Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц)

Він пригадав тривалі прогулянки навколо табору Лімбурґ або вулицями Берліна, у які вони вирушали з Монтейтом іноді холодними блідими світанками, а іноді в сутінки та в першій темряві ночі, знову й знову з одержимістю говорячи про Ірландію. Попри дружбу, яка виникла між ними, він ніколи не домігся, щоб Монтейт ставився до нього з тією нефамільярністю, з якою ставляться до друга. Капітан завжди звертався до нього як до політичного і військового керівника, відступаючи йому правий бік стежки, відчиняючи перед ним двері, підсовуючи йому крісла й перед тим і після того, як потиснути йому руку, клацаючи підборами й по-військовому прикладаючи пальці руки до кашкета.

Капітан Монтейт уперше почув про Ірландську бригаду, яку намагався сформувати Роджер Кейсмент у Німеччині, від Тома Кларка, потаємного лідера ІРБ та ірландських «Добровольців», і відразу зголосився працювати з ним. Монтейт тоді був висланий у Лімерік британською армією як покарання за те, що він, як було викрито, таємно навчав «Добровольців» військової справи. Том Кларк порадився з іншими керівниками, й пропозицію Монтейта було прийнято. Його подорож, як Монтейт потім розповів Роджерові з усіма цікавими подробицями, коли вони зустрілися в Німеччині, мала не менше лихих пригод, ніж авантюрний роман. У супроводі своєї дружини, щоб приховати політичну мету своєї мандрівки, Монтейт відплив із Ліверпуля до Нью-Йорка у вересні 1915 року. Там керівники ірландських націоналістів віддали його до рук норвежця Ейвінда Адлера Кристенсена (згадавши про нього, Роджер відчув, як у нього перевертається шлунок), який у порту Гобокен нишком посадив його на судно, яке незабаром відпливало до Кристианії, столиці Норвегії. Дружина Монтейта залишилася в Нью-Йорку. Кристенсен посадив його на борт «зайцем», часто перекидаючи з каюти до каюти і примушуючи його годинами сидіти в нужниках корабля, куди норвежець приносив йому воду та їжу. Судно було затримане Королівським флотом на середині свого шляху. Цілий загін англійських матросів піднявся на борт і пильно перевірив документи в команди та в пасажирів, шукаючи шпигунів. Протягом п’ятьох днів, поки англійські матроси залишалися на кораблі, Монтейт переходив з однієї схованки в іншу – що були іноді такими незручними, він міг принишкнути в клозеті під ганчір’яним накриттям або пірнути в діжку зі смолою – і не був спійманий. Зрештою він таємно висадився в порту Кристианії. Потім перейшов через шведський і данський кордон, ця подорож була не менш авантюрною, він кілька разів мусив перевдягатися, один раз жінкою, і зрештою добувся до Німеччини. Коли нарешті потрапив до Берліна, то з’ясувалося, що начальник, під чиїм керівництвом він мав служити, Роджер Кейсмент, лежить хворий у Баварії. Він не став гаяти жодної хвилини, негайно сів на поїзд й, увійшовши до баварського готелю, в якому лежав хворий Роджер, відрекомендувався йому такою фразою: «Це найщасливіша хвилина в моєму житті, сер Роджер».

Кейсмент пригадував, що лише одного разу він не зійшовся поглядами з капітаном Монтейтом, це було якось надвечір у військовому таборі Цоссен, після того як Кейсмент промовляв до солдатів Ірландської бригади. Вони випили по філіжанці чаю у винному погребі, коли Роджер із якоїсь причини, про яку він не пам’ятав, згадав про Ейвінда Адлера Кристенсена. Обличчя капітана скривилося в гримасу огиди.

– Я бачу, ви не зберегли доброго спогаду про Кристенсена, – жартівливо промовив Роджер. – Ви сердиті на нього за те, що він перевіз вас із Нью-Йорка до Кристианії «зайцем»?

Монтейт не усміхнувся. Його обличчя залишалося дуже серйозним.

– Ні, сер, – процідив він крізь зуби. – Не за те.

– А за що ж тоді?

Монтейт завагався, схоже, він почував себе ніяково.

– Бо я ніколи не сумнівався в тому, що цей норвежець був шпигуном британської розвідки.

Роджер пригадав, що ця фраза справила тоді на нього ефект удару кулаком під дих.

– Ви маєте якийсь доказ, що він ним був?

– Ніякого, сер. Це чисте передчуття.

Кейсмент висварив його й наказав йому, щоб він більше не висловлював таких припущень, не маючи доказів. Капітан пробелькотів слова пробачення. Тепер Роджер віддав би все на світі, щоб побачити Монтейта бодай на мить і попросити в нього пробачення за те, що він колись його висварив. «Ви мали цілковиту слушність, мій любий друже. Ваша інтуїція була нехибною. Ейвінд виявився чимось гіршим, аніж шпигун. Він справжній демон. А я був безпорадним і наївним придурком, коли повірив у нього».

Ейвінд був ще однією з великих помилок на цьому останньому етапі його життя. Кожен, хто не був би «великою дитиною», як одного разу назвали його Аліса Стопфорд Ґрін і Герберт Ворд, відчув би щось підозріле в тій манері, з якою це втілення Люцифера увійшло в його життя. Тільки не Роджер. Він вірив у випадкову зустріч, у чари випадку.

Це сталося в липні 1914 року, того самого дня, коли Роджер прибув до Нью-Йорка, щоб популяризувати ірландських «Добровольців» між ірландськими спільнотами Сполучених Штатів, знайти в них підтримку та зброю й зустрітися з націоналістичними лідерами північноамериканської філії ІРБ, що існувала під назвою «Клан на Ґаел», ветеранами національної боротьби Джоном Дівоєм і Джозефом Мак-Карриті. Він вийшов прогулятися по Манхеттену, втікаючи з вологої й гарячої кімнати готелю, напеченої нью-йоркським літом, коли йому зустрівся юнак, рудий і стрункий, наче бог вікінгів, чия врода, чари та невимушеність негайно його спокусили. Ейвінд був високий, атлетичний, його хода відзначалася котячою грацією, погляд синіх очей був глибоким, а усмішка – водночас архангельською і лукавою. Він не мав жодного цента й дав це зрозуміти з комічною гримасою, вивернувши свої глибокі й порожні кишені. Роджер запросив його випити пива й чогось поїсти. Й повірив усьому тому, про що розповів йому норвежець: йому двадцять чотири роки, а вже в дванадцять він утік зі свого дому в Норвегії. Подорожуючи «зайцем», добувся до Глазго. Відтоді працював кочегаром на скандинавських та англійських кораблях на всіх морях світу. Тепер, застрягши в Нью-Йорку, він намагався виживати, як міг.

І Роджер усьому повірив! Тепер, скрутившись від болю на своїй вузькій тюремній койці, він мусив витерпіти ще один зі спазмів у шлунку, які перехоплювали йому подих. Вони примушували його переживати хвилини великої нервової напруги. Він ледве стримував бажання заплакати. Щоразу, коли йому випадало пожаліти себе й відчути пекучий сором за себе, очі йому наповнювалися слізьми й він почувався пригніченим до нудоти. Він ніколи не був людиною сентиментальною, схильною виставляти свої емоції напоказ, він завжди вмів приховати сум’яття, які збурювали його почуття, за маскою досконалої незворушності. Але його характер змінився після того, як він прибув до Берліна в супроводі Ейвінда Адлера Кристенсена в останній день жовтня 1914 року. Можливо, ця зміна була спричинена тим, що на той час він уже захворів і його нерви були зруйновані? Особливо під час останніх місяців свого перебування в Німеччині, коли попри той ентузіазм, який намагався вселити йому капітан Роберт Монтейт, він зрозумів, що його проект створення Ірландської бригади зазнав краху, він почав відчувати, що німецький уряд не довіряє йому (можливо, вважаючи його британським шпигуном), а його заява про очолювану британським консулом у Норвегії змову з метою вбити його не здобула того міжнародного розголосу, на який він сподівався. Він зазнав також болючого удару, коли зрозумів, що його товариші з ІРБ та ірландських «Добровольців» в Ірландії до останньої миті приховували від нього свої плани повстання на Святому тижні. («Вони мусили дотримуватися обережності з міркувань безпеки», – заспокоював його Роберт Монтейт.) А проте, вони наполягали, щоб він залишався в Німеччині, й забороняли приєднатися до них. («Вони думають про ваше здоров’я, сеньйоре», – виправдовував їх Монтейт.) Ні, вони думали не про його здоров’я. Вони остерігалися його присутності, бо знали, що він налаштований проти збройного виступу, якщо він не буде узгоджений у часі з німецькою наступальною операцією. Він та Монтейт сіли на німецьку субмарину всупереч наказам націоналістичних керівників.

Але серед усіх його невдач найбільшою була та, що він сліпо й по-дурному довірився Ейвіндові-Люциферу. Цей останній супроводив його до Філадельфії, де він хотів навідати Джозефа Мак-Карриті. Й він був поруч із ним у НьюЙорку на мітингу, організованому Джоном Кінном, на якому Роджер виступив перед аудиторією, що складалася з членів старовинного ордену гіберніанців[7]7
  Католицький ірландський релігійний орден.


[Закрыть], а також на демонстрації, в якій узяли участь понад тисячу ірландських «Добровольців» у Філадельфії, 2 серпня, до якої Роджер звернувся з промовою під гучні оплески.

Від першої миті він помітив ту недовіру, з якою керівники національного ірландського руху в Сполучених Штатах ставилися до Кристенсена. Але він так енергійно запевняв їх у тому, що вони повинні вірити Ейвіндові, як і йому самому, що керівники ІРБ та «Клан на Ґаел» зрештою погодилися терпіти присутність норвежця на всіх публічних виступах Роджера (але не на приватних політичних зборах) у Сполучених Штатах. І погодилися на те, щоб він поїхав із ним до Берліна як його помічник.

Найдивовижніше те, що навіть дивний епізод, який стався в Кристианії, не навіяв підозру Роджерові. Вони прибули в норвезьку столицю, прямуючи до Німеччини, коли в той самий день на Ейвінда, що пішов прогулятися сам-один – так він розповідав, – напали незнайомі люди, схопили його й силоміць потягли до британського консулату, на Драмменсвайзен, 79. Там його допитав сам консул, містер Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей. Консул запропонував йому гроші за те, щоб він розповів, кого він супроводжував до Норвегії й які його наміри. Ейвінд заприсягнувся Роджерові, що він не розповів британському консулові нічого і що його відпустили після того, як він пообіцяв з’ясувати все, що консул хотів знати про того добродія, про якого сам він, Ейвінд, не мав жодних відомостей і супроводив його як провідник по місту – і провідник по країні, – яких той не знав.

І Роджер проковтнув ту фантастичну брехню, і йому навіть на мить не спало на думку, що він став жертвою засідки. Він потрапив у неї як дурна дитина.

Чи вже тоді Ейвінд Адлер Кристенсен працював на британські спецслужби? Капітан корабля Реджиналд Гол, керівник британської морської розвідки, й Бейзил Томпсон, начальник департаменту кримінальних розслідувань Скотленд-Ярду, що допитували його, після того як його привезли затриманим у Лондон – він мав із ними тривалі й, можна сказати, довірчі розмови, – дали йому суперечливі відомості про скандинава. Але Роджер не мав ілюзій стосовно нього. Тепер він анітрохи не сумнівався в тому, що Ейвінд розповів йому цілковиту брехню, коли стверджував, ніби його схопили на вулицях Кристианії і силоміць привели до консула з помпезним ім’ям Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей. Допитувачі дали йому прочитати, щоб деморалізувати його, безперечно – він відразу зрозумів, що обидва вони були витонченими психологами, – рапорт, якого британський консул у столиці Норвегії надіслав своєму шефові у Форін-Офіс, про несподівану появу в консулаті за адресою Драмменсвайзен, 79 Ейвінда Адлера Кристенсена, який вимагав персональної зустрічі з консулом. І як він розповів цьому останньому, коли дипломат погодився прийняти його, що він супроводжує ірландського націоналістичного керівника, який добирається до Німеччини з фальшивим паспортом і під вигаданим ім’ям Джеймса Денді. Він попросив за цю інформацію грошей, і консул передав йому двадцять п’ять крон. Ейвінд запропонував йому передавати приватні й секретні відомості про невідомого персонажа постійно, якщо англійський уряд щедро платитиме йому за інформацію.

З другого боку, Реджиналд Гол і Бейзил Томпсон розповіли Роджерові, що всі його дії в Німеччині – зустрічі з високими керівниками, високими воєначальниками та міністрами уряду в міністерстві закордонних справ на Вільгельмштрассе, як і його контакти з ірландськими військовополоненими в Лімбурзі – були з великою точністю простежені британською розвідкою. Тобто Ейвінд, водночас прикидаючись, ніби перебуває у змові з Роджером, готуючи пастку для консула Мансфелдта де Кардоннела Фіндлея, підтримував контакти з англійським урядом, повідомляючи все, що він говорив, робив, писав, і кого він приймав, і кого відвідував під час свого перебування в Німеччині. «Я був цілковитим йолопом і заслуговую на таку долю», – повторив собі Роджер невідомо який раз.

У цю мить двері камери відчинилися. Йому принесли обід. Хіба вже настав полудень? Поринувши у свої спогади, він навіть не помітив, як минув ранок. Якби це повторювалося щодня, як було б добре! Зробив кілька ковтків несмачного бульйону й трохи покуштував варену капусту з кількома шматочками риби. Коли прийшов охоронець, щоб забрати тарілки, Роджер попросив у нього дозволу піти спорожнити відро з екскрементами та сечею. Один раз на добу йому дозволяли виходити до нужника, щоб очистити, вимити та витерти відро. Коли повернувся до камери, то знову впав на своє тюремне ліжко. Усміхнене й гарне личко зіпсутої дитини Ейвінда-Люцифера повернулося в його пам’ять, а з ним повернувся й поганий настрій, і напади гіркого смутку. Він почув, як той прошепотів йому на вухо: «Я тебе люблю», і йому здалося, ніби він стискає його в обіймах. Він застогнав і заплакав.

Він багато подорожував, пережив чимало пригод, був знайомий із людьми всіх видів і різновидів, йому довелося розслідувати жахливі злочини, скоювані проти примітивних народів і тубільних спільнот на двох материках. І як можливо, що він досі відчуває приголомшливий подив перед персоною з такою подвійною вдачею, спроможною на таку безпринципність і підлоту, як скандинавський Люцифер? Він йому брехав, він систематично його обманював, разом із тим показуючи себе сміховинним, послужливим і приязним, супроводжував його як вірний пес, служив йому, цікавився його здоров’ям, купував йому ліки, викликав лікаря, ставив йому термометр. Але також виманював у нього всі гроші, які тільки міг виманити. І знову й знову вигадував, що йому треба поїхати до Норвегії під тим приводом, ніби він хоче побачитися з матір’ю, із сестрою, щоб там побігти до консулату, щоб повідомити всю інформацію про конспіративну, політичну та воєнну діяльність свого начальника й коханця. І там він також одержував гроші за свою зраду. А він тим часом вірив, що тримає всі нитки інтриги у своїх руках. Роджер дав Ейвіндові інструкції, оскільки британці хотіли вбити його – норвежець стверджував, що консул Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей сказав про це прямим текстом, – стежити за розвитком подій, доки він не здобуде докази кримінальних намірів британських чиновників проти нього. Ці його слова Ейвінд також переказав консулові – за скільки крон чи фунтів стерлінгів? І тому заява на сторінках преси, що, як думав Роджер, буде скандальною для британського уряду – коли він публічно звинуватив його у тому, що він планує вбивати своїх політичних супротивників, порушуючи суверенність третіх держав, – не мала найменшого резонансу. Жодне посольство не визнало за потрібне підтвердити одержання його відкритого листа, адресованого серові Едвардові Ґрею, копії якого він надіслав урядам усіх держав, що мали свої представництва в Берліні.

Але найгірше – Роджер знову відчув, як утворюється болючий клубок у його шлунку, – сталося згодом у кінці тривалих допитів у Скотленд-Ярді, коли він повірив у те, що Ейвінд-Люцифер не буде залучений до цих діалогів. І ось завершальний удар! Ім’я Роджера Кейсмента з’явилося на сторінках усіх європейських та світових газет – британський дипломат, ушанований і нагороджений Короною, буде осуджений як зрадник батьківщини, – і повідомлення про суд над ним було оголошено повсюди. І тоді у британському консульстві у Філадельфії з’явився Ейвінд Адлер Кристенсен, пропонуючи через посередництво консула поїхати до Англії, щоб посвідчити проти Кейсмента, якщо англійський уряд візьме на себе всі його дорожні витрати та витрати на перебування в Англії й «заплатить прийнятну винагороду за послуги». Роджер не сумнівався ані секунди, що той рапорт британського консула у Філадельфії, який йому показали Реджиналд Гол та Бейзил Томпсон, був справжнім і автентичним. На його щастя, рожеве обличчя скандинавського Люцифера не з’явилося на лаві свідків протягом чотирьох днів процесу в Олд-Бейлі. Бо якби Роджер його побачив, він міг би не стримати свою лють і бажання схопити його за шию.

Чи не було це обличчям, розумом, зміїним спотворенням прабатьківського гріха? В одній зі своїх розмов з Едмундом Д. Морелем, коли обидва запитували себе, як можливо, що люди, які одержали християнське виховання, культурні й цивілізовані, здійснювали ті жахливі злочини й були до них причетні, що їх обидва вони задокументували в Конго, Роджер сказав: «Коли вичерпуються історичні, соціологічні, психологічні, культурні пояснення, залишається ще широка зона темряви, яка перешкоджає нам проникнути в корінь зла людських створінь, Бульдоже. Якщо ти хочеш його зрозуміти, то існує лише один шлях: відійти від раціональних аргументів і звернутися до релігії – до прабатьківського гріха». – «Це пояснення нічого не пояснює, Тигре». Вони довго сперечалися, але так і не дійшли ні до чого. Морел стверджував: «Якщо останньою причиною зла є прабатьківський гріх, тоді проблема не має розв’язання. Якщо ми, люди, створені для зла й занурюємо у зло свою душу, тоді навіщо боротися й навіщо шукати ліки проти того, що бути вилікуване не може?»

Нема причин поринати в песимізм, Бульдог мав рацію. Не всі людські створіння є Ейвіндами Адлерами Кристенсенами. Існують також люди шляхетні, ідеалісти, добрі й великодушні, такі як капітан Роберт Монтейт і той же таки Морел. Роджера знову опанував смуток. Бульдог не підписав жодної із суплік на його користь. Поза всяким сумнівом, він не схвалював, що його друг (а можливо, тепер друг колишній, як і для Герберта Ворда) узяв собі в союзники Німеччину. Хоч він і виступав проти війни і здійснював мирну кампанію, і був за це заарештований, Морел, безперечно, не простив йому його контакти з кайзером. Можливо, він також вважав його зрадником. Як і Конрад.

Роджер зітхнув. Він утратив багатьох друзів, чудових і дорогих, як і ці двоє. Скільки ще повернуться до нього спиною! Але попри все це він не змінив свою манеру мислення. Ні, він не помилився. Він і далі вірив у те, що якщо в цьому конфлікті Німеччина переможе, Ірландія буде набагато ближчою до незалежності. І набагато дальшою в тому випадку, якщо перемога дістанеться Англії. Він зробив те, що зробив не для Німеччини, а для Ірландії. Невже не могли його зрозуміти такі проникливі й такі розумні люди, як Ворд, Конрад і Морел?

Патріотизм затьмарює ясність мислення. Аліса зробила це твердження під час однієї з палких дискусій на одній із вечірок, які відбувалися в її домі на Ґросвінор-роуд, який Роджер завжди згадував із великою ностальгією. Що саме тоді сказала жінка-історик? «Ми не повинні дозволяти, щоб патріотизм затьмарював ясність нашого мислення, наш розум і наш інтелект». Щось у такому дусі. Але потім він згадав іронічний випад, який Джордж Бернард Шоу зробив проти всіх присутніх там ірландських націоналістів: «Це речі непримиренні, Алісо. Не обманюй себе. Патріотизм – релігія, він ворожий будь-якій ясності. Це чистої води обскурантизм, акт віри». Він сказав це з тією насмішкуватою іронією, яка завжди бентежила його слухачів, бо інтуїція всім підказувала, що всяке добродушне висловлювання драматурга було насправді гостроспрямованою критикою. «Акт віри» в устах цього скептика та безвірника означав «забобон і вигадка» або навіть щось набагато гірше. А втім, цей чоловік, який ні в що не вірив і глузував з усього, був великим письменником і підняв престиж ірландського письменства на такий рівень, якого не досягав ніхто з його покоління. Але як можна написати великий художній твір, не будучи патріотом, не відчуваючи глибокої спорідненості із землею предків, не відчуваючи ані любові, ані емоцій до свого стародавнього походження, яке тримає тебе за плечі. Тому, коли треба було робити вибір між двома великими творцями, то Роджер таємно віддавав перевагу Їтсові перед Шоу. Щодо Їтса, то він справді був патріотом, він виплекав свою поезію і свій театр на стародавніх ірландських і кельтських легендах, переробляючи їх, оновлюючи й довівши, що вони можуть живити сучасну літературу. Але через мить він розкаявся, що так подумав. Як він міг бути таким невдячним до Джорджа Бернарда Шоу: між великими інтелектуальними постатями Лондона, попри свій скептицизм та випади проти націоналізму, ніхто не виступив із такою ясністю й мужністю на захист Роджера Кейсмента, як драматург. Він запропонував свою лінію захисту адвокатові Роджера, яку, на жаль, Серджант А. М. Салівен, ця жадібна нікчемність, не прийняв, але й після того, як було проголошено вирок, Джордж Бернард Шоу написав кілька статей і підписав кілька маніфестів, у яких закликав змінити міру покарання. Не обов’язково треба бути патріотом і націоналістом, щоб виявляти великодушність і мужність.

Коли він на мить згадав про Серджанта А. М. Салівена, настрій у нього відразу зіпсувався, бо він також згадав про вирок за тяжку зраду, ухвалений в Олд-Бейлі протягом тих чотирьох зловісних днів у кінці червня 1916 року. Не так легко було знайти адвоката, який би погодився захищати Роджера перед Верховним трибуналом. Усі ті, до кого зверталися метр Джордж Ґейвен Дафі, його родичі та друзі в Дубліні та в Лондоні, відмовлялися під різними приводами. Ніхто не хотів захищати зрадника батьківщини в часи війни. Зрештою на це погодився ірландець Серджант А. М. Салівен, який раніше ніколи не захищав нікого в лондонських судах. Він зажадав велику суму грошей, яку його сестра Ніна та Аліса Стопфорд Ґрін мусили зібрати через пожертвування людей, які співчували справі ірландського визволення. Усупереч бажанню Роджера, який хотів відкрито взяти на себе відповідальність повстанця та борця за незалежність і використати суд як платформу для проголошення права Ірландії на суверенність, адвокат Салівен зажадав, щоб захист відбувався у формальних межах законодавства, уникаючи політичних аспектів і наполягаючи на тому, що статут Едуарда Третього, за яким судили Кейсмента, стосувався лише зрадницьких дій, скоєних на території Корони, а не за кордоном. Діяння, які приписували звинуваченому, мали місце в Німеччині, а тому Кейсмента не можна було вважати зрадником імперії. Роджер ніколи не вірив, що така стратегія захисту матиме успіх. До того ж, у той день, коли він мав подати свою супліку, Серджант А. М. Салівен улаштував жалюгідну сцену. Щойно він почав читати свій текст, як затремтів, став корчитися в конвульсіях, аж поки, смертельно збліднувши, вигукнув: «Панове судді, я не можу більше!» – і знепритомнів у залі слухань. Один із його помічників мусив закінчити читання супліки. Добре, хоч Роджер у своєму останньому виступі зміг повернутися до своєї власної лінії захисту, оголосивши себе повстанцем, підтримавши повстання на Святому тижні, зажадавши надати незалежність своїй батьківщині і заявивши, що він із гордістю їй служив. Він пишався своїми словами і сподівався, що вони виправдають його перед наступними поколіннями.

Котра вже година? Він ніяк не міг звикнути до того, що не знав, у якому часі перебуває. Якими ж грубими були мури Пентонвілської в’язниці, бо хоч як він напружував свій слух, йому ніколи не щастило почути вуличний шум: бамкання дзвонів, гуркіт автомобілів, крики, голоси, свист. Гамір Іслінґтонського ринку, схоже, не долинав до нього, чи так йому тільки здавалося? Певно, здавалося. Ось і тепер його оточувала дивна, могильна тиша, в якій, здавалося, зависав час, зависало життя. Єдині звуки, що іноді проникали в його камеру, долинали з внутрішніх приміщень в’язниці: стишені кроки в сусідньому коридорі, скрипіння металевих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, гугнявий голос шерифа, що віддавав накази якомусь тюремникові. Але тепер навіть внутрішня частина Пентонвілської в’язниці не надсилала Роджеру жодного звукового сигналу. Мертва тиша вселяла йому глибоку тривогу, перешкоджала думати. Він спробував повернутися до читання «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й знову поклав книжку на підлогу. Спробував помолитися, але молитва прозвучала в нього так механічно, що він її урвав. Протягом тривалого часу він залишався тихим, напруженим, стривоженим, із порожнім мозком і з поглядом, що прикипів до якоїсь точки на стелі – вона здавалася мокрою, ніби пропускала воду, – аж поки заснув.

Йому наснився тихий сон, що переніс його в амазонську сельву, в ясний, осяяний сонячним світлом, ранок. Вітерець, який віяв над капітанським містком корабля, пом’якшував спеку. Москітів не було, й він почував себе добре, без печії в очах, яка так мордувала його останнім часом, інфекції, що здавалася невразливою для всіх мазей і примочок офтальмологів, без артритного болю у м’язах, без геморою, який іноді обпікав йому нутрощі, ніби розжарений залізний прут, без розпухлих ніг. Його не мучила жодна з тих хвороб, із тих тяжких недуг і немочів, які він набув за двадцять років свого перебування в Африці. Він знову був молодий, і йому знову хотілося утнути тут, на широких водах Амазонки, чиїх берегів він навіть не бачив, одну з тих дурниць, які він так часто втинав у Африці: роздягнутися й стрибнути через борт корабля в зелені води, покриті плямами білого шумовиння. Він відчув доторк теплої і густої води на всьому своєму тілі, приємне чисте відчуття, поки підіймався до поверхні, випірнув і став загрібати руками, пливучи поруч із кораблем із легкістю та елегантністю дельфіна. Кілька пасажирів махали йому руками з капітанського містка та з палуби, кличучи знову піднятися на борт корабля, щоб він не втопився й не став жертвою якумами, ці річкові змії іноді досягають десятьох метрів завдовжки й можуть проковтнути цілу людину.

Він був десь поблизу Манауса? Табатінги? Путумайо? Іквітоса? Підіймався проти течії чи спускався за течією річки? Яка різниця. Головне, він почувався краще, аніж у будь-який недавній період свого життя, й, тим часом як корабель повільно ковзав по зеленавій поверхні води, а гуркіт двигуна заколисував його думки, Роджер укотре переживав той майбутній час, коли він нарешті відмовиться від дипломатичної служби й поверне собі цілковиту волю. Він покине своє лондонське помешкання на Елбері-стрит і поїде до Ірландії. Він ділитиме свій час між Дубліном та Ольстером. Не присвячуватиме все своє життя політиці. Віддаватиме по годині на день, по дню на тиждень, по тижню на місяць науковим студіям. Відновить вивчення ірландської мови й одного дня здивує Алісу, вільно заговоривши до неї по-ґельському. А ті години, дні й тижні, які він присвячуватиме політиці, він зосередить на великій політиці, тій, яка становить для нього головний інтерес, – проблемах здобуття незалежності Ірландією та боротьбі проти колоніалізму – і він більше не стане марнувати час на інтриги, суперництво, на змагання політиканів, жадібних до влади, яку вони намагаються здобути в партії, в осередку, в бригаді, хай навіть для цього доведеться забути про своє головне завдання й навіть шкодити йому. Він багато мандруватиме по Ірландії, робитиме тривалі екскурсії по ґленах Антрима, по Донеґолу, Ольстеру, Ґолвею, по таких далеких і глухих місцях, як графство Коннемара та острів Торі, де рибалки не знають англійської мови й розмовляють лише ґельською, й він подружиться з тими селянами, ремісниками, рибалками, які своєю стійкістю, працьовитістю чинять опір нищівній присутності колонізатора, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свої вірування. Він слухатиме їх, навчатиметься від них, писатиме нариси й поеми про мовчазну та героїчну боротьбу, яку протягом багатьох століть ведуть ці скромні люди, завдяки яким Ірландія не зникла й досі залишається нацією.

Металевий брязкіт вихопив його з цього приємного сновидіння. Він розплющив очі. До його камери увійшов тюремник із мискою манного супу й шматком хліба – його щоденною вечерею. Він мало не запитав у нього, котра година, але стримався, бо знав, що відповіді не одержить. Розламав скибку хліба на дрібні шматочки, вкинув їх у суп і став їсти, зачерпуючи рідину ложкою. Він прожив ще один день, і можливо, завтра надійде вирішальний.