Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

Умостившись на ліжку, він повернувся до читання «Наслідування Христа». Іноді ця книжка здавалася йому по-дитячому наївною, але іноді, перегорнувши сторінку, він зустрічався з думкою, яка тривожила його і спонукала згорнути книжку. Він починав міркувати. Чернець – автор книжки – вважав корисним, щоб людина іноді терпіла лихо й нещастя, бо це нагадує їй про її становище: «вона вигнанець на цій землі» й не повинна сподіватися на те, що їй буде добре на цьому світі, а всі свої надії має покладати на світ потойбічний. Це правда. Німецький ченчик там, у своєму монастирі, в Аґнетенберґу уже п’ятсот років тому проголосив ту істину, яку Роджер пережив на власній шкурі. Або, якщо висловитися точніше, спізнав її тоді, коли малою дитиною смерть матері зробила його сиротою, яким він ніколи не переставав бути. Саме це слово найточніше виражало те, що він відчував завжди, в Ірландії, в Англії, в Африці, у Бразилії, в Іквітосі, в Путумайо: повсюди він почувався сиротою й вигнанцем. Більшу частину свого життя він хвалився цим своїм становищем громадянина світу, яким Їтс, за словами Аліси, захоплювався в ньому: він не жив ніде конкретно, бо жив повсюди. Тривалий час він переконував себе в тому, що цей привілей надавав йому свободу, якої не знали ті, хто жив прикутий до одного місця. Але Томас де Кемпіс мав рацію. Він ніколи не відчував, що належить до якоїсь частини світу, бо таким було становище людини: вона жила вигнанцем у цьому падолі сліз, у цьому своєму тимчасовому пристановищі доти, доки смерть поверне кожного чоловіка й кожну жінку до їхньої обори, до справжнього джерела, яке їх живитиме й де вони житимуть протягом вічності.

Натомість порада Томаса де Кемпіса чинити опір спокусам була цілком щирою. Але чи терпів коли-небудь спокуси, у своєму глухому монастирі, той побожний чоловік? Якщо й терпів, то йому було не так легко чинити їм опір і завдати поразки «дияволу, який ніколи не спить і завжди блукає, шукаючи, кого йому проковтнути». Томас де Кемпіс стверджував, що немає людини такої досконалої, яка не переживала б спокуси, і що для християнина неможливо уникнути «хоті», що є джерелом їх усіх.

Він, Роджер, виявляв слабкість і піддавався вимогам хоті багато разів. Не так часто, як писав у своїх записниках і нотатниках, хоч, безперечно, записувати те, чого він не пережив, а те, що тільки хотів пережити, було також манерою – боягузливою і сором’язливою – пережити це, а отже, й поступитися спокусі. Чи мусив він заплатити за такий гріх, хоч і втішався ним не насправді, а в той непевний і незбагненний спосіб, яким утішаються фантазіями? Чи мусив він заплатити за те, чого насправді не зробив, а лише бажав і записував? Бог, безперечно, побачить відмінність і покарає ці гріхи риторичного характеру не так суворо, як ті, що були скоєні насправді.

Хай там як, а записувати те, чого ти не пережив, лише для того, щоб сформувати собі уявлення, як би ти його пережив, уже містило в собі неявне покарання: те відчуття краху й розчарування, яким завжди закінчувалися брехливі ігри в його щоденниках. (До речі, й те, що він пережив також.) Але тепер ті безвідповідальні ігри вклали в руки ворога жахливу зброю, якою він зганьбить його ім’я і пам’ять про нього.

З другого боку, було не так легко зрозуміти, про які спокуси говорить Томас де Кемпіс. Вони могли бути такими прихованими, такими замаскованими, що нічим не відрізнялися від чогось доброго, від ентузіазму естетичного за своїм характером. Роджер пригадав, як у далекі роки його юності ті перші його захоплення добре сформованими тілами з тугими чоловічими м’язами, гармонійною красою підлітків не здавалися почуттями ницими і хтивими, а виявом щирої чуттєвості, естетичного ентузіазму. Так тривало багато часу. І саме це милування художньою досконалістю тіл спонукало його опанувати техніку фотографії, щоб переносити на світлини ті досконалі тіла. У якийсь період свого життя, уже перебуваючи в Африці, він помітив, що цей захват був не зовсім чистим або, точніше сказати, не тільки чистим, а чистим і нечистим водночас, бо ті гармонійно збудовані, спітнілі, мускулисті, без жодної краплі жиру тіла, в яких угадувалася матеріальна чуттєвість котячого племені, крім захоплення й захвату, розбуджували в ньому також почуття хоті, жадання, безумного прагнення пестити їх. Відбувалося так, ніби спокуси ставали частиною його життя, революціонізували його, наповнювали його таємницями, тривогами, страхом, але також хвилинами гострої й солодкої втіхи. І каяттям та почуттям гіркоти, безперечно. Чи коли Бог судитиме його, Він стане додавати та віднімати? Чи простить Він його? Чи покарає? Він відчував цікавість, а не страх. Так, ніби йшлося не про нього, а про якусь інтелектуальну вправу або загадку.

І тут він почув із подивом, як масивний ключ знову обертається в замковій шпарині. Коли двері його камери відчинилися, туди проник спалах світла, потужний пучок сонячних променів, який, здавалося, підпалив ранок лондонського серпня. Засліплений, він помітив, що до камери увійшли троє людей. Він не міг упізнати їхні обличчя. Підвівся на ноги. Коли двері зачинилися, він побачив, що найближче, майже доторкаючись до нього, стояв губернатор Пентонвілської в’язниці, якого він бачив разів два, не більше. То був чоловік високий, хирлявий і зморшкуватий. Він був у чорному одязі й мав суворий вираз обличчя. За ним стояв шериф, білий, як аркуш паперу. І ще був охоронець, який дивився в підлогу. Роджерові здалося, що тиша тривала кілька століть.

Нарешті, дивлячись йому у вічі, губернатор заговорив голосом, який спочатку спотикався, але ставав усе впевненішим і твердішим, мірою того як посувався вперед його монолог.

– Я повинен виконати свій обов’язок, повідомивши вам, що сьогодні вранці, 2 серпня 1916 року, Кабінет міністрів уряду Його Величності короля зібрався, щоб розглянути супліку про скасування смертної кари, подану вашими адвокатами, й присутні там міністри одностайно проголосували проти. Таким чином, вирок Трибуналу,, який засудив вас до смертної кари за зраду батьківщини, буде приведений у дію завтра, З серпня 1916 року, на подвір’ї Пентонвілської в’язниці о дев’ятій годині ранку. Згідно з усталеним звичаєм засуджений на страту не повинен одягатися в однострій в’язня й може мати на собі цивільний одяг, який зняли з нього, коли він увійшов до в’язниці, і який йому буде повернуто. Крім того, мій обов’язок повідомити вас, що капелани, католицький священик отець Кейрі та отець Мак-Керрол, що належить до тієї самої конфесії, готові надати вам духовну допомогу, якщо ви виявите таке бажання. Вони будуть єдиними особами, з якими вам дозволено розмовляти. Якщо ви хочете написати кілька листів родичам зі своїми останніми розпорядженнями, наша установа надасть вам необхідний для письма матеріал. Якщо ви маєте якісь інші прохання, можете висловити їх тепер.

– Коли я зможу побачитися з капеланами? – запитав Роджер, і йому здалося, що його голос пролунав хрипко й холодно.

Губернатор обернувся до шерифа, вони пошепки обмінялися кількома фразами, й відповів шериф.

– Вони прийдуть надвечір.

– Дякую.

Після хвилинного вагання усі троє покинули камеру, й Роджер почув, як охоронець заскреготів ключем у шпарині.

XIV

Той етап свого життя, коли Роджер найглибше занурився в проблеми Ірландії, він розпочав із подорожі на Канарські острови, у січні 1913 року. Мірою того як корабель відходив усе далі в Атлантичний океан, у нього звалювався з плечей великий тягар, він викидав із пам’яті образи Іквітоса, Путумайо, каучукових плантацій, Манауса, барбадосців, Хуліо Арани, інтриги Форін-Офісу, й у ньому відроджувалася впевненість, що тепер він зможе повернутися до подій у своїй країні. Він уже зробив усе, що міг, для аборигенів Амазонії. Арана, один із найбільших катів того народу, тепер не посміє підняти голову: він утратив будь-який престиж, розорився, й було вельми ймовірно, що він закінчить своє життя у в'язниці. Тепер Роджер хотів зайнятися долею інших аборигенів, аборигенів Ірландії. Вони також мали потребу визволитися від «аран», які їх експлуатували, хоч для цього вони й застосовували зброю вишуканішу та лицемірнішу, аніж та, якою вони користувалися, грабуючи збирачів каучуку, перуанських, колумбійських і бразильських.

Проте, попри почуття визволення, яке тішило його мірою того, як він віддалявся від Лондона, й під час подорожі, й під час свого місячного перебування в Лас-Пальмасі, він страждав від погіршення свого здоров’я. Болі у стегні та в спині, спричинені артритом, терзали його о будь-якій годині дня й ночі. Болезаспокійливі ліки не справляли того ефекту, що раніше. Йому доводилося годинами лежати в ліжку в кімнаті свого готелю або у кріслі на терасі, обливаючись холодним потом. Ходив він, долаючи неабиякі труднощі, завжди з ціпком, і вже не міг вирушати на тривалі прогулянки в поле або до підніжжя пагорбів, як робив, коли приїздив сюди раніше, боячись, що посеред прогулянки його паралізує біль. Найкращі спогади про ті кілька тижнів початку 1913 року будуть тими годинами, які він провів, поринувши в минуле Ірландії завдяки читанню книжки Аліси Стопфорд Ґрін «The Old Irish World» («Стародавній світ Ірландії»), у якій історія, міфологія, легенда й традиції змішувалися, щоб намалювати картину суспільства, наповненого пригодами й фантазією, конфліктами й творчою діяльністю, в якому народ, відважний і великодушний, розвивався в умовах нелегкої природи, виявляючи свою мужність та винахідливість через свої пісні, танці, свої ризиковані ігри, ритуали та звичаї. То була велика спадщина, яку англійська окупація намагалася знищити, хоч і не змогла домогтися цього цілком.

На третій день свого перебування в місті Лас-Пальмас, після вечері, він вийшов прогулятися по околицях порту, у кварталі, заповненому тавернами та невеличкими готелями бордельного характеру. У парку Санта-Каталіна неподалік від пляжу Лас-Кантерас, після того як оглянув місцевість, він підійшов до двох молодиків, схожих на матросів, щоб попросити в них вогню. Він трохи поговорив із ними. Його недосконала іспанська мова, яку він змішував із португальською, розвеселила хлопців. Він запропонував їм піти випити, але один із них подіішав на побачення й залишив його з Міґелем, молодшим, хлопцем із кучерявим волоссям, який щойно вийшов із підліткового віку. Вони пішли до маленького задимленого бару, що називався «Адмірал Колумб», де співала вже немолода жінка під акомпанемент гітариста. Після другого келиха Роджер, захищений сутінню, що панувала в цьому закладі, простяг руку й поклав її на ногу Міґеля. Той приязно усміхнувся. Осмілівши, Роджер підсунув руку трохи вище, ближче до ширіньки. Він доторкнувся до хлопцевого прутня, і хвиля жадання пробігла в ньому від ніг до голови. Уже багато місяців – «скільки ж – три, чотири?» – він був чоловіком без сексу, без бажань, без фантазій. Йому здалося, що разом зі збудженням у його вени повернулася молодість і любов до життя. «Ходімо до готелю?» – запропонував він хлопцеві. Міґель усміхнувся, не погоджуючись і не заперечуючи, але не виявив найменшого бажання підвестися з місця. Він попросив, щоб йому принесли ще один келих вина, міцного й пікантного, яке вони пили. Коли жінка перестала співати, Роджер попросив рахунок. Він заплатив, і вони вийшли. «Ходімо до готелю?» – знову запитав він його на вулиці, з тривогою в голосі.

Хлопець, схоже, вагався, а може, затримувався з відповіддю, бажаючи, щоб його просили, й у такий спосіб набавити ціну за свої послуги. Але в цю мить Роджер відчув, як його шпигнуло в стегно, що примусило його зігнутися й опертися на підвіконня. Цього разу біль посилювався не поступово, як було в інші рази, а шпигнув відразу й був сильніший, ніж зазвичай. Так ніби його штрикнули ножем. Йому довелося сісти на підлогу, перегнувшись удвоє. Переляканий Міґель швидко відійшов, не запитавши, що з ним сталося, й навіть не попрощавшись. Роджер протягом тривалого часу залишався в такій позі, зігнутий, із заплющеними очима, чекаючи, поки бодай охолоне той розжарений клинок, що устромився йому в плечі. Коли він зміг зіп’ястися на ноги, то мусив пройти кілька кварталів дуже повільно, тягнучи ноги, поки йому зустрівся екіпаж, що довіз його до готелю. Біль відпустив його лише вранці, коли він зміг нарешті заснути. Уві сні, наповненому кошмарними мареннями, він страждав і втішався на краю провалля, куди міг скотитися в будь-яку мить.

Наступного ранку, снідаючи, він відкрив свого щоденника й дуже повільно щільним почерком описав, як вони кохалися з Міґелем, кілька разів, спочатку в темряві в парку Санта-Каталіна, слухаючи шум моря, а потім у смердючій кімнатці дрібного готелю, звідки чулося, як завивають сирени кораблів. Смаглявий хлопець стрибав на ньому, глузуючи з нього, «ти вже старий, ось хто ти є, старий-старісінький», і бив його долонями по сідницях, примушуючи його стогнати, чи то від болю, чи то від утіхи.

Ні протягом решти місяця, відбутого на Канарах, ні під час подорожі в Південну Африку, ні протягом тижнів, які він прожив у Кейптауні та в Дурбані зі своїм братом Томом і своєю невісткою Кейті, він не намагався пережити ще одну сексуальну пригоду зі страху, що через свій артрит знову потрапить у таку саму безглузду ситуацію, в яку потрапив у парку Санта-Каталіна в Лас-Пальмасі, де змарнував свою зустріч із канарським моряком. Вряди-годи, як стільки разів робив в Африці та в Бразилії, він кохався сам-один, заповнюючи сторінки свого щоденника нервовими й поквапними літерами, штучно створеними фразами, іноді такими самими кумедними, як і ті коханці на кілька хвилин або годин, яких він мусив задовольняти. Ці плоди фантазії занурювали його в гнітючу сонливість, тому він намагався звертатися до них якомога рідше, бо ніщо так не нагадувало йому про його самотність і його схильність переховуватися від людей почуття, що, як він знав, супроводжуватимуть його до смерті.

Ентузіазм, яким наповнила його книжка Аліси Стопфорд Ґрін про стародавню Ірландію, спонукав його попросити в подруги більше матеріалу на цю тему, який би він міг почитати. Пакет із книжками й статтями, який надіслала йому Аліса, надійшов, коли він збирався повантажитися на корабель «Ґрантильї Касл», що відпливав до Південної Африки 6 лютого 1913 року. Він читав день і ніч протягом плавання й продовжив читання в Південній Африці, тому в ті дні, попри велику відстань, він почував себе дуже близько до Ірландії, сьогоднішньої, вчорашньої й стародавньої, чиє минуле ніби наближалося, коли він читав тексти, які Аліса підібрала для нього. Протягом тієї подорожі болі у спині та в стегні зменшилися.

Зустріч із братом Томом після стількох років була тяжкою. Попри сподівання Роджера, який вирішив навідати старшого брата, що ця подорож наблизить їх один до одного й створить між ними міцний зв’язок, який насправді ніколи не існував, вона лише підтвердила, що вони зовсім чужі один одному люди. Крім зв’язку по батьківській крові, між ними не існувало нічого спільного. Протягом минулих років вони обмінювалися листами лише тоді, коли Том і його перша дружина Бланш Багаррі, австралійка, терпіли економічні труднощі й хотіли, щоб Роджер їм допоміг. Він ніколи не відмовляв у цьому, крім тих випадків, коли брат та його дружина просили суми, непосильні для його бюджету. Том одружився вдруге з південноафриканкою Кейті Акерман, і обоє заснували туристичну фірму в Дурбані, проте їхні справи там ішли не дуже добре. Брат здавався старшим за ті роки, які він мав, і перетворився на типового південноафриканця, селянського виду, обсмаленого сонцем і життям на свіжому повітрі, з вільними і дещо грубими манерами, який навіть у тому, як він розмовляв англійською мовою, здавався більше південноафриканцем, ніж ірландцем. Його не цікавило, що там відбувається в Ірландії, у Великій Британії чи в Європі. Єдиною темою його розмов були ті проблеми, які постали перед фірмою, що її вони з Кейті заснували в Дурбані. Вони сподівалися, що краса того місця привабить туристів і мисливців, але їх було не так багато, а витрати на відкриття фірми виявилися набагато більшими, ніж вони розраховували. Вони створили собі багато ілюзій із цим проектом і тепер боялися, що так, як ідуть справи, їм доведеться продати свою фірму за безцінь. Хоч його невістка була цікавішою й розумнішою, ніж його брат, – вона мала художній смак і почуття гумору, – Роджер зрештою розкаявся, що вирушив у таку тривалу подорож тільки для того, щоб навідати це подружжя.

У середині квітня він вирушив у зворотну дорогу до Лондона. На той час він трохи підбадьорився, й завдяки південноафриканському клімату артритні болі в нього пом’якшилися. Тепер його увага була прикута до Форін-Офісу. Він не міг надалі відкладати своє рішення або просити іншого призначення без значного зниження своєї платні. Він мусив або повернутися консулом у Ріо-де-Жанейро, як вимагало від нього начальство, або відмовитися від дипломатії. Повернутися до Ріо, в місто, яке ніколи йому не подобалося, яке, попри красу його розташування, він завжди відчував ворожим і таким, яке йому було нелегко терпіти. Але справа була не лише в цьому. Насамперед він не хотів і далі жити в роздвоєгіості, працювати дипломатом на службі в імперії, яка ображала його почуття й принципи. Протягом усього того часу, поки повертався до Англії, він робив підрахунки: його заощадження були невеликими, але живучи скромним життям – для нього це було неважко – і з пенсією, яку він заслужив за ті роки, коли працював чиновником, він зможе побільшити їх. Коли він прибув до Лондона, то ухвалив своє рішення. Найперше, що він зробив, це пішов у Форін-Офіс й оголосив, що відмовляється від призначення консулом у Ріо, пояснивши, що йде у відставку через проблеми зі здоров’ям.

Він залишався в Лондоні дуже мало днів, організовуючи свою відставку й готуючись до подорожі в Ірландію. Він вирушив туди з радістю, але також із зрозумілим почуттям ностальгії, бо його змагало почуття, що назавжди покинув Англію. Разів два зустрівся з Алісою, а також зі своєю сестрою Ніною, від якої, щоб не турбувати її, приховав тяжке економічне становище Тома в Південній Африці. Спробував зустрітися з Едмундом Д. Морелем, який чомусь не відповів на жоден із його листів, що їх він надіслав йому протягом останніх трьох місяців. Але його старий друг, Бульдог, не зміг прийняти його, пославшись на подорожі та зобов’язання, які, за всіма своїми ознаками, були прагненням знайти привід. Що сталося з цим товаришем по боротьбі, яким він так захоплювався і якого так любив? Звідки таке охолодження стосунків? Які плітки або інтриги примусили його відчути до нього неприязнь? Незабаром по тому Герберт Ворд розповів йому в Парижі, що Морел, довідавшись про те, як рішуче критикував Роджер Англію та імперію за її ставлення до Ірландії, уникав побачитися з ним, щоб не говорити йому про своє несприйняття таких політичних поглядів.

– Мені здається, хоч ти, можливо, цього й не усвідомлюєш, що ти перетворився на екстреміста, – сказав йому Герберт напівжартома-напівсерйозно.

У Дубліні Роджер винайняв собі невеличкий старий будиночок за адресою Ловер Беґот-стрит, 55. Він мав садочок із геранню та гортензіями, які він щоранку підрізав і поливав. То був тихий і спокійний квартал крамарів, ремісників та дешевих майстерень, де в неділю родини йшли на месу, святково виряджені дами й чоловіки в чорних костюмах, кашкетах на голові й начищених до блиску черевиках. У затягнутому павутиною пабі на розі вулиці, який обслуговувала маркітантка карликового зросту, Роджер пив пиво разом із зеленярем, кравцем та шевцем, які працювали поблизу, сперечався з ними про сучасне політичне становище й співав старовинні пісні. Слава, яку він здобув в Англії за свою боротьбу проти злочинів у Конго й Амазонії, докотилася й до Ірландії, й, попри його бажання жити життям скромним і анонімним, після свого приїзду в Дублін він відразу побачив себе оточеним дуже різними людьми – політиками, інтелектуалами, журналістами, завсідниками різних клубів та культурних центрів; одні хотіли поговорити з ним, інші просили написати статтю або взяти участь у зборах або зустрічах соціального характеру. Він навіть мусив позувати для відомої художниці Сари Персер. На портреті, який вона намалювала і на якому він себе не впізнав, Роджер здавався молодшим, із виразом упевненості й тріумфу на обличчі.

Він знову повернувся до вивчення ірландської старовини. Стара вчителька, місіс Темпл, із ціпком, в окулярах і в капелюшку з вуаллю, приходила тричі на тиждень давати йому уроки ґельської мови і залишала йому письмові завдання, які потім виправляла червоним олівцем і ставила оцінки, як правило, низькі. Чому йому було так важко вивчити мову кельтів, із якими він хотів себе ототожнити? Мови давалися йому легко, він вивчив французьку, португальську, щонайменше три африканські й був спроможний порозумітися іспанською й італійською. Чому ж та мова, яку він вважав своєю рідною, здавалася йому такою недоступною? Щоразу, коли з великими зусиллями він щось запам’ятовував, через кілька днів, а іноді й через кілька годин він його забував. Тому, нікому про це не кажучи, а ще меншою мірою в політичних дискусіях, де, з принципових міркувань, стверджував протилежне, він почав запитувати себе, чи є реальною, чи не є химерою мрія таких людей, як професор Еойн Мак-Нейл і поет та педагог Патрик Пірс, що можна воскресити мову, яку колонізатор переслідує і перетворив її на підпільну, на меншовартісну, й знову зробити її материнською мовою всіх ірландців. Чи можливо, щоб у майбутній Ірландії англійська мова відступила й завдяки коледжам, газетам, проповідям священиків і промовам політиків на зміну їй прийшла мова кельтів? Перед публікою Роджер казав, що так, не тільки можливо, а й необхідно, щоб Ірландія відновила свою автентичну персональність. Це буде процес тривалий, завдовжки в кілька поколінь, але неминучий. Бо тільки тоді, коли ґельська мова знову стане мовою національною, Ірландія здобуде волю. А проте в самотині свого кабінету на Ловер Беґот-стрит, коли він брався виконувати вправи з композиції ґельською мовою, які задавала йому місіс Темпл, він казав собі, що це марні зусилля. Реальність надто просунулася в одному напрямку, щоб можна було повернути її назад. Англійська мова стала манерою спілкуватися, розмовляти, почувати для величезної більшості ірландців, і закликати їх відмовитися від цього є політичним капризом, який може лише призвести до вавилонського стовпотворіння й у культурному плані перетворити його улюблену Ірландію на археологічну дивовижу, яка втратить спроможність спілкуватися з рештою світу. То чи є в цьому сенс?

У травні й червні 1913 року його спокійне, наповнене навчанням життя несподівано урвалося, коли після розмови з журналістом газети «Аєриш Індепендент», який розповів йому про вбогість і примітивний стан рибалок Коннемари, підкорившись раптовому імпульсу, він вирішив поїхати в ту місцевість на заході провінції Ґелвей, де, як він чув, зберігалася недоторканою традиційна Ірландія, чиї жителі досі розмовляли стародавньою ірландською мовою. Але замість історичної реліквії у місцевості під назвою Коннемара Роджер зіткнувся з дивовижним контрастом між скульптурною красою гір, підметених хмарами крутосхилів, первісних боліт, на берегах яких блукали поні, що походили з цього краю, і людьми, які жили в жахливій убогості, не маючи ані шкіл, ані медичної допомоги, в цілковитій безпорадності. На додачу до всього він виявив там окремі випадки захворювання на тиф. Епідемія цієї хвороби могла поширитися й призвести до катастрофи. Чоловік дії, який жив у Роджері Кейсментові, іноді приспаний, але ніколи не мертвий, негайно взявся до роботи. Він написав статтю, яку відіслав до газети «Аєриш Індепендент», під назвою «Ірландське Путумайо», і створив Фонд допомоги, якого став першим донором і передплатником. Водночас він звернувся до англіканської, пресвітеріанської та католицької церков і різних благодійних організацій і закликав лікарів та санітарок поїхати в села місцевості Коннемара й надати добровільну допомогу вельми скромній офіційній санітарній діяльності. Кампанія мала успіх. Надійшло багато пожертвувань з Ірландії та з Англії. Роджер здійснив три подорожі в той регіон, привозячи ліки, одяг та харчі для постраждалих родин. Крім того, він заснував комітет для побудови в Коннемарі аптечних та амбулаторних пунктів і початкових шкіл. В інтересах цієї кампанії він за ті два місяці відбув кілька стомливих зустрічей зі священиками, політиками, представниками влади, інтелектуалами й журналістами. Він був здивований, із якою повагою всі ставилися до нього, навіть ті, хто не поділяв його націоналістичні погляди.

У липні він повернувся до Лондона, щоб дати оглянути себе лікарям, які мали повідомити Форін-Офіс, чи слушні його аргументи щодо слабкого здоров’я, якими він обґрунтовував свою відставку з дипломатичної служби. Хоч попри інтенсивну діяльність, яку він провів із метою боротьби з епідемією в Коннемарі, він почував себе не дуже зле, то подумав, що той огляд буде простою формальністю. Проте звіт лікарів був набагато серйознішим, аніж він припускав: артрит у колоні спинного мозку, ішіас у колінних суглобах загострилися. Він міг полегшити свій стан тривалим лікуванням і дуже поміркованим життям, але його хвороби були невиліковними. Не можна було виключити, що коли вони й далі розвиватимуться, то його розіб’є параліч. Тому міністерство закордонних справ прийняло його відставку й з огляду на його стан призначило йому пристойну пенсію.

Перш ніж повернутися до Ірландії, він вирішив поїхати в Париж у відповідь на запрошення Герберта й Саріти Ворд. Йому було приємно побачитися з ними й побути в затишній атмосфері того африканського анклаву, в який Герберт перетворив свою паризьку оселю. Вона була також великою майстернею, в якій Герберт показав йому нову колекцію скульптурних образів чоловіків і жінок Африки, а також кількох представників її фауни. То були скульптури великі й гарні, з бронзи й дерева, створені за останні три роки, які він мав намір виставити цієї осені в Парижі. Поки Герберт їх просвіщав, розповідаючи їм анекдоти, показуючи ескізи й моделі в малому форматі кожної зі своїх скульптур, Роджер пригадував величні образи тих часів, коли він і Герберт працювали в експедиціях Генрі Мортона Стенлі та Генрі Шелтона Сенфорда. Він багато чого довідався від Герберта, який розповідав про свої пригоди в краях половини світу, розповідав про мальовничих людей, яких бачив у своїх австралійських мандрах, і ще про всяку всячину. Його розум був не менш гострим, аніж його дух веселим та оптимістичним. Його дружина, північноамериканка Саріта, багата спадкоємиця, була вельми споріднена з ним по духу, також любителька авантюрних пригод і жінка дещо богемної вдачі. Вони могли порозумітися чудово. Здійснювали пішохідні походи через Францію та Італію. Своїх дітей вони виховали в тому самому дусі космополітизму, неспокійного й допитливого. Тепер обидва хлопці жили в інтернатах, в Англії, але всі вакації відбували в Парижі. Дівчина, Цвіркунчик, жила з батьками.

Ворди повели його вечеряти в ресторан на Ейфелевій вежі, звідки вони могли милуватися мостами над Сеною та кварталами Парижа, а потім у Комеді-Франсез, де вони подивилися «Уявний хворий» Мольєра.

Але не все було дружбою, розумінням та ніжністю в ті дні, які він провів із подружжям. Він і Герберт мали великі розбіжності у своєму світогляді, але раніше це ніколи не затьмарювало їхньої дружби; навпаки, розбіжності зміцнювали її. Тепер було інакше. Одного вечора вони засперечалися так палко, що Саріта мусила втрутитися, примусивши їх змінити тему.

Герберт завжди ставився терпимо й дещо насмішкувато до націоналізму Роджера. Але в той вечір він звинуватив друга в тому, що він сповідує націоналістичну ідею надто екзальтовано, не раціонально, майже фанатично.

– Якщо більшість ірландців хочуть відокремитися від Великої Британії, нехай собі відокремлюються, – сказав він. – Але я не вірю, що Ірландія багато чого доб’ється, маючи власний прапор, власний герб і власного президента республіки. Не вірю й у те, що завдяки цьому вона розв’яже свої економічні та соціальні проблеми. На мою думку, ліпше нехай вона здобуде собі автономію, якої вимагають Джон Редмонд та його прихильники. Вони також ірландці – чи не так? І вони становлять велику більшість супроти тих, котрі, як ти, вимагають відокремлення. Правду кажучи, ніщо з цього особливо мене не турбує. Тому мені дивно бачити, яким нетолерантним зробився ти. Раніше ти дослухався до резонів, Роджере. А тепер лише з ненавистю проклинаєш країну, яка також є твоєю, є країною твоїх батьків і братів. Країною, якій ти так достойно служив протягом багатьох років. І яка визнала твої заслуги, чи не так? Вона надала тобі дворянський титул, увінчала нагородами, найпочеснішими в королівстві. Невже це нічого для тебе не означає?

– Ти хочеш перетворити мене на вдячного жителя колонії? – урвав його Кейсмент. – Хочеш, щоб я обрав для Ірландії ту долю, яка дісталася Конго і проти якої ми з тобою так боролися?

– Між Конго й Ірландією лежить дорога в кілька світлових років, так мені здається. Хіба на півостровах Коннемара англійці відрубують аборигенам руки й мережать їм канчуками спини?

– Методи колонізації в Європі набагато витонченіші, Герберте, але не менш жорстокі.

Свої останні дні в Парижі Роджер уникав торкатися теми Ірландії. Він не хотів, щоб його дружба з Гербертом зазнала шкоди. Він із великим жалем думав, що в майбутньому, безперечно, коли він усе більше втягуватиметься в політичну боротьбу, дистанція між ним і Гербертом може збільшитися настільки, що зруйнує їхню дружбу, одну з найтісніших, які він мав у житті. «Невже я справді перетворююся на фанатика?» – не раз запитував він себе після того й іноді з великою тривогою.

Повернувшись у Дублін, у кінці літа, він уже не зміг повернутися до своїх уроків ґельської мови. Політична ситуація дедалі більше загострювалася, й він відразу відчув, що не зможе не брати в ній участі. Проект Гоум-Рул, який обіцяв дати Ірландії парламент і широку адміністративну та економічну свободу, підтримуваний Ірландською парламентською партією Джона Редмонда, був схвалений у палаті громад у листопаді 1912 року. Але палата лордів відкинула його через два місяці. У січні 1913 року в Ольстері, юніоністській цитаделі, де панувала місцева англофільська й протестантська більшість, вороги автономії на чолі з Едвардом Генрі Карсоном розвинули злостиву кампанію. Вони утворили організацію під назвою «Добровільні сили Ольстеру», в яку записалися понад сорок тисяч людей. То була політична організація й військова сила, готова в разі потреби збройно воювати проти запровадження в Ольстері Гоум-Рул. Ірландська парламентська партія під проводом Джона Редмонда боролася й далі за автономію. Друга редакція закону була схвалена в палаті громад і знову зазнала поразки в палаті лордів. 23 вересня Юніоністська рада проголосила себе Тимчасовим урядом Ольстеру, тобто вона мала намір відколотися від решти Ірландії, якщо автономія буде схвалена.