Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

Роджер Кейсмент, чиє ім’я тепер було добре відоме, почав писати до націоналістичної преси, критикуючи юніоністів Ольстеру. Він засуджував насильство, до якого вдавалася в тих провінціях протестантська більшість проти католицької меншості, писав, що робітників цього віросповідання звільняють із фабрик і що муніципалітети католицьких кварталів зазнають дискримінації в їхніх пропозиціях і правах. «Коли я бачу, що відбувається в Ольстері, тписаз він в одній зі своїх статей, – мені стає соромно, що я протестант». У всіх своїх дописах він нарікав, що активність ультра поділить ірландців на ворожі банди, що спричиниться в майбутньому до трагічних наслідків. В іншій статті він суворо критикував священнослужителів англіканської церкви за те, що вони своєю мовчанкою підтримують зловживання проти католицької спільноти.

Хоч у політичних дискусіях він скептично ставився до ідеї, що Гоум-Рул допоможе Ірландії звільнитися від своєї залежності, у своїх статтях він дозволяв собі сподіватися, що якщо закон буде схвалений без тих поправок, які спотворюють його суть і Ірландія матиме свій парламент, зможе обирати своїх представників в органи влади й розпоряджатися своїми прибутками, то вона вийде на дорогу до суверенності. Якщо це принесе мир, то яка буде різниця від того, що її оборона та її дипломатія перебуватимуть і далі в руках Британської Корони?

У ті дні зміцніла його дружба з двома ірландцями, які присвятили своє життя захисту, вивченню та поширенню мови кельтів: професором Еойном Мак-Нейлом і Патриком Пірсом. Роджер відчував дедалі глибшу симпатію до того незламного й радикального хрестоносця ґельської мови та незалежності Ірландії, яким був Пірс. Ще у свої підліткові роки він увійшов до Ґельської ліги і присвятив себе літературі, журналістиці та навчанню. Він заснував дві двомовні школи й керував ними. Чоловічу школу імені Святого Енди й жіночу, Святої Іти. То були перші школи, присвячені відродженню ґельської мови як національної мови Ірландії. Він писав вірші й театральні п’єси, а крім того, у своїх есеях і статтях розвивав тезу, що якщо не буде відроджено кельтську мову, незалежність нічого не дасть, бо в культурному плані Ірландія й надалі залишиться колонією. Його нетерпимість у цій сфері була абсолютною; у своїй юності він називав зрадником Вільяма Батлера Їтса – який згодом став об’єктом його безмежного захоплення – за те, що той писав англійською мовою. Патрик Пірс був сором’язливий, неодружений, фізично міцний й імпозантний, невтомний трудівник, екзальтований і харизматичний оратор, мав невеличкий дефект на оці. Коли не йшлося ні про ґельську мову, ні про незалежність Ірландії і він перебував у середовищі людей, яким довіряв, Патрик перетворювався на чоловіка, від якого променіли гумор і симпатія, ставав балакучим і екстравертним, іноді дивував своїх друзів, перевдягаючись у стару жебрачку, яка просила милостиню в центрі Дубліна, або в кокетливу дамочку, що безсоромно прогулювалася перед дверима таверн. Але його життя було по-чернечому стриманим. Він жив із матір’ю та братами, не пив, не курив, ніхто не знав за ним якихось любовних пригод. Його найкращим другом був нерозлучний брат Віллі, скульптор і професор мистецтва у школі Святого Енди. На фронтоні фасаду тієї школи, оточеної лісистими пагорбами Ратфарнгема, Пірс викарбував фразу, яку ірландські саги приписують міфічному герою Кучулену: «Мені досить прожити один день і одну ніч, якщо про мої подвиги пам’ятатимуть завжди». Розповідали, що він зберігає цноту. Свою католицьку віру він сповідував із військовою дисципліною, доходячи до таких крайнощів, як часто повторюване постування й носіння волосяниці. У ті часи, коли його так глибоко затягло в махінації, інтриги та палкі диспути політичного життя, Роджер Кейсмент часто говорив собі, що, можливо, глибока симпатія, яку він почував до Патрика Пірса, пояснювалася тим, що той був одним із небагатьох політиків, який знав, що політика не повинна відбирати в них почуття гумору і що громадська діяльність має бути цілком принциповою й незацікавленою: його цікавили ідеї й геть не цікавила влада. Але його тривожила одержима переконаність Пірса в тому, що на ірландських патріотів слід дивитися як на сучасну версію стародавніх мучеників: «Так само, як із крові мучеників проросло зерня християнства, так і з крові патріотів проросте зерня нашої свободи», – написав він в одному зі своїх есеїв. «Красива фраза, – подумав Роджер. – Але чи не відчувається в ній щось фатальне?»

У ньому політика розбуджувала суперечливі почуття. З одного боку, вона примушувала його жити з незнайомою йому раніше напругою, – зрештою, він повернувся тілом і душею в Ірландію! – але його дратувало відчуття втраченого часу, яким наповнювали його нескінченні дискусії, що передували домовленостям та діяльності, а іноді й гальмували їх, інтриги, вияви пихи та дріб’язковості, які перемішувалися з ідеалами та з ідеями в повсякденній суєті. Він чув і читав, що політика, як усе, що прив’язує людину до влади, іноді виводить на світло те найкраще, що в ній є, – ідеалізм, героїзм, готовність до самопожертви, велич душі, – але іноді й найгірше – жорстокість, заздрісність, дратівливість, пиху. Він спізнав на собі, що це так. Йому бракувало політичних амбіцій, влада не спокушала його. Можливо, саме тому, крім престижу, якого надавала йому слава великого міжнародного борця проти знущання з аборигенів в Африці та в Південній Америці, він не мав ворогів в націоналістичному русі. Представники всіх його течій ставилися до нього з повагою. Восени 1913 року він уперше піднявся на трибуну, щоб випробувати себе як політичного оратора.

У кінці серпня він переїхав до Ольстеру, де минули його дитинство та юність, щоб спробувати об’єднати ірландців протестантського віросповідання, налаштованих проти пробританського екстремізму Едварда Карсона та його послідовників, які у своїй кампанії проти Гоум-Рул муштрували своє військо на очах у влади. Комітет, який Роджер допоміг сформувати, називався «Балімена»[11]11
  Балімена – округа в Ірландії, у графстві Антрим.


[Закрыть] і скликав маніфестацію в ратуші Белфаста. Домовилися, що він виступить як один з ораторів, разом із Алісою Стопфорд Ґрін, капітаном Джеком Вайтом, Алексом Вілсоном і одним молодим активістом на прізвище Дінсмор. Першу у своєму житті публічну промову він виголосив у дощовий вечір 24 жовтня 1913 року в залі муніципалітету Белфаста перед п’ятьма сотнями людей. Вельми нервуючи, він напередодні написав свою промову й вивчив її напам’ять. У нього було таке відчуття, що, піднявшись на ту трибуну, він робить незворотний крок, що відтепер він уже не зможе повернутися назад на тій дорозі, яку для себе обрав. У майбутньому він присвятить своє життя завданню, що за тих обставин, які склалися, може наразити його на не менший ризик, аніж той, на який він наражався в африканських джунглях та в південноамериканській сельві. Його промова, в якій він виразив усе своє невдоволення розколом у стані ірландців, була водночас релігійною й політичною (адже католики схилялися до автономії, а протестанти до союзу з імперією), і коли він закликав усіх ірландців до «спілки між різними віруваннями та ідеалами», то йому багато аплодували. Після зборів Аліса Стопфорд Ґрін, обнявши його, прошепотіла йому на вухо: «Дозволь мені висловити пророцтво. Я провіщаю тобі велике політичне майбутнє».

Після наступних вісьмох місяців Роджер мав таке відчуття, ніби він не робив нічого більше, крім як підіймався та спускався по сходах, виголошуючи промови. Лише на самому початку він їх читав, потім імпровізував, відштовхуючись від якоїсь невеличкої теми. Він об’їздив Ірландію в усіх напрямках, брав участь у зборах, зустрічах, дискусіях, круглих столах, іноді публічних, а іноді таємних, дискутуючи, цитуючи, пропонуючи, відкидаючи протягом годин і відмовляючись задля цих балачок від сну і від їжі. Це цілковите занурення в політичну діяльність іноді збадьорювало його, а іноді вкидало у стан глибокого пригнічення. У такі хвилини розчарування його знову починали мучити болі у стегні та у спині.

У ті місяці кінця 1913 року та початку року 1914 політична напруга безперервно зростала в Ірландії. Розкол між юніоністами Ольстеру та автономістами й прихильниками повної незалежності поглибився до такої міри, що здавався прелюдією до громадянської війни. У листопаді 1913 року у відповідь на утворення організіції «Добровольців Ольстеру» під проводом Едварда Карсона утворилася ірландська «Народна армія», чий головний натхненник Джеймс Коннолі був профспілковим керівником і робітничим лідером. Ішлося про суто військову організацію, і створено її було для захисту робітників від агресії хазяїв та влади. Її першим командувачем став капітан Джек Вайт, який доблесно служив у британському війську, перш ніж навернутися до ірландського націоналізму. При утворенні цієї організації було зачитано текст Роджера, якого в ті дні його політичні друзі послали до Лондона, щоб він зібрав там економічну допомогу для націоналістичного руху.

Майже в той самий час, як і ірландська «Народна армія», були утворені з ініціативи професора Еойна Мак-Нейла, якому допомагав Роджер Кейсмент, ірландські «Добровольці». Ця організація від самого початку розраховувала на підтримку підпільного Ірландського республіканського братства, народного ополчення, яке вимагало незалежності для Ірландії й яким керував із безневинної тютюнової крамнички, що служила йому прикриттям, Том Кларк, легендарний персонаж у націоналістичних гуртках. Він просидів п’ятнадцять років у британських в’язницях за терористичні замахи із застосуванням динаміту. Після цього виїхав на заслання до Сполучених Штатів. Звідти керівники «Клану на Ґаел» (північноамериканського відгалуження Ірландського республіканського братства) послали його в Дублін, щоб, задіявши там свій організаторський геній, він створив підпільну мережу. Він так і зробив: у свої п’ятдесят два роки він був здоровий, невтомний і точний. Британська шпигунська агентура не змогла встановити його особу. Обидві організації працювали в тісному, хоч і не завжди легкому, співробітництві, й багато прихильників належали до обох відразу. Також приєднувалися до «Добровольців» члени Ґельської ліги, войовничі учасники «Син Файну», організації, що робила свої перші кроки під керівництвом Артура Ґрифіца, члени «Стародавнього ордену іберійців» і тисячі незалежних.

Роджер Кейсмент працював із професором Мак-Нейлом і Патриком Пірсом над редакцією маніфесту засновника ірландських «Добровольців» і з хвилюванням у душі перебував у великому натовпі учасників мітингу в дублінській Ротонді 25 листопада 1913 року, першого публічного акту організації. Від самого початку, як і планували Мак-Нейл та Роджер, ірландські «Добровольці» стали військовим рухом, який планував рекрутувати, муштрувати й озброювати своїх членів, поділених на взводи, роти й полки по всій Ірландії на той випадок, якщо вибухнуть збройні повстання, а цього не слід було виключати, з огляду на нестабільну політичну ситуацію.

Роджер душею й тілом присвятив себе роботі для «Добровольців». У такий спосіб він налагодив тісні зв’язки й міцно заприятелював із їхніми головними керівниками, серед яких було чимало поетів і письменників, таких як Томас Мак-Донеґ, що писав п’єси й викладав в університеті, й молодий Джозеф Планкет, хворий на легені й інвалід, який, попри свої фізичні вади, дихав надзвичайною енергією: він був не менш щирим католиком, аніж Пірс, зачитувався містиками й був одним із засновників театру «Абат». Активна діяльність Роджера на користь «Добровольців» займала його дні та ночі між листопадом 1913 року та липнем 1914-го. Він описав у щоденниках свою участь у мітингах у таких великих містах, як Дублін, Белфаст, Корк, Лондондеррі, Ґолвей і Лімерік, а також у містечках і селах перед сотнями, а іноді лише перед кількома слухачами. Його промови починалися спокійно («Я протестант з Ольстеру, який захищає суверенітет і визволення Ірландії з-під колоніального англійського ярма»), але, мірою того як він говорив, він збуджувався й закінчував на епічних нотах. Публіка майже завжди вітала його бурхливими оплесками.

Водночас він брав участь у складанні стратегічних планів для «Добровольців». Він був одним із тих керівників, які найбільше наполягали на тому, щоб надати рухові зброю, спроможну ефективно підтримати боротьбу за суверенітет, що, як він був переконаний, неминуче перейде з політичного плану до воєнних дій. Щоб озброїтися, бракувало грошей, і було вкрай необхідно переконати ірландців, залюблених у свободу, щоб вони щедро постачали грішми «Добровольців».

Ось так виникла ідея послати Роджера Кейсмента до Сполучених Штатів Америки, де ірландські громади мали економічні ресурси й могли збільшити свою допомогу під впливом публічної опінії. Хто зможе краще організувати там кампанію, як не ірландець, найвідоміший у світі? «Добровольці» вирішили обговорити цей проект із Джоном Дівоєм, лідером у Сполучених Штатах могутнього «Клану на Ґаел», що об’єднував численну ірландську націоналістичну громаду в Північній Америці. Дівой, народжений у Кіллі, графство Кілдар, був підпільним активістом від своїх юних літ, звинуваченим у тероризмі й осудженим на п’ятнадцять років в’язниці. Але відсидів він лише п’ять. Воював в Іноземному легіоні в Алжирі. У Сполучених Штатах заснував газету «Ґелік Америкен», у 1903 році, й налагодив тісні контакти з американським істеблішментом, завдяки чому «Клан на Ґаея» став політично впливовою організацією.

Поки Джон Дівой вивчав цю пропозицію, Роджер не припиняв пропаганду на користь ірландських «Добровольців» та їхнього озброєння. Він близько заприятелював із полковником Морисом Муром, генеральним інспектором «Добровольців», якого супроводжував у його мандрах по острову, перевіряючи, як відбуваються військові навчання й чи надійно заховані склади зброї. За наполяганням полковника Мура Роджера Кейсмента включили до головного штабу організації.

Кілька разів його посилали в Лондон. Там діяв підпільний комітет, очолюваний Алісою Стопфорд Ґрін, який, крім збирання грошей, організовував в Англії та кількох європейських країнах таємну купівлю рушниць, револьверів, гранат, кулеметів і набоїв і таємно переправляв до Ірландії. На тих лондонських вечірках у домі Аліси, де збиралися її друзі, Роджер довідався про те, що війна в Європі перестала бути простою можливістю, а перетворилася на неминучу реальність: усі політики й інтелектуали, які приходили на зустрічі в дім історички на Ґросвінор-роуд, вважали, що Німеччина вже вирішила розпочати війну, й запитували себе не про те, буде війна чи ні, а про те, коли вона вибухне.

Роджер переселився у квартал Малагіда, на північному узбережжі Дубліна, хоч через свої політичні мандри рідко ночував у власному помешканні. Незабаром по тому як він оселився там, «Добровольці» попередили його, що Ірландська королівська поліція відкрила проти нього справу й що її агенти стежать за ним. Це була ще одна причина, щоб він від їхав до Сполучених Штатів; там він принесе більше користі націоналістичному рухові, аніж у тому разі, якщо залишиться в Ірландії і його посадять за ґрати. Джон Дівой повідомив йому, що керівники «Клану на Ґаел» вітатимуть його приїзд. Усі вірили в те, що його присутність прискорить збирання коштів.

Він погодився, але затримував свій відїзд через проект, який був для нього великою ілюзією: святкування 23 квітня 1914 року битви під Клонтарфом, яка відбулася дев’ятсот років тому й у якій ірландці під проводом Браєна Бору завдали поразки англійцям. Мак-Нейл і Пірс підтримали його, але інші керівники вбачали в цій ініціативі лише втрату часу: навіщо витрачати сили на виставу з історичної археологи, коли актуальність набагато важливіша? Часу на те, щоб відвертати увагу на минувшину, не було. Цей проект так і не конкретизувався в реальні дії, як і ще одна ініціатива Роджера: що закликав організувати кампанію підписів із вимогою, аби Ірландія взяла участь в Олімпійських іграх своєю власного командою атлетів.

Поки готувався його від’їзд, він і далі виступав на мітингах, майже завжди разом із Мак-Нейлом і Пірсом, а іноді й з Томасом Мак-Донеґом. Він виступив на них у Корку, Ґолвеї, Кілкенні. На день Святого Патрисія він піднявся на трибуну в Лімеріку – то була найбільша маніфестація з тих, які він бачив у своєму житті. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Юніоністи Ольстеру, озброєні до зубів, влаштовували паради та маневри цілком відкрито, доходячи до таких крайнощів, що британський уряд мусив відреагувати, пославши більше солдатів і матросів на північ Ірландії. Потім відбувся заколот у Курраґу1, епізод, який справив великий вплив на політичні ідеї Роджера. Коли розпочалася мобілізація британських солдатів і матросів, щоб перешкодити можливому збройному виступові ольстерських ультра, генерал сер Артур Пейджит, верховний командувач збройних сил Ірландії, повідомив англійський уряд, що велика кількість британських офіцерів у Курраґу повідомили його, що якщо він накаже їм атакувати ольстерських Добровольців Едварда Карсона, вони вимагатимуть його відставки. Британський уряд поступився перед шантажем, і ніхто з тих офіцерів не був покараний.

Та подія зміцнила переконаність Роджера: Гоум-Рул ніколи не стане реальністю, бо, попри всі свої обіцянки, англійський уряд, чи то він складатиметься з консерваторів, чи з лібералів, ніколи його не затвердить. Джон Редмонд та ірландці, які вірили в автономію, спізнали розчарування раз і вдруге. Це не вихід для Ірландії. Ідеться не про що інше, як незалежність, і її ніколи не пощастить досягти по-доброму. Її можна видерти з рук окупантів лише політичними і збройними засобами, ціною великих жертв і великого героїзму, як закликають Пірс і Планкет. У такий спосіб домоглися свого визволення всі вільні народи Землі.

У квітні 1914 року до Ірландії приїхав німецький журналіст Оскар Шверінер. Він хотів написати репортаж про бідняків у Коннемарі. А що Роджер виявив таку активність, допомагаючи тому населенню, коли йому загрожувала епідемія тифу, то він захотів зустрітися з ним. Вони поїхали разом у ту місцевість, побували в рибальських селах, побували у школах та в амбулаторіях, які почали діяти. Потім Роджер переклав статті Шверінера для газети «Аєриш Індепендент». У розмовах із німецьким журналістом, який прихильно ставився до націоналістичних прагнень патріотів Ірландії, Роджер утвердився в думці, яка виникла в нього під час його подорожі в Берлін, що боротьбу за незалежність Ірландії треба поєднати з Німеччиною, якщо виникне збройний конфлікт між цією країною та Великою Британією. З таким могутнім союзником буде набагато більше можливостей здобути від Англії те, чого Ірландія зі своїми скромними засобами – пігмей проти велетня – не здобуде ніколи. У середовищі «Добровольців» цю ідею сприйняли добре. Вона не була цілком нова, проте наближення війни надало їй нової актуальності.

За цих обставин стало відомо, що ольстерські Добровольці Едварда Карсона спромоглися поставити своїм підпільним організаціям в Ольстері через порт Ларне 216 тонн зброї. Разом із тією зброєю, яку вони вже мали, ця додаткова кількість робила юніоністських ополченців набагато сильнішими, аніж Добровольці-націоналісти. Роджер мусив прискорити свій від’їзд до Сполучених Штатів Америки.

Він вирушив туди, але спочатку йому довелося провести до Лондона Еойна Мак-Нейла, який хотів зустрітися з Джоном Редмондом, лідером Ірландської парламентської партії. Попри всі невдачі, той був переконаний, що треба й далі домагатися автономії. Він захищав у розмові з ними добру волю британського ліберального уряду. Це був чоловік гладкий, проте надзвичайно рухливий, він розмовляв швидко, наче вистрілюючи слова з кулемета. Абсолютна впевненість у собі, яку він демонстрував, підсилила неприязнь, що її вже почував до нього Роджер Кейсмент. Чому він був такий популярний в Ірландії? Його теза про те, що автономію треба здобувати у співпраці й дружбі з Англією, мала підтримку серед більшості ірландців. Але Роджер був переконаний, що ця народна довіра до лідера Ірландської парламентської партії зменшуватиметься мірою того, як громадська думка бачитиме, що Гоум-Рул – це міраж, яким користується імперський уряд для того, щоб дурити ірландців, розслаблюючи їх та вносячи розкол у їхні ряди.

Найбільше під час цієї зустрічі роздратувало Роджера твердження Редмонда, що в тому випадку, якщо вибухне війна з Німеччиною, ірландці повинні битися разом з Англією, з міркувань принципу та стратегії: у такий спосіб вони здобудуть довіру англійського уряду та громадської думки, що гарантує їм майбутню автономію. Редмонд зажадав, щоб у виконавчому комітеті «Добровольців» було двадцять пять представників його партії, на що «Добровольці», в кінцевому підсумку, погодилися, щоб зберегти єдність. Але навіть ця поступка не змінила думку Редмонда про Роджера Кейсмента, якого він вважав «радикальним революціонером». Попри це, протягом своїх останніх тижнів перебування в Ірландії Роджер написав Редмондові два люб’язні листи, закликаючи його домагатися, щоб ірландці зберігали єдність попри їхні тимчасові розбіжності. Він запевняв його, що якщо Гоум-Рул стане реальністю, він перший підтримає його. Але якщо англійський уряд, з огляду на свою слабкість перед екстремістами з Ольстеру, так і не зможе запровадити автономію, націоналісти муситимуть обрати собі іншу альтернативу.

Роджер промовляв на мітингу «Добровольців» у Кушендані 28 червня 1914 року, коли надійшло повідомлення, що в Сараєво сербський терорист убив архігерцога Франца Фердинанда Австрійського. У ту мить ніхто не надав особливої уваги тій події, яка через кілька тижнів дала привід для розв’язання Першої світової війни. Свою останню промову в Ірландії Роджер виголосив у Карні ЗО червня. Він уже охрип від того, що стільки балакав.

Через сім днів він відплив потай із порту Глазго на кораблі «Касандра» – назва корабля, либонь, свідчила про те, що готує для нього майбутнє, – курсом на Монреаль. Він подорожував другим класом під вигаданим прізвищем. Крім того, він змінив одяг, який був завжди елегантний, а тепер надзвичайно скромний, змінив також обличчя, зробивши нову зачіску й зголивши бороду. Він прожив кілька спокійних днів, пливучи в морі після тривалої перерви. Під час плавання він здивовано відзначив, що біганина останніх місяців принесла йому ту користь, що його артритні болі послабилися. Він їх майже не відчував, а коли вони поверталися, то були набагато терпимішими, ніж раніше. У поїзді від Монреаля до Нью-Йорка він підготував звіт для Джона Дівоя та інших керівників товариства «Клан на Ґаел» про стан справ в Ірландії і про потребу «Добровольців» в економічній допомозі, щоб вони могли закупити зброю, бо політична ситуація розвивалася в такому напрямку, що насильство могло спалахнути в будь-яку мить. З другого боку, війна відкривала виняткову нагоду для прихильників ірландської незалежності.

Прибувши до Нью-Йорка 18 липня, Роджер оселився в «Белмонт-Готелі», скромному готелі, де зазвичай жили ірландці. У той самий день, коли він прогулювався однією з вулиць Манхеттена, відбулася його зустріч із норвежцем Ейвіндом Адлером Кристенсеном. Чи була та зустріч випадковою? Так йому здавалося тоді. Ані на мить йому не спало на думку, що вона могла бути спланована британською службою безпеки та шпіонажу, яка вже протягом кількох місяців стежила за кожним його кроком. Він був переконаний у тому, що заходи, до яких він удався, щоб виїхати з Глазго таємно, були достатніми. Він також не мав найменшої підозри в ті дні, яку катастрофу спричинить у його житті цей двадцятичотирирічний молодик, фізичний стан якого анітрохи не нагадував стан напівмертвого від голоду бродяги, яким він назвався. Попри його зношений одяг, він здався Роджерові найгарнішим і найпривабливішим чоловіком, якого він зустрічав у своєму житті. Поки він спостерігав, як той наминає сандвіч і п’є трунок, якими він його почастував, він почувався збентеженим, засоромленим, бо серце в нього калатало, а кров закипіла, як уже давно не закипала. Він, завжди такий обережний у своїй поведінці, такий суворий у дотриманні добрих манер, того полудня й того вечора кілька разів був готовий переступити через вимоги формальності й поступитися спокусі, яка штовхала його погладити ці мускулисті руки, покриті золотавим пушком, або обняти Ейвінда за його тонкий стан.

Довідавшись, що молодик не має де спати, він запросив його до свого готелю. Він винайняв для нього кімнатку на тому самому поверсі, де жив сам. Попри втому, яка накопичилася в ньому протягом тривалої подорожі, у ту ніч Роджер не склепив очей. Він тішився й страждав, уявляючи собі атлетичне тіло свого прекрасного друга, змореного сном, руде розкошлане волосся й витончене обличчя з ясними синіми очима, оперте на його лікоть, яке спало з розтуленими губами, показуючи свої досконалі білосніжні зуби.

Знайомство з Ейвіндом Адлером Кристенсеном схвилювало Роджера до такої міри, що наступного дня, під час своєї першої зустрічі з Джоном Дівоєм, із яким він мав обговорити дуже важливі справи, те обличчя й та постать знову й знову поверталися в його пам’ять, примушуючи його забути про маленький кабінет, де вони розмовляли, пригнічені спекою.

На Роджера справив велике враження старий і досвідчений революціонер, чиє життя здавалося авантюрним романом. Він здавався молодим і дужим у свої сімдесят два роки й демонстрував енергію, що заражала людей у своїх жестах, рухах і манері говорити. Роблячи нотатки у своєму записнику олівцем, кінчик якого він знову й знову змочував слиною, тицяючи його в рот, він вислухав звіт Роджера про потреби «Добровольців», не уриваючи його. Коли Роджер замовк, він поставив йому безліч запитань, вимагаючи уточнень. Роджер був неабияк здивований, що Джон Дівой так добре поінформований про все, що відбувалося в Ірландії, включно з тими подіями, які утримувалися у глибокій таємниці.

Він не був приязним чоловіком. Його озлобили роки, відбуті у в’язниці, життя та боротьба в умовах підпілля, але він уселяв довіру, не випадало сумніватися в тому, що це чоловік відвертий, чесний і наділений гранітними переконаннями. З тієї розмови та з тих, які відбувалися між ними протягом усього його перебування в Сполучених Штатах, Роджер зрозумів, що між його поглядами на те, що відбувалося в Ірландії, й поглядами Дівоя не було навіть міліметрової відстані. Джон також вважав, що вже пізно для автономії, що тепер єдиною метою для ірландських патріотів має стати державна незалежність їхньої країни. І збройні виступи будуть незамінним додатком до переговорів. Англійський уряд погодиться на переговори тільки тоді, коли внаслідок воєнних дій опиниться в такій складній ситуації, що надати незалежність Ірландії буде для Лондона меншим лихом. Коли вибухне ця неминуча війна, то спілка з Німеччиною буде життєво важлива для націоналістів: технічна та політична підтримка німців надасть багато більшої ефективності їхнім зусиллям. Джон Дівой повідомив йому, що в ірландській спільноті Сполучених Штатів немає одностайності в цьому питанні. Погляди Джона Редмонда також мають прихильників тут, хоч керівництво «Клану на Ґаел» підтримує Дівоя та Кейсмента.

Протягом наступних днів Джон Дівой познайомив його з більшістю керівників нью-йоркської організації, а також із Джоном Квінном та Вільямом Берке Кокрейном, двома впливовими північноамериканськими адвокатами, які допомагали ірландській справі. Обидва вони мали зв’язки у високих колах уряду та парламенту Сполучених Штатів.

Роджер помітив, що він справив добре враження на ірландські громади, й, за наполяганням Джона Дівоя, став промовляти на мітингах і зборах, щоб зібрати кошти. Його знали з його кампаній на користь аборигенів Африки та Амазонії, і його раціональні та емоційні промови доходили до широкої публіки. Після мітингів, на яких він виступав у Нью-Йорку, Філадельфії та інших містах східного узбережжя Сполучених Штатів, надходження збільшилися. Керівники «Клану на Ґаел» жартували, що завдяки його зусиллям вони стануть капіталістами. «Стародавній орден гіберніанців» запросив його виступити як головний оратор на найчисленнішому з тих мітингів, на яких Роджер виступав у Сполучених Штатах.

У Філадельфії він познайомився з ще одним із головних керівників націоналістів, що проживали у вигнанні, Джозефом Мак-Карриті, який тісно співпрацював із Джоном Дівоєм у «Клані на Ґаел». Вони саме перебували в його домі, коли надійшла звістка про успішне таємне розвантаження тисячі п’ятисот рушниць і десяти тисяч набоїв для «Добровольців» у місцевості Гаут. Ця новина спричинила вибух веселощів і була відсвяткована тостом. Але трохи згодом стало відомо, що під час того вивантаження виникла серйозна сутичка в Бейчелорс-Вок між ірландцями й британськими солдатами з полку Королівських шотландських прикордонників, у якій загинуло троє людей і близько сорока були поранені. Отже, війна почалася?

Майже в усіх своїх поїздках по Сполучених Штатах на збори організації «Клан на Ґаел» та на свої публічні виступи Роджер з’являвся в супроводі Ейвінда Адлера Кристенсена. Він рекомендував його як свого помічника й особу, гідну довіри. Він купив йому більш презентабельний одяг і просвітив його щодо ірландської проблематики, про яку, як сказав йому норвежець, він не знає анічогісінько. Він був неосвічений, але не дурний, і тримався вельми стримано й тактовно на зустрічах між Роджером, Джоном Дівоєм та іншими членами організації. Якщо присутність молодого норвежця й розбуджувала в цих людей недовіру, то вони тримали її при собі, бо не поставили Роджерові жодного недоречного запитання про його компаньйона.

Коли в серпні 1914 року вибухнув світовий конфлікт – 4 серпня Велика Британія оголосила війну Німеччині, – Кейсмент, Дівой, Джозеф Мак-Карриті та Джон Кітінґ, найвужче коло керівників «Клану на Ґаел», вирішили, що Роджер має поїхати до Німеччини. Він поїде туди як представник прихильників ірландської незалежності, що прагнуть увійти до стратегічної спілки, в якій уряд кайзера надаватиме політичну та військову допомогу «Добровольцям», а ті відкриють кампанію проти вербування ірландців до британського війська, до якого так закликали як юніоністи Ольстеру, так і послідовники Джона Редмонда. Цей проект був обговорений із невеликою кількістю керівників «Добровольців», такими як Патрик Пірс та Еойн Мак-Нейл, які схвалили його без вагань. Німецьке посольство у Вашингтоні, з яким «Клан на Ґаел» підтримував зв’язок, теж поставилося схвально до цих планів. Військовий німецький аташе, капітан Франц фон Папен, приїхав до Нью-Йорка і двічі зустрічався з Роджером. Він з ентузіазмом поставився до зближення між «Кланом на Ґаел», ІРБ та німецьким урядом. Проконсультувавшись із Берліном, він повідомив, що Роджер Кейсмент буде бажаним гостем у Німеччині.