Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

Він хотів повернутися в Путумайо, хоч було очевидно, що коли тут, у місті, Компанія Арани сміється з усіх накладених на неї санкцій і уникає оголошених реформ, то там, на каучукових плантаціях, усе відбувається так само або навіть гірше у ставленні до аборигенів. Ромуло Паредес, містер Стірс і префект Адольфо Ґамарра умовляли його відмовитися від цієї подорожі.

– Ви не виберетеся звідти живим, і ваша смерть нічому не послужить, – запевняв його головний редактор «Ель Орієнте». – Сеньйоре Кейсмент, мені не хотілося б цього говорити, але ви та людина, яку найбільше ненавидять у Путумайо. Ні до Салданы Рока, ні до ґрінґо Гарденберга, ні до судді Валькарселя там не ставляться з такою ненавистю, як до вас. Я лише чудом повернувся з Путумайо живим. Але це чудо не повториться, якщо ви поїдете туди, щоб вас там розіп’яли. А крім того, знаєте, що я вам скажу? Найбезглуздіше буде, якщо вас уб’ють отруєними стрілами з духових рушниць тих самих бора й вітото, яких ви захищаєте. Не їдьте туди, не втрачайте глузд. Не накликайте на себе смерть.

Префект Адольфо Ґамарра, як тільки довідався, що Роджер готується поїхати в Путумайо, прийшов до нього в готель «Амазонас». Він був дуже стривожений. Повів його випити пива до бару, де грали бразильську музику. То був єдиний випадок, коли Роджерові здалося, що високий чиновник говорив із ним щиро.

– Благаю вас відмовитися від цієї божевільної витівки, сеньйоре Кейсмент, – сказав він, дивлячись йому у вічі. – Я неспроможний забезпечити вам захист. Мені прикро так говорити, але це правда. Я не хочу заносити ваш труп до свого послужного списку. То був би кінець моєї кар’єри. Я це вам кажу зі щирим серцем. Ви не поїдете в Путумайо. Я з великими труднощами домігся, щоб тут вас ніхто не чіпав. Це було нелегко, запевняю вас. Я мусив просити тих, котрі тут правлять, і навіть погрожувати їм. Але моя влада закінчується за межами міста. Не їдьте в Путумайо. Заради вас і заради мене. Не руйнуйте моє майбутнє, хоч би як вам цього хотілося. Я говорю з вами як друг, повірте.

Але що, нарешті, примусило його відмовитися від наміру туди їхати, – це несподіваний і раптовий візит посеред ночі. Він уже вклався до ліжка й намагався заснути, коли службовець, що сидів у приймальні готелю «Амазонас», постукав у його двері. До нього прийшов сеньйор, який каже, що справа в нього нагальна. Він одягся, спустився вниз і там зустрівся з Хуаном Тісоном. Він нічого про нього не чув після своєї подорожі в Путумайо, під час якої цей високий службовець Перуанської Амазонської компанії так сумлінно співпрацював із Комісією. Тепер Хуан Тісон не нагадував навіть тіні того впевненого в собі чоловіка, якого пам’ятав Роджер. Він побачив його постарілим, виснаженим і, головне, деморалізованим.

Вони пішли пошукати спокійного місця, але знайти його не змогли, бо ніч в Іквітосі була гамірною, п’яною, наповненою азартними іграми й сексом. Зрештою вони вирішили посидіти в барі «Пім Пам», де їм довелося втікати від двох бразильських мулаток, які намагалися затягти їх на танці.

Не відмовившись від своїх елегантних і шляхетних манер, які так добре пам’ятав Роджер, Хуан Тісон заговорив до нього, як йому здалося, з цілковитою щирістю.

– Нічого з того, що запропонувала Компанія, не було зроблено, попри ті заходи, щодо яких ми погодилися на прохання президента Леґії на зборах директорату. Коли я подав їм свій звіт, усі, включаючи Пабло Сумаету та братів і шваґрів Арани, погодилися зі мною, що треба вжити радикальних заходів на станціях. Щоб уникнути проблем із правосуддям і з моральних та християнських міркувань. Пуста балаканина. Не було й не буде зроблено анічогісінько.

Він розповів йому, що Компанія не тільки надіслала в Путумайо розпорядження, щоб діяли обережніше й прибрали сліди попередніх зловживань – прибрали, наприклад, трупи, – ай допомогла втекти головним звинуваченим у звіті, який перуанський уряд отримав із Лондона. Система збирання каучуку руками аборигенів, яких примушували працювати силоміць, залишилася такою, як і раніш.

– Мені досить було повернутися в Іквітос, аби переконатися в тому, що нічого не змінилося, – погодився з ним Роджер. – А як ви, доне Хуан?

– Я вирушаю до Ліми наступного тижня й не думаю, що повернуся сюди. Моє становище в Перуанській Амазонській компанії стало досить хистким. Волію піти з власної волі, перш ніж мене попросять. Вони викуплять мої акції, але за низькою ціною. У Лімі мені доведеться зайнятися чимось іншим. Я не нарікаю, хоч і віддав десять років свого життя, працюючи на Арану. Попри те, що мені доведеться починати з нуля, я почуваюся краще. Після того, що ми побачили в Путумайо, я почуваю себе брудним і винним, поки працюю в Компанії. Я порадився з дружиною, й вона підтримує мене.

Вони розмовляли близько години. Хуан Тісон також наполягав, що Роджер не повинен повертатися в Путумайо, хоч би якими були його причини. Він нічого не досягне, крім того, що його вб’ють та ще й можуть познущатися з нього з тією жорстокістю, яку він не раз спостерігав під час свого перебування на каучукових плантаціях.

Роджер присвятив свій час підготовці нового звіту для Форін-Офісу. Він повідомляв, що тут не зроблено жодних реформ і не покарано жодного зі злочинців Перуанської Амазонської компанії. І нема надії, що буде щось зроблено в майбутньому. Провина за це лягає як на фірму Хуліо С. Арани, так і на державну адміністрацію і на всю країну. В Іквітосі перуанський уряд, властиво кажучи, перебуває на службі в Хуліо Арани. Могутність його Компанії така велика, що всі політичні, поліційні та судові інституції активно працюють, щоб дозволити їй і далі експлуатувати аборигенів без жодного ризику, бо всі державні чиновники одержують від неї платню або бояться її репресій.

Ніби для того, щоб підтвердити його висновки, тими днями несподівано Верховний суд Іквітоса ухвалив рішення щодо перегляду їхньої справи, про який просили дев’ятеро затриманих. Те рішення було справжнім шедевром цинізму: усі рішення припинялися доти, доки не буде затримано всіх 237 осіб, названих суддею Валькарселем. Лише з невеличкою групою затриманих будь-яке судове розслідування було б неповним і незаконним, проголосили судді. Таким чином усі дев’ятеро затриманих були остаточно проголошені вільними, а справу припинено доти, доки поліційні сили не передадуть правосуддю 237 підозрюваних, чого, як неважко припустити, не станеться ніколи.

Через кілька днів в Іквітосі відбулася ще одна гротескна подія, випробовуючи спроможність Роджера Кейсмента дивуватися. Коли він ішов від свого готелю до будинку містера Стірса, то побачив, як з’юрмилися люди у двох приміщеннях, що здавалися державними установами, бо на їхніх фасадах виднілися герб і прапор Перу. Що там відбувалося?

– Там відбуваються муніципальні вибори, – пояснив йому містер Стірс тим своїм рівним голоском, що здавався позбавленим будь-яких емоцій. – Вибори, можна сказати, для дуже обмеженого контингенту людей, бо згідно з перуанським виборчим законом брати участь у виборах мають право лише ті, хто має власність і вміє читати й писати. Насправді результати виборів підбиваються в конторах фірми Арани. Саме там визначають імена тих, хто переміг, і відсотки поданих за них голосів.

Так воно, либонь, і було, бо в ту ніч святкували на невеличкому зібранні людей на Пласа-де-Армас, де грало кілька оркестрів і роздавали аґвардіенте – Роджер спостерігав усе це здалеку – обрання новим алькальдом Іквітоса дона Пабло Сумаету! Шваґер Хуліо С. Арани виринув зі своєї «криївки», виправданий народом Іквітоса – так він сказав у своїй подячній промові – від наклепів англо-колумбійської змови, сповнений енергії далі боротися з незламною рішучістю проти ворогів Перу й за прогрес Амазонії. Після того як було роздано алкогольні трунки, відбулися народні танці зі штучними вогнями, музикою гітар і вибухами бомб, які тривали до світанку. Роджер розважливо заховався у своєму готелі, щоб його не лінчували.

Джордж Мічел та його дружина нарешті прибули до Іквітоса на кораблі, що вийшов із Манауса 30 листопада 1911 року. Роджер уже пакував валізи, готуючись до свого від’їзду. Приїзду нового британського консула передували гарячкові пошуки з боку містера Стірса та самого Роджера Кейсмента, спрямовані на те, щоб знайти будинок для подружньої пари. «Велика Британія впала в неласку з вашої вини, сер Роджер, – сказав йому скинутий консул. – Ніхто не погоджується винайняти мені будинок для Мічела, хоч я й погоджуюся переплатити. Усі бояться образити Арану, усі мені відмовляють». Роджер попросив допомоги в Ромуло Паредеса, й головний редактор «Ель Орієнте» розв’язав проблему. Він сам винайняв будинок і передав його в суборенду британському консулові. Ішлося про будинок старий і брудний, і треба було терміново відремонтуватий оновити його й бодай якось умеблювати, щоб прийняти туди нових пожильців. Місіс Мічел була жіночка сміхотлива й свавільна, з якою Роджер познайомився вже біля підніжжя корабельного трапа, в порту, в той день, коли вони прибули. Настрій у дружини консула не погіршився ані тоді, коли вона побачила, в якому жалюгідному стані перебуває їхній новий будинок, ані тоді, коли вперше увійшла в нього. Негайно, навіть ще не почавши розпаковувати багаж, вона все тут помила й очистила своєю енергією та добрим гумором.

Роджер мав тривалу розмову зі своїм старим другом і колегою Джорджем Мічелом у віталеньці містера Стірса. Він змалював йому ситуацію в усіх її барвистих подробицях і не приховав від нього жодної з проблем, які постануть перед ним на новій службі. Мічел, досить повний і дуже жвавий сорокарічний чоловік, який виявляв не меншу енергію, ніж його, дружина, в усіх своїх жестах і рухах, заносив нотатки до свого записника, роблячи невеликі паузи, щоб попросити Роджера дати те або інше роз’яснення. Потім, замість розгубитися перед тими перспективами, які чекали на нього в Іквітосі, й понарікати на свою долю, він обмежився тим, що сказав із широкою усмішкою: «Тепер я бачу, про що тут ідеться, і готовий до битви».

Протягом двох останніх тижнів в Іквітосі Роджером знову невтримно заволодів демон сексу. В останньому порту, коли плив сюди, він був дуже обачний, але тепер, навіть знаючи, з якою ворожістю до нього ставиться стільки людей, пов’язаних із комерцією каучуку, і розуміючи, що вони можуть улаштувати на нього засідку, він, не вагаючись, виходив ночами прогулятися по набережній, біля річки, де завжди можна було зустріти жінок і чоловіків, що полювали на клієнтів. Так він познайомився з Алсівіадесом Руїсом, якщо таким справді було його ім’я. Він привів його в готель «Амазонас».

Нічний портьє не став заперечувати, й Роджер нагородив його щедрими чайовими. Алсівіадес погодився ставати для нього в пози класичних статуй, які він йому показував. Після невеличких торгів він погодився роздягтися. Алсівіадес був метисом білого з індіанкою, так званий чоло, й Роджер зазначив у своєму щоденнику, що така расова суміш дає тип чоловіка великої фізичної краси, кращий навіть за «кабокло» Бразилії, чоловіків з екзотичними рисами, в яких змішуються м’якість і ніжність аборигенів із чоловічою грубістю нащадків іспанців. Алсівіадес і Роджер цілувалися й доторкалися один до одного, але не кохалися ані першого дня, ані наступного, коли той знову прийшов до готелю «Амазонас». Це було вранці, й Роджер зміг сфотографувати його голим у кількох позах. Коли той пішов, він записав у щоденнику: «Алсівіадес Руїс. Чоло. Рухи балерона. Тонкий і довгий, набубнявівши, він вигнувся, наче арка. Увійшов у мене, як рука в рукавичку».

Тими днями на головного редактора «Ель Орієнте» Ромуло Паредеса напали на вулиці. Коли він вийшов із друкарні своєї газети, до нього підійшли троє бевзів із бридкими пиками, від яких смерділо алкоголем. Як розповів він Роджерові, з яким прийшов побачитися до готелю відразу після інциденту, вони вбили б його ударами кулаків, якби він не був озброєний і не сполохав трьох нападників, вистреливши в повітря. Він тримав у руках течку. Дон Ромуло був такий розгніваний, що не захотів супроводжувати Роджера, коли той запропонував йому вийти на вулицю й перехилити по чарці в якомусь барі. Його гнів та обурення діями Португальської Амазонської компанії не мали меж:

– Я завжди чесно співпрацював із фірмою Арани й у всьому їм догоджав, – поскаржився він. Вони сиділи на двох кутках ліжка й розмовляли в напівтемряві, бо вогник лампового пальника ледь освітлював один із кутів кімнати. – І коли я був суддею, і коли взявся видавати «Ель Орієнте». Я ніколи не суперечив їхнім вимогам, хоч нерідко вони й були бридкими для моєї совісті. Але я реаліст, сеньйоре консул, і знаю, що деякі битви не можна виграти. Мені було дуже не до вподоби доручення судді Валькарселя поїхати в Путумайо й провести там розслідування. Я знав, що заплутаюся в ньому. Вони мене примусили виконати цю роботу. Пабло Сумаета сам від мене зажадав, щоб я туди поїхав. Я здійснив цю подорож, лише виконуючи його наказ. Перш ніж передати префектові свій звіт, я дав його прочитати сеньйорові Сумаеті. Він мені повернув його без коментарів. Чи це не означало, що він його схвалив? Лише тоді я передав його префекту. А в результаті вони тепер оголосили мені війну й хочуть убити мене. Цей напад – попередження, щоб я забирався геть з Іквітоса. А куди? Я маю дружину, п’ятеро дітей і двох служниць, сеньйоре Кейсмент. Чи ви бачили коли-небудь таку невдячність, з якою до мене поставилися ці люди? Я рекомендую, щоб і ви втікали звідси якомога скоріше. Ваше життя в небезпеці, сер Роджер. Досі з вами нічого не траплялося, бо вони думають, що коли вб’ють англійця, та ще й дипломата, то це призведе до міжнародного скандалу. Але ви не дуже сподівайтеся, що так триватиме довго. Така стриманість може зникнути після будь-якої пиятики. Послухайтеся моєї поради й тікайте звідси, мій друже.

– Я не англієць, я ірландець, – лагідно поправив його Роджер.

Ромуло Паредес передав йому течку, яку приніс із собою.

– Тут ви знайдете всі документи, які я зібрав у Путумайо і на яких побудував свій звіт. Я правильно зробив, що не віддав їх префектові Адольфо Ґамаррі. Їх би чекала та сама доля, що й мій звіт: вони припадали б пилюкою в префектурі Іквітоса. Заберіть їх, я знаю, ви використаєте їх, як треба. Пробачте, що навантажую вас зайвою вагою, але думаю, що так треба.

Роджер поїхав через чотири дні, після того як попрощався з Омаріно та Аредомі. Містер Стірс прилаштував їх у теслярську майстерню в Нанеї, де вони не тільки працювали на хазяїна, болівійця, а й були учнями в його майстерні. У порту, куди прийшли його проводжати Стірс і Мічел, Роджер довідався, що кількість каучуку, відправленого на експорт за останні кілька місяців, перевищила позначку попереднього року. Чи можна було знайти кращий доказ, що нічого тут не змінилося й що вітото, бора, андуки та інші аборигени Путумайо експлуатуються невблаганно й нещадно?

Протягом п’яти днів подорожі до Манауса він майже не виходив зі своєї каюти. Почувався деморалізованим, хворим і зневажав сам себе. Майже нічого не їв і виходив на палубу тільки тоді, коли спека в тісній каюті ставала нестерпною. Мірою того як корабель спускався вниз по Амазонці й русло річки ставало дедалі ширшим, а береги відступали так далеко, що їх не було видно, він думав, що вже ніколи не повернеться в цю сельву. І також думав про парадокс, – багато разів він думав про те саме в Африці, коли мандрував по річці Конго, – що посеред цього величного краєвиду, з цими табунами рожевих чапель і галасливих папуг, які іноді пролітали над кораблем, і кільватерним слідом із маленьких рибок, які переслідували корабель, вистрибуючи та сновигаючи на струменях води, наче хотіли привабити уяву пасажирів, загніздилося моторошне страждання, спричинене скнарістю тих жадібних і кривавих двоногих створінь, з якими він запізнався в Путумайо. Він пригадував спокійне обличчя Хуліо С. Арани на зборах директорату Перуанської Амазонської компанії, які відбулися в Лондоні. Він знову заприсягнувся собі, що боротиметься до останньої краплі енергії, яка залишиться в його тілі, аби здобув якесь покарання цей прилизаний чоловічок, що запустив у дію і був головним користувачем системи, яка нещадно перетирала людські створіння на порох, щоб погамувати його голод на гроші. Хто тепер наважиться сказати, що Хуліо С. Арана не знав, що діється в Путумайо? Він створив справжній спектакль, щоб обманути весь світ – перуанський уряд і британський уряд передусім – з тим, щоб вичавлювати каучук із тієї сельви, з якої знущалися так само нещадно, як і з аборигенів, що її населяли.

У Манаусі, до якого він дістався в середині грудня, він почував себе краще. Поки чекав корабля, який відійде курсом на Пара й Барбадос, він дістав змогу попрацювати, зачинившись у своїй готельній кімнаті, додаючи коментарі та уточнення до свого звіту. Одного вечора він зустрівся з англійським консулом, який йому розповів, що, попри всі його рекламації, бразильські власті не вжили ніяких ефективних заходів, щоб заарештувати Монта й Аґверо чи інших утікачів від правосуддя. Повсюди ширилася чутка, що чимало колишніх начальників станцій Хуліо Арани в Путумайо тепер працюють на будівництві залізниці Мадейра-Маморё.

Той тиждень, протягом якого він залишався в Манаусі, Роджер жив спартанським життям, не виходячи вночі на пошуки авантюрних пригод. Він прогулювався по берегах річки й по вулицях міста, й коли не працював, то проводив по багато годин, читаючи книжки про стародавню історію Ірландії, які рекомендувала йому Аліса Стопфорд Ґрін. Коли він захоплювався подіями з життя своєї країни, йому було легше викинути з голови образи Путумайо й інтриги, брехні та зловживання узагальненої політичної корупції, яку він бачив в Іквітосі. Але було не так легко зосередитися на ірландських подіях, бо щомиті йому спадало на пам’ять, що він не завершив своє завдання і що в Лондоні він повинен довести його до завершального кінця.

17 грудня він відплив курсом на Пара, де нарешті здобув можливість сконтактуватися з Форін-Офісом. Канцелярія одержала його телеграми, надіслані з Іквітоса, й була в курсі того, що, попри обіцянки уряду Перу, нічого реального не було зроблено щодо злочинів у Путумайо, крім сприяння втечі звинувачених.

Напередодні Різдва він відплив до Барбадосу на «Денісі», зручному кораблі, який перевозив лише жменьку пасажирів. Він спокійно дістався до Бриджтауна. Там Форін-Офіс зарезервував йому квиток на «СС Теренц», що відходив до НьюЙорка. Англійська влада вирішила вжити енергійних заходів проти британської компанії, відповідальної за те, що відбувалося в Путумайо, і хотіла, щоб Сполучені Штати приєдналися до її зусиль і спільно з Британією виступили з протестом проти уряду Перу, який не виявив достатнього бажання відповісти на заклики міжнародної громадськості.

У столиці Барбадосу, поки чекав відплиття свого корабля, Роджер жив таким самим невинним життям, як і в Манаусі: жодного візиту до публічної лазні, жодної нічної вилазки. Він знову увійшов в один із тих своїх періодів сексуального стримування, які іноді тривали по багато місяців. Бо були часи, коли загалом його голова наповнювалася турботами релігійного характеру. У Бриджтауні він щодня відвідував отця Сміта. Провадив із ним тривалі розмови про Новий Заповіт, який він мав звичай брати із собою у свої мандри. Він перечитував його іноді, перемежовуючи це читання з читанням ірландських поетів, передусім Вільяма Батлера Їтса, кілька поем якого вивчив напам'ять. Він був присутній на одній із мес у монастирі урсулинок і, як траплялося з ним раніше, відчув бажання причаститися. Він сказав про це отцю Сміту, а той, усміхаючись, нагадав йому, що він не католик, а належить до англіканської церкви. Якщо він хоче перейти в католицтво, то отець Сміт міг би допомогти йому зробити перші кроки. Роджер відчув спокусу зробити це, але розкаявся, подумавши, у скількох гріхах доведеться признатися своєму доброму другові, яким був для нього падре Сміт.

31 грудня він відплив на «СС Теренці» курсом на НьюЙорк, а там негайно, навіть не виділивши собі часу на те, щоб помилуватися хмарочосами, сів на поїзд до Вашингтона, столиці Сполучених Штатів. Британський амбасадор Джеймс Брайс здивував його, повідомивши йому, що Президент Сполучених Штатів Америки Вільям Говард Тафт призначив йому аудієнцію. Він та його помічники хотіли довідатися з уст сера Роджера, який персонально знав, що відбувається в Путумайо, й був довіреною особою британського уряду, про становище на каучукових плантаціях і чи кампанія, яку проводили у Сполучених Штатах та Великій Британії різні церкви, гуманітарні організації, ліберальні журналісти, та публікації повідомляли правду, чи були чистою демагогією й перебільшенням, як запевняли каучукодобувні підприємства та перуанський уряд.

Оселений в резиденції амбасадора Брайса, відчуваючи, що до нього ставляться по-царському, й чуючи, як повсюди називають його сер Роджер, Кейсмент вирішив навідатися до перукарні, підстригти собі волосся та бороду й привести в порядок нігті. А ще він оновив свій одяг в елегантних крамницях Вашингтона. Тими днями він часто думав про суперечності свого життя. Менш як два тижні тому він був бідолахою, який жив під постійним страхом смерті в убогому готельчику Іквітоса, а тепер він, ірландець, що мріяв про незалежність Ірландії, втілював у собі високого чиновника, якого Британська Корона послала переконати Президента Сполучених Штатів Америки, щоб він допоміг імперії зажадати від перуанського уряду покласти край ганебним подіям, що відбувалися в Амазонії. Чи не є життя чимось абсурдним, драматичною виставою, яка в будь-яку хвилину може перетворитися на фарс?

Три дні, які він перебув у Вашингтоні, були наповнені бурхливою діяльністю: щоденні робочі зустрічі зі службовцями державного департаменту й тривала персональна розмова з міністром закордонних справ. Третього дня його прийняв у Білому домі президент Тафт разом із кількома своїми помічниками та з державним секретарем. Протягом якоїсь миті, перш ніж розпочати свою розповідь про становище в Путумайо, Роджер пережив галюцинацію: він перебуває тут не як дипломатичний представник Британської Корони, а як спеціальний посланець нещодавно створеної республіки Ірландія. Він був посланий сюди своїм тимчасовим урядом, щоб пояснити причини, які спонукали величезну більшість ірландців на всенародному плебісциті порвати зв’язок із Великою Британією й проголосити свою незалежність. Нова Ірландія хоче підтримувати зв’язки дружби й співпраці зі Сполученими Штатами Америки, з якими вона поділяє прихильність до демократії й де проживає велика спільнота ірландського походження.

Роджер Кейсмент виконав свій обов’язок бездоганно. Аудієнція мала тривати півгодини, проте вона тривала втричі довше, бо сам же таки президент Тафт, який з великою увагою вислухав його звіт про становище аборигенів у Путумайо, поставив йому безліч запитань і поцікавився його думкою про те, як у найкращий спосіб примусити перуанський уряд покласти край злочинам на каучукових плантаціях. Пропозиція Роджера, щоб Сполучені Штати відкрили в Іквітосі консулат, який працював би спільно з британським, осуджуючи зловживання, була прихильно прийнята президентом. І справді, через Кілька тижнів по тому Сполучені Штати послали одного зі своїх найдосвідченіших дипломатів, Стюарта Дж. Фаллера, виконувати обов’язки консула в Іквітосі.

Навіть більше, аніж ті слова, які він почув, подив і гнів, із якими президент та його помічники вислухали його розповідь, переконали Роджера, що Сполучені Штати відтепер рішуче співпрацюватимуть з Англією в засудженні ситуації, яка склалася з амазонськими аборигенами.

У Лондоні, хоч його фізичний стан дедалі погіршувався черезгперевтому та загострення давніх хвороб, він присвятив своє тіло й душу складанню нового звіту для Форін-Офісу, показуючи, що влада Перу не здійснила обіцяних реформ і що Перуанська Амазонська компанія бойкотувала всі ініціативи, зробивши життя неможливим для судді Карлоса А. Валькарселя і надовго затримавши в префектурі звіт дона Ромуло Паредеса, якого намагалися вбити за те, що він неупереджено описував, що відбувалося протягом чотирьох місяців на каучукових плантаціях Арани. Роджер почав перекладати англійською мовою добірку свідчень, інтерв’ю та різних документів, що їх головний редактор газети «Ель Орієнте» передав йому в Іквітосі. Цей матеріал значно доповнив і збагатив його попередній звіт.

Він робив усе ночами, бо його дні були цілком зайняті зустрічами у Форін-Офісі, де, починаючи від канцлера й закінчуючи численними комісіями, у нього просили детальних повідомлень, порад і пропозицій щодо ідей, які хотів задіяти британський уряд. Жахливі злочини, що їх чинила в Амазонії британська компанія, стали об’єктом енергійної кампанії, розпочатої Товариством боротьби з рабством і журналом «Труте», яку тепер підтримала вся ліберальна преса й багато релігійних та гуманітарних організацій.

Роджер наполіг, щоб негайно був опублікований у пресі «Звіт про становище в Путумайо». Він утратив будь-яку надію на те, що мовчазна дипломатія, яку британський уряд намагався здійснювати у своєму ставленні до президента Леґії, принесе якусь користь. Попри опір деяких секторів адміністрації, сер Едвард Ґрей зрештою погодився з цією думкою, і кабінет схвалив публікацію. Книгу вирішили назвати Blue BOOK («Синя книга»). Роджер провів багато безсонних ночей, безперервно курячи й випиваючи величезну кількість філіжанок кави, перевіряючи слово за словом останню редакцію.

У той день, коли остаточний текст було нарешті віддано до друкарні, він почув себе так погано, що, боячись, аби з ним чогось не сталося, якщо він залишиться сам-один, Роджер знайшов собі притулок у домі своєї подруги Аліси Стопфорд Ґрін. «Ти схожий на скелет», – сказала йому історичка, взявши його за руку й провівши до вітальні. Роджер волочив ноги, голова йому йшла обертом, і він відчував, що в будь-яку хвилину може знепритомніти. Йому так боліла спина, що Алісі довелося підкласти йому кілька подушок, аби він зміг примоститися на канапі. Майже відразу він чи то заснув, чи то втратив тяму. Коли розплющив очі, то побачив, що біля нього сидять, усміхаючись йому, його сестра Ніна та Аліса.

– Ми думали, ти вже не прокинешся ніколи, – почув він, як сказала одна з них.

Він проспав близько двадцяти чотирьох годин. Аліса покликала свого сімейного лікаря, й ескулап поставив діагноз, що Роджер виснажився. Він сказав, щоб вони дозволили йому виспатися. Роджер не пам’ятав, щоб йому щось снилося. Коли він спробував піднятися, то ноги йому підігнулися, й він знову впав на канапу. «Мене не вбило Конго, але мене вб’є Амазонія», – подумав він.

Трохи перекусивши, він зміг піднятися на ноги, й найманий екіпаж доставив його в його департамент на Філбіч-Ґарденз. Він прийняв тривалий душ, який трохи розігнав його млявість. Проте почувався таким кволим, що мусив знову лягти.

Форін-Офіс зобов’язав його взяти десятиденні вакації. Йому не хотілося покинути Лондон раніше, аніж вийде друком «Синя книга», але зрештою він погодився виїхати зі столиці. У товаристві Ніни, яка попросила дати їй коротку відпустку в тій школі, де працювала, він провів тиждень у Корнволі. Його втома була така велика, що він із неймовірними труднощами міг зосередитися на читанні. Свідомість розпливалася в неясних образах. Проте завдяки спокійному життю й здоровій дієті він потроху відновлював сили. Уже міг вирушати на тривалі прогулянки на лоні природи, скориставшись із кількох теплих днів. Не можна було уявити собі щось більш відмінне від приємного й цивілізованого краєвиду Корнволу, аніж краєвид Амазонії, а проте, попри радість і спокій, які він відчував тут, дивлячись на повсякденну працю фермерів, на те, як пасуться блаженні корови й іржуть коні у своїх стайнях, де людям не погрожують ані хижаки, ані змії, ані москіти, він одного дня подумав про те, що ця природа, яка свідчила про століття праці, спрямованої на службу людині, природа, населена й цивілізована, уже втратила своє становище нормального світу – втратила свою душу, сказали б пантеїсти, – у порівнянні з тією дикою, розбурханою, свавільною, неприборканою природою Амазонії, де все, здавалося, досі народжується й помирає, світом несталим, ризикованим, рухливим, у якому людина почуває себе вихопленою з теперішнього часу й закинутою в далеке минуле, у спілкування з предками, повернутою до свого походження. І він із подивом відкрив, що пригадує той світ із тугою, попри жахіття, які він приховував у собі.

«Синя книга» про становище в Путумайо була опублікована в липні 1912 року. З першого дня вона спричинила потрясіння, яке, маючи Лондон у центрі, стало розходитися концентричними хвилями по всій Європі, Сполучених Штатах Америки і багатьох інших частинах світу, а надто в Колумбії, Бразилії і Перу. «Тайме» присвятила цій темі кілька сторінок і передову статтю, в якій, підносячи Роджера Кейсмента до хмар, говорячи, що він знову показав своє надзвичайне обдаровання «великого гуманітарія», вона вимагала вжити негайних заходів проти цієї британської компанії та її акціонерів, які розбагатіли на індустрії, що практикує рабство й тортури і винищує народи аборигенів.

Але похвалою, що найбільше зворушила Роджера, була стаття, яку написав його друг і союзник у кампанії проти короля Бельгії Леопольда Другого Едмунд Д. Морел, у «Дейлі Ньюз». Коментуючи «Синю книгу», він писав про Роджера Кейсмента, що «ніколи не бачив у людині стільки магнетизму, як у ньому». Завжди алергічний до громадської слави, Роджер анітрохи не тіїиився цією новою хвилею популярності. Він радше почував себе ніяково й намагався втекти від неї. Але це було нелегко, бо скандал, який спричинила «Синя книга», призвів до того, що десятки англійських, європейських і північноамериканських публікацій хотіли взяти в нього інтерв’ю. Він приймав запрошення виступити з лекціями в академічних інституціях, політичних клубах, релігійних і благодійних центрах. У Вестмінстерському абатстві влаштували спеціальну службу на цю тему, й канонік Герберт Генсон виголосив проповідь, суворо осудивши акціонерів Перуанської Амазонської компанії, що збагачуються, практикуючи рабство, вбивства та калічення людей.

Повірений у справах Великої Британії в Перу Дес Ґрас повідомив про ажіотаж, який спричинили в Лімі звинувачення «Синьої книги». Уряд Перу, боячись економічного бойкоту їхньої країни з боку західних держав, оголосив про негайне запровадження реформ і про те, що він надсилає в Путумайо військові та поліційні сили. Але Дес Ґрас додав, що, певно, й тепер повідомлення про ці заходи не буде ефективним, бо існують урядові сектори, що стверджують, ніби факти, описані в «Синій книзі», – це змова Британської імперії, яка підтримує колумбійські претензії на Путумайо.