Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

X

Напередодні того дня, коли вони мали відпливти на «Лібералі» в напрямку Путумайо, Роджер Кейсмент вирішив відверто поговорити з містером Стірсом. За ті тринадцять днів, які він прожив в Іквітосі, він мав багато розмов з англійським консулом, але досі не наважувався порушити розмову про це. Він знав, що його місія здобула собі багато ворогів, й не лише в Іквітосі, а у всьому амазонському регіоні. Було б абсурдно зіпсувати ще й взаємини з колегою, який міг бути для нього вельми корисним в наступні дні й тижні, якби він увійшов у дуже серйозний конфлікт із виробниками каучуку. Він вирішив ліпше не торкатися в розмові цієї дуже слизької теми.

А проте в ту ніч, після того як він та консул випили, за своїм звичаєм, по келиху портвейну в невеличкій віталеньці містера Стірса, слухаючи, як злива поливає цинковий дах, а краплі дощу лопотять по шибках та по перилах тераси, Роджер забув про обачність.

– Якої ви думки про отця Рікардо Уррутія, містере Стірс?

– Про настоятеля августинців? Я з ним спілкувався дуже мало. Загалом він справив на мене позитивне враження. Ви з ним часто зустрічалися останніми днями, чи не так?

Чи консул усвідомлював, що вони зараз перейдуть на слизький ґрунт? У його вирячених очицях з’явився тривожний блиск. Його лисина виблискувала під світлом гасової лампи, яка бризкала іскрами на столику, що стояв у самому центрі кімнати. Він перестав вимахувати віялом, яке тримав у правій руці.

– Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, – сказав Кейсмент. – Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.

Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно. Буря надворі завивала й гриміла глухими і тривалими перекатами грому й іноді освітлювала яскравим спалахом темряву лісу.

– Це проблема дівчаток і хлопчиків, яких забирають у племен, – провадив Роджер. – їх привозять сюди і продають родинам за двадцять-тридцять сентаво.

Містер Стірс мовчав, дивлячись на нього. Він тепер обмахувався віялом дуже енергійно.

– Згідно з інформацією падре Уррутія всі слуги в Іквітосі були відібрані в племен і продані, – додав Кейсмент. І дивлячись консулові у вічі, запитав: – Це так?

Містер Стірс зробив тривалий видих і засовався у кріслі-гойдалці, не приховуючи свого роздратування. Його обличчя, здавалося, говорило: «Який же я буду радий, коли завтра ви відпливете до Путумайо. Сподіваюся, після того нам уже не доведеться дивитися один одному у вічі, містере Кейсмент».

– Хіба в Конго такі речі не трапляються? – ухильно запитав він.

– Трапляються, але не в таких масштабах, як тут. Пробачте мені за нескромне запитання. Четверо слуг, яких ви маєте, ви найняли по контракту чи купили за гроші?

– Вони дісталися мені у спадок, – сухо відповів йому британський консул. – Вони утворювали частину цього будинку, коли мій попередник, консул Кейзес, повернувся до Англії. Я не можу стверджувати, що він їх найняв по контракту, бо тут, в Іквітосі, такого звичаю нема. Усі четверо моїх слуг неписьменні й не вміють ані читати, ані підписувати контракт. У моєму домі вони сплять, їдять, я дбаю про них і, крім того, даю їм гроші на чай, що є, запевняю вас, не дуже поширеною практикою в цьому краї. Усі четверо можуть піти від мене, коли їм заманеться. Поговоріть із ними й запитайте, чи їм хочеться пошукати собі роботу десь-інде. Ви побачите їхню реакцію, містере Кейсмент.

Роджер кивнув головою і відпив ковток портвейну.

– Я не хотів образити вас, – сказав він тоном вибачення. – Я лише намагаюся зрозуміти, де перебуваю, зрозуміти цінності та звичаї Іквітоса. Я не маю найменшого бажання, щоб ви сприймали мене як слідчого.

Вираз обличчя консула тепер став відверто ворожим. Він почав обмахуватися віялом дуже повільно, а в його погляді читалася відверта неприязнь і майже ненависть.

– Я сприймаю вас не як слідчого, а як правдолюба, – поправив він його, не змінюючи свою гримасу неприязні. – Або героя, якщо хочете. Я вже вам сказав, що героїв я терпіти не можу. Не осудіть мене за відвертість. І раджу вам не створювати собі ілюзій. Ви не зміните того, що відбувається тут, сеньйоре Кейсмент. І падре Уррутія теж. У певному розумінні те, що відбувається з тими дітьми, – то їхнє щастя. Тобто те, що їх беруть на службу, я хочу сказати. Для них було б у тисячу разів гірше, якби вони виростали в племенах, де їх пожирали б воші й де вони помирали б від пропасниці та різних пошестей, перш ніж їм виповнювалося б десять років, та працюючи, як тварини, на каучукових плантаціях. Тут їм живеться краще. Я знаю, що ви шоковані моїм прагматичним поглядом на життя.

Роджер Кейсмент не сказав нічого. Він уже довідався про все, про що хотів довідатися. І також про те, що відтепер британський консул на Іквітосі, мабуть, буде ще одним ворогом, якого йому доведеться остерігатися.

– Я приїхав сюди для того, щоб служити своїй країні на консульському полі діяльності, – додав містер Стірс, дивлячись на волокнисту мату на підлозі. – Я виконую цю службу сумлінно, запевняю вас. Усіх британських громадян, яких тут небагато, я знаю, я їх захищаю, я намагаюся задовольняти всі їхні потреби. Намагаюся робити все, що можу, для пожвавлення торгівлі між Амазонією та Британською імперією. Я регулярно інформую свій уряд про комерційний рух, про кораблі, які звідси виходять і сюди приходять, про прикордонні інциденти. У мої обов’язки не входить воювати з рабством та з тими зловживаннями, яких припускаються метиси та білі Перу стосовно індіанців Амазонії.

– Я відчуваю, що образив вас, містере Стірс. Не говорімо більше про це.

Роджер підвівся на ноги, сказав «на добраніч» господареві дому й пішов у свою кімнату. Гроза стихла, але дощ усе ще падав. Тераса, яка прилягала до його спальні, була вся мокра. У повітрі чувся сильний запах рослин та вологої землі. Ніч була темна, комахи дзижчали так гучно, ніби літали в помешканні, а не в лісі. Після грози на землю впала інша злива, злива чорних жуків, яких тут називали вінчукас. Завтра їхні трупи встелятимуть терасу, і якщо він на них наступить, то тріщатимуть, як горіхові шкаралупи, й заллють підлогу чорною кров’ю. Він роздягся, вдягнув піжаму й лігу постіль, над якою була натягнута сітка від москітів.

Звичайно ж, він припустився необачного вчинку. Даремно він образив консула, цього бідного й, либонь, доброго чоловіка, який тільки й мріяв, що вийти на пенсію без зайвих проблем і доглядати свій садочок біля котеджу у графстві Саррей, який він досить дешево придбав за свої заощадження. Але він, Роджер, просто не міг цього не висловити, щоб бодай трохи позбутися болю в тілі та тривоги у своїй душі.

Він пригадав свою запеклу суперечку на «Гуаяні», кораблі, на якому він плив від Табаріги, порту на кордоні Перу й Бразилії, до Іквітоса, з каучукопромисловцем Віктором Ізраелем, мальтійським євреєм, який Протягом багатьох років жив в Амазонії і з яким у нього відбувалися довгі й цікаві розмови на палубі корабля. Віктор одягався неохайно, здавався завжди щойно перевдягненим, розмовляв бездоганною англійською мовою й натхненно розповідав про своє авантюрне життя, ніби запозичене з детективного роману, поки вони грали в покер і пили коньяк, який страшенно подобався каучукопромисловцеві. Він мав жахливу звичку стріляти в рожевих чапель, які літали над кораблем, зі стародавнього пістолета, але, на щастя, влучав дуже рідко. Та якось під час однієї з їхніх розмов Віктор заходився вихваляти Хуліо Арану. Він стверджував, що цей чоловік визволяє Амазонію від дикунства й прилучає її до сучасного світу. Він захищав «набіги», завдяки яким нібито ще можна було здобути робочі руки для збирання каучуку. Бо найбільшою проблемою сельви був брак робітників, які збирали дорогоцінну речовину, якою Творець нагородив цей край і облагодіяв перуанців. Ця манна небесна пропадала через лінощі й тупість дикунів, які відмовлялися працювати збирачами каучукового соку й змушували каучукопромисловців нападати на племена й примушувати їх працювати силоміць. Що означало втрату часу та великих грошей для підприємців.

– Ви маєте такий погляд на речі, – обережно урвав його Роджер Кейсмент. – Але існує й інший.

Віктор Ізраель був чоловік довготелесий, тонкий, із сивими пасмами в густій і довгій чуприні, що спадала йому аж на плечі. Він мав кількаденну сиву борідку на своєму кощавому обличчі й темні трикутні, певною мірою мефістофельські очиці, що розгублено втупилися в Роджера Кейсмента. На ньому була кольорова камізелька, а поверх неї кольорові шлейки й щось подібне до химерної шалі на плечах.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я маю на увазі погляд тих людей, яких ви називаєте дикунами, – пояснив йому Роджер Кейсмент таким банальним тоном, ніби говорив про час або про москітів. – Поставте себе на мить на їхнє місце. Вони перебувають у своїх селах, де жили протягом років або століть. Одного дня на них наїжджають білі сеньйори або мулати, озброєні рушницями та револьверами, й наказують, щоб вони покинули свої родини, свої ділянки обробленої землі, свої хатини й подалися збирати каучук за десятки або й сотні кілометрів на користь чужоземців, чий єдиний аргумент – сила, якою вони володіють. Ви пішли б добровільно збирати знаменитий каучуковий сік, сеньйоре Віктор?

– Я не дикун, який живе голим, поклоняється зміям і топить у річці своїх немовлят, якщо вони народжуються із заячою губою, – заперечив каучукопромисловець, засміявшись сардонічним сміхом, який підкреслив його зневагу. – Невже ви ставите на одну дошку людожерів з Амазонії і нас, першопрохідців, промисловців і комерсантів, що працюємо в героїчних умовах і ризикуємо життям, аби перетворити цю дрімучу сельву на цивілізовану землю?

– Схоже, ми з вами по-різному уявляємо собі цивілізацію, мій друже, – сказав Роджер Кейсмент, і далі говорячи тим доброзичливим тоном, який, здавалося, особливо дратував Віктора Ізраеля.

За тим самим покерним столом сиділи ботанік Волтер Фолк і Генрі Філґалд, тоді як інші члени Комісії примостилися у своїх гамаках, щоб відпочити. Була тиха, тепла й ясна ніч, і повний місяць освітлював води Амазонки своїм сріблястим відблиском.

– Мені було б цікаво знати, яке ж ваше уявлення про цивілізацію? – запитав Віктор Ізраель.

Його голос та його очі метали іскри. Його роздратування було таким, що Роджер запитав себе, чи каучукопромисловець зненацька не вихопить свого археологічного пістолета, який він носив у кобурі, й не пальне в нього.

– Якби мені було дозволено узагальнити свій погляд, то я сказав би, що це суспільство, в якому шанують приватну власність й індивідуальну свободу, – пояснив він із великим спокоєм, привівши всі свої почуття у стан готовності, якщо раптом Віктор Ізраель вирішить напасти на нього. – Наприклад, британські закони забороняють колоністам захоплювати в колоніях землі тубільців. І вони також забороняють під карою ув’язнення застосовувати силу проти аборигенів, які відмовляються працювати в шахтах або на плантаціях. А ви не згодні з моїм уявленням про цивілізацію? Ви вважаєте, я помиляюся?

Пласкі груди Віктора підіймалися й опускалися, ворушачи дивною блузою зі схожими на шаровари рукавами, яка застібалася до самої шиї, та кольоровою камізелькою. Обома вказівними пальцями він відтягнув свої шлейки, а його трикутні оченята налилися кров’ю. З його роззявленого рота виглядав цілий ряд зубів, покритих плямами нікотину.

– Якби перуанці дотримувалися такого критерію, – сказав він насмішкуватим і роздратованим тоном, – то їм би довелося змиритися з тим, що Амазонія залишиться в кам’яному віці ще на багато століть. Аби не образити поган, ані зайняти землі, населені тими, хто не знає, що з ними робити, й не хоче працювати. Хто схильний змарнувати багатство, яке могло б підняти рівень життя перуанців і перетворити Перу на сучасну країну. Саме такі рекомендації дає Британська Корона цій країні, сеньйоре Кейсмент?

– Безперечно, Амазонія має великі багатства, – спокійно погодився з ним Кейсмент. – Цілком справедливо, що Перу прагне з них скористатися. Але при цьому не знущаючись із тубільців, не полюючи на них, як на тварин, і не перетворюючи їх на рабів. А навпаки, прилучаючи їх до цивілізації через будівництво шкіл, лікарень, церков.

Віктор Ізраель вибухнув сміхом, смикаючись, наче лялька на пружинах.

– У якому світі ви живете, сеньйоре консул! – вигукнув він, театрально підкинувши вгору свої руки з довгими кістлявими пальцями. – Відразу видно, що ви не бачили у своєму житті жодного людожера. Ви знаєте скількох християн вони тут пожерли? Скількох білих і метисів повбивали своїми списами та отруєними дротиками? Скільком постинали голови? Ми поговоримо з вами тоді, коли ви набудете трохи досвіду, спілкуючись із дикунами.

– Я жив майже двадцять років у Африці і трохи знаю про ці речі, сеньйоре Ізраель, – запевнив його Кейсмент. – До речі, я знав там також багатьох білих, що думали, як і ви.

Аби уникнути, щоб суперечка не загострилася ще більше, Волтер Фолк і Генрі Філґалд відвернули розмову на менш колючі теми. У цю ніч, неспроможний заснути, після десятьох днів, прожитих у Іквітосі, зустрічаючись із найрозмаїтішими людьми, занотовуючи думки, зібрані тут і там від представників влади, суддів, військових, власників ресторанів, рибалок, сутенерів, волоцюг, повій і працівників борделів та барів, Роджер Кейсмент мусив визнати, що переважна більшість білих і метисів Іквітоса, перуанців і чужоземців, думали так само, як Віктор Ізраель. Для них амазонські аборигени не були, власне кажучи, людськими створіннями, вони належали до нижчої і гідної зневаги форми існування, набагато ближчої до тварин, аніж до цивілізованих людей. Тому не було нічого незаконного в тому, щоб визискувати їх, хапати, шмагати, примушувати працювати на каучукових плантаціях або, якщо вони чинитимуть опір, убивати їх, як скажених собак. Таке бачення тубільця було, можна сказати, загальним, а тому ніхто не дивувався, що домашніми слугами в Іквітосі були силоміць захоплені в селах дівчатка та хлопчики, продані тутешнім родинам за гроші, ціна яких приблизно дорівнювала двом фунтам стерлінгів. Груди йому здавив такий біль, що він мусив широко роззявити рота, щоб набрати повні легені повітря. Якщо не покинувши цього міста він довідався про стільки речей, то що доведеться побачити йому в Путумайо?

Члени Комісії відпливли з Іквітоса 14 грудня 1910 року, вже досить пізнього ранку. Роджер найняв за перекладача Фредеріка Бішопа, одного з барбадосців, яких він допитував. Бішоп розмовляв іспанською мовою й запевняв, що спроможний зрозуміти дві тубільні мови, найпоширеніші на каучукових плантаціях, і говорити ними: бора і вітото. «Ліберал», найбільший із флоту п’ятнадцятьох кораблів, що належали Перуанській Амазонській компанії, зберігся добре. Він був обладнаний невеличкими каютами, в яких подорожні могли оселитися по двоє. Він мав гамаки на носі й на кормі, де могли розташуватися ті, хто волів спати в негоду та під дощем. Бішоп боявся повернутися в Путумайо й просив Роджера Кейсмента дати йому письмове підтвердження, що Комісія захищатиме його протягом подорожі і що потім його перевезуть на Барбадос під опіку британського уряду.

Переїзд від Іквітоса до «Чоррери», столиці величезної території між річками Напо й Какета, де здійснювала свої операції Перуанська Амазонська компанія під керівництвом Хуліо Сесара Арани, тривала вісім днів у спеку, під хмарами москітів, на тлі нудьги, монотонного краєвиду та одноманітного гуркоту й шуму. Корабель спустився по Амазонці, ширина якої починаючи від Іквітоса збільшувалася, аж поки її береги стали невидимими, річка перетнула кордон Бразилії в Табатінґа, потім продовжила свій плин до Ваварі, а біля Іґварапарани повернулася на територію Перу. На цій ділянці береги знову наблизилися один до одного, й іноді ліани та віти дуже високих дерев нависали над палубою корабля. Між деревами літали, кружляючи, галасливі зграї папуг, а на окремих острівцях стовбичили, тримаючись на одній нозі, обережні рожеві чаплі, коричневі панцирі черепах здавалися під водою світлішими, а іноді виднілася втикана шпичаками спина каймана, що спав у багнюці на березі, не звертаючи уваги на постріли з рушниць та револьверів, що обсипали його кулями з палуби корабля.

Роджер Кейсмент провів більшу частину подорожі, впорядковуючи свої записи та зошити з Іквітоса і складаючи план роботи на ті дні, які вони перебуватимуть у володіннях Хуліо Арани. Згідно з інструкціями Форін-Офісу, він мав допитувати лише барбадосців, що працювали на станціях, бо вони були британськими громадянами, й не чіпати перуанських службовців та службовців інших національностей, щоб не ображати вразливість перуанського уряду. Але він не мав наміру дотримуватися цих обмежень. Його розслідування залишиться кривим, одноруким і кульгавим, якщо він не здобуде також інформацію від начальників станцій, від їхніх «хлопців» або «розумників» – тобто індіанців, навчених іспанської мови, яким доручали стежити за роботою та застосуванням покарань, – і від самих тубільців. Лише в такий спосіб він зможе здобути повну інформацію про те, як саме Компанія Хуліо Арани порушує закони та етику у своїх взаєминах з аборигенами.

В Іквітосі Пабло Сумаета повідомив членів Комісії, що, згідно з інструкціями Арани, Компанія послала попереду в Путумайо одного зі своїх головних начальників, сеньйора Хуана Тісона, щоб він їх прийняв і допоміг у їхніх пересуваннях та в їхній роботі. Члени Комісії відразу запідозрили, що справжня причина поїздки Тісона в Путумайо – приховати сліди зловживань і показати їм прикрашену картину реальності.

Вони дісталися до «Чоррери» в середині дня 22 вересня 1910 року. Назва місцевості пояснювалася бурхливими потоками та водоспадами, спричиненими крутим звуженням русла річки, шумним і величним видовищем шумовиння, вологими й відполірованими скелями, які уривають одноманітну картину, де котить свої води Іґварапарана, притока, на берегах якої стояло головне управління Перуанської Амазонської компанії. Щоб добутися від пристані до офісних і житлових будівель «Чоррери», треба було подолати крутий схил, обліплений глиною та зарослий будяками. Чоботи подорожніх грузли в багнюці, і, щоб не впасти, їм іноді доводилося спиратися на індіанських возіїв, які спустилися до них зі своїми підводами. Вітаючи тих, хто прийшов їм на допомогу, Роджер із легким тремтінням переконався в тому, що кожен із двох або чотирьох напівголих тубільців, які вантажили їхні мішки та пакунки або з цікавістю спостерігали за ними з берега, ляпаючи долонями по своїх відкритих руках, щоб відігнати чи вбити москітів, мали на плечах, сідницях і стегнах шрами, які могли там з’явитися лише від ударів батогом. Конго, атож, Конго було повсюди.

Хуан Тісон був високим чоловіком, у білому одязі, з аристократичними манерами, дуже чемними, достатньо добре розмовляв англійською мовою, щоб із ним можна було порозумітися. Він, певно, досяг п’ятдесятирічного віку, і його можна було пізнати на відстані кілометрів п’яти – таким чисто поголеним було його обличчя, такими акуратними, елегантно підстриженими були вуса, руки з довгими тонкими пальцями та його костюм, який тепер перебував вочевидь не у своїй стихії, бо висів на плечах чоловіка, призначеного для контори, салонів та міста. Він привітав їх із приїздом англійською та іспанською мовами й відрекомендував чоловікові, який його супроводжував й одне ім’я якого розбудило в Роджері Кейсментові огиду: Віктор Маседо, начальник «Чоррери». Він навіть не визнав за потрібне не потрапляти їм на очі. У статтях Салданьї Рока та Гарденберга, надрукованих у лондонському журналі «Труте», він був описаний як один із найкровожерливіших заступників Арани в Путумайо.

Поки вони дерлися вгору по крутому березі, Роджер оглядав його. Той був чоловіком невизначеного віку, кремезний, радше низький, аніж високий, такий собі чоловік з білою шкірою, але з певними східними рисами обличчя – тубільним приплющеним носом, товстими, завжди відкритими губами, з-поза яких виглядали два чи три золоті зуби, жорстким виразом людини, призвичаєної терпіти негоду. На відміну від тих, хто щойно прибув, він не знав труднощів, підіймаючись по схилу. Його погляд був скошений убік, так ніби дивлячись на людей, він намагався уникнути яскравого сонця або боявся зазирнути їм у вічі. Тісон не мав зброї, але у Віктора Маседо висів на ремені штанів револьвер.

На дуже широкій галявині стояли дерев’яні будівлі на палях – товстих стовбурах дерев – або на колонах із цементу з верандами на другому поверсі, найбільші були накриті цинковою бляхою, а менші – пальмовим листям. Тісон розповідав їм про призначення будівель, водночас показуючи на них пальцем: «Он там – контори. А там – склади каучуку. А он у тому будинку оселитеся ви», – але Роджер майже його не чув. Він спостерігав за групами аборигенів, наполовину або цілком голих, які дивилися на них із байдужістю або взагалі уникали дивитися: хирляві чоловіки, жінки й діти, деякі з розмальованими обличчями та грудьми, з тонкими, наче палички, ногами, блідою, жовтою шкірою, а іноді з надрізаними вухами та губами, що нагадало йому африканських тубільців. Але тут не було негрів. Ті кілька мулатів і темношкірих, яких він побачив, були в штанях і чоботях і, безперечно, належали до вихідців із Барбадосу. Він нарахував їх четверо. «Хлопців» і «розумників» він упізнав відразу, бо хоч вони й були босими індіанцями, вони стригли собі волосся, причісувалися, як «християни», а також одягали штани та сорочки й носили за поясом палиці й канчуки.

Тим часом як іншим членам Комісії мали надати кімнатки на двох, Роджер Кейсмент мав привілей, що його оселять самого-одного. То була зовсім невеличка кімнатка з гамаком замість ліжка й меблею, яка водночас могла правити й за скриню, і за письмовий стіл. Над невеличким столиком він побачив умивальник і дзеркало, там-таки стояв глек із водою. Йому повідомили, що на першому поверсі, біля входу, був септичний колодязь і душ. Щойно Роджер улаштувався й залишив у помешканні свої речі, перед тим як сісти снідати, він сказав Хуанові Тісону, що хотів би сьогодні ж таки ввечері почати опитувати всіх барбадосців, які працювали в «Чоррері».

На той час йому в ніздрі уже вдарив той згірклий і всепроникний маслянистий запах, схожий на запах гнилих рослин та гнилого листя. Він наповнював усі куточки «Чоррери» й супроводжував його вранці, пополудні, ввечері та вночі протягом усіх трьох місяців, поки тривало його перебування в Путумайо; то був запах, до якого він ніколи не міг звикнути, запах, від якого його нудило й поривало блювати, сморід, яким, здавалося, тут дихала земля, повітря, речі та люди і який відтоді перетворився для Роджера Кейсмента на символ лиха та страждань, що їх той сік, вичавлюваний із дерев Амазонії, довів до карколомних крайнощів.

– Дивно, – висловив свій подив Роджер у розмові з Хуаном Тісоном у день свого приїзду. – У Конго мені багато разів доводилося бувати на каучукових плантаціях та складах каучуку. Але я не пригадую, щоб конголезький каучуковий сік поширював такий сильний і неприємний запах.

– Це різновиди однієї речовини, – пояснив йому Тісон. – Цей каучук смердить дужче, але він і значно пругкіший, ніж африканський. У тих паках, які ми надсилаємо до Європи, каучук пересипають тальком, щоб применшити сморід.

Хоч загальна кількість барбадосців становила 196 у всьому регіоні Путумайо, на «Чоррері» їх працювало тільки шість.

Двоє з них відмовилися розмовляти з Роджером, хоч він, через посередництво Бішопа, запевнив їх у тому, що їхнє свідчення залишиться приватним, що в жодному випадку їх не стануть судити за те, що вони йому розкажуть, і що він особисто допоможе їм повернутися на Барбадос, якщо вони більше не захочуть працювати на компанію Арани.

Ті четверо, які погодилися дати свідчення, працювали в Путумайо близько семи років і служили Перуанській Амазонській компанії на різних станціях як наглядачі, тобто перебували на посаді, проміжній між начальниками і «хлопцями» та «розумниками». Перший, із яким розмовляв Роджер, Донел Френсис, високий і дужий негр, який кульгав і мав більмо на оці, так нервував і здавався таким недовірливим, що Роджер відразу зрозумів: багато він із нього не витягне. Він відповідав односкладовими словами й заперечував усі звинувачення. Згідно з його твердженням, на «Чоррері» начальники, службовці й «навіть дикуни» поводилися дуже добре. Тут ніколи не виникало проблем і не було насильства. Він був добре навчений, що йому казати і як поводитися перед Комісією.

Роджер густо пітнів. Він пив воду, склянку за склянкою. Чи й інші розмови з барбадосцями, які працюють на Путумайо, будуть такими ж пустими? Але вони не були марними. Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі, а надто цей останній, після того як подолали первісне упередження й вислухали обіцянку Роджера, який від імені британського уряду пообіцяв, що вони будуть репатрійовані на Барбадос, заговорили й стали розповідати йому геть усе і звинувачували себе самих так завзято, ніби їх змагала нетерплячка очистити свою совість. Стенді Сілі ілюстрував свої свідчення, наводячи такі приклади з усіма необхідними уточненнями, що попри свій великий досвід спостереження над жорстокістю людей, у Кейсмента в певні моменти йшла обертом голова і груди здавлював такий біль, що ледве дозволяв йому дихати. Коли барбадосець закінчив говорити, була вже ніч. Дзижчання нічних комах здавалося оглушливим, коли тисячі їх кружляли навколо нього. Вони сиділи на дерев’яній лаві, на терасі, що прилягала до спальні Роджера. Удвох під час їхньої розмови вони викурили пачку сигарет. Темрява ставала дедалі густішою, й Роджер уже не розрізняв риси обличчя маленького мулата, який називався Стенді Сілі, він бачив лише обриси його голови та його мускулисті руки. Стенді працював на «Чоррері» небагато часу. Протягом двох років виконував роль правої руки начальників Абелярдо Аґверо й Авґусто Хіменеса на станції «Абіссінія», а раніше, в «Матансасі» працював із Армандо Нормандом. Вони сиділи мовчки. Роджер відчував, як москіти кусають йому шию, обличчя та руки, проте не мав сили відігнати їх.

Зненацька до нього дійшло, що Сілі плаче. Він затулив обличчя долонями і схлипував повільно, судомно вдихаючи повітря, яке наповнювало йому груди. Роджер побачив, як блищать сльози в його очах.

– Ти віриш у Бога? – запитав він його. – Ти чоловік релігійний?

– Я вірував у Нього дитиною, здається мені, – простогнав мулат із перекошеним обличчям. – Моя хрещена мати водила мене до церкви по неділях, у храм Святого Патрика, в тому селі, де я народився. А зараз не знаю.

– Я тебе запитую про це тому, що найбільшу втіху ти можеш знайти в розмові з Богом. Я говорю не про те, щоб ти молився Йому, а про те, щоб поговорив із Ним. Поговорив так само відверто, як ти щойно говорив зі мною. Розкажи Йому про все, що ти почуваєш і чому ти плачеш. У всякому разі, Він зможе допомогти тобі більше, ніж я. Я не знаю, як тобі можна допомогти. Я почуваю себе так само вибитим із рівноваги, як і ти, Стенлі.

Так само як і Філіп Берті Лоренс і Сифорд Грінвіч, Стенлі Сілі виявив готовність повторити своє свідчення перед членами Комісії й навіть у присутності сеньйора Хуана Тісона. Принаймні якщо він постійно перебуватиме поруч із Роджером Кейсментом і повернеться разом із ним до Іквітоса, а звідти – на Барбадос.

Роджер увійшов до свого помешкання, запалив кілька масляних ламп, скинув сорочку, помив собі груди, під пахвами й обличчя водою з умивального таза. Йому хотілося прийняти душ, але для цього йому довелося б спуститися вниз на свіже повітря, і він знав, що його тіло буде пожерте москітами, які ночами зростають у кількості й кусаються з набагато більшою жорстокістю.

Він спустився вечеряти на нижній поверх до їдальні, також освітленої масляними лампами. Хуан Тісон і ті, хто з ним приїхав, пили тепле й розбавлене водою віскі. Одні розмовляли, стоячи на ногах, тоді як троє або четверо служників-аборигенів, напівголих, розносили смажену й печену рибу, варену юкку, солодкі батати, усе це притрушене маїсовим борошном, так само посипають свої страви й бразильці. Інші відганяли мух за допомогою солом’яних віял.

– Як у вас минула розмова з барбадосцями? – запитав Хуан Тісон, подавши йому склянку з віскі.

– Краще, ніж я сподівався, сеньйоре Тісон. Я боявся, вони не наважаться говорити. Але сталося навпаки. Троє з них розмовляли зі мною з цілковитою відвертістю.

– Сподіваюся, вони поділяться зі мною всіма тими скаргами, які до них надійшли, – сказав Тісон напівжартівливим, напівсерйозним тоном. – Компанія прагне виправити те, чого їй бракує, і поліпшити свою діяльність. Такою завжди була політика сеньйора Арани. Ну гаразд, я думаю, ви зголодніли. До столу, сеньйори!

Вони посідали за стіл і стали накладати собі страви з різних тарілок. Члени Комісії пополудні навідалися в різні заклади «Чоррери» й із допомогою Бішопа поговорили зі службовцями управління та працівниками складів. Усі здавалися стомленими й несхильними говорити багато. Невже їхній досвід, який вони набули цього першого дня, був такий самий гнітючий, як і його власний?

Хуан Тісон запропонував їм випити вина, та позаяк він їх остеріг, що внаслідок транспортування – а французьке вино надто часто перевозять із місця на місце – та клімату воно нерідко скисає, то всі вирішили віддати перевагу віскі.

Посеред вечері Роджер зауважив, скинувши поглядом на індіанців, що обслуговували стіл:

– Я звернув увагу на те, що багато індіанців і індіанок на «Чоррері» мають шрами на спинах, сідницях і стегнах. Ось ця дівчина, наприклад. По скільки ударів вони одержують зазвичай, коли їх шмагають?

Запала загальна тиша, протягом якої потріскування масляних ламп і дзижчання комах стало набагато гучнішим. Усі погляди звернулися до Хуана Тісона – вони були дуже серйозними.

– Ці шрами здебільшого вони роблять собі самі, – відповів він, дещо збентежений. – У племенах існують досить варварські ритуали ініціації, вам, либонь, про це відомо, коли вони розрізають собі обличчя, губи, вуха, ніздрі, щоб чіпляти туди кільця, зуби та всілякі дрібні предмети. Я не стану заперечувати, що деяких із них наглядачі шмагають, порушуючи настанови Компанії. Наші правила категорично забороняють застосування фізичних покарань.