Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)

17 грудня він вийшов у море на «СС-Амброз» і під час подорожі вирішив, оскільки цей корабель прибуде до французького порту Шербур в останні дні грудня, зійти там на берег і поїхати поїздом до Парижа, щоб відсвяткувати Новий рік із Гербертом Вордом і Сарітою, його дружиною. Він повернеться до Лондона в перший робочий день наступного року. Йому буде цікаво провести кілька днів із подружжям своїх друзів, людьми освіченими й культурними, в кабінеті Герберта, наповненому африканськими скульптурами та спогадами, розмовляючи про прекрасне й високе, про мистецтво, книжки, театр, музику, про те найкраще, що змогло виготовити суперечливе створіння людське, також спроможне творити зло, як те, що панувало на каучукових плантаціях Хуліо Сесара Арани в Путумайо.

XI

Коли гладкий шериф відчинив двері його камери, увійшов і, нічого не кажучи, присів на куточок вузького ліжка, на якому він лежав, Роджер Кейсмент не здивувався. Відтоді як, порушивши регламент, шериф дозволив йому прийняти душ, він відчував, хоч вони й не обмінялися жодним словом, що вони ніби зблизилися, й тюремник, можливо, сам цього не усвідомлюючи, можливо, всупереч собі самому, перестав ненавидіти його і вважати його відповідальним за смерть свого сина в окопах Фландрії.

Надворі, либонь, смерклося, й у маленькій камері було майже поночі. Роджер зі свого ліжка бачив у сутінках силует шерифа, вузький і циліндричний, майже нерухомий. Він відчував, що той дихає глибоко, ніби засапаний і виснажений.

– У нього була плоскостопість, і його могли б не забрати на фронт, – сказав він монотонним голосом, але весь наповнений емоціями. – У першому мобілізаційному центрі, в Гастінґсі, коли йому перевірили ноги, його забракували. Але він із цим не змирився й пішов перевірятися до іншого центру. Він хотів потрапити на війну. Чи хто коли-небудь бачив подібне божевілля?.

– Він любив свою батьківщину, був патріотом, – тихо відповів йому Роджер Кейсмент. – Ви повинні пишатися своїм сином, шерифе.

– Яка мені користь із того, що він був героєм, якщо тепер він мертвий, – відказав тюремник похмурим голосом. – Він був єдиним, кого я мав у світі. А тепер я почуваюся так, ніби теж перестав існувати. Іноді я думаю, що перетворився на привид.

Роджерові здалося, що в темряві камери шериф застогнав. Але це могло бути й хибне враження. Роджер пригадав п’ятдесят трьох добровольців Ірландської бригади, що залишилися в Німеччині, в маленькому військовому таборі Цоссен, де капітан Роберт Монтейт навчав їх користуватися гвинтівками, кулеметами, тактикою та військовими маневрами, намагався підтримувати в них високу мораль, попри непевні обставини. І ті запитання, які він ставив перед собою тисячі разів, знову почали його мучити. Що ті хлопці подумали, коли він зник, не попрощавшись із ними, так само як і капітан Монтейт і сержант Бейлі? Що вони були зрадниками? Що після того, як втягли їх у цю зухвалу авантюру, самі вони роздумали й накивали п’ятами, а їх покинули в загорожі з колючого дроту, в руках німців і ненавидимих ірландськими полоненими Лімбурґа, які вважали їх перебіжчиками й людьми, що зрадили своїх товаришів, котрі полягли на полях Фландрії?

Він знову сказав собі, що його життя було постійною суперечністю, такою собі кривавою плутаниною, де істина його намірів і поведінки завжди залишалася внаслідок усіляких випадковостей або його власного невміння чи дурості затемненою, спотвореною, переінакшеною і перебріханою. Ті п’ятдесят три патріоти, чисті ідеалісти, в яких стало мужності протиставити себе двом тисячам із лишком своїх співвітчизників, ув’язнених у німецькому таборі для військовополонених Лімбурґ, і записатися до Ірландської бригади, щоб битися в союзі з німецьким військом, «але не в його складі» за незалежність Ірландії, ніколи не знатимуть, яку титанічну боротьбу довелося йому витримати з вищим німецьким командуванням, щоб не дозволити їм відправити їх до Ірландії разом із допомогою у двадцять тисяч рушниць, яку вони надіслали «Добровольцям» для повстання на Святому тижні.

– Я несу відповідальність за цих п’ятдесят трьох бійців Бригади, – сказав Роджер капітанові Рудольфові Надольни, якому було доручено наглядати за ірландськими справами у військовому керівництві Берліна. – Я переконав їх дезертирувати з британського війська. З погляду англійського закону вони зрадники. Їх негайно повісили б, якби Королівський флот перехопив їх на морі. А це сталося б неминуче, якби повстання відбулося без підтримки з боку німецького війська. Я не можу послати на смерть і ганьбу цих своїх співвітчизників. Вони не вирушать до Ірландії з двадцятьма тисячами рушниць.

Це було нелегко. Капітан Надольни та офіцери вищого командування німецької армії спробували переконати його, вдавшись до шантажу.

– Гаразд, у такому разі ми негайно сконтактуємося з керівниками ірландських «Добровольців» у Дубліні та в Сполучених Штатах і повідомимо їх, що через той опір, який містер Роджер Кейсмент чинить повстанню, німецький уряд вирішив не надсилати двадцять тисяч рушниць і п’ять мільйонів набоїв.

Він мусив дискутувати, вести переговори, пояснювати, завжди зберігаючи спокій. Роджер Кейсмент не чинив опір повстанню, він лише був переконаний, що «Добровольці» та «Народне військо» підуть на самогубство, виступивши збройно проти Британської імперії, якщо субмарини, цепеліни та командування кайзера не відвернуть збройні сили британців і не перешкодять їм брутально роздушити повсталих, відсунувши в такий спосіб хтозна на скільки років проголошення ірландської незалежності. Двадцять тисяч рушниць, звичайно ж, будуть неоціненною допомогою. Він сам готовий вирушити разом із цією зброєю до Ірландії і пояснити Томові Кларку, Патрикові Пірсу, Джозефові Планкету та іншим лідерам «Добровольців» причини, з яких, на його думку, повстання треба відкласти.

Зрештою він домігся свого. Корабель «Ауд» зі зброєю відплив, а Роджер, Монтейт і Бейлі також відпливли на підводному човні до Ірландії. Але п’ятдесят три солдати Бригади залишилися в Цоссені, нічого не розуміючи, безперечно запитуючи себе, чому ці брехуни подалися воювати за Ірландію, а їх залишили тут, після того як їх стільки тренували для битви, до якої тепер не допустили без будь-якого пояснення.

– Коли малий народився, його мати втекла й покинула нас удвох, – несподівано почувся голос шерифа, й Роджер стрепенувся на своєму ліжку. – Я більше ніколи нічого не чув про неї. Тож мені довелося бути для дитини не тільки батьком, а й матір’ю. Його справжню матір звали Гортензія, й вона була наполовину божевільна.

У камері тепер була цілковита темрява. Роджер уже не бачив силуету тюремника. Його голос лунав дуже близько й більше нагадував скавучання тварини, ніж людську балачку.

– У перші роки майже всю свою платню я віддавав жінці, яка годувала його грудьми й доглядала, – провадив шериф. – Увесь свій вільний час я проводив із ним. Він завжди був дитиною слухняною й милою. Ніколи не наслідував тих хлопців, які вдаються до диявольських витівок, крадуть, напиваються й доводять батьків до сказу. Він навчався кравецького ремесла, його майстер завжди був про нього високої думки. Він міг би зробити добру кар’єру, якби йому не забандюрилося завербуватися до війська, попри свою плоскостопість.

Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.

– Я одержав від нього два листи, – провадив шериф. – Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.

Удруге Роджер почув тонкий голос, схожий на скигління птаха. І йому здалося, ніби силует тюремника затремтів.

Що тепер станеться з тими п’ятдесятьма трьома співвітчизниками? Чи шануватиме високе німецьке командування досягнуті домовленості й дозволить невеличкій Бригаді зберегти себе об’єднаною й далі перебувати в таборі Цоссен? Він не був у цьому переконаний. Під час своїх дискусій із капітаном Рудольфом Надольни в Берліні Роджер помітив, із якою зневагою німецькі військові ставилися до цього безглуздого контингенту людей чисельністю лише в півсотні. Наскільки іншим було їхнє ставлення на початку, коли німці дали себе переконати ентузіазму Кейсмента й підтримали його ініціативу об’єднати всіх ірландських військовополонених, утримуваних у таборі Лімбурґ, бо, мовляв, коли він звернеться до них із закликом, сотні їх відразу висловлять бажання записатися до Ірландської бригади. Яка невдача і яке розчарування! Найтяжче розчарування в його житті. Невдача, яка виставила його в безглуздому світлі й розбила вщент його патріотичні мрії. У чому він помилився? Капітан Роберт Монтейт вважав, що він помилився, звернувшись зі своєю промовою відразу до всіх двох тисяч двохсот військовополонених, замість розмовляти з невеличкими групами. З двадцятьма або тридцятьма людьми був би можливий діалог, можна було б відповідати на заперечення, прояснити те, що здавалося б незрозумілим його слухачам. Але виступаючи перед великою масою чоловіків, засмучених своєю поразкою та приниженням полону, чого він мав сподіватися? До них дійшло тільки те, що Роджер умовляє їх увійти в союз із вчорашніми та сьогоднішніми ворогами, тому вони й відреагували з такою ворожістю. Безперечно, були й інші причини пояснити їхню неприхильну поведінку. Але жодна теорія не могла стерти гіркоту побачити, як тебе ображають, називають зрадником, тарганом, купленим твої співвітчизники, задля яких ти пожертвував своїм часом, своєю честю і своїм майбутнім. Йому пригадалися жартівливі слова Герберта Ворда, що глузував із його націоналізму, закликав його повернутися до реальності й віробудитися зі свого «сну кельта», в який він дозволив собі поринути.

Напередодні свого від’їзду з Німеччини, 11 квітня 1916 року, Роджер написав листа імперському канцлерові Теобальду фон Бетманові-Гольвеґу, нагадавши йому про умови договору, який він підписав із німецьким урядом щодо Ірландської бригади. Згідно з цим договором солдатів Бригади можна було тільки послати воювати за Ірландію і в жодному разі не дозволялося використати їх для підтримки воєнних дій німецької армії в інших ситуаціях війни. Так само в договорі було зазначено, що в тому випадку, коли війна не закінчиться перемогою Німеччини, солдатів Ірландської бригади треба буде відіслати до Сполучених Штатів або до однієї з нейтральних країн, яка погодиться їх прийняти, але тільки не до Великої Британії, де їх буде негайно страчено. Чи виконають німці умови їхнього договору? Невпевненість у цьому знову й знову поверталася до нього, після того як його було схоплено. А що як тільки він, Монтейт та Бейлі вирушили до Ірландії, капітан Рудольф Надольни розпустив Ірландську бригаду і знову відправив її бійців у табір для військовополонених Лімбурґ? Як вони зможуть витерпіти образи, терплячи дискримінацію від інших ірландських полонених і щодня наражаючись на ризик, що їх лінчують?

– Я хотів, щоб мені повернули його останки, – знову зненацька пробився до нього зболений голос шерифа. – Щоб поховати його по-релігійному в Гастінґсі, де він народився, як і я, мій батько та мій дід. Мені відмовили. Відповіли, що з огляду на обставини війни повернення мертвих тіл є неможливим. Вам зрозуміло, що це означає – «обставини війни»?

Роджер йому не відповів, бо зрозумів, що тюремник звертається не до нього, а говорить сам до себе, через його посередництво.

– Я дуже добре знаю, що це означає, – провадив шериф. – Що не залишилося ніяких останків від мого бідолашного сина. Що граната або міна перетворила його тіло на порох. У тому проклятому місці, яке називається Лоос. Або що його вкинули до братської могили разом з іншими мертвими солдатами. Я ніколи не знатиму, де його могила, щоб принести туди квіти або помолитися на ній вряди-годи.

– Головне не могила, а пам’ять, шерифе, – сказав Роджер. __ Тільки пам’ять має вагу. Для вашого сина, там, де він тепер перебуває, важить лише знати, що ви згадуєте його з великою любов’ю. Більше нічого йому не треба.

Силует шерифа здригнувся від подиву, коли він почув голос Кейсмента. Певно, він забув, що перебуває в камері й поруч із ним.

– Якби я знав, де тепер перебуває його мати, я поїхав би побачитися з нею, повідомити її про смерть сина, й ми оплакали б його вдвох, – сказав шериф. – Я не тримаю ніякого зла на Гортензію за те, що вона покинула мене. Навіть якщо вона досі жива. Вона ніколи не поцікавилася долею сина, якого покинула. Вона не була поганою жінкою, а лиш наполовину божевільною, я знаю, про що кажу.

А тим часом Роджер уже вкотре запитав себе, як безперервно запитував удень і вночі, починаючи від того ранку, коли побачив себе на пляжі Бенна-Стренд, у затоці Трейлі, коли почув щебетання жайворонків і побачив біля пляжу перші дикі фіалки, з якої клятої причини не було жодного ірландського корабля, жодного ірландського лоцмана, що чекали б на вантажний корабель «Ауд», який привіз рушниці, кулемети та набої для «Добровольців», і субмарину, яка доставила туди його, Монтейта та Бейлі. Що сталося? Він своїми власними очима читав термінового листа від Джона Дівоя, адресованого графові Йоганнові Гайнріху фон Берншторфу, в якому той повідомляв німецьку канцелярію, що повстання відбудеться між Страсною п’ятницею і неділею Воскресіння Христового. Тому рушниці мають без затримки прибути 20 квітня до пірса Феніт-Паєр у затоці Трейлі-Бей. Там їх чекатимуть досвідчений лоцман, який добре знає те узбережжя, і човни та баркаси «Добровольців», щоб повантажити зброю. Ці ж інструкції були підтверджені з усією точністю Джозефом Планкетом у розмові з німецьким повіреним у справах у Берні, який передав це послання Канцелярії та Військовому управлінню в Берлін: зброя має бути доставлена в затоку Трейлі-Бей в ніч на 20 квітня, ні раніше, ні пізніше. І саме тоді прибули на місце домовленої зустрічі як «Ауд» із вантажем рушниць, так і субмарина У-19. Що там, у біса, сталося, чому їх там ніхто не чекав і все закінчилося катастрофою, внаслідок якої він опинився у в’язниці й яка, безперечно, сприяла краху повстання? Бо згідно з тією інформацією, яку надали йому Бейзил Томпсон і Реджиналд Гол, що допитували його, «Ауд» був перехоплений Королівським флотом в ірландських водах набагато пізніше від часу, призначеного для вивантаження, – ризикуючи своєю безпекою, німецький корабель і далі чекав, коли з’являться «Добровольці», – що примусило капітана «Ауда» затопити свій корабель і послати на морське дно двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів набоїв, які, можливо, зробили б набагато ефективнішим повстання, що його англійці придушили з жорстокістю, якої слід було сподіватися.

Насправді Роджер Кейсмент міг легко уявити собі, що сталося: нічого ані грандіозного, ані фантастичного, одна з тих дурниць, звичайна собі недбалість, наказ, що суперечив попередньому наказу, різниця в думках між керівниками Верховної ради ІРБ, Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом та іншими. Котрісь із них, а може, й усі, змінили думку про найзручніший час для прибуття «Ауда» в Трейлі-Бей і послали виправлення, не подумавши про те, що лист зі зміною часу зустрічі може затриматися в дорозі й надійти тоді, коли вантажний корабель і субмарина вже вийдуть у відкрите море й через жахливі атмосферні умови тих днів практично втратять будь-який зв’язок із Німеччиною. Мабуть, сталося приблизно щось таке. Невеличка плутанина, помилка в розрахунках, дурниця, і першокласне озброєння тепер лежить на дні моря замість потрапити в руки «Добровольців», які гинули на вулицях Дубліна протягом тижня, поки тривало повстання.

Він не помилився, вважаючи, що було помилкою підіймати збройне повстання без одночасного збройного виступу німецької армії, але це не принесло йому радості. Він хотів би помилитися. І хотів би бути там, разом із тими дурнями, тією сотнею «Добровольців», які вранці 24 квітня захопили будівлю Головного поштамту на Секвіль-стрит, або разом із тими, які намагалися взяти штурмом Дублінський замок, або разом із тими, котрі намагалися висадити в повітря форт «Меґезин» у Фенікс-Парку. У тисячу разів ліпше померти, як померли вони, зі зброєю в руках – померти смертю героїчною, шляхетною, романтичною, – аніж ганебною смертю на шибениці, як помирають убивці та ґвалтівники. Хоч яким неможливим та нереальним був задум «Добровольців», Ірландського республіканського братства та «Народного війська», було справжнім щастям – безперечно, всі, хто там був, плакали, і їхні серця несамовито калатали – слухати, як Патрик Пірс зачитував маніфест, що проголошував республіку. Нехай навіть протягом надзвичайно короткого часу в сім днів «сон кельта» став реальністю: Ірландія, звільнена від британської окупації, стала незалежною державою...

– Йому не подобалося, що я працюю на цій роботі, – знову долинув до нього сумний голос шерифа. – Він соромився, що люди з нашого кварталу, з кравецької майстерні знали, що його батько служить у в’язниці. Люди думають, що позаяк ми день і ніч перебуваємо поруч зі злочинцями, то ми заражаємося від них і теж стаємо порушниками закону. Чи де бачено таку несправедливість? Так ніби хтось не повинен виконувати цю роботу на благо суспільства. Я наводив йому приклад містера Джона Елліса, що працює катом. Він також працює перукарем у своєму селі Рочдейл, і ніхто там погано не говорить про нього. Навпаки, всі сусіди ставляться до нього з глибокою повагою. Вони стають у чергу, щоб він підстриг їх у своїй перукарні. Я певен, мій син нікому не дозволив би погано говорити про мене в його присутності. І він не тільки ставився до мене з глибокою повагою. Я знаю, він мене любив.

Знову Роджер почув той придушений стогін і відчув, як захиталося ліжко від тремтіння тюремника. Чи шериф відчував полегкість, ось так виливаючи душу, чи це тільки збільшувало його біль? Його монолог був як ніж, що длубається в рані. Роджер не знав, як йому з ним бути: озиватися до нього? Спробувати його втішити? Слухати його мовчки?

– Він ніколи не забував подарувати мені щось на день моїх іменин, – провадив шериф. – Першу платню, яку він одержав у кравецькій майстерні, він віддав мені всю цілком. Я мусив наполягти, щоб він залишив собі частину грошей. Який хлопець сьогодні ставиться з такою пошаною до свого батька?

Шериф знову поринув у мовчанку та в нерухомість.

Роджер Кейсмент не так багато довідався про повстання: захоплення поштамту, невдалий штурм Дублінського замку та форту «Меґезин» у Фенікс-Парку. І масові розстріли головних керівників повстання, серед них було розстріляно і його друга Шина Мак-Дермота, одного з перших сучасних ірландців, який писав прозу й поезію ґельською мовою. Скількох іще було розстріляно? Чи страчено в підземних казематах Кілменгамської в’язниці? Чи переведено до Річмондських казарм? Аліса розповіла йому, що Джеймса Коннолі, видатного організатора професійних спілок, так тяжко пораненого, що не міг стояти на ногах, посадили перед розстрільною командою на стілець. Варвари! Фрагментарні відомості про повстання, які Роджер довідався від тих, хто його допитував, директора Скотленд-Ярду Бейзила Томпсона та капітана флоту Реджиналда Гола, від служби розвідки Адміралтейства, від свого адвоката Джорджа Ґейвена Дафі, від своєї сестри Ніни та Аліси Стопфорд Ґрін, не дозволяли йому сформувати чітке уявлення про те, що сталося, й він бачив у своїй уяві лише кров, бомби, пожежі та стрілянину. Його допитувачі вимагали від нього відомості, які надсилали до Лондона ще тоді, коли на вулицях Дубліна точилися бої і британське військо придушувало останні вогнища опору. Короткі розповіді, випадково зронені фрази, уривки інформації, які він намагався розташувати у своєму контексті, застосовуючи свою фантазію і свою інтуїцію. Із тих запитань, які ставили йому Томпсон і Гол під час їхніх допитів, він зрозумів: англійський уряд підозрює, що він прибув із Німеччини очолити повстання. Ось так люди пишуть історію! Його, що з’явився сюди, аби спробувати зупинити повстання, британці перетворили на його лідера. Англійський уряд уже давно приписував йому вплив на прихильників незалежності Ірландії, який був далеким від реальності. Либонь, саме це пояснювало ті кампанії обмови й паплюження, які організувала проти нього англійська преса, коли він перебував у Берліні, звинувачуючи його в тому, що він продався кайзеру, ставши зрадником і найманцем, а сьогодні ту гидоту, яку приписують йому лондонські газети. То була кампанія, спрямована на те, щоб знеславити вождя, яким він ніколи не був і не хотів бути! Ось вона, історія, одне з відгалужень людської фантазії, що претендує на роль науки.

– Якось він захворів на лихоманку й лікар у шпиталі сказав, що він помре, – поновив свій монолог шериф. – Але місіс К’юберт, жінка, яка вигодувала його грудьми, і я, ми доглядали його з такою любов’ю й терпінням, що врятували йому життя. Я просидів біля нього не одну ніч, не склепивши очей і весь час натираючи йому тіло камфорним спиртом. Потім добре вкутував його. У мене душа надривалася, коли я бачив його, такого малесенького, тремтячого від холоду. Я сподіваюся, він не страждав. Я маю на увазі, не страждав там, в окопах, біля того місця, Лоос. Сподіваюся, його смерть була миттєвою, він і не помітив, як вона прийшла. Сподіваюся, Господь не був таким жорстоким і не влаштував йому тривалу агонію, дозволивши, щоб він повільно стікав кров’ю або задихався від гірчичного газу. Він завжди ходив на недільну службу й виконував свої обов’язки християнина.

– Як звали вашого сина, шерифе? – запитав Роджер Кейсмент.

Йому здалося, що в густій темряві тюремник знову здригнувся, ніби до нього дійшло вдруге, що він не сам-один у цій камері.

– Його звали Алекс Стейсі, – сказав він нарешті. – Як мого батька. І як мене.

– Я радий це знати, – сказав Роджер Кейсмент. – Коли ти знаєш, як звуть людину, ти можеш краще уявити її собі. Ти її відчуваєш, хоч і не знаєш її. Алекс Стейсі – це ім’я звучить добре. Воно створює в уяві образ людини доброї.

– Вихованої й послужливої, – промурмотів шериф. – Трохи сором’язливої, можливо. А надто у взаєминах із жінками. Я спостерігав його ще з малого віку. З чоловіками він почував себе зручно, не знав труднощів у спілкуванні з ними. Але спілкуватися з жінками соромився. Не наважувався дивитися їм у вічі. А коли вони зверталися до нього, то починав заникуватися й белькотіти. Тому я переконаний, що Алекс помер невинним.

Шериф знову замовк і поринув у свої думки та в цілковиту нерухомість. Бідолашний хлопець! Атож, не було сумніву, що його батько правду сказав, Алекс Стейсі помер, не спізнавши жіночого тепла. Ані тепла матері, ані тепла дружини, ані тепла коханки. Він, Роджер, принаймні спізнав, хоч і на дуже короткий час, щастя спілкування з матір’ю, гарною, ніжною, делікатною. Він зітхнув. Протягом певного останнього часу він зовсім про неї не думав, чого раніше ніколи з ним не траплялося. Якщо існує потойбічний світ, якщо душі померлих спостерігають із вічності, то він був певен, що Анна Джефсон не розлучалася з ним упродовж усього цього часу, стежила за всіма його кроками, страждала й тривожилася через ті невдачі, що спіткали його в Німеччині, поділяючи його розчарування, зневіру й те жахливе відчуття помилки, – якої він припустився через свій наївний ідеалізм, свою схильність до романтичного світогляду, за яку так гостро глузував із нього Герберт Ворд, – коли він зрозумів, що надто ідеалізував кайзера та німців, повіривши в те, що ірландська справа стане для них своєю і вони перетворяться на вірних і палких союзників у його мріях про незалежність своєї країни.

Атож, він був переконаний, що мати супроводжувала його впродовж тих п’ятьох моторошних днів, коли він тяжко мучився від морської хвороби, від блювоти й запаморочень голови усередині субмарини У-19, яка перевозила його, Монтейта та Бейлі з німецького порту Геліґоланд до узбережжя ірландської провінції Керрі. Ніколи ще протягом усього свого життя він не почував себе так погано, фізично й духовно. Його шлунок не витримував ніякої їжі, три ковтки гарячої кави та кількох маленьких шматочків хліба. Капітан У-19, капітан-лейтенант Раймунд Вайсбах, умовив його прийняти ковток горілки, який, замість зняти запаморочення голови, примусив його блювати жовчю. Коли субмарина пливла на поверхні, долаючи по дванадцять миль на годину, її найбільше кидало на хвилях, і морська хвороба завдавала йому найбільшої шкоди. А коли вона поринала вглиб, її кидало менше, але швидкість знижувалася. Ні ковдри, ні теплий одяг не пом’якшували холод, який пронизував йому кістки. Ніщо не рятувало його також від жахливого відчуття клаустрофобії, яка ніби провіщала ту, яку йому доведеться пережити далі в Брикстонській в’язниці, в лондонському Тауері та в Пентонвілській тюрмі.

Безперечно, через морську хворобу й тяжкий стан протягом подорожі на У-19 він забув в одній зі своїх кишень квиток на поїзд від Берліна до німецького порту Вільгельмсґавен. Полісмени, що затримали його біля форту Мак-Кенна, знайшли того квитка, коли перевіряли його папери в комісаріаті Трейлі. Квиток на поїзд згодом буде показаний на його суді прокурором як один із доказів того, що він прибув до Ірландії з Німеччини, країни ворожої. Але ще гіршим для нього було те, що в одній із його кишень працівники Королівської ірландської поліції знайшли папірець із таємним кодом, який видало йому німецьке Адміралтейство для того, щоб у випадку нагальної потреби він міг сконтактуватися з військовим командуванням кайзера. Як могло статися, що він не знищив документ, який його так компрометував, перш ніж покинути У-19 і перебратися в човен, що поніс їх до берега? Це запитання боліло в його свідомості, як загноєна рана. Адже Роджер дуже чітко пам’ятав, що, перед тим як попрощатися з капітаном та командою субмарини У-19, за наполяганням капітана Роберта Монтейта, він і сержант Деніел Бейлі востаннє перевірили свої кишені з метою знищити будь-яку річ або документ, що могли б указувати на те, хто вони такі і звідки з'явилися. Як він міг виявити таку недбалість, що квиток на поїзд і секретний код прослизнули між його пальцями? Він пригадав, із якою втішною усмішкою прокурор продемонстрував той секретний код на процесі. Якої шкоди зазнала Німеччина, коли ця інформація потрапила до рук британської розвідки?

Причини неуважності, позначені такими тяжкими наслідками, пояснювалися, безперечно, його злощасним фізичним і психологічним станом, зруйнованим морською хворобою, занепадом його здоров’я протягом останніх місяців життя в Німеччині й насамперед тією стурбованістю та тривогою, що їх спричинили політичні події, – від краху Ірландської бригади до відомостей про те, що «Добровольці» та ІРБ вирішили організувати повстання на Святому тижні, попри те, що не передбачалася ніяка військова акція з боку німців, – які вплинули на ясність його розуму, на його психічну рівновагу, примусивши його втратити рефлекси, свою спроможність зосереджуватися і спокій своєї душі. Чи не були це перші симптоми божевілля? Таке з ним уже траплялося раніше, в Конго та в амазонській сельві перед видовищем калічення та незліченних жорстоких тортур, які терпіли аборигени від каучукопромисловців. У трьох або в чотирьох випадках він переживав відчуття, що сили його покидають, що його опановує почуття безпорадності перед масштабністю зла, яке буяло навколо нього, утворюючи таке величезне коло жорстокості й ницості, що здавалося химерою боротися з ним і намагатися подолати його. Той, хто переживає таку глибоку деморалізацію, спроможний припускатися таких тяжких помилок, яких припустився він. Ці виправдання на якусь мить полегшували йому душу; але він відразу їх відкидав, і почуття провини та каяття завдавало йому ще гірших мук.

– Я думав накласти на себе руки, – знову примусив його здригнутися голос шерифа. – Алекс був єдиною причиною, яка заохочувала мене жити. У мене більше немає родичів. Немає і друзів. Є лише знайомі. Моє життя було моїм сином. Навіщо мені перебувати на цьому світі без нього?

– Мені знайоме це почуття, шерифе, – промурмотів Роджер Кейсмент. – Але попри все, життя має і свої прекрасні сторони. Ви ще знайдете й інші стимули жити. Ви ще чоловік молодий.

– Мені сорок сім років, проте я здаюся багато старшим, – не погодився з ним тюремник. – Якщо я не вкоротив собі віку, то лише з релігійних причин. Моя віра це забороняє. Але не виключено, що я це зроблю. Якщо не зможу подолати цей смуток, це відчуття порожнечі, коли для мене вже нічого не матиме значення, то я заподію собі смерть. Людина має жити тільки тоді, коли відчуває, що життя того варте. Якщо вона цього не відчуває, то їй жити не слід.

Він говорив без драматизму, зі спокійною серйозністю. Потім знову замовк, і тиша більше не порушувалася нічим. Роджер Кейсмент став дослухатися. Йому вчулося, що звідкись іззовні долинає мелодія пісні. Яку, схоже, виконував хор. Але звуки були такими приглушеними й такими далекими, що він не зміг упізнати ані слова, ані мелодію.

Чому вожді повстання не хотіли, щоб він приїхав до Ірландії, і звернулися з проханням до німецьких властей, щоб він залишився в Берліні, наділений безглуздим титулом «посла» від націоналістичних ірландських організацій? Він читав листи, читав і перечитував фрази, які його стосувалися. Капітан Монтейт бачив причину в тому, що «Добровольці» та ІРБ знали: Роджер налаштований проти повстання, якщо водночас не відбудеться масштабної німецької акції, яка паралізувала б британську армію та Королівський військовоморський флот. Але чому вони не сказали цього йому прямо? Чому повідомили про своє рішення через представників німецької влади? Можливо, вони не довіряли йому? Вважали, що він більше не заслуговує на довіру? Можливо, повірили тим дурним і безглуздим чуткам, які умисне поширював англійський уряд про те, що він нібито є британським шпигуном. Він анітрохи не переймався тими плітками, завжди сподівався на те, що його друзі й товариші зрозуміють: ідеться про отруйні операції британської служби безпеки з метою поширити підозри та спричинити розкол у стані націоналістів. Можливо, деякі з його товаришів дозволили себе обманути цими хитрощами колонізатора. Що ж, тепер вони, думаю, вже переконалися, що Роджер Кейсмент залишився відданим борцем за справу незалежності Ірландії. Але хіба мало з тих людей, що переконалися в його вірності їхній спільній справі, розстріляні в Кілменгемській в’язниці? Яку вагу має для нього розуміння мерців?