Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

Роджер чекав війни, як майже весь світ, і щойно загроза стала реальністю, віддався діяльності з тією величезною енергією, на яку був спроможний. Його сприятливе ставлення до Рейху поєдналося з ненавистю до Британії, яка здивувала навіть його товаришів із «Клану на Ґаел», хоч вони також ставили на перемогу Німеччини. Він мав палку дискусію з Джоном Квінном, який запросив його провести кілька днів у його розкішній резиденції, переконуючи його, Що ця війна стала наслідком змови та заздрощів із боку країни у стані занепаду, такої, як Англія, проти країни, чия могутність безперервно зростала, яка перебувала на вершині промислового та економічного розвитку. Мовляв, Німеччина репрезентує майбутнє, бо вона не переобтяжена колоніальним баластом, тоді як Англія, саме втілення імперського минулого, приречена бути стертою з лиця землі.

У серпні, вересні та жовтні 1914 року Роджер, як у свої найкращі роки, працював день і ніч, пишучи статті та листи, беручи участь у дискусіях і виголошуючи промови, в яких із маніакальною наполегливістю звинувачував Англію, що саме вона спричинила європейську катастрофу, й закликав ірландців не піддаватися солодким умовлянням Джона Редмонда й не вербуватися до британського війська. Англійський ліберальний уряд схвалив автономію в парламенті, але відклав її запровадження в дію до кінця війни. Розкол серед «Добровольців» був неминучим. Організація виросла до неймовірних розмірів, і Редмонд та Ірландська парламентська партія були там у безперечній більшості. Близько ста п’ятдесяти тисяч «Добровольців» ішли за ним, тоді як лише одинадцять тисяч залишалися з Еойном Мак-Нейлом і Патриком Пірсом. Ніщо з цих подій не змогло послабити палкого пронімецького ентузіазму Роджера Кейсмента, який на всіх мітингах, що відбувалися в Сполучених Штатах, описував кайзерівську Німеччину як жертву цієї війни і найбільшу захисницю західної цивілізації. «Не любов до Німеччини говорить твоїми устами, а ненависть до Англії», – сказав йому Джон Квінн під час їхньої дискусії.

У вересні 1914 року у Філадельфії вийшла друком невелика книжка Роджера Кейсмента «Ірландія, Німеччина і свобода морів: можливий результат війни 1914 року», у якій він об’єднав свої есеї і статті, сприятливі для Німеччини. Книжку перевидали в Берліні під назвою «Злочин проти Європи».

Його висловлювання на користь Німеччини справили враження на дипломатів Рейху, акредитованих у Сполучених Штатах. Німецький посол у Вашингтоні Йоганн фон Берншторф приїхав до Нью-Йорка, щоб приватно зустрітися з трьома керівниками «Клану на Ґаел» – Джоном Дівоєм, Джозефом Мак-Карриті й Джоном Кітінґом – і Роджером Кейсментом. На тій розмові був також присутній капітан Франц фон Папен. Саме Роджер, за домовленістю з товаришами, виклав перед німецьким дипломатом прохання ірландських націоналістів – вони просили п’ятдесят тисяч рушниць і набої до них. Їх можна буде вивантажити в різних портах Ірландії з допомогою «Добровольців», які влаштують, щоб вивантаження відбулося таємно. Цю зброю буде використано для націоналістичного повстання, яке заблокує великі військові сили англійців, чим можуть скористатися морські та сухопутні сили кайзера, щоб організувати напад на військові гарнізони англійського узбережжя. Щоб забезпечити симпатію до Німеччини з боку громадської думки Ірландії, німецький уряд виступить із заявою, в якій гарантує, що в разі своєї перемоги підтримає прагнення ірландців визволитися з-під колоніального ярма. З другого боку, німецький уряд повинен поставитися з особливою увагою до ірландських солдатів, які потраплять у полон, відокремивши їх від англійців і надавши їм можливість увійти до Ірландської бригади, яка воюватиме «поруч із німецьким військом, але не в його складі» проти спільного ворога. Роджер Кейсмент стане організатором Бригади.

Граф фон Берншторф, чоловік атлетичного складу, з моноклем в оці й грудьми, що були покриті нагородами, вислухав його з великою увагою. Капітан фон Папен робив записи. Посол так чи інак мусив проконсультуватися з Берліном, але сказав своїм співрозмовникам, що їхня пропозиція здається йому цілком розумною. І справді, через кілька днів, під час другої зустрічі, він повідомив їм, що німецький уряд схильний провести переговори на цю тему в Берліні з Кейсментом як представником ірландців-націоналістів. Він передав ім листа, в якому просив, щоб берлінські власті забезпечити Роджеру всі зручності під час його перебування в Німеччині.

Він почав готуватися до своєї подорожі негайно. Він помітив, що Дівой, Мак-Карриті та Кітінґ були здивовані, коли він сказав їм, що забере до Німеччини свого помічника Ейвінда Адлера Кристенсена. Мовляв, оскільки, з міркувань безпеки, він поїде з Нью-Йорка кораблем спочатку до Кристианії, то допомога норвежця як перекладача у своїй власній країні буде йому дуже корисною, як і в Берліні, бо Ейвінд розмовляв також німецькою мовою. Він не просив добавити йому грошей на помічника. Тієї суми, яку «Клан на Ґаел» видав йому на подорож і влаштування – трьох тисяч доларів, – вистачить на двох.

Якщо його нью-йоркські товариші й побачили щось дивне в його впертому бажанні взяти із собою в Берлін цього молодого вікінґа, який німував під час усіх їхніх зустрічей, то вони нічого йому не сказали. Вони погодилися з ним без коментарів. А Роджер не уявляв собі, як би він міг здійснити свою подорож без Ейвінда. Цей молодик приніс у його життя струмінь юності, ілюзій і – він, либонь, почервонів би, якби сам собі в цьому признався – кохання. Таке ніколи не відбувалося з ним раніше. Він мав випадкові вуличні зустрічі з хлопцями, чиї імена, якщо вони їх мали, бо вони мали здебільшого лише прізвиська, він забував майже відразу, або з тими привидами, яких його уява, його бажання і його самотність вигадували на сторінках його щоденників. Але з цим «прекрасним вікінґом», як називав він його у хвилини інтимності, він переживав у ті тижні та місяці відчуття, що далеко поза межами втіхи він нарешті має близькі взаємини, які можуть тривати, можуть визволити його із самотності, на яку його прирекло його сексуальне покликання. Він не розмовляв про це з Ейвіндом. Він не був таким уже наївним і часто казав собі, що найімовірніше норвежець залишався з ним із міркувань чистої вигоди, і навіть у цьому сумніватися не доводилось, бо, перебуваючи біля Роджера, він їв двічі на день, жив під дахом, спав у пристойному ліжку, мав добрий одяг і впевненість у завтрашньому дні, чим, як він сам признався, він не тішився дуже давно. Але Роджер забував про всі ці міркування у своєму щоденному спілкуванні з хлопцем. Він був із ним уважним і лагідним, здавалося, він і жив тільки для того, щоб піклуватися про нього, виконувати всі його бажання. Він знову й знову звертався до нього, але навіть у найінтимніші хвилини дотримувався певної дистанції, щоб не зловжити його довірою, не скотитися до чогось вульгарного.

Вони купили квитки другого класу на пароплав «Оскар II», що йшов курсом із Нью-Йорка до Кристианії й відпливав у середині жовтня. Роджер, який мав документи на ім’я Джеймса Ленді, змінив свій зовнішній вигляд, низько обстригши волосся й зробивши білішим своє засмагле обличчя за допомогою крему. Пароплав був перехоплений Британським військово-морським флотом у відкритому морі й відведений до порту Сторнвей, на Гебридах, де англійці ретельно його обшукали. Але справжню особу Кейсмента з’ясувати їм не вдалося. Двоє прибули в здоров’ї та в безпеці до Кристианії вночі 28 жовтня. Роджер ніколи не почував себе краще. Якби хтось його про це запитав, він би відповів, що, попри всі проблеми, він чоловік щасливий.

А втім, у ці самі години й навіть хвилини, коли йому здавалося, що він нарешті зловив свій чарівний вогонь, своє щастя, розпочинався найгіркіший етап у його житті, той крах – так він думатиме потім, – який спаскудить усе те добре й шляхетне, що було в його минулому. У той самий день, коли вони прибули в столицю Норвегії, Ейвінд повідомив йому, що кілька годин тому його викрали якісь незнайомці й затягли до британського посольства, де розпитували про його таємничого супутника. Він, наївний, повірив йому. І подумав, що само провидіння допомагає йому вивести на чисту воду вбивчі наміри Британської канцелярії. Насправді, як з’ясувалося потім, Ейвінд сам пішов до Британського консулату й запропонував продати його. Ця подія лише заморочила голову Роджерові й примусила його згаяти тижні та місяці на марні дії та приготування, які в кінцевому підсумку не принесли ніякої користі справі Ірландії і, безперечно, були предметом жартів у Форін-Офісі та в британській розвідці, де на нього дивилися як на патетичного початківця в галузі конспіративної діяльності.

Коли почалося його розчарування Німеччиною, якою, либонь, лише через своє вороже ставлення до Англії, він почав захоплюватися і називати її прикладом ефективності, дисципліни, культури й модерну? Не в перші тижні його перебування в Берліні. Під час своєї подорожі з Кристианії до німецької столиці в супроводі Ріхарда Маєра, який забезпечуватиме йому зв’язок із міністерством закордонних справ кайзера, він ще був переповнений ілюзіями, переконаний у тому, що Німеччина виграє війну і її перемога буде вирішальною для здобуття Ірландією незалежності. Його перші враження від цього холодного міста, политого дощем і затягнутого туманом, яким він побачив Берлін у ту осінь, були добрими. Як заступник державного секретаря в міністерстві закордонних справ Артур Ціммерман, так і граф Ґеорґ фон Ведель, завідувач англійського відділу Канцелярії, прийняли його вельми люб’язно і виявили великий ентузіазм до його планів створення Бригади з ірландських полонених. Обидва вважали за потрібне, щоб німецький уряд виголосив декларацію на користь здобуття Ірландією незалежності. І справді, 20 листопада 1914 року Рейх проголосив таку декларацію, хоч, може, й не в таких точних термінах, на які сподівався Роджер, але достатньо ясно, щоб виправдати позицію тих, хто, як Роджер, закликав ірландських націоналістів до спілки з Німеччиною. А проте, на той час, попри ентузіазм, із яким він зустрів ту німецьку декларацію – зрештою, вона була його безперечним успіхом, – і попри те, що нарешті державний секретар у Міністерстві закордонних справ повідомив, що високе військове командування дозволяє йому нарешті зібрати всіх ірландських військовополонених в одному таборі, де він зможе навідати їх, Роджер почав передчувати, що реальність не сприятиме його планам, а навпаки, приведе їх до цілковитого краху.

Першою ознакою того, що події стали розвиватися в небажаному для нього напрямку, було довідатися з єдиного листа від Аліси Стопфорд Ґрін, якого він одержав за півтора року, – цей лист, щоб дістатися до нього, спочатку перетнув Атлантичний океан і зробив зупинку в Нью-Йорку, де його переклали в іншого конверта, змінивши його адресата та місце призначення, – що британській пресі відомо про те, що він перебуває в Берліні. Це спричинилося до інтенсивної полеміки між націоналістами, які схвалювали, й тими, що не схвалювали його рішення прийняти сторону Німеччини у війні. Аліса його не схвалювала, про це вона написала різко й категорично. Вона додала, що багато прихильників незалежності солідарні з нею. Щонайбільше, писала Аліса, вона могла б прийняти нейтральне ставлення ірландців до європейської війни. Але закликати їх перейти на сторону Німеччини – ні. Десятки тисяч ірландців воюють за Велику Британію. Що відчують наші співвітчизники, довідавшись, що найвідоміші представники ірландського націоналізму закликають до спілки з ворогом, який засипає їх снарядами й душить газом у траншеях Бельгії?

Лист від Аліси став для нього ніби променем сонця. Те, що особа, якою він найбільше захоплювався і до якої, як йому здавалося, він був політично ближчий, аніж до будь-якої іншої, осудила те, що він робить, і сказала йому про це прямо й категорично, приголомшило його. Звичайно, з Лондона, з його далекої перпективи події можуть здаватися зовсім іншими. Але хоч він і намагався знайти для себе багато виправдань, у нього виникали тривожні сумніви: його політична вчителька, його подруга і наставниця уперше висловила йому своє несхвалення, вважаючи, що замість допомагати він завдає шкоди ірландській справі. Відтоді одне запитання безперервно лунало в його свідомості, немов зловісний вісник лиха: «А якщо Аліса має слушність, а я помиляюся?»

Того ж таки місяця листопада німецькі власті послали його на передову лінію фронту, до Шарлевіля, щоб він міг поговорити з військовими командирами про створення Ірландської бригади. Роджер казав собі, що якщо він матиме успіх і створить військову силу, яка воюватиме поруч із німецькими збройними силами за незалежність Ірландії, то, можливо, сумніви багатьох його товаришів, таких як Аліса, розвіються. Вони зрозуміють, що в політиці сентименталізм тільки заважає, що ворог Ірландії – Англія і що вороги її ворогів – це друзі Ірландії. Подорож, хоч і була короткою, але справила на нього добре враження. Високі німецькі воєначальники, що воювали в Бельгії, були переконані у своїй перемозі. Усі вони аплодували ідеї створення Ірландської бригади. З війни він не вельми багато чого побачив: війська на дорогах, шпиталі в селах, шеренги полонених, що охоронялися озброєними солдатами, далекі вибухи снарядів. Коли він повернувся до Берліна, його чекала добра новина. У відповідь на його прохання Ватикан вирішив послати двох священиків туди, де він мав намір зібрати ірландських військовополонених: августинця, фрая О’Кормана й домініканця фрая Томаса Кротті. Корман буде присутній там протягом двох місяців, а Кротті весь час, поки в ньому буде потреба.

А що якби Роджер Кейсмент не познайомився з отцем Томасом Кротті? Мабуть, він не пережив би тієї жахливої зими 1914/15 року, в яку вся Німеччина, а надто Берлін, була заметена сніговими бурями, які зробили непрохідними дороги й вулиці, з її шаленими вітрами, що виривали з корінням дерева й кущі, розламували навіси над дверима та вікнами й розбивали шибки, з морозами в п’ятнадцять і двадцять градусів нижче нуля, які набагато важче було терпіти, з огляду на війну, коли не було ані світла, ані центрального опалення. Фізичні болі знову люто накинулися на Роджера: болі у стегні, під грудьми примушували його зігнутися у кріслі в три погибелі й не дозволяли підвестися на ноги. Він не раз думав, що тут, у Німеччині, він залишиться паралізованим назавжди. Його знову став мучити геморой. Митися у ванні стало для нього справжньою мукою. Він відчував, що його тіло ослаблене й стомлене, так ніби він постарів на двадцять років.

Протягом усього цього періоду рятував його лише отець Томас Кротті. «Святі існують, це не міф», – твердив він собі. Кого він мав на увазі, як не отця Кротті? Той ніколи не нарікав, він пристосовувався до найгірших обставин з усмішкою на обличчі, ознакою його доброго гумору та оптимізму, його внутрішньої переконаності в тому, що в житті завжди є багато чудових речей, заради яких варто жити.

Це був чоловік радше низенький, аніж високий, з рідким сивим волоссям і круглим червоним обличчям, на якому його ясні очі, здавалося, променіли й бризкали іскрами. Він походив із дуже вбогої селянської родини, з провінції Ґелвей, й іноді, коли настрій у нього був кращий, ніж зазвичай, співав ґельською мовою колискові пісні, які чув від матері, коли був немовлям. Довідавшись, що Роджер прожив двадцять років в Африці й близько року в Амазонії, він розповів йому, що від часів семінарії він мріяв поїхати з місією в якісь далекі краї, але домініканський орден визначив для нього іншу долю. У таборі він заприятелював з усіма полоненими, бо до всіх ставився з однаковою повагою, незалежно від їхніх ідей та переконань. Позаяк від першої хвилини він зрозумів, що тільки невеличка меншість дозволить Роджерові переконати себе своїми ідеями, він поводився строго неупереджено, ніколи не висловлюючись ані на користь, ані проти Ірландської бригади. «Усі, хто перебуває тут, страждають і є дітьми Бога, а отже й нашими братами, чи не так?» – казав він Роджерові. У своїх тривалих розмовах з отцем Кротті Роджер майже не торкався політики. Вони багато говорили про Ірландію, це так, про її минуле, її героїв, її святих, її мучеників, але на устах отця Кротті найчастіше з’являлися ті ірландці, які були стражденними й нікому не відомими трударями, які гнули спину від світанку до світанку, щоб заробити собі шматок черствого хліба, й ті, яким доводилося виїздити до Америки, Південної Африки та Австралії, щоб не померти з голоду.

Саме Роджер підняв у розмовах з отцем Кротті тему релігії. Домініканець і тут був дуже стриманим, безперечно, думаючи, що його співрозмовник як прихильник англіканської церкви хотів би уникнути конфліктної ситуації. Та коли Роджер розповів йому про свій духовний розлад і признався, що був у його житті час, коли він усе більше схилявся до католицтва, релігії, яку сповідувала його мати, отець Кротті охоче заговорив на цю тему. Він терпляче намагався задовольнити його цікавість, розвіяти сумніви та відповісти на запитання. Одного разу Роджер наважився запитати його напрямки: «Чи вважаєте ви, що я роблю добре те, що роблю, чи, на вашу думку, я помиляюся, отче Кротті?» Священик став дуже серйозним. «Я не знаю, Роджере. Я не хотів би брехати вам. Усе дуже просто – я нічого про це не знаю».

Роджер тепер і сам цього не знав, після того як у перші дні грудня 1914 року, спочатку прогулявшись по табору Лімбурґ із німецькими генералами де Графом і Екснером, нарешті наважився виступити перед сотнями ірландських полонених. Ні, реальність аж ніяк не відповідала його передбаченням. «Яким же я був наївним», – сказав він собі, пригадуючи з несподіваним смаком попелу в роті неприязні, ворожі обличчя полонених, коли він їм пояснював, говорячи про свою палку любов до Ірландії, чому він вирішив створити Ірландську бригаду, говорив про ту місію, яку вона має виконати, про те, що батьківщина з великою вдячністю прийме жертву тих бійців, які в ній воюватимуть. Він пригадав, як, уриваючи його промову, викрикували ім’я Джона Редмонда, несхвальний, а часом і погрозливий гомін, мовчанку, яка запала після його слів. Найпринизливішим був для нього той факт, що коли він закінчив говорити, німецькі охоронці оточили його й допомогли йому покинути табір, бо хоч слів і не було чутно, але поведінка більшості полонених давала підстави припустити, що вони можуть напасти на оратора.

І те саме сталося, коли Роджер удруге прийшов у Лімбурґ, щоб поговорити з ними, 5 січня 1915 року. Цього разу полонені не задовольнилися тим, щоб показати йому свій осуд невдоволеними виразами облич та поведінкою. Тепер вони свистіли й ображали його. «Скільки тобі заплатила Німеччина?» – такий крик був найчастішим. Йому довелося замовкнути, бо крики заглушували його. На нього посипався дощ камінців, плювків та всіх предметів, які можна було кинути. Німецькі солдати швидко вивели його з того приміщення.

Він ніколи не докоряв собі за ту спробу. Але спогади про це, як рак, роз’їдали його зсередини.

– Чи мушу я відмовитися від свого наміру, з огляду на такий загальний протест, отче Кротті?

– Ви мусите зробити те, що вважаєте найкращим для Ірландії, Роджере. Ваші ідеали чисті. Непопулярність не завжди вказує на те, що справа є несправедливою.

Відтоді він жив у болісній роздвоєності, переконуючи німецькі власті, що організація Ірландської бригади посувається вперед. Це правда, поки що в нього мало прихильників, але все зміниться, коли полонені подолають початкову недовіру й зрозуміють, що доля Ірландії, а отже, і їхня власна доля, у дружбі та співпраці з Німеччиною. Його совість нагадувала йому, що він каже неправду, що масового напливу людей до Бригади ніколи не буде, що вона назавжди залишиться лише символічною невеличкою групою.

Якщо так воно і є, то навіщо продовжувати? Чому не відступити назад? Бо відступити назад означало б самогубство, а Роджер Кейсмент не хотів накласти на себе руки. Поки що не хотів. Не в такий спосіб, принаймні. Й тому з кригою в серці, водночас марнуючи зусилля на «справу Фіндлея», він провадив переговори з властями Рейху, домагаючись певних переваг для Ірландської бригади. Він ставив певні умови, і його співрозмовники Артур Ціммерман, граф Ґеорґ фон Ведель і граф Рудольф Надольни вислуховували його дуже серйозно, занотовуючи його вимоги та пропозиції у своїх записниках. Під час наступної зустрічі вони повідомили йому, що німецький уряд прийняв його вимоги: Бригада матиме власну форму, своїх ірландських офіцерів, сама обиратиме ті ділянки фронту, де вона воюватиме, витрати на неї будуть повернуті німецькому уряду республіканським урядом Ірландії, коли той буде сформовано. Він знав так само чудово, як і вони, що все це пантоміма, бо Ірландська бригада на середину 1915 року не набрала добровольців навіть для того, щоб сформувати одну роту: туди завербувалося лише близько сорока людей, і не було певності, що всі вони в ній залишаться. Багато разів він себе запитував: «Доки триватиме цей фарс?» У своїх листах до Еойна Мак-Нейла та Джона Дівоя він почував себе зобов’язаним запевняти їх, що, хоч і повільно, але Ірландська бригада стає реальністю. Кількість добровольців потроху зростає. Було необхідно, щоб вони прислали ірландських офіцерів, які увійшли б до Бригади й стали б командирами майбутніх взводів і рот. Вони йому це обіцяли, але їм, либонь, також довелося долати труднощі, прибув лише капітан Роберт Монтейт. Хоч, правду кажучи, незламний Монтейт один був вартий цілого батальйону.

Перші ознаки подій, які наближалися, Роджер побачив тоді, коли по закінченні зими стало з’являтися зелене листячко на липах вулиці Унтер-ден-Лінден. Заступник державного секретаря міністерства закордонних справ одного дня на одній із їхніх періодичних зустрічей досить різко повідомив його, що високе німецьке командування не довіряє його помічникові Ейвінду Адлеру Кристенсену. Є підстави вважати, що він інформатор британської розвідки. Він повинен негайно розлучитися з ним.

Це повідомлення було великою несподіванкою для Роджера, й спочатку він його відхилив, зажадавши доказів. Йому відповіли, що служби німецької розвідки не зробили б такої заяви, якби не мали поважних підстав, щоб її пред’явити. Позаяк тими днями Ейвінд виявив бажання поїхати на кілька днів до Норвегії побачитися з родичами, Роджер на це погодився. Він дав йому грошей і провів його на вокзал. Більш ніколи він уже його не побачив. Відтоді ще одна причина внутрішньої тривоги приєдналася до попередніх: чи можливо, щоб божественний вікінг був англійським шпигуном? Він став нишпорити у своїй пам’яті, намагаючись знайти в ці останні місяці, коли вони жили разом, якусь подію, вчинок, суперечність, необачно кинуте слово, яке виказало б його. Але не знайшов нічого. Він намагався заспокоїтися, переконуючи себе, що ця плітка була маневром, до якого вдалися ці тевтонські аристократи, упереджені пуритани, запідозривши, що його взаємини з норвежцем були не зовсім чисті, а тому вирішили розлучити їх, удавшись до першої-ліпшої вигадки, навіть до обмови. Але сумніви повернулися й забрали в нього сон. Він лише зрадів, коли довідався, що Ейвінд Адлер Кристенсен вирішив податися з Норвегії до Сполучених Штатів, не повертаючись до Німеччини.

20 квітня 1915 року прибув до Берліна молодий Джозеф Планкет як делегат від «Добровольців» та ІРБ, після того як подолав довгий і плутаний шлях через половину Європи, щоб не потрапити в сіті британської розвідки. Як він зміг докласти стільки зусиль, обплутаний стількома хворобами? Йому ще не виповнилося й двадцяти семи років, але він уже був схожий на скелет, напівпаралізований поліомієлітом і хворий на сухоти, які іноді робили його обличчя схожим на череп. Будучи сином заможного аристократа Джорджа Нобля Планкета, директора Національного музею Дубліна, Джозеф розмовляв англійською мовою з аристократичним акцентом, одягався абияк, у якісь недоладні штани, в сурдут, який був для нього завеликий, і капелюх, насунутий на самі брови. Але досить було його почути й перекинутися з ним кількома словами, щоб відкрити за цією зовнішністю паяца, зруйнованим тілом і карнавальним одягом надзвичайно глибокий розум, проникливий, як мало в кого, величезну літературну культуру й палкий дух, готовий боротися й принести себе в жертву за справу Ірландії, який справив таке глибоке враження на Роджера Кейсмента, коли він розмовляв із ним у Дубліні на зустрічах «Добровольців». Він писав вірші містичного змісту, був, як і Патрик Пірс, щирим віруючим і знав досконало іспанських містиків, а надто святу Тересу Ісусову та Сан Хуана де ла Круса, чиї вірші іспанською мовою цитував напам’ять. Як і Патрик Пірс, він у середовищі «Добровольців» завжди належав до найрадикальніших, і це наближало його до Роджера. Слухаючи цих двох, Роджер мав звичай казати, що Пірс і Планкет, схоже, шукають мучеництва, переконані в тому, що лише відчайдушний героїзм і зневага до смерті, характерні для титанічних героїв, що населяли ірландську Історію від Кучулена, Фіонна[12]12
  Фіонн Мак-Кул – був найбільшим і наймогутнішим велетнем Ірландії.


[Закрыть] й Овена Роу[13]13
  Овен Роу – славетний ірландський воїн XVII сторіччя.


[Закрыть] до Вулфа Тоуна[14]14
  Вулф Тоун (1763-1798) – відомий ірландський революціонер, схоплений англійцями, наклав на себе руки, щоб не бути повішеним.


[Закрыть] й Роберта Еммета[15]15
  Роберт Еммет (1778-1803) – ірландський націоналіст і республіканець, страчений англійцями.


[Закрыть], й готовність померти, як помирали християнські мученики в первісні часи, може принести у свідомість більшості ірландців ту ідею, що здобути свободу можна, лише взявшись за зброю й оголосивши війну поневолювачам. Із жертовної самопожертви синів Ейре народиться вільна країна без колонізаторів, без експлуататорів, де правитимуть закон, християнство та справедливість. Майже божевільний романтизм Джозефа Планкета та Патрика Пірса іноді лякав Роджера Кейсмента в Ірландії. Але тими тижнями в Берліні, слухаючи молодого поета й революціонера в ті погожі дні, які весна наповнила квітами, а сади й дерева в парках знову зазеленіли, Роджер почував себе схвильованим і зворушеним і палко бажав вірити в усе, що казав йому щойно прибулий гість.

Він привіз радісні новини з Ірландії. Розкол «Добровольців» у їхньому ставленні до європейської війни, на думку Планкета, прояснив речі. Безперечно, велика більшість поділяє тезу Джона Редмонда про необхідність воювати спільно з імперією і вербуватися до британського війська, але меншість, яка зберігає вірнісіь принципам «Добровольців», нараховує багато тисяч людей, сповнених рішучості битися, це справжнє військо, об’єднане, згуртоване, що ясно бачить перед собою свою мету й готове померти за Ірландію. Нині існує міцна спілка між «Добровольцями» та ІРБ, а також ірландською «Народною армією», «Народним військом», яке утворили марксисти й синдикалісти, такі як Джім Ларкін та Джеймс Коннолі, і «Син Файном» Артура Ґрифіца. Навіть Шин О’Кейсі, який люто нападав на «Добровольців», називаючи їх «синочками буржуазних татусів», тепер схиляється до співпраці. Тимчасовий комітет, яким керують Том Кларк, Патрик Пірс і Томас МакДонеґ, разом з іншими готує повстання вдень і вночі. Обставини для збройного виступу виникли сприятливі. Європейська війна створює унікальну нагоду. Надзвичайно важливо, щоб Німеччина допомогла їм, надіславши півсотні тисяч рушниць і перекинувши своє військо на британську територію та атакувавши ірландські порти, мілітаризовані Королівським морським флотом. Спільні дії можуть забезпечити перемогу німцям. Ірландія, нарешті, стане незалежною і вільною.

Роджер цілком погоджувався з гостем. Це була його давня теза, й саме тому він тепер перебуває в Берліні. Він наполегливо зажадав, щоб Тимчасовий комітет ухвалив рішення: наступальна операція німецьких військово-морських та сухопутних сил має бути тією неодмінною умовою, без якої повстання починати не слід. Без такого вторгнення німецької армії воно зазнає краху, бо з погляду військово-матеріального забезпечення сили будуть надто нерівні.

– Але ви, сер Роджер, – урвав його Планкет, – забуваєте про один фактор, який переважає фактор військової сили та кількість солдатів: містику. Ми її маємо, а англійці – ні.

Вони розмовляли в напівпорожній таверні. Роджер пив пиво, а Джозеф – прохолоджувальний трунок. Закурили. Планкет розповів, що Ларкфілд Мейнор, його дім у кварталі Кіммейдж у Дубліні, перетворено на кузню й арсенал, де виготовляють гранати, бомби, багнети, піки та шиють прапори. Він розповідав про все це, вимахуючи руками, у стані трансу. Він розповів йому також, що Тимчасовий комітет вирішив приховати від Еойна Мак-Нейла домовленість про повстання. Роджер здивувався. Як можна було тримати в таємниці подібне рішення від чоловіка, що був засновником «Добровольців» і є президентом цієї організації?

– Усі ми його шануємо, й ніхто не ставить під сумнів патріотизм і чесність професора Мак-Нейла, – пояснив Планкет. – Але він надто поміркований. Він вірить у можливість переконувати та в мирні методи. Ми поінформуємо його, коли буде вже пізно перешкодити повстанню. Тоді, ніхто в цьому не сумнівається, він приєднається до нас на барикадах.

Роджер працював день і ніч із Джозефом, готуючи на тридцяти двох сторінках план повстання в усіх його подробицях. Обидва подали його в Канцелярію та в Адміралтейство. У плані передбачалося, що військові сили британців в Ірландії будуть розпорошені між різними гарнізонами й можуть бути легко розбиті. Німецькі дипломати, чиновники та військові керівники були глибоко вражені, слухаючи цього калічного молодика, вдягненого, як клоун, який, говорячи, перетворювався й пояснював із математичною точністю та великою інтелектуальною переконливістю ті переваги, які виникнуть, коли німецьке вторгнення відбудеться одночасно з націоналістичною революцією. Передусім ті з німців, які знали англійську мову, вислухали Планкета з великою увагою, заінтриговані його невимушеністю, твердістю й екзальтованою риторикою, з якою він викладав свої плани. Але навіть ті, хто не розумів англійської й мусив чекати, поки перекладач перекладе його слова, дивилися з глибоким подивом на енергійну й нестямну жестикуляцію цього калічного посланця ірландських націоналістів.

Вони слухали їх, записували ті прохання, з якими зверталися до них Джозеф і Роджер, проте нічого не обіцяли. Ані вторгнення їхніх військ, ані того, що надішлють півсотні тисяч рушниць із відповідною кількістю набоїв. Усе це буде розглянуто в рамках глобальної стратегії війни. Рейх схвалює прагнення ірландського народу здобути незалежність і має намір підтримати його законні прагнення. Нічого більш конкретного німці не обіцяли.

Джозеф Планкет перебув майже два місяці в Німеччині, живучи зі скромністю, яку можна було порівняти зі скромністю самого Роджера Кейсмента, до 20 Липня, коли вирушив до швейцарського кордону, маючи намір повернутися в Ірландію через Італію й Іспанію. Молодий поет не звернув уваги на мізерну кількість бійців, яку набрала Ірландська бригада. У кінцевому підсумку, він не виявив найменшої симпатії до цього військового утворення. Чому ж так?