про Норманда, були перебільшеннями, розпаленими палкою уявою, такою притаманною народам південних країн. Але сам той факт, що цей суб’єкт міг створити подібну міфологію, вказував на те, що йшлося про створіння, яке, хоч це й здавалося неможливим, переважало в дикунстві таких страхітливих виродків, як Абелардо Аґверо, Альфредо Монт, Фідель Веларде, Еліас Мартіненґі та інші потворні суб’єкти їхньої породи.

Ніхто точно не знав, до якої національності він належав – його вважали перуанцем, болівійцем або англійцем, – але всі погоджувалися з тим, що йому не було ще й тридцяти років і що він навчався в Англії. Хуан Тісон чув, як розповідали, що він здобув освіту бухгалтера в одному з лондонських інститутів.

На вигляд він був низенький, тендітний і дуже потворний. Згідно з розповіддю барбадосця Джошуа Даєла від його хирлявої особи променилася «зла сила», яка примушувала тремтіти кожного, хто наближався до нього, а його погляд, проникливий і холодний, як крига, здавався поглядом гадюки. Даєл запевняв, що не тільки індіанці, а також «хлопці» і навіть десятники відчували страх у його присутності. Бо в будь-яку мить Армандо Норманд міг наказати вчинити або зробити власними руками якусь страхітливу жорстокість, анітрохи не змінивши виразу зневажливої байдужості, з якою він дивився на все, що його оточувало. Даєл признався перед Роджером та Комісією, що на станції «Матансас» Норманд одного дня наказав йому вбити п’ятьох андуків, покараних за те, що вони не виконали норму зі збирання каучуку. Даєл убив перших двох пострілами, але начальник наказав, щоб двом наступним він відрізав яйця і добив їх ударами палиці. Останнього він мав задушити руками. Протягом усієї екзекуції він сидів на стовбурі дерева, курячи й спостерігаючи, й при цьому млявий вираз його червонощокого обличчя анітрохи не змінився.

Інший барбадосець, Сифорд Грінвіч, який працював кілька місяців під Армандо Нормандом у «Матансасі», розповідав, що улюблена тема розмов «розумників» станції була про звичку їхнього шефа закладати в статевий отвір своїх дівчаток-наложниць мелений перець або стручок червоного перцю, бо він любив слухати, як вони репетують від пекучого болю. Грінвіч запевняв, що тільки в такий спосіб він збуджувався й міг устромити їм прутня. Був такий час, розповів барбадосець, коли Норманд, замість садовити винних у «кобилу», підіймав їх за допомогою ланцюга, прикріпленого до дерева, високо в повітря і з розгону опускав, щоб помилуватися, як, падаючи на землю, вони розбивали собі череп або кістки, або відкушували язика, що потрапляв між зуби. Ще один десятник, який служив під началом Норманда, розповів Комісії, що більше, аніж його самого, індіанці-андуки боялися його собаки, якого він видресирував, щоб той устромляв свої ікла в тіло індіанця, на якого він його нацьковував, і шматував його плоть.

Чи могли бути правдою такі жахіття? Роджер Кейсмент казав собі, напружуючи пам’ять, що серед великої колекції мерзотників, яких він знав у Конго, людей, яких влада й безкарність перетворювали на монстрів, жоден не міг зрівнятися з цим індивідом. Його опанувала дещо порочна цікавість познайомитися з тим суб’єктом, почути, як він розмовляє, як діє, і з’ясувати, звідки він такий узявся. І що він міг сказати про ті злочини, які йому приписували.

З «Оксиденте» Роджер Кейсмент та його друзі перебралися знову ж таки на вітрильнику «Швидкий» на станцію «Останній притулок». Вона була меншою, ніж попередні, й також нагадувала своїм виглядом фортецю, оточена частоколом із загострених угорі паль, який оточував невеличку кількість осель, і охоронцями в отворах між ними. Індіанці тут здавалися відлюдкуватішими й примітивнішими, ніж вітото. Вони ходили напівголі з пов’язками на стегнах, що ледве прикривали їм член. Тут уперше Роджер побачив двох тубільців із тавром Компанії на сідницях: КА. Вони здавалися старшими, аніж більшість інших. Він спробував заговорити з ними, але вони не розуміли ані іспанської мови, ані португальської, ані мови вітото, якою намагався порозумітися з ними Фредерік Бішоп. Згодом, ходячи по «Останньому притулку», вони побачили й інших індіанців, позначених тавром Компанії. Від одного зі службовців станції вони довідалися, що принаймні третя частина аборигенів, що живуть навколо станції, носять на своїх тілах тавро КА. Цю практику припинили лише кілька тижнів тому, коли Перуанська Амазонська компанія погодилася на приїзд Комісії в Путумайо.

Щоб дійти від річки до «Останнього притулку», треба було піднятися по розмоклому після дощів крутосхилу, де ноги грузли по коліна. Коли Роджер спромігся скинути із себе чоботи й витягтися на своєму незручному ліжку, у нього боліли всі кістки. До нього повернувся кон’юнктивіт. Одне око так йому пекло й сльозилося, що, знявши з нього примочку, він його забинтував. Він прожив тут кілька днів у подобі пірата із забинтованим і прикритим вологою ганчіркою оком. А що цих заходів обережності було не досить, щоб подолати запалення та зупинити сльози, то починаючи відтоді й до самого кінця подорожі в усі ті хвилини дня, коли він не працював, – а їх було мало, – він прибігав до свого гамака або ліжка, падав на нього і залишався там, наклавши на обидва ока клаптики тканини, намочені теплою водою. Так йому легше було терпіти біль. Протягом цих періодів відпочинку й ночами – він спав не більше як чотири або п’ять годин – він намагався подумки організувати звіт, який він напише для Форін-Офісу. Головні лінії для нього були очевидні. Спочатку він намалює загальну картину умов праці та життя в Путумайо, з якими зустрілися першопрохідці, коли вони прийшли, щоб тут отаборитися, захопивши землі племен, близько двадцяти років тому. І як відсутність робочих рук спонукала їх чинити «набіги» без страху бути покараними, бо в цих краях не було ані суддів, ані поліції. Вони були тут єдиною владою, що підтримувала себе вогнепальною зброєю, проти якої безпорадними виявилися рогатки, списи та духові рушниці.

Він повинен ясно описати систему добування каучуку, основану на рабській праці і знущанні з аборигенів, що розпалювалася жадібністю начальників, які працювали за відсоток зібраного каучуку й намагалися збільшити його видобуток, удаючись до фізичних покарань, калічення та вбивства аборигенів. Безкарність і абсолютна влада розвинули в цих індивідах схильність до садизму, яку вони могли вільно застосовувати до тубільного населення, що не мало ніяких прав.

Чи принесе його звіт якусь користь? Принаймні ту, що Перуанську Амазонську компанію буде покарано, у цьому сумніву немає. Британський уряд попросить уряд Перу, щоб він віддав під суд людей, відповідальних за злочини. Але чи наважиться на такий крок президент Ауґусто Леґія? Хуан Тісон сказав йому, що, як і в Лондоні, у Лімі вибухне скандал, коли там стане відомо, що тут відбувається. Громадська думка вимагатиме покарати винних. Але Роджер сумнівався. Що зможе зробити перуанський уряд у Путумайо, де він не має жодного представника й де компанія Хуліо Арани похваляється, – і має на те цілковиті підстави, – що вона й тільки вона зі своїми бандами душогубів здійснює суверенітет Перу на цих територіях? Усе обмежиться кількома риторичними виступами. Страждання тубільних громад в Амазонії триватиме до їхнього цілковитого винищення. Ця перспектива пригнічувала його. Але замість паралізувати його зусилля вона спонукала його ще більше розслідувати, опитувати людей і записувати їхні свідчення. Він мав уже цілий стіс зошитів і карточок, списаних його чітким і ретельним почерком.

З «Останнього притулку» вони перебралися в «Межиріччя», здійснивши перехід по річці й по землі, що примусив їх протягом цілого дня пробиратися крізь густий чагарник і високу колючу траву. Цей перехід зачарував Роджера Кейсмента: завдяки такому тісному тілесному контактові з бразильською природою він ніби повернувся у свої молоді роки, у тривалі подорожі своєї юності землями африканського материка. Але хоч протягом тих дванадцятьох годин переходу по сельві, де іноді їм доводилося по пояс провалюватися в багнюку, ковзатися в густих заростях, які приховували крутосхили, долаючи певні ділянки відстані в каное, які поштовхами своїх жердин аборигени спрямовували по вузеньких протоках, над якими нависало густе листя дерев, що затьмарювало сонячне світло, він іноді переживав збудження та веселість своїх давніх часів, тривалий досвід насамперед підказував йому, що відтоді минуло надто багато часу і його тіло тепер зношене й замучене хворобами. Тепер він не тільки мусив терпіти біль у руках, спині та ногах, а й змагатися з неподоланною втомою, докладаючи неймовірних зусиль, щоб товариші не помітили, в якому стані він перебуває. Луїс Барнес і Сеймур Белл були такі виснажені, що від середини подорожі їх довелося переносити в гамаках – кожного несли по четверо аборигенів із тих двадцятьох, що їх супроводжували. Роджер був вражений, спостерігаючи, як ці індіанці з такими тонкими ногами і кістлявими тілами легко пересувалися по цій майже непролазній місцевості, несучи на плечах їхнє устаткування та провізію, без їжі та без пиття упродовж годин. Під час одного з привалів Хуан Тісон у відповідь на прохання Кейсмента наказав роздати аборигенам кілька бляшанок із сардинами.

Протягом їхнього переходу їм зустрічалися зграї папуг і ті грайливі мавпи зі жвавими очима, яких називають «ченчиками», багато різновидів птахів та ігуан із загноєними очима, чиї грубі шкури зливалися з гіллям і стовбурами, на яких вони спочивали. І тут-таки можна було побачити вікторію-регію, величезні круглі листки якої плавали в лагунах, наче плоти.

Вони прийшли в «Межиріччя» пізно ввечері. На станції панувала паніка, бо ягуар зжер аборигенку, яка відійшла від табору, щоб народити дитину, сама-одна, за звичаєм аборигенів, на березі річки. Загін мисливців на чолі з начальником станції вийшов на пошуки ягуара, але повернувся пізно ввеері, не зустрівшись із хижаком. Начальника станції «Межиріччя» звали Антонес О’Донел, він був молодий і молодцюватий. Антонес сказав, що батько в нього ірландець, але Роджер, розпитавши його, з’ясував, що він відійшов надто далеко від своїх ірландських предків і, либонь, лише дід або прадід О’Донела був ірландцем із тієї родини, яка першою ступила на землю Перу. Йому стало прикро, що один із нащадків його народу став одним із заступників Арани в Путумайо, хоч, згідно зі свідченнями, він був не таким кровожерливим, як інші начальники: він шмагав аборигенів і забирав у них дружин і дочок для свого особистого гарему – з ним жили семеро жінок і ціла хмара дітей, – але в його послужному списку не було зазначено, щоб він когось убив своїми руками або наказав убити. Хоча, звичайно ж, на найвиднішому місці в «Межиріччі» стояла «кобила», й усі «хлопці» та барбадосці носили за поясом канчуки (деякі використовували їх як паски для штанів). І також чимало індіанців та індіанок мали шрами на плечах, ногах і сідницях.

Хоч офіційна місія вимагала від Роджера допитувати лише британських громадян, які працювали на компанію Арани, тобто барбадосців, починаючи від станції «Оксиденте», він почав також опитувати «розумників», схильних відповідати на його запитання. У «Межиріччі» ця практика поширилася на всю Комісію. Протягом трьох днів, які вони там провели, їм давали свідчення, крім трьох барбадосців, які служили в Антонеса О'Донел а десятниками, сам начальник і чимало з його «хлопців».

Майже завжди відбувалося те саме. Спочатку всі поводилися стримано, ухильно й безсоромно брехали. Та досить було однієї обмовки, неумисної необачності, що відкривала світ істини, яку досі приховували, й допитувані починали говорити й розповідати набагато більше, ніж їх просили, плутаючись і в такий спосіб підтверджуючи правдивість того, що розповідали. Але попри кілька своїх спроб, Роджер так і не зміг здобути пряме свідчення від жодного індіанця.

16 жовтня 1910 року, коли він і його товариші з Комісії, в супроводі Хуана Тісона, троє барбадосців і близько двадцятьох індіанців-муйнанів під проводом свого вождя, які переносили вантаж, подалися в подорож через ліс по вузькій дорозі від станції «Межиріччя» до станції «Матансас», Роджер Кейсмент сформулював у своєму щоденнику ідею, що виникла в його голові вже тоді, коли він вирушив зі своєю експедицією з Іквітоса: «Я остаточно переконався в тому, що єдиний спосіб, у який аборигени Путумайо можуть вийти з жалюгідного становища, до якого їх довели, – це збройно повстати проти своїх гнобителів. Є абсолютною ілюзією, далекою від реального здійснення, переконаність Хуана Тісона в тому, що ситуація зміниться, коли сюди дістанеться перуанська держава та представники її влади, судді, поліція, які примусять шанувати закони, що забороняють рабство та кабальну залежність від 1854 року. Вони шануватимуть тут закони, як в Іквітосі, де за двадцять або тридцять солів родини купують собі дівчаток і хлопчиків, яких торговці живим товаром викрали з їхніх родин? Чи шануватимуть закони ті представники влади, судді та поліцаї, які одержують платню від Компанії Арани, бо держава не має чим їм заплатити, чи тому, що шахраї та чиновники розкрадають гроші, поки вони дійдуть до місця призначення? У цьому суспільстві держава є невід’ємною частиною машини експлуатації та знищення. Аборигени нічого не можуть сподіватися від подібних інституцій. Якщо вони хочуть бути вільними, то повинні здобути свободу своїми руками і своєю мужністю. Як це зробив вождь індіанців бора Катенере. Але не приносячи себе в жертву із-за сентиментальних причин, як зробив він. Борючись до самого кінця». Тоді як повторюючи собі ці фрази, які він записав у своєму щоденнику, Роджер просувався вперед у доброму ритмі, прорубуючи собі дорогу своїм мачете між ліанами, кущами, стовбурами й гіллям дерев, що перегороджували йому шлях, десь уже надвечір йому спала така думка: «Ми, ірландці, перебуваємо в такому самому становищі, як і вітото, бора, андуки та муйнани Путумайо. Колонізовані, експлуатовані і приречені завжди залишатися такими, якщо й далі віритимемо в закони, інституції та уряди Англії, віритимемо в те, що вони принесуть нам волю. Ніколи вони її нам не дадуть. Навіщо це імперії, яка нас колонізує, якщо вона не відчуватиме тиску, що примусить її піти на поступки? А такий тиск можна здійснювати лише за допомогою зброї». Ця ідея, яка протягом наступних днів, тижнів, місяців і років очищалася й зміцнювалася – що Ірландія, як і індіанці Путумайо, мусить боротися, якщо хоче здобути волю, – так заполонила йому розум протягом тих вісьмох годин, які тривала його подорож, аж він і думати перестав про те, що незабаром особисто познайомиться з начальником станції «Матансас» Армандо Нормандом.

Станція «Матансас» була розташована на березі річки Кагуйнарі, притоки Какет, й щоб добутися до неї, треба було вибратися нагору по крутосхилу, який сильна злива, що випала перед самим їхнім прибуттям, перетворила на потік грязюки. Лише індіанці-муйнани могли підійматися по ньому вгору, не падаючи. Інші ковзалися, скочувалися вниз, спиналися на ноги, покриті багном і синцями. На відкритому місці, теж захищеному частоколом із загострених угорі паль, кілька індіанців стали поливати подорожніх водою, щоб змити з них грязюку.

Начальника не було на місці. Він керував «набігом», намагаючись зловити кількох аборигенів, що втекли, яким, схоже, вдалося перетнути кордон із Колумбією, що був дуже близько. У «Матансасі» було п’ятеро барбадосців, і всі п’ятеро з великою повагою поставилися до «сеньйора консула», про чий приїзд і чию місію вони були досконально обізнані. Їх провели до осель, у яких вони мали жити. Роджера Кейсмента, Луїса Барнеса й Хуана Тісона оселили у великому будинку з дощок, накритому пальмовим листям, із заґратованими вікнами, де, як їм сказали, мешкав Норманд зі своїми жінками, коли вони перебували в «Матансасі». Але зазвичай він жив у «Китаї», невеличкому таборі за кілька кілометрів угору по річці, куди індіанцям не дозволялося наближатися. Начальник мешкав там, оточений своїми озброєними «розумниками», бо боявся стати жертвою замаху з боку колумбійців, які звинувачували його в тому, що він не шанує кордон і перетинає його під час своїх «набігів», щоб набирати собі працівників або ловити втікачів. Барбадосці розповіли, що Армандо Норманд завжди брав із собою жінок зі свого гарему, бо був дуже ревнивий.

У «Матансасі» були бора, андуки й муйнани, але не було вітото. Майже всі аборигени мали шрами від канчуків і понад десяток – тавро Компанії Арани на сідницях. «Кобила» стояла в центрі відкритого місця під деревом, покритим фурункулами та паразитарними рослинами, що їх називають лупунами, якому всі племена тієї місцевості поклонялися з шанобливим страхом.

У кімнаті, яка, безперечно, належала самому Нормандові, Роджер побачив пожовклі світлини дитячого личка господаря, диплом Лондонської школи бухгалтерів за 1903 рік і давніший диплом якоїсь середньої школи. Отже, сумніву не було: він навчався в Англії і здобув диплом бухгалтера.

Армандо Норманд повернувся в «Матансас», коли смеркалося. Крізь заґратоване вікно Роджер побачив, як він проминув його оселю, низенький, дрібний і майже такий самий хирлявий, як абориген, супроводжуваний «розумниками» з бандитськими пиками, що були озброєні «вінчестерами» та револьверами, й вісьмома чи десятьма жінками, закутаними в кушми або довгі амазонські сорочки без рукавів, і ввійшов до сусіднього будинку.

Протягом ночі Роджер прокидався кілька разів, переповнений болісною тривогою, думаючи про Ірландію. Його змагала ностальгія за батьківщиною. Він жив у ній так мало, а проте з плином часу відчував усе більшу й більшу солідарність із її долею та її стражданнями. Відтоді як він здобув можливість побачити з близької відстані хресну дорогу інших колонізованих народів, становище Ірландії стало йому боліти, як ніколи раніше. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим усім, завершити свій звіт про ситуацію в Путумайо, передати його до Форін-Офісу й повернутися до Ірландії та працювати там, більше ні на що не відвертаючи увагу, разом зі своїми співвітчизниками-ідеалістами, що присвятили своє життя справі її визволення. Він надолужить згаяний час, стане іншою людиною в Ейре, навчатиметься, діятиме, писатиме й усіма йому доступними засобами намагатиметься переконати ірландців, щр коли вони люблять свободу, то повинні завоювати її в мужній і жертовній боротьбі.

Коли наступного ранку він спустився снідати, Армандо Норманд був уже там, сидячи біля столу, на якому лежали фрукти, шматки юкки, що, певно, замінювали хліб, і стояли філіжанки з кавою. Він і справді був низеньким і худим, з обличчям хлопчика, яке завчасно постаріло, і синім, нерухомим і твердим поглядом, який то з’являвся, то зникав під його миготливими повіками. Він був у чоботях, у синьому комбінезоні, білій сорочці, а поверх усього – у шкіряній куртці, з однієї з кишень якої визирали олівець і записник. За поясом у нього стримів револьвер.

Він розмовляв досконалою англійською мовою з дивним акцентом, і Роджер не зміг з’ясувати, з яких країв він походить. Спочатку він привітався з ним майже непомітним кивком, не промовивши жодного слова. На запитання про своє життя в Лондоні відповідав стримано, майже односкладовими словами, не став багато розводитися й про свою національність – «погодьмося на тому, що я перуанець» – і відповів із певною зарозумілістю, коли Роджер казав йому, що він та члени Комісії були вражені, побачивши, що у володіннях британської компанії до аборигенів ставляться так не по-людськи.

– Якби ви жили тут, то думали б інакше, – сухо коментував він без найменшого страху в голосі. Й після невеличкої паузи додав: – До тварин не можна ставитися, як до людських створінь. Якумама, ягуар, пума не розуміють логіки. Не розуміють її й дикуни. Не варто дивуватися, що чужоземців, які перебувають тут тимчасово, переконати в цьому не можна.

– Я жив двадцять років в Африці й не перетворився там на монстра, – сказав Кейсмент. – На відміну від вас, сеньйоре Норманд. Ваша слава супроводжує нас протягом усієї нашої подорожі. Жахіття, які розповідають про вас у Путумайо, не вкладаються в уяву. Ви це знаєте?

Армандо Норманд анітрохи не був схвильований. Дивлячись на нього, як і раніше, пустим і безвиразним поглядом, він обмежився тільки тим, що стенув плечима і сплюнув на підлогу.

– Ви дозволите мені поцікавитися, скількох чоловіків і жінок ви вбили? – несподівано запитав його Роджер.

– Стільки, скільки було треба, – відповів начальник «Матансаса», не змінивши тону й підводячись на ноги. – Пробачте. У мене справи.

Огида, яку Роджер відчував до цього чоловічка, була такою великою, що він вирішив не допитувати його особисто й доручив це завдання членам Комісії. Цей убивця розповість їм лише купу брехні. Він обмежився лише розпитуванням барбадосців і тих «розумників», які погодилися дати свідчення. Він допитував їх уранці й увечері, а протягом решти дня з більшою ретельністю опрацьовував ті відомості, які одержував із тих розмов. Щоранку він спускався до річки, занурювався у воду, робив кілька знімків і потім не припиняв працювати до самої ночі. На своє вузеньке ліжко він падав геть виснажений. Його сон був уривчастим і гарячковим. Він помічав, як худне з кожним днем.

Він був стомлений і пересичений. Як свого часу сталося з ним у певний момент у Конго, він став боятися, що моторошна низка злочинів, насильства та жахіть усякого виду та різновиду, які відкривалися йому щодня, вплине на його психічну рівновагу. Чи здоров’я його духу зможе вчинити опір цим щоденним жахіттям? Його пригнічувала думка про те, що в цивілізованій Англії мало хто повірить у те, що білі та метиси Путумайо можуть доходити до таких дикунських крайнощів у ставленні до людей. Він знову буде звинувачений у перебільшеннях й упередженнях, у тому, що він умисне підсилює трагізм ситуації, щоб надати своєму звіту більшого драматизму. І не тільки жорстоке ставлення до аборигенів утримувало його в стані глибокої пригніченості. А й той факт, що після того, як він бачив, чув і був свідком того, що тут відбувається, він уже ніколи не зможе з оптимізмом подивитися на життя, яким він жив у молодості.

Коли він довідався, що з «Матансаса» відбуває експедиція носіїв, які віднесуть каучук, зібраний за останні три місяці, на станцію «Межиріччя», а звідти в порт Пуерто-Перуано, щоб повантажити його на корабель і відправити за кордон, він повідомив товаришам, що супроводжуватиме її. Комісія могла залишитися тут, щоб завершити інспекцію та опитування. Його друзі були так само виснажені й пригнічені, як і він. Вони розповіли йому, що нахабні манери Армандо Норманда негайно змінилися, коли йому дали знати, що «сеньйор консул» дістав доручення приїхати й розслідувати жорстоке ставлення до аборигенів у Путумайо від самого сера Едварда Ґрея, канцлера Британської імперії, і що вбивці та кати, оскільки вони працюють у британській компанії, можуть бути віддані під суд в Англії. А надто в тому разі, якщо вони мають англійську національність або вдають, ніби її мають, що, схоже, стосується і його. Або їх можуть передати перуанському й колумбійському уряду, щоб вони судили їх тут. Після того як він це почув, Норманд став поводитися перед Комісією смиренно й послужливо. Він заперечував свої злочини й запевняв їх, що відтепер вони не повернуться до помилок минулого: аборигенів добре годуватимуть, лікуватимуть, коли вони захворіють, платитимуть їм за роботу й ставитимуться до них, як до людських створінь. Він поставив афішу посеред майдану, де написав усі ці обіцянки. Та витівка не мала ніякого глузду, бо аборигени, всі неписьменні, не могли нічого прочитати, як і більшість «розумників». Він виставив ту афішу для того, щоб її могли прочитати члени Комісії й ніхто більше.

Перехід пішки через сельву, від «Матансаса» до «Межиріччя», коли він супроводив вісімдесят аборигенів – бора, андуків і муйнанів, – які переносили на плечах каучук, зібраний людьми Армандо Норманда, стане одним із найстрахітливіших спогадів першої подорожі до Перу Роджера Кейсмента. Норманд не взяв на себе командування експедицією, а доручив його Неґретті, одному зі своїх заступників, метисові з домішкою індіанської крові, із золотими зубами, який не переставав длубатися в них паличкою і чий гучний голос примушував тремтіти, підстрибувати і поспішати з обличчями, спотвореними страхом, військо кістяків, покритих ранами, змережаних шрамами, серед яких були жінки й діти, що їм виповнилося лише по кілька років. Неґретті ніс рушницю на плечі, револьвер у кобурі й канчук за поясом. У той день, коли вони вирушили в дорогу, Роджер попросив Неґретті сфотографувати його й той погодився, сміючись. Але усмішка зникла з його обличчя, коли Роджер попередив його, показавши на канчук:

– Коли побачу, що ви шмагаєте аборигенів, я особисто передам вас поліції в Іквітосі.

Вираз обличчя в Неґретті був геть розгублений. Через якусь хвилину він промурмотів:

– Ви наділені якоюсь владою в Компанії?

– Я маю ту владу, якою мене наділив англійський уряд, щоб я міг розслідувати зловживання, які здійснюються в Путумайо. Вам, безперечно, відомо, що Перуанська Амазонська компанія, на яку ви працюєте, є компанією британською, чи не так?

Розгублений Неґретті зрештою відійшов геть. І Кейсмент більше не бачив, щоб він шмагав носіїв, він тільки покрикував на них, щоб вони поквапилися, або обкладав їх лайкою, коли вони ронили на землю шматки каучуку, які несли на плечах або на голові, бо їх змагала втома або вони спотикалися.

Роджер забрав із собою трьох барбадосців, Бішопа, Сілі і Лейна. Дев’ятеро інших із тих, що супроводжували їх, залишилися з Комісією. Кейсмент рекомендував своїм друзям ніколи не розлучатися з цими свідками, бо Норманд та його поплічники могли підкупити або залякати їх, щоб вони відмовилися від своїх свідчень, або навіть убити.

Найтяжчим випробуванням у цій експедиції були не сині м’ясні мухи, які з лютим дзижчанням кружляли над ними, боляче жигаючи їх удень і вночі, й не зливи, які іноді падали їм на голову, намочуючи їх і вкриваючи ґрунт струмками, що переносили багнюку, мертве листя та гілля дерев, і не ті незручні привали, які вони влаштовували вночі, щоб поспати, як дозволить Бог, спочатку з’ївши бляшанку сардин або супу й випивши з термоса кілька ковтків віскі або чаю. Жахливим випробуванням для Роджера, мукою, що наповнювала його каяттям і докорами сумління, було дивитися на голих аборигенів, зігнутих під вагою каучукових «ковбас», яких Неґретті та його «розумники» підганяли криками, дозволяючи їм перепочивати дуже рідко й протягом дуже короткого часу й не даючи їм навіть шматочка їжі. Коли Роджер запитав у Неґретті, чому порції не роздавали також аборигенам, десятник подивився на нього таким поглядом, ніби не зрозумів, що він каже. Коли Бішоп пояснив йому запитання, Неґретті заявив із цілковитою безсоромністю:

– Їм не подобається те, що їмо ми, християни. Вони мають свою власну їжу.

Але в них не було ніякої їжі, бо не можна було назвати їжею жменю борошна з юкки, яку вони іноді підносили до рота, або стебла та листя рослин, які вони ретельно скручували, перш ніж запхати їх у рот. Для Роджера залишалося цілком незбагненним, як діти віком від десяти до дванадцяти років могли нести протягом годин ці «ковбаси», які ніколи не важили – він завдав собі клопоту зважити їх – менш як двадцять кілограмів, а іноді й тридцять чи більше. У перший день переходу хлопчик-бора зненацька впав ницьма, придавлений своїм вантажем. Він слабко застогнав, коли Роджер спробував оживити його, давши йому випити бульйону з бляшанки. Очі хлопчика виражали тваринний страх. Двічі чи тричі він намагався підвестися, але безуспішно. Бішоп пояснив Роджерові: «Він так боїться, бо якби вас тут не було, Неґретті вбив би його одним пострілом, для прикладу, аби жодному іншому поганину не спадало на думку падати і втрачати свідомість». Хлопець був неспроможний зіп’ястися на ноги, тому його покинули в лісі. Роджер залишив йому дві бляшанки їжі і свою парасольку. Тепер він зрозумів, чому ці хирляві створіння могли переносити такі вантажі. Вони боялися, що їх уб’ють, якщо вони наважаться впасти і знепритомніти. Жах примножував їхні сили.

На другий день стара жінка впала й відразу ж померла, коли спробувала піднятися вгору схилом із тридцятьма кілограмами каучуку на спині. Неґретті, після того як переконався, що вона не подає ознак життя, поквапився розподілити дві «ковбаси» мертвої між іншими аборигенами, скрививши гримасу огиди й закашлявшись.

Коли прийшли в «Межиріччя», то, щойно помившись і трохи відпочивши, Роджер поквапився занотувати у свої зошити перипетії недавньої подорожі й ті міркування, які вона йому вселила. Одна думка знову виникла в його свідомості, думка, яка протягом наступних днів, тижнів і місяців з одержимою наполегливістю повертатиметься до нього й почне формувати його поведінку: «Ми не повинні допустити, щоб колонізація каструвала дух ірландців до такої міри, як вона скалічила дух аборигенів Амазонії. Нам треба домагатися автономії негайно, поки ще не пізно».

Чекаючи прибуття Комісії, Роджер не гаяв часу. Він опитав ще кількох людей, але насамперед переглянув схеми, рахунки і реєстри адміністрації. Він хотів з’ясувати, скільки витрачала Компанія Хуліо С. Арани на харчові продукти, ліки, одяг, зброю та інструменти, які вона постачала аборигенам, а також десятникам та «хлопцям». Відсотки змінювалися від продукту до продукту, але загальним правилом залишалося, що на всі товари, які він постачав, склад подвоював, потроював ціни, а іноді збільшував їх учетверо або й уп’ятеро. Він купив собі дві сорочки, штани, капелюх, польові черевики й міг би придбати собі все це в Лондоні за третину тієї ціни, яку він заплатив тут. Компанія грабувала не тільки аборигенів, а й усіх тих нещасливих бідолах, волоцюг та розбишак, які перебували в Путумайо, щоб виконувати накази начальників. Не було рідкістю, коли й ті, й ті були прив’язані боргами до Перуанської Амазонської компанії до самої своєї смерті або доти, доки ставали непотрібні Компанії й вона викидала їх геть.