Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

Він знову й знову зачитував рекомендації – повторюючи їх без кінця – уникати «зловживань проти тубільців». Він відхилявся від головної теми, пояснюючи, що «бувши людськими створіннями, якими вони є», роботодавці іноді порушують ці розпорядження. У таких випадках Компанія карає винних.

– Важливо те, що ми робимо все можливе й неможливе, аби уникнути зловживань на каучукових плантаціях. Якщо вони іноді й відбуваються, то це виняток, робота порушника дисципліни, який не шанує нашої політики стосовно до тубільців.

Сумаета сів. Він говорив багато й з такою енергією, яка виснажила його. Він витер з обличчя піт уже мокрою хусточкою.

– Ми зустрінемо в Путумайо тих начальників станцій, які були звинувачені Салданьею Рока та інженером Гарденбергом чи вони повтікали?

– Ніхто з наших працівників не втік, – обурився управитель Перуанської Амазонської компанії. – Навіщо їм утікати? Через наклепи шантажистів, які, не змігши виманити в нас гроші, повигадували цю брехню?

– Шмагання та калічення, убивства десятків, а може, й сотень людей, – процитував Роджер Кейсмент. – Це звинувачення, які потрясли весь цивілізований світ.

– Мене вони також потрясли б, якби справді відбувалися, – обурено запротестував Пабло Сумаета. – Мене потрясає те, що такі культурні та інтелігентні люди, як ви, вірять у подібні небилиці без попереднього розслідування.

– Ми проведемо розслідування на плантаціях, – нагадав йому Кейсмент. – І проведемо його з усією серйозністю, можете не сумніватися.

– Невже ви вірите, що Арана, я і керівники Перуанської Амазонської компанії вдаються до самогубства, вбиваючи тубільців? Хіба ви не знаєте, що проблема номер один добування каучуку – нестача збирачів? Кожен працівник для нас неоціненний. Якби ці вбивства справді відбувалися, то в Путумайо вже не залишилося б жодного індіанця. Усі загинули б або розбіглися. Ніхто не захоче жити там, де його шмагають, калічать і вбивають. Це звинувачення є неймовірним безглуздям, сеньйоре Кейсмент. Якщо тубільці повтікають, ми будемо розорені, й каучукова промисловість загине. Про це відомо нашим роботодавцям, які працюють там. І тому вони докладають усіх зусиль, щоб дикуни були ними задоволені.

Він окинув поглядом членів Комісії, одного за одним. Він усе ще був обурений, але тепер здавався й засмученим. Він зробив кілька гримас, наче збирався заплакати.

– Нелегко мати з ними справу, утримувати їх задоволеними, – признався він, понизивши голос. – Вони надто примітивні. Вам відомо, що це означає? Деякі з племен досі вдаються до людожерства. Ми ж не можемо цього дозволити, чи не так? Це не по-християнському, це не гуманно. Ми їм забороняємо їсти до себе подібних, й іноді вони дратуються й поводяться так, як і мають поводитися, – як дикуни. Чи можемо ми дозволити, щоб вони топили дітей, які народжуються з природними каліцтвами? Наприклад, із заячою губою. Ні, не можемо, бо вбивати дітей – це теж чинити не по-християнському, хіба не так? Одне слово, ви все побачите на власні очі. Тоді ви зрозумієте, як несправедливо ставиться Англія до сеньйора Хуліо С. Арани та до Компанії, яка ціною неймовірних жертв перетворює цю країну.

Роджерові Кейсменту здалося, що зараз Пабло Сумаета проллє кілька сліз. Але він помилився. Управитель Компанії нагородив його дружньою усмішкою.

– Я багато говорив і тепер передаю слово вам, – сказав він тоном пробачення. – Запитуйте все, що хочете, і я вам відповім з усією правдивістю. Нам нема чого приховувати.

Близько чверті години члени Комісії ставили запитання головному управителю Перуанської Амазонської компанії. Він відповідав довгими фразами, які іноді збивали з пантелику перекладача, й той просив його повторити якісь слова або фрази. Роджер не брав участі в розпитуваннях і нерідко думав про щось зовсім інше. Було очевидно, що Сумаета ніколи не скаже правду, що він повторюватиме аргументи, якими Компанія Арани відповідала в Лондоні газетним критикам. Можливо, іноді й траплялися ексцеси, до яких удавалися індивіди з невтримним характером, проте політика Перуанської Амазонської компанії не дозволяла ані катувати, ані поневолювати, ані тим більше вбивати тубільців. Це було заборонено законом, і лише божевільні могли тероризувати чорноробів, яких було так мало в Путумайо. Роджер почував себе перенесеним на землі й у часи Конго. Ті самі жахіття, те саме перекручення правди. Різниця була тільки в тому, що Сумаета розмовляв іспанською мовою, а бельгійські чиновники – французькою. Вони заперечували очевидне з тією самою невимушеністю, бо й ті, й ті вірили, що збирати каучук і заробляти гроші – це ідеал християн, який виправдовує найтяжчі злочини, скоєні проти поган, які, звичайно ж, пожирають людей і вбивають власних немовлят.

Коли вони вийшли з будинку Перуанської Амазонської компанії, Роджер провів колег до того будиночка, в якому їх оселили. Замість того, щоб відразу повернутися в дім британського консула, він прогулявся по Іквітосу, не обираючи певного шляху. Йому завжди подобалося прогулюватися, самому або в товаристві якогось друга, на початку й у кінці дня. Він міг прогулюватися годинами, але на незаасфальтованих вулицях Іквітоса часто спотикався на вибоях та в калюжах, наповнених водою, де квакали і хлюпалися жаби. Шум і гамір був неймовірний. Бари, ресторани, борделі, танцювальні зали та гральні заклади були переповнені людьми, які пили, їли, танцювали або сперечалися. І біля кожних дверей штовхалися зграї напівголих хлопчаків, які зазирали досередини. Він побачив, як на обрії зникає останнє багряне світло вечірніх сутінків, і решту прогулянки здійснив у темряві по вулицях, лише іноді освітлюваних лампами з барів. Коли ноги донесли його до квадратного майдану, який мав помпезну назву «Площа Зброї» (Пласаде-Армас), він обійшов його по периметру й несподівано почув, як чоловік, що сидів на лаві, привітав його португальською мовою: «Boa noite[6]6
  Доброго вечора (португ.).


[Закрыть], сеньйоре Кейсмент». То був отець Рікардо Уррутія, настоятель августинської громади Іквітоса, з яким він познайомився на вечірці, влаштованій для них префектом. Він сів поруч із ним на дерев’яну лаву.

– Коли немає дощу, то приємно вийти подивитися на зорі й трохи подихати свіжим повітрям, – сказав августинець португальською мовою. – Треба тільки затулити долонями вуха, щоб не чути цього пекельного гамору. Вам уже розповіли про цей залізний дім, який напівбожевільний каучуковий промисловець купив у Європі й який тепер хочуть поставити тут, на майдані. Він, здається, експонувався на Великій виставці в Парижі 1889 року. Кажуть, у ньому розташується громадський клуб. Ви можете уявити собі цю піч, металевий дім у кліматі Іквітоса. Поки що він править за печеру для кажанів. Тут сплять їх десятки, повиснувши на одній ніжці.

Роджер Кейсмент сказав отцю, щоб він говорив іспанською мовою, що він його зрозуміє. Проте отець Уррутія, який прожив понад десять років свого життя серед августинців міста Сеара в Бразилії, волів і далі розмовляти португальською мовою. У перуанській Амазонії він не прожив ще й року.

– Я знаю, ви ніколи не бували на каучукових плантаціях сеньйора Арани. Але, безперечно, ви багато знаєте про те, що відбувається там. Я можу запитати вас, якої ви про це думки? Чи відповідають істині звинувачення Салданы Рока й Волтера Гарденберга?

Священик зітхнув.

– На жаль, думаю, відповідають, – промурмотів він. – Ми тут перебуваємо дуже далеко від Путумайо. Не менш як за тисячу двісті кілометрів. Якщо навіть у місті, де маємо представників влади, префекта, суддів, військових, поліцію, відбуваються дуже прикрі події, про які всім відомо, то можна тільки уявити собі, що відбувається там, де присутні лише службовці Компанії.

Він знову зітхнув, тепер уже з гірким смутком.

– Тут найбільша проблема – це купівля й продаж тубільних дівчаток, – сказав він із жалем у голосі. – Попри всі наші зусилля знайти її розв’язання, ми поки що не досягли успіху.

«Знову Конго. Конго скрізь і повсюди».

– Ви, певно, чули про знамениті «набіги», – додав августинець. – Це напади на тубільні села з метою захопити збирачів каучуку. Але нападники хапають не тільки чоловіків. Вони хапають також хлопчиків і дівчаток. Щоб продати їх тут. Іноді перевозять їх до Манауса, де, схоже, їм дають більшу ціну. В Іквітосі родина платить за малу служницю щонайбільше двадцять або тридцять солів. Усі мають одну, дві, а то й п’ять служниць. Насправді рабинь. Вони працюють удень і вночі, сплять із худобою, їх шмагають за найменші провини, й вони ж таки служать для сексуального виховання синів родини.

Він знову зітхнув і ніяк не міг відсапатися.

– А що власті, до них можна звернутися?

– Спочатку можна було, – сказав падре Уррутія. – Рабство в Перу заборонене більш як півстоліття тому. Раніше можна було звернутися до поліції або в суд. Але всі вони також накупили собі служниць. А крім того, що власті робитимуть із тими дівчатками, яких вони визволять. Або заберуть собі, або продадуть, звичайно. І не завжди продадуть їх родинам. Іноді вони потрапляють до борделів, оце й усе їхнє визволення.

– А немає способу повернути їх до свого племені?

– Племена тут уже майже не існують. Їхніх батьків захопили й погнали працювати на каучукові плантації. Нема куди й кому передати їх. Тож який сенс визволяти ці нещасні створіння? За таких обставин, мабуть, ліпше залишити їх у родинах. У деяких родинах до них ставляться добре, прихиляються до них. Вам це здається страхітливим?

– Так, страхітливим, – підтвердив Роджер Кейсмент.

– Мені, нам таке ставлення до тубільних дітей також здається страхітливим, – сказав отець Уррутія. – Ми годинами сушимо собі голову у своїх місіях, як можна розв’язати цю проблему. Ми не знаходимо її розв’язання. Ми звернулися до Рима з проханням надіслати сюди черниць і відкрити тут школу для дівчаток. Нехай би принаймні вони одержували якусь освіту. Але хіба родини, в яких вони живуть, погодяться послати їх до школи? Таких принаймні буде дуже мало. Вони дивляться на них як на звірят.

Отець Уррутія знову почав зітхати. Він говорив із такою гіркотою, що Роджер, пригнічений тяжкою логікою ченця, захотів повернутися в дім консула. Він підвівся на ноги.

– Ви зможете щось зробити, сеньйоре Кейсмент, – сказав падре Уррутія, потискуючи Роджеру на прощання руку. – Те, що сталося, можна вважати чудом. Я маю на увазі звинувачення в пресі, скандал у Європі. Прибуття цієї Комісії. Якщо хтось і зможе допомогти цьому нещасному народові, то тільки ви. Я молитимуся за те, щоб ви повернулися з Путумайо живими й здоровими.

Роджер рушив до будинку консула дуже повільною ходою, не дивлячись на те, що відбувалося в барах і борделях, звідки долинали голоси, спів та бренькання гітар. Він думав про дітей, яких виривали з їхніх племен, розлучали з батьками, запихали у смердючі закапелки на човнах, перевозили до Іквітоса, продавали за двадцять або тридцять солів у родину, де вони протягом усього свого життя вишкрібатимуть грязюку, митимуть підлогу, готуватимуть їжу, чиститимуть нужники, пратимуть брудний одяг, а вряди-годи їх ґвалтуватиме хазяїн або сини хазяїна. Одвічна історія. Історія, якій ніколи не буде кінця.

IX

Коли двері до камери відчинилися й на порозі з’явився важкий силует шерифа, Роджер Кейсмент подумав, що до нього хтось прийшов із візитом – певно, Джі або Аліса, – але тюремник замість наказати йому підвестися й іти за ним до кімнати побачень дивився на нього дивним поглядом, нічого не говорячи. «Мою супліку відкинули», – подумав він. Роджер залишився лежати, переконаний, що коли він підведеться, ноги в нього затремтять, і він упаде на підлогу.

– Ви досі хочете прийняти душ? – запитав холодний і повільний голос шерифа.

«Це моє останнє бажання? – подумав він. – Відразу після миття мене передадуть у руки ката?»

– Це суперечить правилам, – промурмотів шериф із певним хвилюванням у голосі. – Але сьогодні виповнюється перша річниця від того дня, як мій син загинув у Фландрії. Хочу вшанувати його пам’ять актом милосердя.

– Дякую вам, – сказав Роджер, підводячись на ноги.

Яка муха вкусила шерифа? Звідки це люб’язне ставлення до нього?

Йому здалося, що кров у жилах, яка зупинилася, коли він побачив тюремника у дверях своєї камери, знову стала циркулювати в його тілі. Він вийшов у довгий, обпалений прохід і пішов за гладким тюремником до лазні, темного приміщення, де під однією стіною був ряд надбитих унітазів, а під протилежною кілька душів та цементних резервуарів із трубами, по яких стікала вода. Шериф залишився стояти на вході до приміщення, а тим часом Роджер роздягся, повісив свій синій однострій та свою шапочку в’язня на забитий у стіну цвях і став під душ. Струмінь води охолодив йому тіло від голови до ніг й водночас наповнив почуттям радості та вдячності. Він заплющив очі й, перш ніж намилитися милом, яке взяв в одній із гумових мильниць, приліплених до стіни, й потерти собі руки та ноги, дослухався, як холодна вода ковзає йому по тілу. Переживав глибоку втіху й екстаз. Із цим струменем води зник не тільки бруд, який налип йому на тіло за стільки днів, а й турботи, тривоги та докори сумління. Він намилювався й обполіскувався знову й знову, аж поки шериф здалеку показав йому рукою, щоб він поквапився. Роджер витерся тим самим одягом, який накинув на себе. Гребінця в нього не було, й він пригладив волосся пальцями.

– Ви собі уявити не можете, який я вам вдячний за це купання, шерифе, – сказав він, коли вони поверталися до камери. – Ви повернули мені життя, здоров’я.

Тюремник відповів йому нерозбірливим мурмотінням.

Повернувшись до камери й лігши на свою койку, Роджер спробував відновити читання книжки «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й поклав книжку знову на підлогу.

Він згадав про капітана Роберта Монтейта, свого помічника й друга під час останніх півроку, які він прожив у Німеччині. Чудовий чоловік! Відданий, діяльний і героїчний. Він був товаришем його подорожі та небезпек у німецькому підводному човні У-19, який доставив їх, разом із сержантом Деніелом Джуліаном Бейлі, до узбережжя Трейлі в Ірландії, де всі троє мало не потопилися, бо не вміли веслувати. Вони не вміли веслувати! Ось так дрібні неприємності можуть зруйнувати великі задуми. Він пригадав той сірий дощовий ранок, спінене море й густий туман Святого четверга 21 квітня 1916 року, й вони троє в розгойданому човні з трьома веслами, в якому їх покинула німецька субмарина, перш ніж зникнути в тумані. «Нехай щастить!» – крикнув йому на прощання капітан Раймунд Вайсбах. Він знову пережив жахливе відчуття безпорадності, коли намагався підкорити собі цей човен, який підстрибував на хвилях і провалювався в ями, і неспроможність недотепних веслувальників спрямувати його в напрямку берега, про який ніхто з них не знав, де він є. Їхній човен крутився, підіймався, опускався, підстрибував, описував кола з різними радіусами, а що ніхто з трьох не міг приборкати їх, то хвилі, які хлюпали в борт човна, нахиляли його в такий спосіб, що кожної хвилини могли перекинути. І справді, вони його перекинули. Протягом кількох хвилин троє мало не потопилися. Борсалися на хвилях, ковтали солону воду, аж поки нарешті їм пощастило перекинути човен дном донизу й, допомагаючи один одному, знову вибратися на нього. Роджер пригадав хороброго Монтейта з рукою, пораненою під час нещасливого випадку в Німеччині, який стався з ним у порту Геліґоланд, коли він намагався навчитися водити моторного човна. Вони затрималися там, щоб змінити субмарину, бо У-2, на яку вони повантажилися у Вільгельмсґавені, мусила стати на ремонт. Та рана мучила його протягом усього тижня, поки вони долали відстань між Геліґоландом і затокою Трейлі. Роджер, який терпів напади тяжкої морської хвороби, блював і майже не підводився зі своєї вузької койки та не проковтнув жодного шматка їжі, згадував, із яким стоїчним терпінням Монтейт витримував біль від своєї розпухлої рани. Протизапальна мазь, яку наклали йому німецькі моряки з У-19, анітрохи не допомогла. Його рана й далі гноїлася, і капітан Вайсбах, командир У-19, попередив, що коли після того, як вони зійдуть на берег, її не почати негайно лікувати, то виникне гангрена.

Востаннє він бачився з капітаном Робертом Монтейтом на руїнах форту Мак-Кенна, того самого ранку 21 квітня, коли двоє його товаришів вирішили, що Роджер заховається тут, а вони підуть шукати допомоги в «Добровольців» Трейлі. Вони так вирішили тому, що він найбільше ризикував бути впізнаним солдатами, бо саме він був найжаданішою здобиччю для сторожових псів імперії, й тому, що Роджер утратив останні сили. Хворий і ослаблений, він уже двічі падав на землю, геть виснажений, і коли впав удруге, то кілька хвилин лежав непритомний. Друзі покинули його між руїнами форту Мак-Кенна, залишивши йому револьвер і торбинку з одягом, після того як потиснули йому руку. Роджер пригадував, як, побачивши жайворонків, що літали над ним, почувши їхній спів і виявивши, що він оточений дикими фіалками, які росли на пісках затоки Трейлі, він подумав, що нарешті добувся до Ірландії. Очі йому наповнилися слізьми. Капітан Монтейт, відходячи, віддав йому військову честь. Невисокий на зріст, дужий, спритний, невтомний, ірландський патріот до нутра кісток, протягом півроку, які Роджер прожив із ним у Німеччині, він не проронив жодного слова нарікання й не виявив жодної ознаки занепаду сил перед товаришем, попри ті невдачі, які доводилося йому терпіти в таборі військовополонених у Лшбурзі – а іноді й відверту ворожість, – коли в’язні відмовлялися записуватися в Ірландську бригаду, яку Роджер хотів сформувати, щоб воювати спільно з Німеччиною («але не під її командуванням») за незалежність Ірландії.

Він був мокрий із голови до ніг, з розпухлою й закривавленою рукою, погано обмотаною плащем, який він скинув із себе, і з виразом великої втоми на обличчі. Посуваючись уперед енергійними кроками, Монтейт і сержант Деніел Бейлі, який накульгував, розтанули в тумані, прямуючи до Трейлі. Чи дійшов туди Роберт Монтейт, чи не потрапив до рук королівської ірландської поліції? Чи вдалося йому сконтактуватися в Трейлі з людьми з ІРБ (Ірландського республіканського братства) або з «Добровольцями»? Він ніколи не довідався про те, коли і як був захоплений у полон сержант Деніел Бейлі. Його ім’я ніколи не згадувалося під час тривалих допитів, яким піддавали Роджера, спочатку в Адміралтействі керівниками британської розвідки, а потім у Скотленд-Ярді. Несподівана поява Деніела Бейлі на суді, на якому Роджера судили за зраду, як свідка головного прокурора, вжахнула Роджера. У своїй заяві, переповненій брехнею, про Монтейта він не згадав жодного разу. Отже, він досі на волі чи його вбили? Роджер благав Бога, щоб капітан був тепер здоровий і в безпеці, переховуючись у якомусь із куточків Ірландії. Чи, можливо, він узяв участь у повстанні Святого тижня й загинув там, як і безліч безіменних ірландців, що кинулися в цю авантюру, не менш героїчну, аніж необмірковану. Найімовірніше, що він був на Головному поштамті Дубліна, відстрілюючись поруч зі своїм улюбленим Томом Кларком, поки ворожа куля обірвала його зразкове життя.

Також і його приїзд до Ірландії був необміркованою й відчайдушною авантюрою. Повірити в те, що, прибувши з Німеччини до Ірландії, він зможе зупинити сам-один, за допомогою прагматичних і раціональних аргументів повстання на Святому тижні, сплановане в такій таємниці військовою радою ірландських «Добровольців» – Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом, – повстання, про яке не був поінформований навіть президент ірландських «Добровольців», професор Еойн МакНейл, хіба не було фантастичною маячнею? «Раціональні аргументи не переконують ані містиків, ані мучеників», – подумав він. Роджер був учасником і свідком тривалих та інтенсивних дискусій, що відбувалися у внутрішніх колах ірландських «Добровольців», на яких ішлося про його тезу, що збройний виступ ірландських націоналістів проти Британської імперії може мати успіх лише в тому разі, якщо він відбудеться водночас із військовим наступом німецької армії, який відверне на себе її головні сили. Про це він і молодий Планкет протягом багатьох годин сперечалися в Берліні, але так і не змогли дійти згоди. Чи саме тому, що члени військової ради ніколи не поділяли цієї його переконаності, «Добровольці», які готували повстання, приховували свої плани від нього до останньої миті? Коли нарешті інформація про дату повстання дійшла до нього в Берлін, Роджер уже знав, що німецьке адміралтейство відмовилося від морської атаки на Англію. Коли німці погодилися надіслати повстанцям зброю, він наполіг на тому, що сам вирушить до Ірландії разом зі зброєю, з потаємним наміром переконати керівників у тому, що без одночасного німецького військового наступу повстання буде непотрібною жертвою. У цьому він не помилився. Згідно з тими відомостями, які йому вдалося зібрати то там, то тут після свого осудження, повстання було героїчним діянням, але завершилося смертю найрішучіших керівників ІРБ та «Добровольців» і ув’язненням сотень революціонерів. Тепер репресії будуть нескінченними. Незалежність Ірландії знову відступила далеко назад. Сумна, дуже сумна історія!

Він мав ще один гіркий присмак у роті. Вони припустилися ще однієї тяжкої помилки: створили собі надто великі ілюзії щодо Німеччини. Він пригадав дискусію з Гербертом Вордом у Парижі, коли бачив його востаннє. Його найкращий друг в Африці, відтоді як вони познайомилися, обидва молоді й сповнені авантюрним духом пригод, тепер ставився з недовірою до всіх видів націоналізму. Він був одним із небагатьох культурних і совісних європейців на африканській землі, й Роджер багато чого навчився від нього. Вони обмінювалися книжками, доповнювали їх своїми коментарями, розмовляли й сперечалися про музику, живопис, поезію та політику. Герберт мріяв про те, що коли-небудь стане художником, і весь вільний час, який залишався йому після роботи, присвячував ліпленню з глини та вирізанню з дерева різних типів африканських облич. Обидва вони були суворими критиками зловживань та злочинів колоніалізму; й коли Роджер перетворився на публічну постать і став мішенню для атак після публікації свого «Звіту про становище в Конго», Герберт і Саріта, його дружина, які на той час оселилися в Парижі й Герберт був уже відомим скульптором і виготовляв тепер переважно бронзові статуетки, які завжди надихалися Африкою, стали одними з найпалкіших його захисників. Вони залишилися ними й тоді, коли публікація «Звіту про становище в Путумайо» з осудом злочинів, які чинили каучукові промисловці в Путумайо проти тубільців, спричинила ще один скандал навколо постаті Кейсмента. Герберт спочатку навіть виявив симпатію до націоналістичного переродження Роджера, хоч у своїх листах часто застерігав його проти небезпек «патріотичного фанатизму» і нагадував йому про висловлювання доктора Джонсона, який сказав, що «патріотизм – це останній притулок наволочі». Остаточно розійшлися їхні погляди у ставленні до Німеччини. Герберт завжди енергійно відкидав схвальний і позитивний погляд, яким Роджер дивився на канцлера Бісмарка, що зумів об’єднати німецькі держави, та на «прусський дух», який здавався йому твердим, авторитарним, брутальним, суперечним уяві та чуттєвості, більше придатним для казарми та військового керівництва, аніж для демократії та мистецтв. Коли в повному розпалі війни він довідався з англійських газет, що Роджер Кейсмент подався до Берліна змовлятися з ворогом, він передав йому листа через його сестру Ніну, який поклав край їхній багаторічній дружбі. У тому ж таки листі він його повідомив, що старша дочка його та Саріти, дівчина дев’ятнадцяти років, загинула на фронті.

Скількох ще друзів він утратив, людей, котрі, як Герберт і Саріта Ворд, високо цінували його й захоплювалися ним, а тепер вважали його зрадником? Навіть Аліса Стопфорд Ґрін, його вчителька й подруга, заперечувала проти його подорожі в Берлін, хоч після того як його заарештували, вона ніколи не згадувала про цю суперечку між ними. Скільки ще людей тепер відчували до нього огиду, начитавшись тих підлих звинувачень, яких не шкодувала для нього англійська преса? Спазм у шлунку примусив його скорчитися на своїй тюремній койці. Він лежав у такій позі протягом тривалого часу, поки не минуло відчуття того, що він має в животі камінь, який розчавлює йому нутрощі.

Протягом тих вісімнадцяти місяців, які він прожив у Німеччині, він часто запитував себе, чи він не припустився помилки. Ні, навпаки, факти підтвердили всі його тези, а надто коли німецький уряд опублікував декларацію – більшу її частину написав він, – в якій висловив свою підтримку ідеї ірландської суверенності й своє бажання допомогти ірландцям відвоювати свою незалежність, якої їх позбавила Британська імперія. Але згодом під час своїх тривалих очікувань на вулиці Унтер-ден-Лін-ден у приймальнях високих представників німецької влади, після невиконаних обіцянок, своїх хвороб, своїх невдач з організацією Ірландської бригади він почав сумніватися.

Він відчув, як лунко калатає його серце, як було щоразу, коли він згадував ті морозні дні з бурями та сніговими хуртовинами, коли нарешті після стількох зусиль він спромігся звернутися до двох тисяч двохсот ірландських військовополонених у таборі Лімбурґ. Він обережно їм пояснив, виголосивши перед ними промову, яку повторював у своїй свідомості протягом місяців, що не йдеться про перехід до ворожого табору, йдеться зовсім про інше. Ірландська бригада не стане складовою частиною німецької армії. Вона буде незалежним військовим формуванням зі своїми власними офіцерами й воюватиме за незалежність Ірландії проти свого колонізатора і гнобителя, «поруч, але не в складі» збройних сил Німеччини. Йому було дуже боляче усвідомлювати, і ця рана не переставала пригнічувати йому дух, що з двох тисяч двохсот полонених лише п’ятдесят із лишком записалися до Бригади. Його пропозицію зустріли з ворожістю, лунали крики й шепіт, у яких він чітко вирізняв слова «зрадник», «запроданець», «тарган», багато військовополонених відверто виявляли йому свою зневагу, а коли втретє він намагався звернутися до них, то почали плюватися й мало не накинулися на нього. (Він лише намагався заговорити до них, бо щойно він промовив кілька перших фраз, як його слова заглушили прокляття й свист.) А яке приниження довелося йому витерпіти, коли його врятували від можливого побиття або й лінчування німецькі солдати з його ескорту, що майже винесли його звідти.

Він став жертвою наївних ілюзій, подумавши, що ірландські військовополонені запишуться в цю бригаду, оснащену, обмундировану – хоч уніформу для неї опрацював сам Роджер Кейсмент, – нагодовану й навчену німецьким військом, проти якого вони щойно билися, яке труїло їх газом у бельгійських окопах, яке вбило, покалічило й поранило стількох їхніх товаришів і яке тепер утримувало їх за колючим дротом. Він мав би ліпше зрозуміти ситуацію, бути гнучкішим, згадати про те, що вистраждали й що втратили ці ірландські військовополонені, й не ображатися на них. Але те брутальне зіткнення з реальністю, якого він не сподівався, було надто жорстоким для Роджера Кейсмента. Воно відбилося в усьому його тілі, водночас поранивши його дух, бо майже відразу в нього почалася лихоманка, яка не раз укладала його в ліжко на тривалий час, майже відбираючи в нього будь-яку надію на одужання.

Протягом тих місяців турботлива відданість та приязнь капітана Роберта Монтейта були для нього тим бальзамом, без якого він, либонь, не зміг би вижити. Здавалося, труднощі й розчарування, що зустрічали їх повсюди, зовсім не справляли на нього враження – принаймні видимого, – й у своїй переконаності, що Ірландська бригада, задумана Роджером Кейсментом, зрештою перетвориться на реальність і збере під свої знамена більшість ірландських військовополонених, капітан Монтейт із ентузіазмом віддавався тренуванню півсотні добровольців, яким німецький уряд подарував невеличкий полігон у Цоссені, поблизу від Берліна. І йому навіть пощастило завербувати ще певну кількість людей. Усі вони були в одностроях Бригади, які придумав Роджер, зокрема й сам капітан Монтейт. Вони жили у військових наметах, здійснювали марші, маневри та навчалися стріляти з гвинтівки й пістолета холостими кулями. Дисципліна була сувора, і, крім військових навчань та спортивних вправ, Монтейт наполіг, щоб Роджер Кейсмент щодня розповідав солдатам Бригади про історію Ірландії, її культуру, її незвичайність та перспективи, які відкриються перед їхньою батьківщиною, коли вона здобуде незалежність.

Що сказав би капітан Монтейт, коли б побачив, як на суді виступають свідками звинувачення жменька тих військовополонених із табору Лімбурґ, які здобули свободу через обмін військовополоненими, – й серед них самого сержанта Деніела Бейлі? Усі вони, відповідаючи на запитання головного прокурора, присягалися, що Роджер Кейсмент, оточений офіцерами німецького війська, намовляв їх переходити в ряди ворога, обіцяючи їм за це перспективу свободи, високої платні та ділянки землі для будівництва ферм у майбутньому. Й усі вони повторювали одну й ту саму брехню: що ірландські військовополонені, які піддавалися його умовлянням і записувалися до Бригади, негайно одержували кращу їжу, тепліші ковдри й кращий режим відпусток. Капітан Роберт Монтейт не обурювався б їхньою поведінкою. Він знову б таки сказав, що ці їхні співвітчизники сліпі або, висловлюючись точніше, осліплені поганим вихованням, невіглаством і безладом, у якому імперія утримувала Ейре, накинувши їй на очі вуаль, щоб приховати від неї її справжнє становище – становище країни окупованої й пригнічуваної протягом трьох століть. Не слід зневірюватися і впадати в розпач, усе це неодмінно зміниться. І можливо, як він стільки разів робив у Лімбурзі та в Берліні, він би розповів Роджерові Кейсменту, щоб підняти йому дух, із яким ентузіазмом і шляхетною самовідданістю записувалися молоді ірландці – селяни, робітники, рибалки, ремісники, студенти – у лави ірландських «Добровольців», після того як цю організацію було створено на великих зборах у Ротунді Дубліна 25 листопада 1913 року у відповідь на мілітаризацію юніоністів Ольстеру, очолюваних сером Едвардом Карсоном, які відверто погрожували нехтувати закон, якщо британський парламент схвалить Гоум-Рул, автономію для Ірландії. Капітан Роберт Монтейт, колишній офіцер британського війська, в лавах якого він воював проти бурів, у Південній Африці, де був поранений у двох битвах, став одним із перших, хто записався до «Добровольців». Йому було доручено військову підготовку рекрутів. Роджер, який брав участь у тому емоційному мітингу в Ротунді й був одним із керівників фонду, створеного для закупівлі зброї – його обрали на цю посаду внаслідок тієї необмеженої довіри, з якою до нього ставилися ірландські «Добровольці», – не пригадував, щоб він був тоді знайомий із Монтейтом. Але той запевняв, що потиснув тоді йому руку і сказав, що пишається з того, що існує ірландець, який викрив перед усім світом злочини, які чинилися проти аборигенів у Конго та в Амазонії.