Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера»[4]4
  Charrera – стрімнина (річки) (ісп.).


[Закрыть] й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів[5]5
  Окайни – індіанці в Перу.


[Закрыть] прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе – тобто латексу або каучуку, – який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів – негрів із Барбадосу, – які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.

Салданья Рока вважав, що начальники робили це з метою зразкового покарання, але також і для розваги. Їм подобалися такі розваги. Знущатися з людей, змагатися в жорстокості – то був порок, який вони розвинули в собі, так часто практикуючи шмагання, биття, тортури. Майже щоразу, коли напивалися, вони шукали привід для цієї кривавої гри. Салданья Рока цитував листа від адміністратора Компанії до Міґеля Флореса, начальника станції, докоряючи йому, що той «убиває індіанців задля спортивної розваги», знаючи, що робочих рук бракує, й закликаючи його вдаватися до таких заходів лише у випадку «необхідності». Відповідь Міґеля Флореса була промовистішою, ніж звинувачення: «Протестую, оскільки за останні кілька місяців на моїй станції померло лише близько сорока індіанців».

Салданья Рока перелічував різні види покарання для тубільців за їхні провини: шмагання, застосування колодок або «кобили», відтинання вух, носа, рук і ніг, навіть убивство. Людей вішали, стріляли, спалювали або топили в річці. На станції «Матансас», стверджував він, було більше останків індіанців, аніж на будь-якій іншій станції. Зробити точний підрахунок не було можливості, але кістки свідчили про сотні, а може, й тисячі жертв. Відповідальним за станцію «Матансас» був Армандо Норманд, молодик болівійсько-англійського походження, якому ледве виповнилося двадцять три роки. Він запевняв, що навчався в Лондоні. Його жорстокість стала пекельним міфом у середовищі індіанців-вітото, з яких він знущався немилосердно. На станції «Абіссінія» Компанія оштрафувала начальника Абелярдо Аґверо та його заступника Авґусто Хіменеса за те, що вони стріляли в індіанців, знаючи, що в такий спосіб безвідповідально приносили в жертву робочі руки, необхідні для виробництва.

Хоч ці країни й перебували так далеко одна від одної, проте, знову подумав Роджер Кейсмент, Конго й Амазонія були з’єднані однією пуповиною. Жахіття повторювалися там і тут, мало чим відрізняючись, натхнені прагненням до наживи та прабатьківським гріхом, які супроводжують людину від самого її народження, спонукаючи її до нескінченних виявів зла. Чи, може, існує ще якась причина? Чи, може, диявол виграв свою одвічну битву?

Завтра на нього чекав дуже напружений день. Консул виявив в Іквітосі трьох негрів родом із Барбадосу, які мали британське громадянство. Вони працювали протягом трьох років на каучукових плантаціях Арани й погодилися дати свідчення Комісії за умови, що їх негайно відправлять на батьківщину.

Хоч він спав дуже мало, проте прокинувся вдосвіта. Почував себе непогано. Умився, одягся, надів на голову британське сомбреро, узяв свій фотоапарат і вийшов із будинку консула, не побачившись ані з ним, ані зі слугами. Сонце зійшло над вулицею в безхмарному небі, й починалася спека. Опівдні Іквітос перетвориться на піч. На вулиці були люди й котився по рейках невеличкий, але дуже торохкотючий трамвай, пофарбований у червоний і синій кольори. Вряди-годи мандрівні індіанські торговці з китайськими рисами обличчя та жовтою шкірою, чиї руки й обличчя були розмальовані геометричними фігурами, пропонували йому фрукти, трунки, живих тварин – мавпочок, папуг і маленьких ящірок – або стріли, кувалди та духові рушниці. Багато барів і ресторанів повідкривалися ще вночі, але відвідувачів було мало. П’яні чоловіки вилежувалися під дахами з пальмового листя, а собаки нишпорили в купах сміття. «Це місто схоже на огидну й смердючу яму», – подумав він. Він пройшов чималий шлях немощеними вулицями, перетнувши Пласа-де-Армас, де впізнав префектуру, й звернув на набережну з кам’яним парапетом, чудовий бульвар для прогулянок, із якого можна було милуватися прегарною річкою з її плавучими островами, й було видно, як у далечі виблискує на сонці низка високих дерев, що стояли на протилежному березі. У кінці набережної, там, де вона зникала під густим гіллям і починався схил, зарослий деревами, біля підніжжя якого була пристань, він побачив кількох хлопців, босих і в коротеньких штанцях, які заганяли в землю кілки. На головах у них були паперові капелюшки, щоб захиститися від сонця.

Вони здавалися не просто індіанцями, а індіанцями цивілізованими. Один із них, якому, схоже, не було ще двадцятьох років, мав гармонійний торс, його м’язи округлялися за кожним ударом молота. Після хвилинного вагання Роджер підійшов до нього з фотоапаратом.

– Ви дозволите мені сфотографувати вас? – запитав він португальською мовою. – Я заплачу вам.

Хлопець дивився на нього, нічого не розуміючи.

Він двічі повторив прохання своєю поганою іспанською мовою, поки нарешті хлопець усміхнувся. Потім сказав кілька слів іншим, яких Роджер не зрозумів. Нарешті обернувся до нього й запитав, клацнувши пальцями:

– Скільки?

Роджер понишпорив у кишенях і витяг жменю монет. Очі хлопця стали роздивлятися їх, рахуючи.

Він зробив кілька знімків під сміх і глузування його друзів, попросивши, щоб той скинув капелюха з паперу, підняв руки, напружив м’язи, став у позу дискобола. Щоб поставити його в таку позу, він мусив на мить доторкнутися до руки хлопця. Відчув, що долоні в нього спітніли від нервів і спеки. Він перестав знімати, коли побачив, що оточений обшарпаними хлопчиськами, які дивилися на нього як на якогось рідкісного звіра. Віддав хлопцеві монети й поквапно повернувся до консульства.

Його друзі з Комісії, сидячи за столом, снідали з консулом. Він приєднався до них, пояснивши їм, що завжди починає день із доброї прогулянки. Поки пив каву, водянисту й нудотно-солодку, містер Стірс розповів йому, хто такі ті негри родом із Барбадосу. Він визнав за потрібне попередити членів

Комісії, що всі троє працювали в Путумайо, але зрештою посварилися з Компанією Арани. Вони вважали, що Перуанська Амазонська компанія обдурила й обшахрувала їх, і тому їхні свідчення будуть забарвлені роздратуванням і досадою. Консул запропонував, щоб барбадосці не з’являлися перед усіма членами Комісії водночас, боПвони можуть злякатися й не розкрити рота. Тому вони вирішили говорити з ними по двоє або по троє.

Роджер Кейсмент утворив пару із Сеймуром Беллом, котрий, як і слід було сподіватися, через короткий час після початку інтерв’ю з першим барбадосцем, пославшись на свою проблему зі зневодненням, сказав, що почуває себе зле, й пішов, залишивши його наодинці з колишнім наглядачем Компанії Арани.

Його звали Епонім Томас Кемпбел, і він точно не знав, скільки йому років, хоч і був певен, що не більше як тридцять п’ять. Це був негр із довгим кучерявим волоссям, у якому блищало кілька сивих волосин. На ньому була злиняла блуза, розстебнута на грудях до самого пупа, холоші штанів із грубої тканини, зав’язаних на поясі мотузкою, діставали йому лише до литок. Він був босий, і його величезні ступні з широкими нігтями й багатьма струпами здавалися витесаними з каменю. Його англійська мова була наповнена розмовними виразами, які Роджерові було не так легко зрозуміти. Іноді він домішував до цієї розмовної мови португальські та іспанські слова.

Намагаючись говорити якомога простішою мовою, Роджер запевнив барбадосця, що його свідчення буде конфіденційним і в жодному разі ніхто не знатиме про те, що він тут розповість. Він навіть не збирався нічого записувати, мав намір вислухати його усно. Лише попросив, щоб той правдиво розповів йому про те, що відбувається в Путумайо.

Вони сиділи на невеличкій терасі, що прилягала до спальні Кейсмента, й на столику перед лавою, на якій вони сиділи обидва, стояв глек із соком папаї та дві склянки. Епоніма Томаса Кемпбела найняв на службу близько семи років тому в Бриджтауні, столиці Барбадосу, разом із вісімнадцятьма його земляками сеньйор Лісардо Арана, брат дона Хуліо Сесара, працювати наглядачем на одній зі станцій у Путумайо. Й уже тоді почався обман, бо коли з ним уклали контракт, то ніхто йому не сказав, що добру частину свого часу доведеться присвячувати «набігам».

– Поясніть мені, що таке «набіги», – запитав Кейсмент.

Це означало вирушати на ловитву індіанців по їхніх селах, щоб примусити їх збирати каучук на землях Компанії. Усіх, на кого вони натрапляли: вітото, окаймів, муйнанів, нонуя, андоків, ресіґаро або бора. Бо всі вони без винятку не хотіли збирати каучук. Доводилося примушувати їх силоміць. «Набіги» вимагали тривалих експедицій і часто були марними. Вони приходили в село, а село було порожнє. Його жителі повтікали. А бувало й так, що, на щастя, вони захоплювали їх у селі. Вони стріляли, щоб налякати їх і відбити в них охоту захищатися, проте аборигени захищалися своїми мачете та духовими рушницями. Спалахувала справжня битва. Після чого вони гнали їх, наче худобу, з мотузками на шиї, гнали всіх, хто був спроможний іти, чоловіків і жінок. Найстарших і новонароджених залишали, щоб вони не гальмували перехід. Епонім ніколи не вдавався до тих невиправдано жорстоких заходів, які полюбляв Армандо Норманд, хоч і працював під його керівництвом протягом двох років у «Матансасі», де сеньйор Норманд був управителем.

– Невиправдано жорстоких заходів? – урвав його Роджер. – Наведіть кілька прикладів.

Епонім, збентежений, засовався на лаві. Його великі очі танцювали в білих очницях.

– Сеньйор Норманд мав свої крайнощі, – промурмотів він, відводячи погляд від співрозмовника. – Коли хтось поводився погано. Одне слово, поводився не так, як сподівалися від нього. Він топив його дітей у річці, наприклад. Сам же він їх і топив. Власними руками, я хочу сказати.

Він зробив паузу й пояснив, що ексцентричні витівки сеньйора Норманда примушували його нервувати. Від такої екстравагантної особи можна було сподіватися чого завгодно, наприклад, що якогось дня йому заманеться випустити всю обойму в того, хто стоятиме до нього найближче. Тому він попросив, щоб його перевели працювати на іншу станцію. Коли його перекинули на станцію «Останній притулок», де начальником був сеньйор Альфредо Монт, Епонім став спати спокійніше.

– Вам доводилося вбивати індіанців під час виконання своїх обов’язків?

Роджер побачив, що очі барбадосця подивилися на нього, ковзнули вбік і знову подивилися на нього.

– Я мусив виконувати свою роботу, – зізнався він, стенувши плечима. – Роботу наглядачів і «хлопців», яких називають також «розумниками». У Путумайо проливається багато крові. Люди зрештою звикають до всього. Убивати або помирати – таке там життя.

– Ви скажете мені, скількох людей довелося вам убити, сеньйоре Томас?

– Я ніколи їх не рахував, – швидко відповів Епонім. – Я робив ту роботу, яку мусив робити. Я добре її виконував. Тому я вважаю, що Компанія повелася несправедливо зі мною.

Він скотився до тривалого й плутаного монологу, в якому звинувачував своїх колишніх роботодавців. Його звинуватили в тому, що він скомпрометував себе, продавши півсотні вітото на каучукову плантацію колумбійців, сеньйорів Іріарте, з якими Компанія сеньйора Арани завжди воювала за робочі руки. Це брехня. Епонім клявся та божився, що він не мав нічого спільного зі зникненням тих вітото з «Останнього притулку», котрі, як стало згодом відомо, опинилися на плантаціях колумбійців. Хто їх продав насправді, так це начальник станції Альфредо Монт. Чоловік жадібний і скупий. Щоб приховати свою провину, він звинуватив у ній і Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Брехня й наклеп. Але Компанія йому повірила, й усім трьом наглядачам довелося втікати. Їм довелося подолати тяжкі труднощі, перш ніж пощастило дістатися до Іквітоса. Начальники Компанії там, у Путумайо, віддали наказ «розумникам» убити трьох барбадосців там, де вони їх зустрінуть. Тепер Епонім та його товариші живуть в убогості та перебиваються випадковими заробітками. Компанія відмовилася оплатити їм квитки для повернення на Барбадос. Їх звинуватили в тому, що вони покинули роботу, й суддя Іквітоса, звичайно ж, визнав справедливими претензії фірми Арани.

Роджер пообіцяв йому, що британський уряд посприяє поверненню на батьківщину його та його товаришів, позаяк вони британські громадяни.

Він упав, виснажений, на своє ліжко відразу по тому, як попрощався з Епонімом Томасом Кемпбелом. Він укрився потом, усе тіло йому боліло, і він відчував, як потроху змагає його хвороба, як поширюється вона, переходячи з органу на орган, з голови до ніг. Конго. Амазонія. То невже немає межі для людських страждань? Світ кишить такими анклавами дикунства, який чекає його в Путумайо. Скільки їх? Сотні, тисячі, мільйони? Чи можна завдати поразки цій гідрі? їй відрубують голову в одному місці, а вона з’являється в іншому, ще кривавіша й бридкіша. Зрештою він заснув.

Йому приснилася мати в одному з озер Велсу. Лагідні промені сонця пробивалися крізь листя високих дубів, і, тремтячи від збудження, він побачив, як перед ним з’явився мускулистий хлопець, якого він сьогодні вранці фотографував на пристані в Іквітосі. Що він робив у тому велському озері? Чи то було ірландське озеро, в Ольстері? Стрункий силует Анни Джефсон зник. Його тривога пояснювалася не смутком і жалістю, які породила в ньому поневолена людність у Путумайо, а відчуттям, що хоч він і не бачить її, Анна Джефсон мандрує околицями, дивлячись на нього з-поза вершин високих дерев. Його страх, проте, не пом’якшило дедалі сильніше збудження, з яким він дивився, як наближається до нього хлопець із Іквітоса. Торс у нього був забризканий водою озера, з якого він виринув, наче озерний бог. За кожним кроком його м’язи підстрибували, а на його обличчі була зухвала усмішка, від якої він здригався й тремтів уві сні. Коли прокинувся, то з огидою виявив, що в нього виверглося сім’я. Він помився й перевдягнув штани й труси. Він відчував сором і невпевненість у собі.

Він зустрівся з членами Комісії, приголомшеними тими свідченнями, які вони одержали від барбадосців Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Колишні десятники дали не менш брутальні свідчення, ніж Епонім дав Роджерові Кейсменту. Найбільше їх жахало те, що як Дейтон, так і Симбад були насамперед одержимі тим, щоб довести свою непричетність до продажу тих кількох десятків вітото на колумбійські каучукові плантації.

– Вони анітрохи не переймаються ні шмаганням, ні каліченням, ні вбивствами, – повторював ботанік Волтер Фолк, що, здавалося, не мав уявлення, до якого лиха може довести людину жадібність. – Усі ті жахіття здавалися їм чимось найприроднішим у світі.

– Я не зміг дослухати до кінця все свідчення Симбада, – признався Генрі Філґалд. – Мусив вибігти з кімнати, щоб виблювати.

– Ви всі читали документацію, яку надав нам ФорінОфіс, – нагадав їм Роджер Кейсмент. – Ви думали, що звинувачення Салданы Рока та Гарденберга – чисті фантазії?

– Не фантазії, але перебільшення, – відповів йому Волтер Фолк.

– Після цього аперитиву я запитую себе, що ми побачимо в Путумайо, – сказав Луїс Барнес.

– Вони вжили застережних заходів, – припустив ботанік. – Вони покажуть нам прикрашену картину.

Консул урвав їхню розмову, повідомивши, що сніданок подано. Крім нього, – він з апетитом поїв риби із пальмовим салатом, загорнутої в листя маїсу, – члени комісії ледве доторкнулися до їжі. Вони мовчали, поглинуті спогадами про свої недавні інтерв’ю.

– Ця подорож буде спусканням до пекла, – проголосив Сеймур Белл, який щойно приєднався до групи. Він обернувся до Роджера Кейсмента. – Ви вже крізь це пройшли. Ви зможете вижити.

– Рани так швидко не затягуються, – не погодився з ним Роджер.

– Не переживайте так, панове, – намагався підняти їм дух містер Стірс, який снідав із почуттям гумору. – Після доброї лоретанської сієсти ви відразу почуєте себе краще. Спілкування з начальниками Перуанської Амазонської компанії буде для вас приємнішим, ніж із неграми, ось побачите.

Замість лягти спати під час сієсти Роджер, сівши за маленький круглий столик у своїй спальні, записав до свого нотатника все, що пам’ятав зі своєї розмови з Епонімом Томасом Кемпбелом, і туди ж таки записав резюме свідчень, які члени Комісії взяли в інших двох барбадосців. Потім на окремому аркуші занотував запитання, які мав намір поставити увечері префектові Рею Ламі та управителю Компанії Пабло Сумаеті, котрий, як відкрив йому містер Стірс, був зятем Хуліо С. Арани.

Префект прийняв Комісію у своєму кабінеті й запропонував їм по кухлю пива, фруктові соки та каву у філіжанках. Він звелів принести крісла й роздав їм кілька віял із соломи, щоб вони могли обмахуватися ними, захищаючись від спеки. Префект мав на собі ті самі штани для верхової їзди та чоботи, в яких був присутній на вчорашньому вечорі, але тепер уже на ньому не було піджака з вишивкою, а лише жакет із білого льону й сорочка, застебнута до самої шиї на російський манір. Він мав імпозантний вигляд зі своїми сивими скронями та елегантними манерами. Сказав їм, що має досвід дипломатичної служби. Кілька років він служив у Європі й очолив цю префектуру на особисте прохання президента республіки – він показав його фотографію на стіні, маленького й елегантного чоловічка, вдягненого у фрак і з котелком на голові, зі стрічкою на грудях – Ауґусто Б. Леґію.

– Який через моє посередництво передає вам свої найщиріші вітання, – додав він.

– Як добре, що ви розмовляєте англійською мовою і ми можемо обійтися без перекладача, сеньйоре префект, – відповів йому Кейсмент.

– Я розмовляю по-англійському дуже погано, – з кокетливою скромністю урвав його Рей Лама. – Вам доведеться бути поблажливими.

– Уряд Великої Британії шкодує, що його звернення до уряду президента Леґії здійснити розслідування з приводу звинувачень проти порушення людських норм і законів працівниками Перуанської Амазонської компанії залишилося без відповіді.

– Нині відбувається судове розслідування, сеньйоре Кейсмент, – урвав його префект. – Мій уряд не потребував підказки від уряду Його Величності, щоб розпочати його. Для цього процесу призначений спеціальний суддя, який уже вирушив в Іквітос. Це визначний магістрат, суддя Карлос А. Валькарсель. Вам відомо, що відстань між Лімою та Іквітосом величезна.

– Але в такому разі навіщо посилати сюди суддю з Ліми? – втрутився до розмови Луїс Барнес. – Хіба немає суддів в Іквітосі? Учора під час вечері, на яку ви нас запрошували, ви нам відрекомендували кількох магістратів.

Роджер Кейсмент помітив, що Рей Лама скинув на Барнеса жалісним поглядом – так дивляться на дитину, яка ще не досягла розумного віку, або на людину, що втратила глузд.

– Це в нас розмова конфіденційна, чи не так, сеньйори? – нарешті запитав він.

Усі кивнули головами. Префект ще трохи повагався, перш ніж відповісти.

– Те, що мій уряд посилає суддю з Ліми, аби розслідувати цю справу, свідчить про його щире прагнення розв’язати проблему, – пояснив він. – Набагато легше було б доручити справу місцевому судді. Але в такому випадку...

Він замовк, ніби збентежений.

– Хто вміє слухати, тому не треба зайвих слів, – додав він.

– Ви хочете сказати, що жоден суддя в Іквітосі не наважиться виступити проти Компанії сеньйора Арани? – обережно запитав Роджер Кейсмент.

– Тут ми маємо не культурну Англію з її процвітанням, сеньйори, – сумно промурмотів префект. Він узяв склянку з водою й спорожнив її одним ковтком. – Якщо людині треба кілька місяців, щоб приїхати сюди з Ліми, то платня суддів, представників влади, військових, чиновників затримується ще надовше. А буває й так, що не приходить ніколи. І на що жити цим людям, які чекають, коли прийде їхня платня?

– Зі щедрот Перуанської Амазонської компанії? – припустив ботанік Волтер Фолк.

– Не вкладайте в мої уста слова, які я не говорив, – заперечив Рей Лама, піднявши руку. – Компанія сеньйора Арани виплачує чиновникам гроші у вигляді позики. Ці суми принципово мають бути повернуті з поміркованими відсотками. Це не подарунок. І не підкуп, це почесний договір із державою. Але навіть за таких обставин судді, які виживають завдяки таким позикам, не можуть бути неупередженими, коли йдеться про Компанію сеньйора Арани. Ви мене розумієте, правда ж, розумієте? Уряд послав суддю з Ліми для того, щоб він здійснив тут цілком незалежне розслідування. Хіба це не найпереконливіше свідчення того, що уряд сповнений рішучості з’ясувати істину?

Члени Комісії пили воду або пиво зі своїх склянок, збентежені й деморалізовані. «Скільки з них шукатимуть тепер будь-який привід, щоб повернутися до Європи?» – подумав Кейсмент. Вони нічого такого, безперечно, не передбачали. За винятком, можливо, Луїса Барнеса, який жив у Африці, інші не мали найменшого уявлення, що в решті світу не все відбувається так само, як у Британській імперії.

– Чи є представники влади в тому регіоні, який ми збираємося навідати? – запитав Роджер.

– Крім інспекторів, яких посилають туди після смерті єпископа, немає нікого, – сказав Рей Лама. – То дуже віддалений регіон. Лише кілька років тому там була первісна сельва, населена лише дикими племенами. Яких представників влади міг послати туди уряд? І навіщо? Щоб їх там пожерли канібали? Якщо тепер там відбувається комерційна діяльність, є робота, якісь початки модерного життя, то це повністю заслуга Хуліо С. Арани та його братів. Ви повинні це також узяти до уваги. Вони були першими, хто підкорив ті перуанські землі для Перу. Якби не Компанія, то все Путумайо було б уже захоплене Колумбією, яка претендує на той регіон. Ви не повинні брати до уваги цей аспект, сеньйори. Путумайо – не Англія. Це світ усамітнений, далекий, де живуть погани, які, коли в них народжуються близнюки або діти з певними фізичними каліцтвами, топлять їх у річці. Хуліо Арана був першопроходцем, він доставив туди кораблі, ліки, католицьку релігію, одяг, іспанську мову. Зловживання треба карати, в цьому немає сумніву. Але не забувайте, що йдеться про землю, яка розбуджує жадібність. Вам не здається дивним, що у звинуваченнях сеньйора Гарденберга усі перуанські добувачі каучуку зображені страховищами, а колумбійці – архангелами, що наповнені співчуттям до тубільців? Я читав статті в журналі «Труто. Вам вони не здалися дивними? Як могло статися, що колумбійці, які прагнуть захопити ці землі, зустріли захисника в особі сеньйора Гарденберга, який бачить насильство і зловживання лише серед перуанців і не виявив жодного подібного випадку серед колумбійців. Він працював, перш ніж приїхати до Перу, на залізниці колумбійського департаменту Каука, не забувайте. Можливо, він просто шпигун?

Він засапався, перевтомлений, і перехилив ковток пива. Подивився по черзі на кожного, ніби хотів запитати: «Очко на мою користь, ви згодні?»

– Шмагання, калічення, насильство, вбивства, – промурмотів Генрі Філґалд. – То ви це називаєте принести в Путумайо модерне життя, сеньйоре префект? Не тільки Гарденберг давав свідчення. Їх давав також Салданья Рока, ваш співвітчизник. Троє наглядачів із Барбадосу, яких ми допитали сьогодні вранці, підтвердили ці жахіття. Вони визнають, що й самі їх чинили.

– Тоді їх треба було покарати, – заявив префект. – І їх би покарали, якби в Путумайо були судді, поліція, представники влади. Але зараз там немає нічого, крім варварства. Я не намагаюся захищати нікого. Нікого не виправдовую. Їдьте туди. Побачте все на власні очі. Судіть самі. Мій уряд міг заборонити вам в’їзд на територію Перу, бо ми суверенна держава, й Велика Британія не повинна втручатися в наші внутрішні справи. Проте він цього не зробив. Навпаки, мені було дано інструкції всіляко сприяти вашій діяльності. Президент Леґія – великий шанувальник Англії, сеньйори. Він прагне, щоб Перу одного дня стало великою країною, як та, в якій живете ви. Тому ви й тут, вільні поїхати куди завгодно і розслідувати все, що вам заманеться.

Полив дощ як із відра. Світло потьмяніло, а величезні краплі так торохтіли по цинковому даху, що, здавалося, дах обвалився і струмені зливи тепер поливали їх. Обличчя Рея Лами набуло меланхолійного виразу.

– Я маю дружину й четверо дітей, яких палко люблю, – сказав він із сумною усмішкою. – Ось уже рік, як я з ними не бачився, й одному Богові відомо, чи мені вдасться побачити їх іще. Та коли президент Леґія попросив мене, щоб я подався послужити своїй країні в цей далекий закуток світу, я не вагався жодної хвилини. Я не для того приїхав сюди, щоб захищати злочинців, сеньйори. Навпаки. Я тільки вас прошу, аби ви зрозуміли, що набагато важче працювати, торгувати, розвивати промисловість у самому серці Амазонії, аніж робити те саме в Англії. Якщо одного дня наша сельва досягне того самого рівня життя, який ви маєте тепер у Західній Європі, то це станеться завдяки таким людям, як Хуліо Сесар Арана.

Вони ще довго перебували в кабінеті префекта. Вони ставили йому багато запитань, і він відповідав на всі, іноді досить ухильно, а іноді з брутальною відвертістю. Роджер Кейсмент не міг скласти чіткого уявлення про цього персонажа. Іноді він здавався йому циніком, який грає роль, а іноді добрим чоловіком, що на ньому лежала тяжка відповідальність, від якої він намагався звільнитися в найшляхетніший спосіб. Одне було очевидно: Рей Лама знав, що жахіття існують, і вони не подобалися йому, проте його робота вимагала від нього, щоб він применшував їх, як міг.

Коли вони попрощалися з префектом, дощ перестав. З дахів досі капали краплі води, повсюди блищали калюжі, в яких плюскотіли жаби, а повітря наповнилося мухами та москітами, які боляче жигали їх своїми укусами. З похиленими головами, мовчки вони рушили до Перуанської Амазонської компанії, великого особняка, накритого простою та кольоровою черепицею, у парадних дверях якого їх чекав головний управитель Компанії Пабло Сумаета, в якого вони мали взяти останнє інтерв’ю в той день. Їм залишалося кілька хвилин, і вони завернули на великий майдан, що називався Пласа-де-Армас. З цікавістю подивилися на металеву споруду інженера Густава Ейфеля, що виставляла свої залізні ребра негоді, як скелет допотопного страховища. Навколишні бари й ресторани були вже відкриті, й музика та гамір оглушували Іквітос.

Будинок Перуанської Амазонської компанії на вулиці Перу за кілька метрів від Пласа-де-Армас був найбільшою і найміцнішою будівлею Іквітоса. Стіни цієї двоповерхової споруди, побудованої з цементу та металевих планок, були пофарбовані у світло-зелений колір, а в прилеглому приміщенні контори Пабло Сумаети, де він їх прийняв, був вентилятор із широкими дерев’яними лопатями. Підвішений під самою стелею, він не ворушився, чекаючи, коли увімкнуть електрику. Попри палючу спеку, сеньйор Сумаета, якому, певно, було близько п’ятдесяти років, мав на собі темний костюм із химерною камізелькою, краватку й блискучі черевики. Він церемонно потиснув кожному руку й у всіх запитав іспанською мовою, позначеною співучим амазонським акцентом, яку Роджер Кейсмент навчився розуміти, чи вони добре оселилися, чи Іквітос був гостинним до них, чи потребують вони чогось. Звертаючись до кожного, він також повторив, що він одержав по телеграфу наказ із Лондона, який особисто передав йому сеньйор Хуліо Сесар Арана, щоб він зробив усе можливе для успіху їхньої місії. Згадавши ім’я Арани, управитель Перуанської Амазонської компанії уклонився в бік великого портрета, який висів на одній зі стін.

Поки слуги-індіанці, босі й у білих сорочках, розносили трунки, Кейсмент протягом якоїсь миті роздивлявся серйозне, квадратне, темне обличчя з проникливими очима господаря Перуанської Амазонської компанії. Голова сеньйора Арани була накрита французьким головним убором (беретом), а його костюм, здавалося, був пошитий одним із першокласних паризьких кравців, чи, можливо, кравцем із лондонської вулиці Сейвіл-роуд. Чи правда, що цей усемогутній король каучуку, який володів палацами в Біаріці, Женеві та садами на лондонській вулиці Кенсинґтон-роуд, розпочав свою кар’єру, продаючи солом’яні сомбреро на вулицях Ріохи, села, загубленого в амазонській сельві, де він народився? Його погляд виражав заспокоєне сумління й велике задоволення собою.

Пабло Сумаета через перекладача повідомив їм, що в їхнє розпорядження надається найкращий корабель Компанії «Ліберал». Він призначив їм капітана, що має найбільший досвід плавання по річках Амазонії, який підібрав собі команду з найкращих матросів. Проте навіть за таких обставин плавання до Путумайо буде для них важким і вимагатиме жертв. Вони відпливуть через вісім або десять днів, залежно від погоди. І перш ніж будь-хто з членів Комісії встиг поставити йому запитання, він поквапився підійти до Роджера Кейсмента й передав йому купу паперів, складених у течку.

– Я підготував вам цю документацію, щоб звільнити вас від однієї з ваших турбот, – пояснив він. – Тут зібрано розпорядження Компанії адміністраторам, начальникам, заступникам начальників і наглядачам станцій у тому, що стосується ставлення до персоналу.

Сумаета приховував свою нервозність, намагаючись говорити голосно й жестикулюючи. Показуючи папери з текстами, печатками та підписами, він перелічував те, що в них містилося, промовляючи та вимахуючи руками, немов промовець на майдані:

– Сувора заборона карати фізичними покараннями тубільців, їхніх дружин, дітей та родичів і ображати їх словом або діями. Суворо вичитувати їм, коли припустяться помилки, яку можна довести. У разі тяжкої провини вони можуть бути оштрафовані або звільнені з роботи. Якщо їхня провина має злочинний характер, то їх передають найближчим компетентним органам влади.