Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Маріо Варґас Льоса
Сон кельта

КОНГО

І

Коли відчинили двері камери, то зі струменем світла та поривом вітру залетів також вуличний шум, який кам’яні мури приглушували, й Роджер прокинувся, наляканий. Кліпаючи очима, ще напівсонний, він розгледів у проймі дверей силует шерифа. Його в’яле обличчя з рудими вусами та злими очицями дивилося на нього з неприязню, якої він ніколи не намагався приховати. Це той чоловік, який страждатиме, якщо англійський уряд задовольнить його прохання про помилування.

– Візит, – промурмотів шериф, не відриваючи від нього погляду.

Він підвівся на ноги, потираючи собі лікті. Скільки часу він спав? Одним із катувань, запроваджених у Пентонвілській в’язниці, було те, що в’язні ніколи не знали, котра година. У Брикстонській в’язниці та в лондонському Тауері вони чули удар дзвону, який лунав через кожну годину й півгодини; тут товсті стіни не дозволяли почути всередині в’язниці ані бамкання дзвонів церков, що стояли на Каледоніан-роуд, ані гомін Іслінґтонського ринку, й вартові, що охороняли двері його камери, строго виконували наказ не перемовлятися з ним жодним словом. Шериф надів йому наручники й наказав вийти поперед нього. Можливо, його адвокат приніс якусь добру новину? Можливо, погляд шерифа, більш насичений зневагою, аніж будь-коли, означав, що йому пом’якшили вирок? Він ішов у довгому проході, вимуруваному з червоної цегли, почорнілої від вологи, між металевими дверима камер та безбарвними стінами, на яких через кожні двадцять або двадцять п’ять кроків було заґратоване вікно, крізь яке проникав клапоть тьмяного світла. Чому так холодно? Не було причини, щоб липень – серце літа дихав таким холодом, що в нього волосся наїжувалося на шкірі.

Коли він увійшов до тісної кімнатки для візитів, настрій у нього вмить зіпсувався. На нього там чекав не його адвокат, метр Джордж Ґейвен Дафі, а один із його помічників, рудий і довготелесий хлопець, з випнутими вилицями, одягнений як дженджик, якого він бачив протягом тих чотирьох днів, поки тривав суд, – він підносив папери адвокатам захисту й забирав їх у них. Чому метр Ґейвен Дафі, замість прийти власною персоною, прислав одного зі своїх підручних?

Молодик подивився на нього холодним поглядом. У його очах читалися роздратування й огида. Що сталося з цим придурком? «Він дивиться на мене як на тварину», – подумав Роджер.

– Якісь новини?

Молодик похитав головою. Набрав у груди повітря, перш ніж заговорити.

– На прохання про помилування ще відповіді немає, – сухо промурмотів він, скорчивши гримасу, від якої його шия витяглася ще більше. – Треба чекати, коли буде засідання Кабінету міністрів.

Роджера дратувала присутність шерифа та ще одного охоронця в невеличкій кімнаті для побачень. Хоч вони мовчали й не ворушилися, він знав: вони слухають усе, що говориться. Ця думка давила йому на груди й перешкоджала вільно дихати.

– Але беручи до уваги останні події, – додав рудий молодик, уперше закліпавши віями й перебільшено розтуляючи та стуляючи рот, – усе стало набагато важче, аніж було.

– До Пентонвілської в’язниці не доходять новини із зовнішнього світу. Що там відбулося?

А якщо німецьке Адміралтейство нарешті вирішило атакувати територію Великої Британії, висадивши свої війська на берегах Ірландії? Якщо омріяне вторгнення відбулося, й гармати кайзера помщаються в ці самі хвилини за ірландських патріотів, розстріляних англійцями після поразки повстання на Святому тижні? Якби війна вийшла на цей шлях, його плани здійснилися б, попри все.

– Тепер стало важко, майже неможливо домогтися успіху, – повторив помічник адвоката. Він був блідий, його мучило нетравлення шлунка, й Роджер міг роздивитися під блідою шкірою обриси черепа. Він відчував, що за його спиною шериф посміхається.

– Про що ви говорите? Пан Ґейвен Дафі був оптимістичним щодо прохання скасування смертної кари. Що сталося, аби він змінив свою думку?

– Ваші щоденники, – просичав молодик, знову скорчивши гримасу огиди. Він ще більше стишив голос, і Роджерові коштувало чималих зусиль почути, що він каже, – Скотленд-Ярд знайшов їх у вашому будинку на Ібері-стрит.

Він зробив тривалу паузу, чекаючи, поки Роджер щось скаже. Та оскільки той німував, то він дав волю своєму обуренню, кривлячи рот.

– Як ви могли припуститися такої необережності, чоловіче Божий? – заговорив він із повільністю, що підкреслювала його лють. – Як могли переносити чорнилом на папір такі страхітливі речі? А якщо вже змогли, то чому не виявили елементарної обережності й не спалили ті щоденники, перед тим як організувати змову проти Британської імперії?

«Як сміє цей шмаркач називати мене «чоловіком Божим»? – подумав Роджер. – Це свідчить про його невихованість, адже я принаймні вдвічі старший за нього».

– Уривки з тих щоденників тепер ходять по всіх усюдах, – додав помічник адвоката спокійнішим голосом, хоч усе ще тоном огиди, тепер уже не дивлячись на нього. – В Адміралтействі помічник міністра капітан корабля Реджиналд Гол власною персоною передав копії десяткам газетярів. Вони розійшлися по всьому Лондону. Їх читають у парламенті, в палаті лордів, у клубах лібералів і консерваторів, у редакціях газет, у церквах. Ні про що інше в місті тепер не говорять.

Роджер не сказав нічого. Він стояв нерухомий. Його знову опанувало дивне відчуття, яке він переживав багато разів протягом останніх місяців від того сірого й дощового ранку у квітні 1916 року, коли його, закоцюблого від холоду, заарештували в руїнах форту Мак-Кенна на півдні Ірландії. Він був не він, це говорили про когось іншого, то був інший, із ким відбувалися всі ті події.

– Я знаю, що ваше приватне життя мене не стосується, не стосується воно й містера Ґейвена Дафі, не стосується нікого, – провадив молодий помічник адвоката, силкуючись придушити гнів, який наповнював його голос. – Але тут ідеться про ситуацію суто професійного характеру. Містер Ґейвен Дафі хоче, щоб ви усвідомили, наскільки вона серйозна. І щоб я вас попередив і остеріг. Прохання про помилування може зазнати непоправної шкоди. Сьогодні вранці деякі газети вже висловили проти нього протест, вони пишуть про зраду, посилаючись на зміст ваших щоденників. Публічна опінія, прихильна до вашого прохання, може змінити погляд. Хоч це, власне, тільки припущення. Містер Ґейвен Дафі триматиме вас у курсі подій. Ви хочете передати йому якесь послання?

Ув’язнений відповів заперечливо майже непомітним рухом голови. Потім круто обернувся обличчям до виходу з кімнати побачень. Шериф своїм мордатим обличчям подав якийсь знак охоронцеві. Той відімкнув важкий замок, і двері відчинилися. Повернення до камери здалося йому нескінченним. Долаючи довгий коридор зі стінами, вимуруваними з червоних цеглин, він мав таке відчуття, ніби в будь-яку мить спіткнеться, впаде ницьма на вологі плити й уже не підійметься. Підійшовши до металевих дверей камери, пригадав: у той день, коли його перевели до Пентонвілської в’язниці, шериф сказав йому, що всі злочинці, які сиділи в цій камері, всі без винятку, закінчили своє життя на шибениці.

– Можна мені сьогодні помитися? – запитав він, перш ніж увійти.

Гладкий тюремник заперечливо похитав головою, дивлячись на нього з тією самою огидою, яку Роджер помітив у погляді помічника адвоката.

– Ви не зможете помитися до самого дня страти, – сказав шериф, смакуючи кожне слово. – А в той день лише в тому випадку, коли це буде вашим останнім бажанням. Інші, замість помитися, воліють добре попоїсти. Це поганий вибір для містера Елліса, бо в такому разі, коли вони відчувають на шиї мотузку, то випорожнюються. І залишають місце страти вимазані лайном із голови до п’ят. Містер Елліс – це кат, якщо ви не знаєте.

Коли відчув, як двері зачинилися в нього за спиною, то впав обличчям догори на вузькі нари. Заплющив очі. Було б приємно почути, як вода бризкає йому на шкіру й робить її голубою від холоду. У Пентонвілській в’язниці засуджені, за винятком засуджених до смертної кари, могли митися з милом один раз на тиждень під струменем холодної води. Й умови проживання в камерах були досить прийнятними. Натомість він із тремтінням пригадував бруд у Брикстонській в’язниці з її безліччю вошей та бліх, які кишіли в матраці на нарах і покривали укусами його спину, ноги та руки. Він намагався думати про це, проте знову й знову в його пам’яті виникало перекривлене обличчя та наповнений ненавистю голос рудого помічника адвоката, одягненого, як світський чепурун, що його метр Ґейвен Дафі послав до нього замість прийти самому й принести йому погані вісті.

II

Про своє народження, 1 вересня 1864 року в Дойл-Котеджі, Лосон Терес, на передмісті Сендікоув у Дубліні, він не пам’ятав нічого, чому не слід дивуватися. Бо хоч він завжди знав, що прийшов на світ у столиці Ірландії, проте твердо собі затямив те, в чому завжди переконував його батько, капітан Роджер Кейсмент, який прослужив вісім років із відзнакою у третьому полку легких драгунів в Індії: його справжня колиска – це графство Антрим, у самому серці Ольстеру, протестантської і пробританської Ірландії, де історія родоводу Кейсментів розпочалася з вісімнадцятого сторіччя.

Роджер виростав і виховувався як англіканець ірландської церкви, як і його сестра Аґнес (Ніна) та брати Чарлз і Том – усі троє старші за нього, – але ще до того як він навчився раціонально мислити, він відчував, що у плані релігії не все в його родині було таким гармонійним, як в інших сферах життя. Навіть для дитини, яка мала лише кілька років віку, було неможливо не помітити, що його мати, коли перебувала в товаристві своїх сестер та кузин із Шотландії, то поводилася так, ніби мусила щось приховувати. Уже в підлітковому віці він відкрив: хоч для того щоб одружитися з його батьком, Анна Джефсон нібито навернулася до протестантства, таємно від свого чоловіка вона й далі була католичкою («папісткою», як сказав би капітан Кейсмент), ходячи до сповіді, слухаючи месу й причащаючись, і в найглибшій таємниці його самого охрестили як католика у віці чотирьох років, коли він та його сестра й брати поїхали з матір’ю на вакації в Рил, на півночі Велсу, де жили його тітки та дядьки по материнській лінії.

У ті роки, коли йому доводилося жити в Дубліні або в Лондоні, чи у Джерсі, релігія дуже мало цікавила Роджера, хоч для того, аби не дратувати батька, він ходив на недільні служби, де молився, співав і з повагою слухав відправу. Мати давала йому уроки гри на фортепіано, і його дзвінкий та лагідний голос здобував оплески на сімейних зустрічах, на яких вони співали стародавні ірландські балади. Що справді цікавило його в той час, так це історії, які розповідав капітан Кейсмент йому та його братам. Історії про Індію та Афганістан, а надто про битви проти афганців і сикхів. Ті екзотичні назви та краєвиди, ті подорожі через гори й тропічні ліси, де ховалися скарби, дикі звірі, стародавні народи з дивними звичаями, варварські боги, розпалювали його уяву. Його братів ті розповіді іноді знуджували, але малий Роджер міг годинами і днями слухати про пригоди свого батька на далеких кордонах ілріерії.

Коли він навчився читати, то з великою втіхою поринав в історії про великих мореплавців, вікінгів, португальців, англійців та іспанців, які борознили океани планети, а найбільше подобалися йому міфи, згідно з якими, коли кораблі запливали надто далеко, морська вода починала кипіти, в ній розверзалися безодні, з яких виринали страховища, чиї пащі були спроможні проковтнути корабель. Захоплюючись читанням, Роджер, проте, завжди волів слухати розповіді про незвичайні пригоди з уст свого батька. Капітан Кейсмент умів захоплено розповідати, маючи багатий словниковий запас і натхнення, про дрімучі ліси Індії або скелі Кибер Пас в Афганістані, де його рота легких драгунів одного разу потрапила в засідку й була оточена величезним військом фанатиків у тюрбанах, яких браві англійські солдати спочатку зустріли кулями, потім багнетами й у кінцевому підсумку мусили битися з ними кинджалами та голими руками, поки не завдали їм нищівної поразки й примусили рятуватися втечею. Але не воєнні пригоди найбільше зачаровували уяву малого Роджера, а подорожі, мандрівки дорогами, яких ніколи не топтала біла людина, фізична спритність, яка допомагала долати перешкоди, створювані природою. Його батько був цікавим і веселим, коли розповідав про свої пригоди, але не вагався шмагати своїх дітей, коли вони поводилися погано, й не щадив навіть Ніну, дівчинку, бо саме так карали за будь-які провини у війську, а він на своєму досвіді переконався, що лише така форма покарання може дати позитивні результати.

Хоч Роджер і захоплювався батьком, але по-справжньому він любив свою матір, струнку жінку, що, здавалося, плаває, а не ходить, зі світлими очима й світлим волоссям, і чиї руки були такими ніжними, що коли вони гладили йому волосся або пестили йому тіло, миючи його у ванні, то він наповнювався щастям. Ще в дуже юному віці він зрозумів, – скільки він мав тоді років, п’ять чи шість? – що він міг кидатися в обійми матері лише тоді, коли капітана не було близько. Батько, вірний пуританським традиціям своєї родини, вважав, що дітей не слід виховувати ласкою, бо це їх розніжить і зробить безпорадними в боротьбі за життя. У присутності батька Роджер намагався триматися на відстані від блідої й делікатної Анни Джефсон. Та коли той вирушав побачитися зі своїми друзями у клубі або просто прогулятися, він підбігав до неї, і вона вкривала його поцілунками та пестощами. Іноді Чарлз, Ніна й Том протестували: «Ти любиш Роджера більше, ніж нас». Мати переконувала їх, що ні, вона любить усіх однаково, але Роджер дуже маленький і потребує більше уваги та ласки, ніж її старші діти.

Коли його мати померла, в 1873 році, Роджерові було дев’ять. Він навчився плавати й бігав швидше за своїх ровесників і навіть дітей, старших від нього. На відміну від Ніни, Чарлза й Тома, які пролили багато сліз під час смерті та похорону Анни Джефсон, Роджер не заплакав жодного разу. У ті сумні дні оселя Кейсментів перетворилася на похоронну каплицю, заповнену людьми, одягненими в жалобу, що розмовляли тихими голосами й обіймали капітана Кейсмента та його чотирьох дітей із сумними личками, промовляючи слова співчуття. Протягом багатьох днів Роджер не міг сказати жодної фрази, так ніби онімів. Відповідав на запитання порухами голови або рук і залишався сумним із похиленою головою та невидющим поглядом, навіть уночі, в темній кімнаті, де він не міг заснути. Відтоді й протягом решти його життя постать Анни Джефсон навідувала його зі своєю ніжною усмішкою, відкриваючи йому обійми, в яких він ховався, почуваючи себе захищеним і щасливим, коли тонкі пальці доторкалися до його волосся, до плечей, до щік, наповнюючи його відчуттям, яке обіцяло захистити від усього зла, що існувало на світі.

Його брати та сестра швидко втішилися. Роджер теж начебто заспокоївся. Проте, хоч до нього й повернулася мова, спогад про матір був темою, якої він ніколи не торкався. Коли хтось із родичів нагадував йому про неї, він замовкав і замикався у своєму німуванні, доки та особа не змінювала тему. Коли йому не спалося, він переживав відчуття, як крізь темряву сумно дивиться на нього обличчя нещасливої Анни Джефсон.

Але хто так і не зміг утішитися й знову стати самим собою, то це капітан Роджер Кейсмент. Позаяк він не був чоловіком темпераментним, і ні Роджер, ні його брати й сестра ніколи не бачили, щоб він виявляв якісь ознаки ніжності у ставленні до їхньої матері, четверо дітей були здивовані тим, якою катастрофою обернулося для їхнього батька зникнення дружини. Він, раніше такий чепурун, тепер ходив одягнений абияк, із щетиною на обличчі, з насупленими бровами й таким неприязним поглядом, ніби діти були винні в його вдівстві. Невдовзі після смерті Анни він вирішив покинути Дублін і послав своїх чотирьох дітей до Ольстеру в Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок, у якому відтоді їхній двоюрідний дід по батьківській лінії Джон Кейсмент та його дружина Шарлотта взяли на себе обов’язок виховання братів і сестри, їхній батько, ніби бажаючи відокремитися від них, оселився за сорок кілометрів відтіля в готелі «Адер Армз» у провінції Баллімена, де, як іноді неохоче розповідав їхній двоюрідний дід Джон, капітан Кейсмент, «напівзбожеволівши від болю й самотності», присвячував свої дні та ночі спіритизмові, намагаючись увійти в контакт із мертвою дружиною за допомогою медіумів, карт та скляних куль.

Відтоді Роджер зустрічався з батьком дуже рідко й більше ніколи не чув, щоб той розповів бодай одну історію про Індію або Афганістан. Капітан Роджер Кейсмент помер від сухот 1876 року, через три роки після смерті дружини. Роджерові виповнилося тоді дванадцять років. У єпархіальній школі провінції Баллімена, де він навчався три роки, він був учнем дуже неуважним і регулярно одержував добрі оцінки лише з латини, французької мови та античної історії, бо ці уроки йому подобалися. Він писав вірші, здавався завжди замисленим і поглинав книжки, в яких описувалися подорожі по Африці та на Далекому Сході. Займався спортом, віддаючи перевагу плаванню. У кінці тижня він навідував замок Ґалґорм, що належав родині Янґ, куди його запрошував товариш по школі. Але Роджер проводив більше часу, аніж із ним, із Роуз Мод Янґ, дівчиною вродливою, освіченою і схильною писати, яка мандрувала по рибальських і польових селах провінції Антрим, записуючи поеми, легенди та пісні ґельською мовою. З її уст він уперше почув про епічні битви ірландської міфології. Замок, вимуруваний із чорних каменів із баштами, гербами, димарями та монументальним церковним фасадом, був збудований у сімнадцятому сторіччі Александром Колвілем, теологом із моторошно бридким обличчям, – як видно було на його портреті у вестибюлі, – котрий, як розповідали в Баллімені, уклав угоду з дияволом, і його привид блукав по навколишній місцевості. Тремтячи, кількома місячними ночами Роджер наважувався шукати з ним зустрічі, блукаючи порожніми коридорами та кімнатами, проте жодного разу його не зустрів.

Лише через багато років він призвичаївся почувати себе затишно в Маґерінтемпл-гаузі, родовому будинку Кейсментів, який раніше називався Черчфілд і був парафіяльним домом англіканської парафії Калфейґтрін. Бо протягом тих шістьох років, які він там жив, від дев’яти до п’ятнадцяти років свого віку, з двоюрідним дідом Джоном і двоюрідною бабусею Шарлоттою та іншими родичами по батьківській лінії, він завжди почував себе ніби чужинцем у тому великому особняку, вимуруваному з сірих каменів, з його трьома поверхами, високими шпилями, обвитими плющем стінами, дахами фальшиво готичного стилю та шторами, за якими, здавалося, ховаються привиди. Великі зали, довгі коридори і сходи з потертою оббивкою на дерев’яних перилах та скрипучими приступками поглиблювали його самотність. Натомість він щиро втішався свіжим повітрям між кряжистими в’язами, яворами й абрикосовими деревами, що чинили опір ураганним вітрам, невисокими пологими пагорбами, на яких паслися корови та вівці і з яких було видно містечко Баллікасл, море, спінені рифи біля острова Ретлін, об які розбивався морський прибій, а в ясні сонячні дні – розпливчастий силует Шотландії. Він часто ходив у сусідні села Кушендан і Кушендол, які здавалися сценою стародавніх ірландських легенд і дев’яти ґленів Північної Ірландії, цих вузьких долин, оточених пагорбами, зі скелястими схилами, над вершинами яких описували кола в небі орли, видовище, яке вселяло йому відчуття відваги й екзальтованої радості. Його улюбленою розвагою були мандри по тій суворій землі, населеній старими, як і той краєвид, селянами, декотрі з яких розмовляли між собою стародавньою ірландською мовою, з якої його двоюрідний дід Джон та його друзі жорстоко глузували. Ані Чарлз, ані Том не поділяли його ентузіазму до життя на свіжому повітрі й не втішалися мандрівками ані у відкрите поле, ані на круті вершини арнімських скель; натомість Ніна його розуміла й тому, хоч і була на вісім років старша за нього, складала йому товариство, і з нею він завжди почувався найкраще. З Ніною він ходив у кілька мандрівок до затоки Мерло, оточеної гострими чорними скелями і з кам’янистим пляжем на початку долини біеншеск, спогад про яку супроводжуватиме його протягом усього життя і про яку він завжди згадував у своїх листах до родини, називаючи її «отим куточком раю».

Але ще більше, ніж прогулянки в полях, Роджерові подобалися літні вакації, які він проводив у Ліверпулі, де жила його тітка Ґрейс, сестра матері, в чиєму домі він завжди почував себе жаданим гостем; жаданим і улюбленим небожем тітки Ґрейс, а також її чоловіка, дядька Едварда Бенністера, який багато мандрував світом і тепер їздив до Африки у справах. Він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», по якій перевозили вантажі та пасажирів між Великою Британією і Західною Африкою. Діти тітки Ґрейс та дядька Едварда, його брати й сестри в перших, були набагато кращими товаришами в іграх Роджера, аніж його рідні брати, а надто кузина Ґертруда Бенністер, Джі, з якою він приятелював від самого дитинства й їхня дружба не була заплямлена жодною сваркою. Вони були такими близькими, що Ніна іноді жартувала: «Зрештою ви одружитеся». Джі сміялася, а Роджер червонів до самих корінців волосся. Він не наважувався підняти погляд і белькотів: «Ні, ні, навіщо ти базікаєш дурниці».

Коли він перебував у Ліверпулі, в товаристві своїх братів у перших, Роджер іноді долав сором’язливість і просив дядька Едварда розповісти про Африку, материк, одна згадка про який наповнювала йому голову джунглями, лютими хижаками, пригодами й безстрашними людьми. Від дядька Едварда Бенністера він уперше почув про доктора Дейвіда Лівінґстона, лікаря й шотландського євангеліста, який протягом років досліджував африканський материк, мандруючи по річках, таких як Замбезі й Шир, освячуючи гори, невідомі країни та приносячи християнство племенам дикунів. Він був першим європейцем, який перетнув Африку від узбережжя до узбережжя, першим дослідив пустелю Калахарі й став найпопулярнішим героєм Британської імперії. Роджер бачив його у своїх снах, читав брошури, в яких описувалися його подвиги, і мріяв бути прийнятим бодай в одну з його експедицій, піти поруч із ним назустріч небезпекам, допомагати йому поширювати християнську релігію серед тих поган, які досі перебували в кам’яному віці. Коли доктор Лівінґстон, шукаючи витоки Нілу, зник, поглинутий африканськими джунглями, Роджерові було два роки. В 1872 році інший авантюрист і легендарний дослідник Генрі Мортон Стен лі, газетяр, що походив з Велсу й працював на одну з нью-йоркських газет, вийшов із джунглів, повідомивши світу, що зустрічав живим доктора Лівінґстона, Роджеру виповнилося вісім років. Малий переживав найновішу історію з подивом і заздрістю. І коли через рік стало відомо, що доктор Лівінґстон, який ніколи не хотів покинути африканський континент і повернутися до Великої Британії, помер, Роджер пережив таке відчуття, ніби помер один із його найближчих і найулюбленіших родичів. Коли він виросте, то теж стане дослідником, як ті титани, Лівінґстон і Стенлі, які розширяли кордони Заходу й кожен із яких прожив таке дивовижне й незвичайне життя.

Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.

Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.

Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.