Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

– Зі мною та з моїми друзями відбувалося приблизно те саме, Роджере. Ми заздрили твоїм мандрівкам, твоїм пригодам, заздрили тому, що ти прожив стільки різних життів у тих місцевостях. Одного разу я чула, як Їтс сказав: «Роджер Кейсмент – це найуніверсальніший ірландець із тих, кого я знав. Справжній громадянин світу». Здається, я тобі ніколи про це не казала.

Вони пригадали, як кілька років тому брали участь у дискусії про символи з Гербертом Вордом у Парижі. Той показав їм одну зі своїх недавніх скульптур, якою був дуже задоволений: африканського чаклуна. То була справді чудова статуетка, яка, попри свій реалістичний характер, показувала все, що було потаємного й таємничого в тому чоловікові зі змережаним порізами обличчям, з мітлою й черепом у руках, свідомого тієї могутності, якою наділили його божества лісу, струмків і диких звірів і якому чоловіки та жінки його племені сліпо підкорялися, вірячи, що він боронить їх від заклять, хвороб, страху й що він забезпечує їхній зв’язок із потойбічним світом.

– Усі ми носимо всередині одного з цих предків, – сказав Герберт, показуючи на бронзового чаклуна, який із напівзаплющеними очима, здавалося, поринув в один зі снів, у які ми поринаємо, випивши певні відвари трав. – Доказ? Ті символи, до яких ми ставимося з особливою повагою. Герби, прапори, хрести.

Роджер і Аліса заперечили йому, сказавши, що на символи не слід дивитися як на анахронізми ірраціональної ери людства. Навпаки, прапор, наприклад, є символом людської спільноти, яка почуває себе солідарною й поділяє вірування, переконання, звичаї, разом із тим шануючи індивідуальні відмінності та розходження, які не руйнують, а лише зміцнюють їхній спільний займенник. Обоє призналися в тому, що завжди переживають глибоке хвилювання, коли бачать, як майоріє республіканський прапор Ірландії. Як глузували з них Герберт і Саріта, коли почули цю фразу!

Коли Аліса довідалася, що тоді як Пірс зачитував Декларацію незалежності, багато ірландських республіканських прапорів майоріли над дахами Головного поштамту, Ліберті-Холу[9]9
  Ліберті-Хол – на той час найвищий будинок у Дубліні (59,4 м).


[Закрыть], а потім побачила фотографії прапорів на будинках, захоплених повстанцями Дубліна, таких як готелі «Метрополь» і «Імперіал», якими вітер метляв у вікнах та на балконах, їй стислося горло. Те видовище мало наповнити відчуттям безмежного щастя всіх, хто міг його бачити. Згодом вона також довідалася, що за кілька тижнів до повстання жінки з організації «Куман на Мбан», допоміжного жіночого відділу «Добровольців», – тоді як чоловіки готували домашні бомби, патрони з динамітними зарядами, гранати, піки й багнети, – збирали ліки, бинти, дезінфектанти й шили ті самі триколірні прапори, які зметнулися вгору вранці в понеділок 24 квітня над дахами будинків у центрі Дубліна. Будинок Планкетів на передмісті Кіммейдж був найбільшою фабрикою зброї та прапорів для повстання.

– То була історична подія, – підтвердила Аліса. – Нам набридли слова. Політики насамперед мають звичай застосовувати слова «історичний», «історія» до будь-якої дурниці. Але республіканські прапори в небі старого Дубліна справді були «історією». Багато людей завжди згадуватимуть їх із глибоким хвилюванням. Як подію історичного значення. Вони перевернули світ, мій любий. У Сполучених Штатах Америки багато газет надрукували цю картину на першій сторінці. А тобі хіба не хотілося б побачити її?

Так, і йому хотілося б побачити її. Аліса розповіла, що все більше й більше людей острова нехтували заборону й вивішували республіканські прапори на фронтонах своїх будинків, зокрема й у Белфасті та в Деррі, столицях пробританських територій.

З другого боку, попри війну на континенті, з якої щодня прибували тривожні вісті – у битвах гинула карколомна кількість людей, а результати досі були неясними, – у самій Англії багато людей були схильні допомагати тим, кого військові власті депортували з Ірландії. Сотні чоловіків і жінок, яких вважали небезпечними, вивезли з Ірландії, й тепер вони були розсіяні по всій Англії з наказом оселити їх у глухих місцевостях, і більшість із них не мали ніяких засобів для прожиття. Аліса, що входила до гуманітарних організацій, які надсилали тим людям гроші, харчі та одяг, сказала Роджерові, що вони не мають труднощів зі збиранням коштів та допомогою широкої громадськості. Також у цьому участь католицької церкви була вельми важливою.

Серед депортованих були десятки жінок. Багато з них – з кількома Аліса розмовляла особисто, – попри свою солідарність із повстанням, зберігали певне невдоволення його командирами, які перешкоджали жінкам допомагати повсталим. Проте майже всі вони, охоче чи неохоче, зрештою допускали їх на редути й користувалися їхніми послугами. Єдиним командиром, що категорично відмовився допустити жінок на Боланлз-Мілл та прилеглу територію, яку контролювали його загони, був Імон де Валера. Його аргументи дратували войовничих учасниць із «Куман на Мбан», бо здавалися їм надто консервативними. Він вважав, що місце жінки біля домашнього вогнища, а не на барикадах, і природні знаряддя її праці – прядка, плита, квіти, голка й нитка, а не пістолет або рушниця. І що присутність жінок може відвертати увагу бійців, які, прагнучи захистити їх, нехтуватимуть свої обов’язки. Високий і стрункий професор математики, з яким Роджер Кейсмент розмовляв багато разів і часто листувався, зібравши від нього цілу купу кореспонденції, був засуджений до смертної кари одним із потаємних і рішуче налаштованих воєнно-польових судів, які судили керівників повстання. Але врятувався в останню мить. Коли, висповідавшись і причастившись, він із цілковитим спокоєм, тримаючи в пальцях чотки, наготувався, що його поведуть до задньої стіни Кілменгемської в’язниці, де відбувалися розстріли, трибунал вирішив замінити йому смертну кару довічним ув’язненням. Згідно з чутками, загони, якими командував Імон де Валера, попри цілковиту відсутність військової освіти в їхнього командира, виявили в бою велику ефективність та дисципліну, завдавши ворогові великих втрат. Вони капітулювали останніми. Але ходили також чутки, ніби напруга та жертви тих днів були такими великими, що в якусь мить його підлеглі, які перебували біля його командного пункту, думали, він утратив глузд, такою дивною була його поведінка. То був не єдиний такий випадок. Під дощем свинцю та вогню, без сну, без їжі й без пиття деякі люди на барикадах божеволіли або переживали нервові кризи.

Роджер ослабив свою увагу, пригадавши видовжений силует Імона де Валери, його врочисту й церемонну мову. Він помітив, що Аліса заговорила про коня. Вона говорила про нього з почуттям, і сльози навернулися їй на очі. Історичка дуже любила тварин, але чому її так схвилював саме цей кінь? Поступово до Роджера дійшло, що племінник розповів їй про один епізод. Ішлося про коня одного з британських кавалеристів, які в перший день повстання атакували Головний поштамт і були відкинуті, втративши трьох людей. У коня влучило кілька куль, і він упав перед однією з барикад, тяжко поранений. Він розпачливо іржав, його мучив нестерпний біль. Йому іноді вдавалося піднятися на ноги, але, ослаблений втратою крові, він знову падав, ступивши лише кілька кроків. За барикадою виникла дискусія між тими, хто хотів пристрелити коня, щоб він далі не мучився, й тими, хто протестував проти цього, вірячи, що він зможе одужати. Зрештою пролунали постріли. Знадобилося лише дві кулі, щоб покласти край його стражданням.

– То була не єдина тварина, яка померла на вулиці, – сказала Аліса зі смутком у голосі. – Загинули багато коней, собак, котів. Невинні жертви людської брутальності. Я часто бачу у своїх кошмарних снах, як вони помирають. Людські створіння гірші за тварин, ти згоден, Роджере?

– Не завжди, моя люба. Запевняю тебе, що деякі з них не менш жорстокі, аніж ми з тобою. Я думаю, наприклад, про змій, чия отрута вбиває за кілька хвилин людину, яка помирає з жахливим хрипінням. І про амазонських канеро, які проникають у тіло крізь задній прохід і спричиняють кровотечу. Зрештою...

– Поговорімо про щось інше, – сказала Аліса. – Годі балакати про війну, битви, поранених і мертвих.

Але через мить вона вже розповідала Роджерові, що серед сотень ірландців, депортованих і закинутих до англійських в’язниць, із неймовірною швидкістю зростає прихильність до «Син Файну» та «Добровольців». Навіть особи помірковані, з незалежним розумом і мирно налаштовані, стали симпатизувати цим радикальним організаціям. Значно збільшилася також кількість петицій, які з’являються по всій Ірландії й вимагають амністії для звинувачених. Також у Сполучених Штатах Америки, у всіх державах, де живуть ірландські громади, не припиняються маніфестації протесту з осудом жорстоких репресій, спрямованих проти тих, хто брав участь у повстанні. Джон Дівой здійснив фантастичну працю й домігся, щоб прохання про амністію підписали найкращі представники північноамериканського суспільства, від митців і підприємців до політиків, професорів і журналістів. Палата представників схвалила проект резолюції, зредагований у дуже суворих термінах, який осуджує застосування смертної кари проти супротивників, які склали зброю. Хоч повстання й зазнало поразки, справи тих, хто його організував, не погіршилися. Що ж до міжнародної підтримки, то ситуація ніколи не була кращою для націоналістів.

– Час візиту вичерпався з лишком, – урвав їхню розмову шериф. – Мусите негайно попрощатися.

– Я здобуду ще один дозвіл і прийду з тобою попрощатися, перед тим як... – сказала й замовкла Аліса, підводячись на ноги.

Вона дуже зблідла.

– Звичайно, люба Алісо, – сказав Роджер, обіймаючи її. – Сподіваюся, тобі дадуть дозвіл. Ти не можеш собі уявити, як мені приємно бачитися з тобою. Як ти заспокоюєш мене й наповнюєш миром.

Але цього разу так не було. Він повернувся до своєї камери з мішаниною образів у голові, усі вони були пов’язані з повстанням на Святому тижні, так ніби спогади й розповіді подруги витягли його з Пентонвілської в’язниці й закинули в середовище вуличної війни, в гуркіт сутичок і боїв. Він відчував гостру ностальгію за Дубліном, за його будинками й будівлями з червоної цегли, маленькими садочками за дерев’яними парканами, гуркітливими трамваями, бідняцькими кварталами з убогими оселями, де живуть жалюгідні й бідні люди, оточуючи острови достатку та сучасної розкоші. Що залишилося від усього цього після артилерійського обстрілу, запалювальних бомб, руйнувань? Він подумав про театри «Ебі», «Браму», «Олімпію», подумав про бари, де висить густий сморід, пахне пивом і лунає гомін розмов. Чи стане Дублін знову таким, яким він був?

Шериф не запропонував повести його в душ, і він його про це не попросив. Він бачив свого тюремника таким пригніченим, відсутнім та неуважним, що не посмів турбувати його. Йому було прикро бачити, як він страждає, й сумно усвідомлювати, що він не має жодної можливості, щоб підбадьорити його. Шериф приходив до нього вже двічі, порушуючи правила, щоб поговорити вночі в його камері, й щоразу Роджер страждав від того, що неспроможний дати містерові Стейсі розраду, якої той шукав. Під час своїх других відвідин, як і під час перших, він не говорив ні про що інше, крім як про свого сина Алекса і про його загибель у битві проти німців у Лоосі, тому глухому закутку Фландрії, який тепер був для нього проклятим місцем. Одного разу після тривалої мовчанки тюремник признався Роджерові, що йому гірко згадувати той день, коли він відшмагав Алекса, ще малого хлопчиська, коли той украв пиріжок у булочній на розі вулиці. «Він завинив і мав бути покараний, – сказав містер Стейсі, – але не так суворо. Так відшмагати зовсім малого хлопця було невиправданою жорстокістю». Роджер спробував заспокоїти його, сказавши, що його та його братів, включно із сестрою, капітан Кейсмент, їхній батько, іноді шмагав, проте вони ніколи не переставали любити його. Але чи слухав його містер Стейсі? Він мовчав, переживаючи свій біль, дихаючи глибоко і схвильовано.

Коли тюремник зачинив двері камери, Роджер ліг на своє ліжко. Він зітхнув, затремтівши. Розмова з Алісою не принесла йому полегкості. Тепер його опанував смуток, що він не був там, у своєму однострої Добровольця і з маузером у руці, що він не брав участі в повстанні, нехай і знаючи, що воно закінчиться різаниною. Мабуть, Патрик Пірс, Джозеф Планкет та інші мали слушність. Ішлося не про те, щоб здобути перемогу, а про те, щоб якнайдовше чинити опір. Принести себе в жертву, як християнські мученики героїчних часів. Їхня кров живила те зерня, яке проросло, витіснивши поганських ідолів і замінивши їх Христом Спасителем. Кров, пролита «Добровольцями», також дасть плоди, вона відкриє очі сліпим і здобуде волю для Ірландії. Скільки його товаришів та друзів із «Син Файну», «Добровольців», «Народної армії», ІРБ були на барикадах, знаючи, що вони йдуть на самогубство? Сотні, тисячі, безперечно. Патрик Пірс насамперед. Він завжди вірив у те, що мучеництво – головна зброя в справедливій боротьбі. Чи не було це частиною ірландського характеру, кельтської спадщини? Здатність католицьких мучеників терпіти страждання вони успадкували ще від Кучулена[10]10
  Кучупен – один із героїв ірландського фольклору.


[Закрыть], від міфічних героїв Ейре й їхніх великих подвигів, а також від безтурботного героїзму їхніх святих, чиї житія з такою любов’ю та вченою наполегливістю досліджувала його подруга Аліса, – то була нескінченна спроможність до великих подвигів. Можливо, ірландцям притаманний дух непрактичності, але вони компенсують його незмірною великодушною спроможністю плекати найвідважніші мрії про справедливість, рівність і щастя. Навіть за умов, коли поразка неминуча. Хоч яким відчайдушним і безнадійним був план Пірса, Тома Кларка, Планкета та інших, за ті шість днів нерівної боротьби на поверхню вийшов, щоб світ міг захоплюватися ним, дух ірландського народу, нескорений, попри стільки століть життя в неволі, сповнений ідеалізму, відважний, готовий на все заради праведної справи. Наскільки відмінна поведінка від поведінки тих його співвітчизників у таборі Лімбурґ, які були сліпими й глухими до його закликів. Вони показували інше обличчя Ірландії – обличчя підкорених, тих, котрі з огляду на століття колонізації втратили ту незгасну іскру, яка привела стількох жінок і чоловіків на барикади Дубліна. Чи він знову помилився у своєму житті? Що сталося б, якби німецька зброя, яку привіз «Ауд», потрапила в руки «Добровольців» у ніч на 20 квітня в затоці Трейлі-Бей? Він уявив собі, як сотні патріотів на мотоциклах, автомобілях, возах, мулах і віслюках пересуваються під зоряним небом і розвозять ту зброю та набої по всій території Ірландії. Чи змінився б хід подій, якби ті двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів патронів потрапили в руки повсталих? Щонайбільше бої тривали б довше, повсталі захищалися б краще й завдали б ворогові більших утрат. Він із радістю помітив, що позіхає. Сон стирав ці образи й приглушував його тривогу. Йому здалося, він поринає під воду.

Він побачив приємний сон. Його мати то з’являлася, то зникала, усміхаючись, гарна й граційна, у своєму солом’яному капелюсі з широкими крисами, з якого звисала стрічка, що майоріла на вітрі. Невеличка кокетлива парасолька з квітами захищала від сонця її білі щоки. Очі Анни Джефсон були втуплені в нього, а очі Роджера – в неї, і ніщо й ніхто, здавалося, не могли урвати це мовчазне спілкування. Але раптом у лісі з’явився капітан кавалеристів Роджер Кейсменту своєму блискучому однострої легких драгунів. Він подивився на Анну Джефсон очима, наповненими виразом безсоромної жадібності. Стільки вульгарності образило й налякало Роджера. Він не знав, що робити. Він не мав сил, аби перешкодити тому, що мало статися, ані кинутися навтіки й утекти від жахливого передчуття. Крізь застелені слізьми очі, тремтячи від страху й обурення, він побачив, як капітан підняв у повітря його матір. Він почув, як вона скрикнула від подиву, а тоді засміялася силуваним і послужливим сміхом. Тремтячи від огиди й ревнощів, він побачив, як вона засмикала ногами в повітрі, показавши свої тонкі литки, тоді як його батько повіз її геть між деревами. Вони зникли в густих хащах, і сміх матері ставав усе тоншим, аж поки зовсім затих. Після того він чув лише завивання вітру та щебетання пташок. Він не плакав. Світ був жорстоким і несправедливим, і він волів би померти, аніж так страждати.

Сон тривав досить довго, та коли він прокинувся, ще в темряві, через кілька хвилин чи годин, Роджер уже не пам’ятав, коли і як він у нього поринув. Той факт, що він не знає часу, знову наповнив його гострою тривогою. Іноді він про це забував, але найменший неспокій, сумнів, хвилювання призводили до того, що повне незнання, в якій хвилині дня чи ночі він перебуває, заморожувало йому серце, і його опановувало відчуття, що його викинуто з часу, що він живе у світі, де не існують ані раніше, ані тепер, ані потім.

Минуло трохи більше, як три місяці, відколи його заарештували, а він мав таке відчуття, ніби вже роки перебуває за ґратами, в такому усамітненні, в якому день за днем, година за годиною він утрачав свою людську суть. Він не сказав цього Алісі, але якщо раніше іноді плекав надію, що британський уряд розгляне прихильно його супліку про помилування й замінить йому смертний вирок в’язницею, то тепер він таку надію втратив. У тому кліматі гніву й прагнення помсти, який створило для Корони, а надто для військового керівництва, повстання на Святому тижні, Англія мала потребу зразково покарати зрадників, які бачили в Німеччині, у ворогові, проти якого імперія воювала на полях Фландрії, союзника Ірландії в її боротьбі за незалежність. Його дивувало тільки те, що Кабінет так довго відкладав своє рішення. Чого вони чекали? Хотіли продовжити його агонію, бажаючи, щоб він заплатив за свою невдячність до країни, яка так щедро нагородила його, а він увійшов у змову з її ворогом? Ні, в політиці почуття не мають ваги, для неї мають значення лише інтереси й вигода. Уряд холодно зважує ті переваги і втрати, які він здобуде, коли скарає його на смерть. Чи стане його страта зразковим покаранням? Чи не погіршить вона зв’язки уряду з ірландським народом? Кампанія, спрямована на його дискредитацію, мала на меті домогтися, щоб ніхто не оплакував смерть цього жалюгідного збоченця, цього дегенерата, від якого шибениця очистить пристойне суспільство. Він учинив велику дурницю, залишивши свої щоденники доступними для будь-кого, коли поїхав до Сполучених Штатів. Ця недбалість, яку так вигідно використає для себе імперія, на тривалий час затьмарить правду його життя, його політичної поведінки й навіть його смерті.

Він повернувся до сну. Цього разу замість приємного сновидіння на нього навалився кошмар, який наступного ранку він майже не пам’ятав. У ньому він побачив пташку, канарку з чистим дзвінким голосом, яка билася в ґрати клітки, куди її посадили, так ніби сподівалася, що коли вона забризкає свої ґрати кров’ю, то вони зламаються й випустять її на волю. Її оченята не переставали обертатися в орбітах, благаючи співчуття. Роджер, хлопчисько в коротких штанцях, казав своїй матері, що не мають існувати ані клітки, ані зоопарки, що тварини завжди повинні жити на волі. Водночас відбувалося щось таємниче, наближалася якась небезпека, щось невидиме, яке він відчував внутрішнім почуттям, щось підступне, зрадливе, воно було вже тут і готувалося завдати удар. Він покрився потом, тремтячи мов аркуш паперу.

Він прокинувся такий збуджений, що був майже неспроможний дихати. Він задихався. Серце калатало йому в грудях із такою силою, наче в нього починався інфаркт. Чи повинен він покликати чергового охоронця? Він відразу відкинув цю думку. Наскільки приємніше йому було б померти тут, на ліжку, природною смертю, яка звільнить його від шибениці! Та через кілька хвилин серце заспокоїлося, й він міг знову дихати нормально.

Чи прийде сьогодні отець Кейрі? Він хотів би побачитися з ним і поговорити на теми, які мають багато чого спільного з проблемами душі, релігії та Бога й дуже мало – з політикою. І в ту мить, коли він почав заспокоюватися й забувати свій недавній кошмар, йому прийшла на пам’ять його остання зустріч із капеланом в’язниці й та хвилина несподіваної напруги, яка наповнила його тривогою. Вони говорили про його навернення до католицтва. Отець Кейрі ще раз йому сказав, що він не повинен говорити про «навернення», бо позаяк його охрестили малою дитиною, то він ніколи не відокремлювався від церкви. Акт навернення був би просто поверненням до його католицького стану, чимось таким, що не вимагає жодних формальних дій. У всякому разі – й у цю мить Роджер помітив, що падре Кейрі завагався, обережно добираючи слова, щоб не образити його, – Його Преосвященство, кардинал Бурн, висловив думку, коли якщо ви, Роджере, маєте таке бажання, то ви могли б підписати документ, такий собі приватний договір між вами й Церквою, висловивши своє бажання повернутися в її лоно, підтвердивши свій католицький стан і водночас покаявшись у своїх колишніх гріхах і помилках.

Падре Кейрі не зміг приховати, що почуває себе трохи ніяково.

Запала мовчанка. Потім Роджер лагідно промовив:

– Я не підпишу ніякого документа, падре Кейрі. Моє повернення в лоно католицької церкви має бути чимось інтимним, у присутності вас як єдиного свідка.

– Так і буде, – сказав капелан.

Запала ще одна мовчанка, не менш напружена.

– Кардинал Бурн мав на увазі те, про що я подумав? – запитав Роджер. – Тобто про кампанію проти мене, про звинувачення, які торкаються мого приватного життя? Про це я мусив би покаятись, підписуючи документ із проханням, щоб мене знову прийняли до католицької церкви?

Дихання падре Кейрі стало частішим. Він знову почав ретельно добирати слова, перш ніж відповісти.

– Кардинал Бурн – чоловік добрий і великодушний, схильний до співчуття, – нарешті сказав він. – Але не забувайте, Роджере, що він носить на своїх плечах відповідальність оберігати добре ім’я церкви, у країні, де ми, католики, становимо меншість і де є люди, які досі відчувають до нас глибоку неприязнь.

– Скажіть мені з усією відвертістю, отче Кейрі: чи кардинал Бурн поставив як умову мого повернення до католицької церкви, щоб я підписав документ, де покаявся б за ті ниці й порочні діяння, в яких мене звинувачує преса?

– Це не умова, а пропозиція, – сказав священик. – Ви можете прийняти або не прийняти її, й це нічого не змінить. Вас охрестили. Ви католик і далі будете ним. Не розмовляймо більше про це.

І вони справді більш про це не розмовляли. Але спогад про ту розмову іноді повертався до Роджера й примушував запитати себе, чи бажання повернутися в церкву своєї матері було чистим чи залежало від обставин того становища, в якому він тепер перебував? Чи не був це акт, спричинений політичними міркуваннями? Щоб показати свою солідарність з ірландцями-католиками, які домагалися незалежності, і свою ворожість до тієї меншості, велика більшість якої сповідувала протестантство і хотіла й далі перебувати у складі імперії? Яку цінність матиме в очах Бога навернення, яке у глибині не мало в собі нічого духовного, а тільки прагнення відчути себе у складі певної громади людей, частиною великого племені? Бог може побачити в такому наверненні конвульсивні рухи людини, яка йде на дно.

– Те, що має тепер вагу, Роджере, це не кардинал Бурн, не я, не католики Англії й не католики Ірландії, – сказав падре Кейрі. – Те, що має тепер вагу, – це ви. Ваша нова зустріч із Богом. Саме в ній ви знайдете силу, істину, той мир, на який ви заслуговуєте після життя такого інтенсивного й наповненого такими випробуваннями, з якими вам довелося змагатися.

– Так, так, отче Кейрі, – стривожено погодився Роджер. – Я знаю. Але мені нелегко. Я докладаю зусиль, присягаюся вам. Намагаюся, щоб Він мене почув, щоб я зміг наблизитися до Нього. Іноді, дуже рідко, мені здавалося, я цього досяг. Тоді нарешті я міг відчути трохи миру, цю неймовірну умиротвореність. Як, наприклад, деякими ночами там, у Африці, під повним місяцем, під небом, усіяним зорями, коли жоден подмух вітру не ворушив листя дерев і було чутно лише шарудіння комах. Усе було так гарно й так спокійно, що мені в голову завжди приходила одна й та сама думка: «Бог існує. Як, бачачи те, що я бачу, я міг сумніватися в його існуванні?» Але в інших ситуаціях, отче Кейрі, в більшості ситуацій, я Його не бачу, Він мені не відповідає, не слухає мене. І я почуваю себе дуже самотнім. У своєму житті, в більшості випадків, я почував себе дуже самотнім. Тепер, у ці дні, таке зі мною відбувається дуже часто. Але самотність без Бога набагато гірша. Тоді я кажу собі: «Бог мене не чує й не почує. Я помру так само самотнім, як і жив». І щось мучить мене день і ніч, отче.

– Він тут, Роджере. Він вас слухає і Він вас чує. Він знає, як ви себе почуваєте. Знає, що ви Його потребуєте. Він вас не покине. Якщо існує щось таке, в чому я можу запевнити вас, у чому я цілком переконаний, то це в тому, що Бог не покине вас.

Витягшись у темряві на своєму ліжку, Роджер думав, що отець Кейрі взяв на себе обов'язок не менш героїчний, аніж повстанці на барикадах, приносити втіху й мир цим створінням, охопленим розпачем і безнадією, які просиджували в камері по багато років або готувалися піднятися на шибеницю. Робота жахлива, нелюдська, яка мусила наповнювати розпачем багато днів для отця Кейрі, а надто на початку його служіння. Проте він умів приховувати свій настрій. Він завжди зберігав спокій і в будь-яку мить передавав те почуття розуміння, солідарності, що так допомагало йому. Одного разу вони заговорили про повстання.

– Що робили б ви, отче Кейрі, якби тими днями були в Дубліні?

– Пішов би туди, щоб надавати духовну підтримку всім, хто її потребував би, як це робили стільки священиків.

Він додав, що не обов’язково треба поділяти переконання повстанців у тому, що волю для Ірландії можна здобути тільки зброєю, аби бути спроможним надавати їм духовну допомогу.

А втім, незалежно від того, що думав отець Кейрі, він завжди був категорично проти насильства. Але це не перешкодило б йому сповідати, причащати й молитися за всіх, хто його про це попросив би, допомагати санітарам і лікарям. Так робили багато священнослужителів, ченців і черниць, і духовне керівництво католицької церкви схвалювало їхню поведінку. Пастухи повинні перебувати там, де перебуває їхня отара, хіба не так?

Усе це було правдою, але правдою було також те, що ідея Бога не входила у вузькі рамки людського раціонального розуму. Треба було пропихати її силоміць, бо вона ніколи не вкладалася туди повністю. Він і Герберт Ворд часто говорили на цю тему. «У тому, що стосується Бога, треба вірити, а не міркувати, – казав Герберт. – Якщо починаєш міркувати, Бог розвіюється і зникає, як струминка диму».

Роджер прожив своє життя, віруючи й сумніваючись. Навіть тепер, на порозі смерті, він не був спроможний вірувати в Бога тією рішучою вірою, якою вірували його мати, батько та брати й сестра. Як пощастило тим, для кого існування Верховного Єства ніколи не було проблемою, а незаперечною очевидністю, завдяки якій світ для них перебував у повному порядку й усе знаходило своє пояснення та свій резон буття. Ті, хто вірував у такий спосіб, безперечно знаходили заспокоєння перед лицем смерті, якого ніколи не знали ті, хто, як він, жили, потай жартуючи з Богом. Роджер пригадав, що одного разу він написав вірш, якому дав таку назву «Потай від Бога». Але Герберт Ворд запевнив його, що то вірш дуже поганий, і він укинув його до сміттєвого ящика. Шкода. Йому хотілося б перечитати його й виправити тепер.

Почало розвиднятися. Між ґратками високого вікна пробився промінчик світла. Скоро прийдуть, щоб дозволити йому винести відро із сечею та екскрементами, й принесуть сніданок.

Йому здалося, що сьогодні сніданок затримується надовше, ніж звичайно. Сонце було вже високо в небі, і золоте й холодне світло наповнювало камеру. Він досить тривалий час читав і перечитував максими Томаса де Кемпіса про недовіру до знання, яке робить людей самовпевненими, і про те, що не варто гаяти час, «забагато міркуючи про речі темні й таємничі», за незнання яких нам навіть не дорікнуть на Страшному суді, коли почув, як великий ключ обкрутився в замковій шпарині й двері камери розчинилися.

– Доброго дня, – сказав охоронець, поклавши на підлозі чорний хлібчик і поставивши філіжанку з кавою.

Чи сьогодні буде чай? Бо з незрозумілих причин сніданок приносили то з кавою, то з чаєм, і така зміна відбувалася часто.

– Доброго дня, – відповів Роджер, підводячись на ноги й ідучи, щоб узяти відро. – Сьогодні ви прийшли набагато пізніше, ніж в інші дні, чи я помиляюся?

Дотримуючись наказу про те, що розмовляти з в’язнями не слід, охоронець йому не відповів, і Роджерові здалося, що він уникав дивитись йому у вічі. Він притримав двері, щоб дозволити йому вийти, і Роджер вийшов у широкий коридор, весь обвуглений сажею, несучи відро. Охоронець ішов за два кроки за ним. Роджер відчув, що настрій у нього покращився, коли дивився, як виграють промені літнього сонця на грубих стінах та плитах підлоги, створюючи зблиски, які здавалися іскрами. Він подумав про лондонські парки, про Серпентину, про високі платани, тополі та каштани в Гайд-парку й про те, як було б чудово пройтися там, нікому не відомим, між спортсменами на конях або на велосипедах і родинами з дітьми, які, скориставшись чудовою погодою, вийшли прогулятися на свіжому повітрі.

У порожньому нужнику – певно, було розпорядження, щоб для нього відводили години не тоді, коли туди приходили вмиватися інші в’язні, – він спорожнив і помив відро. Потім сів і посидів на унітазі без жодного успіху – запор був проблемою всього його життя – і нарешті, скинувши довгу синю блузу в’язня, помив і сильно потер собі тіло й обличчя. Витерся напіввологим рушником, який висів на кільці, вробленому у стіну. Повернувся у свою камеру з чистим відром, ідучи повільно, утішаючись сонячним світлом, яке падало в коридор крізь верхні заґратовані вікна, та звуками – нерозбірливими голосами, автомобільними сигналами, кроками, гуркотом моторів, шарудінням коліс, – які давали йому ілюзію, ніби він знову повернувся в час, і які зникли, коли охоронець зачинив за ним двері його камери.

Питво могло бути як чаєм, так і кавою. Він не надав цьому ваги, бо те питво, хоч і було несмачним, але, проникнувши крізь груди йому у шлунок, заповнило його приємним відчуттям і нейтралізувало згагу, яка завжди мучила його вранці. Хлібчик він приберіг на той випадок, якщо згодом у нього прокинеться апетит.