Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"
Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 40 страниц)
– Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, ііідстарший боярин, та й вдарив його по плечах.– На дівчат заглядівсь, чи що? На лиш, потягни люльки, то повеселішаєш, та й ходім танцьовать. Бач, які бойкі дівчата з города понаходили.
– Не хочу люльки,– каже Василь,– трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утікати, або що? Кінчай тут за мене порядок.
– Цур йому,– каже Левко,– ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулиці, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Кубраківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід як полотну та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби, Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісн^ коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб’язна здається, як і йому. Послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.
– Ке Кубраківна? – каже.– Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся).
– Ні,– каже Левко,– нам до тієї далеко. Моя, он бач, русява, що трошки кирпатенька, у свиті та рушником підперезана.
Полегшало нашому Василеві; аж здохнув; і очиці як ясочки заграли, як почув, що не його дівчину Левко любить. Тепер йому дарма і Кубраківна, чи тут вона, чи де, а давай мерщій допитуватись про свою та й каже Левкові:
– А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хіба тут є попівна або прикажчиківна?
– Ні,– каже Левко,– тут усе наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.
– А що ж то за Маруся? – спитавсь Василь та й очі понурив у землю, буцім йому і дарма, а у самого не тільки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїться, щоб ні жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказовати.
От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: і чия вона дочка, і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає; а далі й про Марусину натуру: як вона усіх жахається, що ніхто її не бачив не тільки щоб на вечорницях або у колядці, та й на вулицю, і на Купала, і ні на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна або, може, несмілива; а що роботяща? і на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наньмички, і варить, і пече; а мати сидить, ручки склавши.
Не пішла ж і Маруся до танців, а сіла собі, сумуючи, на приспі біля хати та ті горішки, що' узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думці, того й сама не розбере. То часом стане їй весело, так, що зараз бігла б до матері та й приголубилась би до неї, то вп’ять засумує, і слізоньки хусточкою обітре, і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всміхнеться, то засоромиться; і дума, щоб то й додому іти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весіллі з дружками, та мерщій і додому), та як розглядить, що треба побіля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думці було: «Коли б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе б мені на душі легше стало». Як же тільки подумала об сім, та як засоромиться! ІЇЬчервоніла, як калина, закрилась рученьками і голову похилила.
Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати.
– Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
– Ні, не плачу,– каже Маруся; і говорити б то, і замішалась, що й не знає, що й казати.– Отеє їм,– каже,– мочені кислиці, та було подавилась. А ти чого так засапалась?
– Та перетанцьовалась собі на лихо,– каже Олена.– Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, пово-рочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тільки ноги, та й руки болять, і голова крутиться. Та вже ж і танцюра! У нас такого і на усій слободі нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зиа того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже краще її парубка і на світі нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитовать:
– А який же боярин, чи не старший?
– І вже старший,– забормотала Олена,– сидить собі як понура, ні на кого і не дивиться і дівчат ні котрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стіл, вже не я буду, щоб не приспівала йому:
Старший боярин – як болван:
Витріщив очі, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком підперезався,
. У бояри прибрався.
От як йому ириспіваю. Нехай зна і наших дівчат. Він, може, дума, що селяни не вміють танцьовати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
– А може, він і не вміє? – спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона від сього соромиться.
– Хто? Василь не вміє? – аж скрикнула Олена.
– Та я й не знаю, чи він Василь, чи він хто; і чи він вміє танцьовати, чи не вміє, я не знаю; та й його зовсім не знаю.
Сказавши сеє, Маруся і схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй кріпко хотілось знати, хто він і відкіля; і тільки що хотіла випитати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп’ять жаліться, як він їй руки повикручував, як її вморив, і се і те, і довго усіє про нього говорила.
Довго слухала Маруся і не знала, як Олену і спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далі, буцімто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:
– Приспівай же йому вже добре, та добре.
– Та се не йому! Хіба не чуєш? – крикнула до неї Оле* на.– Се я Василеві хочу приспівати.
– Та що там за Василь тобі дався? – каже Маруся. (А се вже у дівчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то знарошне стане корити, щоб другі його похваляли).– От, не видала твого Василя,– каже,– відкіля він тут узявсь? І з якої слободи забрів сюди?
– Але! Мабуть, чи не з слободи! Він з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцьовати, і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому як зірочки, а патли так і мотаються: бач, по-купечеському...
– Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш,– ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олеииних розказів.
– Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; оттак і усюди він робить. Вже якби не було...
Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата... у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись... Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би па сміх вони мені сказали...» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи Зін мене любить? Чіт чи лишка?»
– Чіт! і любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.
– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір.– Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.
– Той тебе любить... про кого... ти думала...– казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.
– Та я... ні про кого... не думала... я так...– сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже.– Хто б то мене й полюбив?..
– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевів і каже:– Я знаю такого...
– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що найбільш те їй було страшно і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить: а Олена знай її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я». А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнет його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убиватися; а тут ще Олена збила його з товку... От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусі й питається: чи вона тутечки довго буде?
– Ні,– каже Маруся,– уже мені пора додому. Нічого більш тут дожидатись.– Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
, – І я отеє йду додому,– каже їй Олена,– мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходім завтра укупі на місто; мати казала дещо куповати, так ходім зо мною; ти таки усе лучче знаєш.
– Добре, ходім. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю; заходь тільки за мною,– сказала їй Маруся.
– Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходім же тепер укупі додому та в перекупки купим кисличок.
От подруженьки, побравшись за руки, і пішли собі.
Зоставсь Василь і стоїть сам не свій. По його думці, він, бачиться, закинув Марусі надогад, що се він її любить, і дума: «Коли б вона не мала кого на примегі та щоб його хоч трохи любила, то більш би йому нічого і не треба; не хотів би ні грошей, ні панства. Так-бо почервоніла, як я їй став закидати, що її полюбив, і очиці опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вірно, з серця; а як пішла за Оленою, то не тільки йому і словця не сказала, та і не глянула на нього».
Сумувавши, пішов він назирцем за Марусею і бачив, що вона аж поки ввійшла у другу вулицю, то аж тричі оглядалась,– а чого? Хто її зна! Дівчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцімто і не люблять, хто їх займає, і буцімто й сердяться, а там собі, нишком, так його люблять, що й сказати не можна! Та таки і тії правди нігде діти, що інша дівочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не роз-гада, що з нею діється. На думці, так би на нього усе і дивилась би, і говорила б усе з ним з одним, і сіла б біля нього, та чогось-то усе стидно; хоч ні душі нема близько, а їй здається, буцімто усі люди так на неї і дивляться: або хоч і не дивляться, так по очам пізнають, що вона з парубком говорила. Оттим-то така і жахається, і втікає, ні слова не сказавши парубкові, що залицяється до неї; як же відбіжить від нього, то й сама жалкує, та ба! вже не можна діла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси підпускати, так ще не зовсім біда; а як же подума: «Лихо її матері, яка пишна! Цур їй!» – та й підвернеться до другої, так тогді вже зовсім лихо! І сумує, сердешна, і нишком поплаче, та притьмом нічого робить! І вже ж самій його не заньмати, щоб не сказав: «Сама, каже, на шию вішається».
Смутна прийшла додому наша Маруся, та тільки не об тім. Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зара? прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собі ні півслова. «Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що він любить хазяйську дочку. Та як її і не любить? Вона собі городянка, міщаніса, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще більш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, і не одна; там, може, такі великі, та розмальовані, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, під саму стелю.., Так куди вже йому до мене! Він на таких
Л не подивиться». Ось так думала Маруся, прийшовши додому і сівши у хаті на лаві.
Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стог-. нучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела, і нічого про весілля не розказує, і за діло не приньмається; дивилася довго, а далі стала питати:
– Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в . тебе болить?
– Нічого, мамо! – каже Маруся.
– Чи не порвала намиста, жартуючи на весіллі? – пита . Настя.
– Ні, мамо!
– Чи не зобидив тебе хто? То батькові скажи, він за-. раз уступиться.
– Ні, мамо.
– Так коли ж нема нічого, так чого так сидіти? Ішла б по воду: пора наставляти вечеряти.
– Зараз, мамо! – сказала Маруся, а сама ні з місця.
Дожидала мати, дожидала, далі вп ять за неї: і уговорювала її, а далі і сварилась на неї; так вже насилу та на. превелику силу розколихала її, що вона роздяглась і, не поховавши гаразд ні скиндячок, ні намиста і ніякої одежі, узяла кошик, щоб то ув огороді зілля нарвати, та замість огорода пішла до криниці по воду, неначе з відрами; іде і байдуже; та вже як прийшла до криниці і як стали над нею люди там сміятись, так вона тогді схаменулась і мерщій додому. Що ж? І додому вернувшись, не лучча була; затопила у печі і приставля горшки порожні; замість пшона, щоб за-мняти борщ, вона сіль тре у макортегі та підлива борщу... І що ні озьме, до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що і старий Наум, вернувшись додому і дивлячись на таке її порання, аж сам дивовавсь.
Сяк-так віддавши вечерю, Маруся пішла до коров, а Настя стала журитися і каже Наумові:
– Ох, мені лишенько тяжке! Що ж отеє з Марусею діється? Каже – зовсім здорова, а за що не приньметься, ,іцо не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собі чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?
– У вас, у жінок, усе з очей,– заворчав Наум.– Чи дитина змерзла на холоді, чи дитині душно в хаті, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить – з очей; наївшись, не хоче– і то з очей; чи засміялась, чи зажурилась, чи сіла, чи встала – усе з очей, усе про все у вас очі, А що очі мо-жуть зробити? Нічого; дивляться собі на світ божий, та й годі. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очі нічому непривинні.
– А чому ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Якби воно нічого, то нічого б і не робили, а то...
– На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що-може чоловікові зробити, опріч бога милосердного? Він нашле біду, він і помилує; тільки молись і його одного знай; а з тою бісовщиною, з ворожками та зкахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде. Мовчи ж, он вона іде.
Маруся, зовсім упоравшись і поприбиравши, розпитова-ла матір, чого треба на місті купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась богу і зверх усього ударила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. її так батько вчив: «Коли,– каже,– то
бі чого треба або журба тебе озьме, зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості. Він паш отець, вій зна, що кому і у якоє урем’я послать».
От з такою думкою лягла Маруся. Так що ж? І сон її не бере. Те й діло, що дума... та не об Василеві, де то вже! Вона його і знати не хоче... Та й нащ« їй він... «Він досі вже посватаний; адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дівоча, і вже, вірно, вона йому подаровала... та він же невеселий на весіллі був... отто, мабуть, скучав за своєю голубкою... та ще щоб я об ньому думала? Як би не тйк! Він собі і сидів, неначе один у лісі, ні на кого і не дививсь...» Далі здохнула і дума: «І мене заняв тими гс-ріхами, аби б то вже так!.. Ні, Василю, не нашим дівчатам об тобі думати, у тебе є своя... От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об ній так і думав, бо ув очах так і видко були слізоньки... тепер вже вони досі укупочці... і вона вже, вірно, цілує його у тії оченьки, що як блискавка як загляне, так і сяє... от вже не цілує вона їх!.. Того ж то він по ній мав плакати... Чого ж я отеє плачу?.. Ох, горечко мені тяжке!.. Коли б, було, знала, не ходила б на те весілля!.. Нащо було розпитоватй Олену про нього! Та дарма; я вже зовсім про нього і не думаю... та й він же про мене теж. Може, він думав, що... теє-то... я б то... що, каже: я знаю такого, що тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже він посватаний... Бог з тобою! Нехай тобі бог помага! І оженися, і любися.і, Та чо-го ж я усе плачу?.. От того і туга така, що зачим я на те весілля ходила... Тепер засну вже... Завтра чим світ устану, піду на торг та й розіб’ю свою тугу. Коли ж з ним.зострі-чусь на місті, то буцім його і не знаю, і не буду на нього і дивитись... А вже він, вірно, з нею ходитиме по базару та дещо куповатимуть... бо, мабуть, і весілля швидко буде... То-то вже він буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж язаливаюсь слізоньками?.. Ох, бідонька моя!.. Ох, горечко моє! Чого-таки я на те весілля ходила?..»
От так-то бідна Маруся, не хотівши і споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі? Вечірня зоря ще не погасне, а світова вже й заньмається; блисне Віз ', та вже докотившись до сход сонця.
От і тепер. Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились; та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок... Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садках, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже, що так і дрі-мається, а то усюди тихесенько... Аж ось – недовго: зірочка покотилась... далі друга... третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестіла у аері – і прокинувся вітерець та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам... От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів – що настає вп’ять божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись і що, може, яка і яєчко знесе – з таких-то радощів заспівали своїх пісеньок, що рано й вечір хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловікові, так усякому звірю, птиці та й самій манюсінькій комашечці, що й оком не вздриш. А не хто уже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав... то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок... а як промеж того ще й носичками поцілуються... тут він вже і нестямиться... зажмуриться, защебече, затер-чить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. За-
* Віз – воз. Большая медведица или колесница,.
дрібоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а иа душі веселі!
От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці божій, будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росоч-ка; піднялись стебелинки, розпукались цвіточки і, порозі-вавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнув-ши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний!
І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?.. О боже праведний! Буди і ѵсегда милостив нам, грішним!..» Більш сього не вміємо що і сказать!..
От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посиланий... Зазолотились і верхів’я дерева по лісам... і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землі... що? І світ, і огонь, і краса... І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби краще. Усе мовчить, жажда, щоб швидше явилася у повноті краса миру!.. Ідеть... викотилось зовсім... озирнуло землю і... неначе повелівало: «Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханію жисть...» Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученію защебетали, усе мов змова ожило, чоловік знов прийнявсь за діло своє... і що то: увесь мир ізрадовався!..
Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города вер
бо
стов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він (0же і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; ото він і пішов буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захва-туе від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить “з нею.
От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!., і пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.
– Та йди-бо швидше! – крикнула на неї Олена.– Чого ти зопиняешся? І так опізнились.
– Та хто його зна, чи спіткнулась чи що,– каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василечком.
От як почув Василь* що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:
– Добридень, дівчата. Боже вам помагай!
– Спасибі! Нехай і вам бог помага! – казали йому ув один голос дівчата.
От їм і каже Василь:
– Чи не бігла проти вас яка собака?
– Цур їй, пек від нас! – каже Олена.– Ми її не бачили; хіба де біга?
– Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей,– казав Василь,– то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її стерегтись. Та така сердита, на усіх так і кидається. Так я отеє виломив собі коляку та йду і озираюсь.
– Ох, лишенько, я її боюсь! Вернімось, Марусю! – каже Олена.
– Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город; то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.
– От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно,– сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі укупці.
Зовсім же то наш Василь збрехав, що будто там бігла яка б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонилися з ним йти.
Ось як йдуть, і Василь їх попереджа—звісно вже, молодецька походка проти дівчачої – та й піджида їх; от Ма^ руся збиралася, як би то з ним заговорити, а далі й каже:
– Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може, ми вам боронимо?
– А чим? – каже Василь.
А Маруся каже:
– Тим, що, може, вам... пильно треба у городі бути? Може, вас хазя... хазяїн жде? – Себто надогад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
– І вже мені тепер город! Забув про його і думати,– сказав Василь, а далі, тяжко здохнувши, і каже: – Одно в мене на думці: коли б то бог поміг! Тільки за тим і піду до хазяїна, щоб...
– А чому ви учора на весіллі не танцьовали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащековати. Він їй слово нехотя чи скаже, чи не скаже, а вона йому десять: та так і стриже, так і стриже, та вигадує, та докладає, та придирається, що вже Василь ніяким побитом і не відчепиться від неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя,– тепер і сама не рада. Вже ж тепер він, не таючись, сказав, що у нього щось є на думці і що за там тількй і йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватанні на його дочці.
От у таких думках та гадках йде не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, і вже мов засватаний, а з чужими дівчатами ходитиме по базару; сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна на кого і за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила усе, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе з ними ходить та – як той міхоноша у колядці – носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться) та й пита:
– А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?
– Та мені небагацько... дечого й куповати...– каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха,– тільки й треба купити матері... кресало на люльку... а батькові... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрівку*
Оттак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:
– Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло.
Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому ніякого діла ні до якого чоловіка, а хотілось йому... та побачимо, що буде дальш.
От і пішли вони собі вп’ять укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
– Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?
Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посідали собі на горбику; зараз Василь їй і каже:
– Марусю, хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш ніколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати...
– Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
– Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю тебе, Марусень* ко, усім серцем моїм, люблю тебе більш усього на світі!.. Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай її мені сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч півсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про ме-не, може-таки про мене що-небудь і добре почуєш.
Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і нестямилась; серденько в неї так і б’ється, а сама, як у лихоманці, так і труситься; боїться і сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди та й... Васи-* ля потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить біля свого серця, а воно так же колотиться, як і в неї; очицями зовсім світу не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
– Адже ж ти просватаний?
– Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і пі об одній дівчині до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, світ мені повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна мені без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
– А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? – сказала Маруся вже трошки сміліш, бо на серці їй не так вже важко стало.
– Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня, та хоч би і сама охвицерівна,– не подивлюсь ні на кого, усіх презрю для тебе. Одна моя втіха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цілий год ждатиму, тільки...
– Е, годі!.. Так довго-бо...
– Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тільки не проганяй мене від себе, не сердься...
– Та я й не серджусь...
– Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую від тебе та й піду світ за очима!
– Ні-бо... я другого не люблю...
– Так зглянь же на мене, не закривайся!
– Але! Ще б і не закриватись... Мені-бо стидно.
– Чого ж тобі стидно, скажи? Тут нема нічого, що я кажу...
– А то ж і не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нізащо у світі не скажу...– та, сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився, усім я иудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
