Текст книги "Сон кельта"

Автор книги: Маріо Варгас Льоса

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.

– Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, – сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. – Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.

– Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, – сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. – Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.

Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.

Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі – тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) – на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.

А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, – хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, – він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі – хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів», на яку декотрі з його товаришів дивилися співчутливо, тоді як іншим, насамперед офіцерам Поліційної сили, вона вселяла зневагу.

Ці відвідини племен завжди псували настрій Роджерові, а з роками все більше й більше. Спочатку він відвідував їх охоче, бо це давало йому змогу задовольняти свою цікавість і довідуватися більше про звичаї, мову, манеру вдягатися, діяльність, їжу, танці й співи, релігійну практику народів, що застоялися у глибині віків і в яких примітивна, чиста й простодушна невинність змішувалася зі звичаями жорстокими, такими, наприклад, як приносити в жертву дітей-близнят – традиція, що існувала в деяких племенах, – або вбивати певну кількість слуг, – майже завжди вони були рабами, – щоб ховати їх біля своїх вождів, і практика канібалізму, що існувала в деяких племенах, яких через це боялися й ненавиділи в решті спільнот. Після таких перемовин його опановувало дедалі сильніше почуття гіркого розчарування, відчуття того, що він грає у брудну гру з цими людьми з іншого часу, які попри всі свої намагання ніколи не зможуть зрозуміти його правильно, й тому, хоч як намагався він пом’якшити несправедливий характер цих домовленостей, його мучила совість, яка нагадувала йому, що він діє проти своїх переконань, проти моралі й «первісного принципу» – так він називав Бога.

Тому в кінці грудня 1888 року, не пробувши й року на будівництві залізниці Стенлі, він покинув ту роботу й пішов працювати в баптистську місію в Нґомбе Лютете, якою керувало подружжя місіонерів Бентлі. Він ухвалив своє рішення несподівано, після розмови, яка почалася в сутінки й тривала до світанку в одному з будинків кварталу поселенців у Матаді, з персонажем, який перебував там проїздом. Теодор Горт був колишнім офіцером британського військово-морського флоту. Він покинув британський флот, щоб стати баптистським місіонером у Конго. Баптисти перебували там відтоді, як доктор Дейвід Лівінґстон почав досліджувати африканський континент і проповідувати євангелізм. Вони відкрили свої місії в Палабалі, Банза-Мантеке, Нґомбе Лютете й нещодавно освятили ще одну в Стенлі-Пулі. Теодор Горт, гість цих місій, збавляв свій час, подорожуючи від однієї до іншої, допомагаючи пасторам і шукаючи можливість відкрити нові центри. Та розмова справила на Роджера Кейсмента враження, яке він пам’ятатиме протягом решти свого життя і яке в ті дні, коли він одужував від своєї третьої болотяної пропасниці, в середині 1902 року, він зміг пригадати в усіх її подробицях.

Ніхто не зміг би собі уявити, слухаючи, як говорить Теодор Горт, що він був бойовим офіцером і, служачи на флоті, брав участь у важливих воєнних операціях британського військовоморського флоту. Він не говорив ані про своє минуле, ані про своє приватне життя. Це був п’ятдесятирічний чоловік елегантного вигляду, з інтелігентними манерами. У ту спокійну ніч у Матаді, без дощу й без хмар, із небом, усіяним зорями, віддзеркаленими у водах річки, й під уривчастий шум гарячого вітру, який ворушив їм волосся, Кейсмент і Горт, лежачи у двох поруч підвішених гамаках, повечерявши, розпочали розмову, що, як думав спочатку Роджер, триватиме лише доти, доки прийде сон, і буде лише тим обміном повсякденними думками, який швидко забувається. Проте як тільки почалася та розмова, щось примусило битися його серце сильніше, аніж зазвичай. Він відчув себе заколисаним делікатністю й теплотою голосу пастора Горта, йому закортіло поговорити з ним на теми, на які він ніколи не говорив зі своїми товаришами по роботі, – лише кілька разів із Гербертом Вордом, – а тим більше зі своїми начальниками. Свою стурбованість, свої тривоги й сумніви він звик приховувати, ніби йшлося про щось фатальне й заборонене. Чи мало все це якийсь глузд? Чи європейська авантюра в Африці була такою, про яку говорили, яку описували, в яку вірили? Чи принесла вона із собою цивілізацію, поступ, сучасні цінності через комерцію та євангелізацію? Чи можна назвати цивілізаторами тих звірів із Поліційної сили, які грабували все, що могли, під час своїх каральних експедицій? Скільки людей із тих, які приїхали колонізувати Африку – комерсанти, солдати, чиновники, авантюристи, – почували бодай найменшу повагу до тубільців і вважали їх своїми братами або, щонайменше, людськими створіннями? П’ять відсотків? Один на сотню людей? Істина полягала в тому, що за ті роки, які він тут прожив, можна було на пальцях порахувати європейців, що не ставилися б до негрів, як до тварин, позбавлених душі, тварин, яких можна обманювати, визискувати, шмагати, навіть убивати без найменшого каяття.

Теодор Горт мовчки вислухав вибух гірких почуттів молодого Кейсмента. Коли він заговорив, то не здавався здивованим тим, що тільки-но почув. Навпаки, він визнав, що його також уже багато років тому опанували глибокі сумніви. Але, принаймні в теорії, поняття «цивілізації» не позбавлене певного глузду. Хіба не є жорстокими обставини, в яких живуть тубільці? Рівень їхньої гігієни, їхні забобони, відсутність елементарних знань про людське здоров’я – хіба все це не призводить до того, що вони мруть, як мухи? Хіба не трагічне їхнє життя, яке минає на межі простого виживання? Європа може багато чого їм дати, щоб вони вийшли зі свого примітивного стану. Щоб відмовилися від певних варварських звичаїв, наприклад, принесення в жертву хворих дітей, що має місце в багатьох спільнотах, від воєн, у яких вони вбивають одні одних, від рабства й людожерства, що досі практикуються в певних місцевостях. І хіба не добре для них, що вони можуть пізнати правдивого Бога, замінити ідолів, яким вони поклоняються, християнським Богом, Богом співчуття, любові й справедливості? Звичайно, сюди звалося багато поганих людей, іноді найгірших покидьків Європи. Хіба цьому не можна запобігти? Треба домогтися, щоб сюди прийшли добрі люди й добрі речі зі Старого Континенту. Не жадібність торговців із брудною душею, а науки, закони, освіта, природжені права людини, християнська етика. Уже пізно повернутися назад, чи не так? Марно запитувати, добра колонізація чи погана, чи якщо дозволити конголезцям жити життям, яким вони жили досі, без європейців, то вони житимуть краще, аніж тепер. Коли події не можна повернути назад, то не має сенсу запитувати себе, чи було б ліпше, якби вони не відбулися. Буде набагато більше глузду в тому, щоб навернути їх на добрий шлях. Завжди існувала можливість випрямити покручене. Хіба не цього навчав нас Христос?

Коли уже вранці Роджер Кейсмент запитав, чи можливо для такої світської людини, як він, що ніколи не була дуже релігійною, працювати в одній з місій, які баптистська церква відкрила в регіоні Нижнього й Середнього Конго, Теодор Горт лише засміявся.

– Гадаю, Бог нічого не має проти, – вигукнув він. – Подружжя Бентлі, які працюють у місії Нґомбе Лютете, потребують світського помічника, який допоміг би їм навести лад у бухгалтерії. А тепер запитайте мене, чи наша зустріч не була такою вже випадковою? Чи не була вона однією з тих пасток, які влаштовує іноді Бог, прагнучи нагадати нам, що Він завжди поруч і що ми ніколи не повинні втрачати надію?

Праця Роджера від січня до березня 1889 року в місії Нґомбе Лютете, хоч і тривала короткий час, була напруженою й дозволила йому вийти зі стану непевності, в якому він перебував протягом певного часу. Він заробляв лише десять фунтів на місяць, на які мусив жити, та коли він бачив, як містер Вільям Голмен Бентлі та його дружина працюють від ранку до пізньої ночі з таким піднесенням та переконаністю, й поділяючи разом із ними життя місії, яка була не тільки релігійним центром, а й амбулаторією, місцем, де робилися щеплення, школою, крамничкою, де можна було купити всілякі товари, місцем новин, консультацій і порад, колоніальна авантюра здавалася йому менш брутальною, більш розумною і навіть цивілізаційною. Це почуття підкріплювалося також тим фактом, що навколо цього подружжя утворювалася невеличка африканська спільнота навернених до реформістської церкви, що як своїм одягом, так і хоровим співом, який щодня репетирували для недільної служби, а також своїми успіхами в навчанні грамоти та християнської доктрини, здавалося, залишили позаду життя в племені й починали жити новим життям, сучасним і християнським.

Його робота не обмежувалася підрахуванням прибутків і витрат місії. Це забирало в нього небагато часу. Він робив усе, починаючи від підмітання листя та скошування трави на невеличкій галявині навколо місії – то була повсякденна боротьба з рослинністю, що вперто намагалася відвоювати територію, яку в неї забрали, – до полювання на леопарда, який пожирав птицю в коралі. Він також перевозив усяку всячину по дорозі або по річці, в невеликому човні – хворих, інструменти, робітників і наглядав за діяльністю розташованої на території місії крамниці, де тубільці з навколишніх сіл могли продавати й купувати різні товари. Головним чином, там відбувався натуральний обмін, але знаходили застосування також бельгійські франки та фунти стерлінгів. Подружжя Бентлі глузувало з його неспроможності до торгівлі та його марнотратності, бо всі ціни здавалися Роджерові високими, і він хотів їх знизити, хоч у такий спосіб позбавляв місію невеликої різниці в цінах, яка дозволяла їй трохи покращувати свій убогий бюджет.

Попри приязнь, яку він став відчувати до Бентлі, та той мир у душі, який він відчував, працюючи з ними поруч, Роджер знав від самого початку, що його перебування в місії Нґомбе Лютете буде короткочасним. Його праця була достойною й альтруїстичною, але він мав відчуття, що його лише супроводжує віра, яка надихала Теодора Горта й подружжя Бентлі, віра, якої в нього не було, хоч він і намагався наслідувати її ритуали та вияви, слухаючи коментоване читання Біблії, відвідуючи уроки Святого Письма та недільні служби. Він не був ані атеїстом, ані агностиком, був кимось набагато більш невизначеним, чоловіком байдужим, який не заперечував існування Бога – «первісного принципу», – але неспроможний почувати себе затишно в лоні церкви, бути поєднаним братерським почуттям з іншими вірними, частиною нерозлучної громади. Він намагався пояснити свою позицію в тій тривалій розмові в Матаді з Теодором Гортом, але почував себе тупим і спантеличеним. Колишній моряк заспокоїв його: «Я чудово розумію вас, Роджере. Бог має свої методи. Він уселяє в наші серця неспокій і тривогу, але ніколи не підштовхує нас. Аж поки навколо вас усе засяє – і ось Він перед вами. Це неодмінно станеться, ось побачите».

Протягом тих трьох місяців, принаймні, нічого такого не сталося. Тепер, у 1902 році, через тринадцять років по тому, він і далі перебував у релігійній непевності. Пропасниця його відпустила, він лише втратив чимало ваги й хоч іноді марив унаслідок слабкості, проте повернувся до своїх обов’язків консула в Бомі. Він зробив візит губернаторові та іншим представникам влади. Знову почав грати в шахи та в бридж. Сезон дощів був у повному розпалі й мав тривати багато місяців.

У кінці березня 1889 року, коли закінчився його контракт із превелебним Вільямом Голменом Бентлі й після п’ятьох років відсутності, він уперше повернувся до Англії.

V

– Прийти сюди було одним із найтяжчих завдань, які мені довелося виконувати у своєму житті, – сказала Аліса замість привітання, простягуючи йому руку. – Я вже думала, мені це ніколи не вдасться. Але нарешті ось я перед тобою.

Аліса Стопфорд Ґрін зберігала вигляд особи холодної, раціональної, чужої будь-якій сентиментальності, але Роджер знав її надто добре, аби зрозуміти, що вона схвильована до нутра кісток. Він помітив легеньке тремтіння в її голосі, що його вона не змогла приховати, і швидке посіпування її ніздрів, яке з’являлося завжди, коли щось її турбувало. Вона вже наближалася до межі в сімдесят років, але зберегла дівочі форми тіла. Зморшки не стерли свіжості з її веснянкуватого обличчя та інтелігентності. Вона була вдягнена зі своєю стриманою елегантністю: у світлий костюм, легку блузку й черевики на високих підборах.

– Яку радість ти мені принесла, моя люба Алісо, яку радість, – сказав Роджер Кейсмент, узявши її за обидві руки. – Я вже не вірив, що мені пощастить знову з тобою зустрітися.

– Я принесла тобі кілька книжок, солодке печиво та дещо з одягу, але все у мене забрали охоронці на вході, – сказала вона, скрививши гримасу безпорадності. – Співчуваю тобі. Ти почуваєш себе гаразд?

– Так, так, – сказав Роджер, не змігши приховати тривоги в голосі. – Ти так багато робиш для мене останнім часом. Ще немає новин?

– Засідання Кабінету міністрів відбудеться в четвер, – сказала вона. – Мені відомо з надійних джерел, що твою справу поставлено першою в порядку денному. Ми робимо все можливе й навіть неможливе, Роджере. Під проханням близько півсотні підписів, їх поставили всі важливі люди. Вчені, митці, письменники, політики. Джон Дівой запевняє нас, що в будь-яку хвилину може надійти телеграма від Президента Сполучених Штатів Америки до англійського уряду. Усі наші друзі мобілізувалися, щоб знешкодити, я хочу сказати, щоб нейтралізувати ганебну кампанію в пресі. Тобі про неї відомо чи ні?

– Дуже туманно, – сказав Кейсмент із невдоволеним жестом. – Новини із зовнішнього світу сюди не доходять, і тюремники мають наказ не пропускати до мене жодного слова. Один шериф іноді це робить, але тільки для того, щоб допекти мені. Ти віриш у те, що сьогодні для мене існує якась можливість, Алісо?

– Звичайно, вірю, – твердо відповіла вона, але Кейсментові здалося, що це жаліслива брехня. – Усі мої друзі запевняють мене, що кабінет одностайно висловиться на твою користь. Якщо є бодай один міністр, який не хоче смертної кари, ти врятований. І схоже, твій колишній начальник у Форін-Офісі, сер Едвард Ґрей, налаштований проти. Не втрачай надії, Роджере.

Цього разу шериф Пентонвілської в’язниці не був присутній у кімнаті побачень. Лише молодий і стриманий охоронець стояв до них спиною і дивився в коридор крізь ґрати на дверях, удаючи, ніби йому зовсім нецікаво, про що там розмовляють Роджер та жінка-історик. «Якби всі тюремники в Пентонвілській в’язниці виявляли таку стриманість, то життя тут стало б набагато терпимішим», – подумав Роджер. Він згадав що досі не запитав Алісу про події в Дубліні.

– Я знаю, що коли відбулося повстання на Святий тиждень, Скотленд-Ярд обшукав твій дім на Ґросвінор-роуд, – сказав він. – Бідолашна Аліса. Тобі довелося пережити дуже прикрі хвилини.

– Не такі вже й прикрі, Роджере. Вони забрали багато паперів. Особисті листи, рукописи. Сподіваюся, вони мені їх повернуть, не думаю, що вони їм згодяться, – сказала вона, зітхнувши. – Супроти того, що вистраждала Ірландія, мої проблеми – дрібниця.

Знову будуть тяжкі репресії? Роджер намагався не думати про розстріли, про мертвих, які полягли після того трагічного тижня. Але Аліса, певно, прочитала в його очах цікавість, яку йому хотілося задовольнити.

– Розстріли, схоже, припинилися, – сказала вона, скинувши поглядом на спину охоронця. – Близько трьох із половиною тисяч, згідно з нашими підрахунками, вкинули до в’язниць. Більшість утримують тут, а решту розподілили по всіх тюрмах Англії. Ми нарахували поміж в’язнями близько вісімдесяти жінок. Деякі асоціації нам допомагають. Багато англійських адвокатів погодилися брати участь у їхніх процесах безкоштовно.

Запитання тіснилися в голові Роджера. Скількох друзів нарахували вони серед убитих, серед поранених, серед заарештованих. Але він стримав свою цікавість. Навіщо розпитувати про події, які назад не повернеш, і вони лише погіршать його й так гіркий настрій.

– Знаєш, що я тобі скажу, Алісо? Одна з причин, які спонукають мене бажати, щоб мені пом’якшили покарання, полягає в тому, що коли вони цього не зроблять, то я помру, так і не вивчивши ірландську мову. Якщо ж міру покарання мені змінять, то я обіцяю тобі вивчити її до самої глибини, й у цій самій кімнаті для побачень ми з тобою іноді розмовлятимемо ґельською мовою.

Вона кивнула головою й усміхнулася напівусмішкою.

– Ґельська мова надзвичайно складна, – сказала вона, взявши його за лікоть. – Тобі знадобиться багато часу й терпіння, щоб вивчити її. Ти жив надзвичайно бурхливим життям, мій любий. Але не переживай, бо мало хто з ірландців зробив для Ірландії стільки, скільки зробив ти.

– Дякую тобі, люба Алісо. Я так багато завдячую тобі. Твоїй дружбі, твоїй гостинності, твоєму розумові, твоїй культурі. Тим березневим вечіркам на Ґросвінор-роуд, у товаристві надзвичайних людей, у такій приємній атмосфері. То найкращі спогади з мого життя. Тепер я можу сказати тобі про це й подякувати тобі, моя дорога подруго. Ти навчила мене любити минуле й культуру Ірландії. Ти була щедрою вчителькою, яка збагатила моє життя великою мірою.

Він сказав усе те, що відчував завжди, й замовк, від сорому. Відколи він познайомився з нею, він був у захваті від Аліси Стопфорд Ірін – історика й письменниці, чиї книжки й дослідження про історичне минуле, легенди й міфи Ірландії та ґельської мови більше, аніж будь-що інше, допомогли Кейсментові розвинути в собі «гордість кельта», якою він хвалився з такою пристрастю, що іноді накликав на себе глузи власних друзів-націоналістів. Він познайомився з Алісою одинадцять чи дванадцять років тому, коли попросив у неї допомоги для Асоціації реформування Конго, яку Роджер заснував із Едмундом Д. Морелем. Ці талановиті друзі розпочали тоді публічну битву проти Леопольда Другого та його макіавеллівського створіння, так званої Незалежної Держави Конго. Ентузіазм, із яким Аліса Стопфорд Ірін підтримала кампанію, що засуджувала жахіття, які творилися в Конго, став вирішальною причиною того, що багато письменників і політиків, її друзів, приєдналися до неї. Аліса перетворилася на вчительку й інтелектуального гіда Роджера, який тепер завжди, коли бував у Лондоні, щотижня навідував салон письменниці. На тих вечірках були присутні професори, журналісти, поети, художники, музиканти й політики, що загалом, як і вона, були критиками імперіалізму та колоніалізму і прихильниками Гоум-Рул або режиму автономії для Ірландії, а деякі навіть радикальними націоналістами, що вимагали повної незалежності для Ейре. В елегантних і наповнених книжками салонах будинку на Ґросвінор-роуд, де Аліса зберігала бібліотеку свого покійного чоловіка Джона Річарда Ґріна, Роджер познайомився з В. Б. Їтсом, сером Артуром Конан-Дойлом, Бернардом Шоу, Дж. К. Честертоном, Джоном Ґолсуорсі, Роджером Канінґемом і багатьма іншими модними письменниками.

– Я хочу запитати тебе про те, що вчора хотів запитати Джі, але не наважився, – сказав Роджер. – Чи підписався Конрад під проханням про скасування для мене смертної кари? Ані мій адвокат, ані Джі не згадали його ім’я.

Аліса заперечливо похитала головою.

– Я сама написала йому листа, просячи його підпису, – додала вона з гидливим виразом. – Його аргументи були неясними. Мовляв, він завжди уникав утручатися в політику. Можливо, будучи неповноцінним британським громадянином, він не почуває себе досить упевнено. З другого боку, як поляк він ненавидить Німеччину не менше, ніж Росію, бо саме ці держави розділили його країну на багато століть. Одне слово, я не знаю. Усі твої друзі глибоко засмучені його вчинком. Можна бути великим письменником і великим боягузом, коли йдеться про політику. Ти це знаєш краще, аніж будь-хто, Роджере.

Кейсмент кивнув головою. Він розкаявся, що поставив це запитання. Йому було б ліпше не знати. Відсутність цього підпису тепер мучитиме його так само, як повідомлення адвоката Ґейвена Дафі про те, що відмовився підписати прохання про скасування для нього смертної кари Едмунд Д. Морел. Його друг, його брат, Бульдог! Його товариш у боротьбі за права тубільців Конго також не захотів підписувати прохання, пославшись на те, що в часи війни ми повинні зберігати вірність своїй батьківщині.

– Те, що Конрад не підписав прохання, мало що змінить, – сказала Аліса. – Його політичний вплив на уряд Аскіта дорівнює нулю.

– Звичайно, не змінить, – погодився Роджер.

Можливо, його підпис і справді не мав ніякого значення для успіху чи провалу прохання, але для нього, для його внутрішнього уявлення про людську совість він мав велике значення. У ті хвилини, коли на нього, в його камері, навалювалися напади розпачу, йому приємно було б думати про те, що людина з такою славою, якою захоплюються стільки людей – і він теж, – підтримує його в його тяжкому становищі й через свій підпис передає йому послання співчуття й дружби.

– Ти давно його знав, чи не так? – запитала Аліса, наче вгадавши його думки.

– Яз ним познайомився двадцять шість років тому, якщо бути точним. У червні 1890 року, в Конго. Він тоді ще не був письменником. Хоча, якщо не помиляюся, він мені сказав, що почав писати роман. То було, безперечно, «Божевілля Альмаєра», перша книжка, яку він опублікував. Він надіслав її мені з посвятою. У мене десь зберігається той примірник. Раніше він ще нічого не публікував. Він був моряком. Його англійську мову ледве можна було зрозуміти, такий сильний мав він польський акцент.

– Його досі важко зрозуміти, – усміхнулася Аліса. – Він досі розмовляє англійською з тим жахливим акцентом. Наче жує камінці, каже Бернард Шоу. Але це чудова й екзотична говірка, подобається вона нам чи ні.

Пам’ять повернула Роджера в той день у червні 1890 року, коли, задихаючись від вологої літньої спеки, яка щойно починалася, й замучений укусами москітів, що люто бенкетували на шкірі чужоземця, прибув у Матаді цей молодий капітан британського торговельного флоту. Тридцятирічний чоловік із відкритим чолом, чорною борідкою, кремезним тілом і глибоко посадженими очима, він мав ім’я Конрад Корженевський і був поляком, який здобув англійську національність кілька років тому. Найнятий на службу «Анонімним Бельгійським товариством для торгівлі з Верхнім Конго», він став служити капітаном на одному з невеличких пароплавів, які перевозили товари й комерсантів між Леопольдвілем-Кіншасою й далекими водоспадами Стенлі в Кінсанґані. Тоді вперше він був призначений капітаном корабля, і це наповнювало його ілюзіями й проектами. Він прибув у Конго, просякнутий усіма фантазіями й міфами, якими Леопольд Другий прикрасив свою постать великого гуманітарія й монарха, сповненого рішучості цивілізувати Африку й визволити конголезців від рабства, поганства та інших виявів варварського світогляду. Попри його тривалий досвід мандрів морями Азії й Америки, його дар до вивчення мов та їхніх літератур, було в полякові щось невинне й дитяче, що привабило Роджера Кейсмента з першого погляду. Почуття симпатії було взаємним, і від того самого дня, коли вони познайомилися, протягом трьох тижнів, поки Корженевський збирався вирушити в компанії тридцятьох носіїв караванним шляхом до Леопольдвіля-Кіншаси, де він мав прийняти капітанське управління над кораблем «Король Бельгії», вони зустрічалися вранці, вдень і ввечері.

Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».

Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який – так він йому сказав – перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.