355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Маріо Варгас Льоса » Сон кельта » Текст книги (страница 3)
Сон кельта
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 04:06

Текст книги "Сон кельта"


Автор книги: Маріо Варгас Льоса



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

На якому місці біля великої річки було розбито цей табір? Він туманно споминав, що вони розбили його десь між Болобо й Чумбірі, а те плем’я належало до народу батеке. Але певності він не мав. Ці дані були записані в його щоденниках, якщо він міг так назвати купу нотаток, розкиданих по різних зошитах та окремих аркушах паперу протягом стількох років. Хай там як, а ту розмову він запам’ятав дуже добре. І той поганий настрій, із яким він ліг на своє розкладне ліжко після гострої розмови з Генрі Мортоном Стенлі. Чи не в ту саму ніч почала рватися на клапті його персональна трійця з трьох «С»? Доти він вірив, що колоніалізм знаходить своє виправдання в тих трьох «С»: християнство (cristianity), цивілізація (civilization) і комерція (commerce). Відтоді як став працювати скромним помічником бухгалтера на пароплавній лінії «Елдер Демпстер» у Ліверпулі, він зрозумів, що за поступ треба сплачувати певну ціну. Було неминуче, що творилися зловживання. У процесі колонізації брали участь не лише альтруїсти, такі як доктор Лівінґстон, а й усілякі ниці авантюристи, проте якщо підбити підсумки, то досягнення набагато перевищували втрати – так він тоді вважав. Але африканське життя показало йому, що на практиці все відбувалося далеко не так просто, як у теорії.

Протягом того року, коли він працював під його командуванням, не перестаючи захоплюватися зухвальством та вмінням, із яким Генрі Мортон Стенлі здійснював свою експедицію по майже невідомій території, що її омивала річка Конго та міріади її приток, Роджер Кейсмент зрозумів також, що дослідник був мандрівною таємницею. Усі розповіді про нього завжди перебували в суперечності одні з одними, в такий спосіб, що було неможливо зрозуміти, які були правдивими, а які вигаданими, і скільки було в деяких перебільшення та фантазії. Він належав до тих чоловіків, які не вміють робити різницю між реальністю й вигадкою.

Єдиною очевидністю була для нього переконаність у тому, що ідея великих благодіянь для тубільців не відповідала істині. Він довідався про це, наприклад, слухаючи десятників, які супроводжували Стенлі під час його подорожі в 1871—1872 роках, коли він вирушив на пошуки доктора Лівінґстона, вони розповідали, що та експедиція була набагато менш мирною, аніж ця, в якій він, безперечно, виконуючи інструкції самого Леопольда Другого, виявляв велику обережність у взаєминах із племенами, з чиїми вождями – чотириста п’ятдесятьма в загальній кількості – він мав підписати угоди про передачу їхніх земель та їхньої робочої сили. Події, про які розповідали брутальні чоловіки, які втратили людську подобу внаслідок тривалого перебування в джунглях, примушували волосся ставати дибом. Спалені села, вожді, яким відтинали голови або розстрілювали їхніх дружин та дітей, коли вони відмовлялися годувати учасників експедиції або надавати їм носіїв, провідників і мачетеро, що прорубували б їм дорогу в джунглях. Ці давні товариші Стенлі боялися його й вислуховували його догани мовчки та з опущеними очима. Але вони сліпо довіряли його рішенням і говорили з релігійною шанобливістю про його знамениту подорож тривалістю в дев’ятсот дев’яносто дев’ять днів між 1874 і 1877 роками, під час якої померли всі білі й велика частина африканців.

Коли в лютому 1885 року на Берлінській конференції, де не був присутній жоден конголезець, чотирнадцять головних держав, які брали там участь на чолі з Великою Британією, Сполученими Штатами, Францією та Німеччиною, великодушно подарували Леопольдові Другому, поруч із яким невідлучно перебував Генрі Мортон Стенлі, два з половиною мільйони квадратних кілометрів Конго та двадцять мільйонів його жителів, для того, щоб він «відкрив цю територію для комерції, заборонив рабство й цивілізував поган, навернувши їх на християнство», Роджер Кейсмент, якому щойно виповнився двадцять один рік і який уже рік жив в Африці, вітав цю подію. Так само вітали її всі службовці Міжнародної асоціації Конго, які в передбаченні цього дару працювали вже певний час на тій території, закладаючи основи для проекту, який мав намір здійснити монарх. Кейсмент був хлопець дужий, високий, стрункий, з чорним волоссям і чорною борідкою, глибокими сірими очима, мало схильний до жартів, лаконічний, схожий на дорослого зрілого чоловіка. Його турботи бентежили його товаришів. Хто з них міг сприйняти всерйоз оту мрію про «цивілізаторську місію Європи в Африці», яка не давала спокою молодому ірландцеві? Проте його цінували, бо він був працьовитим і міг завжди допомогти кожному, хто попросить, замінивши його в якійсь роботі або в комісії. Крім куріння, він, схоже, не мав жодних вад. Майже не пив міцних трунків, і коли під час привалів язики розв’язувалися від випитого спиртного й чоловіки починали говорити про жінок, то помічали, що він соромиться й хоче піти. Він був невтомний у переходах по джунглях і любив плавати в річках і лагунах, енергійно вимахуючи руками перед сонними бегемотами. Любив собак, і його товариші пригадували, як під час експедиції в 1884 році, в той день, коли дикий кабан угородив ікла в його фокстер’єра на ім’я Спіндлер, побачивши, як тварина стікає кров’ю з роздертого боку, він пережив нервову кризу. На відміну від решти європейців, які брали участь в експедиції, гроші його не цікавили. Його привела в Африку не мрія стати багатою людиною, а такі мало кому зрозумілі аргументи, як бажання принести прогрес дикунам. Він витрачав свою платню, що становила вісімдесят фунтів стерлінгів на рік, на частування товаришів. Сам він жив дуже скромно. Проте дбав про свій зовнішній вигляд, чепурився, мився й розчісував волосся під час привалів, так ніби перебував не в таборі, розбитому на галявині в лісі або на березі річки, а в Лондоні, Ліверпулі або в Дубліні. Він мав схильність до вивчення мов; опанував французьку та португальську й намагався засвоїти правильну вимову слів із африканських говірок у ті рідкісні дні, коли вони ставали табором біля якогось племені. Завжди записував усе, що бачив, у свої шкільні зошити. Хтось відкрив, що він пише вірші. Коли на цю тему пожартували, то сором’язливість ледве дозволила йому промурмотіти спростування. Він признався, що коли був малий, то батько шмагав його батогом, тому він терпіти не міг, коли наглядачі шмагали тубільців, що впускали на землю вантаж або не виконували наказів. Вигляд у нього майже завжди був замріяний.

Коли Роджер, що дуже повільно одужував від малярії, згадував про Стенлі, його опановували суперечливі почуття. Шукач пригод із Велсу бачив в Африці лише привід для авантюрних подвигів і персонального грабунку. Але хто міг би заперечувати, що він був одним із людей, чиї подвиги описані в міфах і легендах, людей, які зневажали смерть і лише завдяки своїй сміливості та амбіціям знаходили в собі сили, щоб прорватися за межі людських можливостей? Бачили, як він носив на руках дітей, чиї личка й тіла пожерла віспа, як давав пити зі своєї фляги тубільним жінкам, що помирали від холери або сонної хвороби, так ніби ніщо не могло його заразити. Ким був насправді цей чемпіон Британської імперії та амбіцій Леопольда Другого? Роджер не мав сумніву, що ця таємниця не розкриється ніколи і його життя завжди залишиться захованим за густою павутиною вигадок. Яким було його справжнє ім’я? Генрі Мортоном Стенлі цього чоловіка назвав комерсант із Нового Орлеана, який у далекі й туманні дні його юності був до нього великодушний і, мабуть, його всиновив. Ходили чутки, ніби його справжнє ім’я Джон Роулендс, але він нікому цього не казав. Нікому він також не розповідав, що народився у Велсі й дитинство його минуло в одному із сирітських притулків, куди приймали дітей без батька й матері, яких працівники охорони здоров’я підбирали на вулиці. Схоже, ще дуже юним він подався до Сполучених Штатів як охоронець на одному з вантажних кораблів і протягом Громадянської війни спочатку воював там як солдат у лавах конфедератів, а потім у війську янкі. Згодом, здається, він став журналістом і писав хроніки про походи першопрохідців на Захід і їхні битви з індіанцями. Коли газета «Нью-Йорк Геральд» послала його до Африки, на пошуки Дейвіда Лівінґстона, він не мав найменшого досвіду як дослідник. Як він зміг вижити, мандруючи дрімучими джунглями, схожий на людину, що шукає голку в сіні, і як йому вдалося знайти того, кого він шукав, в Уджіджі 10 листопада 1871 року, і хто, згідно з його хвалькуватою розповіддю, був приголомшений привітанням: «Маю честь зустріти доктора Лівінґстона, так я думаю?»

Одним із досягнень Стенлі, яким Роджер Кейсмент найбільше захоплювався у своїй юності, навіть більше, ніж його експедицією від витоків річки Конго до її впадіння в Атлантичний океан, було прокладення між 1879 і 1881 роками караванного шляху. Караванний шлях відкривав дорогу для європейської комерції від впадіння великої річки до величезної річкової лагуни, яка з роками стане називатися так само, як і дослідник, Стенлі-Пул. Згодом Роджер відкрив, що це було ще однією з передбачливих операцій короля Бельгії з метою створення інфраструктури, яка після Берлінської конференції 1885 року дозволила йому здійснювати освоєння цієї території. Стенлі був символом і виконавцем його задуму.

– І я, – не раз казав Роджер Кейсмент, ще перебуваючи в Африці, своєму другові Гербертові Ворду, – мірою того як починав усвідомлювати, що б означала Незалежна Держава Конго, – був одним із його працівників від самої першої миті.

Хоч і не зовсім, бо коли Роджер прибув до Африки, Стенлі вже протягом п’ятьох років відкривав караванний шлях, будівництво першої ділянки якого, від Віві до Ісанґвіли, на вісімдесят три кілометри вгору по річці Конго, де панували дрімучі вологі джунглі, змережані глибокими ущелинами, – а там, де гілля могутніх дерев затуляло сонце, росли дерева, поїдені червою, і тяглися смердючі болота, – було завершене 1880 року. Звідти й до Муянґи на відстані ста двадцятьох кілометрів річка Конго була судноплавною для досвідчених лоцманів, спроможних обминати водоверті, а коли починалися зливи й вода підіймалася, знаходити притулок на бродах та в печерах, щоб не налетіти на скелі, будучи підхопленими однією з бурхливих течій, які безперервно утворювалися та розпадалися. Коли Роджер почав працювати для Міжнародної асоціації Конго (МАК), яка починаючи з 1885 року перетворилася на Незалежну Державу Конго, Стенлі вже збудував, між Кіншасою і Додо, станцію, яку назвав Леопольдвіль. Був грудень 1881 року, за три роки до того, як Роджер прибув у джунглі, й чотири до легального утворення Незалежної Держави Конго. На той час це колоніальне володіння, найбільше в Африці, створене монархом, який ніколи не ступив ногою на його територію, було вже комерційною реальністю, до якої європейські комерсанти могли добутися через Атлантичний океан, долаючи перешкоду Нижнього Конго, непрохідного через бурхливі течії, круті зміни рівня води, покручені лабіринти водоспадів Лівінґстона, завдяки дорозі завдовжки майже в п’ятсот кілометрів, яку збудував Стенлі між Бомою та Віві і яка тяглася до Леопольдвіля та Пула. Коли Роджер прибув до Африки, зухвалі торговці, аванпости Леопольда Другого, почали проникати в глиб конголезької території й вивозити звідти перші вантажі слонової кістки, звіриних шкур і кошики з каучуком із регіону, де росло безліч дерев, які виділяли чорний сік, доступний для кожного, хто хотів зібрати його.

У свої перші роки перебування в Африці Роджер Кейсмент кілька разів подолав караванний шлях, угору по річці, від Боми та Віві до Леопольдвіля, а також униз по річці від Леопольдвіля до впадіння Конго в Атлантичний океан, де зелені й густі води розчинялися у воді солоній і де 1482 року каравела португальця Дієґо Као уперше проникла в глиб конголезької території. Роджер дослідив Нижнє Конго краще, аніж будь-який інший європеєць із тих, котрі жили в Бомі або Матаді, на тих двох осях, із яких бельгійська колонізація проникала в глиб континенту.

Усю решту свого життя Роджер жалкував – він сказав про це й тепер, у 1902 році, в самому розпалі нападу пропасниці, – що віддав перші вісім років свого життя в Африці, працюючи, як пішак на шаховій дошці, будівництву Незалежної Держави Конго, присвятивши цьому свій час, своє здоров’я, свої зусилля, свій ідеалізм і вірячй, що в такий спосіб він трудиться задля здійснення філантропічного задуму.

Іноді, шукаючи виправдань, він себе запитував: «Хіба міг я зрозуміти, що відбувається на цих двох із половиною мільйонах квадратних кілометрів, працюючи наглядачем або командиром групи в експедиції Стенлі в 1884 році та в експедиції північноамериканця Генрі Шелтона Сенфорда між 1886 і 1888 роками на станціях і факторіях, щойно побудованих на караванному шляху?» Він був тоді лише дрібною деталлю велетенського апарата, який тільки-но почав утворюватися, і ніхто, крім його лукавого творця та невеличкої групи його помічників, не знав, для якої мети він створюється.

А втім, у двох своїх розмовах із бельгійським королем, які відбулися 1900 року, коли Форін-Офіс призначило його консулом у Бомі, Роджер Кейсмент відчув глибоку недовіру до цього здоровенного чолов’яги, обвішаного орденами й медалями з довгою ретельно розчесаною бородою, грізним носом і очима пророка, який, знаючи, що він перебуває в Брюсселі в дорозі до Конго, запросив його на вечерю. Від розкішного інтер’єра того палацу з його м’якими килимами, кришталевими люстрами, схожими на павуків, дзеркалами в гравійованих рамах, східними статуетками в Роджера голова пішла обертом. Там було дванадцять запрошених, крім королеви Марії Енрікети та її дочки, принцеси Клементини і французького принца Віктора Наполеона. Монарх підтримував розмову до пізньої ночі. Він говорив як натхненний проповідник і коли описував жорстокість арабських комерсантів, які торгували рабами, що їх хапали на території Занзібару, в його суворому голосі лунали містичні ноти. Християнська Європа повинна покласти край цій торгівлі людською плоттю. Він висунув таку пропозицію, і вона стане внеском, який маленька Бельгія подарує цивілізації: вона визволить замучену людність аборигенів Африки від того жаху. Елегантні дами позіхали, принц Наполеон шепотів галантні компліменти на вухо своїй сусідці за столом, і ніхто не слухав музику оркестру, який виконував один із концертів Гайдна.

Наступного ранку Леопольд Другий покликав англійського консула, щоб вони могли поговорити віч-на-віч. Він прийняв його у своєму особистому кабінеті. Там було багато порцелянових дрібничок і статуеток із нефриту й слонової кості. Суверен пахнув одеколоном і мав нафарбовані нігті. Як і вчора, Роджер фактично не міг сказати ні слова. Король Бельгії говорив про своє донкіхотське завдання і про те, як нападають на нього газетярі та невдоволені політики. Звичайно, його підлеглі припускалися помилок і навіть ексцесів. Причина? Було нелегко найняти достойних і гідних людей, які погодилися б на ризик працювати в далекому Конго. Він просив консула повідомляти йому персонально, якщо він виявить непорядки на місці свого нового призначення. Король Бельгії справив на Роджера враження персонажа помпезного й самозакоханого.

Тепер, у 1902 році, через два роки після тієї зустрічі, про короля Бельгії також говорили, що цей монарх наділений розумом холодним і макіавеллівським. Незабаром по заснуванні Незалежної Держави Конго Леопольд Другий ухвалив 1886 року декрет, який оголошував як Domaine de la Couronne (Власністю Корони) двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів між річками Касаї й Рукі, що, як повідомили королю його дослідники – головним чином Стенлі, – були багаті на каучукові дерева. Ця територія залишилася поза будь-якими концесіями та приватними підприємствами, призначена для експлуатації на користь суверена. Міжнародна асоціація Конго була замінена як законне територіальне утворення Незалежною Державою Конго, чиїм єдиним президентом у trustee (довіреною особою) був Леопольд Другий.

Пояснивши міжнародній громадській опінії, що єдиний спосіб скасувати работоргівлю – це застосувати «сили правопорядку», король послав у Конго дві тисячі солдатів регулярного війська Бельгії, до якого мала бути додана міліція в десять тисяч тубільців, причому утримання тих сил мало взяти на себе конголезьке населення. Хоч більша частина того війська перебувала під командуванням бельгійських офіцерів, у його ряди, а надто в керівники міліції проникли люди найгіршого зразка: сутенери, колишні каторжники, авантюристи, зголоднілі за фортуною, що повиповзали з клоак і борделів половини Європи. Ця поліційна сила проникла, як проникає паразит у живий організм, у плетиво сіл, розкиданих в регіоні, територія якого дорівнювала території Європи, що простягалася від Іспанії до кордонів Росії, аби бути утримуваною спільнотою африканських аборигенів, яка не розуміла, що відбувається, крім того, що це лихо було чимось гіршим, аніж ловці рабів, сарана, червоні мурахи й заклинання, які навіювали сон смерті. Бо солдати та ополченці поліційної сили були жадібними, брутальними й ненаситними незалежно від того, чи йшлося про їжу, випивку, жінок, тварин, шкури, слонову кістку й загалом про все, що можна було пограбувати, з’їсти, випити, продати або зґвалтувати.

Розпочавши в такий спосіб експлуатацію конголезців, гуманітарний монарх водночас почав роздавати концесії підприємствам, щоб згідно з іншим мандатом, який він одержав, «відкрити через комерцію дорогу до цивілізації для тубільців Африки». Деякі комерсанти померли від болотяної пропасниці, зміїних укусів або з’їдені хижаками через своє незнання джунглів, а інші, яких було не так багато, полягли від отруєних стріл і списів аборигенів, які наважувалися збунтуватися проти цих чужоземців зі зброєю, що гуркотіла, мов грім, або спалахувала, мов блискавка, які їм пояснювали, що згідно з угодами, які підписали їхні вожді, вони повинні покинути свої засіяні поля, свою риболовлю, своє полювання, свої ритуали і свою повсякденну діяльність і перетворитися на провідників, носіїв, мисливців і збирачів каучуку, не одержуючи за це ніякої платні. Велика кількість концесіонерів, друзів і фаворитів бельгійського монарха, нажили за короткий час велике багатство, а надто він сам.

Згідно з режимом концесій, компанії накочувалися на Незалежну Державу Конго концентричними хвилями, проникаючи щоразу далі у величезний регіон, який омивався Середнім та Верхнім Конго й павутиною річок, що впадали в нього. На територіях своїх володінь вони втішалися суверенною владою. Перебуваючи під заступництвом поліції, вони покладалися також на власну міліцію, на чолі якої завжди перебував колишній військовий, колишній тюремник, колишній в’язень або колишній утікач, декотрі з яких ставали знаменитими на всю Африку своїм жорстоким дикунством. За кілька років Конго перетворилося на першого світового виробника каучуку, який цивілізований світ вимагав у все більших кількостях, щоб поставити на колеса свої карети, автомобілі, залізничні вагони, – одне слово, щоб задіяти всі системи транспорту, щоб виробляти більше й більше одягу, прикрас, іригаційних споруд.

Про все це майже нічого не знав Роджер Кейсмент протягом тих вісьмох років – від 1884 до 1892, – коли, обливаючись потом, страждаючи від болотяної пропасниці, підсмажуючись на африканському сонці і здобуваючи шрами, подряпини та синці від рослинних колючок і тваринних пазурів, він тяжко трудився, створюючи комерційну та політичну систему Леопольда Другого. Завдяки чому він зрештою зрозумів, що емблемою колонізації на цих неозорих територіях був канчук.

Хто винайшов той делікатний, зручний і ефективний інструмент, призначений розбуркувати, залякувати й карати лінощі, незграбність і дурість двоногих істот ебенового кольору, які ніколи не навчилися працювати так, як чекали від них колоні затори, чи то йшлося про роботу на полі, чи про здачу маніоки (кванґо), м’яса антилопи або дикого кабана та інших продуктів харчування, які колонізатори вимагали від кожного села й кожної родини, чи то про утримання робітників, що трудилися на користь уряду? Подейкували, що винахідником був капітан поліційної сили, на прізвисько месьє Канчук, бельгієць із першої хвилі, чоловік у всіх відношеннях практичний і наділений багатою уявою, обдарований гострою спостережливістю, бо зрозумів раніше, аніж будь-хто, що з неймовірно твердої шкіри бегемота можна виготовити канчук набагато міцніший і такий, що завдає набагато дошкульнішого болю, аніж ті, що їх раніше виготовляли з кишок морських їжаків та хижаків породи котячих, вузлувату мотузку, спроможну створювати більше опіків, крові, шрамів та болю, аніж будь-який інший інструмент покарання, і водночас легку й функціональну, бо, вставляючи її в маленьку рукоять із дерева, наглядачі, десятники, охоронці, керівники груп могли заткнути її собі за пояс або повісити через плече, майже не відчуваючи, що несуть її на собі – така легенька вона була. Одна її присутність у членів поліційної сили створювала ефект страху: очі у негрів розширювалися, негритянки та негритята, коли її помічали, то білки очей на їхніх кольорових або синіх обличчях перелякано блищали, уявляючи, як після кожної їхньої помилки або хибного кроку канчук розітне повітря зі свистом, який неможливо ні з чим сплутати, і впаде на їхні ноги, сідниці й плечі, витиснувши з них розпачливий зойк.

Одним із перших концесіонерів у Незалежній Державі Конго був північноамериканець Генрі Шелтон Сенфорд. Він був агентом і лобістом Леопольда Другого перед урядом Сполучених Штатів і головним виконавцем його стратегії, завдяки якій великі держави віддали йому Конго. У червні 1886 року було утворено Дослідницьку експедицію Сенфорда (ДЕС) для торгівлі слоновою кісткою, жувальною гумкою, каучуком, пальмовою олією і міддю на всій території Верхнього Конго. Іноземці, які працювали в Міжнародній асоціації Конго, такі як Роджер Кейсмент, були перекинуті в ДЕС, а на їхні посади призначені бельгійці. Роджер перейшов служити в Дослідницьку експедицію Сенфорда за платню в сто п’ятдесят фунтів стерлінгів на рік.

Він почав працювати у вересні 1886 року, як агент, якому було доручено опікуватися складами та транспортом у Матаді – мовою кіконґо це слово означає «камінь». Коли Роджер там прилаштувався, ця станція, побудована на караванному шляху, була лише галявиною, прорубаною мачете в джунглях на берегах великої річки. Саме туди допливла чотири століття тому каравела Дієґо Као, й португальський мореплавець вирубав на скелі своє ім’я, яке досі можна було прочитати. Компанія німецьких архітекторів та інженерів почала будувати там перші будинки з дерева, доставленого з Європи – привозити дерево в Африку! – а також причали і склади, коли раптом одного ранку – Роджерові добре запам’яталися ті події – цю роботу урвав гуркіт, схожий на гуркіт землетрусу, й на галявину вибігло стадо слонів, які майже стерли з лиця землі ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.

З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.

«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.

Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.

Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили – усі вони були тубільцями, – здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.

Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук – так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.

– Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, – сказав він йому французькою мовою. – Годі, кінчайте!

Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи. Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.

– Хто вам це сказав? – заревів він.

Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю